<текст>

Навчальні матеріали

ТЕМА 4. Причини та умови злочинності

  •    Вступ
  • 1. Поняття причин та умов злочинності
  • 2. Класифікація причин та умов злочинності
  • 3. Механізм дії причин та умов злочинності
  • 4. Взаємодія соціальних і біологічних причин в механізмі злочинної поведінки
  • 5. Причини злочинності як соціального явища
  •    Література

    • Вступ

    Багато століть назад Аристотель сформулював фундаментальний принцип профілактики негативних соціальних процесів: "Якщо нам відомі причини, що призводять до загибелі державних устроїв, то ми тим самим знаємо і причини, що обумовлюють їх збереження: протилежні заходи призводять до протилежної дії"[1].

    Спираючись на цей принцип, на основі недоліків соціального середовища можливо сконструювати адекватну систему його оздоровлення.

    Проблема детермінації злочинності - центральна і чи не найскладніша з усіх в кримінологічній науці. її важливість обумовлюється тим, що, в разі розкриття причин злочинності у сучасному суспільстві, з'явиться можливість розробити та здійснити ефективні заходи боротьби з цим негативним явищем. Однак, ця проблема й до цього часу не знайшла однозначного вирішення через наявність багатьох чинників, які обумовлюють дане явище.


    1. Поняття причин та умов злочинності

    Детермінація – поняття, що походить від слів "детермінант", "детермінувати". Латинське слово determinare означає "визначати", відповідно детермінант – "що визначає", "детермінувати" – "обумовлювати", "детермінація" – процес обумовлення.

    Коли ми кажемо про детермінізм, то маємо на увазі визначення загального взаємозв’язку, взаємодії всіх речей, об’єктів. явищ та процесів. Саме у такому значенні поняття "детермінація" використовується у науковій літературі. У кримінології, цей термін є об’єднуючим для термінів "причини" та "умови".

    Процес детермінації злочинності є складна взаємодія різноманітних форм зв’язків: не тільки причинних, але й функціональних, статистичних, зв’язків стану та інших.

    Причинність у кримінології визначають як "об'єктивно існуюче відношення між явищами, при якому одне чи декілька взаємодіючих явищ (причина) породжують інше явище (наслідок)", як "такий вид детермінації, який складається із генетичного, продукуючого зв'язку одного явища (причини) з іншим (наслідком)", як "різновид, одну з форм детермінації, під якою розуміють будь-яку закономірну залежність між різними процесами та явищами".

    Філософська категорія причинності відображає один із найбільш загальних, фундаментальних законів буття. Він поширюється на всі явища і процеси природи та суспільства - як індивідуальні, так і масові, включаючи ті, які носять ймовірний характер. Таке положення є досить суттєвим і для кримінології. Як наука, вона намагається дати обгрунтовану відповідь не тільки на питання про причини індивідуальної злочинної поведінки, але й злочинності в цілому. Категорія причинності включає в себе такі поняття: причина, умова, наслідок (результат), зв'язок між причиною та наслідком (умовою і причиною, умовою і наслідком), зворотній зв'язок між наслідком і причинами (умовами).

    Причинний ланцюжок, який пояснює злочинну поведінку, є доволі складним й різноманітним, тому його можна зрозуміти лише використовуючи знання цілого ряду наук - філософії, психології, соціології, правознавства тощо.

    Слід виділити три основні ланки в причинному ланцюжку, який призводить до протиправних вчинків. Перша охоплює те, що передує злочинному діянню, тобто період формування особистості злочинця та взаємодію її з конкретною життєвою ситуацією. Друга пов'язує причину і наслідок, є особистість злочинця із його волею та свідомістю. Третя (наслідок) включає розвиток причинного зв'язку від акту протиправної поведінки до появи злочинного результату. Такої точки зору дотримується і більшість авторів, які займались вивченням цього питання.

    У 60-х роках радянська кримінологія визначалася як "наука про стан, динаміку та причини злочинності, методах, шляхах та засобах її попередження...". Визначення тільки причини викликало критику. Професор М.Стручков писав, "що злочинність лише у головному, в основному обумовлена певними причинами. Між тим дія цих причин залежить від цілого ряду обставин...".

    Пізніше у підручниках говорилося, що кримінологія вивчає причини та умови, які їй сприяють. Н.Ф.Кузнецова при цьому вказувала, що причини та умови поєднуються родовим поняттям "Криміногенні детермінанти".

    Одні вчені (їх переважна більшість) під причинами і умовами злочинів мають на увазі певні негативні обставини суспільного життя.

    Інші дослідники (їх меншість) до причин злочинів відносять індивідуалістичні традиції, звички, інтереси й мотиви, де первинним елементом виступає мотивація вчинення злочинів. Деякі ж автори вважають, що злочин - це обов'язково результат складної взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів .

    Немає єдиної думки і щодо обґрунтування єдиної причини злочинності. Н. І. Загородников припускає, що єдиної причини злочинності не існує, а є лише причини конкретних злочинів (насильницьких, майнових і т.д.), які в своїй сукупності не утворюють єдиної причини, а так і залишаються причиною однієї групи злочинів і не мають прямого відношення до іншої. Більшість учених вирізняють як окрему групу причини й умови злочинності як соціального явища в цілому, їх іноді називають "загальними причинами". Незважаючи на різноманіття злочинів, усі вони разом утворюють єдине негативне соціальне явище та обумовлені чимось одним. Ця єдина причина може бути складним, із багатьма компонентами, які проявляються на різних рівнях суспільного життя, явищем.

    Аналіз праць кримінологів, які вивчали цю проблему, дає підстави стверджувати, що існують чотири підходи до цього питання. Вони жвиокремлюються представниками філософської науки як універсальні, що проявляють себе в різних сферах знання .

    У відповідності до першого підходу - кондиціоналістського, - під причиною розуміємо необхідні і достатні умови даного наслідку, сукупність обставин, за яких він мав місце. У працях багатьох учених-кримінологів зустрічається перерахування великої кількості обставин чи факторів, які впливають на злочинність. Г.М.Миньковський нарахував їх декілька сотень. Кондиціоналістський підхід характерний для періоду накопичення даних про взаємопов'язані зі злочинністю обставини, при цьому не виокремлюються фактори, що різносторонньо впливають на злочинність, а також причини та умови.

    Традиційний підхід визначає причиною наслідку - злочинності, зовнішній силовий вплив. Про це пише М.Д.Шаргородський: "Причинами злочинності є ті активні сили, які своєю дією обумовлюють її існування. Причини конкретного злочину - це, таким чином, ті активні сили, які викликають у суб'єктів інтереси і мотиви для його вчинення".

    Традиційний підхід ніколи не використовувався як єдиний, оскільки не давав відповіді на запитання: звідки береться цей зовнішній вплив. Однак з його допомогою можна було встановити, чи мають вплив певні акції, процеси на явище, яке вивчається.

    Третій підхід - традиційно-діалектичний. Відповідно до нього причиною виступає все те, що породжує даний наслідок. Так, Н.Ф.Кузнєцова визначає, що "причинами та умовами злочинності йменується система соціально-негативних, з точки зору пануючих суспільних відносин, явищ і процесів, що детермінують злочинність як свій наслідок. До причин злочинності слід віднести соціально-психологічні детермінанти, які включають елементи економічної, політичної, правової, побутової психології на різних рівнях суспільної свідомості". Згідно з позицією представників цього напрямку причини й умови злочинності завжди є соціальними явищами: соціально-психологічні, соціально-економічні, ідеологічні та інші. Вони соціальні за своєю сутністю (суперечать інтересам пануючих у суспільстві сил) і наслідками (завдають шкоди суспільству та його членам). Причини й умови злочинності та злочинів - завжди негативні явища і процеси, які протирічать домінуючим у суспільстві соціально-економічним, ідеологічним та правовим відносинам.

    Н.А.Стручков зауважує, що безпосередні причини злочинності слід шукати у сфері свідомості, оскільки "всі рушійні сили, які викликають дії людини, неминуче повинні пройти крізь його голову, повинні перетворитися в подразнення його волі".

    На думку А.Р.Ратинова, "безпосередні причини і джерела винної поведінки злочинців завжди лежать у особистості людини, яка вчинила злочин. В іншому ж випадку відсутніми є підстави ставлення у провину та відповідно вчинене діяння не може розглядатися як злочинне. Іншими словами, ніякі зовнішні обставини не можуть бути визначальними причинами протиправної поведінки, якщо вони не стали внутрішніми детермінантами людської діяльності. Інакше людина не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, оскільки є лише пасивною ланкою у причинному ланцюжку, іграшкою у роковому поєднанні зовнішніх сил і обставин, які призвели до негативних наслідків".

    Не слід забувати і про позицію І.С.Ноя, який вказує на необхідність врахування генетичних особливостей людини, що вчиняє злочин, та їх роль у цьому.

