Фінансове право

§12.1. Банківська система України: поняття, становлення, структура та характеристика окремих її елементів.

Банківська система – провідна ланка фінансово-кредитної системи, а остання, у свою чергу, є складовою частини економічної системи будь-якого суспільства. Наявність власної, самостійної банківської системи – неодмінна ознака незалежності держави, її економічного суверенітету.
Коли мова йде про поняття „банківської системи", то під ним розуміють сукупність фінансово-кредитних установ, провідними серед яких є банки, у їх взаємозв’язку і взаємодії, що обслуговують ринок грошових ресурсів. Ця система, як і будь-яка інша, має характеризуватись такими рисами як цілісність, спрямованість на досягнення певної мети (досягнення результату), здатність до відтворення. Проте, до банківської системи відносять і небанківські інститути – інвестиційні фонди і компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, кредитні спілки та інші, які також можуть виконувати певні функції, притаманні банкам (акумулювати тимчасово вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб і надавати кредити).
Банківська діяльність по суті своїй – діяльність економічна, але оскільки вона потребує детального, послідовного правового регулювання та захисту з боку держави, тобто здійснюється у відповідному правовому полі, то це діяльність „де юре” виступає як сукупність певних правовідносин.
Відповідно до Закону „Про банки і банківську діяльність”, яким в 1991 році було започатковане створення власної банківської системи, банківська система України мала бути дворівневою і складатися з двох ланок: Національного банку України та мережі комерційних банків. Вживання поняття „комерційний” (Поняття „комерція”, „комерційний” латинського походження і в перекладі означають „торгівля”, „торговельний”), мало підкреслити, що це – банки нового типу, недержавні, банки, які будують свою діяльність не за вказівками „зверху”, а на договірних засадах, використовуючи власні і позичені грошові кошти, банки, які в умовах ринкової економіки обслуговують господарюючі суб’єкти всіх форм власності, в т.ч. обов’язково – приватної і ставлять за мету отримання прибутку (доходу). До речі, у більшості розвинутих країн світу існує саме дворівнева банківська система.
Загальновідомо, що банки – це справжня „кровоносна система” економічного організму суспільства, через яку здійснюється виконання Державного і місцевих бюджетів, взаєморозрахунки і платежі суб¢єктів господарювання, а також кожного громадянина суспільства. Від стану банківської системи держави, ефективності її функціонування в значній мірі залежить і стан економіки в цілому. Ось чому на банки покладалась дуже відповідальна функція: вони мали стати „локомотивом реформ” ринкового типу.
Проте, на жаль, цього не сталося. У перші роки незалежності, коли відбувалося первісне нагромадження капіталу, банки та банківські установи нерідко вдавалися до некоректних методів отримання прибутків (цьому сприяла гіперінфляція).
Створена в Україні банківська система виявилась нездатною забезпечити необхідне накопичення кредитних ресурсів, обслуговувати повноцінний інвестиційний процес, стати активним суб’єктом капіталовкладень в економіку. Більшість комерційних банків була по суті відокремлена від реальних процесів в економіці, функціонувала головним чином за рахунок спекулятивних операцій на валютному ринку і не була зацікавлена в тому, щоб обслуговувати потреби економічного зростання. Дану ситуацію можна пояснити не тільки економічною слабкістю банків, які виявились в значній мірі неспроможними виконувати покладені на них функції (статутний фонд діючих комерційних банків становив у 1992 році 0,5 млн. грн., у 1997 р. – 1, 560 млн. грн., на початку 2004 р. – 13,1 млрд. грн. [4], на 1 січня 2007 р. – 42,6 млрд. грн., а частка банківського капіталу у валовому внутрішньому продукті на початку 2007 р. складала тільки 7,9%, тоді як у країнах Центральної та Східної Європи – понад 40%) [5], але й в певній мірі недосконалістю чинного законодавства у цій сфері.
Необхідно було терміново вжити заходів щодо перебудови банківської системи, яка вже стала гальмом в процесі реформування економіки України, а це, в свою чергу, вимагало суттєвого поліпшення правового забезпечення банківської діяльності.
Виходячи з цього, Верховна Рада України 7 грудня 2000 р. прийняла нову редакцію Закону „Про банки і банківську діяльність” [6], який в значній мірі відповідає реаліям сьогодення.
Відповідно до цього закону банківська система залишається дворівневою, але тепер вона складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України. Як бачимо, законодавець виключив поняття „комерційні”, коли мова йде про другий рівень банківської системи, і взагалі в редакції Закону від 7 грудня 2000 року термін „комерційний” майже не вживається. На наш погляд, така редакція ст. 4 Закону „Про банки і банківську діяльність” не випадкова: вона свідчить, що Верховна Рада України орієнтує діяльність всіх банків другого рівня („інших”), в першу чергу, не на комерційну (торговельну) діяльність, а на забезпечення стабільного, поступального розвитку сфери матеріального виробництва (промисловості, сільського господарства, будівництва тощо).
