<текст>

Навчальні матеріали

ТЕМА 7. Кримінологічне вчення про жертву кримінальних правопорушень

  •    Вступ
  • 1. Поняття жертви кримінального правопорушення та її структура
  • 2. Класифікація і типологія жертв кримінального правопорушення
  • 3. Поведінка потерпілого від кримінального правопорушення та її характеристика
  •    Література

    • Вступ

    Жертва кримінального правопорушення (потерпілий) є істотним елементом у процесах вчинення злочину. Ще в 1941 році німецький кримінолог Ганс фон Гентиг відзначив існування зв’язку між злочинцем і жертвою (наприклад, взаємодія між шахраєм і обдуреним). Він виділив частину злочинності як “…процес, в якому антигромадські елементи пожирають один одного”. Таким чином, дві сфери (злочинність і жертва) стають самостійними і пов’язані одна з одною, тобто потерпілий і злочинець протиставляються залежно від обставин, що виникають у суб’єктивно-об’єктивних відносинах.

    Роль жертви у вчиненні кримінального правопорушення розглядалася ще в давніх пам’ятках світової культури. Але систематичні наукові дослідження в цьому напрямі почали проводити лише наприкінці 40-х початку 50-х років ХХ сторіччя і їх пов’язують, перш за все, з книгою вищезазначеного німецького вченого Г.Гентига “Злочинність та його жертва” (1948 рік). Він започаткував нову галузь у кримінологічній на­уці – віктимологію (від латинського слова “vісtіmа”- жертва і грецького “logos” – вчення, що разом означає “вчення про жертву”). Г.Гентиг розробив вчення про жертву злочину з такою повнотою, що жоден наступний дослідник цієї проблеми не міг обійти увагою посилання на його основоположні ідеї, зокрема, думку про те, що відносини жертва-злочинець тісно пов’язані зі злочином. Це дає можливість не тільки комплексно підійти до даного феномена, а й робити прогнози стосовно осіб, які в майбутньому можуть стати жертвами злочинів, а також точніше визначати рівень латентної злочинності.


    1. Поняття жертви кримінального правопорушення та її структура

    Вивчаючи особу будь-якої людини (у тому числі особу злочинця і потерпілого) як суб’єкта того чи іншого виду соціальної діяльності, слід мати на увазі, що між особою та її поведінкою існує нерозривний зв’язок.Особа конкретної людини являє собою індивідуальну форму буття, суспільних відносин. Таким чином, особа – це цілісна сукупність взаємопов’язаних рис, властивостей і якостей учасника й носія суспільних відносин.

    Деяка частина громадян характеризується суспільною пасивністю, зокрема протиправною поведінкою. Боротьба зі злочинністю не може бути ефективною без глибокого знання про те, хто і чому вчинює кримінальне правопорушення. Звідси виникає потреба виділити особу, що вчиняє кримінальне правопорушення. Але, вивчаючи таку особу, розроблюючи методи такого вивчення, не можна обмежуватися лише констатацією тих демографічних, ділових, кримінально-правових, морально-психологічних особливостей, що характеризують людей, які вчинювали кримінальні правопорушення. Тут варто використовувати повнішу й різнобічну інформацію про всі обставини підготовки або вчинення кримінального правопорушення, включаючи і дані не тільки про таких осіб, а й про їх жертви, мотиви й мету дій усіх учасників кримінальних подій.

    Не є перебільшенням те, що в низці цих відомостей дані про особу потерпілого мають значення не менше, ніж інформація про правопорушників. Роль жертв у виникненні й розвитку ситуацій кримінальних правопорушень зазвичай дуже значна, тому потрібний аналіз кримінологічно значимих ролей жертв і облік усіх віктимологічних обставин, як вихідної бази для конкретних висновків і узагальнень.

    Знання особи і поведінки потерпілих потрібно також для прийняття рішень про забезпечення їх особистої безпеки.

    Дослідження і облік характеристик осіб жертв і злочинів необхідно для недопущення віктимологічного рецидиву. Що ж включає в себе поняття “особа потерпілого”?

    Особу потерпілого можна розглядати лише в тому випадку, якщо людині внаслідок суб’єктивного бажання правопорушника або суб’єктивної обстановки було завдано фізичного, морального або матеріального збитку від протиправної дії, незалежно від того, визнана вона у встановленому законом порядку потерпілою чи ні, і чи оцінює вона себе такою суб’єктивно.

    Поняття жертви зазвичай ототожнюється з поняттям потерпілого. Вважаємо, що така позиція не є цілком вірною, адже потерпілий згідно зі ст. 55 Кримінального процесуального кодексу України – «потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди».

    Жертва, у свою чергу, може і не бути учасником процесу, тому й не визнаватися такою процесуально. Таким чином, поняття жертви в кримінології є ширшим за змістом, ніж потерпілого в кримінальному процесі.

    Отже, під жертвою кримінального правопорушення з точки зору кримінологічної віктимології слід розуміти потерпілу від злочину фізичну особу незалежно від того, чи визнана вона такою у кримінально-процесуальному порядку і чи оцінює себе такою суб’єктивно.

    Найбільш вірним і повним визначенням, що відображає суть вищезазначеної дефініції, на наш погляд, є визначення жертви злочину, під якою слід розуміти особу, або спільноту людей в будь-якій формі інтеграції (у тому числі народ, націю, суспільство загалом), яким злочином заподіяно шкоду.

    До структури особи потерпілого входять:

    1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо);

    2) кримінально-правова характеристика (роль жертви в генезисі злочинної поведінки та у створенні криміногенної ситуації);

    3) соціально-рольова характеристика, що включає в себе сукупність видів діяльності особи в системі суспільних відносин як громадянина, сім’янина, члена трудового колективу тощо;

    4) морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення особи до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вона виконує. Вона виявляється у ставленні до держави, суспільства, громадянських обов’язків, колективу, оточуючих людей, себе тощо. Сюди ж належить і кримінально-правова система особи, тому що потерпілий зазвичай з’являється в процесі застосування кримінально-правових норм.

    Сьогодні кримінологія, у тому числі й віктимологія, мають дані, що можуть бути основою для низки нових і важливих теоретичних та практичних висновків. Зокрема, емпіричний матеріал, отриманий у результаті віктимологічних досліджень у масштабі України, показав, що контингент потерпілих від кримінальних правопорушень на окремій території характеризується статично сталим станом і структурою демографічних, соціальних, соціально-психологіч­них, кримінально-правових ознак, що відрізняються від аналогічних показників – як контингенту осіб, які вчинили правопорушення, так і населення в цілому. Окрім того, з окремих видів і категорій кримінальних правопорушень, а також за місцем, часом і мотивами вчинення, зазначені вище ознаки, що характеризують потерпілих, мають статистично сталі показники. Виявлено значний вплив соціально-побутових зв’язків і взаємин між правопорушниками і потерпілими на виникнення і розвиток криміногенної ситуації. Розглянемо названі підсистеми. Аналіз соціально-демографічних якостей потерпілих свідчить про те, що їх структура за віковими групами різко відрізняється від населення в цілому: індекс віктимізації найвищий серед вікових груп від 20 до 49 років, тобто найактивнішої частини населення. Найменшу вікову групу становлять особи похилого віку – 19,2%. Злочини стосовно цих осіб вчинювалися частіше – внаслідок конфліктів побутового характеру.

