ТЕМА 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології

   Вступ

1. Поняття кримінології як соціально-правової науки, її предмет, завдання та функції

2. Мета, завдання, функції кримінології та їх реалізація

3. Методологія і методи кримінологічної науки

4. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з правовими та іншими науками

5. Система науки кримінології

   Висновок

   Література

Вступ

Важко знайти людину, яка незалежно від рівня розвитку інтелекту, соціального і матеріального становища, віку і професії не замислювалася про те, що є добро, а що зло, й чому одні люди жорстокі та агресивні, а інші добрі й сердолюбиві, одні жадібні й підступні, інші щедрі й прямодушні, одні заради власних інтересів готові на вчинення будь-якого кримінального правопорушення, інші поступаються будь-якими інтересами заради торжества правосуддя. Відповісти на ці вічні питання і легко і складно. Що робити, такими різними створив нас Господь Бог. Однак, безсумнівно, щось додали до цього й самі люди, постійно створюючи сприятливі об’єктивні умови для активного прояву негативних або позитивних властивостей характеру.

Ці й багато інших людських якостей часто сходяться на такому відомому всім розсудливим людям понятті, як «злочинність», яка не може не тривожити будь-яку свідому людину, що турбується про свою безпеку та спокій, а у масовій свідомості апріорі асоціюється із проявом негативних властивостей особистості, позитивні ж звичайно розглядаються у безумовному антикримінальному значенні. І все було б так просто, якщо пояснювати причини злочинності та її складову соціальне зло з судження суспільної свідомості.

Але раптом виникають нові питання:

Чому в окремі періоди розвитку суспільства масштаби злочинності різко зростають, а в інші, навпаки, знижуються? Чому у державах із тоталітарним, часом нелюдським режимом кількість кримінальних правопорушень невелика, а у країнах із розвинутою системою демократичних свобод злочинність інтенсивно демонструє себе у всіх потворних проявах? Чому вчиняють кримінальні правопорушення люди зовні цілком добропорядні? Чому, незважаючи на нещадну боротьбу зі злочинністю, остання не тільки не зникає, але, навпаки, збільшується у масштабах і що робити, щоб ці масштаби скоротити?

Перелік подібних питань можна продовжувати нескінченно. Однак у багатьох людей, і головним чином фахівців у правоохоронній сфері, виникає цілком зрозуміле бажання одержати вичерпні відповіді хоча б на деякі з них. І тут уже стає недостатньо звичайних висновків, що виходять із життєвого досвіду, потрібні більш серйозні науковообґрунтовані аргументи, отримані у результаті глибоких досліджень.

Хто ж повинен проводити такі дослідження? Яка наука дасть відповіді на запитання про злочинність? Кримінальне право вивчає окремі склади кримінальних правопорушень і покарання, що призначаються за їх вчинення. Оперативно-розшукова діяльність розкриває механізми пошуку й викриття особи кримінального правопорушника. Криміналістика пізнає техніку, тактику й методику розслідування кримінальних правопорушень. Кримінально-процесуальне право вивчає систему кримінального судочинства від моменту виявлення кримінального правопорушення й особи кримінального правопорушника до моменту призначення відповідного покарання. Кримінально-виконавче право пізнає систему реалізації покарань за вчинення кримінального правопорушення. Усі ці науки й кожна з них по-своєму, звичайно, вивчають і кримінальні правопорушення, і осіб, які їх вчиняють, і покарання. Але жодна не в змозі відповісти на зазначені питання, адже не має систему знань про злочинність як відносно масове соціальне явище.

Такою системою знань володіє наука кримінологія, що одержала свою назву завдяки злиттю двох слів — латинського crime (злочин) і грецького logos (вчення, наука), а також «з легкої руки» італійського юриста Р. Гарофало, що опублікував у 1885 році книгу саме із цим заголовком. І з того часу, протягом ледве більш двох сторіч, тільки наука кримінологія розкриває перед усіма перерахованими вище науками так званого кримінального циклу (до якого входить і сама), та й суспільством у цілому закономірності й тенденції злочинності. Тільки кримінологія здатна відповісти на запитання про причини й умови злочинності. Тільки кримінологія пізнає особу, яка вчиняє кримінальні правопорушення, як певного соціального типу. Тільки кримінологія розкриває механізми вчинення кримінальних правопорушень. Нарешті, тільки кримінологія залишає за собою першість у розробці системи профілактики злочинності.

1. Поняття кримінології як соціально-правової науки, її предмет, завдання та
функції

Відомо, що жодна ідея у суспільстві не отримує відповідного розвитку, якщо немає суспільних потреб. Кримінологія як сфера наукових пошуків і допитливого людського розуму виникла у XVIII столітті разом з кримінальним правом, її поява була пов’язана із загостренням суперечностей, які склались у суспільстві, що призвело до різкого зростання злочинності. В цих умовах кримінологічні ідеї, які пояснювали злочинність як явище та причини, що її породжували, стали здобувати все більшу суспільну значимість.

Проблема злочинності завжди була і сьогодні залишається однією з найактуальніших і політично гострих. Думки з цього приводу були полярні як з погляду розуміння того, що являють собою злочинність і люди, які вчинили кримінальне правопорушення, так і з погляду того, а як же протидіяти їй, якими шляхами, методами і заходами.

Кримінологія виникла внаслідок міркувань і починань багатьох людей, і з цього приводу науці відомо немало цікавих роздумів і поглядів. Свій внесок у розуміння злочинності, а також у формування соціального порядку внесли священнослужителі, філософи, літератори, представники різних галузей науки. Проте кримінологічні ідеї і погляди не були об’єднані в загальну систему наукового знання. Безумовно, найсильнішим каталізатором у цьому протиборстві ідей став італієць Чезаре Беккарія (1738—1794 рр.), праця якого «Про злочини і покарання» (1764 р.) сконцентрувала увагу на проблемі кримінального правопорушення та судів. Наслідком цієї праці була кодифікація англійського кримінального права у 1800 р. та поява кодифікацій в інших державах Європи (Росія - кримінальне укладення 1864р.).

Таким чином, початком кримінології прийнято вважати вищеназвану працю Ч. Беккарія. З тих часів багато вчених внесли свій внесок у становлення цієї науки. Серед них у першу чергу слід назвати Гарофало, Топінарда, Ломброзо, Фрейда, Дюркгейма, Сатерленда, Гернета, Герцензона, Кудрявцева, Свєтлова, Лановенка та інших.

А виникнення кримінології як науки, обумовлене потребами, що виникли у суспільстві щодо протидії злочинності, і пов’язано із виходом у 1885 році книги італійського вченого Рафаеля Гарофало під такою ж назвою. Проте ідеї про сутність злочинності, її причини, запобігання злочинності цікавили людське суспільство завжди, про що свідчать численні висловлення із цих питань мислителів стародавності (Платона, Аристотеля), епохи Відродження (М. Лютера, Дж. Локка), Освіти (Монтеск’є, Руссо та інші), становлення й розвитку капіталізму (Ч. Ломброзо, Кетле та інші).

Аналіз численних теорій і наукових поглядів дає підстави для виділення трьох основних напрямків (класичного, антропологічного й соціологічного), за якими історично розвивалися кримінологічні ідеї, що дозволили в остаточному підсумку сформувати кримінологію як самостійну науку.

Кримінологія - це вчення про злочин ( від латинського crime – «злочин» і грецького logos – «вчення»). Згодом значення цього слова стало трактуватися більш широко, і у цей час воно розуміється як наука про злочинність.

У зарубіжній літературі поряд з терміном «кримінологія» зустрічаються і деякі інші, такі як «кримінальна соціологія», «кримінальна біологія», «кримінальна етимологія», «соціологія злочинності», «кримінальна антропологія» тощо. У вітчизняній науці вживається тільки термін «кримінологія».

Межі кримінології часто зв’язують з її предметом і фактично зводять до переліку його складових частин. Разом з тим такий підхід є недостатнім, бо, незважаючи на вагомість предмета, визначення науки має містити у собі більш повну її характеристику, вказуючи, зокрема, на місце науки в загальній системі знань, найважливіші методологічні підходи до предмета дослідження, на кінцеву мету та задачі дослідницьких пошуків.

Відповідно до цього вітчизняна кримінологія може бути визначена як соціолого-правова наука про злочинність, її сутність та форми проявів, причини і закономірності виникнення і мінливості, особи суб’єктів, які вчинили кримінальні правопорушення, а також закономірності і форми соціального впливу на причини і умови злочинності з метою запобігання і подолання цього негативного явища.

Отже, як наголошено вище, кримінологія, як і всяка наука, визначає закономірності явищ, що вивчаються нею, і на цій основі вирішує питання бажаного впливу на них. У процесі розвитку вітчизняної кримінології пропонувались такі, наприклад, погляди, з метою найбільш повного визначення поняття і предмета науки.

Перші підручники, з кримінології, підготовлені колективами авторів, та деякі науковці[1] визначали кримінологію як науку про стан, динаміку, причини злочинності, методи її вивчення, шляхи і засоби запобігання.

Гришаєв П.І. вважає, що кримінологія — це наука, яка «досліджує сферу суспільних відносин, що виникають у зв’язку з існуванням злочинності як відносно масового соціального явища класового суспільства».[2] Існують і ряд інших визначень.[3] Як правило, всі вони правильні. Але необхідно відзначити, що визначення (дефінціація) конкретної науки має містити у собі ті вказівки, які властиві саме цій науці. Тому, як справедливо відзначають автори «Курсу радянської кримінології», немає необхідності включати у визначення поняття кримінології положення, які є загальними для науки в цілому (наприклад, що це відносно самостійна система знань і в той же час елемент системи науки; особлива форма діяльності людей, що об’єднує вчених і наукові заклади, тощо).

Вищенаведене визначення свідчить, що кримінологія є однією з суспільних наук, галуззю суспільствознавства, і її місце на стику соціології та правознавства.

До правознавства кримінологія відноситься тому, що явища, які вона вивчає, мають характеристику, що базується на кримінально-правових поняттях, «кримінальне правопорушення», «особа, яка вчинила кримінальне правопорушення» і відрізняється від адміністративно-правових понять «інше правопорушення», інший правопорушник. Система профілактики і засоби профілактики мають правову основу або правовий аспект, а причини і умови злочинності, особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, часто зв’язані з дефектами правосвідомості, правової психології і т. п. Разом з тим вивчення злочинності як явища в цілому, причин і умов, особи, які вчинили кримінальне правопорушення, засобів запобігання злочинності не укладаються тільки в рамки правових характеристик, аналіз цих правовідносин лежить у сфері соціології. Ось чому кримінологія не чисто правова, а соціолого-правова наука і навчальна дисципліна.