В свою чергу, інші банки можуть функціонувати як уініверсальні або як спеціалізовані Універсальні банки, на думку зарубіжних фахівців, мають значно кращий рейтинг і їм належить майбутнє [7].
За спеціалізацією банки поділяються на ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірінгові). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50% його активів є активи одного типу, а банк набуває статусу спеціалізованого ощадного у разі, якщо більше 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб.
Закон передбачає і гарантує економічну незалежність банків:
вони мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності;
держава, в тому числі і Національний банк України, не відповідає за зобов¢язаннями банків, а банки не відповідають за зобов¢язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором;
органам державної влади і органам самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов’язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.
Банки створюються у формі (організаційно-правова форма банку) публічного акціонерного товариства або кооперативного банку. Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо форми створення банків та розміру статутного капіталу” від 14 вересня 2006р. [8] із числа організаційно-правових форм, в яких могли створюватись банки, виключені такі форми як „закрите акціонерне товариство” та „товариство з обмеженою відповідальністю”. Банки, створені у формі закритого акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, зобов’язані протягом 3-х років з дня набрання чинності Закону від 14.09.2006 р. привести свою організаційно-правову форму у відповідність з вимогами цього Закону. Із набранням чинності Закону України „Про акціонерні товариства” від 17 вересня 2008р. та відповідно із Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо форми створення банків та розміру статутного капіталу” від 24 липня 2009р. „відкриті акціонерні товариства” зобов’язувалися пройти перереєстрацію відповідно до вимог чинного законодавства і реєструватися у „формі публічного акціонерного товариства”.
Кооперативні банки (ст. 8 Закону „Про банки і банківську діяльність") створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві (в межах області) та центральний кооперативний банк. Мінімальна кількість учасників місцевого кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.
Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки. До функцій цього банку, крім передбачених Законом „Про банки і банківську діяльність”, належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійсненя контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.
Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада та правління банку, а органом фінансового контролю – ревізійна комісія. Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї, рівень мінімальнго розміру його статутного капіталу встановлюється НБУ відповідно до Закону „Про банки і банківську діяльність”. Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру його паю має право одного голосу. Прибутки (збитки) кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.
Крім того ст. 7 Закону „Про банки і банківську діяльність” передбачає створення державних банків, сто відсотків статутного капіталу яких належить державі. В Україні крім Національного банку України державними є Державний ощадний банк України та Державний експортно-імпортний банк України.
Такий банк засновується за рішенням Уряду – Кабінету Міністрів України – за наявності позитивного висновку НБУ. Позитивний висновок є обов¢язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку (за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності).
Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України, він повинен відповідати чинному законодавству та нормативно-правовим актам НБУ. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік мають бути передбачені витрати на формування статутного капіталу створеного державного банку.
Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку, а органом контролю – ревізійна комісія, склад якої визначається наглядовою радою. Остання є вищим органом управління державного банку, її склад призначається Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України (по п’ять від кожної із зазначених сторін) терміном на 5 років [9].
Рішення про зміну розміру статутного капіталу державного банку та припинення його діяльності приймається Кабінетом Міністрів України за наявності позитивного висновку НБУ. У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.
За попередньою згодою НБУ банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів як банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група, а при дотриманні вимог антимонопольного законодавства бути учасниками промислово-фінансових груп. Таке об’єднання підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об¢єднання. Учасники банківського об’єднання несуть відповідальність за зобов’язаннями інших його учасників відповідно до укладеного між ними договору. Банківське об’єднання може бути ліквідовано за рішенням його учасників або з ініціативи НБУ за рішенням суду у разі, якщо діяльність такого об’єднання суперечить антимонопольному законодавству України або загрожує інтересам вкладників банків чи стабільності банківської системи. Ліквідація об¢єднання не припиняє діяльності банків – його учасників.

§12.2. Банки – провідна ланка банківської системи: порядок створення, реєстрації, ліцензування діяльності, реорганізації та ліквідації
Основним носієм банківських правовідносин є банк. Поняття „банк” італійського та французького походження і в перекладі означає „стіл міняйли”.
Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність" банк – юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції:
- залучення у вклади грошових коштів (депозитів) фізичних та юридичних осіб;
- розміщувати зазначені кошти від свого імені, на власних умовах і на власний ризик;
- відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Отже, дії банків щодо здійснення вищезазначених операцій якраз і складають зміст поняття „банківська діяльність".
Учасниками створення банку як юридичної особи можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти і нерезиденти (резиденти – фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), які мають постійне приживання в даній країні (для нас – в Україні), в т.ч. і ті, що перебувають за кордоном, а також юридичні особи, що знаходяться і зареєстровані в даній країні, в т.ч. з участю іноземних інвесторів, нерезиденти – фізичні особи та юридичні особи, які не мають зазначених ознак), а також держава (коли мова йде про створення державного банку) в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів).