    Однак і сам похилий вік, пов’язаний із послабленням фізичної сили, може виступати за певних умов (наприклад, незначний привід з боку людини похилого віку для вчинення більш небезпечного злочину) обставиною, що активізує злочинний намір людини. Підсилюється провокуючий ефект неправильної поведінки людей цього віку, їх обтяжливість.

    Дослідженням установлено, що серед потерпілих майже третину становлять неповнолітні. Низка психологічних особливостей віку неповнолітніх: довірливість, наївність, допитливість, невміння адекватно реагувати на ситуацію, що швидко змінюється через незавершеність морального формування, відставання психічного розвитку від фізичного, перевага в психічній діяльності процесів збудження над процесами гальмування, а інколи і просто фізична слабість тощо сприяють становленню жертв кримінальних правопорушень цього віку. При розподілі потерпілих за ознакою статі з’ясувалося, що частка чоловіків у їх структурі становить – 51,9 %, жінок – 48,1 %, тобто структура потерпілих мало чим відрізняється від структури населення країни.

    Порівняльний аналіз даних про потерпілих показав, що жінки стають жертвами злочинів, учинених чоловіками, у 2,5 рази частіше, ніж злочинів учинених жінками. Чоловіки потерпають від злочинів, учинених чоловіками, в 11 разів частіше, ніж від кримінальних правопорушень учинених жінками.

    Ця обставина може бути пояснена тим, що чоловіки вступають у значно більше коло контактів з оточуючими людьми. Зважаючи на меншу зайнятість у вільний від роботи час організацією побуту, вихованням дітей тощо, а також на те, що чоловіки частіше і більше вживають алкогольні напої, наркотичні речовині тощо, вони частіше і легше заводять випадкові й сумнівні знайомства, спричинюючи інколи несподівані конфлікти.

    Становить інтерес структура потерпілих та індекс віктимізації за рівнем освіти. Найвищий індекс віктимізації спостерігається серед осіб із початковою і незакінченою середньою освітою (53,7 %), а також серед осіб, які не мають освіти (46,3 %).

    Ступінь віктимізації залежить і від такого чинника, як значна відмінність в освітньому рівні подружньої пари. При сполученні “неосвічений чоловік – освічена жінка”, а також “освічений чоловік – неосвічена жінка” можливість стати жертвою підвищується, тобто тут спрацьовує низька культура спілкування та емоцій, невміння або небажання зазирнути у внутрішній світ протилежної сторони.

    Серед соціальних груп населення індекс віктимізації такий: серед робітників – 57,4 %, службовців – 31,0 % та колгоспників – 11,6 %.

    Серед потерпілих майже половина постраждала від побутових злочинів. Статистика свідчить, що кожний п’ятий вбитий – родич убивці. Соціально-побутовий зв’язок потерпілих із зазіхачами тісніший у жінок.

    Дуже вагоме значення має питання про стан сп’яніння потерпілих у момент вчинення злочину. Відомо, що на осіб, які перебувають у нетверезому стані, через їх послаблений опір легше вчинити зазіхання. Крім того, такі люди порівняно легко зав’язують випадкові знайомства і зазвичай стають ініціаторами сварок і бійок. Серед потерпілих, які сприяли вбивству, виявилося лише 21,8 % осіб, які перебували у тверезому стані, і 72,8 % – у нетверезому. У багатьох випадках потерпілі до злочину пиячили разом зі злочинцем. Так, при вбивствах батьків кількість жертв, які перебували у стані алкогольного сп’яніння, у сім разів вища, ніж серед злочинців. Загалом у цій групі злочинів у 60 % випадків вина за виникнення передкримінальної ситуації лежить на жертвах.

    Велике значення у вивченні особи потерпілого має морально-психологічна характеристика особи, до якої входить її соціальний статус (сукупність прав і обов’язків у межах кримінального процесу) і, що важливо для віктимології, її відносини з іншими особами, втягнутими в боротьбу з протиправною діяльністю; позиція жертви, що являє собою особливості відносин між “співпотерпілими”, між ними і третіми особами, або свідками кримінальних правопорушень, а також між жертвою і правопорушником. Так, у структурі морально-психологічного складу потерпілих, які негативною поведінкою сприяли вчиненню кримінальних правопорушень, характерними виявилися такі якості, як агресивність, деспотизм до близьких, сварливість, схильність до вживання алкоголю, статева розбещеність, недбалий вибір знайомих. У морально-психологічній характеристиці ситуаційних правопорушників можна виділити групу осіб, які характеризуються підвищеною збудливістю, гарячковістю, нестриманістю, що свідчить про соціальну неадаптованість. Розглянемо прояви деяких із цих якостей.

    Агресивність, властива потерпілому, має характер розвитку. Вона може проявлятися за сприятливих обставин і відносно будь-якої людини з її найближчого оточення, а також до сторонніх людей. До групи потерпілих, які мають ці якості, входять як потерпілі від сторонніх осіб, так і потерпілі від злочинів, що стали наслідком хронічних напружених конфліктів у родинно-побутових стосунках.

    На відміну від “агресивних” потерпілих, особи, які виявили деспотизм до близьких, як правило, не конфліктують із сторонніми і бувають навіть м’якими і не хоробрими, а також такими, які легко підкоряються чужому тискові. Такі особи мучать тільки членів своєї сім’ї; деякі з них володіють ще й іншими негативними властивостями, такими, як вживання алкоголю, моральна неохайність тощо.

    Сварливість найчастіше виявляється в осіб, які проживають у комунальних квартирах. Вони є ініціаторами можливих конфліктів за місця спільного користування, мають і суб’єктивне уявлення про “неправильну” поведінку сусідів тощо. Такі люди з найменшого приводу розпочинають сварки, постійно підтримують конфліктний стан і, навіть, нагнітають напруження. Деякі з них ці якості виявляють і в сімейних стосунках, не даючи спокою своїй родині.

    Часте вживання алкоголю, яке стало морально-психологічною якістю особи, призводить до порушення її нормальних соціальних зв’язків. Ця прихильність позначається на всьому складі особи й віддзеркалюється, головним чином, на міжособистих стосунках, що існують у первинних соціальних групах: у сім’ї, серед друзів тощо.