У зв’язку з цим неправомірно, на наш погляд, вважати кримінологію лише соціальною наукою, як це робить, наприклад, О.Б.Сахаров, Обґрунтовуючи свою позицію з цього питання, він пише: «Той факт, що кримінологія використовує кримінально-правові поняття і категорії і певною мірою ґрунтується на них, не доводить юридичний характер цієї науки. Юридичні поняття і категорії покладені, наприклад, в основу судової статистики, яка не є юридичною наукою»[4].

Більшість вітчизняних вчених-юристів не поділяють цього погляду і вважають кримінологію соціолого-правовою наукою.

Така дефініція даної науки характеризує лише загальну спрямованість кримінології й у достатньому ступені не відображає зміст цієї галузі наукових знань. Як суспільна наука, кримінологія вивчає широке коло соціальних явищ і процесів, так чи інакше пов’язаних зі злочинністю й природою її виникнення.

Враховуючи соціально-правове призначення кримінологічної науки, можна говорити про неї у широкому й вузькому розумінні. З одного боку, ширина кордонів кримінології безмірна, оскільки немає на землі такої сфери життєдіяльності, де б людина не вчиняла кримінальне правопорушення, і, очевидно, немає соціальної сфери, яка б своїми умовами не стимулювала або, навпаки, не стримувала кримінальні процеси. Перефразовуючи відому поговірку, можна із упевненістю говорити про те, що «куди не кинь — скрізь crime». І у цьому змісті все наше життя — суцільна кримінологія. На захист даної тези елементарно можна привести масу банальних прикладів, із якими всі ми зустрічаємося у повсякденному побуті, нерідко балансуючи на грані законослухняної й протиправної поведінки. З іншого боку — кордони кримінології цілком доступні для обстеження й, більше того, вузькі. Вони визначаються предметом кримінологічної науки. Адже кримінологія вивчає не суспільство у цілому, яким би кримінальним воно кому-небудь не здавалося, а тільки ті його відносини, які так чи інакше прямо пов’язані зі злочинністю.

Крім іншого, кримінологія являє собою у відомому змісті не тільки систему знань про злочинність, але й систему пізнання злочинності. Тобто володіння системою кримінологічних знань дає можливість досліджувати злочинність і її детермінанти у будь-якій сфері суспільних відносин. Похідними є такі самостійні напрями кримінологічних досліджень, як «кримінологія молодіжної злочинності», «кримінологія жіночої злочинності», «кримінологія побутової злочинності», «кримінологія організованої злочинності», «пенітенціарна кримінологія» тощо.

Виникла на певному, досить активному насамперед щодо загальновизнаних інтелектуальних «показників» етапі історії людської цивілізації, кримінологічна наука продовжує розвиватися. Незважаючи на досить великий пройдений шлях, вона поки не розв’язала усіх своїх проблем, а накопиченого нею величезного дослідницького матеріалу, як це не сумно, явно недостатньо для розв’язання практичних завдань.

Розвиток кримінології, як і будь-якої іншої науки, являє собою процес, що не припиняється. При цьому висуваються й вирішуються нові кримінологічні проблеми. До речі, сьогодні їх коло серйозне як ніколи, адже раніше світове співтовариство ще не зустрічалося із такими небезпечними проявами злочинності, що зводять її у розряд першочергових проблем. Досить згадати про тероризм, що займає сьогодні, мабуть, перше місце у низці соціальних небезпек, що загрожують людству та позитивному розвитку світової цивілізації. Масштаби цієї загрози настільки великі й реальні, що навіть ризик потенційних воєн, до яких завжди готувалися й продовжують готуватися більшість держав на планеті, якось відійшов у масовій свідомості на другий план у порівнянні із очікуванням нових терористичних атак. Тому, світ цілком закономірно переосмислює зараз усі свої можливості у профілактиці тероризму й цілком закономірно, що на передній план тут, як завжди, виходить кримінологічна наука. Зрозуміло, тероризм є крайній і найнебезпечніший прояв злочинності. Це, однак, не означає, що всі інші види криміналу не турбують людей. За даними кримінологічного моніторингу ДІ МВС України, що постійно відслідковує стан злочинності й віддзеркалювання у масовій свідомості українців оцінки ефективності контролю над ним з боку держави, сьогодні більш двох третин російського населення відчувають страх перед злочинністю, ставлячи її на перший щабель в ієрархії загроз соціальній безпеці.

У зв’язку з цим, можна висловити припущення, що не тільки злочинність сама по собі, але здебільшого відсутність надійного державного й громадського контролю над нею знижує ступінь захищеності населення від усякого роду кримінального свавілля. Тому, як би ми не вітали радикальні суспільно-політичні й економічні перетворення у країні, довгі десятиліття, перебуваючи у полоні ідеологічних кайданів і тоталітарного режиму, не можна не визнавати, що однією із численних трагедій нинішніх реформ є руйнування системи профілактики кримінальних та інших правопорушень, яка колись була створена саме кримінологічною наукою. Якщо відволіктися від відомої й пам’ятної багатьом співвітчизникам партійно-ідеологічного забарвлення, існуючого у радянський час, системи профілактики злочинності, то варто зазначити, що вона часом небезуспішно ставила заслони на шляху поширення пияцтва і бездоглядності, розкрадань і беззаконня, розбещеності, насильства і тому подібних явищ, що становлять квінтесенцію кримінальної поведінки. Звідси пізнані кримінологічною наукою й апробовані на практиці системні підходи щодо профілактики злочинності можуть бути з успіхом затребувані у нових соціальних умовах. Таким чином, розумне й оптимальне співвідношення старих і нових наукове обґрунтованих підходів щодо створення сучасної системи профілактики злочинності можуть сьогодні стати для кримінології однієї із провідних проблем, оскільки профілактика злочинності є й предметом і метою цієї науки одночасно.

Кримінологія вивчає специфічну сферу суспільних відносин, має свою власну проблематику. Правда, наявність окремих подібних рис між проблемами, що входять у предмет кримінології, і питаннями, що складають предмет інших наук, особливо кримінально-правових, породжує необґрунтовані судження про те, що кримінологія не є самостійною наукою. Такі судження звичайно ведуть до простого «перекладу» понять тієї або іншої галузі знання на «кримінологічну мову» і навпаки. Це робить біднішою не тільки науку кримінологію, але й будь-яку іншу галузь знань, у якій її намагаються «розчинити». Не можна забувати про те, що кримінологія, як і будь-яка інша галузь знань, є результатом і процесом розроблення специфічних знань. Необхідно враховувати й інші обставини, що характеризують кримінологію як спеціальну науку: насамперед, її зв’язок із практикою; по-друге, її можливості не тільки описувати й пояснювати події, явища, факти, але й передбачити їх; по-третє, нерозривний зв’язок цієї науки як системи об’єктивних знань із загальною науковою дійсністю. Кримінологія, таким чином, як спеціальна наука являє собою відносно самостійну систему об’єктивних знань, що виступають одночасно елементами системи наук взагалі й особливою формою діяльності, яка охоплюється системою кримінально-правових наук (наук кримінального циклу) та ціле направлена на успіх у здійсненні профілактики злочинності у системі соціально-правового контролю за нею.

Розробка властиво кримінологічних питань почалася із досліджень у різних галузях наук, на перший погляд нічого спільного із вивченням злочинності, вони не мають (медицина, філософія, соціологія, психологія, психіатрія, моральна статистика). Ці науки зі своїх теоретичних позицій, своїми власними методами проводили дослідження людини і її поведінки, зокрема й кримінальної. З’явилися навіть такі напрями, як «кримінальна соціологія» і «кримінальна антропологія». Так чи інакше, шляхом відповідного нагромадження й систематизації дослідницького матеріалу була створена емпірична, а потім й теоретична основа для специфічного кримінологічного пізнання дійсності, яка стимулювала формування кримінології як самостійної наукової дисципліни. З того часу у сутності кримінології як самостійної науки нічого не змінилося. Хоча як і раніше кримінологія залишається наукою, у відомих межах злочинності, що акумулює знання, які добуваються й іншими науками.

Серед вітчизняних фахівців, незважаючи на відмінності у думках, існує у загальному подібне розуміння кримінології як самостійної науки. Воно ґрунтується на тому, що своїм формуванням кримінологія зобов’язана явищу, широко відомому в історії багатьох наук, коли внаслідок множення дослідницького досвіду усередині окремих галузей знання накопичується такий матеріал, який під впливом суспільних потреб привертає увагу щодо дослідження явищ, що вимагають спеціальних знань. У процесі взаємного впливу нового дослідницького матеріалу й суспільних потреб відбувається диференціація галузей науки, з окремих галузей науки виділяються нові. Цей історичний процес можна побачити й у формуванні кримінології. Факторами утворення кримінології як самостійної науки є: суспільні потреби, що породжені фактом існування злочинності; необхідність нагромадження спеціального дослідницького матеріалу про дане суспільно небезпечне явище (матеріалу, що дозволяє описувати й пояснювати це явище, розробляти відповідні прогнози), а також потреба у розробці заходів профілактики злочинності. Кримінологія, таким чином, є наукою, що породжена самим життям, а її «право громадянства» як самостійної науки вже визнане.

Доказ того, що кримінологія є самостійною наукою, саме по собі ще не розкриває утримування цієї галузі знання, усієї повноти її предмета. Тому тут необхідні спеціальні дослідження. При їх здійсненні, мабуть, піднімуться питання про те, що кримінологію можна розглядати не тільки як науку спеціальну, але і як галузеву, прикладну, а можливо, і як загальнотеоретичну щодо кримінально-правових галузей знань. У будь-якому разі все у науці споконвічно визначається її предметом.

Основне питання тієї або іншої науки полягає у тому, наскільки виявлений її предмет і, отже, наскільки у процесі наукового дослідження можна визначити й точно описати цей предмет. Специфіка предмета кримінології буде більш очевидною, якщо не тільки констатувати, що вивчає ця наука, але й розкрити її співвідношення із системою суміжних наук як за предметом, так і за іншими ознаками, методами, об’єктами дослідження.