Серед учасників створення банку чинне законодавство виділяє таких, які мають істотну участь у банку, тобто пряме або опосередковане, самостійно або з іншими особами володіння 10 і більше відсотками (25, 50 і навіть 75) статутного капіталу, що надає цій особі вирішального впливу на керівництво чи діяльність даного банку. Ці особи повинні мати бездоганну ділову репутацію (відповідні професійні та управлінські здібності, порядність такої особи та відповідність її діяльності вимогам закону), а також документально підтверджену інформацію про задовільний фінансовий стан. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.
Дієздатність банку, її межі та напрямки здійснення визначаються статутом, який затверджується засновниками і набуває чинності лише з моменту його реєстрації НБУ. У разі внесення змін до статуту таке рішення набирає сили також з моменту реєстрації таких змін НБУ. Реквізити статуту визначаються чинним законодавством – Законом „Про банки і банківську діяльність”.
Для державної реєстрації треба подати до НБУ документи, перелік яких також регламентується чинним законодавством. У разі позитивного рішення щодо реєстрації банку НБУ видає свідоцтво за встановленою ним формою.
Відмова НБУ в державній реєстрації може мати місце тільки у випадках, передбачених Законом „Про банки і банківську діяльність” і оформлена шляхом прийняття мотивованого рішення, яке надсилається уповноваженій особі банку.
Проте, оскільки банківська діяльність ліцензована діяльність, то банк має право її здійснювати тільки після отримання ліцензійї НБУ. Така ліцензія надається НБУ на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі (на даний час) не менше 120 млн. грн.;
забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп¢ютерною технікою, програмним забезпеченням та приміщеннями, відповідно до вимог НБУ;
наявність як мінімум 3-х осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
НБУ може відмовити (протягом місяця з дня отримання документів) у наданні ліцензії, якщо зазначені умови не виконані банком протягом одного року з дати реєстрації банку. Відмова НБУ у наданні ліцензії є підставою для скасування державної реєстрації банку і початку процедури його ліквідації. Банківська ліцензія не може передаватись третім особам.
Надана НБУ ліцензія у випадках, передбачених Законом „Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правовими актами НБУ, може бути відкликана. Дане рішення НБУ має бути опубліковане в газеті „Урядовий кур’єр” або „Голос України” і є підставою для звернення до суду з позовом про ліквідацію банку.
Для створення банку з іноземним капіталом (банк з іноземним капіталом – це банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному інвестору, становить не менше 10 відсотків, тобто іноземний інвестор набуває істотної участі у створенні такого банку) його засновники зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ, а державна реєстрація такого банку може бути здійснена за умови, що іноземний інвестор або за його дорученням банк – емітент акцій чи будь-яка інша юридична, чи фізична особа, що має доручення від іноземного інвестора, подають до НБУ додаткові документи, передбачені Законом „Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правовими актами НБУ. Ці документи повинні бути легалізовані в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо іноземний інвестор є фізичною особою, то він подає до НБУ:
письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;

анкету, яка повинна містити дані про іноземного інвестора, зокрема, інформацію про відсутність судимості.

НБУ має право відмовити у державній реєстрації банку з істотною участю за умови відсутності принаймні одного із документів, визначених чинним законодавством, або неналежного оформлення будь-якого з них. Така відмова надається в письмовій формі із зазначенням відповідних підстав.
Банк має право відкривати філії та представництва на території України. Відомості про філії та представництва НБУ на підставі письмового повідомлення банку включає до Державного реєстру банків. У разі припинення діяльності філії або представництва банк у триденний термін повідомляє про це НБУ.
Іноземні банки також мають право відкривати свої філії та представництва на території України, проте ця норма права відповідно до Закону України про внесення змін до Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 16 листопада 2006 року [10] набирає чинності з дня вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ).
Іноземний банк набуває право на відкриття філії в Україні за таких умов:
держава, в якій зареєстровано іноземний банк, нележить до держав, які беруть участь у міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, а також співпрацює із групою з розробки фінансових заходів з відмивання грошей;
банківський нагляд у державі, в якій зареєстровано іноземний банк, відповідає Основним принципам ефективного банківського нагляду Базельського комітету з питань банківського нагляду;
між НБУ та органом банківського нагляду держави, в якій зареєстровано іноземний банк, укладено умову про взаємодію у сфері банківського нагляду;
мінімальний розмір приписного капіталу філії на момент її акредитації є не меншим 120 мільйонів гривень;
наявність письмового зобов’язання іноземного банку про безумовне виконання ним зобов’язань, які виникли у зв’язку з діяльністю його філії на території України.