    Така вада тягне за собою низку інших: невиконання сімейних обов’язків; пошук додаткових коштів на купівлю спиртного; звуження кола інтересів; втрата професійних навичок, зниження працездатності, а отже, і продуктивності роботи. Внаслідок цього, людина шукає подібну до себе компанію, в якій може статися її подальша деградація. Хоча в цій компанії її цінують більше ніж на роботі чи в колі колишніх друзів і близьких, стан пригніченості не проходить. Така людина легко піддається тиску, її легше залучити до протиправної чи аморальної справи.

    Алкогольне сп’яніння діє на психіку, стимулює процеси збудження, що ставить людину в провокаційну ізоляцію: пробуджує в ній агресивність, статевий інстинкт, управління якими перешкоджає послабленням процесів гальмування. Ця провокаційна позиція виступає постійним криміногенним фактором.

    Статева розбещеність потерпілих може бути основою як для провокації зґвалтувань, так і вбивства чи заподіяння тілесних ушкоджень. Нерозбірливість під час вибору знайомих найхарактерніша для зґвалтувань. У таких випадках жінка зовсім не знає чоловіка, який підходить до неї, але дає згоду, щоб той її проводжав, розпочинає з ним розмову. Справжні наміри цього чоловіка вона розуміє дуже пізно. Подальший розвиток подій визначає характер поведінки потерпілої в цій ситуації. Якщо вона усамітнюється з чоловіком, іде до нього додому, особливо якщо не знає, що там “інтимне” середовище, чи запрошує до себе – вона робить крок у ризиковану для себе ситуацію. Особливо це стосується випадків, коли дівчата знайомляться з чоловіками, які перебувають у нетверезому стані.

    Нерозбірливість потерпілих у виборі знайомих може сприяти вчиненню кримінальних правопорушень, наприклад, крадіжок.

    Внутрішній світ людини, що має назву “психіка”, включає в себе три групи психічних явищ: психічні процеси, властивість і стан. При цьому треба з’ясувати, які, по-перше, особливості мислення і пам’яті, повнота сприйняття і апперцепція, мова потерпілого тощо; по-друге, його емоції (страхи, афекти, настрої); психічні процеси (вольова активність, рішучість, стриманість) і, по-третє, темперамент, характер тощо.

    У судово-слідчій практиці велике значення має питання про те, чи вміє потерпілий правильно думати, узагальнювати отриману інформацію.

    Мислення людини – це узагальнене й опосередковане відображення дійсності через поняття, кожне з яких виражається словом, або кількома словами. Воно допомагає потерпілому правильно продумати ситуацію, що склалася, виявити швидке мислення, знайти вихід із конфліктної ситуації, проаналізувати свої дії і причини вчинення кримінальних правопорушень. Особлива форма мислення – розуміння усної і письмової мови – дає інформацію про культуру, грамотність і розум потерпілого.

    Психологічно вивчити особу потерпілого неможливо без оцінки його пам’яті, різні прояви якої потребують, насамперед, запам’ятовування, “зафарбування” сприйнятого матеріалу, а потім зберігання його у свідомості протягом деякого (інколи дуже тривалого) часу. Потерпілий запам’ятовує сприйняття предмета (знаряддя злочину, крадені речі, прикмети зовнішності злочинця), вчинки і дії оточуючих його людей (правопорушників, очевидців), свої думки і відчуття (про небезпеку в цій ситуації, характер шкоди), може з наміром запам’ятати деякі обставини, що сталися (добровільне запам’ятовування), Наприклад, потерпілий після пограбування непомітно для правопорушника деякий час спостерігає за ним, слідкує, куди йде грабіжник, намагається запам’ятати прикмети. Інколи потерпілий запам’ятовує факти без будь-якої мети (мимовільне запам’ятовування). Наприклад, потерпілий в дорожньо-транспортній пригоді під час допиту пояснив, що все сталося дуже швидко, але він встиг запам’ятати колір і марку автомобіля, що збив його, хоча й не ставив собі це за мету. Психологи вважають, що для таких випадків характерне запам’ятовування, яке сталося від дії сильних емоцій, хвилювань.

    До психічних процесів належать не тільки мислення та пам’ять, а й сприйняття. Воно завжди цілісно і предметно залежить від стану органів відчуття, досвіду, знань, уваги, спостереження, здатність розумового розвитку потерпілого, уміння послідовно сприймати й оцінювати різні сторони того, що сталося з ним.

    Інколи фізичні, фізіологічні й психологічні причини можуть викликати перекручення дійсності – ілюзії (наприклад, у нічний час може здатися, що правопорушник був у чорному костюмі, а насправді – у темно-коричневому). Сприйняття залежить від досвіду людини, його освіти, професії, потреб і мотивів (апперцепція). На основі життєвого досвіду потерпілий може назвати предмети і явища (одяг, знаряддя, характер обставин тощо), пов’язані з тим, що сталося. Сприймання, як будь-який процес пізнання, залежить також від властивостей особи, яка сприймає, її знань та інтересів. Так, при з’ясуванні причин дорожньо-транспортної пригоди потерпілий зазначив, що під час руху автобуса він звернув увагу на низку технічних проблем автотранспорту: перебої в роботі двигуна, повільне спрацьовування гальма тощо.

    Цілісні предметні сприйняття виникають на основі відчуття, які відображають окремі властивості та якості предметів. Потерпілий, який має абсолютно чутливий нюх, зір, дотик, може реагувати на найменший подразник, тому їх повідомлення бувають найповнішими. Наприклад, потерпіла на допиті пояснила, що від чоловіка, який мав намір її зґвалтувати, запах бензину; інший потерпілий говорив, що грабіжники зникли з місця події на автомобілі, у якого правий задній підфарник горів яскравіше, ніж лівий (пізніше було встановлено, що червоне скло ліхтаря автомобіля незадовго до злочину було замінено на малинове).

    Особлива риса психологічної характеристики потерпілого – стійкість, увага, основною властивістю якої вважають зосередженість, обсяг, розподіл тощо.

    Однією з форм недостатньої уваги є розсіяність. Люди з підвищеною неуважністю найчастіше стають об’єктами злочинних зазіхань (наприклад, при крадіжках особистого майна). Неуважність властива дітям, а інколи й дорослим, підліткам, які легко переключаються з об’єкта на об’єкт, що зазвичай призводить їх до трагічної загибелі (наприклад при дорожньо-транспортній пригоді).

