<текст>

Навчальні матеріали

ТЕМА 8. Зарубіжні концепції причин злочинності

  •    Вступ
  • 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею в розвинутих країнах світу
  • 2. Історія кримінологічних концепцій причин злочинності в зарубіжних країнах
  • 3. Сучасні теорії причин злочинності в зарубіжній кримінології
  •    Висновок
  •    Література

    • Вступ

    Протистояння суспільства і злочинності нараховує не одне тисячоліття. За цей досить тривалий період у людства в боротьбі з соціальним злом були і успіхи і невдачі. В окремі історичні періоди в деяких регіонах вдавалося знизити рівень порушень соціальних норм до такого мінімуму, що люди переставали сприймати правопорушення як необхідну закономірність: вільно переміщалися по країні без страху піддатися нападу, не користувалися дверними замками, слово честі було більш надійною гарантією, ніж судова репресія . Суспільству відомі феномени свободи від злочинності - в окремих країнах виникали такі зони (в основному це релігійні центри), етнографами описані древні соціуми, культура яких виключала злочинність. Однак повністю позбутися від криміналу не вдалося жодній державі, ні однієї суспільній системі. Більше того, успіх у протидії злочинності іноді здавався настільки важкодосяжним, що кримінальний феномен починали розглядати як неминучого супутника соціального розвитку: чим далі йшло суспільство по шляху так званого прогресу, тим глибше занурювалося воно в безодню соціальних катаклізмів, екологічних катастроф і тим пишніше розцвітала цього благодатному ґрунті злочинність.

    Якщо спробувати теоретично осмислити, чому суспільству не вдається позбутися від злочинності, то можна знайти кілька причин:

    Більшість факторів злочинності і заходів їх локалізації відомі людям. Причому багато з того, що часом підноситься як "відкриття" сьогоднішнього дня, використовувалося в практиці впливу на злочинність вже в глибокій старовині. У той чи інший історичний період, в тій чи іншій країні криміногенні чинники вдавалося повністю або частково усувати. Правда, сконструювати таку систему впливу на злочинність, яка позбавила б суспільство від всіх причин і умов антисоціальних проявів, а також блокувала б кримінальні схильності невиправних, не вдалося ще нікому. Проте синтез різних знахідок у сфері протидії злочинності є тим перспективним напрямком, який дозволить послідовно підвищувати ефективність антикримінальної діяльності. Світова практика представляє цілий спектр антикриміногенних заходів, різних за ступенем жорсткості, по необхідних для їх реалізації матеріальних витрат і за ступенем ефективності.

    Завдання вчених-кримінологів полягає у забезпеченні політиків ефективною стратегією впливу на злочинність, стратегією, яка б з максимальною результативністю розподілити ресурси суспільства в протистоянні соціальному злу. Одним із напрямків у розв'язанні цього завдання є вивчення світового досвіду в даній сфері. З певною часткою умовності цей досвід, зафіксований у різних джерелах, ми називаємо зарубіжної кримінології. Вона акумулювала результати значної теоретичної та практичної діяльності в галузі протистояння суспільства і злочинності. Її вивчення, аналіз ефективності різних методів та можливостей їх адаптації до наших умов - важливий напрямок кримінологічних досліджень. Вивчення практикуються у різних народів методів впливу на злочинність необхідно для виявлення раціональних підходів і загальних закономірностей протиборства з соціальним злом. Аналіз діяльності антикримінальних структур різних держав дозволяє відшукати напрям, в якому у всіх суспільних системах розвивалася відповідна практика. Виявлення загальносоціальних закономірностей, фундаментальних принципів успіху в протистоянні злочинності може виявитися тією дороговказною ниткою, яка дасть можливість знайти оптимальні рішення проблем декриміналізації суспільства.

    Зарубіжна кримінологія - дуже багатопланове явище, що об'єднує найрізноманітніші теорії причин злочинності і заходів впливу на це антисоціальне явище. Для того щоб не заплутатися у всьому різноманітті різних теорій і підходів, їх зазвичай класифікують за тими чи іншими ознаками.


    1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею в розвинутих країнах світу

    “Попри всі суттєві розбіжності стосовно рівня злочинності в різних країнах першою і визначальною світовою тенденцією є її абсолютне та відносне зростання” [1] – до такого висновку приходить експерт Європейського Інституту вивчення злочинності (HEUNI) В.В. Лунєєв.

    В індустріально розвинутих державах злочинність характеризується такими основними рисами:

    На восьмому Конгресі ООН з профілактики злочинності та поводження з правопорушниками (Гавана, 1990 рік) відзначалося, що в 1975 році у світі було зареєстровано 350 млн. заарештованих, у 1990 – 500 млн. На ХІ Міжнародному кримінологічному конгресі (Будапешт, 1993 рік) вказувалося, що ця цифра становила вже 650 млн., а сьогодні вона наближається до мільярда.

    Президент наукового комітету Міжнародного кримінологічного товариства (МКТ) Ханс Кернер зазначає, що найближчим часом на Заході і Сході прийдеться вирішувати завдання неухильного глобального зростання злочинності в умовах лібералізації заходів боротьби з нею, а також страху перед злочинами серед населення й одночасної байдужості того ж населення до злочинності.

    В Англії та Уельсі реєструється до 5 млн. злочинів у рік без ДТП. Коефіцієнт злочинності - 7400 злочинів на 100 тис. населення. Це у 8 разів більше, ніж у 1950 році. У Німеччині реєструється 4 млн. злочинів із коефіцієнтом понад 7,5 тис., тобто за останні 20 років кількість злочинів потроїлася. Найменший рівень злочинності залишається в Японії (коефіцієнт 1,5 тис. злочинів). Низька криміналізація японського суспільства пояснюється такими факторами:

    1) усталені сімейні традиції;

    2) сильно розвинута культура і почуття солідарності;

    3) профілактика злочинів - справа всього суспільства;

    4) участь громадськості у кримінальному провадженні;

    5) активна підтримка поліції.

    У структурі нинішньої зарубіжної злочинності виділяються її чотири основні складові: “білокомірцева”; організована; професійна; загальнокримінальна («вулична»).

    До білокомірцевої злочинності владних структур входять: а) злочини проти миру і людства у вигляді агресій, тероризму, геноциду, расової дискримінації, апартеїду; б) економічні злочини типу ухиляння від сплати податків, фіктивного банкрутства, злісного порушення правил безпеки праці, біржові шахрайства; в) посадові злочини, насамперед корупція, зловживання владою, підлоги; г) екологічні злочини; д) комп’ютерні злочини; е) наркобізнес та інші загальнокримінальні діяння у співучасті з організованою злочинністю.

    За даними американської корпорації з досліджень в галузі бізнесу, у США злочинці в білих комірцях завдають суспільству в 17 разів більших збитків ніж усі крадіжки і грабежі. Підраховано, що середня виручка грабіжника банків складає 6000 доларів, а нечесних службовців банків – 220000. За рік у США розкрадається кілька мільярдів доларів. Точну цифру встановити не можна, тому що виявляється лише 15 % злочинів, а до суду доходить 3 % справ про розкрадання.

    Організована злочинність - це свого роду держава в державі, особливо в США та Італії. Кримінальні об’єднання на зразок синдикатів усе частіше набувають міжнародного характеру, суворо централізовані, ієрархізовані, законспіровані, ретельно планують злочинну діяльність. Спеціалізуються вони на наркобізнесі, азартних іграх, проституції, контрабанді, торгівлі зброєю, рекеті, нелегальній імміграції, несанкціонованому посередництві у найманні робочої сили, шахрайстві у сфері страхування. У Німеччині увагу організованої злочинності привертає територія колишньої НДР, де створені сприятливі умови для активної злочинної діяльності. Вона міцно зрослась з урядовими і правоохоронними органами, аж до розвідувальних, і добре юридично забезпечена.

    Організованою цю злочинність називають ще й тому, що вона нерідко спонсорується вищими ешелонами влади для виконання за їх завданням політичних злочинів та злодіянь міжнародного характеру. Скажімо, вбивства політичних діячів, нелегальна торгівля зброєю (головні продавці США, Великобританія, ФРН та Ізраїль; покупці – Пакистан, Ірак, ПАР), торгівля людьми. Іншим джерелом прибутків організованих злочинців є проникнення їх у легальний бізнес. За даними сенатської комісії з розслідування організованої злочинності США, вона пустила корені у більше 70 різних сфер американського бізнесу.

    Більш небезпечною і витонченою у Західному світі стає професійна злочинність. Поле її інтересів - крадіжки автомобілів, фальшивомонетництво, незаконні валютні операції, квартирні крадіжки. Вона, подібно організованій злочинності, давно перетнула державні кордони. Основні риси професійної злочинності: спеціалізація на якомусь виді злочинної діяльності, ретельне її планування, постійне відточування кримінальної майстерності, перетворення злочинної справи у спосіб життя і світогляд.

    Зарубіжні кримінологи розрізняють чотири види міжнародних злочинних організацій. У першу входять об’єднання типу італійської мафії, основу яких складає сім’я. Вони давно займаються злочинним і легальним бізнесом, суворо ієрархізовані і законспіровані, поведінка їх членів жорстко врегульована «Кодексами честі» (наприклад, Меделінський кокаїновий картель у Колумбії). Другий вид охоплює об’єднання професійних злочинців, у яких відсутня сувора структурна ієрархія. Вони спеціалізуються на одному або двох видах злочинів (фальшивомонетництво, наркотики, контрабанда, крадіжки, шахрайство).