    У зв'язку з цим слід визначитись щодо питання про співвідношення впливу об'єктивного і суб'єктивного факторів на злочинність. Чи здатне довколишнє матеріальне середовище, що оточує людину, самостійно породжувати злочинну поведінку, чи воно породжує злочинність, тільки переломлюючись через людську свідомість із врахуванням уже сформованих особистістю якостей та властивостей, чи навпаки, злочинність обумовлюється винятково суб'єктивними характеристиками особи, а соціальний фактор не відіграє в цьому ніякої ролі? Відповіді на ці питання такий підхід не дає внаслідок своєї категоричної однополярності.

    Традиційно-діалектичний підхід відокремлює об'єктивний і суб'єктивний фактори, показуючи їх вплив у такий спосіб: матеріальні умови життя людей визначають суспільну свідомість, а вже вона - злочинність. Тому і сприймають представники даного напрямку суспільну психологію як безпосередню причину злочинності.

    Четвертий підхід, який носить назву інтеракціоністського, передбачає, що причину злочинної поведінки і злочинності слід розглядати як взаємодію середовища та людини. І зовнішні, і внутрішні причини - діють одночасно. Отже, злочинність як соціальне явище, яке не існує поза людьми та їх поведінкою, слід розглядати в якості результату соціальної взаємодії.

    Хоча всі підходи мають право на існування і в кожному з них знаходиться "зерно істини", все ж таки перевагу слід надавати інтеракціоністському підходу, який є наріжним каменем у проблемі вивчення злочинності та визначає саме взаємодію об'єктивного (оточуючого нас усіх матеріального середовища) і суб'єктивного (здатності особистості самостійно оцінювати зовнішній вплив на неї, залежно від її якостей та властивостей, і в кінцевому результаті - сприймати чи відкидати його).

    Отже, причини — це ті процеси і явища, які породжують злочинність, як свій безпосередній наслідок. Що ж до умов, то вони безпосередньо не породжують злочинність, але «відкривають шлях» для дії причин, полегшують настання суспільно небезпечних наслідків. Умовами виступають всілякі недоліки в управлінській та організаційній сфері діяльності різних галузей господарства і державного апарату.

    Причини і умови злочинності криються у всій сукупності негативних явищ у соціумі, і саме вони обумовлюють існування злочинності як свого наслідку.

    Причинність – це такий зв’язок, при якому одне породжує інше. Існують дві форми причинності:

    По відношенню до злочинності можна виділити дві групи факторів:

    У своїх наукових дослідженнях вчені-кримінологи досить часто використовують такі терміни, як "причина", "фактор", "детермінанті" тощо. Під поняттям причина розуміють "явище, яке безпосередньо обумовлює, породжує інше явище - результат", під поняттям детермінанта -"чинник, який визначає появу іншого фактора, що виступає його наслідком", під поняттям фактор - "причину, силу будь-якого процесу, яка визначає його характер чи окремі його риси". Хоча в більшості випадків ці терміни тлумачаться як слова-синоніми.

    Значну роль в існуванні злочинності відіграють її умови. Дійсно не можливо обмежуватися вивченням тільки причин важливі і умови. Умови – це то, що само по собі не викликає злочинність або злочин, але впливає на процеси породження, бере участь у детермінації злочинності. Вважається, що умови злочинності - це "комплекс явищ, які самі по собі не можуть породжувати наслідок (злочинність), але, співіснуючи та впливаючи на них у просторі й часі, забезпечують певний їх розвиток, необхідний для виникнення та існування наслідку"; "сукупність тих безпосередніх чинників (факторів), від наявності яких залежать виникнення, існування, зміна або зникнення певного явища (злочинності)"; "такі обставини, в результаті існування яких уже виниклі у конкретної людини мотиви вчинення злочинів можуть бути реалізовані, такі обставини, без присутності яких даний злочин не мав би місця, але які самі по собі злочину не породжують", "такі антисоціальні явища, що самі по собі не породжують злочинність і злочини, а сприяють, полегшують, інтенсифікують формування і дію причини".

    З огляду на вищезазначене, можна стверджувати, що між причинами й умовами існує тісний взаємозв'язок, який проявляється у тому, що умови самі по собі не можуть породжувати злочини і злочинність, однак без них причина не може ані сформуватися, ані реалізуватися. Причини породжують злочинність, умови - сприяють дії причин. Отже, під умовами злочинності необхідно розуміти такий комплекс явищ, що самостійно не здатний породжувати злочинність як наслідок, але, співіснуючи поряд із причинами, він сприяє їм, полегшує їх формування і подальшу реалізацію.

    Від поняття "умови" слід відрізняти поняття "середовище", яке включає не тільки чинники, що виступають умовами, а й чинники нейтральні, які тільки співіснують з певним явищем. Це положення особливо важливе для кримінологічних досліджень, тому що в будь-якому соціальному середовищі треба виявити як криміногенні фактори, котрі є умовами вчинення злочинів, так і інші чинники - нейтральні або ті, що протистоять криміногенним. Стосовно кримінологічних досліджень виділяють такі фактори, як урбанізація, міграція, народжуваність, культурний рівень населення тощо.


    2. Класифікація причин та умов злочинності

    У кримінологічній науці питання про класифікацію причин злочинності залишається й досі дискусійним. Передусім внаслідок складності самого явища, його взаємозв'язків та взаємозалежностей як "всередині" самого явища, так і "зовні" з іншими явищами. При цьому далеко не завжди шляхом застосування загальних для явища закономірностей та причинних зв'язків можна пояснити суто конкретні прояви злочинності. Ця складність, зокрема, є причиною відмови деяких вчених навіть від пошуків причин злочинності .

    Відомий італійський криміналіст класичного напрямку Романьозі неодноразово звертався до з'ясування причин злочинності. Він поділяє їх на чотири групи: "Найбільш загальні та основні причини злочинів, - говорить він, - зводяться до таких груп: 1) до браку засобів існування, 2) до недостатності виховання, 3) до недостатності передбачливості і 4) до недоліків юстиції. Перша група причин - економічного характеру, друга - морального, а третя і четверта- політичного" .

    Трьохланкову класифікацію здійснив Е.Феррі, який, вважаючи злочин, як і будь-яку іншу людську дію, продуктом багатьох причин, поділяв останні на три групи та відносив до першої категорії індивідуальні або антропологічні причини, у другу - фізичні, в третю - соціальні. Антропологічні причини - це ті, що лежать у самій особі злочинця і становлять, згідно з вченням Е.Феррі, першу умову злочину; вони, в свою чергу, поділяються на три групи: органічні (органічна конституція злочинця, за Е.Феррі, охоплює аномалії інтелекту, особливості мови тощо), психічні та суспільні. До другої групи Е.Феррі відносить фізичні причини злочинності: така назва була дана силам зовнішньої, оточуючої людину природи, яка закликає його до вчинення певних дій. До останньої категорії соціальних причин відноситься вплив на злочинність того середовища, у якому проживає злочинець (сімейна обстановка, організація праці, розподіл матеріальних благ, громадська думка тощо).

    Соціальні фактори є надзвичайно різноманітними за своїм змістом. Ван Кан і Колаянні поділяють їх на соціальні у вузькому розумінні та на економічні. До групи економічних ними відносяться ті феномени, які в житті суспільства та індивіда належать до матеріального благополуччя.

    Вітчизняні вчені-кримінологи класифікували причини злочинності за досить великим числом критеріїв, у чомусь погоджуючись між собою, а в деяких випадках вступаючи у запеклі дискусії.

    М.М.Бабаєв вважає, що "серед факторів, здатних на сучасному етапі розвитку нашого суспільства відігравати схожу криміногенну роль, можна виділити економічні, демографічні, ідеологічні і деякі інші". Тим часом, як В.М.Коган, узагальнивши різні думки з цього приводу, класифікує причини злочинності в такому порядку:

    А.Б.Сахаровим був запропонований такий варіант класифікації. Перший рівень пов'язується із загальносоціальними закономірностями та особливостями розвитку суспільства і "визначає абстрактну можливістьзбереження злочинності при соціалізмі". Другий - визначається "умовамиморального формування окремих осіб та груп, створюючи реальну можливістьіснуваннязлочинності". Третій рівень характеризується конкретними ситуаціями вчинення злочинів". Ці три рівні причин взаємозумовлені. Процес взаємозв'язку йде як від першого (більш загального рівня, до останнього, конкретного), так і навпаки, тобто від соціальної структури через спосіб життя до особистості і від особистості через спосіб життя до соціальної структури.

    Н.Ф.Кузнєцова, дотримуючись більш докладної класифікації, вважає, що поділяти причини та умови злочинності слід за такими критеріями: за механізмом дії (характеру детермінації), за рівнем функціонування, змістом, природою, сутністю та іншими ознаками. За механізмом дії Н.Ф.Кузнєцова поділяє негативні соціальні явища та процеси, які детермінують злочинність, на дві категорії - причини й умови. За рівнем (ієрархії, субординації) функціонування криміногенні детермінанти класифікуються нею на причини й умови злочинності (інколи вони називаються "загальні причини"), причини й умови груп злочинів, причини й умови окремих конкретних злочинів, які виявляються за кожною кримінальною справою. За змістом криміногенні детермінанти поділяються, згідно з позицією Н.Ф.Кузнєцової, на соціально-психологічні, соціально-економічні, організаційно-управлінські та інші.