    Велике значення для розуміння поведінки потерпілого в момент учинення кримінального правопорушення має вивчення його вольових якостей. Вольовий характер дії або вчинку виявляється в тих випадках, коли для досягнення мети доводиться долати внутрішні і зовнішні перешкоди, людина примушує себе зробити щось, незважаючи на перешкоди. Але й вона може утриматися від виконання дії чи здійснення вчинку.

    Потерпілі, які мають слабкі вольові якості, потрапляючи у важкі ситуації, ідуть на компроміс, поступаючись своїми моральними переконаннями. Вони боязливі, нерішучі, швидко роблять поступку злочинцеві, виявляють слабкодухість у хвилини небезпеки. Тому в судовій практиці трапляються кримінальні справи, коли потерпілими стають особи, які фізичною силою переважали злочинця, але в момент нападу не чинили опору.

    Особи із сильними вольовими якостями, навпаки, у важких ситуаціях виявляють мужність, стійкість, сміливість. Вони здатні мобілізувати всі сили на чинення опору злочинцеві. Такими якостями мають володіти працівники органів внутрішніх справ.

    Важливе значення при психологічному вивченні особи потерпілого має оцінка її емоційного стану, емоцій.

    Зазвичай потерпілі перебувають у стані, який називається в психології стресовим. Стрес слід відрізняти від інших близьких станів, до яких належать бентежність (внутрішній неспокій, неврівноваженість), фрустрація (внутрішня напруга, роздратованість), дискомфорт (невідповідність фізіологічних і психічних функцій) тощо.

    Вивчаючи роль емоцій у кожному конкретному випадку, варто аналізувати злочинні види, ситуацію, що спричинила хвилювання потерпілого в момент вчинення злочину; вплив інтуїції на заподіяну потерпілому шкоду. При цьому слід пам’ятати, що одні потерпілі швидко забувають невдачі й неприємності (вони, звичайно, докладно розповідають про те, що сталося), інші довго пам’ятають образу, зберігають злість на особу, яка вчинила кримінальне правопорушення.

    Якщо емоції регулюють взаємовідносини людини, як організму, із середовищем, то відчуття регулюють її ставлення, як особи, до інших людей, суспільства і виявляються у ставленні потерпілого до праці, себе та інших людей. Наприклад, більшість потерпілих негативно ставляться до порушників громадського порядку.

    Особливе значення слід надавати вивченню темпераменту потерпілого. Наприклад, потерпілий із сильним і врівноваженим характером може допомогти слідчому на очній ставці: ґрунтовно розповісти про те, що сталося, відновити подію злочину. Меланхолік через свою вразливість може замкнутися і не повідомити всіх відомих йому даних, що. особливо характерно для дівчат та жінок (у справах про зґвалтування). Відчуття сорому, небажання бачити насильника роблять потерпілих мовчазними, замкненими. У таких випадках слід підготувати їх до очної ставки, попередити про потребу правдивих показань. Сангвінік під час допиту може швидко реагувати на поставлені питання, інколи йому навіть не треба часу на їх обмірковування, він здатний швидко переключати свою увагу. Флегматику, навпаки, потрібний час на обмірковування запитань, його варто підбадьорити добрим словом, заспокоїти, вселити надію на те, що злочин буде розкрито, а винного – покарано. Відчуваючи, що холерик перебуває в напруженому стані чи дуже схвильований, слідчий може, не принижуючи гідності потерпілого, зняти з нього напругу.

    Потерпілий разом із багатьма своїми особливостями володіє найбільш виразними рисами і властивостями, що виявляються в його діяльності, спілкуванні з людьми. Сукупність усіх цих особливостей дає уяву про характер потерпілого.

    Багато рис характеру потерпілого можуть відігравати роль при висуванні тих чи інших версій. Наприклад, убита була боязливою, стороннього в квартиру вона б не впустила, тому слідчий припустив, що вбивство вчинила людина, яка раніше була знайома з нею.

    Дуже важливо з’ясувати характер потерпілих у справах про зґвалтування, тілесні ушкодження, замах на вбивство, хуліганство. Зазвичай людина стає потерпілою через свої психічні якості, і її свідчення бувають суперечливі й не постійні. Поведінка потерпілого визначається врівноваженістю характеру. Неврівноважений потерпілий, як правило, своєю поведінкою допомагає настанню злочинного результату, частіше за інших здійснює нерозумні дії, ображає оточуючих його людей, несправедливий до родичів, друзів і близьких товаришів. На підставі проведених характеристик можна припустити, що в тих межах, у яких спостерігається стійкість певних показників, це може сприяти як злочинцеві, так і його жертві, об’єктивуючись у негативній поведінці, що мала місце для вчинення злочину (задовго до нього, чи безпосередньо перед учиненням). Водночас жодний комплекс особистих якостей “потенційного” потерпілого не може свідчити про його фатальну схильність ним ставати. Він може свідчити лише про те, що людина, яка ним володіє, здатна на це за деяких умов. Учинення кримінального правопорушення стосовно потенційного потерпілого залежить від низки інших взаємодіючих віктимогенних і криміногенних факторів, які є компонентами протиправної ситуації. У цій взаємодії зростає значення негативної поведінки потерпілого як умови, що призводить до вчинення злочину, якщо йому сприяє місце і час підготовки до протиправних дій. Наприклад, однією з умов, що сприяють учиненню крадіжок, грабежів і розбоїв, є аморальна поведінка самих потерпілих.

    Статус жертви визначається сукупністю прав і обов’язків, колом діяльності в межах кримінального процесу, і що важливо поза її відносинами з іншими особами, що втягнені в орбіту злочину і злочинності загалом[1].

    Позиція жертви – це особливості її поведінки і відносин між «співпотерпілими», між ними і третіми особами або спостерігачами, злочинцем і жертвою. Особливо важливе значення належить ролі жертви у вчиненому злочині, що не в останню жертву визначається статусом і позицією потерпілого. тут важливо відмітити рольові очікування потерпілого, розуміння ним своєї ролі. Необхідно врахувати, що роль жертви може змінюватися як у процесуальному розумінні, так і в реальному житті. У кримінальному процесі в однієї і тієї ж особи роль потерпілого може змінюватися на роль обвинуваченого, свідка і навпаки. Зазначена законом роль потерпілого може і не відповідати справжній у реальному житті. За «сценарієм» кримінального процесу потерпілий – це ображена сторона, особа, яка постраждала від злочину, а злочинець – особа, яка спричинила зло, винна у скоєному діянні[2].

    Необхідно зазначити, що в сьогоденній практиці жертві злочину не приділяється належна увага, хоча світова спільнота починаючи з початку ХХ століття проводить у життя ідею захисту потерпілих від злочину.