    Третій вид – це злочинні організації, що сформувалися за етнічною ознакою. Такі, наприклад, як «тріади» – секретні китайські злочинні угруповання, що виникли ще у ХVII столітті і нині функціонують в усіх великих містах Західного світу. «Якудза» – японські злочинні об’єднання, які за структурою нагадують «Коза-ностру». Вони контролюють проституцію, наркобізнес, ігорні будинки, японо-американські торговельні компанії. З’явилася за кордоном і «російська братва», сформована з числа іммігрантів з колишнього СРСР. Вона займається шахрайством, рекетом, фальшивомонетництвом, контрабандою, торгівлею живим товаром. На відміну від суворо етнічних груп, вони мають здебільшого змішаний характер – росіяни, вихідці з кавказьких регіонів, євреї, українці тощо. Новизна цих угруповань ускладнює поліції процес розкриття скоюваних ними злочинів. Четвертим різновидом злочинних об’єднань вважаються міжнародні терористичні організації.

    Загальнокримінальна (вулична) злочинність безробітних, осіб, що живуть за межею бідності, в офіційній статистиці виглядає дуже вражаюче і фіксує, скільки крадіжок, грабежів, інших майнових злочинів задля виживання вчинено цією категорією громадян. До 90 % ув’язнених – це представники найбільш знедолених прошарків суспільства. Національною трагедією для країн американського континенту став наркобізнес. Посилення покарання в США за злочини, пов’язані з наркотиками, до 25 років тюремного ув’язнення, а при чиненні опору поліції – аж до страти, успіху не принесло. На боротьбу з наркотизмом американський Конгрес у 1990 році асигнував лише 7,9 млрд. доларів, а прибутки від наркобізнесу становили 100 млрд.

    Корисливі злочини посідають головне місце в структурі злочинності розвинутих країн. Їх питома вага коливається від 75 у ФРН і Японії до 90 % у США і Великобританії. Насильницька злочинність становить у США 10-12 %, Великобританії – 5 %, Японії – 2 %. Частка злочинів неповнолітніх у різних державах коливається у межах від 15 до 50 %, а разом з молодіжними сягає 70 %. У США в 1991 році заарештовано за тяжкі злочини 2,7 млн. неповнолітніх, що на 5 % більше, ніж у 1990. Кримінальний рецидив становить 50-70 %, що значно підвищує суспільну небезпеку саме молодіжної злочинності.

    Американські кримінологи і правові статистики повніше своїх зарубіжних колег обчислюють ціну злочинності. Розроблені ними методики становлять значний науковий і практичний інтерес. Обчислюється не тільки прямий збиток суспільству від злочинів, але й витрати держави на утримання правоохоронних органів. Наприклад, збиток від крадіжок складає понад 7 млрд. доларів, від підпалів – 1 млрд. У програмі з національної стратегії запобігання наркотизму розписані всі графи витрат: на судочинство, утримання поліції, виконання покарання у в’язницях, профілактичні заходи, наркологічну і медичну допомогу, міжнародну підтримку боротьби з наркоманією. У 1990 році ця сума склала 7864 млн. доларів. На базі таких економічних розрахунків будуються відповідні профілактичні програми.

    Динаміка злочинності при загальній тенденції до зростання, що випереджає приріст населення у 10 разів, в окремі роки має стабілізацію і рідко спад. Фактори тимчасового скорочення злочинності різноманітні. У їх числі і демографічні чинники (зменшення частки неповнолітніх у населенні), і посилення кримінальних репресій, і декриміналізація діянь. Наприклад, у США після прийняття у 1984 році федерального Комплексного акта з боротьби зі злочинністю, що подвоїв терміни позбавлення волі, обсяг звільнення під заставу різко скоротився, зменшилося число невизначених вироків і злочинність дещо пішла на спад. Але вже в 1988 році загальна кількість зареєстрованих злочинів виявилася більшою на 3 % у порівнянні з попереднім роком, а тяжкі злочини зросли на 6 %.

    В усьому світі насильницька злочинність зростає на 9 % у рік. Злочини неповнолітніх і молоді досягли позначки 60 % до всієї зареєстрованої злочинності. Як зазначалося у резолюції Восьмого Конгресу ООН з попередження злочинності, середні темпи її зростання випереджають не тільки приріст населення, але й економічний розвиток світового співтовариства. Щорічно у світі на боротьбу зі злочинністю витрачається майже 300 млрд. доларів. Конгрес дійшов висновку: якщо світове співтовариство не здійснить конкретних і ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю та усунення її чинників, то у ХХІ столітті людство стане жертвою міжнародної злочинності. Окрема держава не в змозі зупинити її інтернаціоналізацію, яка не знає меж, і успішно використовує вади міжнародних та національних законів. Тільки ефективне міжнародне співробітництво може сприяти боротьбі з національною і транснаціональною злочинністю.

    Детермінанти злочинності у будь-якому суспільстві органічно вплетені у складну систему його соціально-економічних протиріч. В міру загострення цих протиріч посилюється і дія криміногенних факторів. Перша, найбільш важлива, з точки зору світової безпеки, система протиріч криється у сучасних міжнародних відносинах. Вони детермінують злочини проти миру і людства, геноцид, апартеїд, міжнародний тероризм тощо. Відкрито озброюються і фінансуються державно-мафіозними режимами банди злочинців, що засилаються в суверенні держави. Так, геноцид щодо населення Палестини і Лівану отримує заохочення з боку міжнародних екстремістів, які вчиняють масові розправи над арабами. Те ж саме стосується міжетнічних війн у низці африканських країн.

    Треба зазначити, що міжнародні зусилля у боротьбі з тероризмом, реалізація нового мислення про пріоритетність загально людських цінностей вже приносять свої плоди. Число актів міжнародного тероризму скоротилося з 1988 по 1990 рік на 50 %. Найвищий рівень тероризму залишається в Латинській Америці.

    Проблемою глобального масштабу, яка загрожує самому існуванню цивілізації, стало забруднення навколишнього середовища. У її основі лежать протиріччя між економічною вигодою і політичними експансіями, з одного боку, та інтересами забезпечення здорового природного середовища – з іншого. Техногенний і криміногенний характер мають протиріччя, пов’язані із поводженням з радіоактивними відходами, аваріями на атомних електростанціях, забрудненнями повітря і моря тощо.

    Друга система протиріч – внутрішні суперечності в суспільствах окремих країн. Під впливом науково-технічної революції ще гострішим стає конфлікт між швидко зростаючими виробничими силами і застарілим характером суспільних відносин. Загострюється насамперед протиріччя між працею і капіталом. Чим багатша держава, тим більша в ній, як правило, економічна нерівність населення. Так, на підприємствах 350 промислових монополій, що становлять усього 0,002 % компаній розвинених країн, зайнято 2/3 усієї робочої сили. При цьому даним монополіям належить 70 % акцій.

    Треба зазначити, що протидії злочинності в індустріально розвинутих державах надається важливе значення. Відмічається їх активна участь у міжнародному антикримінальному співробітництві, розробці національних і регіональних програм попередження злочинів. У цих країнах існують небезуспішні форми залучення населення до боротьби зі злочинністю.

    У 1971 році був створений Комітет із запобігання злочинності та контролю над нею у складі 27 експертів. Він входить у Раду ООН з економічних і соціальних питань. Раз на п’ять років скликається Конгрес ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками. У функції цього Комітету входять визначення політики ООН у сфері контролю над злочинністю, розробка цільових програм, надання консультаційної допомоги Генеральному секретареві та спеціалізованим органам ООН, підготовка міжнародних конгресів і регіональних нарад, інформаційних матеріалів і проектів резолюцій щодо попередження злочинів. ООН періодично публікує огляди про тенденції розвитку злочинності та заходи протидії їй. Для уніфікації даних про злочинності у різних країнах у них вказуються десять видів злочинів: умисне вбивство, необережне вбивство, зґвалтування, грабіж, крадіжка, шахрайство, викрадення людей, злочини, пов’язані з наркотиками, хабарництво і корупція. У одинадцяту графу заносяться всі інші зареєстровані тяжкі злочини.

    Влітку 1990 року в Гавані відбувся Восьмий Конгрес ООН із запобігання злочинності з порядком денним: міжнародне співробітництво в протидії злочинності і кримінальне законодавство у ХХІ столітті. Найважливішими з прийнятих на ньому документів були п’ять проектів угод, які стали базою для кожної країни у розвитку багато - і двохстороннього співробітництва у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, екологічними злочинами та незаконним вивезенням пам’яток культури і мистецтва. Багато країн уклали угоди про взаємну допомогу у розкритті злочинів та видачу злочинців. Чимало робиться й у плані розробки ефективного міжнародного кримінального законодавства. Останнє є необхідною правовою базою функціонування всієї системи попередження злочинів, які носять транснаціональний характер. Зокрема, відмивання «брудних» грошей, біржові злочини, наркобізнес.

    Активну міждержавну антикримінальну діяльність здійснює Інтерпол. Його членами є понад 150 держав світу, у тому числі Україна. Обмін інформацією, досвідом роботи, надання допомоги у розшуку та затриманні злочинців, розробка й реалізація профілактичних програм – ці функції Інтерполу дуже актуалізуються у зв’язку з швидкими темпами глобалізації злочинності. У рамках Інтерполу створено відділ «Европол» для боротьби із захопленням заручників, фальшивомонетництвом, скупкою краденого, торгівлею зброєю і людьми тощо.