Акредитацію філій іноземних банків в Україні здійснює НБУ шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків та видачі банківської ліцензії і саме з моменту акредитації філія має право здійснювати банківську діяльність, яка повинна відповідати вимогам Закону України „Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правових актів НБУ. Останній встановлює економічні нормативи для філій іноземних банків відповідно до вимог законодавства України та здійснює регулювання їх діяльності.
НБУ має право відмовити в акредитації філії іноземного банку тільки з підстав, визначених чинним законодавством. Така відмова надається протягом трьох місяців з моменту подання необхідних документів щодо акредитації філії в письмовій формі.
В свою чергу, українські банки також мають право на підставі дозволу НБУ створювати дочірні банки, філії та представництва на території інших держав і до них пред’являються такі самі вимоги, які встановлені для відкриття філій чи представництв іноземних банків на території України. Реєстрація дочірних банків, філій та представництв українських банків на території інших держав здійснюється відповідно до вимог законодавства тієї держави, на території якої вони знаходяться.
„Відкриття кордонів” України для іноземних банків та надання права вітчизняним банкам створювати дочірні банки, філії та представництва на території інших держав – явище об’єктивне і цілком закономірне. Воно відповідає вимогам ринкової економіки, яка по своїй сутності є економікою відкритою, що передбачає вільний перелив капіталів, переміщення робочої сили та цінних паперів, а це, в свою чергу, відкриває шлях до інтеграції України у європейський та світовий економічний простір.
Оскільки українські банки у порівнянні з іноземними, як вже зазначалось, досить слабі і неконкурентноспроможні, то Верховна Рада України за ініціативи НБУ прийняла Закон від 23 червня 2009 р., відповідно до якого мінімальний розмір статутного капіталу банку на момент реєстрації не може бути менше 120 мільйонів гривень (раніше він складав для банків різних рівнів 1, 3, 5 та 10 млн. євро). Якщо внески акціонерів до статутного капіталу в іноземній валюті, то перерахування їх до статутного капіталу здійснюється у гривні за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день укладання установчого договору.
Статутний капітал банку поділяється на основний та додатковий, останній не може бути більшим 100 відсотків основного капіталу. Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Основний та додатковий капітал банку, взяті разом, складають його регулятивний капітал, який має бути зваженим на ризики, що визначаються нормативно-правовими актами НБУ.
Банки, а також власники істотної участі зобов¢язані підтримувати норматив співвідношення між розміром регулятивного капіталу і сумою зважених до ризику активів, який отримав назву норматив адекватності капіталу банку. Порядок обчислення нормативу адекватності капіталу банку, мінімальний розмір регулятивного капіталу визначається Законом України „Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правовими актами НБУ.
Крім основного та додаткового фонду банки для покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов¢язань зобов¢язані формувати резервний фонд, інші фонди та резерви. Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не менше 5 відсотків прибутку банку до досягнення ними 25 відсотків розміру регулятивного капіталу банку.
Органами управління банку є загальні збори учасників (вищий орган), спостережна рада, правління (рада директорів) банку, а органом контролю – ревізійна комісія та внутрішній аудит банку. Серед зазначених органів управління важливу роль відіграє спостережна рада банку, яка обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників, і здійснює такі функції:
призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;
контролює діяльність правління (ради директорів) банку;
визначає зовнішнього аудитора;
встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;
приймає рішення щодо покриття збитків;
приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень тощо.
На підставі ліцензії НБУ банки здійснюють досить широке коло операцій. Крім основних операцій, які визначають специфіку банку як юридичної особи, що функціонує у фінансовій сфері (про ці операції вже йшла мова вище) банки мають право також здійснювати такі операції та угоди:
операції з валютними цінностями;
емісію власних цінних паперів;
організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені, включаючи купівлю на первинному ринку цінних паперів з наступним їх перепродажем інвесторам (андеррайтинг);
надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);
лізинг;
послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
надання консультативних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
Разом з тим Закон України „Про банки і банківську діяльність" передбачає обмеження щодо діяльності банків. Так, банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних, інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника, а спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5% капіталу банку.
Проте, слід зазначити, що провідними операціями, які здійснюються як універсальними так і спеціалізованими банками, є кредитні операції. Банк зобов’язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов’язаними з кредитуванням. Для проведення спільного функціонування банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди.
Банк зобов’язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених НБУ вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Банк має право видавати бланкові (незабезпечені) кредити за умов додержання ним економічних нормативів; надання безпроцентних кредитів забороняється за винятком випадків, передбачених чинним законодавством.
В процесі здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у НБУ та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті.
Банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах згідно з правилами, встановленими нормативно-правовими актами НБУ. У якості платіжних документів банки в Україні можуть використовувати платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.