    Соціально-психологічні - це негативні явища та процеси у сфері соціальної психології суспільства, окремих спільнот та індивідуумів. Людська свідомість є відображенням буття, але вона формується під впливом не тільки тих соціально-економічних умов, у яких кожний індивід реалізує свою життєдіяльність. Вона обумовлюється також тими ідеями, поглядами, звичками, які сформувались як віковий досвід людей, що передається із покоління в покоління. До соціально-економічних умов збереження злочинності відносяться такі, як: "невідповідність між рівнем розвитку суспільного виробництва та постійно зростаючими потребами членів суспільства, що зберігає істотні відмінності між класами та окремими соціальними групами; відмінності між формами праці (розумовою та фізичною, кваліфікованою і некваліфікованою, механізованою і ручною і т.п.): між умовами життя у різних типах поселень".

    За природою криміногенні детермінанти поділяються на об'єктивні, суб'єктивні та об'єктивно-суб'єктивні. Об'єктивними причинами правопорушень виступають конкретні протиріччя у суспільному бутті, в економічних і соціальних відносинах людей. На думку В.Н.Кудрявцева, до суб'єктивних факторів слід віднести те і тільки те, що входить до свідомості правопорушника чи в інший спосіб характеризує його особистість, а об'єктивними слід вважати явища і процеси, які розвиваються поза його волею. Отже, суб'єктивні причини правопорушень - це певні елементи соціальної психології, що знаходять своє відображення у спотворених потребах, інтересах, цілях, мотивах, моральних цінностях та правосвідомості осіб, які вчиняють злочини. Суб'єктивні та об'єктивно-суб'єктивні причини незалежні від волі людини і тому не зовсім піддаються негайному усуненню. Профілактика тут спрямована на їх нейтралізацію, блокування, скорочення.

    Однак слід пам'ятати, що абсолютно об'єктивних чи цілковито суб'єктивних явищ у суспільстві не існує. Більшість криміногенних детермінант носить об'єктивно-суб'єктивний характер із переважанням або об'єктивного або суб'єктивного. Так, в явищах і процесах, не залежних від конкретної діяльності людей, переважають елементи об'єктивного, залежних від поведінки людей - суб'єктивного, наприклад, недоліки в організаційно-управлінській діяльності.

    За глибиною причини й умови злочинності поділяються на корінні та некорінні, основні й неосновні, головні та неголовні, зовнішні та внутрішні. Що стосується, наприклад, корінних причин злочинності, то радянські вчені-кримінологи, перебуваючи під впливом панівної на той час комуністичної ідеології, схилялися до думки, що вони мали місце лише на першому етапі розвитку Радянської держави, та "з повною перемогою соціалізму в СРСР корінні причини злочинності було повністю і невідворотно усунені", тим часом до найбільш актуальних, головних криміногенних факторів відносили "ворожий вплив імперіалізму". Така позиція не заслуговує підтримки через її ідеологічне спрямування. Адже в будь-якій державі існують і надалі існуватимуть корінні причини злочинності, пов'язані передусім із негативними деформаціями у соціально-економічній сфері.

    Криміногенні детермінанти також розмежовують на повну та специфічну причини. В.Н.Кудрявцев, звертаючи на це увагу, пише, - "під повною причиною слід розуміти сукупність усіх обставин, за яких неминуче настає даний наслідок. Іншими словами, це поняття включає не тільки причину у вузькому розумінні цього слова (специфічну причину явища), але і всі необхідні та достатні умови".

    Отже, під повною причиною злочинності розуміють комплекс явищ, які об'єднують у собі "на рівних" усі суттєві і менш значні обставини, ближні і віддалені, прямі та непрямі детермінанти, словом, усе, що так чи інакше впливає на злочинність. Такий підхід до цієї проблеми був виражений, зокрема, у програмі курсу "Кримінологія" для юридичних вищих навчальних закладів (1972 р.), в якому наводиться наступне формулювання: "Повна причина - сукупність різних за природою соціальних факторів: соціально-психологічних, економічних, ідеологічних, організаційних та інших, які викликають злочинність".

    Автори монографії "Причини злочинності" згадують про "існування в кримінології поняття так званої повної причини злочинності, яка включає в себе всі обов'язкові умови злочинності у сукупності з її причинами у вузькому розумінні слова", вважаючи, що причина злочинної поведінки формується не одночасно і не однією групою умов, а цілим їх комплексом і, як правило, протягом тривалого періоду часу.

    На думку П.І.Гришаєва, "повна причина злочинності становить собою взаємодію всіх явищ, що призвели до породження злочинності". Він вважає, що саме поняття повної причини злочинності слід покласти в основу класифікації. Це поняття з максимально широким обсягом узагальнення, за його межею немає будь-яких обставин, які б безпосередньо впливали на появу злочинності.

    Взявши за основу такий критерій, як роль в утворенні злочинності, П.І.Гришаєв визначив, що поняття "повна причина злочинності" складається з трьох основних ланок: специфічної причини, умови і приводу". Однак, в міру складності поняття злочинності як відносно-масового явища, не можна стверджувати, що її повна причина складається із однієї специфічної причини, однієї умови та одного приводу. Тому структура повної причини злочинності складається із сукупності специфічних причин, сукупності умов і сукупності приводів до вчинення злочинів.

    За рівнем узагальнення повну причину П.І.Гришаєв поділяє на три види: повну причину всієї злочинності, повну причину групи злочинів, об'єднаних за родовим об'єктом посягання чи іншим критерієм, і повну причину одиничного злочину. При цьому на всіх рівнях узагальнення повна причина буде складатись із трьох компонентів: специфічної причини, умови та приводу. Чим вищим є рівень узагальнення повної причини, тим складнішою є її структура. Злочинність як відносно-масове явище, що спостерігається у масштабах цілої держави, має більш складну структуру, ніж структура повної причини одиничного злочину. Якщо структура одиничного злочину цілком може складатись із однієї специфічної причини, однієї умови і одного приводу, то структура повної причини всієї злочинності завжди складається із сукупності специфічних причин, умов та приводів. Те ж саме стосується і структури повної причини групи злочинів, об'єднаних за родовим об'єктом посягання чи за іншим критерієм. У цьому випадку повна причина також складатиметься із сукупності специфічних причин, умов та приводів, число яких буде значно меншим, ніж число складових, які входять до структури повної причини злочинності як відносно масового явища.

    Проти поділу на повну і специфічну причини виступав Н.А.Стручков, вважаючи, що перша причина стирає розмежування між причинами й умовами, наближаючи до "буржуазної" теорії факторів (теорії, представники якої розглядали серед причин злочинності як однопорядкові явища "населення, зміни в його складі, фізичний тип, житлові умови". Н.Ф.Кузнєцова дотримується думки, що така небезпека не буде реальною, якщо не забувати про різницю в "детермінантах всередині системи "причини злочинності" чи "повної причини злочинності". То ж в середині повної (як і специфічної) причини необхідно зберігати внутрішню класифікацію, щоб надалі не змішувались причини головні та другорядні, причини першого та другого порядку, а також умови, що сприяють здійсненню злочинів.

    За своєю сутністю детермінанти можна поділяти на соціальні і біологічні. У численній літературі з питань співвідношення соціального і біологічного, міститься неоднозначний і нерідко суперечливий набір поглядів - існують судження та оцінки, які носять біологізаторський характер, чи, навпаки, проявляється недооцінювання ролі біологічного. Зважаючи на необхідність докладного вивчення цього питання, проблема співвідношення соціального і біологічного у процесі детермінації злочинної поведінки буде розглядатись в окремому підрозділі дисертаційного дослідження.

    Деякі кримінологи класифікують криміногенні детермінанти на причини першого, другого, третього порядку, при цьому причини злочинності "першого класу" пов'язані з протиріччями соціального розвитку, причини злочинності "другого класу" пов'язані із світоглядом різних людей (індивідуалізм тощо), а причини злочинності "третього класу" пов'язані з конкретною особистістю.

    Звертає на себе увагу положення про причини злочинності, висунуте І.А.Ісмаіловим та П.П.Осиповим. Ці автори вважають, що "залежно від того, в якій ланці причинного ланцюжка вбачається першоджерело злочинності, можна виділити три основні підходи: особистісний, мікро- і макроструктурний". Прихильники особистісного підходу обґрунтовують існування злочинності психофізіологічними особливостями. Другий підхід означає визнання першоджерелом злочинності вплив мікросередовища. Третій підхід існування злочинності пов'язується з економічною сферою суспільного буття. Така класифікація дає можливість більш повно і точно досліджувати вплив першоджерел злочинності у цих трьох площинах, залежно від того, який рівень обиратиметься для вивчення.