    В індустріально розвинутих країнах накопичений певний досвід у кримінологічному прогнозуванні і плануванні. Лідирують у цій галузі США і Японія. Американці досягли успіху в загально національному (державному) плануванні боротьби зі злочинністю, а японці – в локальному (на місцевому рівні). Так, у 1970 році Конгресом США був прийнятий Закон про контроль за організованою злочинністю. Він передбачає низку законодавчих і профілактичних заходів щодо попередження злочинів, що підлягають федеральній юрисдикції. Їх перелік дуже широкий: вбивства, підлоги, грабежі, хабарництво, організація азартних ігор, шахрайство. Ті підприємства, які пов’язані із злочинністю, теж підлягають заходам впливу.

    У 1989 році Урядом США була прийнята цільова Програма “Стратегія національного контролю за наркотиками”. Вона передбачає комплекс заходів по профілактики наркотизму, що здійснюються правоохоронними органами – від федеральних до муніципальних. Програма базується на багаторічних наукових дослідженнях урядового Інституту з проблем наркоманії та широких статистичних даних. Приймаються і реалізуються численні профілактичні програми в окремих штатах та правоохоронних відомствах, перш за все, ФБР. Існують міжштатні програми боротьби з угонами автомашин, літаків, важкої будівельної техніки, крадіжками дорогоцінних металів, посяганнями на життя і здоров’я державних службовців, що виконують обов’язки з підтримання правопорядку.

    Система попередження злочинів у Японії орієнтується на локальні програми. Міністерством юстиції була навіть розроблена модель програми запобігання злочинам для району. Районні програми бувають двох видів: наукові, мета яких полягає у кримінологічному діагностуванні стану злочинності в районі, і прикладні, які містять конкретні заходи попередження. Існують також муніципальні програми, в реалізації яких бере участь населення районів. Функції ранньої (дозлочинної) і після пенітенціарної (після відбуття покарання) антирецидивної профілактики в Японії здійснюють спеціальні органи реабілітаційної допомоги. В них працюють добровільні і штатні співробітники.

    Взагалі, останнім часом розширюється залучення громадян у профілактичну роботу. Наприклад, в США створено інститут добровільних помічників поліції. Він по суті є частиною руху американських скаутів. Добровільні помічники діють під патронатом відділів у зв’язках з громадськістю місцевих органів поліції. Найвдаліша система громадської профілактики створена у Японії. Саме ця обставина відіграє важливу роль у тому, що в цій індустріально розвинутій країні, на відміну від інших, відмічається досить низький рівень злочинності. Активну роботу в цьому напрямку веде Асоціація профілактики злочинів – напівгромадська, напівдержавна організація. Її підрозділи функціонують на різних рівнях (від загальнонаціонального до місцевого) при кожному відділенні поліції. Низовими ланками даної асоціації є пункти попередження злочинів, які працюють у тісному контакті з квартальними комітетами самоврядування.

    Попередженням злочинів з боку неповнолітніх займається Асоціація “старших братів і сестер”. Її структурні підрозділи діють у всіх префектурах Японії. Члени організації – це молоді люди віком до 20 років, переважно студенти, які на громадських засадах проводять “дружню роботу” з правопорушниками у тісній взаємодії зі школою, батьками, поліцією. Профілактичну роботу з неповнолітніми правопорушниками проводять також жіночі товариства реабілітаційного захисту, які були створені ще у 1953 році. На державному рівні функціонує японська жіноча рада реабілітаційного захисту, яка координує діяльність місцевих органів при кожній префектурі.

    У Франції в 1983 році була створена Національна рада з попередження злочинів (НРПЗ). До неї увійшли члени парламенту, мери міст, міністри, експерти, представники бізнесових структур. Рада вирішує такі завдання: розробляє національну політику у сфері боротьби зі злочинністю, стимулює державні антикримінальні ініціативи, координує взаємодію між місцевими органами влади, громадськими організаціями і приватним сектором, фінансує програми попередження злочинів, інформує громадськість про стан справ зі злочинністю, а також контролює хід виконання намічених заходів. Головою цієї ради є прем’єр-міністр країни. У регіонах діють місцеві ради з попередження злочинів.

    В Англії з 1966 року працює Постійна конференція з профілактики злочинів. До неї входять представники Конфедерації британських промисловців, Торговельної палати, профспілок і Асоціації старших офіцерів поліції. У складі цієї організації діють робочі групи, які спеціалізуються на попередженні угонів автомобілів, пограбувань квартир, крадіжок з магазинів, злочинів неповнолітніх тощо. Виданий у 1984 році міжвідомчий циркуляр щодо боротьби зі злочинністю зосередив увагу населення на тому, що криміногенні фактори не можуть бути подолані силами лише поліції, а вимагають широкої участі громадськості.

    Значним досягненням закордонної системи профілактики злочинів треба визнати її ґрунтовне правове забезпечення. Найкраще це зроблено в США. Ще в 1970 році там був прийнятий закон про контроль за організованою злочинністю. Протягом кількох десятиліть він істотно вдосконалився, набув комплексного характеру. Закон детально регламентує процесуальні, кримінологічні і кримінально-правові аспекти боротьби з організованою злочинністю. Важливо й те, що в ньому конкретно визначаються джерела й обсяги фінансування, без чого будь-яка профілактична програма залишається благим наміром.

    В 1990 році Конгрес США ухвалив закон про контроль за злочинністю, який регламентує порядок здійснення боротьби з “відмиванням” брудних грошей, захист грошових знаків від підробок, заходи попередження жорстокої поведінки з дітьми, функціонування виправної системи для неповнолітніх злочинців, протидії розповсюдженню порнографії, незаконному обігу зброї, наркотичних речовин тощо.

    З 1994 по 2000 рік в США були також посилені кримінально-правові санкції за вчинення тяжких злочинів, розширена можливість застосування смертної кари.

    Відправною посилкою американських кримінологів, на базі якої будується профілактична робота, є визнання тієї обставини, що суспільство повинно здійснювати боротьбу зі злочинністю за допомогою комплексного впливу на неї, індивідуалізуючи його стосовно різних видів злочинності. Для цього необхідне широке, на урядовому рівні планування вирішення гострих соціально-економічних проблем. Профілактична діяльність тут виступає як специфічна галузь соціального управління. На думку кримінологів, успіх зусиль, спрямованих на зниження злочинності, залежить насамперед від реального виконання висунутих державою програм боротьби з нею за допомогою здійснення радикальних реформ у сфері житлового будівництва, освіти, охорони здоров’я, а також ступеня сприяння широких кіл громадськості цим урядовим заходам.

    Американські урядові програми з боротьби зі злочинністю містять у собі визначення напрямків соціологічних досліджень, розробку їх методик, підготовку відповідного персоналу, фінансування, організацію і реалізацію власне превентивних заходів. Відрізняє їх істотний акцент на ранню профілактику. Комплексний характер програм передбачає залучення соціальних служб (освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо), благодійних організацій до роботи щодо їх реалізації. Комплексність програм полягає також у тому, що в їх здійсненні беруть участь поліція, органи юстиції місцевого самоврядування, представники наукових кіл і громадські формування, які використовують різноманітні засоби і методи у вирішенні поставлених перед ними завдань. Нерідко в цих програмах передбачається система заходів спеціально-кримінологічної превенції, які відносяться вже до сфери кримінального, процесуального і пенітенціарного права. Характерною рисою в боротьбі зі злочинністю в Америці в останні десятиліття є прагнення до централізованого планування і координації даної сфери діяльності, створення для цього спеціальних органів і наділення їх досить широкими повноваженнями [2].

    Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що вивчення законодавства і практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах світу, запозичення їх позитивного досвіду є нагальною потребою для молодої української держави, яка прагне стати повноправним членом Європейського Союзу та світового співтовариства.


    2. Історія кримінологічних концепцій причин злочинності в зарубіжних країнах

    Проблема злочинності багато разів висвітлювалась у працях мислителів минулого. Але системна зацікавленість її проблемами визначилась ще у другій половині XVIII століття, коли зарубіжна кримінологія почала формуватися у самостійну наукову дисципліну.

    До того часу переважали натуралістичні погляди на злочинність та її причини. Вважалось, що злочинцями є особи, одержимі «злим духом», або які страждають душевними хворобами, і це призводить до вчинення ними злочинів.

    Дуже сильним каталізатором у боротьбі різних думок, що пояснюють злочинну поведінку, стала праця ЧезареБеккаріа (1738 – 1794 рр.) «Про злочини і покарання» (1764 р.).

    Починаючи з цього часу, у кримінології виникли і сьогод­ні існують різні школи, що пояснюють злочинну поведінку.

    Більшість спеціалістів вважають, що в кримінології існують дві великі школи: 1) класична, яка виникла в період з 1764-1775 роки, після опублікування праці Ч. Беккаріа, і 2) позитивістська, початок якої був закладений працею ЧезареЛомброзо «Злочинна людина», яка вийшла друком у 1876 – 1877 рр.

    Класична школа в центрі уваги ставила сам злочин і наполягала на різних покараннях за однакові злочини. Відповідно з цією теорією людина – гедоніст, вона бажає отрима­ти задоволення і уникнути неприємних почуттів (Руссо, Монтеск’є, Вольтер, Роміллі та інші).