З метою забезпечення конкуренції у банківській системі банкам забороняється укладати договори щодо обмеження конкуренції та умов надання кредитів, інших банківських послуг, встановлення процентних ставок та комісійної винагороди, а також вчиняти будь-які дії, спрямовані на впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції. У разі встановлення фактів недобросовісної конкуренції щодо надання банком тих чи інших банківських послуг, то це є підставою для заборони цьому банку подальшого надання таких послуг або здійснення операцій.
Відносини банку з клієнтом регулюються Законом України „Про банки і банківську діяльність”, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Клієнт має право отримати від банку інформацію, якщо ця інформація стосується:
відомостей про фінансові показники діяльності банку та його економічний стан;
переліку керівників банку, його відокремлених підрозділів, а також фізичних і юридичних осіб, які мають істотну участь у банку;
переліку послуг, що надаються банком, ціни на банківські послуги;
іншої інформації з питань надання банківських послуг.
Проте, інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею. У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків у наслідок витоку інформації, то ці збитки відшкодовуються винними органами.
Інформація щодо юридичних ті фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, може бути розкрита банком лише за умов:
письмового запиту або письмового дозволу власника інформації;
письмової вимоги або за рішенням суду;
письмової вимоги правоохоронних органів (прокуратури, служби безпеки України, МВС України) та Антимонопольного комітету України;
письмової вимоги Державної податкової служби України з питань оподаткування або валютного контролю конкретної юридичної чи фізичної особи - суб¢єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
письмової вимоги спеціального уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу;
письмової вимоги органів державної виконавчої служби з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної або фізичної особи - суб¢єкта підприємницької діяльності.
Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.
Вклади фізичних осіб, що знаходяться на рахунках недержавних банків (незалежно від їх організаційно-правової форми) гарантуються у порядку, передбаченому законодавством України, а вклади фізичних осіб, що знаходяться на рахунках державних банків, зокрема, Державного ощадного банку та Експортно-імпортного, гарантуються державою. Банк відповідає за своїми зобов’язаннями перед клієнтами всім своїм майном відповідно до чинного законодавства України.
Арешт на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійснюється виключно за рішенням суду про стягнення коштів, проте, забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку. В свою чергу, звільнення майна та коштів з-під арешту здійснюються за постановою державного виконавця або за рішенням суду.
Банки зобов’язані розробляти, впроваджувати та постійно поновлювати правила внутрішнього фінансового моніторингу (поняття „моніторинг" англійського походження і в перекладі означає постійний контроль за будь-яким процесом з метою виявлення, чи відповідає бажаному результату, чинним вимогам). та протягом його здійснення з урахуванням вимог законодавства про запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом [11].
З метою реалізації вимог зазначеного закону банкам забороняється відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки, вступати в договірні відносини з клієнтами – юридичними чи фізичними особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені.
Банк зобов’язаний ідентифікувати клієнтів, які:
відкривають рахунки в банку;
здійснюють операції, що підлягають моніторингу;
здійснюють операції з готівкою без відкриття рахунку, що перевищує еквівалент 150000 гривень, а також осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів.
Посадові особи банків та суб¢єкти підприємницької або іншої господарської діяльності за вчинення фінансових операцій та інших угод з грошовими коштами, здобутими завідомо злочинним шляхом, за дії, спрямовані на легалізацію (відмивання) таких коштів, а також використання зазначених коштів у підприємницькій діяльності несуть кримінальну відповідальність відповідно до ст. 209 („Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом”) та ст. 209-1 („Умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”) Кримінального кодексу України. Щодо правового забезпечення зазначеної відповідальності, то Верховна Рада України 6 лютого 2003 р. прийняла Закон „Про внесення змін до деяких законів України з питань запобігання використанню банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом” [12].
Припинення діяльності банку як юридичної особи може здійснюватися шляхом реорганізації або ліквідації. У свою чергу, реорганізація банку за умови попереднього дозволу НБУ здійснюється, на добровільних засадах за рішенням його учасників (власників) або за рішенням НБУ.
Процес реорганізації банку може проходити шляхом:
злиття, тобто припинення діяльності двох або кількох банків та передачі належного їм майна, прав та обов’язків до банку – правонаступника;
приєднання, тобто припинення діяльності одного банку та передачі належного йому майна, коштів, прав та обов¢язків іншому банку;
поділу, тобто припинення діяльності одного банку та передачі належного йому майна, коштів, прав та обов¢язків у відповідних частинах до банків, які створюються внаслідок реорганізації цього банку внаслідок поділу;
виділення, тобто перетворення банку та передачі певної частини належного йому майна, коштів, прав та обов¢язків до банку, який утворюється внаслідок реорганізації;
зміни організаційно-правової форми банку.
Угода про злиття або приєднання набирає законної сили після її затвердження більшістю у дві третини акціонерів (учасників) кожного з банків.
У разі примусової реорганізації за рішенням НБУ угода про реорганізацію банку сторонами не підписується, проте умови про реорганізацію є обов¢язковими для виконання усіма сторонами цього процесу. Банк вважається реорганізованим з моменту внесення НБУ змін до Державного реєстру банків.