    Названі вище положення призвели до того, що з середини 90-х років почалося становлення та розвиток віктимології як відносно самостійної наукової дисципліни у межах кримінології. Міжнародний рух по захисту жертв злочинів за короткий проміжок часу зробив значний крок вперед. Цей шлях підтримано національними урядами, ООН, Європейською спільнотою, впливовими міжнародними організаціями. Захист потерпілих здійснюється на рівни державної політики.

    Вітчизняні та зарубіжні вчені[3] накопичили теоретичний та практичний досвід, розробляючи концептуальні положення віктимології, здійснили проблемні дослідження поведінки потерпілого. Дослідження, що були виконані як закордонними так і вітчизняними вченими у рамках віктимологічного напрямку кримінології, продемонстрували, що без врахування ролі жертви у ситуації правопорушення неможливо у повній мірі зрозуміти ті причини та умови, що сприяють його вчиненню. Правопорушник, жертва та ситуація тісно пов’язані між собою, що створюють єдину систему, яка може існувати тільки при наявності усіх трьох компонентів. Таким чином відбулася зміна поглядів на аналіз причин злочинів: вчені продемонстрували, що вчинення злочинів – це динамічний процес, в якому може відбуватися досить інтенсивна взаємодія злочинця та його жертви, де «роль жертви» може бути досить важливою[4].

    На сьогоднішній день сформульовані основні положення кримінологічної віктимології:

    Цей напрямок наукових досліджень містить у собі усю сукупність знань про жертву, особливостях її поведінки до, під час, і після вчинення злочину, специфіку взаємовідносин «злочинець - жертва» та представляє новий вид профілактики правопорушень – віктимологічний. Віктимологічна профілактика складається з комплексу державних та суспільних заходів, що орієнтовані на запобігання злочинам шляхом зниження у населення та окремих громадян ризику стати жертвами злочинних посягань[5].

    Віктимологічна профілактика – це специфічна діяльність соціальних інститутів, спрямованих на виявлення, усунення або нейтралізацію факторів, обставин, ситуацій, які формують віктимну поведінку та обумовлюють вчинення кримінальних правопорушень, виявлення груп ризику та конкретних осіб з підвищеним ступенем віктимності з метою відновлення та активізації захисних властивостей, а також розробки або удосконалення засобів, що існують для захисту громадян та конкретних осіб від злочинів.

    Суть різних механізмів взаємодії в таких до протиправних ситуаціях зводиться до “віктимної провокації”, під якою слід розуміти наявність у поведінці жертви, яка причинно пов’язана зі злочином, елементів, об’єктивно шкідливих, що є вирішальним чинником, обумовленим відповідною, небезпечною для суспільства реакцією іншої особи.


    2. Класифікація і типологія жертв кримінального правопорушення

    Класифікація і типологія жертв кримінальних правопорушень тісно пов’язані з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.

    Вивчаючи особу будь-якої людини (у тому числі злочинця і потерпілого) як суб’єкта того чи іншого виду соціальної діяльності, треба мати на увазі, що між особою та її поведінкою існує нерозривний зв’язок.

    Особа конкретної людини являє собою індивідуальну форму буття суспільних відносин, – це цілісна сукупність взаємопов’язаних рис, властивостей і якостей учасника і носія цих відносин.

    З точки зору теорії ролей, жертви кримінальних правопорушень можуть бути такі, які усвідомлюють чи не усвідомлюють своє становище через різні обставини; стійкими (які неодноразово зазнають нападу) та випадковими (коли особа була об’єктом разового злочинного посягання). Роль потерпілого може бути також відкритою чи прихованою. Саме відкрито-провокуюча роль потерпілого в генезисі злочину призводить до його реального вчинення.

    Приховану роль жертва може розпочати “грати” задовго до вчинення злочину через свої віктимні особисті якості, статус, поведінку. Така особа ніби експонується, виставляє себе мішенню для злочинних посягань. Схожим є поняття евентуальної жертви – тієї ж потенційної жертви, але більше детермінованої віктимологічними ситуаціями і вибором самого нападника (наприклад, хулігана).

    Латентна жертва – це особа, яка реально постраждала від кримінального правопорушення, але з певних причин цей факт залишився прихованим від офіційного обліку. Тому до латентних жертв мають бути віднесені й ті потерпілі, яким закон надав право вибору – повідомляти чи не повідомляти про кримінальне правопорушення, що сталося (справи так званого приватного обвинувачення).

    Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав’язується. Звідси роль жертви може бути реальною і уявною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має й виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоча віктимологія займається переважно вивченням конкретних жертв, але не варто не брати до уваги те, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес перетворення у жертву як групи осіб, так і окремих її членів.

    Проблема класифікації жертв кримінальних правопорушень і, ще більшою мірою, їх типології – надто складна. Адже жертвою кримінального правопорушення може бути будь-яка людина з моменту її народження і до смерті. Надзвичайна неоднорідність об’єкта створює труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Але при цьому необхідно додержуватись однієї основної вимоги – віктимологічнакласифікація має відображати генетичний зв’язок між поведінкою жертви, з одного боку, і діями правопорушення до і під час вчинення злочину, з іншого. Цей зв’язок може прослідковуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.

    Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних чи необережних кримінальних правопорушень, винна чи невинна, заздалегідь намічена чи ні, випадкова чи жертва-співучасник). Але ці критерії не задовольняють потреб науки і практики, оскільки не розкривають дійсного розмаїття взаємодії потенційної жертви і праваопорушення.

    Кримінально-правовий підхід до віктимологічної класифікації здійснив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон. Він розрізняє: жертву, повністю не винну (вона називається “ідеальною”); жертву з незначною провиною; жертву, винну однаково зі злочинцем; добровільну жертву; жертву з провиною більшою ніж у злочинця; жертву, особисто винну у вчиненні злочину; стимулюючу жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку). Практична цінність даної класифікації безперечна. Але вона не враховує інші віктимологічні аспекти цієї проблеми.

    Комплексний підхід кладе в основу класифікації ступінь віктимності, що відображає в найбільш узагальненому вигляді віктимну деформацію особи, професійну віктимність, вікову віктимність, віктимну патологію. Це дає можливість виокремити декілька типів жертв злочинів, а саме:

    1) випадкова жертва – коли особа стає такою внаслідок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою і правопорушником, не залежать від їх волі й бажання;

    2) жертва з незначним ступенем ризику – особа, яка живе при нормальних для всіх людей факторах ризику і віктимність якої зросла непередбачено під впливом конкретної несприятливої ситуації;

    3) жертва з підвищеним ступенем ризику – особа, яка володіє низкою віктимних властивостей. До цієї категорії належать два основних види жертв:

    а) жертви необережних злочинів – коли характер роботи, що вони виконують, або їх поведінка у громадських місцях мають більш високу, ніж звичайна, віктимність;

    б) жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, що вони виконують, містять підвищений ризик (працівники правоохоронних органів, воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємовідносин між жертвою і правопорушником, а також діями третіх осіб, які породили конфліктну ситуацію. Віктимність може виявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, її зовнішньому вигляді;

    4) жертва з дуже високим ступенем ризику – особа, морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність – це стан, який тривалий час не зникає і після того, коли особа змінила свою поведінку.