    Позитивістська школа опирається на детерміністську тео­рію, відповідно з якою злочинна поведінка не вибирається особою вільно, а обумовлюється біологічною і соціальною спадкоємністю, а також іншими факторами (Ломброзо, Феррі, Горофало, Тард).

    У зарубіжній кримінології є й інші школи, такі як карто­графічна, економічна, типологічна, соціологічна, соціально-психологічна, біологічна.

    Беручи до уваги, що питання про класифікацію криміно­логічних шкіл продовжує залишатись спірним, можна вибра­ти такий компромісний варіант:

    а) класична школа: оцінка серйозності злочину з юридич­них позицій;

    б) позитивістська школа: злочин обумовлюється багатьма факторами, юридичний підхід повністю відкидається;

    в) американська школа: злочинна поведінка пояснюється соціологічними теоріями;

    г) школа соціального захисту: злочин викликається різно­манітними соціальними факторами, і в рамках діючого зако­нодавства всі ці фактори слід брати до уваги; позитивістські погляди ця школа доповнює юридичним підходом.

    Розглянемо кожний з цих підходів більш детально.

    1. Класична школа. Ця школа має таку назву, тому що в її рамках вперше склалась відносно повна система поглядів в області кримінології. Ч. Беккаріа вважав, що вчинення зло­чину – це питання вільної волі, що люди шукають приємних почуттів і бажають уникнути неприємних, що покарання за­лякує, що кримінальні закони мають бути широко обнаро­дувані в інтересах єдиного розуміння, і що з підлітками і ду­шевнохворими не можна поводитись як з злочинцями.

    Принципи, запропоновані Ч. Беккаріа, можна звести до таких положень:

    а) основою соціальної діяльності має бути утилітарна кон­цепція найбільшого благополуччя для найбільшого числа людей;

    б) злочин має розглядатись як збиток для суспільства;

    в) попередження злочинності значно важливіше покарання, а це означає, що закон має бути доведеним до кожного, щоб кожний знав, що дотримання закону заохочується, а пору­шення тягне за собою відповідальність;

    г) таємні звинува­чення і тортури мають бути замінені гуманними і відкритими судовими процедурами, надання свідчень проти співучасників з розрахунком на милість є «публічним задоволенням зради», а тому має бути забороненим;

    д) мета покарання – утрима­ти людей від вчинення злочинів, а не соціальна помста;

    е) тю­ремне ув’язнення слід застосовувати ширше, але утримання в тюрмах необхідно поліпшити.

    Найбільш значимими представниками становлення класичної школи є: Ієремія Бентам (1748–1832); Вільям Блекстоун (1723–1780); Сем’юель Роміллі (1757–1818, який розробив прог­раму, відповідно з якою була побудована перша сучасна тюр­ма у 1816 р. – Міллбенк); Джеймс Макінтош (1765–1832); Томас Бакстон (1786–1845); Едвард Лівінгстон (1764– 1836); Ансельм Фейєрбах, (1775–1833) та інші.

    Аналізуючи вчення цих авторів, можна зробити висно­вок, що класична школа кримінології відмовилась від паную­чих уявлень про надприродні сили і «злу волю» як про початок, який визначає поведінку людини, включаючи і зло­чинну поведінку, і замінила всі ці концепції вільною волею людини та її наміром.

    2. Позитивістська школа. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні і філософські роздуми юри­дичними висновками і спостереженнями, які ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільноїволі класичного на­прямку позитивістська школа переходить до «причинності» злочину.

    Засновником позитивістської школи є ЧезареЛомброзо, який у 1876 р. надрукував свою працю «Злочинна людина». Народився він у єврейській родині, працював психіатром у каторжних тюрмах Італії. Ломброзо під час своїх спостере­жень прийшов до висновку, що злочинна поведінка причинне обумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристиками, такими, на­приклад, як скошене чоло, витягнуті або, навпаки, нерозви­нуті мочки вух, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, ве­ликі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він розро­бив класифікацію злочинців: а) природжені злочинці; б) ду­шевнохворі злочинці; в) злочинці за пристрастю, до яких від­носяться і політичні маніяки; г) випадкові злочинці.

    За дослідженнями Ч. Ломброзо:

    Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об’єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосу­ванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він пе­реглянув свою теорію і включив у причинне пояснення зло­чинності соціальний, економічний фактори та оточуюче се­редовище індивіда.

    Другим представником позитивістської школи є учень ЛомброзоЕнрікоФеррі, який надрукував свою працю «Тео­рія неосудності і заперечення вільної волі». В цій роботі він заперечував вільну волю і підтримував теорію причинності. Біологічні причини він поєднав з соціальними, економічними і політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна до­сягти поліпшення умов життя людей. Коли у 1922 р. в Італії до влади прийшли фашисти, він був звинувачений С. Бернадо де Кіросом у підтримці фашизму.

    Третім представником цієї школи був Рафаель Горофало, учень Ломброзо. Горофало висловлював думку, що злочин – це аморальний вчинок, який наносить збитки суспільству. Підтримував психологізм у поясненні злочинності. Р. Горофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не мо­же пристосуватись до умов соціально-природної селекції, і запро­понував:

    а) позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії виплива­ють з не усунутих психічних аномалій, які роблять їх нездат­ними до життя в суспільстві;

    б) частково усувати або підда­вати довгому ув’язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способу життя;

    в) примусове виправлення осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття, або які вчинили злочин при надзвичайному збігові обставин.

    Французький вчений-юрист Г. Тард вважав, що будь-якій поведінці, у тому числі і злочинній, навчаються. Обидві його праці «Закони спадкоємства» і «Філософія покарання» (1890 р.3 були надруковані в Парижі). Злочинців він називав своєрідним «соціальним екскрементом» і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній ос­нові, а не на рівних покараннях за однакові злочини, що вва­жав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитись до встановлення вини або невинності зви­нуваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.

    3. Американська школа. Представники цього напрямку у кримінології дотримуються соціологічних теорій причин злочинності, які тісно пов’язані з позитивістською школою. На її розвиток сприя­ли такі вчені XIX століття, як бельгійський математик Кетле (1796–1874 рр.), який зробив висновок, що вчиненню зло­чинів сприяють різні фактори, а саме клімат, вік, стать лю­дини і пори року. На його думку, суспільство саме створює підґрунтя для зло­чину, а людина, винна у його вчиненні, – це лише інструмент, за допомогою якого він здійснюється.

    Іссак Рей (1807– 1881 рр.) – один з провідних авторів у XIX столітті у галузі судової психіатрії, в 1833 р. надрукував працю «Медич­на юриспруденція душевних розладів». Під впливом цієї праці сталися певні зрушення у кримінології в сторону психіатрії. Так, Ген­рі Мейх’ю (1812–1887 рр.) провів різницю між профе­сійними і випадковими злочинцями; Джон Хевілд (1792–1852 рр.) – архітектор, автор проектів тюремної архітектури (у формі зірки тюрми в США); Ганс Гросс (1847–1915 рр.) заклав наукові основи розслідування злочинів у своїй практиці «Керівництво для слідчих», яка була надрукована у 1883 р. і стала настільною книгою для криміналістів усього світу, та інші.

    Висновки пошуків зазначених учених були сприйняті в Спо­лучених Штатах Америки і увійшли в американську кримінологічну школу.

    4. Школа соціального захисту. Деякі зарубіжні вчені вва­жають, що ця школа є третім напрямком у кримінології (Герман Маінхейм). Разом з тим інші вчені (Джеффрі, Марк Ансель) гадають, що «соціальний захист», як концепція, далеко виходить за межі і класичної, і позитивістської школи. Перше визнання доктрина соціального захисту отримала у 1943 р., коли Філіп Граматика створив у Венеції центр до­сліджень соціального захисту. Перша міжнародна конферен­ція з питань соціального захисту була проведена у 1947 р. в Сан-Ремо. У 1948 р. була створена Комісія соціального за­хисту при ООН.

    Теорія соціального захисту виступає проти принципів по­збавлення волі і застосування покарання, вважає, що злочин зачіпає і індивіда, і суспільство, тому проблеми, пов’язані з злочином, не вичерпуються засудженням і покаранням правопорушника. Основні позиції цієї школи можуть бути пред­ставлені так:

    Основою теорії соціального захисту є усунення покарання, як такого. Справі захисту суспільства з великим успіхом мо­жуть служити перевиховання і соціалізація правопорушника, а не покарання і відплата. Правопорушник – біологічна і со­ціальна істота, яка навчається поведінці і в процесі соціаль­ної адаптації може зштовхнутись з різними емоційними проб­лемами. Така особа має бути піддана науковому вивченню, і їй слід надати допомогу у соціальній адаптації. Теорія не використовує такі юридичні поняття, як вина або мотив. Вона орієнтує на вивчення особи правопорушника, а не на не­безпечність вчиненого ним злочину.

    Необхідно також відмітити, що найбільший внесок у роз­виток теорії соціального захисту внесли європейські вчені, то­ді як багато з запропонованих цією теорією принципів знай­шли практичне втілення в США.

    Підводячи підсумок вищезазначеному, можна зроби­ти наступні висновки: в історії зарубіжної кримінології іс­нує три моделі причин злочинності.