Процес ліквідації банку може бути започаткований як з ініціативи власників банку, так і з ініціативи НБУ (у тому числі за заявою кредиторів). Ліквідація банку здійснюється у порядку, передбаченому Законом України „Про акціонерні товариства”, Законом України „Про банки та банківську діяльність” та за згодою НБУ, а з ініціативи НБУ – відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правових актів НБУ.
Якщо мова йде про ліквідацію банку у зв¢язку з його неплатоспроможністю, то право звернення до суду мають кредитори та НБУ. Процедура визначення банка банкрутом у судовому порядку здійснюється відповідно до норм Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” [13] з урахуванням особливостей, передбачених Законом України „Про банки і банківську діяльність”. Справа про визнання банку неплатоспроможним за заявою кредиторів може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії і після цього санація банку не допускається.
У разі прийняття НБУ рішення про ліквідацію банку він зобов¢язаний протягом 2-х днів повідомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Оголошення про відкриття ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором, призначеним НБУ, у газетах „Урядовий кр¢єр" чи „Голос України" і протягом місяця з дня опублікування даного оголошення кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку. Ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Державного реєстру банків після ухвалення звіту ліквідатора.
Як випливає з вищевикладеного, на всіх етапах функціонування банківської системи країни провідну роль відіграє НБУ, це – справжній „банк банків”. Отже, доцільно більш детально розглянути його правовий статус.
§12.3. НБУ: його функції, повноваження і роль в процесі регулювання і нагляду за банківською діяльністю
Правовий статус Національного банку України (НБУ) як центрального банку, особливого центрального органу управління у фінансово-кредитній сфері визначається Конституцією України, Законом „Про Національний банк України" [14] та в певній мірі Законом „Про банки і банківську діяльність” (розділ ІV).
НБУ має статутний капітал, розмір якого становить 10 млн. гривень, що є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку, джерелами формування його статутного капіталу є доходи кошторису, а при необхідності – Державний бюджет України.
НБУ – економічно самостійний орган, він не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади, а органи державної влади – за зобов’язаннями НБУ, а також НБУ не відповідає за зобов’язаннями інших банків, інші банки – за зобов’язананнями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.
НБУ, як юридична особа, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні, він може відкривати свої установи, філії та представництва і на території України, і за її межами.
Основна функція НБУ відповідно до Конституції України – забезпечення стабільності грошової одиниці – гривні і на виконання цієї функції НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності.
Серед інших функцій НБУ слід виділити такі провідні, як:
визначає і проводить грошово-кредитну політику, розроблену Радою НБУ відповідно до Основних засад грошово-кредитної політики;
монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування (реофінансування – погашення старої заборгованості банків новою шляхом випуску нових позик, а частіше – шляхом заміни короткострокових зобов¢язань довгостроковими);
встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів і майна;
визначає систему, порядок і форми платежів, у т.ч. між банками;
здійснює банківське регулювання та нагляд;
веде офіційний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах.
Керівними органами НБУ є Рада НБУ та правління НБУ. До складу Ради НБУ входять 7 членів, призначених Президентом України, 7 членів, призначених Верховною Радою України, та Голова НБУ, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням президента України. Строк повноважень членів Ради НБУ - сім років, крім Голови, який входить до складу Ради на строк здійснення ним повноважень за посадою (призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 5 років). Голова Ради НБУ та його заступник обираються Радою строком на 3 роки.
Рада НБУ має досить широке коло повноважень, які фактично визначають всі параметри діяльності НБУ, а саме:
щорічно до 15 вересня розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді України для інформування, здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;
здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;
затверджує кошторис доходів та витрат НБУ і подає Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту бюджету України на наступний рік;
приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу НБУ;
визначає аудиторську компанію для проведення аудиторської перевірки НБУ, розглядає аудиторський висновок та затверджує бухгалтерський баланс НБУ;
затверджує щорічно звіт про виконання кошторису НБУ та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;
затверджує рішення правління НБУ про участь у міжнародних фінансових організаціях;
вносить рекомендації правлінню НБУ в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики;
вносить рекомендації Кабінету Міністрів України стосовно впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України;
з метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосування відкладального вето щодо рішень Правління НБУ. Засідання Ради НБУ проводиться не рідше одного разу на квартал.
У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням НБУ рішень Ради, які є обов’язковими для Правління, Рада НБУ має право звернутися до Голови НБУ або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.
Правління НБУ згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій НБУ.
Кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою НБУ за поданням Голови НБУ, який очолює Правління. Заступники Голови НБУ входять до складу Правління за посадою.