Визначаючи предмет кримінології, вчені нерідко просто відзначають, що кримінологія — наука про злочинність і шляхи її запобігання. Усе це вірно, якщо вести мову про загальне поняття. Але предмет кримінології треба конкретизувати. Необхідно відповідно до цього окреслити й рамки кримінологічного дослідження. При цьому важливо ґрунтуватися на загальних знаннях про предмет науки, а саме враховувати те, що кожна наука вивчає: насамперед, свою особливу сторону або сферу об’єктивної реальності; по-друге, специфічні тільки для даної науки закони й закономірності її функціонування й розвитку; по-третє, особливі форми прояву й механізми дії цих законів і закономірностей. Цим і визначаються специфіка кожної науки, особливості її предмета. Специфічна у цьому змісті й наука кримінологія. Звідси й оцінка її предмета, пов’язана із комплексністю кримінологічного дослідження, за своєю сутністю як соціального, так і правового.

Кримінологія — наука юридична. У той же час кримінологія тісно пов’язана із соціологією. Однак останнє не означає, що кримінологія не повинна розглядатися як правова галузь знання. Стик соціології й права у цьому випадку нескінченно продуктивна. Усякі помисли про юриспруденцію без соціології, про який би поділ кримінологічної науки на «чисту соціологію» і «чисте право» не йшла мова, у наші дні не тільки не наукові, але й антинаукові, вступають у протиріччя із сучасним науковим знанням у сфері, що розглядається. Кримінологія, будучи самостійною галуззю знань, розлягається на стику і взаємозв’язку соціології й права. Цим також визначаються вихідні позиції для вивчення її предмета.

Предметом кримінологічної науки є специфічна сфера суспільних відносин, що володіє таким змістом, який дозволяє відрізнити їх від інших суспільних відносин. Це, якщо говорити у самому загальному плані, відносини, пов’язані зі злочинністю і її запобіганням, причинами й умовами злочинності, кримінальною поведінкою осіб і профілактикою такої поведінки. Саме ці відносини являють собою ядро предмету кримінології й визначають особливості даної науки. Крім того, із предметом кримінології можуть бути пов’язані й інші відносини, що стосуються злочинності. Про їх включення до сфери досліджень кримінології можна говорити лише умовно, тому що вони не входять у зазначений предмет, а тільки пов’язані з ним. До таких, наприклад, можна віднести відомі у будь-якому суспільстві негативні явища: алкоголізм, проституцію, безпритульність і бездоглядність підлітків тощо.

Таким чином, предмет кримінології складають:

чотири основні елементи:

• злочинність як суспільно небезпечне соціально-правове явище, її тенденції й закономірності, що вивчаються з урахуванням минулого, сьогодення й майбутнього;
• причини й умови злочинності як явища, шляхи їх нейтралізації;
• особу, яка вчиняє кримінальні правопорушення, як певного соціального типу, формування й реалізація кримінальної поведінки, механізм здійснення конкретного кримінального проступку чи злочину;
• профілактика злочинності як явища;

та сім додаткових елементів:

• прогнозування злочинності та планування заходів протидії їй;
• кримінальна статистика, яка є основою аналізу стану злочинності у суспільстві;
• методика аналізу злочинності;
• ряд супутніх злочинності, негативних явищ, які у кримінології іменуються «фоновими», а в соціології — «асоціальними»;
• проблема поведінки потерпілого («віктимологія»);
• проблема суїцидальної поведінки (проблема самогубства);
• аналіз історії самої науки кримінології, розвиток кримінологічних досліджень в інших державах, аналіз зарубіжних теорій злочинності.

Розглянемо всі ці складові елементи предмету кримінології більш детально. Отже:

1. Основні елементи:

• Головним і основним елементом предмета кримінології є перш за все сама злочинність, як історично-перехідне, мінливе соціальне і кримінально-правове явище, яке є системою всіх кримінальних правопорушень (кримінальних проступків і злочинів), вчинених у державі за визначений період часу. Вона вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як: стан, рівень, ціна, динаміка, структура, характер та географія. Правопорушення, які не є кримінальними, але тісно зв’язані з ними (фонові), наприклад, пияцтво, проституція, наркоманія та ін., розглядаються кримінологією при аналізі причин та умов ряду видів злочинності і розробці заходів щодо їх запобігання. Дослідження ж цих явищ і проблем боротьби з ними у повному обсязі не входить у предмет кримінології.
• Особу, яка вчиняє кримінальні правопорушення, представляється як система соціально-демографічних, соціально-рольових, соціально-психологічних властивостей суб’єктів кримінальних проступків чи злочинів. Дається їх класифікація. Розглядається в особі, яка вчиняє кримінальні правопорушення, співвідношення біологічного і соціального. Щоб пізнати причини злочинності, необхідно розкрити механізм кримінальної поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу кримінального правопорушника, вплив її властивостей та особливостей на протиправну поведінку. Особу, яка вчиняє кримінальні правопорушення досліджується також як безпосередній адресат запобігання вчинення нових кримінальних правопорушень (рецидиву).
• Причини та умови злочинності, об’єднані родовим поняттям «криміногенні детермінанти», є сукупністю соціально-негативних економічних, соціально-демографічних, ідеологічних, соціально-психологічних, правових, політичних, організаційно-управлінських явищ, які породжують і обумовлюють (детермінують) злочинність як свій наслідок. Причини та умови злочинності в різноманітності їх змісту, природи, механізму дії вивчаються на різних рівнях: причини та умови злочинності в цілому, окремих видів кримінальних правопорушень, конкретного кримінального проступку чи злочину.
• Запобігання (профілактика) злочинності є системою державних і громадських заходів, спрямованих на усунення або нейтралізацію, послаблення причин і умов злочинності, утримання від кримінальних правопорушень і корекцію поведінки осіб, схильних до їх вчинення. Профілактична система аналізується: за спрямованістю, механізмом дії, етапам, масштабом, змістом, суб’єктами та іншими параметрами. Заходи профілактики (запобігання) злочинності, їх зміст і характер цілком залежать від того, як визначаються причини останньої. Ряд вчених, розглядаючи злочинність як соціальне явище, підкреслювали, що головним в її запобіганні є соціальна перебудова суспільства, соціально-економічні перетворення. Поряд з цим важливе значення мають і спеціальні кримінологічні заходи, спрямовані на запобігання негативним антисоціальним явищам, які застосовуються правоохоронними органами і громадськими формуваннями. Кримінологія мовби синтезує в собі все те цінне, що накопичено з проблеми запобігання злочинності іншими науками, і дає цілісні знання про весь процес.

2. Додаткові елементи предмета кримінології. Розглянуті основні елементи предмета кримінології не вичерпують всього його змісту. Щоб повніше, глибше і ефективніше вирішувати завдання, що стоять перед нею, кримінологія вивчає і питання, які не входять до її предмета, або увійшли недавно. Це питання у літературі є дискусійним, і пов’язане з тим, що до цих проблем мають відповідне відношення інші юридичні та неюридичні науки. Коротко розглянемо їх:

• Прогнозування злочинності та планування заходів протидії їй. Актуальність і перспективність цієї проблеми пояснюється тим, що вона є складовою частиною більш ємкісного поняття «злочинність», яке охоплює ми­нуле, сучасне і майбутнє злочинності. Застосування необхідних заходів щодо її запобігання неможливе без відповідного планування цих процесів. Тому ця проблема має бути включена у предмет кримінології.
• Кримінальна статистика, яка є основою аналізу стану злочинності у суспільстві. Вона допомагає правоохоронним органам правильно організувати свою роботу щодо боротьби із злочинністю.
• Методика аналізу злочинності. При проведенні кримінологічних досліджень використовують різні методи — соціологічні, статистичні, математичні, психологічні, запозичуючи їх з інших наук і пристосовуючи до проблеми, що вивчається. Застосування цих методів дозволяє науці проникнути у суть досліджуваних явищ, успішно вирішувати задачі, що стоять перед нею.
• Ряд супутніх злочинності, негативних явищ. Ці прояви в кримінології іменуються «фоновими», а в соціології — «асоціальними». Кримінологія не може не брати їх до уваги, бо їх вплив на злочинність великий. Крім того, запобігання є найбільш ефективним, якщо воно починається на так званій стадії ранньої профілактики. .
• Проблема поведінки потерпілого. Для позначення цього аспекту в науковій літературі з’явився термін «віктимологія» — вчення про жертву кримінального правопорушення. У кримінологічних дослідженнях до недавнього часу основна увага приділялась виключно поведінці особи кримінального правопорушника, а взаємозв’язок між поведінкою особи кримінального правопорушника та потерпілого викликав незначний інтерес. Разом з тим потерпілий є другою стороною, яка причетна до кримінального правопорушення. Саме він вступає в безпосередні відносини з злочинцем, а тому цією проблемою повинна займатись кримінологія.
• Проблема суїцидальної поведінки (проблема самогубства). Частина кримінологів виступають проти включення цього питання в науку кримінологію, але є і протилежні погляди. Вважаємо, що ця проблема носить міждисциплінарний характер, вона має відношення до психіатрії, психології, кримінального права, але існує і кримінологічний аспект.
• Успішному розвитку самої науки сприяє аналіз її історії, розвиток кримінологічних досліджень в інших державах, аналіз зарубіжних теорій злочинності. Все це забезпечує подальше поглиблення кримінологічних знань, підвищує ефективність запобіжної діяльності.

Враховуючи міждисциплінність і комплексність наукового кримінологічного дослідження, у його процесі, як було зазначено, важлива участь й інших наук (соціології, педагогіки, психології, психіатрії та ін.). Результат подібного об’єднаного наукового пошуку, безсумнівно, слід вважати кримінологічним, оскільки він визначається цілком і повністю предметом кримінологічної науки, націленої у підсумку на профілактику злочинності.

Але такий кримінологічнозначимий результат залежить не тільки від предмету дослідження, але й від способів одержання достовірної інформації про предмет. Тому предмет кримінології тісно пов’язаний з її методом. Метод будь-якої науки не може розроблятися поза зв’язком з її предметом, тому що саме останній визначає особливості першого. У свою чергу предмет науки може бути досліджений і визначений тільки у процесі застосування методу цієї науки. Такий діалектичний зв’язок предмету й методу, що має пряме відношення до кримінологічної науки. Досягти максимальної відповідності того й іншого, по суті, становить основну гарантію одержання науково обґрунтованої кримінологічної інформації. Звідси розробка й застосування оптимального методу для вивчення предмету кримінології певною мірою виступає самостійною методологічною проблемою кримінологічної науки. Причому розробка цієї проблеми щодо специфіки кримінології тісно переплітається із трактуванням основних питань даної галузі знання.