    Одними авторами виділяються дві групи умов злочинності і злочинів: умови, які формують як попередню ланку соціально-психологічні явища (причини) злочинів та злочинності й умови, які сприяють прояву злочинності і злочинам, настанню злочинних результатів. Перша група умов пов'язана із соціально-економічними, політичними, ідеологічними, виховними, соціально-психологічними, правовими, організаційно-управлінськими та іншими протиріччями суспільства, що формують громадську, групову та індивідуальну свідомість. Друга група умов - це помилки і прорахунки в системі профілактики правопорушень та у сфері протидії злочинності в цілому.

    Інші автори дотримуються поділу умов злочинності на такі групи: умови, які сприяють вчиненню злочинів (так звані ситуаційні), і умови, які формують криміногенну мотивацію. За механізмом обумовлення злочинів ситуаційні умови, в свою чергу, можуть бути нейтральними, сприяючими чи такими, що перешкоджають здійсненню злочинів. До групи ситуаційних умов входять і віктимогенні умови, тобто поведінка потерпілих.

    Причини і умови злочинності залежно від їх рівня дії можуть бути класифіковані на:

    1) причини і умови злочинності в цілому;

    2) причини і умови окремих видів злочинності;

    3) причини і умови конкретних злочинів.

    За змістом детермінанти злочинності можуть бути поділені на: економічні, соціальні, політичні, духовні, ідеологічні, організаційно-управлінські тощо.


    3. Механізм дії причин та умов злочинності

    Відомо, що будь-яка поведінка людини, в тому числі і антисуспільна, злочинна, підкоряється закону причинності. Існують об'єктивні причини, в силу яких людина може стати на злочинний шлях і, як наслідок - вчинити суспільно небезпечне і протиправне діяння. Однак питання про конкретний "механізм" цього процесу - в чому полягає специфіка причинних зв'язків у поведінці злочинця, - ще й досі залишаються недостатньо дослідженими і стають предметом численних суперечок.

    Їх вирішення має не тільки важливе теоретичне, а й практичне значення. Розуміння причинних зв'язків дає можливість виявити глибинний "механізм" явищ, тобто отримати уявлення про те, які явища і процеси навколишнього середовища породжують певне явище, в яких конкретних умовах воно може виникнути, які існують сили, що сприяють йому. Щоб побудувати ефективну систему профілактичних заходів, необхідно встановити, проти чого вони повинні бути спрямовані. Саме для цього потрібно знати, з яких етапів складається причинний ланцюжок, що веде до злочинного результату.

    Злочин є результатом взаємодії волі та свідомості особистості. Однак уявлення про те, що причиною будь-якого конкретного злочину є винятково суб'єкт, буде помилковим, оскільки людська поведінка, яка певним чином впливає на оточуюче людину середовище, сама викликана й зумовлена навколишнім буттям. Щоб розкрити механізм виникнення злочину, необхідно більш докладно розглянути форми взаємовідносин людини із зовнішнім середовищем і передусім вплив на суб'єкта тої конкретної життєвої ситуації, в якій він знаходився перед вчиненням злочину.

    Нерідко трапляються злочини, в яких безпосередньо спостерігається тісний зв'язок людини із зовнішньою ситуацією (наприклад, скоєння вбивства у відповідь на образу з боку потерпілого). Разом з тим не варто перебільшувати роль конкретних зовнішніх обставин, оскільки непоодинокі випадки, коли вплив зовнішньої ситуації або зовсім відсутній, або мінімізований, а злочин, не зважаючи на це, вчиняється. З іншого боку, більшість громадян утримуються від вчинення правопорушень і при наявності складних обставин у їх житті. Це свідчить про те, що не варто розглядати людські вчинки як звичайну реакцію на зовнішні подразники, чого дотримувались прихильники біхевіоризму. Конкретна ситуація породжує вольовий акт не безпосередньо, а лише у взаємодії із людською особистістю, співвідносячись із її інтересами, поглядами, особливостями психіки, звичками тощо. Людина як індивід, вступаючи у взаємодію із конкретною зовнішньою ситуацією, характеризується не тільки певними соціальними рисами члена суспільства, але і своїми неповторними психічними та фізичними особливостями. На думку Г.Ф.Гегеля, "... можна таким чином легко знаходити підстави для аморальних і протиправних дій, як для моральних і правових, оскільки вирішення того, які підстави повинні бути визнані більш значущими, надається суб'єкту. Від його індивідуальних намірів залежить, якій підставі він віддасть перевагу".

    У процесі вчинення злочину відіграватимуть роль не тільки риси людської особистості та конкретна життєва ситуація, в якій вона знаходиться. Людина не просто взаємодіє із навколишнім середовищем, вона, підпадаючи під його вплив та пристосовуючись до нього, сама намагається змінювати це середовище у відповідності до своїх життєвих потреб та звичок. Тобто, ведучи таку активну діяльність, особа намагається (і, як правило, їй це вдається), передбачати розвиток подій та настання певних результатів своєї поведінки. Весь цей процес носить характер зворотного зв'язку та утворює нову лінію причинності.

    Конкретний вольовий акт виникає у результаті тісної взаємодії трьох причинних зв'язків. Злочин вчиняє людина з певним життєвим досвідом, із своїми інтересами та потребами, які вона намагається задовольнити у такий спосіб. Формується мотив майбутньої злочинної поведінки та його цілі, за ним формується мета як передбачуваний і бажаний результат такої поведінки. Певним поштовхом, "каталізатором" її протиправної поведінки виступатиме та конкретна ситуація, у якій людина перебувала до здійснення протиправних дій.

    Передуючи акту злочинної поведінки, відбувається прогнозування можливих наслідків реалізації виявленого бажання, планування поведінки із врахуванням реальної обстановки, власних можливостей та інших обставин. У людини більш-менш точно моделюється її вчинок.

    Учені-кримінологи вже тривалий час намагаються визначити природу антисуспільних поглядів та звичок особистості, віднайти джерело їх виникнення.

    Серед радянських кримінологів, яким у їх науковому пошуку "допомагала" ідеологія того часу, панувала думка, що людина є винятково соціальною істотою, її особистість - це результат розвитку у суспільстві, а "психофізіологічні риси людської істоти є тільки матеріальною основою для формування особистості". Позиції зарубіжних учених відкидались апріорі, вважаючи при цьому, що буржуазні біокримінологи, визнаючи взаємозв'язок особистості із зовнішнім середовищем, переоцінюють біологічні властивості людини, відривають особистість від її соціального змісту.

    Логічним було б положення, що психофізіологічні риси людини є не просто матеріальним базисом для формування її особистості, а й рисами, що визначають людину як "соціальну істоту і водночас в найбільшій мірі виражають її індивідуальність і неповторність". Необхідно звернути увагу також і на те, що самі психічні особливості людини не є безпричинними, а виступають результатом фізіології вищої нервової діяльності. Отже, існує такий взаємозв'язок людини із зовнішнім середовищем, який полягає в тому, що органічна основа людської істоти є результатом взаємодії умов життя людини та спадкової (генетичної) інформації.

    Біологічна природа людини виступає необхідною умовою індивідуальності особистості, яка робить її самобутньою і неповторною. Не викликає сумнівів теза, що деякі суттєві психологічні характеристики людей мають генетичний характер, хоча, звичайно, ці особливості не залишались незмінними в процесі еволюції людини. Біологічні риси здійснюють великий вплив на формування соціальної установки особистості. Від генетично зумовлених властивостей, психофізичних можливостей індивіда багато в чому залежить і те, що він сприймає в довколишньому середовищі, конкретних умовах життя, вихованні, освіті та інших обставин, з якими йому довелось зіштовхнутися на своєму життєвому шляху.

    Вирішальний вплив на формування особистості, безперечно, здійснюють соціальні умови її існування. Однак відомими є випадки, коли в однаковому середовищі виростають різні (з точки зору їх індивідуально-психологічних особливостей) люди, і в той же час буває так, що в зовсім різних умовах формуються однакові за своїми нахилами особи. Очевидно, що не всі об'єктивні відносини сприймаються людиною та стають невід'ємною частиною її цілісного утворення. До внутрішньої структури особистості входять головним чином ті суспільні відносини, котрі передусім відповідають її біологічній природі та психофізичним особливостям.

    Людина розвивається у постійних, чисельних і складних взаєминах із зовнішнім середовищем, з одного боку, з іншого - особистість розвивається на основі взаємодії психофізіологічних властивостей, а також спадкових задатків із навколишнім буттям. Для того, щоб розкрити специфіку антисуспільної поведінки та її причин, необхідно по суті розглянути всі вищенаведені причинні зв'язки та зупинитись на формуванні особистості; її взаємодії із конкретною життєвою ситуацією, яка призвела до здійснення злочину; співвідношенні соціального і біологічного як детермінантів злочинної поведінки. Тому і проблема дії соціальних факторів не може розглядатися відокремлено від питання їх сприйняття особистістю, оскільки лише через особистість вони визначають поведінку, в тому числі і злочинну.