До повноважень Правління НБУ, зокрема, відносять:
прийняття рішень щодо:
економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики;
емісії валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;
зміни процентних ставок НБУ;
диверсифікації активів НБУ та їх ліквідності;
формування резервів та покриття фінансових ризиків НБУ;
розподілу прибутку та порядку відрахувань доходів до Держбюджету України;
мінімального розміру золотовалютних резервів НБУ;
встановлення мінімуму операцій НБУ на відкритому ринку;
перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів НБУ;
умов допуску іноземного капіталу до банківської системи України;
встановлення економічних нормативів для банків;
розміру та порядку формування обов’язкових резервів для банків;
застосування доходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ;
створення та ліквідації підприємств та установ НБУ;
подає на затвердження Раді НБУ річний звіт НБУ, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи;
визначає організаційні основи та структуру НБУ, затверджує положення про структурні підрозділи;
затверджує штатний розпис НБУ та форми оплати праці;
установлює порядок надання ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій;
видає нормативно-правові акти НБУ;
затверджує регламент Правління НБУ.
Структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням і складається з таких підрозділів: центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати; Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці і підрозділи.
Як вже зазначалось, однією з провідних функцій НБУ є регулювання діяльності банків та нагляд за її здійсненням, що має за мету забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ у таких формах:
І. Адміністративне регулювання, яке реалізується шляхом :
- реєстрації банків і ліцензування їх діяльності;
- встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;
- застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
- нагляду за діяльністю банків;
- надання рекомендацій щодо діяльності банків.
ІІ. Індикативне регулювання, яке реалізується шляхом:
встановлення обов’язкових економічних нормативів;
визначення норм обов’язкових резервів для банків;
встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій (активні операції банків – процес вкладання власного, залученого та запозиченого капіталу в різні види кредитно-грошових операцій; серед активних операцій банків виділяють кредитні, інвестиції в цінні папери, касові та інші, тоді як пасивні операції банків – операції, з допомогою яких банки акумулюють грошові ресурси для наступного здійснення активних операцій, насамперед кредитних);
визначення процентної політики;
рефінансування банків;
кореспондентських відносин;
управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
операції з цінними паперами на відкритому ринку;
імпорту та експорту капіталу.
Наглядова діяльність НБУ охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання чинного законодавства щодо здійснення банківської діяльності.
При здійсненні банківського нагляду НБУ має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушення банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів НБУ для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.
Банк зобов’язаний подавати НБУ фінансову і статистичну звітність щодо його роботи, операцій, ліквідності, платоспроможності, прибутковості, а також інформацію афілійованих осіб банку з метою оцінки фінансового стану банку. Фінансовим роком вважається календарний рік, який починається 1 січня і закінчується 31 грудня. Фінансова звітність банків має бути щорічно перевірена аудитором, який має сертифікат НБУ на аудиторську перевірку банківських установ.
Кожний банк є об’єктом перевірки на місці інспекторами НБУ чи аудиторами, призначеними НБУ. Такі перевірки здійснюються відповідно до плану, затвердженого НБУ, і мають за мету визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання ним законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів НБУ.
У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ має право застосувати такі заходи впливу, які адекватні вчиненому порушенню:
- письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку;
- скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану його реорганізації;
- укладання письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану тощо;
- видати розпорядження щодо зупинення виплати дивідендів або розподілу капіталу; встановлення для банку підвищених економічних нормативів; підвищення резервів на покриття можливих збитків; обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів операцій з високим рівнем ризику; заборони надавати бланкові кредити; накладання штрафів на керівників банків (до ста неоподаткованих мінімумів громадян) та на банки як юридичні особи (у розмірі не більше 1% від суми зареєстрованого статутного фонду); реорганізації банку; призначення тимчасової адміністрації та інші.
У разі порушення чинного банківського законодавства чи нормативно-правових актів НБУ, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями Закону „Про банки і банківську діяльність”.
Сучасний етап розвитку банківської системи України, який розпочався після прийняття Верховною Радою України Закону „Про Національний банк України” (1999 р.) та нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” (2000 р.), внесення суттєвих змін до зазначених законів у 2006 р. засвідчують прагнення України створити банківське законодавство із орієнтацією на законодавство Європейського Союзу та сучасну міжнародну практику, а таке законодавство має базуватися на Міжнародних стандартах фінансової звітності, запровадженні системи гарантування вкладів фізичних осіб, створенні національної платіжної системи на основі передових комп’ютерних технологій, постійному удосконаленні банківського нагляду з боку центрального банку країни (для України – з боку НБУ) і як результат удосконалення банківського законодавства. Практика свідчить, що за останні 10 років спостерігається стійка позитивна динаміка основних показників банківської діяльності в Україні.