    1. Модель контролю, яка передбачає, що поведінка правопорушника змінюється під впливом зовнішніх обставин, таких як затриман­ня, арешт, взяття під варту, заохочення та інші заходи конт­ролю.
    2. Медична модель передбачає поводження з правопо­рушником, як з пацієнтом, розглядаючи його як хворого, який слабо пристосовується до оточення і потребує психотерапії, індивідуального підходу виховання, поради та інших форм заохочення.
    3. Соціологічна модель розглядає правопорушника, як продукт середовища, що оточує особу.

    Не можна з певністю сказати, яка з цих моделей краща за інші. Практично всі три моделі, хоча і різною мі­рою, спрямовані на вирішення проблем, пов’язаних зі злочин­ністю і правопорушниками.


    3. Сучасні теорії причин злочинності в зарубіжній кримінології

    В міру того як феномен злочинності все більше та більше виходить за межі національних рамок і державних кордонів, набуваючи транснаціонального характеру, дослідження в галузі порівняльної кримінології стає особливо актуальним. Зарубіжна кримінологія - надто багатопланове явище, яке об’єднує самі різноманітні теорії причин злочинності і розробки заходів впливу на це антисоціальне явище.

    Основний розподіл між кримінологічними теоріями проходить в двух площинах. По-перше, їх можна поділити на дві великі групи в залежності від того, признають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів в генезисі злочинної поведінки чи ні. Відповідно в цій площині можна виділити теорії біологічної та соціологічної орієнтації. По-друге, всі підходи до впливу на злочинність можна поділити на радикальні та помірковані в залежності від того, чи передбачається корінна зміна соціальної системи для досягнення позитивних результатів в боротьбі з кримінальним феноменом, чи існуючий соціальний порядок розглядається як константа, в рамках якої необхідно відшукати можливості для зниження або стабілізації злочинності.

    На сьогоднішній день у зарубіжній кримінології функці­онує два основні напрямки, що пояснюють злочинну поведінку людини: біологічний і соціологічний.

    Біологічні теорії спрямовані на пошук причин злочинності в антропологічних, психічних, расових, генетичних основах людини.

    Соціологічні теорії направлені на пошук причин злочин­ності в навколишньому середовищі, погоді, кліматі, боротьбі субкультур тощо, що діють на людину, в тому числі і на по­ведінку злочинця.

    Розглянемо найбільш поширені сучасні біологічні і соціо­логічні теорії зарубіжної кримінології.

    А). Біологічні теорії. Як уже відзначалось, засновником біологічного напрямку в зарубіжній кримінології був Ч. Ломброзо, який стояв на антропологічних позиціях у поясненні злочинної поведінки і вважав, що природжені індивідуальні ознаки зовнішності лю­дини є основними показниками злочинної поведінки.

    Перші ж перевірки таблиць Ч. Ломброзо показали, що наяв­ність у злочинців особливих фізичних ознак, не більше ніж міф. У 1913 р. англійський кримінолог Горінгперевірив до­слідження Ломброзо, порівнявши засуджених із студентами Кембріджа (1000 чоловік), Оксфорда й Абердіна (959 чоло­вік), з військовослужбовцями і педагогами коледжів (118 чо­ловік) і довів, що ніякої різниці між ними і злочинцями в антропологічній побудові не існує. Подібні дослідження і з тим же ви­сновком отримав В. Гіле у 1915 р.

    І як тільки була розвіяна легенда про анатомічні відхи­лення, що обумовлюють злочинність, як виникли нові подіб­ні теорії, в основу яких були покладені або особливості ен­докринної системи, або психофізична конституція людей. На­приклад, німецький професор медицини Ернест Кречмервважав, що психологія людини, в тому числі і злочинця, зале­жить від пропорцій конституції її тіла. Згідно з цією тео­рією між будовою тіла і психологічними ознаками особи, особливістю характеру, є прямий зв’язок, а тому соціальна і антисоціальна поведінка від народження жорстко визнача­ється фізичною конституцією людини.

    У силу цього злочинці-рецидивісти на відміну від випад­кових злочинців мають відповідні фізичні і психологічні особ­ливості, які обумовлюють їх антисуспільну поведінку.

    З науково-пізнавальної позиції теорія є необ­ґрунтованою, оскільки не існує прямого зв’язку між видом вчиненого злочину і типом фізичної конституції злочинця.

    Психіатричні концепції причин злочинності. В 1908 році американський кримінолог Генрі Годдард розпочав серйозне дослідження розумового розвитку злочинців. Через 6 років він опублікував його результати : на його думку 70 % в’язнів страждали на слабоумство. Однак подальші дослідження в цій галузі спростували висновки Годдарда.

    Новий напрям розвитку психіатричного підходу до аналізу злочинності дали дослідження Зігмунда Фрейда. Вчення З. Фрейда нерідко зводять до концепції сексуальності, хоча вона була далеко не єдиним елементом його психоаналітичної теорії.

    Психоаналітична школа австрійського лікаря-психіатра З. Фрейда знайшла значне розповсюдження в зарубіжній кримінології. Вона розглядає злочинця як підсумок де­фективного розвитку особи і суть цієї теорії полягає в тому, що людина з народження біологічно приречена на постійну жорстку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів: аг­ресії, статевого потягу і страху з морально-психологічними установками особи.

    Сутність теорії Фрейда розкривають за допомогою трьох понять: “Воно”, “Я”, “над-Я”. Агресія є складовою частиною “Воно”, яке стримується за допомогою “Я”.

    Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів, зокрема в кримінальній галузі. На її основі американський вчений Уайт зробив оригінальний аналіз феномена злочинності. На його думку, людина народжується злочинцем, а її життя – процес пригнічення руйнівних інстинктів, які закладені в “Воно”.

    Сам З. Фрейд майже не намагався аналізувати феномен злочинної поведінки. На його думку інстинкт смерті «функціонує в кожній живій істоті і намагається привести її до загибелі, зводячи життя до первинного стану неживої матерії».

    Індивід з дитинства вчиться керувати своїми інстинктами. Деяким так і не вдається цього досягти внаслідок якихось конкретних обставин, наприклад, негативні стосунки в роди­ні. Внаслідок чого вони розвиваються неправильно і форму­ють неповноцінну особу.

    І, як висновок цієї теорії – це пошук відхилень у по­ведінці виключно в самій особі, без урахування зовнішніх со­ціальних явищ, які цією теорією недооцінюються. На думку зарубіжних кримінологів, ця теорія є фантастикою для не­віруючих.

    Ідеї З. Фрейда отримали значний розвиток в рамках клінічної кримінологія.

    Клінічна кримінологія. В ХІХ ст.Е. Феррі та Р. Горафало розробили концепцію небезпечного стану злочинця, сутність якої полягала в тому, що злочинця не треба карати, а виводити з стану підвищеної схильності до злочину. В ХХ ст. ця концепція була покладена в основу нетрадиційного напряму науки про методи впливу на злочинність – клінічної кримінології. Представники цього наукового напряму практично відкидали кару як превентивний стримуючий засіб.

    Значний вклад в розвиток клінічної кримінології внесли італійські дослідники Федеріко Граматіка та Б. Ді Туліо. Досить ґрунтовні методи клінічного впливу на злочинців розробив французький кримінолог Жан Пінатель.

    Методи впливу на злочинність, які розроблюються вченими цього напрямку, пов’язані з невизначеним покаранням злочинців (позбавлення волі до тих пір, поки комісія лікарів не дасть висновок про втрату небезпечного стану). Ця практика в 70-80-і роки ХХ ст. була досить популярною в ряді країн. Наприклад, в США біля 80% в’язнів відбували строк по невизначеному вироку.

    Нажаль, надії на радикальне оздоровлення суспільства за допомогою зазначених різноманітних методик не виправдались.

    Генетичні теорії причин злочинності. Розвиток генетики відкрив широкі перспективи для висунення сміливих гіпотез про передачу схильності до злочину генетичним шляхом. В час бурхливого розвитку генетики, коли людству відкрились її неймовірні перспективи, досить привабливо було знайти маленьку біологічну частку, яка, передаючись від батьків до дітей, ніби вірус, заражає людей схильністю до злочинів.

    Теорія спадковості вважає причиною злочинності, спадко­вість, яка передається генетично з покоління у покоління людей. Існує декілька різновидностей цієї теорії: родинного дерева, близнюків, хромосомна.

    Теорія «родинного дерева» намагається довести, що при­чини злочинності необхідно шукати у вивченні декількох по­колінь однієї родини. На думку її представників, якщо в родині були осо­би, які стали злочинцями, то в новому поколінні вони будуть знову. Ця теорія антинаукова і піддається критиці багатьма зарубіжними вченими, тому що вона не доведена практичними фактами.

    Теорія «близнюків» пов’язує злочинність з генетичними факторами і доводить спадкову схильність до злочинності в однаковій мірі у ідентичних (однояйцевих) близнюків і різ­ну у неідентичних близнюків.

    В 20-і роки ХХ ст. німецькі вчені Й.Ланге та Ф.Штумпфль, досліджуючи злочинців з числа близнят з однаковим генотипом, намагались довести вирішальну роль природних задатків в механізмі злочинної поведінки. Але наступні дослідження Г.Кранца та К.Христиансена спростували їх висновки. А в подальшому і сам метод дослідження близнят був підданий сумніву. Цей метод не дозволяв зрозуміти, чому близнята здійснюють однакові злочини : чи то генетична схильність, чи то однакові умови сімейного виховання.

    Близнюковий метод не має якої-небудь доказової сили внаслідок не розмежування біологічних і соціальних факто­рів. Для 35–50 мільйонів злочинів, які вчинюються щорічно в світі, дослідження на невеликій кількості близнюків не є до­казом, тим більше якщо вони виховувались у різних соціаль­них умовах.