    Соціальні та психологічні риси особистості: її світогляд, політичні, моральні та інші позиції, звички і навички, особливості характеру формуються протягом усього життя людини як результат її взаємодії із оточуючим середовищем. Саме дефекти морального формування особистості призводять до появи та утвердження антигромадських поглядів, а потім і до здійснення злочинів. А.С.Шляпочников, аналізуючи причини несприятливого формування особистості, вказує на такі з них:

    Неправильні уявлення про дійсність та обов'язок, про власне місце у суспільстві можуть також скластися і в результаті невдалого для даної особи збігу обставин. Також у кримінологічному аспекті досить важливим є вплив поведінки людини на формування її особистості, адже здійснення антигромадських дій, які залишились безкарними, суттєво посилює антисуспільну спрямованість особистості та звичайно приводить до появи більш тяжких злочинів. Якщо вчинок, у тому числі протиправний, призвів до успішного для цієї особи результату, то ймовірність повторення такого вчинку в аналогічній ситуації значно зростає. Особистість злочинця продовжує формуватись у небажаному для суспільства напрямі - утверджується антисуспільна установка, переважаючого значення для особи набуває не позитивний вплив соціального середовища, а попередній злочинний досвід, зміцнюються навичкиантисуспільної поведінки. Несприятливе моральнеформування особистості відіграє в її подальшій злочинній поведінці основну роль, яка проявляється у зв'язку із конкретною життєвою ситуацією.

    У кримінологічному плані конкретна життєва ситуація - це певна сукупність об'єктивних обставин життя людини, що у певний відрізок часу безпосередньо впливає на його антигромадську поведінку. Це подія чи якийсь стан, що викликали у людини рішучість вчинити суспільно небезпечне діяння, яке призвело до злочинного результату. Життєві обставини людини, які визначають особливості ситуації, можуть бути різноманітними. Тут і тривалий стан, який передував здійсненню злочину (нестерпна обстановка у сім'ї), якась короткоплинна подія (злочин під впливом раптово виниклих обставин), різноманітні вчинки оточуючих людей, що оточують суб'єкт чи він сам та інше. Характерною рисою більшості конкретних життєвих ситуацій є те, що вони вимагають від особистості визначення певної лінії своєї поведінки, прийняття рішення - як себе поводити в даних обставинах. Такі ситуації слід називати конфліктними життєвими ситуаціями, адже мова йде про необхідність прийняття рішення здійснити злочин або утриматись від такого вчинку.

    Наука кримінального права має певний досвід узагальнення форм людської поведінки. Ситуації визначаються як кримінально-правові, коли вони враховуються як умови, що впливають на кримінальну відповідальність. Аналіз чинного Кримінального кодексу України дозволяє виділити ситуації, які мають кримінально-правове значення.

    При цьому не слід ототожнювати кримінально-правові ситуації із ситуаціями кримінологічними, які самостійно визначають вчинення злочину (наприклад, така обстановка, коли внаслідок якостей певної особи чи поведінки потенційної жертви, виникає реальна можливість заподіяти їй шкоду).

    Говорячи про багатозначність причинного зв'язку у кримінології, слід пам'ятати, що це положення стосується не тільки причин, а й наслідків. їх багатозначність означає, що завжди наступає декілька результатів; від одної і тої ж причини у випадку зміни умов можуть настати різні наслідки. Існують й опоненти цього твердження, які вважають, що "у наведеному висловлюванні порушуються вимоги основного закону діалектики про єдність і боротьбу протилежностей (причина - наслідок), оскільки вважається, що одна протилежність існує до початку існування іншої й у відриві від неї".

    Всі ці різноманітні наслідки виступають, зрозуміло, як можливі, вони ще не є реалізованими. Із кожної життєвої ситуації існує декілька виходів, тобто йдеться про реальні можливості вирішення тої чи іншої конфліктної ситуації, в якій знаходиться особа на момент вчинення злочину. І при цьому більшість варіантів поведінки не носять протиправного характеру, якщо таких варіантів не існує, то можна вважати, що людина діяла за обставин, які виключають кримінальну відповідальність.

    Як і людська поведінка, так і розвиток причинного зв'язку, що приводить до злочинного результату, відбуваються у сфері дії певних фізичних і соціальних умов, які по-різному впливають на цю злочинну поведінку. Деякі з них сприяють досягненню злочинного результату, інші ж йому перешкоджають, відіграючи позитивну роль у попередженні злочинів. Як уже зазначалось, під поняттям "умови" прийнято розуміти такий комплекс явищ, які самостійно не здатні породжувати злочинність як наслідок, але, співіснуючи поряд із причинами, вони сприяють їм, полегшують їх формування і подальшу реалізацію.

    У філософській літературі (це має також і кримінологічне значення) виділяють супутні, необхідні та достатні умови. Під супутніми умовами слід розуміти обставини місця і часу, за яких відбувається подія злочину. Вони "утворюють загальне тло подій та явищ, на якому існує дане явище", і практично не впливають на його розвиток, хоча і можуть в певній мірі визначати його форму. Однак ці супутні умови відбиваються на злочинності в цілому. Під необхідними розуміють такі конкретні обставини зовнішнього середовища, що роблять можливим здійснення даного злочину, тобто обставини, без наявності яких неможливе настання злочинного результату. Вони можуть бути спрямовані як із дій сил природи, так із вчинків різних осіб.

    За наявності всіх необхідних умов можна вже вести розмову про поняття достатніх умов для досягнення злочинного результату. Наявність цього виду умов означає, що злочин може бути вчинено в будь-який момент без перешкод. За такого становища попередити злочин можна тільки шляхом негайного усунення деяких із числа цих умов (або шляхом затримання особи, яка мала намір вчинити злочин).

    Між явищами, які відіграють роль причин злочинності, та конкретним актом суспільно небезпечного і протиправного діяння, яке закінчується настанням злочинного результату як складовими одного причинного зв'язку, існує центральна ланка, в якій відбувається переробка отриманої суб'єктом інформації про оточуюче середовище, формування цілей, мотивів і планів злочинної поведінки і, як наслідок, прийняття рішення про його здійснення. Усі ці процеси відбуваються у людській психіці, саме тут триває перехід від зовнішніх і внутрішніх впливів на свідомість та волю людини до зворотного впливу з боку людини на середовище, що її оточує.

    Важливим моментом у дослідженні цієї центральної ланки між причиною і наслідком буде з'ясування питання про міру самостійності людської поведінки та ступінь її незалежності від зовнішніх, об'єктивних факторів. З точки зору механістичного детермінізму, причини злочину визначають із невідворотністю його здійснення. Іншими словами, якщо мати уявлення про всі без винятку обставини, які сформували конкретну особистість з її духовними і фізичними рисами, а також врахувати вплив (негативний) на цю особистість зовнішнього середовища, то можна було б точно передбачити подальшу поведінку суб'єкта. З цими твердженнями не можна погодитись, оскільки не від кожної людини, яка сформувалася у негативному середовищі, гарантовано слід очікувати у майбутньому здійснення злочину. Навіть систематичний негативний вплив на людину не обов'язково породжує недотримання нею закону. Прихильники ж іншої точки зору щодо характеру відносин між причиною і наслідком у людській поведінці вважають, що вчинок не може бути викликаний ніякими зовнішніми факторами. Вихідною точкою поведінки тут стає не соціальне середовище, а свідомість людини. Такий погляд на детермінізм взагалі знімає проблему причин злочинної поведінки. Відомий учений Н.С.Таганцевзауважує, що "... людська дія може бути за деякими винятками причиною події тільки за наявності інших умов, при сприянні інших зовнішніх сил". Тільки поєднання цих двох підходів дасть можливість збагнути, що людські вчинки є повністю детермінованими саме сукупністю зовнішніх і внутрішніх факторів.

    Нерідко між причиною і наслідком у вигляді протиправного діяння існує значний інтервал часу, протягом якого людина накопичує та обробляє всю інформацію, яка надходить до неї. Не обов'язково, що будь-який негативний вплив тягне за собою вчинення злочину. Протягом тривалого часу змінюються риси характеру, звички, установки, піддаються глибокому переосмисленню життєві цінності, поступово формуються антигромадські погляди. Інший аспект накопичення інформації пов'язаний із впливом конкретної життєвої ситуації, і нерідко вона відіграє роль підстави до злочину тільки при неодноразовому її повторенні. Інформація в подальшому опрацьовується у свідомості суб'єкта, породжуючи різноманітні плани майбутньої поведінки. Прийняттю рішення завжди будуть передувати декілька стадій. На підготовчій стадії відбувається аналіз отриманої особою інформації і формування мотивів злочинної поведінки. Цей процес є надзвичайно складним, він зачіпає усю сукупність психічних властивостей особистості: потреб, уявлень, звичок і навичок, життєвих інтересів та емоційного стану. Саме на основі потреб та інтересів, які склались під час формування особистості, людина будує більш-менш віддалені життєві плани, визначає перспективну мету своєї діяльності. Антигромадська спрямованість особистості у цій сфері може призвести до вибору шляхів поведінки, заборонених законом. Інтерес включає у себе усвідомлення не тільки потреби, а й того складного шляху, який необхідно пройти до стадії її задоволення. Цей шлях залежить від характеру потреби, соціального статусу особистості, зовнішніх і внутрішніх умов поведінки та багатьох інших факторів.