Дані питання можуть бути глибоко й всебічно вивчені, насамперед, за допомогою загального методу пізнання, яким є філософія. Звичайно, філософія не дає всім наукам готового розв’язання тих питань, якими вони займаються, але вона озброює всі галузі знання науковою теорією мислення й методом для знаходження цих рішень. Це стосується й кримінології, у сфері якої філософія орієнтує наукове мислення на точне наукове осмислення явищ злочинності у всій їх об’єктивності, конкретності, діалектичній суперечливості. Не випадково останнім часом спостерігається значне розширення філософської проблематики у кримінології. Це свідчить про підвищений інтерес кримінологів до узагальнюючих фундаментальних питань своєї науки, їх прагненні творчо розвити методологію пізнання явищ злочинності. Саме характер і масштаби сучасних кримінологічних проблем роблять нагальною потребою подальше вдосконалювання методологію даної науки. Усе це пов’язане з активним застосуванням у кримінології загального методу пізнання. Він дає не тільки загальну уяву й повне знання про досліджуване явище (злочинність). За допомогою загального методу пізнання конкретизуються загальнофілософські принципи вивчення й розуміння предмету. При вивченні злочинності вони за мірою наближення до конкретних рівнів пізнання також конкретизуються. Іноді ці принципи можуть зовні й не проявляти себе, але вони неодмінно присутні в якості логічної підстави того методу (і всього категоріального апарату), яким користуються конкретні сфери знань. Це стосується, зокрема, й сфери кримінологічного знання. У цьому випадку загальнофілософська методологія пронизує методи спеціальних наук, підходить до них як загальне до особливого. Мова йде не про механічне поширення загальнофілософських принципів на пізнання явищ злочинності, а про їх подальше поглиблення й розвиток у кримінологічних дослідженнях.

Завжди, коли мова заходить про предмет і метод кримінології, основна увага, як правило, робиться на специфіку об'єкта кримінологічного дослідження. Чим же визначається даний об’єкт? Очевидно, насамперед тими науковими судженнями, у межах яких формулюються висновки й результати дослідження злочинності. Але тут не можна вести мову тільки про злочинність. Обмеження кримінології вивченням «чистої» злочинності виправдовувалося колись необхідністю створення «чистої кримінології», принципово відмінної від інших наук. Однак у цьому випадку, як і у деяких інших науках, коли вони прагнули зберегти свою «чистоту», змішувалися предмет і об’єкт дослідження (предмет і об’єкт науки). Звичайно, якщо вести мову про те, що предметом кримінології є сама злочинність, то об’єктом цієї науки будуть виступати, крім злочинності, ті фактори (явища й процеси), які визначають її природу. Але цього мало для розгляду об’єкта кримінології. Необхідно вивчити ще його зв’язок із предметом даної галузі знання, з її методом.

Усвідомлення нескінченності суспільних зв’язків, що оточують злочинність, може створитись враження про безмежність об’єкта кримінологічного пізнання. У відомому змісті це дійсно так і є. Немає такої сфери суспільних відносин, яка не була б потенційно або реально пов’язана з явищами злочинності, не змушувала б кримінологів до розширення сфери своїх досліджень. При цьому важливо розуміти, що подібний зв’язок зовсім не обов’язково повинна породжувати злочинність, вона може їй протистояти. І у тому й в іншому випадку закономірності подібних взаємодій у підсумку, безсумнівно, носять кримінологічний характер. У той же час досліджувані кримінологією в якості об’єкта суспільні відносини, що розуміються нею як кримінологічні, досліджуються й іншими науками, зокрема кримінально-правовими (кримінальними). І тут на допомогу у розумінні об’єкта кримінології знову приходить знання її предмета. Предмет кримінологічної науки виступає свого роду контролером усього, що може бути обране в якості об’єкта кримінологічного пізнання. От чому поняття «предмет кримінології» відіграє вирішальну роль в індивідуалізації кримінологічного знання. Не випадково питання предмету кримінологічної науки розробляються у напрямі уточнення основних компонентів досліджуваного об’єкта, вичленовування його із об’єктів інших галузей знання, особливо кримінально-правових наук.

Багатогранність об’єкта кримінологічного дослідження сформувала безліч наукових напрямів, досліджуваних не тільки з предмету кримінології, але й предметів інших наук. Наприклад, кримінальне право вивчає будь-який злочин, скажімо крадіжку, із сторони виявлення у конкретному факті юридично складових ознак, що дозволяють із упевненістю стверджувати, що дане діяння дійсне є крадіжкою в її кримінально-правовому змісті. Для цього кримінальне право пізнає насамперед, чи заподіяний збиток певним суспільним відносинам, у нашому випадку відносинам власності, які, виступаючи предметом цивільно-правової науки, стають тут об’єктом кримінально-правового дослідження. Зрозуміло, що крадіжка не є предметом цивільно-правової науки. Але крадіжка виступає юридичним фактом для формування певних цивільно-правових відносин, що виникають із приводу викраденого майна (власності). Отже, будучи предметом кримінального права, злочин (у нашому випадку крадіжка) і пов’язані з ним суспільні відносини, безумовно, можуть виступати об’єктом цивільно-правової науки. Можна було б розширити спектр міркувань відносно даного прикладу аргументами зі сфери співвідношення об’єкта й предмета інших галузей знання. Але, для кримінології у цьому прикладі все набагато складніше. Використовуючи знання про предмет кримінологічної науки (злочинність, її детермінанти, особа кримінального правопорушника, запобігання злочинності), постараємося (дуже коротко) окреслити коло деяких суспільних відносин, здатних стати об’єктом кримінологічного дослідження крадіжки. Наприклад, для кримінології важливо пізнати:

а) сьогоднішні відносини власності з точки зору степеню їх криміналізації, тобто втримування у них самих кримінального потенціалу й реальної можливості стати об’єктом кримінальних посягань, зокрема крадіжок;

б) історичні аспекти формування таких кримінологічнозначимих відносин власності;

в) специфіку відносин власності, обумовлену цілями й засобами вчинення крадіжки;

г) суспільні відносини, що впливають (криміногенно, антикриміногенно) на розвиток крадіжок як сукупного кримінального явища;

д) відносини, що виникають зовні й у середині механізму вчинення крадіжок (формуючі особливий тип особи злодія, який створює сприятливі або несприятливі умови для реалізації злодіями своїх злочинних намірів, що впливають на поведінку осіб, які терпіли від крадіжок, тощо);

е) суспільні відносини, що складаються у системі соціально-правового контролю над крадіжками як сукупним кримінальним явищем;

ж) суспільні відносини, що складаються у системі профілактики крадіжок та впливають на її ефективність, тощо.

При цьому кримінологія, безумовно, орієнтована на максимальну методологічну, історичну, теоретичну, емпіричну, прогностичну допомогу інших наук, які так або інакше розглядають крадіжку в якості своїх предметів і об’єктів дослідження. У цьому зв’язку й говориться про комплексні об’єкти дослідження, коли аналізу підлягають різні сторони й закономірності об’єкта кримінології. Але, як це не парадоксально, багатогранність об’єкта кримінологічного дослідження іноді створює серйозні перешкоди у справі інтеграції отриманих про нього знань у межах предмету кримінології. Мається на увазі синтезоване, єдине кримінологічне знання про такий багатогранний об’єкт. У таких випадках роль методу науки кримінології проявляється особливо рельєфно. Треба мати на увазі, що проблема об’єкта кримінології, як і її предмета, містить у собі не тільки специфічне, властиве кримінологічній сфері знань, а вона з необхідністю включає у розгляд також і те загальне, що характерно для всіх наук. Отже, виникають філософські питання співвідношення різних видів знання. Адже розробкою діалектичного зв’язку специфічного й загального у науці займається саме філософія. З її допомогою й вирішуються питання наукового дослідження. На її основі вивчає свої проблеми й кримінологія.

Отже, підводячи підсумок варто визначити кримінологію як комплексну або соціально-правову науку про злочинність, особу кримінального правопорушника, причини й умови (детермінанти)[5] злочинності та заходи і методи запобігання їм.

2. Мета, завдання, функції кримінології та їх реалізація

Ціль кримінології у самому загальному аспекті — це побудова моделі майбутнього результату наукової діяльності у конкретній сфері. Зрозуміло, така ціль повинна відповідати меті державної політики у сфері контролю над злочинністю. Метою державної політики, як відомо, є «утримання» злочинності у соціально прийнятних межах. Профілактика злочинності саме виступає гарантією подібного «утримання», адже саме запобігаючи кримінальному правопорушенню, ми не даємо новим кримінальним правопорушенням поповнювати масштаби злочинності. В ідеалі недопущення кримінальних правопорушень, по суті, єдиний засіб зменшення злочинності. Це ще раз підтверджує величезне теоретичне й практичне призначення кримінологічної науки, яка розробляє рецепти профілактики кримінальних правопорушень для досягнення кінцевої антикримінальної мети — зменшення злочинності. Саме у цьому полягає кінцева мета кримінології. Вона відповідає інтересам будь-якої особистості, усього суспільства й держави, носить глибоко моральний, гуманний характер. Фіксуючи цю кінцеву мету, наука й практика, а разом з ними й політика виходять за межі сьогодення, уже накопиченого практичного досвіду й теоретичного знання, спрямовуються у перспективу.

Перспективні цілі теоретичного й практичного характеру зводяться до створення різнобічної, багаторівневої системи профілактики кримінальних правопорушень, що виступає гарантією зменшення злочинності як явища та окремих її видів (злочинності неповнолітніх і молоді, рецидивна злочинність, злочинність чоловіків і жінок, організована злочинність, професійна злочинність тощо). У рамках цієї системи активно розробляються заходи нейтралізації криміногенних (детермінуючих злочинність) факторів, а також заходи посиленого впливу на злочинність антикриміногенних факторів. При цьому кримінологія повинна пропонувати варіанти вирішення проблем, що профілактуються, видавати інформацію, необхідну для розвитку, насамперед, кримінологічної теорії, по-друге, кримінологічної практики профілактики злочинності. Теорія акумулює цю інформацію для осмислення, затвердження, розвитку ідей кримінологічної науки. Практика ж використовує її (інформацію) для осмислення, затвердження й поширення передового досвіду. У підсумку вся кримінологічна робота (теоретична й практична) здійснюється для перспективного розвитку знову-таки теорії й практики контролю над злочинністю. Це єдина довгострокова мета. Найближчі ж мети пов’язані, як правило, зі здійсненням щоденної наукової й практичної роботи у сфері профілактики злочинності, з поступовим створенням для цього, а також для досягнення перспективних і кінцевих цілей відповідних правових, організаційних, кадрових, матеріальних, технічних та інших ресурсів.