    Паралельно з методом дослідження близнят для обґрунтування генетичної схильності до злочинів використовувались методики біохімічного аналізу (ендокринна обумовленість злочинної поведінки), В 1924 році американський дослідник Макс Шлапп опублікував невелику статтю, в якій обнародував результати вивчення ендокринної системи злочинців. Згідно його даних, майже третина всіх в’язнів страдають емоційною нестійкістю, що обумовлено захворюваннями залоз внутрішньої секреції.

    Через декілька років в Нью-Йорку К. Шлапп разом з Едвардом Смітом опублікував книгу «Нова кримінологія». Одну з головних ролей в механізмі злочинної поведінки автори відводили різним ендокринним розладам (зовнішніми ознаками яких, поряд з іншими, є особливості будови тіла ).

    В 1955 роціЕдвардПодольскі опублікував статтю «Хімічна основа злочинної поведінки», в якій намагався проаналізувати ендокринну і хімічну основу, що зв’язує будову тіла та поведінку людини. На його думку, рівень розвитку фізіології не дозволяє поки перевірити багато гіпотез про сутність злочинної поведінки але найбільш перспективні шляхи впливу на злочинність слід шукати в цьому напрямі: «Біохімічний аналіз особи злочинця і злочинної поведінки знаходиться ще в дитячому періоді свого розвитку. Здається, що він незабаром має стати дуже важливим методом в тлумаченні та лікуванні злочинності».

    Пророцтво Подолські збулося: клінічний напрямок кримінології теоретично обґрунтував необхідність нейтралізації за допомогою хімічних препаратів гормонів, що викликають агресивність людини. І ці методи були впроваджені в практику.

    В юридичній літературі західних країн поширена теорія хромосомних аномалій, а точніше наявність у деяких людей додаткової 47-ї хромосоми, яка впливає на злочинну поведін­ку людини.

    В 60-і роки ХХ ст. дослідження генетичних факторів злочинності вступило в нову фазу, яку умовно можна назвати хромосомною. Патриція Джекобс провела одне з перших досліджень хромосомної схильності до злочинів. Обстеживши в’язнів в Шотландії, вона встановила, що серед злочинців частка осіб з хромосомною аномалією типу XYY набагато більше ніж серед правослухняних громадян.

    Відомо, що внаслідок поділу клітин всі хромосоми, вклю­чаючи і ті з них, від набору яких залежить стать людини, розподіляються таким чином, що в кожній новій клітині ут­ворюється новий набір хромосом. Співвідношення хромосом типу Х і У визначають стать людини (XX – жінка, ХУ – чо­ловік). Але зустрічаються випадки, коли у деяких людей спо­стерігається зайва У-хромосома. У 1966 р. в англійському журналі «Природа» була надрукована доповідь кримінолога П. Джекопс, де йшла мова про те, що 3,5 % розумово відсталих пацієнтів-чоловіків з небезпечними насильницькими або злочинними нахилами, які тримались в одній із швед­ських тюрем, мали зайву У-хромосому.

    Представники цієї теорії вважають, якщо у людини є «злочинна» хромосома, значить виховний вплив суспільства на них не діє, ці люди завжди будуть злочинцями, а тому боротьба з злочинністю безперспективна.

    Однак ці результати скільки сенсаційні, стільки ж і неістинні. Подальші дослідження, що проводились в Англії, Франції, США не підтвердили результатів, які отримала П. Джекобс.

    Після таких негативних результатів серед серйозних вчених - прихильників генетичних теорій злочинності та відповідних заходів впливу на це антисоціальне явище майже не залишилось. В той же час необхідно мати на увазі, що розглянуті концепції злочинності біологічного тлумачення продовжують чинити серйозний вплив на практику боротьби зі злочинністю. В значній мірі вони були включені в теоретичний фундамент так званої клінічної кримінології. На них спирались при розробці і впровадженні більшості медичних заходів корекції особи злочинності.

    Американський дослідник практики утримання від злочинів СамуельЧавкін в 1978 році з тривогою відмічав, що все більш широке розповсюдження набувають наукові теорії, які покладають всю відповідальність за гострі соціальні проблеми на окремих індивідів, чия безконтрольна поведінка пояснюється або генетичними причинами, або дефектами нервової системи (злочинці є жертвами поганої спадковості, або страждають тим чи іншим захворюванням мозку, або мають зайву хромосому, або піддані впливу всіх трьох факторів одночасно).

    Крайнім проявом, теорій, що пов’язують злочинність із анатомо-фізіологічними властивостями організму, є теорія ра­сової схильності до злочинів, відповідно з якою схильність до вчинення злочинів мають «низькі», «неповноцінні» раси. Висновки цієї теорії неодноразово знаходили застосування на практиці при антидемократичних режимах.

    В 90-і роки ХХ ст. по Америці прокатилась хвиля насилля. Оскільки влада не була спроможна приборкати злочинність, до вирішення цієї проблеми активно підключались різноманітні суспільні структури. Лідируючими серед них стали медичні організації. Роль медиків з кожним днем стає настільки значною, що поступово поліцейські сили відійшли на другий план.

    Медики стали розглядати насильство як наслідок якоїсь таємної інфекції або нової хвороби, яка вразила суспільство. В цьому значенні термін «епідемія насильства» – не лише образне порівняння. В американській системі охорони здоров’я виникло нове бачення того, як можливо боротися з цією епідемією. Фундаментальною основою для нового підходу до вирішення проблем насильства є зміщення акцентів: головна увага приділяється не реагуванню на факти насильства яке вже сталось, а зміні соціальних і поведінкових факторів, що викликають насильство (клінічний варіант кримінології).

    Ініціатива медиків дала новий імпульс науковим дискусіям про роль генетичних факторів в генезисі злочинів. Нажаль професіонали в галузі медицини виявилися делітантами в галузі кримінології. До того ж дуже приваблива перспектива вирішення віковічної проблеми злочинності за допомогою нескладної процедури стерилізації. Багато вчених виступили проти відродження підходів, хибність яких була доведена десятки років тому. На конференції Американської асоціації наукового прогресу, яка відбулась 1993 року в Бостоні, більшість учасників пришла до висновку про те, що теза: «злочинцями народжуються, а не стають» є насильством над теорією. Багато вчених покладають надію на те, що кінцеве рішення цієї проблеми буде знайдено в ході великомасштабного кримінологічного дослідження факторів злочинності, яке проводиться зараз в США.

    Б). Соціологічний напрямок у кримінології представлений численними теоріями. Розглянемо деякі з них. 9 липня 1813 року на засіданні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі з доповіддю виступив астроном і математик А.Кетле. Він заявив: «Ми можемо розрахувати заздалегідь, скільки індивідуумів почервонять руки в крові своїх співгромадян, скільки осіб стануть шахраями, скільки отруйниками, майже так само, як ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки людей народиться і скільки помре...».

    Цей висновок став закономірним результатом розвитку в XIХ столітті демографічної статистики. До цього часу не було систематичних даних про злочинність. Правда, ще у 1778 році І.Бентам висловив припущення, що в сфері злочинності повинні спостерігатися стійкі статистичні закономірності, які могли би слугувати своєрідним політичним барометром, за допомогою якого можна було б оцінювати ефективність боротьби зі злочинністю. Точно так само, як рівень смертності свідчить про фізичне здоров’я суспільства, кримінальна статистика може вказувати на його моральне здоров’я.

    А. Кетле зробив такий висновок: «Суспільство, – писав він, – містить у собі зародок усіх, що мають статися, злочинів, тому що у ньому існують умови, які сприяють їх розвитку; воно, так би мовити, підготовлює злочин, а злочинець є тільки знаряддям». Отже, будь-який суспільний устрій припускає відоме число і відомий порядок злочинців, які є необхідним наслідком його організації. Це спостереження, що на перший погляд може видатися безрадісним, навпаки, дуже втішливо, якщо уважніше придивитися до нього. Воно вказує на можливість вдосконалення людей за допомогою зміни інституцій, навичок, стану освіченості і взагалі усього, що має вплив на їхній побут». Таким чином, вперше у кримінології була продемонстрована соціальна детермінованість злочинності, її відносна незалежність від волі і бажання окремих людей. Ось чому французький кримінолог А.Лакассань вивів свою знамениту формулу: «кожне суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує».

    Теорія соціального детермінізму злочинності дозволила перетворити факти, які здавалися випадковими і розрізненими, в чіткий показник пануючих у суспільстві умов життя. Центральна ідея цього вчення – довести підпорядкованість людських вчинків об’єктивним соціальним законам.

    З теорії соціального детермінізму випливають надзвичайно важливі кримінологічні висновки. І перший з них полягає в тому, що, не змінивши соціальних умов, які детермінують злочини, марно намагатися радикально скоротити саму злочинність. Якщо детермінантами злочинності є об’єктивні (тобто не залежні від волі людей) фактори, то злочинність перестає виглядати всього лише породженням егоїстичних прагнень окремих осіб. Справді, здається очевидним, що вчинюють злочини ті, хто хоче їх вчинити. Хоче вчинити злочин той, хто є егоїстичним, непорядним, аморальним.