    У соціально-демографічному і кримінально-правовому аспекті потерпілі класифікуються за низкою ознак, а саме: за віком, рольовим статусом, взаємовідносинами з правопорушником, за статевою належністю, морально психологічними ознаками, видом і розміром заподіяної шкоди, тяжкістю злочинів, за характером поведінки, мотивом учинення злочинів, окремими видами кримінальних правопорушень, за ступенем вини.

    Виділяють також потенційну жертву, яка, на наш погляд, є похідним від віктимності. Потенційна жертва – це людина, якій за своїми психічними, психологічними, фізіологічними й іншими властивостями та якостями, за наявності певної ситуації, обстановки або стану може бути заподіяна моральна, майнова чи фізична шкода кримінальним правопорушенням.

    Властивість – це наявність хвороби, фізичних та психічних недоліків тощо.

    Якість – легкодумність, довірливість, запальність, нестриманість.

    Ситуація – наявність людей, світла (у нічний час), нарядів патрульно-постової служби міліції та громадських формувань, транспорту тощо.

    Обстановка – час, місце, обставини, що утруднюють або полегшують учинення кримінальних правопорушень.

    Стан – сп’яніння, малолітство, вагітність, інвалідність, літній вік, розумова відсталість, самотнє проживання.

    Окремої уваги заслуговує типологія жертв злочинів. Існують різні критерії її визначення.

    Залежно від характеру і ступеня вираженості тих чи інших якостей особи, які визначають індивідуальну віктимність, виділяють такі типи жертв:

    1) універсальний – особи з яскраво виявленими особистісними рисами, що визначають їх високу потенційну вразливість стосовно різних видів правопорушень;

    2) виборчий – особи, які виявляють високу вразливість щодо окремих видів злочинів (наприклад, особи, які займаються бізнесом), що обумовлено їх поведінкою у сполученні з характером конфліктних ситуацій;

    3) ситуативний – його представники стають жертвами через збіг обставин, небезпека яких для них є невідворотною (особа стала жертвою внаслідок хуліганських учинків);

    4) випадковий – люди стають жертвами випадкових обставин (дорожньо-транспортна пригода, стихійне лихо);

    5) професійний – жертвами стають особи через специфіку своєї професії (працівники правоохоронних органів);

    6) корисний – поведінка особи спрямована на заволодіння чужим майном;

    7) сексуальний – потерпілі цього типу роблять спробу вчинити будь-який статевий злочин, унаслідок якого їм же самим заподіюється шкода через опір об’єкта нападу.

    Крім зазначених, наприклад, Д.Рівман пропонує такі типи потерпілих: агресивні, активні, ініціативні, пасивні, некритичні, нейтральні.

    Існують й інші типології, серед яких жертв поділяють на:

    1) жертви, які не пов’язані між собою (відсутність відповідальності жертви). Наявність ситуації, коли жертва випадково стає мішенню для правопорушника;

    2) необережні (необачні) жертви, які дають привід для переслідування, перебуваючи безпосередньо в небезпечних місцях або одягаючись зухвало тощо;

    3) біологічно слабкі жертви: люди похилого віку, підлітки й інші, хто через свій фізичний стан є приманкою для правопорушників;

    4) соціально слабкі жертви: іммігранти, меншини й інші хто не досить інтегрований у суспільстві;

    5) політичні жертви: особи, яких переслідують через їх протидію владі.

    Таким чином, різні злочини зумовлюють ті чи інші властивості та якості особи, а також обумовлюють її поведінку. Крім того, поведінка особи може визначатися залежно від криміногенної ситуації, яка має місце в той чи інший момент. Створення найбільш повної типології і класифікації жертв сприятиме вжиттю стосовно останніх найбільш ефективних індивідуальних заходів віктимологічної профілактики і зниження ступеня їх віктимності.


    3. Поведінка потерпілого від кримінального правопорушення та її характеристика

    Роль жертви – суттєвий чинник у вчиненні кримінального правопорушення. Адже її поведінка може так вплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об’єкта злочину в його суб’єкт (наприклад, у сімейно-побутових конфліктах).

    У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

    а) правомірна, коли жертва реагує допустимим законом способом на суспільно небезпечні дії правопорушника або коли вона не створює умов для вчинення злочину;

    б) нейтральна, коли між діями жертви і правопорушником відсутній прямий зв’язок;

    в) неправомірна, коли дії жертви містять ознаки того чи іншого правопорушення.

    Особливе віктимологічне значення має, безумовно, неправомірна поведінка жертви, яка, зазвичай, є джерелом конфлікту і провокацією вчинення кримінального правопорушення. Її форми різні: від фізичного чи психічного насильства стосовно правопорушника або його близьких до їх образи, виявів неповаги до громадського порядку та загальновизнаних норм моралі. Випадки неправомірної поведінки потерпілих найчастіше зустрічаються при вчиненні таких кримінальних правопорушень, як убивство, тілесні ушкодження, зґвалтування, грабежі, розбої тощо.

    У системі «особа – ситуація» потерпілий повинен розглядатися як один з обов’язкових елементів ситуації, тобто як предмет протиправного посягання. Дії потерпілого, як протиправні, так і необережні, належать до числа обставин, що сприяють досягненню злочинного результату. Разом з іншими елементами ситуації потерпілий, взаємодіючи зі злочинцем, формує бажання у нього вчинити злочин. Поведінка потерпілого, безсумнівно, впливає на з’ясування особою наслідків своїх передбачаємих дій. Сторони підсистеми взаємодіють між собою, у зв’язку з чим злочини, що «вийшли» з таких ситуацій, можливо назвати «злочинами відносин». Саме перед вчиненням і при вчиненні злочину такого роду має місце виробка кожним учасником своєї уяви про «протилежну» сторону та про ситуацію в цілому.

    У багатьох випадках жертва активний елемент у дозлочинній ситуації і в динаміці злочинного діяння. Інколи лише випадок вирішує, хто буде потерпілим, а хто – злочинцем; можливо поєднання злочинця і жертви в одній особі; одна й таж сама особа у одному і тому ж епізоді може бути поперемінно і правопорушником і жертвою.

    Діючи як активний елемент ситуації, потерпілий своєю поведінкою може призвести злочинця в стан сильного афекту, страху, ненависті, ярості з сильними психомоторними реакціями, які раптові, а інколи і навіть небажані для злочинця.