Досягнення цілей (найближчих, перспективних, кінцевих) забезпечується розв’язанням відповідних їм завдань. Найближчі цілі звичайно зливаються з повсякденними завданнями. Як у теорії, так і на практиці повсякденні завдання можуть успішно виконуватися тільки тоді, коли ми зможемо мати максимальну інформацію про злочинність і заходи її профілактики. Звідси основне завдання кримінології полягає в отриманні достовірних знань про злочинність і заходи її профілактики. Але для розв’язання цього завдання кримінології самій потрібно глибокий теоретичний фундамент. Без чіткої системи наукового знання, без відпрацьовування простих елементів, вихідних понять, без стосовних до самого фундаменту узагальнень ефект буде поверхневим. Кримінологія розв'яже свої завдання й тим самим дотягне перспективних і кінцевих цілей тільки у тому випадку, якщо вона буде діяти як справжня наука, а не «на око».

Правильна постановка завдань перед кримінологією є гарантом її ефективності у розумінні тих суспільних процесів, які відбуваються у державі. Основними завданнями кримінології є:

• отримання достовірних знань про все те, що складає її предмет.
• систематичне виявлення та аналіз явищ, процесів, факторів, ситуацій, обставин, детермінуючих (обумовлюючих) злочинність.
• виявлення і вивчення протиріч та конфліктів, які ведуть до виникнення та реалізації злочинних намірів, а також формування особи кримінального правопорушника.
• розробка наукових рекомендацій щодо усунення або нейтралізації явищ, які сприяють антисуспільній злочинній поведінці.
• наукова розробка заходів щодо постійного виявлення осіб, від яких можна чекати вчинення кримінальних правопорушень, їх вивчення і застосування ефективного профілактичного впливу на них.

Завдання кримінології мають величезне мобілізуюче значення. Саме вони мобілізують учених різних спеціальностей виконувати об’єднаними силами складну теоретичну роботу, що визначає ефективний контроль над злочинністю. Повинно бути вирішене завдання диференційованого підходу щодо оцінки кримінальних правопорушень і осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення, а також щодо розробки заходів профілактичного впливу. Даний комплекс завдань мобілізує необхідність розв’язання наступних основних блоків теоретичних і прикладних проблем, що стосуються не тільки поточних, але й перспективних цілей як науки кримінології, так і практики профілактики злочинності.

При вивченні злочинності головна увага повинна приділятися її аналізу як соціально-правового явища, причин і умов її існування й розвитку, вивченню криміногенних і антикриміногенних факторів. Спеціальним предметом дослідження є стан, рівень, динаміка й структура злочинності на різних етапах розвитку суспільства. Таке дослідження пов’язане із аналізом соціальних наслідків злочинності. При цьому забезпечується реалізація принципу єдності кількісного і якісного аналізу. На основі отриманих даних (опису й пояснення названих феноменів) розробляються кримінологічні прогнози, що лежать в основі перспективних планів профілактики злочинності.

Дослідження злочинності здійснюється шляхом накопичення, узагальнення й аналізу даних про кримінальні правопорушення і їх взаємозв’язки між собою, а також у цілому зі злочинністю як явищем. Приділяючи особливу увагу класифікації кримінальних правопорушень (відомості в «узагальнені типи» однорідних і близьких за характером кримінальних правопорушень), вивчаються й відповідним чином інтерпретуються дані про причини вчинення конкретних кримінальних правопорушень, про умови, за яких вони вчинялися, про обставини (ситуації) їх вчинення, а у підсумку — про причини злочинності у цілому.

Вивчення особи кримінального правопорушника й механізму вчинення кримінального правопорушення — особливе завдання, пов’язано із описом та оцінкою з наукової і практичної точки зору структури осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення, за різними ознаками. Це дозволяє проаналізувати поведінку правопорушників (осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення), які реалізують свою протиправну (кримінальну) поведінку у реальному соціально-психологічному середовищі з досить характерною для їх «побутовою філософією» і «побутовою психологією». Оцінка цих положень допомагає формувати так звану шкалу соціальних цінностей правопорушників, соціальний престиж органів, покликаних контролювати злочинну поведінку, відношення до самих правопорушників. Це у свою чергу буде сприяти накопиченню й узагальненню даних про процеси вчинення правопорушень (кримінальних правопорушень) у вигляді описання протиправної (кримінальної) діяльності й найбільш характерних процесів, що часто зустрічаються, підготовки й приховання (латентний аспект) кримінальних правопорушень у рамках окремих категорій і груп населення. Представляється можливим сформулювати змістовну структуру різного роду кримінальних правопорушень з точки зору процесів їх вчинення. При цьому особливу увагу варто звернути на закономірності формування «програм» антигромадської (злочинної) поведінки особи у суспільстві, закономірності керування процесами формування «програм» законослухняної поведінки у різних соціальних умовах. Отримані дані допоможуть убезпечити профілактику від антигромадської, зокрема злочинної, поведінки як у цілому у країні, так і з врахуванням тієї або іншої регіональної специфіки.

Регіональне вивчення кримінальних правопорушень містить у собі два основні напрями: накопичення й узагальнення даних про розподіл різного роду кримінальних правопорушень за окремими регіонами, а також у країні у цілому. Ці дані допомагають організувати ефективну профілактику кримінальних правопорушень із обліком не тільки загальнодержавних вимог, але й місцевих умов того або іншого регіону — промислового, сільськогосподарського, тощо. Відкривається можливість розвитку специфічних запобіжних заходів у масштабах регіону, області, міста, району. Усе це називається у кримінології дослідженням проблем «географії злочинності».

Визначення основних напрямів профілактики кримінальних правопорушень — завдання головним чином прикладне. Розв’язання його пов’язане з оцінкою загальної спрямованості профілактичної діяльності.

При цьому із позицій диференційованого підходу встановлюються рівні, види й форми такої діяльності. Основними з них є: профілактика, запобігання й припинення кримінальних правопорушень. Особливий розвиток у кримінологічній теорії й практиці сьогодні здобувають такі форми, як віктимологічна профілактика й самопрофілактика. Взагалі, профілактичний напрям, хоч і є частиною загальної системи профілактики злочинності, але здебільшого містить у собі кримінологічний потенціал, адже пов’язаний: із виявленням причин і умов кримінальних правопорушень, вживанням заходів щодо їх нейтралізації й усунення (загальна профілактика); із виявленням осіб, від яких можна вчинення кримінальних правопорушень, постановкою їх на відповідний профілактичний облік і проведення у межах такого обліку необхідної виховно-профілактичної роботи (індивідуальна профілактика). Даний підхід викликає необхідність комплексного розв’язання профілактичного завдання. Він вимагає розробки, насамперед, загальної системи профілактики злочинності, по-друге, системи заходів запобіжного (профілактичного) впливу із урахуванням окремих напрямів профілактики (моральна, правова, педагогічна, психологічна, медична, психіатрична й ін.). У цілому ж уся ця система дозволяє розглядати профілактику правопорушень (кримінальних правопорушень) із позиції широкого соціального підходу. Звідси й випливають питання, пов’язані із соціальною профілактикою антигромадської поведінки.

Як це не дивно на перший погляд, але кримінологія покликана вирішувати й деякі економічні проблеми. Зокрема, важливо накопичувати й узагальнювати дані про матеріальні й інші види ресурсів, необхідних державі для забезпечення ефективного контролю над злочинністю (запобігання, розкриття, розслідування кримінальних правопорушень, розшук осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення, організація кримінального судочинства й виконання кримінальних покарань, соціальна реабілітація й ресоціалізація осіб, які відбули покарання). Тут повинен враховуватися матеріальний збиток, що наноситься суспільству у результаті вчинення кримінальних правопорушень (економічні наслідки злочинності). Необхідно також накопичувати й узагальнювати дані про кількість і, можливо, якість матеріальних цінностей, що повертаються суспільству у результаті розслідування кримінальних правопорушень і притягнення винних до кримінальної відповідальності, а також цінностей, збережених для суспільства у результаті профілактичної діяльності органів і організацій, що забезпечують контроль над злочинністю. Кримінологія повинна створити науково обґрунтовані передумови формування відповідних обліків і накопичувачів інформації про кримінальний збиток і витрат на його мінімізацію. Розв’язання цього кримінологічного завдання визначається створенням спеціального банку інформації про «бюджет злочинності».

Досягнення кримінологічної мети забезпечення ефективного контролю над злочинністю передбачає розвиток досить перспективного напряму у науці — кримінологічного прогнозування. Теорія й практика переконливо довели, що прогнозування є одночасно й завданням і функцією кримінології, виступає невід’ємною її частиною. Наукове пізнання у сфері кримінології не тільки відображає стан досліджуваних нею явищ (процесів, подій) сьогодення, але й, ґрунтуючись на тенденціях і закономірностях розвитку цих явищ, намічає передбачувані результати цілеспрямованого впливу на них. Звідси випливає, що наука кримінологія, покликана створити теоретичну основу для організації профілактики кримінальних правопорушень, повинна досконало володіти прогностичним знаряддям пізнання, забезпечувати практику даними про тенденції злочинності. Це відкриває нові можливості для перспективного співробітництва науки й практики, визначає ефективне управління процесами контролю над злочинністю.

Перераховані (зрозуміло, далеко не повністю) завдання науки кримінології доцільно розглядати разом з історичним аналізом питань, що представляють інтерес, узагальненням і вивченням закордонного досвіду. Основна увага повинна приділятися використанню наукових рекомендацій для впровадження у практику, поширення передового досвіду. Важливо також визначити, на що спрямоване кримінологічне дослідження: на теоретичне або практичне розв’язання проблеми. У будь-якому теоретично-орієнтованому дослідженні, насамперед, вирішуються теоретичні, а потім практичні завдання. А у прикладному дослідженні основними є практичні завдання. Усі ці завдання відповідають цілям кримінологічного дослідження.