    Суттєвими ознаками соціологічного напрямку в криміно­логії є те, що при поясненні причин злочинності його при­хильники надають основну перевагу екзогенним факторам, а також вивченню масових соціальних явищ. Характерною особливістю розвитку соціальної школи є дослідження су­спільних явищ, яким надавалось і надається вирішальне зна­чення серед інших причин злочинності. Також необхідно від­мітити, що представники цього напрямку ігнорують зв’язок причин злочинності з існуючим політичним і суспільним ла­дом країни.

    Одна з найбільш відомих американських соціологічних теорій – це теорія диференційного зв’язку (асоціації), ство­рена американським кримінологом Е. Сатерлендом. Згідно з нею злочинна поведінка вини­кає внаслідок взаємодії – людей, і індивід стає злочинцем в умо­вах, коли злочинність вже існує. Але вона не пояснює причин поя­ви злочинності як соціального явища, її основний висновок полягає в то­му, що злочинній поведінці навчаються, що злочин є підсум­ком впливу на індивіда тих соціальних груп, з якими він контактує. В процесі цих контактів велике значення має еле­мент наслідування, і як результат якого в індивіда відпрацьову­ється імпульс до вчинення злочину, вій навчається «техніці» злочинної поведінки, копіює неповагу до закону. Перенісши в поясненні злочинності увагу на психологічний меха­нізм, Е. Сатерленд, головним чином, досліджує не те, чому людина стає злочинцем, а як вона ним стає.

    З’явились також спроби визначити зв’язок злочинності-з існуючими соціальними умовами, недоліками політичного ла­ду, які признають злочинність нормальним явищем, і навіть корисним. Французький соціолог Е. Дюркгейм стверджував, що злочин­ність–неминучий супутник соціального розвитку і соціаль­ного прогресу. Вона існує в усіх епохах, видах цивілізації і є необхідним елементом будь-якого громадського ладу. Без злочинності неможливий розвиток і зміни суспільного жит­тя.

    Е. Дюркгейм є засновником теорії соціальної дезорганізації, згідно з якою злочинність, як і інші форми соціальне відхилень поведінки, - залежить від аномій, (в дослівному перекладі – «безнормативність»), тобто послаблення і зруйнування загальноприйнятих норм поведінки, їх недостатня кількість. Суперечність викликають соціальне роз’єднання людей, відторгнення, а в підсумку – соціальну дезорганізацію, яка веде до аморалізму і злочинності. Подібний стан аномії Е. Дюркгейм вважав природним для класового суспільства, що ви­тікало з самої його суті.

    Найбільшою популярністю серед соціологів початку ХХ ст. користувалась концепція аномії. В 1938 р. РобертМертон опублікував статтю «Соціальна структура та аномія» в якій застосував концепцію аномії відносно проблем кримінології. Одна з головних ідей Мертона полягала в тому, що основною причиною злочинності є протиріччя цінностями, на досягнення яких суспільство націлює людей, і можливостями їх досягнення по встановленим суспільством правилам. Стаття Мертона дала міцний поштовх використання феномену аномії при поясненні причин злочинності.

    В 1961 році учень МертонаКловард опублікував монографію «Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп». Автор переконливо показали, що суспільство прищеплює підліткам різноманітні цінності, мало піклується про те, чи є їх досягнення реальним для більшості молоді. Сильною стороною теорії соціальної дезорганізації є її критичний аспект, який розкриває багато недоліків класового суспільства.

    Американський кримінолог Е. Шур значно поглибив по­яснення причин злочинності в США, вказавши не тільки на соціально-культурні суперечності, але і на суперечності у сфері кримінального законодавства, і особливо практики йо­го застосування поліцією і судами. Він акцентував увагу на суперечності між ба­гатством і убогістю тощо, заперечуючи проти тези «убогість – причина злочинності», і вказував, що не всі бідняки вчиняють злочини, і не всі злочини вчиняються тіль­ки бідняками. При цьому зазначав, що більшість найвагоміших аспектів злочинної ситуації щільно пов’язані з соціально-економічною нерівноправ­ністю людей у суспільстві.

    Критичний аспект теорії соціальної дезорганізації яскраво висвітлений у книзі колишнього міністра юстиції США Кларка. Відзначаючи зв’язок злочинності з такими проявами американської дійсності, як расизм насильство, корупція, убогість, безробіття, алкоголізм, наркоманія, страх, неспра­ведливість, він висловлюється, що злочинність у США відоб­ражає «характер ладу в цілому».

    До теорії соціальної дезорганізації щільно прилягає інша соціо­логічна концепція злочинності – теорія «конфлікту культур», розглянута американським кримінологом Торстоном Селліном. Одночасно зі статтею Мертона в 1938 році з’явилась робота Т. Селліна «Конфлікт культур і злочинність». Т. Селлін розглядав в якості криміногенного фактора конфлікт між культурними цінностями різних суспільств. Відпо­відно до цієї теорії, людина протягом усього свого життя на­лежить одночасно до різних соціальних угруповань (родина, товариші, сусіди, професійні і національні групи, неформальні об’єднання людей та інші), кожному з яких властива певна культура: погляди, уявлення, - норми поведінки і т. п. У про­цесі спілкування і соціальних конфліктів індивід відбирає інформацію, яка є у суспільстві, перш за все у соціальних угруповань, до яких він належить, у тому числі і елементи їх групової культури. У випадках розходження культур, коли групові норми приписують різні вирішення ситуації, що склалася, виникає конфлікт, який може призвести до зло­чину.

    На основі цієї теорії американський соціолог Коен в 1955 році розробив концепцію субкультур. Практичні висновки з цієї теорії полягали в необхідності контролювати процеси еміграції, приймати міри по зближенню культур різних соціальних прошарків і груп, виключати елементи, що викликають їх протиріччя. Ця концепція спрямувала увагу кримінологів на аналіз взаємозв’язку культури суспільства і злочинності.

    Великою популярністю користується концепція соціально­го інтеракціонізму. Відповідно до цієї теорії, девіантну (з від­хиленнями від норми) поведінку визначає група, яка створює відповідні норми. Джерело девіації виникає в інтеракції між злочинцем і особами, які реагують на його дії. Таким чином, група має можливість віднести ту чи іншу людину до числа злочинців.

    Теорія стигми. В 1938 році поряд з іншими з’явилась цікава робота вченого з Колумбійського університету ФренкаТаннербаума «Злочинність і суспільство». Він намагався застосувати до вирішення кримінологічних проблем соціологічну теорію Джорджа Міда, який розглядав суспільне життя як серію соціальних ситуацій і типових реакцій людей на поведінку оточуючих (інтеракцій).

    Застосувавши ці положення до проблем пояснення злочинної поведінки, Таннербаум досить переконливо довів, що неправильна реакція суспільства на злочини є одним з найбільш значних криміногенних факторів. В кінці 30-х років багатьма соціологами дуже гостро було поставлене запитання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільне небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає покарання. Реально не все, що заборонено законом є небезпечним для суспільства. Розроблена Таннербаумом концепція «недопустимості драматизації зла» в значній мірі охопила ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності, який в подальшому трансформувався в теорію стигми. Стигма в перекладі з латинської означає тавро. Ця теорія достатньо повно розкрила глибинні механізми кримінального рецидиву.

    Теорія стигматизації, яка стверджує, що ніяка поведінка не є злочинною сама по собі і не володіє власти­востями, які б принципово відрізняли її від інших форм по­ведінки. Злочинна дія є такою в силу реакції на неї з боку законодавця, поліції, судів. Ця реакція, як стверджує зазна­чена теорія, створює злочин і злочинця за допомогою нега­тивної офіційної оцінки або стигматизації, тобто таврування певних дій і осіб, що їх вчинили. Теорія звер­тає увагу на той факт, що процес взаємодії індивіда з систе­мою кримінальної юстиції впливає на нього не позитивно, а негативно, змінюючи в гірший бік його уявлення про самого себе, формуючи дійсного злочинця, який активно протистоїть офіційному суспільству з його законами і мораллю. Цей про­цес досягає кульмінації в тюрмі, де, як відмічає американ­ський кримінолог В. Фокс, “формується злочинне товариство, яке, як правило, не підлягає виховному впливу”.

    На розвиток теорії стигматизації значно вплинула гіпотеза Селліна про те, що в пошуках відмінностей злочинців від не злочинців кримінологи досліджують різницю між засудженими і не засудженими. В дійсності серед «несудимої частини суспільства» злочинців також немало, і серед не засуджених різниця між злочинцями не злочинцями неістотна.

    Цю гіпотезу в значній мірі підтвердив американський кримінолог Е. Сатерленд, який відкрив і дослідив феномен “білокомірцевої” злочинності. Е. Сатерленд проаналізував факти розкрадань, зловживань службовим становищем, корупції, господарських та економічних злочинів, вчинених представниками вищих прошарків суспільства. Результати його аналізу здивували сучасників. Злочини, вчинені “вершками суспільства” багато разів перевершили за своєю суспільною небезпекою і розміром матеріальних збитків традиційну злочинність.

    Наступною теорією соціального напрямку є теорія соціаль­ної превенції злочинності. Баланс витрат і вигоди в поведінці людини визначають певною мірою цю поведінку. Допускаючи, що якась частина злочинів, особливо майнових чи організованих, порушують закон на основі раціонального розрахунку, разом з тим не можна затверджувати, що всі кримінально карні діяння (наприклад, злочину проти особистості) мотивуються настільки ж раціонально. Прихильники цієї теорії, визнача­ючи загальну превенцію єдиним реальним засобом боротьби з злочинністю, всі свої надії покладають на залякуючий вплив покарання, на посилення жорстокості санкцій і навіть процесуальних норм.