    Перед і при вчиненні кримінального правопорушення відбувається зіткнення двох осіб або груп осіб зі всіма притаманними їм особливостями. І як що під причинами конкретного злочину розуміти деякі психологічні особливості, антисуспільні погляди, спрямування, нахили та інші негативні риси особи правопорушника, що породжені шкідливим соціальним впливом, то і поведінка потерпілого детермінована головним чином його соціальним буттям, особистісними психологічними особливостями.

    Як і майбутній правопорушник, майбутній потерпілий оцінює ситуацію і поступає у залежності від результатів оцінки, а також від своїх поглядів, схильності, психологічних та інших можливостей. Він взаємодіє не тільки з майбутнім правопорушником, але і з іншими елементами ситуації.

    Все, що можливо сказати про поведінку майбутніх правопорушників у до протиправній ситуації, про їх вплив на ситуацію з метою створення найбільш сприятливої для себе обстановки, повністю належить до тих потерпілих, які створили криміногенну ситуацію своїми «провокуючими», або навіть злочинними діями. Протиправним або необережним вчинкам потерпілих передує їх взаємодія з різними елементами ситуації, що породжують нову криміногенну ситуацію, яка впливає на майбутнього правопорушника і у певному ступені обумовлює вчинення ними кримінально-караних діянь.

    У до протиправній ситуації, в якій майбутній злочинець «стикається» з майбутнім потерпілим, створюється своєрідна система «правопорушник – потерпілий», яка є підсистемою більш великої системи – «правопорушник – ситуація». Жертва – елемент ситуації. Сторони підсистеми взаємодіють між собою, у зв’язку з чим злочини, що викликані такими ситуаціями, можливо називають «правопорушеннями відносин». Саме перед і при вчиненні кримінальних правопорушеннь подібного роду відбувається виробка кожним учасників своєї уяви про «протилежну» сторону і про ситуацію в цілому.

    У багатьох випадках жертва – активний елемент і у до протиправної ситуації і у динаміці такої ситуації і у динаміці протиправного діяння. Інколи лише випадок вирішує, хто буде потерпілим, а хто правопорушник. Можливо поєднання правопорушника і жертви в одній особі; одна й та ж особа в такій же ситуації може виступати поперемінно і правопорушником і жертвою. Так відбувається і у бійці або при зведенні рахунків між конкуруючими злочинними спільнотами, помсти їх членам та інше. Остання ситуація достатньо широко розповсюджена у сучасному українському злочинному світі, від чого страждають сторонні особи.

    Активно впливаючи на ситуацію, потерпілий своєю поведінкою може призвести правопорушника у стан афекту, страху, ненависті, ярості, які можуть супроводжувати миттєві і навіть небажані для злочинця психомоторні реакції. Цим нерідко пояснюється, що крадій, грабіжник або насильник перетворюється у вбивцю, хоча перед вчиненням злочину він зовсім не збирався вбивати потерпілого. У інших випадках майбутня жертва приниженням та образами приводить майбутнього правопорушника у афективний стан і тим самим провокує його насилля.

    Без аналізу поведінки потерпілого, його реакції на дії правопорушника неможливо визначити, чому практично однакові протиправні посягання зі сторони одних і тих самих осіб не завжди призводять до тих самих бажаних для правопорушника результатів. У багатьох випадках, особливо при вчиненні злочину у гострій конфліктній ситуації, між злочинцем та потерпілим існує тісна соціально-психологічна взаємодія і останній бере саму активну участь у виникненні криміногенної ситуації. Таку взаємодію часто можна зустріти при аналізі насильницьких злочинів у сімейно-побутовій сфері, сексуальних злочинів та деяких інших.

    За характером і злісністю порушення моральних чи правових норм, а головне – за роллю в досягненні протиправного результату, вина потерпілого може бути визнана тяжкою чи легкою. Як відомо, неправомірна поведінка потерпілого може створювати сприятливі умови для вчинення злочину чи навіть його спровокувати. У багатьох випадках вона може свідчити про зниження ступеня суспільної небезпеки кримінального правопорушення і правопорушника аж до повної відсутності суспільної небезпеки і протиправності поведінки особи, яка завдала шкоди (необхідна оборона, затримання злочинця, деякі випадки крайньої необхідності). Наприклад, у ст. 95, 97, 103, 104 КК України передбачено значне пом’якшення кримінальної відповідальності у зв’язку з неправомірною поведінкою потерпілого, що викликала стан сильного душевного хвилювання чи перевищення меж необхідної оборони: пункти 5 і 6 і ст. 43 КК України визнають ці обставини такими, що пом’якшують відповідальність.

    Таким чином, кримінальне законодавство надає важливого значення неправомірній поведінці потерпілого.

    Разом з тим, чинне законодавство ще недостатньо враховує цю обставину, що потребує внесення відповідних пропозицій для його удосконалення. За наявності грубої вини потерпілого, що не виключає вини суб’єкта злочину, кваліфікація і караність дій останнього повинні відображати фактичну ступінь вини і завдання ним шкоди. Це, на наш погляд, сприятиме диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності.

    Соціологічний підхід до вивчення злочинної поведінки виявляє, що протиставлення людей за принципом: “правопорушники – погані”, “ми – хороші” не завжди безперечне, особливо, коли йдеться про осіб, які вчинили злочин у відповідь на негативну, провокаційну поведінку потерпілих, та осіб, які постраждали від цих правопорушників, які вони ж самі спровокували. Порівняльне вивчення особи і поведінки таких потерпілих, а також особи і дозлочинної поведінки осіб, засуджених за їх учинення, показало, з одного боку, що особи, які вчинили злочини у відповідь на провокаційну негативну поведінку потерпілого, як правило, характеризуються відсутністю стійких злочинних навичок у порівнянні з тими, хто вчинив кримінальне правопорушення такої ж категорії і такого ж характеру, але в іншій ситуації – без елементів провокації.

    З іншого боку, низка показників у цілому негативного статусу особи і характер негативної дозлочинної поведінки потерпілих не мають істотних відмінностей від аналогічних показників особи, яка винна у вчиненні кримінального правопорушення. Наприклад, стан сп’яніння під час вчинення злочину; наявність негативних виробничих і побутових характеристик, виданих за місцем роботи і місцем проживання; факт розпиття спиртних напоїв (безпосередньо) потерпілим з особами, які у подальшому будуть засуджені безпосередньо за злочин, вчинений проти нього. Останні обставини особливо характерні для вчинення насильства жінок, генезис яких збільшується поведінкою (у даному випадку аморальною) самих потерпілих.

    Таким чином, поведінка потерпілого становить значний інтерес як для кримінального права, так і для кримінології.