Кримінологія, вирішуючи завдання, обумовлені її предметом, здійснює наукові дослідження з різних позицій: розкриває основні ознаки злочинності, аналізує причинно-наслідкові зв’язки, вивчає тенденції й закономірності даного явища, зокрема не тільки із погляду його минулого і теперішнього, але й майбутнього. У першому випадку провідну роль відіграють описова й пояснювальна функції, у другому — пророкуючи, або прогностична. Кримінологія, таким чином, має чотири основні функції:

• описова функція. Кримінологія виявляє, фіксує певні факти соціальної дійсності, пов’язані з злочинністю, віддзеркалює їх властивості і відношення, дає їм наукове описання;
• пояснювальна функція. Розкриваючи на основі емпіричних показників і теоретичних положень суть досліджуваних об’єктів, встановлюючи закономірності злочинності, дію її причин, формування особи кримінального правопорушника, функціонування системи запобігання злочинності, кримінологія дає їм наукове пояснення. Основну роль завжди відіграє пояснення. У той же час пояснювальна функція реалізується у тісному взаємозв’язку з іншими функціями кримінології. Пояснювальна функція кримінології є постійно «працюючою» функцією. Дана функція дозволяє перейти від опису досліджуваних явищ (явищ злочинності) до їх суворого наукового аналізу. Підставою пояснення часто виявляється ціла наукова теорія. Як відзначається у літературі, теорія — це краща підстава пояснення. Взагалі, теорія кримінології створюється в основному для пояснення злочинності й усього, що їй супроводжує й протидіє. Функція пояснення реалізується не тільки «усередині» кримінологічної науки, становлячи властиво весь її теоретичний арсенал, але й зовні, за межами наукової творчості. Представляється, що кримінологія повинна пояснювати досліджувані нею закономірності не тільки фахівцям, але й усьому населенню. Звичайно, особлива увага в цьому питанні необхідно приділяти розв’язанню за допомогою кримінологічного знання завдання підготовки висококваліфікованих правоохоронних кадрів, що знають і люблять свою справу. У зв’язку з цим функція пояснення реалізується кримінологією в організації спеціальної кримінологічної освіти населення, що є складовою системи правового виховання, націленої на роз’яснення громадянам сутності кримінальних процесів, які відбуваються у суспільстві, їх історичний корінь і закономірності, сучасні тенденції з метою формування цивілізованого розуміння людьми кримінологічно-обґрунтованих заходів соціально-правового контролю над злочинністю, а також відповідного кримінологічно-адекватного реагування на них суспільством;
• пророкуюча (прогнозуюча) функція. Вивчаючи тенденції, перспективи змін кримінологічне значущих процесів та явищ, кримінологія прогнозує їх майбутній стан і розвиток;
• практично перетворювальна функція. Кримінологічне описання, пояснення, прогнозування так або інакше підпорядковані інтересам наукового обґрунтування управління соціальними процесами, зв’язаними з запобіганням злочинності. Тому запобігання злочинності у широкому розумінні фокусує всі інші питання, що вивчаються кримінологією. Цим і визначається значення практично перетворювальної функції науки, оскільки кримінологічні знання тільки тоді мають цінність, якщо вони озброюють відповідних суб’єктів соціальної практики, служать для них орієнтиром, керівництвом до дій.

Предмет, об’єкт, цілі, завдання, функції кримінологічної науки формують відповідну структуру теоретичного знання. Скажемо прямо, дана наука має досить непросту структуру, яка органічно об’єднує різні теорії, ідеї, концепції, поняття тощо. Формально зазначаючи, кримінологічна теорія має дві основні складові: загальна теорія кримінології й приватні теорії. У зв’язку з диференціацією кримінології на приватні теорії розширюється та база, на якій будується її загальна теорія. Розв’язання ж комплексу приватних кримінологічних проблем у цілому не може здійснюватися без врахування загальних вимог, запропонованих до цієї науки. Приватні кримінологічні проблеми розглядаються відповідно на базі приватних теорій. Кожна із них має свою довгу й складну історію у розвитку кримінології як самостійної галузі знань. Не менш складним шляхом підтверджувалося й розуміння їх взаємозв’язку, без чого не могла б отримати адекватного трактування кожна з них окремо. Відзначимо, у будь-якому конкретному випадку, який би аспект не розглядався, мова може йти тільки про розкриття й конкретизацію єдиної теорії кримінології, та аж ніяк не про «відбруньковування» яких-небудь окремих її частин. Виділення тих або інших приватних теорій кримінології, якщо вони беруться незалежно одна від одної й перетворюються в якісь автономні частини, може привести до втрати внутрішнього зв’язку всіх сторін і граней кримінології, до розмивання її предмета. Для всіх теорій кримінології характерна системна цілісність.

У самій структурі наукових кримінологічних теорій, у так званому її вихідному базисі, ми можемо виділити низку понять, які безпосередньо відносяться саме до кримінологічних, якщо можна так сказати, категоріям, охоплюються, узагальнюються ними й у той же час є їх вираженням, конкретизацією щодо специфіки якісно різних предметних напрямів, що відносяться до приватних теорій. Ці кримінологічні категорії становлять загальну логічну основу понять. Останні відрізняються від категорій своїм специфічним змістом і функціями у побудові, насамперед, загальної теорії кримінології, по-друге, її приватних теорій. До приватних теорій відноситься все те, що входить (відносно самостійно) у предмет кримінології. Однак основними з них є: теорія злочинності; теорія причин злочинності; теорія особи кримінального правопорушника; теорія профілактики злочинності; теорія конкретних кримінологічних досліджень; теорія кримінологічного прогнозування; теорія керування процесами протидії злочинності. Про ці приватні теорії можна говорити і як про основні поняття кримінології.

При дослідженні проблем приватних теорій потрібно як комплексний, так і окремий їх аналіз. Комплексне дослідження, виходячи із гносеологічного характеру й з урахуванням предмета кримінології, здійснюється на базі теорії пізнання, логіки, соціології, права й ін., а окремий (враховуючи специфіку кримінологічних понять і категорій) — із урахуванням змісту цих приватних теорій. Останні цілком уписуються у зміст науки кримінології, предметом якої, власне, і являються.

3. Методологія і методи кримінологічної науки

Наукова достовірність досліджень та їх наслідків (результатів) значною мірою залежать від методологічної бази.

Загальновизнаним є положення, що метод визначається предметом та задачами дослідження. Разом з тим багато залежить не тільки від предмета, але й від його розуміння, тобто від теорії предмета. Тому не випадково, що кожній теорії притаманний свій метод, бо метод — це не тільки спосіб дослідження, але і теорія. Наприклад, залежно від розуміння суті і структури особи кримінального правопорушника, детерміністської природи кримінальної поведінки, у вирішальній мірі визначається метод дослідження. Це характерно і для інших проблем кримінології.

Глибоко і достовірно пізнати соціальні явища дозволяє діалектичний та історичний, підходи. Вони дають можливість правильно вирішувати такі дуже важливі для кримінології проблеми, як співвідношення буття та свідомості, фізичного та духовного, соціального та біологічного, необхідного та випадкового, загального зв’язку явищ у їх постійному розвитку, єдності і боротьби протилежностей, волі і відповідальності тощо.

Діалектико-історичний метод орієнтує дослідника на необхідність розглядати злочинність та інші кримінологічні явища у порівняльно-історичному аспекті — у розвитку та зміні їх соціальних зв’язків та обумовленностей, застерігає від суб’єктивізму і однобокого підходу до вивчення соціальних явищ, забезпечує всебічність та системність дослідження.

Невірною є думка, що тільки на основі загальних філософських положень можливо пояснити всі ті явища і протиріччя у житті, з якими стикається кримінологія. Задача будь-якого кримінологічного дослідження полягає в тому, щоб за допомогою загальних положень діалектики вибрати такий метод дослідження, який би дав можливість розкрити соціальну суть явища, встановити закономірності його розвитку, форми вираження ззовні і т.п.

Діалектичний метод лежить в основі методології науки взагалі, і будь-якої її галузі зокрема, а діалектичний матеріалізм створює загальну методологію, тобто теорію пізнання. Філософи глибоко проникали в розуміння того, яким шляхом розвивається наукове пізнання, які найважливіші закономірності його руху від зовнішніх сторін явищ, що вивчаються, яка їх внутрішня суть, закони, що приховані за цими явищами. Тому задача науки полягає в тому, щоб видимий, лише виступаючий в явищі рух звести до дійсного внутрішнього руху, інакше, якби форма прояву і суть речей безпосередньо співпадали, то будь-яка наука була б зайвою.

Важливо відзначити, що наукове пізнання проходить трифазний ритм: від вивчення початкового цілого, тобто розвитку предмета у всій його складності, як безпосередньо даного, через розгляд різних сторін і аспектів пізнаваного предмета шляхом створення відповідних абстракцій до їх зв’язку між собою з метою розумового відтворення початкового предмета в його цілості і конкретності. Неможливо пізнати цілого іншим шляхом, як спочатку підійти до нього не як до цілого, розклавши його на частини. І в цьому суть діалектики.

Вся історія природознавства від далекого минулого до наших днів є чудовим підтвердженням наведених положень.

Філософами був обґрунтований науковий метод, який враховує діалектичне протиріччя пізнання і спирається на принцип розвитку, метод сходження від абстрактного, тобто нерозвинутого, зачаткового, бідного визначеннями, до конкретного, тобто розвинутого, багатого визначеннями. При цьому хід абстрактного мислення, яке піднімається від простого до складного, відповідає дійсному історичному процесу.

Вищенаведене повністю відноситься і до пізнання явищ, які входять у предмет науки кримінології. Але ці вимоги не вичерпують всі правила пізнання. При вивченні того, що складає предмет кримінології, велике значення мають такі філософські закони і категорії, як: закон єдності і боротьби протилежностей; закон переходу кількісних змін в якісні; закон заперечення; категорія причини і наслідку; категорії загального, особливого і одиничного, необхідного і ви­падкового, можливості і дійсності, змісту і форми, суті і явища та інші. Разом з тим філософські засоби не вичерпують собою всіх знарядь пізнання. До арсеналу засобів кримінологічного пізнання входять і інші методи, які в сукупності і складають методологію науки.