    Учені Гордон Таллок (1980) і ФилипКук (1980) переконані в ефективності страху перед покаранням.

    Вчені ШлбмоШохам і РоельШиннар (1975) спробували проаналізувати ризик віктимізації і криміналізації. Ймовірність віктимізації протягом життя однієї людини, на їх думку, зросла в місті і штаті Нью-Йорк у період з 1940 по 1970 р. з 14 до 99 % (маються на увазі «злочини проти безпеки» та насильницькі делікти і крадіжки зі зломом).

    У зарубіжній кримінології відомі теорії, що пов’язують злочинність з урбанізацією, міграцією, індустріалізацією та іншими явищами науково-технічного прогресу. В умовах ін­тенсивного технічного розвитку, активної міграції населення, машинізації всіх сфер життя та інформаційних навантажень значно ускладнилось життя, ослабли колишні соціальні зв’яз­ки, зникають авторитети, руйнуються сім’ї, виникають конфліктні ситуації. Все це призводить до різкого зростання зло­чинності. Такі явища є вирішальними причинами злочиннос­ті в сучасному світі і властиві всім країнам, незалежно від соціального ладу.

    Завершуючи далеко не повний перелік основних зарубіж­них теорій причин злочинності, необхідно відмітити:

    а) наявність чисельних, у ряді випадків суперечливих, тео­рій і спроб розуміння злочинності, які ґрунтуються на обме­жених емпіричних або спекулятивних основах;

    б) бажання багатьох учених не враховувати соціальні умо­ви життя людей (особливо біологічний напрямок);

    в) цілеспрямований відрив кримінології від правових наук та її орієнтація на соціологію, психіатрію та інші науки; со­ціалізується навіть саме поняття злочину;

    г) зменшення впливу американських кримінологів на за­хідноєвропейських і бажання останніх створити і розвинути свої теорії і погляди.

    Разом з тим вітчизняним кримінологам необхідно враховувати позитивні сторони розглянутих теорій в практиці бо­ротьби з злочинністю.


    Висновок

    Виходячи з аналізу викладеного матеріалу, можна зробити декілька висновків щодо сучасного стану зарубіжної кримінології. Західна кримінологія являє собою надзвичайно різноманітну і малосистематизовану систему поглядів та є комплексною наукою і об’єднує в собі підгалузі біології, психології, фізіології та інших наук.

    На мою думку, серед цього розмаїття можна виділити такі тенденції:

    Обидві тенденції є важливими, оскільки на основі першої вдається протидіяти злочинності у короткостроковій перспективі, а друга дає надію на істотне зменшення рівня злочинності у майбутньому.


    Література

    1. Баглай М. В. Капитализм и «социальная демократия». – М., 1970.
    2. Бугров Е.В. Социальная политика буржуаз­ного государства // США: экономика, политика, идеология. – 1972. - № 3.
    3. Волд Г. Теоретическая криминология. -Нью-Йорк, 1958. - С. 25 -26.
    4. Воронин Ю.А. Система борьбы с преступностью в США. – Екатеринбург, 1990.
    5. Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. Кримінологія. Альбом схем (загальна і особлива частини): Навчальний посібник / Під заг. ред. Джужи О.М.; НАВСУ. – К., 2000.
    6. Дюркгейм З. Норма и патология // Социология преступности. – М., 1966.
    7. Зелинский А.Ф. Криминология. – Харьков, 2000.
    8. Злобин Г. А. Кризис законности и «научные» иллюзии. – М. 1996.
    9. Иванов Л.О., Ильина Л.В. Пути и судьбы отечественной криминологии. – М., 1991.
    10. Иншаков С.М. Зарубежная криминология. – М., 1997.
    11. Иншаков С.М. Криминология. Учебник. – М., 2000.
    12. Кларк Р. Преступность в США. – М., 1975.
    13. Криминология /Под ред. Кузнецовой Н.Ф., Миньковского Г.М. – М., 1998.
    14. Криминология. Пер. с чешского/Под ред. д.ю.н. Н.А. Стручкова. – М., 1982.
    15. Криминология. Учебник для юридических вузов / Под общ.ред. д-ра юрид. наук, профессора А.И. Долговой. – М., 1999.
    16. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.
    17. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. Загальна частина. /Александров Ю.В., Гаврилишин А.П., Джужа О.М. та ін.; Під редакцією Лихолоба В.Г.; УАВС. – К., 1996.
    18. Кримінологія. Альбом схем. Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник. / Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. /Під заг. ред. Джужи О.М. – К.: НАВСУ, 2000. – 94 с.
    19. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навчальний посібник. / За заг. ред. О.М. Джужи О.М. – К.: Атіка, 2001. – 368 с.
    20. Кримінологія: академічний підручник / Богатирьов І. Г., Джужа О. М., Топчій В. В. та ін.: за заг. ред. І. Г. Богатирьова. Чернівці: Технодрук, 2020. 336 с.
    21. Кримінологія : підручник [Текст] / О. М. Джужа, В. В. Василевич, В. В. Чернєй, С. С. Чернявський та ін. ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В. В. Чернєя ; за наук. ред. д-ра юрид. наук, проф. О. М. Джужі. – Київ : ФОП Маслаков, 2020. – 612 с.
    22. Курс Кримінології. Загальна частина. Підручник: У 2 кн./О.М.Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; За заг. ред. Джужи О.М. – К.: Юрінком-Інтер, 2001. – 352 с.
    23. Кримінологія: підручник / А.М. Бабенко, О.Ю. Бусол, О.М. Костенко та ін.; за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. 2-ге вид.,перероб. та допов. Харків : Право, 2018. 416 с.
    24. Кримінологія. Академічний курс / Кол. авторів; за заг. ред. О.М. Литвинова. К.: Видавничий дім «Кондор», 2018. 538 с.
    25. Кримінологія:навч. Посібник / О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Г. Колб [та ін.]; за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужі. – К.: Атіка, 2010. – 312 с.
    26. Українська кримінологічна енциклопедія / за заг. ред. В.В. Чернея, В.В. Сокуренка; упоряд. О.М. Джужа, О.М. Литвинов. Харків-Київ: ХНУВС; НАВС; Кримінол. асоц. України, 2017. 804 с
    27. Курс Кримінології. Особлива частина. Підручник: У 2 кн. /М.В. Корнієнко, Б.В. Романюк, І.М. Мельник та ін.; За заг. ред. Джужи О.М. – К.: Юрінком-Інтер, 2001. – 480 с.
    28. Стислий словник кримінологічних термінів: Навчальний посібник. / Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Третьякова Т.А. /Під заг. ред. Джужи О.М. – К.: НАВСУ, 2000. – 55 с.
    29. Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминологической детерминации. -М, 1984. -С. 180.
    30. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог.-правове дослідження. – К., 2000.
    31. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.
    32. Лунеев В.В. Преступность ХХ века. Мировые, региональные и российские тенденции. – М., 1997.
    33. Мельникова Э.Б. Применение принудительных мер воспитательного характера к несовершеннолетним правонарушителям в капиталистических странах // Сов.госу­дарство и право. – 1966. - № 4.
    34. Мертон Р. Социальная структура и анемия // Социология прес­тупности. – М., 1966.
    35. Общественность и правопорядок //Аргументы и факты. - 1983 -№50 -С. 1.
    36. Преступность несовершеннолетних в капиталистических странах. Ч. 2: Превенция. – М., 1970.
    37. Проблемы преступности в капиталистических странах (по материалам иностранной печати). -М., 1981. -№ 3. -С. 20.
    38. Рыжиков Г.В., Фесиоров Г. С. Общество, парализованное страхом. – М., 1984.
    39. Селлин Т. Социологический подход к изучению причин прес­тупности//Социология преступности. -М., 1966. -С. 27 -38.
    40. Сухарев А.Я., Бородин С.В. К итогам шестого конгресса ООН по пре­дупреждению преступности и обращению с правонарушителями // Сов.государство и право. - 1981. - № 6.
    41. Узда К. Преступность и криминология в современной Японии. – М., 1989.
    42. Фокс В. Введение в криминологию. Пер. с английского / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. Б.С. Никифорова и канд. юрид. наук В.М. Когана. – М., 1980.
    43. Шиханцев Г. Насильственная преступность несовершеннолетних в США // Соц. законность. – 1984. - № 12.
    44. Шнайдер, Ганс Йоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ.ред. Л.О. Иванова – М., 1994.
    45. Шур Э. Наше преступное общество. – М., 1977.
    46. Advisory Comission on Intergovernmental Relations: State Local Relations in the Criminal Justice System. Wash., 1971. P. 263.
    47. Günther Kaiser. Kriminologie Eine Einführung in die Grundlagen 10., völlig neubearbeitete Auflage C. F. Müller Verlag Heidelberg. 1996. S. 296-326.
    48. Hackler J. The Prevention of Youthful Crime: The Quat Stumble 1-or-ward. Toronto, 1978. Ch. 1; Sandhu Н. Juvenile Delinquency: Causes, Control and Prevention. 1977. Ch. 2. 3; Vt’orren.VI. Classification of (Menders as an Aid to Efficient Management and Effective Treatment // The Journal of Criminal Law, Criminology and Police Science. 1971. No. 2. P. 242.
    49. Lombroso C (1918) Crime - Its Causes and Remedies, Boston: Little Brown, pp365-366 and 368.