Більшість проблем, які негативно позначаються на розвитку банківської системи України, на думку фахівців, лежать власне поза площиною самої банківської системи і серед них слід, насамперед, виділити такі:
повільні темпи ринкової трансформації в Україні;
прояви адміністративного впливу з боку органів державної влади на діяльність окремих банків;
слабкий та недостатньо прозорий фінансовий стан значної частини суб’єктів господарювання, низька платіжна дисципліна;
надмірний податковий тиск та існування численних податкових пільг;
слабкий розвиток інфраструктури ринку землі та нерухомості і законодавчі обмеження операцій на цьому ринку;
слабкість законодавчого захисту прав кредиторів, включаючи серйозні недоліки правозастосування.
Разом з тим, розвиток банківської системи України стримується і за рахунок проблем, які притаманні суто банківській системі, а саме:
недостатній рівень капіталізації банківської системи;
відсутність у більшості банків ефективних механізмів та інструментів управління ризиками, планування та стратегії розвитку;
низька рентабельність активів банків через загальну низьку їх якість;
низький рівень банківського менеджменту та корпоративного управління;
недостатня ефективність банківського нагляду, зокрема в частині нагляду на основі оцінки ризиків банківської діяльності.
Подальша розбудова банківської системи має стати органічною складовою загальних зусиль з боку усіх гілок влади та НБУ в напрямі зміцнення економіки держави.
У зв’язку з цим основними цілями подальшого розвитку банківської системи України мають стати:
- зміцнення банківської системи України, підвищення її стійкості до криз;
- зміцнення довіри до банківської системи з боку вкладників та інвесторів;
- активізація діяльності банків щодо залучення коштів та їх трансформація в кредити для реального сектору економіки;
- поглиблення інтеграції банківської системи України в світовий фінансовий простір.
Для реалізації зазначених цілей – за рекомендаціями НБУ [19] слід виконати такі пріоритетні завдання:
підвищити рівень капіталізації банків (капіталізація банківського капіталу – перетворення отриманих банками прибутків на зростання власного капіталу у процесі проведення банками активних і пасивних операцій);
підвищити рівень корпоративного управління в банках;
удосконалити систему управління ризиками та внутрішнього контролю;
удосконалити практику регулювання та нагляду за банківською діяльністю;
забезпечити прозорість функціонування банківської системи;
законодавчо забезпечити захист прав кредиторів, вкладників та позичальників;
розширити спектр та збільшити обсяг продуктів та послуг на банківському ринках;
запобігати та протидіяти легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму;
продовжити роботу з адаптації банківського законодавства України до законодавства Європейського Союзу, рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду та інших міжнародних організацій.
У звʼязку з підписанням Україною протоколу про вступ до Світової організації торгівлі (СОТ) виникає нагальна потреба у найшвидшому продовженні процесу адаптації законодавства України, розпочатого Верховною Радою України у 2006 році, до законодавства Європейського Союзу, до норм і правил, за якими функціонують міжнародні фінансово-кредитні організації.
На тлі глобалізації світових економічних процесів України належить зробити справжній прорив щодо підвищення конкурентоздатності її банківської системи, яка нині суттєво поступається банківським системам інших країн та міжнародних утворень [18].
Набуває особливого значення також проблема виконання вимог FATF (абревіатура назви англійською мовою організації, створеної у 1989 році відповідно до Віденської Конвенції ООН, мета якої здійснення фінансових заходів по боротьбі з „відмиванням” коштів, здобутих злочинним шляхом) та Базельського комітету з банківського нагляду щодо ідентифікації клієнтів та запобігання використання банків для здійснення недобросовісної фінансової практики, зокрема, у сфері легалізації („відмивання”) грошей, здобутих злочинним шляхом.
Отже, подальший розвиток банківської системи України має здійснюватись саме у цих напрямках і, в першу чергу, у напрямку удосконалення банківського законодавства, що передбачає тісну взаємодію всіх гілок державної влади.

Контрольні питання

1. Розкрийте зміст поняття „банк" та „банківська діяльність".
2. Розкрийте змість поняття „банківська система”, з¢ясуйте, з яких ланок вона складається, та дайте характеристику кожній з цих ланок.
3. У якій організаційно-правовій формі можуть створюватись банки в Україні?
4. Поясніть порядок створення, реєстрації банку, ліцензування його діяльності, а також порядок реорганізації та ліквідації.
5. Які особливості створення банку з іноземним капіталом?
6. Який мінімальний розмір статутного капіталу банку та його складові частини?
7. Назвіть органи управління банку та з’ясуйте їх повноваження.
8. Назвіть основні операції банків.
9. Якими нормативними актами регулюються відносини банку з клієнтами та яку інформацію має право отримати клієнт від банку?
10. За яких умов і в якому порядку може бути розкрита інформація, що містить банківську таємницю?
11. Порядок створення, основні функції та структура Національного банку України.
12. Назвіть керівні органи НБУ та з’ясуйте їх повноваження.
13. Розкрийте мету та зміст такої функції НБУ як регулювання діяльності банків та нагляд за її здійсненням.