Під методологією слід розуміти систему певних теорій, які виступають як керівний принцип, знаряддя наукового аналізу, засіб реалізації вимог цього аналізу.

Філософське розуміння методології вказує на зв’язок методології з методами. На її основі розробляються загально-наукові та приватно-наукові методи. Всі вони знаходять своє широке застосування у кримінології. В них проявляються методологічні принципи матеріалістичної діалектики. Методи дослідження реалізують ці принципи на практиці.

Отже, можна зробити такий висновок: в основі методології лежить загальний метод пізнання — діалектичний та історичний матеріалізм, який є базою для загальнонаукових (логічного, абстрактного мислення, висунення гіпотез, інтуїції, спостереження, експерименту, експертних оцінок) і приватно-наукових методів (соціологічних, статистичних, математичних, психологічних, педагогічних та інших). Остання група методів не є повністю кримінологічними, але свою специфіку вони здобувають через особливості предмета і задач дослід­ження.

При проведенні кримінологічних досліджень найчастіше застосовуються:

1. Конкретно-соціологічний метод: анкетування, інтерв’ювання, опитування, бесіди, тестування тощо. Цей метод дозволяє глибше пізнати соціологічний аспект явищ, їх детермінічну природу. За його допомогою зібрано великий фактичний матеріал, який характеризує як стан і динаміку злочинності в цілому, так і окремих кримінальних правопорушень зокрема. Він дозволяє більш предметне вирішувати проблеми причин злочинності та удосконалювати заходи щодо її запобігання.
2. Статистичні методи: спостереження, групування, статистичні ряди, узагальнені показники та інші. Вони дають можливість дослідити велику кількість кримінальних правопорушень і за допомогою отриманих статистичних показників встановити закономірності і взаємозалежності їх розвитку, дозволяють дати обґрунтовані узагальнення, переходити від випадкового і одиничного до стійкого, масового, закономірного, побачити якісні особливості досліджуваних явищ.
3. Історико-порівняльний метод допомагає визначити переважні тенденції розвитку злочинності, її динаміку, зміни стану і структури на той або інший період часу, без чого неможливо розробити ефективні заходи щодо її запобігання.
4. Психолого-педагогічні методи. Для розуміння природи кримінального правопорушення важливе значення має співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в конкретній поведінці людини. Все це вирішується за допомогою психологічних і педагогічних методів, які дозволяють визначити діалектику співвідношення об’єктивних умов, середовища і суб’єктивних властивостей при формуванні особи, виникненні кримінального наміру, його реалізації, мотивації кримінальних правопорушень, виправленні та перевиховуванні особи кримінального правопорушника.
5. Систематичний метод (комплексний) найчастіше застосовується у кримінологічних дослідженнях. Він дозволяє розглядати злочинність як систему, для якої характерні визначені зв’язки і відношення між складовими її елементами, з одного боку, а з іншого — як визначається цілісність у нерозривному зв’язку з тими соціальними явищами і процесами, які впливають на неї.

Кожний з перелічених методів передбачає визначені заходи (процедуру, техніку) дослідження, вибір яких залежить від програми, цілей і задач наукового дослідження. Як правило, кримінологічні дослідження проводяться за допомогою комбінаційного застосування кількох методів. Це розширює основу розробок і висновків.

4. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з правовими та іншими науками

Для розкриття суті кримінології як науки важливо визначити не тільки її предмет, методологію, але й місце в системі наук. Кримінологія відрізняється від всіх інших правових наук тим, що більшість розроблюваних нею проблем носить комплексний характер і знаходиться на стику філософії, соціології, права, психології, педагогіки, статистики тощо.

Безперечно одне — кримінологія відноситься до класу суспільних наук. Але яке її місце, чи складає вона самостійну галузь знань, чи це тільки фрагмент, аспект іншої науки, або це міжнаукова дисципліна — з цього приводу існують різні погляди, як в нашій державі, так і в зарубіжних країнах.

На сьогоднішній день у науковій літературі визначились, в основному, чотири погляди.

Перший. Кримінологія є частиною кримінального права. Вперше таку думку висловив відомий російський вчений-кримінолог М. М. Гернет, який у 1906 р. назвав кримінологію проблематикою кримінального права. Аналогічну позицію послідовно відстоювали А. А. Герцензон (частина кримінального права)[6], А. А. Піонтковський (кримінологія не самостійна наука і виділення її в таку «принципово недопустимо»)[7].

Другий. Кримінологія—самостійна наука, яка знаходить­ся на стику соціології і права.

Третій. Кримінологія—це загальнотеоретична наука про злочинність.

Четвертий. Кримінологія — самостійна галузь юридичної науки, складова частина системи юридичних наук (Г.А. Аванесов, І. І. Карпец та інші). Ця думка була висловлена уже в першому підручнику з кримінології[8].

Визнання кримінології як частини науки кримінального права має сьогодні порівняно небагато прихильників. Зв’язок кримінального права з кримінологією незаперечний, але цей зв’язок не виключає самостійності останньої. Справедливо, що кримінологія зародилася і розвивалась у надрах кримінального права, але це не може бути достатнім аргументом для визнання її частиною цієї науки. Історія свідчить, що проблемою злочинності цікавились багато мислителів минулого, які були далекі і від юриспруденції, і від кримінального права, такі як: Аристотель, Руссо, Компанелла, Сен-Сімон, Томас Мор, Радищев, Бєлінський, Достоєвський та інші. Це говорить про те, що кримінологія виникла і розвинулась як загальнополітична теорія і лише потім «зімкнулась» з юриспруденцією і в подальшому своєму розвитку стала загальнотеоретичною наукою про злочинність.

Самостійність кримінології відносно кримінального права визначається різними методами цих наук, специфічністю їх безпосередніх цілей і завдань. Якщо предметом кримінального права є окреме кримінальне правопорушення, кримінальна відпові­дальність за нього, види кримінальних правопорушень, поняття особливо небезпечного особи кримінального правопорушника та інше, то предметом кримінології — злочинність як соціальне явище, її причини та умови, особу, яка вчиняє кримінальні правопорушення, заходи щодо запобігання кримінальним правопорушенням. Якщо задачею кри­мінального права є покарати винну особу за скоєне кримінальне правопорушення, то кримінології — не допустити формування особи з антисуспільною спрямованістю.

Разом з тим необхідно відмітити, що кримінологи користуються багатьма поняттями і висновками кримінального права. І, навпаки, кримінальне право використовує висновки кримінології в соціальному плані, особливо стосовно формуван­ня особи кримінального правопорушника і його покарання.

Питання про зв’язок кримінології з іншими науками є складовою частиною питання про її предмет. Комплексний характер кримінології визначає і безліч її зв’язків з іншими науками, як суспільними, так і природничими.

Суспільні науки, з якими кримінологія безпосередньо зв’язана, можна класифікувати у такому порядку: філософсько-соціологічні; юридичні; психолого-педагогічні; економічні:

1) зв’язок кримінології з філософією виявляється у тому, що її закони і категорії є основоположними для кримінологічних досліджень, дозволяють вірно розкрити суть і зміст злочинності, її зв’язок з іншими, як позитивними, так і негативними явищами.

Особливо тісними є зв’язки з соціологією, яка збагачує кримінологічні дослідження безліччю соціологічних відомостей про суспільні явища та їх розвиток (міграція, урбанізація, соціальна активність людей, умови і спосіб їх життя і т. п.). Крім того, кримінологія широко застосовує методи соціології при проведенні досліджень (опитування, анкетування, тестування, спостереження). У свою чергу висновки кримінології широко використовуються у соціологічних дослідженнях;

2) безумовно, найтісніше пов’язана кримінологія з юридичними науками, особливо з кримінальним правом. Ряд понять, якими оперує кримінологія, є кримінально-правовими: кримінальне правопорушення, кримінальна відповідальність і покарання, судимість, рецидив та інші.

Розглядаючи кількісну сторону стану злочинності, кримінологія опирається на кримінальне законодавство, оскільки зміни в ньому завжди ведуть і до кількісних змін злочинності Кримінологічна інформація збагачує кримінальне право висновками про суспільні відносини, які потребують, або не потребують кримінально-правового захисту.

Кримінальна статистика забезпечує кримінологічні дослідження великим фактичним матеріалом про кримінальні правопорушення і осіб, що їх скоїли, а також забезпечує їх репрезентативність (достовірність).

Зв’язок науки кримінального процесу з кримінологією полягає у визначенні процесуальних заходів виявлення причин та умов скоєних кримінальних правопорушень, а також процесуальних форм реагування на них. Кримінологічні дослідження допомагають процесуальній науці удосконалювати у цьому напрямку процесуальне законодавство.

У різних напрямках можна прослідкувати зв’язок кримінології з криміналістикою. З одного боку теоретичні висновки про причини і умови кримінальних правопорушень, відпрацьовані кримінологією, мають визначальне значення для методики і тактики розслідування кримінальних правопорушень. З іншого - криміналістичні засоби розкриття причин і умов кримінальних правопорушень успішно застосовуються у кримінології при вивченні питань щодо запобігання злочинності.

Очевидним є взаємозв’язок кримінології з кримінально-виконавчим правом, яке широко використовує висновки кримінології, зв’язуючи відпрацьовані нею засоби і методи виправлення і перевиховання засуджених осіб, з положеннями про причини злочинності, особа кримінального правопорушника, механізми індивідуальної кримінальної поведінки. В свою чергу кримінологія враховує набуті засоби, методи, висновки при розробці своїх методів вирішення профілактичних задачі у боротьбі з злочин­ністю.

Вивчення проблем запобігання злочинності неможливе без використання комплексу знань і з сфери державного, адміністративного, цивільного, сімейного, трудового та інших галузей права. Суспільні відносини, що вивчаються вищена­званими галузями юридичних наук і регулюються відповідними законодавчими актами, також є об’єктом злочинних посягань, отже, існують причини і умови, що їх породжують;

3) кримінологія тісно зв’язана з психолого-педагогічними науками. Теоретичні наставлення і емпіричні дослідження загальної та соціальної психології необхідні для вивчення всіх особистих особливостей, що визначають механізм індивідуальної кримінальної поведінки. Вивчення морально-психологіч­них ознак особи кримінального правопорушника як елементу її загальної кримінологічної характеристики неможливе без поглибленого аналізу емоційно-вольової сфери, особливостей темпераменту і ха­рактерологічних ознак осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, їх антисоці­альної спрямованості, які визначають їх кримінальну поведінку. Перевиховання таких осіб, у свою чергу, вимагає використання педагогічних методів впливу;

4) зв’язок кримінології з економічними науками виявляється не тільки при вивченні злочинності у сфері економіки і корисливої злочинності, але і при оцінці матеріальних факторів у генезисі соціальної детермінації злочинності, розробці системи економічних заходів щодо обмеження або запобігання кримінальним правопорушенням в окремих галузях народного господарства.