    На іншій стадії - стадії прийняття рішення - спочатку визначається цінність кожного можливого варіанту поведінки, і у відповідності з нею, на основі аналізу реальних можливостей робиться вибір. Подальші психічні процеси у свідомості суб'єкта тягнуть за собою формування умислу та планів злочинної поведінки, де план є більш деталізованим процесом, який включає в себе уявлення про засоби досягнення мети, час вчинення злочину тощо. Багато протиправних вчинків відображають не короткочасні інтереси суб'єкта, а ті чи інші розрахунки, плани. Як характерні приклади можуть виступати службові злочини (наприклад, зловживання службовим становищем). Зазвичай суб'єктом, який вчиняє даний вид злочину, переслідуються більш-менш віддалені цілі корисливого, кар'єристського чи іншого характеру. Прагнення до задоволення своєї актуальної чи потенціальної потреби може вступити у протиріччя із прагненнями інших людей чи інтересами суспільства. В такому випадку воно нерідко виступає як конфлікт, під яким ми розуміємо усвідомлюване людьми зіткнення протилежних інтересів, прагнень, поглядів, що проявляється у їх поведінці. Протиправна поведінка може переслідувати такі цілі, як:

    У цій ланці розвитку причинності - прийнятті рішення,- містяться широкі можливості для профілактики. Попереджувальний вплив на цьому етапі повинен бути спрямований на розширення сфери прийнятних і доступних для суб'єкта варіантів поведінки, на правильний вибір цілей та засобів їх досягнення.


    4. Взаємодія соціальних і біологічних причин в механізмі злочинної поведінки

    Від вирішення цієї проблеми багато в чому залежить з'ясування причин злочинності та визначення головних напрямків боротьби з нею. Оцінка ролі, яку відіграють, можливо чи напевне, біологічні чинники у злочинній поведінці, часто становить собою той кордон, який розмежовує різні кримінологічні теорії.

    Спроби пояснити злочинну поведінку виключно фізіологічними властивостями особи явно не витримують критики, хоча з певною регулярністю піднімаються у науковій літературі.

    Ще при становленні кримінології як науки її засновники (Ч.Ломброзо, Е.Феррі, Ч.Гарофало) в своїх працях вказували, що причини злочинності лежать не в соціальних умовах, а в самому злочинці, його анатомічних, фізіологічних, психічних і моральних рисах, отриманих при народженні. Ч.Ломброзо та представники його школи вважають, що злочинець - це своєрідний різновид людини, у якому сконцентровані особливі біологічні риси, що ведуть його до злочину. З цього випливало, що злочин є "явище настільки ж природне і необхідне, як народження, смерть, зачаття, психічні хвороби, сумним різновидом яких він часто є". Суть теорії З.Фрейда полягає в тому, що людина з народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів - агресивних, статевих, страху - з моральними установками, і тому особи, які не змогли стримати свої підсвідомі антисоціальні потяги, вчиняють злочини.

    Дискусія про співвідношення соціального і біологічного в особі злочинця має безпосередній вихід на практику. Г.Рименшнейдер у монографії "Про організацію кримінологічної служби у ФРН" відстоює ідею породження злочину поєднанням схильності суб'єкта до злочинної діяльності та впливу оточуючого середовища. При цьому, віддаючи перевагу біологічному фактору, він робить висновок про головну роль при вивченні злочинця психіатра, психолога, застосування біотехнічних прийомів і засобів.

    На початку 60-х рр. Пінатель писали, що антропологічна теорія, породжена ломброзіанівським вченням, затвердила існування спадкової схильності до вчинення злочинів. Така схильність полягає в "деякому специфічному змісті, який ще не визначено". Пізніше це стало пов'язуватись із хромосомами.

    Дослідження вчених у США, Австралії, Англії виявляли підвищений процент хромосомних аномалій серед обстежених злочинців у порівнянні із контрольною групою. Якщо в середньому генотип ХХУ зустрічався серед населення приблизно в 0,1-0,2% випадків, то у спеціально підібраних групах правопорушників вони зустрічались у 2% і більше випадків.

    Нормальним поєднанням хромосом для чоловіків є наявність у них однієї X- і однієї У- хромосоми, тобто поєднання ХУ; для жінок - наявність двох X-хромосом, тобто поєднання XX. Кримінологічне значення хромосомних аномалій звичайно приписується двом з них, коли в чоловіків наявна додаткова 47-ма хромосома типу X чи типу У.

    У 60-х рр. було висловлено думку про те, що саме ці типи хромосомних аномалій можуть бути пов'язані із злочинною поведінкою. Вперше про відкриття комбінації ХУУ-хромосом у дорослого чоловіка (американця) повідомив 26 серпня 1961 року англійський журнал "Ленцет". Внаслідок проведеного у 1967 році в Пентріджській в'язниці (Австралія) дослідження була висунута гіпотеза про вплив комбінації хромосом ХУУ на подальшу злочинну поведінку особи (Річард Спік, який вбив у Чікаго у 1986 році 8 медсестер, мав ХУУ комбінацію хромосом).

    У першого засудженого в Європі з генетичною аномалією ХУУ Даніеля Югона спостерігався цілий ряд моментів біологічного характеру, які заслуговують на увагу. Даніель у 4-ох річному віці переніс енцефаліт і страждав від нервових приступів; народився із деформованою ступнею, що потягнуло порушення рухових функцій; в пубертатному віці отримав глибоку травму, що стала потім причиною спроби самогубства тощо.

    Тезис про взаємозв'язок хромосомних аномалій із злочинною поведінкою нерідко піддавався обгрунтованій критиці після проведених досліджень з цього питання. Американський національний інститут психічного здоров'я, у складі якого знаходиться Центр з вивчення злочинності, опублікував у 1970 р. доповідь, що містить 45 досліджень відносно зв'язку хромосомних аномалій із злочинністю. Було обстежено 5342 злочинця, які відбували покарання у різноманітних виправно-трудових закладах США, Англії, Шотландії, Швеції, Австралії, Данії, Канади та Італії. При цьому, у відповідності із хромосомноютеорією, була спеціально підібрана група осіб високого росту, що нібито частіше пов'язано із агресивною поведінкою при хромосомних відхиленнях. Із цих спеціально підібраних осіб вказані відхилення були виявлені у 2% обстежених, а серед злочинців нормального росту - у 0,7%.

    Контрольні групи (неправопорушники) складали новонароджені США і Англії (усього 9700 чоловік). Серед них хромосомні відхилення були виявлені у 15 чоловік (0,13%). Крім цього, були обстежені 9327 людей дорослого населення (незлочинців). Аномалії у хромосомах встановлені у 9 людей (0,1%).

    Підсумовуючи свої дослідження, автори доповіді пишуть: "...не зважаючи на розповсюджену думку, не було встановлено, що люди з хромосомними аномаліями ХУУ є більш агресивними, ніж вибірково обстежені злочинці із нормальним хромосомним набором".

    Отже, і в цьому аспекті не було здобуто достовірних даних. Недосконалість методик дослідження, нечисленність спостережень в кожному з них - усе це призвело до того, що відмінності в оцінках різних учених ступеня поширеності зайвої хромосоми серед злочинців досягають 20-разового розміру.

    Іноді дослідники цієї проблеми посилались на пріоритет біологічного, спадкового в життєвій програмі людини, в тому числі в механізмі її злочинної поведінки, на дослідження близнюків. Значення цього методу полягає в тому, що однояйцеві близнюки мають ідентичний генотип. Вони народжуються у вигляді 2-ох і більше хлопчиків або дівчаток. Порівнюючи таких близнюків, можна встановити, які їх особливості детерміновані генотипом, а які - впливом навколишнього середовища. Зіставлення даних 2-ох різних досліджень показує частоту злочинності другого близнюка, якщо перший був злочинцем (при цьому, як виявилось, частота злочинної поведінки однояйцевих близнюків у 2 рази вища, ніж у двояйцевих).

    Інші ж автори вважають, що це не може служити доказом біологічного походження злочинів. Злочинна поведінка осіб, що володіють схожим генотипом, може пояснюватись як подібним середовищем формування особистості, так і однаковими психофізіологічними особливостями досліджуваних осіб. Німецький психолог і соціолог Вальтер Фрідріх на основішироких вивчень близнюків зробив, наприклад, висновок: "Інтереси і установки визначаються суспільним середовищем та розвиваються у соціальній діяльності людини".