    Правоохоронні органи при розслідуванні справи, а суди під час винесення по ній судового вироку повинні всебічно дослідити усі можливі нюанси, у тому числі й поведінку потерпілого та його роль у створенні криміногенної ситуації. Це буде сприяти точному визначенню вині особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, і призначити їй диференційоване покарання.

    Віктимність[6] – поряд з іншими причинами та умовами забезпечує існування злочинності, визначає можливість вчинення кримінальних правопорушень, що завдають шкоду фізичним особами. Масова віктимність – це не просто сума актів індивідуального завдання шкоди. Конкретна особа навіть з підвищеної потенційною віктимністю може і не стати реальною жертвою (наприклад, не склалася ситуація). Але у сукупності реалізація індивідуальної віктимності не тільки може, але і повинна відбуватися. Віктимність на цьому рівні – явище закономірне, як і злочинність. Якщо індивідуальна віктимність може реалізовуватися, а може і залишитися у вигляді нереалізованих сприятливих умов та передумов, то віктимність масова – це завжди віктимність реалізована, оскільки віктимні сприятливі умови та передумови маси індивідів, для більшості залишаються потенційними, разом з тим закономірно реалізуються для певної частки цих індивідів. На соціальному масовому рівні специфічною причиною віктимності є злочинність, саме вона «створює», «викликає» віктимність. У цьому змісті віктимність, як соціальне явище є наслідком злочинності. Іншими словами, причини масової віктимності – це причини злочинності, але які не породжують віктимність безпосередньо[7].

    Індивідуальна і масова віктимність – складові елементи та якісні характеристики кримінальних правопорушень і злочинності, що реалізуються як фактори їх внутрішньої та зовнішньої детермінації. Масова віктимна поведінка у множені «винних» (провокуючих, сприяючих) її проявів відображає віктимоутворюючі дефекти індивідуальної та суспільної свідомості,має і криміногенний «вихід»[8]. Віктимна поведінка знаходить собі місце у ряді причин злочинності (якщо вона є «поштовхом») і сприяючих умов (якщо вона пасивна, некритична).

    Масова віктимність – явище соціальне, яке має складну структуру, у певному ступені дзеркально відображає структуру злочинності. Вона включає потенційну і реалізовану: загальну віктимність (віктимність всіх жертв); групову віктимність (віктимність окремих груп населення, категорій людей, що мають сходні параметри віктимності); об’єктивно-видову віктимність (віктимність як передумову та наслідок різних видів кримінальних правопорушень); суб’єктивно-видову віктимність (віктимність як передумова та наслідок злочинів, що вчиняються різними категоріями правопорушників)[9].

    Масова віктимність складається з: а) сукупності потенційного ураження, яке реально існує у населення в цілому та окремих його груп (спільнот); б) діяльність, що є складовим компонентом поведінки, реалізація якої пов’язана з актами небезпечної для діючих індивідів поведінки (позитивної, негативної, що штовхає на кримінальне правопорушення або, що створює відповідні умови), яка виражається у сукупності таких актів; в) сукупність актів завдання шкоди, наслідком кримінального правопорушення, тобто результативної віктимності, віктимізації[10].

    Динаміка масової віктимності складна за її функціональними залежностями. З одного боку, віктимність змінюється у зв’язку з кількісними та якісними змінами злочинності, з іншого – у потенційному компоненті, і не завжди в зв’язку з її змінами,: віктимність змінюється «раніше» злочинності, і саме це тягне зміни в останній. Зрозуміло, що це тільки «частка динаміки»: зміни злочинності і віктимності можуть бути не пов’язані з впливом одного з цих явищ на інше, а викликаються соціальними змінами та процесами, які «паралельно» впливають і на злочинність, і (у розумінні «зменшення» віктимних потенцій) на віктимність.

    Саме ця особливість перетворює віктимність у явище, ефективна боротьба з яким можлива лише при системному впливі на нього і застосування сукупності заходів віктимологічної профілактики.


    Література

    1. http://www.portal.rada.gov.ua – офіційний веб-сайт Верховної Ради України.
    2. http://www.reyestr.court.gov.ua – веб-сайт єдиного реєстру судових рішень в Україні.
    3. http://www.nbuv.gov.ua – веб-сайт Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.
    4. http://www.catalogue.nplu.org – веб-сайт Національної парламентської бібліотеки України.
    5. http://www.president.gov.ua – офіційний веб-сайт Президента України.
    6. http://www.kmu.gov.ua – офіційний веб-сайт Кабінету Міністрів України.
    7. http://www.mvs.gov.ua – офіційний веб-сайт Міністерства внутрішніх справ України.
    8. http://www.court.gov.ua/vscourt – офіційний веб-портал судової влади в Україні.
    9. http://www.scourt.gov.ua – офіційний веб-сайт Верховного Суду України.
    10. http://www.sc.gov.ua – офіційний веб-сайт Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільний і кримінальних справ.
    11. http://www.gp.gov.ua – офіційний веб-сайт Генеральної прокуратури України.
    12. http://www.minjust.gov.ua – офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України.
    13. Закон України «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 р.
    14. Кримінологія : підручник [Текст] / О. М. Джужа, В. В. Василевич, В. В. Чернєй, С. С. Чернявський та ін.; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В. В. Чернєя ; за наук. ред. д-ра юрид. наук, проф. О. М. Джужі. – Київ : ФОП Маслаков, 2020. – 612 с.
    15. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології. Т. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів кримінальних правопорушень. К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007. 712 с.
    16. Кримінологія: підручник : практикум / [кол. авт.: Ю. В. Александров та ін.]; НАН України, Київ. ун-т права. Київ : Юрінком Інтер, 2017. 341 с.
    17. Кримінологія: підручник / А.М. Бабенко, О.Ю. Бусол, О.М. Костенко та ін.; за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. 2-ге вид.,перероб. та допов. Харків : Право, 2018. 416 с.
    18. Кримінологія. Академічний курс / Кол. авторів; за заг. ред. О.М. Литвинова. К.: Видавничий дім «Кондор», 2018. 538 с.
    19. Джужа А.О. Основні напрями удосконалення віктимологічного запобігання правопорушенням в Україні: Монографія/ МВС України. НАВС.- Київ, 2016.- 301с.
    20. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблема потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспект): Навч. посіб. – К.:Укр. акад. внутр. справ, 1994. – 51 с.
    21. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблеми кримінальної віктимології (кримінологічний, психологічний та пенітенціарні аспекти): Монографія. – К.: НВТ “Правник”. – Нац. акад. внутр. справ України, 1998. – 84 с.
    22. Кримінологічна віктимологія: навчальний посібник /За заг. ред. О.М.Джужи-Київ: Атіка, 2006. – 352 с.