За останні роки зростаючого значення набуває зв’язок кримінології з математикою та кібернетикою. Праці ряду кримінологів (Г. А. Аванесова, Ю. Д. Блувштейна, С. Е. Віцина, В. В. Панкратова та інших) показали можливість плід­ного співробітництва кримінології з цими науками. Математичні методи суттєво підвищують точність кримінологічних досліджень та їх висновків (наприклад. При визначенні рівня, питомої ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні і т. п.).

Безумовно, виходячи лише з положень названих наук, не­можливо вирішити корінні проблеми злочинності, але знання та їх врахування допомагає глибше розкрити механізм кримінальної поведінки, повніше виявити обставини, з якими пов’язане формування особи кримінального правопорушника, і на цій основі визначити допоміжні заходи щодо запобігання антисуспільній поведінці.

5. Система науки кримінології

Кримінологія як і будь-яка наука має свою систему. Система кримінології знаходиться у прямій залежності від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їх логічно упорядкований систематизований характер.

Система науки кримінології базується на двох підставах: за предметом та рівнем узагальнення науково-практичної інформації.

1. За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох проблем:

а) вчення про злочинність;

б) вчення про причини та умови, що обумовлюють кримінальну поведінку;

в) вчення про особа кримінального правопорушника;

г) вчення про заходи і методи запобігання злочинності.

2. За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія ділиться на загальну і особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина кримінології вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це питання про поняття кримінології як науки, її предмет, задачі, функції, систему, методи і методику дослідження, про історичний розвиток кримінологічного мислення та аналіз її основних теорій. Центральне місце в загальній частині займають проблеми злочинності, особи кримінального правопорушника, причин та умов злочинності, віктимології і суїциду, кримінальної статистики, організації та методики кримінологічних досліджень, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності.

Особлива (спеціальна) частина кримінології (прикладна кримінологія) вивчає загальнотеоретичні проблеми запобіжної діяльності, а також окремі види злочинності і заходи щодо їх запобігання.

Висновок

З вищевикладеного випливає, що кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний аспекти. Перший з них полягає у розробці наукових основ злочинності як соціально-правового явища, другий — прикладний — має завдання щодо розробки конкретних заходів, спрямованих на запобігання злочинності у суспільстві.

Разом з тим слід відмітити, що кримінологія, як і будь-яка інша наука, не є загуслою, раз і назавжди запрограмованою за усіма параметрами. У процесі розвитку вона у визначених межах може доповнюватися, уточнюватися тощо.

Таким чином, значимість вивчення кримінології полягає, насамперед, у тому, що вона розширює погляд на злочинність, розглядає її як явище, об’єктивно властиве суспільству, протидія якому є завданням усіх його політичних і суспільних інститутів. Поряд із цим кримінологія науково забезпечує реалізацію найважливішого зазначеного елемента - запобігання злочинності.

Література

1. Александров Ю.В., Гель А.П., Семаков Г.С. Кримінологія: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2002.
2. Бандурка А.М., Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография / МВД Украины. НУВД.-Х.: Основа, 2003.-367 с.
3. Бібліографія (кримінологія та профілактика злочинів): Довідник / Упоряд.: В. В. Василевич, С. І. Мінченко, Т. О. Сіродан, В. Г. Сюравчик, Г. І. Піщнеко, Г. С. Поліщук; За заг. ред. проф. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2008. – 296 с.
4. Блувштейн Ю. Д., Зырин М.И., Романов В. В. Профилактика преступлений: Учеб. пособие. - Минск, 1986.
5. Віктимологія / Східноюрид. нац. ун-т ім. В. Даля.- Луганськ, 2006.- 110с.
6. Голіна В.В. Запобігання злочинності в Україні.-Х.:Нац. Юрид.акад., 2007.-107с.
7. Гуславський В.С. Співробітництво у правоохоронній сфері: Україна та Співдружність Незалежних Держав: Монографія/ МВС України. НУВС; За ред. О.М.Бандурки.- Харків: НУВС, 2005.- 364с.-
8. Деревягін О.О. (Деревягін, Олексій Олександрович) Запобігання злочинам підрозділами карного розшуку в курортній місцевості АР Крим: Монографія/ МВС України. Крим. юрид. ін-т Одеського держ. ун-ту внутр. справ. Дніпропетровський держ. ун-т внутр. справ; За заг. наук. ред. проф. І.Р.Шинкаренка.- Сімферополь, 2012.- 190с.
9. Джужа О. М. Запобігання злочинам, повязаним із сексуальним насильством: Монографія. – К.: Атіка, 2009. – 240 с.
10. Джужа О. М., Василевич В. В., Колб О. Г., Наливайко В. С. Запобігання правопорушенням у місцях позбавлення волі. – Луцьк: ПП Іванюк В. П., 2010. – 544 с.
11. Джужа О.М., Василевич В.В., Кулакова Н.В. та ін. Організована злочинність в Україні та країнах Європи: Посібник / За заг. ред. проф. О.М. Джужі. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2007. – 248 с.
12. Джужа О.М., Іванов Ю.Ф.Кримінологія: Навчальний посібник - К.: Вид. Паливода А.В., 2006. – 264 с.
13. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблема потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспект): Навч. посіб. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994. – 51 с.
14. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблеми кримінальної віктимології (кримінологічний, психологічний та пенітенціарні аспекти): Монографія. – К.: НВТ “Правник”. – Нац. акад. внутр. справ України, 1998. – 84 с.
15. Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. Кримінологія. Альбом схем (загальна і особлива частини): Навчальний посібник / Під заг. ред. Джужи О.М.; НАВСУ. – К., 2000.
16. Дрёмин В. Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализации общества / Монография. – Одесса. – 2009. – 613 c.
17. Дюркгейм З. Норма и патология // Социология преступности. – М., 1966.
18. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3-х кн. / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий Дім “Ін Юре”, 2008. – Кн. 1 : Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.
19. Криминология / Под ред. Кузнецовой Н.Ф., Миньковского Г.М. – М., 1998.
20. Криминология. / Под ред. Дж.Ф. Шели / Пер. с англ. – Спб.: Питер, 2003. – 864 с. – С. 311-315.
21. Криминология. Пер. с чешского / Под ред. д.ю.н. Н.А. Стручкова. – М., 1982.
22. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.
23. Криминология: Учебник / Под ред. Г.А. Аванесова. М., 2010 г.
24. Криминология: Учебник / Под ред. С.М. Иншакова, А.В. Симаненко. М., 2010 г.
25. Кримінологічна віктимологія: Навчальний посібник / Моісеєв Є.М., Джужа О.М., Василевич В.В. та ін.; За заг. ред. проф. О.М. Джужи: - К.: Атака, 2006. – 352 с.
26. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. Загальна частина. /Александров Ю.В., Гаврилишин А.П., Джужа О.М. та ін.; Під редакцією Лихолоба В.Г.; УАВС. – К., 1996.
27. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навчальний посібник. / За заг. ред. О.М. Джужи О.М. – К.: Атіка, 2001. – 368 с.
28. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: [Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. професор. І.М. Даньшина. – Харків: Право, 2003. – 352 с.
29. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: [Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. професор. І.М. Даньшина. – Харків: Право, 2003. – 352 с.
30. Кримінологія: Навч. посіб. / О.М. Джужа, В.В. Василевич, Ю.Ф. Іванов, П.М. Опанасенко, В.Г. Пшеничний, В.Г. Сюравчик; За заг. ред О.М. Джужи. – К.: Прецедент, 2004. – 208 с.
31. Кримінологія: Навч.-методичний посібник/ НАВСУ; О.М.Джужа, Є.М.Моісеев, В.В.Василевич та ін.- Київ: Атіка, 2003.- 399с
32. Кримінологія: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. В. Василевич. О. Г. Колб та ін.; За заг. ред. проф. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2009. – 312 с.
33. Кримінологія: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. В. Василевич. О. Г. Колб та ін.; За заг. ред. проф. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2009. – 312 с
34. Кримінологія: Навчально-методичний посібник / В. В. Василевич, Т. Л. Кальченко, Н. В. Кулакова та ін.; За заг. ред. проф. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2008. – 316 с.
35. Кримінологія: Навчально-методичний посібник / В. В. Василевич, Т. Л. Кальченко, Н. В. Кулакова та ін.; За заг. ред. проф. О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2008. – 316 с.
36. Кримінологія: Навчально-методичний посібник / Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Атіка, 2003. – 400 с.
37. Кримінологія: підручник [Текст] / О.М. Джужа, В.В. Василевич, В.В. Чернєй, С.С. Чернявський та ін.; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.В. Чернєя; за наук. ред. д-ра юрид. наук, проф. О.М. Джужі. – Київ: ФОП Маслаков, 2020. – 612 с.
38. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / О.М. Джужа, Кондратьєв Я.Ю., Кулик О.Г., Михайленко П.П. та ін.; за заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.
39. Курс кримінології. Загальна частина: Підручник. У двох книгах. Кн.1/ Мін. освіти і науки України, НАВСУ; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю., заг. ред. Джужа О.М.- Київ: ЮрІнком Інтер, 2001.- 345с.
40. Курс кримінології. Особлива частина: Підручник. У двох книгах. Кн. 2/ Мін. освіти і науки України, НАВСУ; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю., заг. ред. Джужа О.М.- Київ: ЮрІнком Інтер, 2001.- 468с.
41. Правова статистика: Підручник/ Моісеєв Є. М., Джужа О. М., Василевич В. В. та ін. ; за заг. ред. професора О. М. Джужи. – К.: Атіка, 2014 – 392с.
42. Профілактика злочинів: Підручник / О.М.Джужа, В.В.Василевич, О.Ф.Гіда та ін.; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М.Джужи. – К.: Атіка, 2011. – 720 с.
43. Шнайдер, Ганс Йоахим. Криминология: Пер. с нем / Под общ. ред. Л.О. Иванова – М., 1994.