    "Метод близнюків", за допомогою якого вивчаються монозиготні (ідентичні) тадизиготні (неідентичні) близнюки свідчить про те, що кожна людина практично унікальна. У літературі описано 130 випадків окремого виховання монозиготних близнюків. І там, де вони опинялися в таких соціальних умовах, які кардинально відрізнялися між собою, їх поведінка була різною. Тому, на думку Н.Ф.Кузнєцової, всі спроби пояснити злочинну поведінку спадковими факторами є ненауковими.

    А.П.Пєхов, маючи на увазі теорію однояйцевих близнюків, пише: "Ніхто не довів і не міг довести, що злочинність, проституція і інші небезпечні соціальні явища передаються по спадковості". Однак існує цілий ряд цікавих моментів, які свідчать про дивовижну близькість у особистісній сфері однояйцевих близнюків.

    Деякі вчені для підтвердження того, що біологічні чинники можуть самі по собі детермінувати злочинну поведінку, приводять дані про те, що в загальній масі злочинців є немало осіб з розладами психічної діяльності. Положення психології, психофізіології, психіатрії, деякі кримінологічні дані дають підставу вважати, що ослаблення або спотворення психічної діяльності будь-якого походження сприяє виникненню і розвитку таких рис вдачі, як дратівливість, агресивність, жорстокість, і, разом з тим, веде до зниження вольових процесів, ослаблення стримуючих контрольних механізмів. Ці межі перешкоджають нормальній соціалізації особистості, заважають займатись певними видами діяльності, що підвищує ймовірність здійснення протиправних дій. Значущість вказаних чинників зростає у сучасних умовах, які характеризуються загальною психічною напруженістю, збільшенням кількості емоційно-стресових розладів, станів психічної дезадаптації. Однак це зовсім не означає, що аномалії психіки є причиною вчинення злочинів. По-перше, серед всієї маси злочинців суб'єкти з такими аномаліями не складають більшості. По-друге, навіть наявність психічних аномалій у конкретної особи далеко не завжди свідчить про те, що вони зіграли криміногенну роль в його протиправній поведінці. По-третє, як доведено багатьма емпіричними дослідженнями, не сама аномалія психіки зумовлює вчинення злочину, а те виховання, ті несприятливі умови формування індивіда, що породили його криміногенні особистісні межі. Зрозуміло, такі аномалії можуть сприяти їх виникненню і розвитку, як і самій протиправній поведінці, але лише як умова, що не визначає цю поведінку загалом.

    У гострій дискусії про співвідношення соціального та біологічного в детермінантах злочинної поведінки зійшлися два протилежних погляди на шляхи розвитку радянської кримінології, які далі не могли існувати паралельно. Можна вважати, що початок даній дискусії поклала спеціальна міжвузівська наукова конференція, що була організована юридичним факультетом Кишинівського державного університету наприкінці 1965 року. Тоді в роботі конференції взяли участь та подали тези доповідей "Про розширення наукової основи вивчення особистості злочинця" криміналіст Ю.А.Демидов, філософ В.А.Шабалін та кримінолог І.С.Ной, праці яких й послужили причиною дискусії на сторінках друкованих видань про співвідношення соціального і біологічного в індивідуальній злочинній поведінці.

    Автори таких тез вважали, що:

    На думку І.С.Ноя, в етимології злочинної поведінки обов'язково повинні враховуватись певні якості, успадковані людиною при народженні, і які можуть бути не нейтральними в механізмі злочинної поведінки, хоча, зрозуміло, самі по собі ці якості злочинної поведінки не визначають. Вони лише задають людині певну динаміку психічної діяльності. "Які вчинки він здійснить - стане він героєм чи злочинцем - буде залежати від соціального середовища, яке дало йому виховання та створило для нього ситуації. Але незалежно від середовища людина може й не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки".

    Через деякий час після опублікування цих тез з їх різкою критикою виступив І.І.Карпець, на думку якого "біологізація злочинності, в яких би частках вона не відбувалась, спотворює її справжню природу, її соціальну сутність... Ніякі поєднання біологічних елементів із соціальними у поясненні причин злочинності, в яких би варіантах вони не пропонувались, неприйнятні для радянської правової науки". Надалі І.І.Карпець звинувачував І.С.Ноя у тому, що він неодноразово здійснював спроби аргументувати вчинений злочин самими біологічними особливостями людського організму, а також помилково трактував положення видатних фізіологів, зокрема І.П.Павлова. Рішуче відкидаючи навіть можливість постановки питання про роль біологічних обставин у сфері злочинності, І.І.Карпець обґрунтовує це тим, що людей з однаковою психологією і з однаковими фізіологічними особливостями немає.

    В інших працях кримінологів містяться твердження того, що І.С.Ной "договорився" до спадковості як причини злочинності; що він вбачає біологічний спадковий характер причин злочинності; віддає біологічним факторам вирішальну роль; є активним прибічником біологічних причин злочинності; біологічного підходу до роз'яснення причин злочинності і навіть скеровує кримінологів на явно безперспективний шлях у дослідженні злочинності.

    На думку А.А.Герцензона, кримінологу не потрібно занурюватись у глибинну сутність особистості, шукати біологічні джерела поведінки. В.Н.Кудрявцев вважав, що людину слід розглядати не тільки і не стільки як продукт природи, але передусім як учасника суспільних відносин, який не може бути відділений від суспільства. Він переконував, що корінне розмежування радянської та буржуазної кримінології у питанні вивчення особистості полягає в тому, що особистість вивчається не як певний індивід, який нібито володіє деякими задатками та схильністю до вчинення злочинів; не як комплекс фізіологічних і психологічних якостей, що є "внутрішніми причинами злочинності", а як член суспільства, що живе серед людей та підпадає під зворотній вплив з їх боку. Визнання біологічної причини злочинності ставило б під сумнів існування відмінностей між суспільно-економічними формаціями, між капіталізмом і соціалізмом; привело б у кінцевому підсумку до висновку, що і при капіталізмі, і при соціалізмі існують одні й ті самі причини злочинності, і що завдання подолання злочинності, поставлене марксизмом на основі аналізу закономірностей розвитку суспільства, залишиться невирішеним. Крім того, біологізація зняла б питання про виправлення і перевиховання конкретних особистостей, оскільки неможливо соціально перевиховувати людей з природженими біологічними рисами, а також підтвердила б "вічність злочинності", що звичайно було несумісним із існуючим марксистським розумінням сутності суспільних відносин і явищ.

    На думку П.П.Михайленка, людина не народжується злочинцем, вона стає ним при певних несприятливих умовах її морального формування і при наявності обставин, що сприяли вчиненню злочинів та настанню злочинного наслідку. При цьому, однак, не слід забувати про значення різноманітних рис людського характеру, присутніх особистості людини: її вразливості, схильностях, здатностях і т.п.

    Однак не варто ставити питання таким чином: або біологія, генетика, або соціальна обумовленість. Питання краще всього поставити таким чином: і соціальна обумовленість вчинків людини, і біологія, в тому числі генетика. При цьому важливо встановити сфери дії обох факторів.

    Однак далеко не всі вчені одноголосно відкидали роль біологічної детермінанти злочинності. Так, В.П.Ємельянов робить наступний висновок: "Тільки повне поєднання економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних факторів дає реакцію, яка називається злочином. Причина злочинності - це синтез різних явищ соціального і біологічного характеру...".

    Позицію І.С.Ноя, В.П.Ємельянова активно підтримували ряд відомих генетиків: В.К.Ефроімсон, Б.Л.Астауров, Д.Н.Беляєв. Згодом, після активних дискусій, зокрема з академіком Н.П.Дубініним, Д.Н.Беляєв прийшов до думки, що "наявність генетичної програми та вродженого потенціалу не означає, що цей потенціал автоматично сформується у реальну властивість психіки чи форму поведінки людини. Для цього необхідні ще відповідні умови середовища, життєві обставини, під впливом яких природні потенції людини або розвинуться, або, навпаки, згаснуть. Оцінюючи значення генетичної програми для формування самої поведінки, треба мати, звичайно, на увазі, що немає спеціальних генів, які однозначно передають, наприклад, альтруїзм, егоїзм чи антисоціальну поведінку...".

    Ю.Свірін у статті, присвяченій доктору юридичних наук І.С.Ною, пише наступне: "Сутність людини - біологічна, і це варто враховувати, оскільки поведінка індивіда протягом усього життя залежить від його власної генетичної історії".

    Характеризуючи структуру особистості, К.К.Платонов вважає, що її утворюють чотири підструктури: соціально обумовлені властивості особистості (направленість, моральні якості); індивідуально набутий досвід (знання, навички, рівень особистої культури); індивідуальні особливості окремих психологічних процесів (форм відображення); біологічно зумовлені властивості особистості (темперамент, інстинкти, органічні і патологічні зміни). "В кінцевому результаті, - пише К. К. Платонов, - особистість в цілому сформована складною якісною взаємодією тільки двох факторів: соціального і біологічного при детермінуючій ролі першого з них".

    Н.П.Дубінін у цьому питанні дійшов до висновку, що: "Зараз немає сумнівів у тому, що людина володіє винятковою пластичністю норми реакції. Це і визначає величезну роль середовища виховання при формуванні духовної особистості людини. Разом з тим кожна людина є унікальною внаслідок закладеної в ній генетичної програми. В результаті людина розвивається під впливом цих двох програм. Перша - це спадкові біологічні особливості, отримані нею від батьків. Друга програма пов'язана із вихованням, через нього особистість випробовує формуючий вплив усієї історії людства, кристалізованої в тому сучасному людині середовищі, в якому вона проживає. Саме вплив цієї другої програми визначає поведінку людини в сім'ї і суспільстві".

    На думку Д.К.Беляєва, неправильним є як перебільшення ролі біологічних факторів, так і ігнорування їх впливу на соціальну поведінку. Він відмітив, що експериментально доведено взаємний вплив соціального і біологічного; спадкова програма багато в чому визначає поведінку людей, які вчинили злочини.

    З подальшим розвитком вивчення даної проблематики змінилися і погляди деяких науковців, які раніше безумовно заперечували будь-яку роль біологічного фактору. Так, В.Н.Кудрявцев, зауважуючи велику складність питання про співвідношення соціального і біологічного у злочинній поведінці, останнім часом розглядає біологічні фактори як умову злочинної поведінки. У зв'язку з цим він звертає увагу на те, що сукупність несприятливих впливів, яким піддається конкретна людина протягом того чи іншого періоду свого життя, не завжди призводить до формування його особистості в антисуспільному дусі. Це пояснюється тим, що становлення, а відтак утвердження особистості є складним процесом взаємодії "факторів соціального середовища та особистості, соціальних явищ і індивідуальних особливостей людини, а оскільки кожна особистість є унікальною, то і результат впливу різних життєвих обставин може бути передбачений лише у ймовірному плані". Етапи взаємодії соціального і біологічного в особистості людини, яка вчинила злочин, В.Н.Кудрявцев умовно поділяє на три ланки: перша - період народження та процес розвитку людського організму, коли він надто близько стоїть до біологічних явищ і якомога далі від злочинної поведінки; друга - біологічний елемент слабшає, соціальний - посилюється, безпосередньо межує із злочинною поведінкою; третя ланка - зародження злочинного наміру, планування і вчинення злочину. "У цій ланці взаємодіють два соціальних фактори: конкретна життєва ситуація, що відіграє роль приводу до вчинення злочину, і особистість з її антигромадськими якостями, що склались... під впливом соціального середовища".

    Можна стверджувати, що наріжним каменем у проблему вивчення злочинності необхідно ставити саме взаємодію об'єктивного (оточуючого нас усіх матеріального середовища) і суб'єктивного (здатності неповторної за своїми психофізіологічними характеристиками особистості самостійно оцінювати зовнішній вплив на неї, залежно від її якостей та властивостей, і в кінцевому результаті - сприймати чи відкидати його) моментів.


    5. Причини злочинності як соціального явища

    До числа найбільш розповсюджених факторів, які можливо визначити належать:

    1. Соціальна дезорганізація, дисгармонія:

    Стримуючі елементи соціального контролю:

    Ці стримуючі елементи є перешкодою на шляху задоволення потреб незаконними способами. Наявність хоча б однієї з цих перешкод забезпечує попередження вчинення злочину. Відповідно до цього, відсутність цих перешкод є криміногенним фактором.

    Також необхідно виділити глобальні фактори злочинності:

    1. Потреба збереження балансу між рішенням трьох глобальних завдань:

    А) Забезпечення зовнішньої безпеки.

    Б) Забезпечення внутрішньої безпеки.

    (Забезпеченість зовнішньої безпеки в певних випадках викликає безпеку внутрішню:

    В) Забезпечення задоволення громадян.

    2. Узгоджене функціонування різноманітних соціальних механізмів, яке повинно призвести рівень злочинності до мінімуму. Але такий варіант зустрічається дуже рідко по двох причинах:

    Низький рівень виробництва. Безробіття. Зниження рівня життя більшості населення, негативний ефект якого в багато разів посилюється експансією західної культури та розвитком споживацької ідеології.

    Неефективний та несправедливий розподіл національних багатств і сукупного суспільного продукту.

    Розшарування суспільства, інтенсивне зростання соціальної нерівності. Де основа соціальної нерівності є хворобливою – нерідко джерелом багатств є кримінальна діяльність. Це в свою чергу обумовлює: негативну оцінку владних структур, зниження авторитету закону та інших нормативних актів, що посилює корупцію у владних структурах.

    Нестаток засобів для фінансування органів державного управління, у тому числі правоохоронних. Зниження ефективності роботи міліції та прокуратури, відплив з цих органів досвідчених, професійних кадрів. Неефективне функціонування пенітенціарної системи, погіршення умов утримання засуджених. Послаблення виправної функції та посилення криміногенної ролі цієї системи до такого ступеня, що загальний ефект її функціонування може бути негативним.

    Дефекти функціонування системи правоохоронних та пенітенціарних органів.

    Розвиток сепаратизму, який проявляється у зростанні міжнаціональних, міжетнічних та міжрелігійних протиріч та розвиток конфліктів на цьому грунті.

    Недоліки системи виховання (сімейного, релігійного, шкільного, суспільного). Кризасистеми виховання та навчання молодого покоління (сім’ї, шкільного виховання, системи спортивних секцій та центрів дозвілля), що обумовлений як економічними, так і ідеологічними факторами.

    Погіршення здоров’я нації (фізичного, психічного морального) неефективність функціонування профілактики різноманітних захворювань (у тому числі психічних відхилень, що проявляються у зростанні проявів агресії).

    Розвиток пияцтва та наркоманії. Ці процеси, з одного боку, нейтралізують невдоволеність життям та невдоволеність державною владою , з іншого боку, тактичні плюси споживання спиртного та наркотиків неминуче обертаються стратегічними мінусами: зростання злочинності. деградація населення.

    Недоліки законодавства, яке у певній мірі обумовлено прорахунками, а також проникненням кримінальних елементів у владні структури, лобіювання формування правового середовища, створення режиму найбільшого сприяння кримінальній діяльності.

    Низька ефективність позитивного інформаційного та ідеологічного впливу.

    Кримінальна самодетермінація (втягнення громадян у кримінальну діяльність представниками злочинного світу). Виявлені криміногенні фактори – інформаційна основа розробки заходів впливу на злочинність.


    Література

    1. http://www.portal.rada.gov.ua – офіційний веб-сайт Верховної Ради України.
    2. http://www.reyestr.court.gov.ua – веб-сайт єдиного реєстру судових рішень в Україні.
    3. http://www.nbuv.gov.ua – веб-сайт Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.
    4. http://www.catalogue.nplu.org – веб-сайт Національної парламентської бібліотеки України.
    5. http://www.president.gov.ua. – офіційний веб-сайт Президента України.
    6. http://www.kmu.gov.ua – офіційний веб-сайт Кабінету Міністрів України.
    7. http://www.mvs.gov.ua – офіційний веб-сайт Міністерства внутрішніх справ України.
    8. http://www.court.gov.ua/vscourt – офіційний веб-портал судової влади в Україні.
    9. http://www.scourt.gov.ua – офіційний веб-сайт Верховного Суду України.
    10. http://www.sc.gov.ua – офіційний веб-сайт Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільний і кримінальних справ.
    11. http://www.gp.gov.ua – офіційний веб-сайт Генеральної прокуратури України.
    12. http://www.minjust.gov.ua – офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України.
    13. Закон України «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 р.
    14. Кримінологія : підручник [Текст] / О. М. Джужа, В. В. Василевич, В. В. Чернєй, С. С. Чернявський та ін.; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В. В. Чернєя ; за наук. ред. д-ра юрид. наук, проф. О. М. Джужі. – Київ : ФОП Маслаков, 2020. – 612 с.
    15. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології. Т. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів кримінальних правопорушень. К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007. 712 с.
    16. Кримінологія: підручник : практикум / [кол. авт.: Ю. В. Александров та ін.]; НАН України, Київ. ун-т права. Київ : Юрінком Інтер, 2017. 341 с.
    17. Кримінологія: підручник / А.М. Бабенко, О.Ю. Бусол, О.М. Костенко та ін.; за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. 2-ге вид.,перероб. та допов. Харків : Право, 2018. 416 с.
    18. Кримінологія. Академічний курс / Кол. авторів; за заг. ред. О.М. Литвинова. К.: Видавничий дім «Кондор», 2018. 538 с.
    19. Джужа А.О. Основні напрями удосконалення віктимологічного запобігання правопорушенням в Україні: Монографія/ МВС України. НАВС.- Київ, 2016.- 301с.