<текст>

Навчальні матеріали

ТЕМА 2. Злочинність та її основні характеристики

  •    Вступ
  • 1. Кримінальне правопорушення і злочинність як об’єкти кримінологічного аналізу.
    Поняття, основні ознаки і характеристики злочинності
  • 2. Основні показники злочинності
  • 3. Латентна злочинність та методи її оцінки
  • 4. Соціальні наслідки злочинності
  •    Висновок
  •    Література

    • Вступ

    Злочинність являє собою одне із соціальних явищ, що загрожують безпеці як окремої особистості, так і державі у цілому. При цьому слід зазначити, що почуття безпеки у людей виникає не безпосередньо від стану злочинності у країні, а від опосередкованого уявлення населення про розповсюдження кримінальних правопорушень, про можливість державних органів захистить їх від злочинних посягань. Останнім часом вивчення громадської думки людей багатьох країн світу свідчить про те, що людство за значимістю злочинність ставить на друге-третє місце після проблем економічного характеру.

    Злочинність - складне соціально-правове явище, чому вона й вивчається різними науками, що досліджують її окремі сторони. Так, кримінальне право характеризує кримінальне правопорушення як кримінально карне діяння; кримінально-процесуальне право розглядає порядок, процедуру розслідування кримінальних правопорушень; криміналістика - методи збору доказів, розкриття кримінальних правопорушень; судова медицина й психіатрія - вплив фізичного й психічного стану особи на вчинення ним кримінального правопорушення; соціологія - місце й роль злочинності у суспільстві, його окремих структурних елементах.

    Одначе тільки кримінологія охоплює проблему злочинності у цілому. Дана наука вивчає злочинність як об’єктивно існуюче у суспільстві негативне явище, пов’язане з іншими соціальними явищами, яке має свої закономірності, та потребує специфічних форм і методів запобігання і протидії. Саме тому поняття злочинності слугує вихідним домінантам для кримінологічної науки. Будучи головним елементом предмета кримінології, поняття злочинності завжди визначало обсяг і межі наукового пошуку у складному кримінологічному комплексі різноманітних явищ і процесів соціального життя.

    У кримінології існує досить багато понять, визначень злочинності. У цій лекції ми зробимо спробу дати визначення такому негативному соціальному явищу, як злочинність, виходячи із усіх її характеристик і ознак. Розглянемо також види злочинності та її основні показники, а також такий феномен як латентна злочинність, її види, рівні, фактори, що її детермінують, та методи оцінки латентної злочинності.


    1. Кримінальне правопорушення і злочинність як об’єкти кримінологічного
    аналізу. Поняття, основні ознаки і характеристики злочинності

    Джерелом соціальних потреб, що диктують необхідність розвитку кримінології, виступає проблема, з якою зустрічається практично будь-яка держава й суспільство, - це злочинність. Але якщо для суспільства поняття «злочинність» найчастіше має досить побічне значення, то для держави, яка покликана регулювати суспільні відносини за допомогою встановлених норм права, будь-яка соціальна проблема, що вимагає державного розв’язання (урегулювання), повинна мати чіткі контури. Такі чіткі межі проблеми (процесу, явища) може визначити тільки наука, що глибоко вивчила дану проблему. А для будь-якої науки головним питанням є насамперед питання термінології, якою вона оперує, для розробки й науково обґрунтованого розв’язання проблеми. Тому поняття злочинності має для наукових кримінологічних досліджень основне значення.

    Разом з тим не менше значення приділяється кримінологією й поняттю кримінального правопорушення як окремого факту злочинної поведінки, що утворює у своїй сукупності соціальне явище злочинність. Але на відміну від кримінального права, що дає правове поняття кримінального правопорушення, для кримінології даний феномен представляє значення лише в якості виявлення у ньому ознак, що характеризують не просто один факт діяння, а, що відображає закономірності явища злочинності у цілому. Наприклад: кримінологія вивчає не крадіжку квартири, що належить Антонову А.А., з метою встановлення у даному факті ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 185 Кримінального кодексу України, а крадіжки чужого майна для з’ясування їх поширеності у тому або іншому регіоні (загальної кількості, рівня цих кримінальних правопорушень, розраховуючи на певну кількість населення, динаміки їх вчинення за певні відрізки часу, частки у загальній кількості вчинених кримінальних правопорушень, розміру нанесеного збитку і т.д.), причин і умов вчинення даних кримінальних правопорушень, характеристик особи злодіїв, особливостей запобігання вищезазначеним кримінальним правопорушенням.

    Уже одним цим прикладом можна визначити наявність тісного зв’язку між окремими кримінальними правопорушеннями й злочинністю у цілому, підкреслити їх єдину кримінологічну сутність. Звичайно, кримінально-правове поняття кримінального правопорушення, як забороненого кримінальним законом під погрозою покарання суспільно небезпечного винного діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення (ст. 11 КК України), має велике значення для застосування норм кримінального права. Але це лише одна сторона (кримінально-правова) пізнання кримінального правопорушення як юридичного факту. Інша ж, більш містка за змістом та включає у себе не тільки правові, але й соціальні аспекти, які пов’язані із виявленням того визначального загального, що лежить в основі співвідношення кримінального правопорушення й злочинності. З точки зору статистики можна сказати, що злочинність — це сума кримінальних правопорушень. Але крім кількісної потрібна ще й якісна оцінка, що пов’язана із соціальною природою злочинності як явища. Необхідна, отже, глибока характеристика саме взаємозв’язку кримінального правопорушення (як соціального факту) і злочинності ( як соціального явища), що дозволяє вийти на рівень знову-ж- таки більш глибоких філософських узагальнень.

    Філософська оцінка злочинності ґрунтується на тому, що дане явище не існує незалежно від реального світу, у якому живуть і діють люди. Воно соціально обумовлене. Кримінальні правопорушення вчиняють люди. Тому кримінологія, вивчаючи конкретне кримінальне правопорушення, аналізуючи психологічний аспект людської дії, поєднує його із соціологічним аспектом: переходить від індивідуальних учинків до масових, сукупності, до сутності суспільних відносин. При цьому всі кримінальні правопорушення розглядаються в єдності й виражають цілісність, тому злочинність перетворюється у масове явище. Дослідження цього явища повинне охоплювати всі необхідні сторони вчинків людей, що проявилися у кримінальних правопорушеннях. Дане масове явище і є злочинність.

    Без труднощів можна уявити собі те або інше конкретне кримінальне правопорушення, особливо якщо був його свідком. Але не можна бути свідком злочинності у цілому як явища, і тому важко уявити собі характеристику всієї маси кримінальних правопорушень - явища у цілому. Спостерігаємо своєрідне протиріччя. Оцінюючи конкретне кримінальне правопорушення окремо від злочинності у цілому, тобто поза системою суспільних відносин, ми можемо отримати про це тільки абстрактну виставу. Об’єктом уваги виступить окрема людина і її діяння. Злочинність у цілому буде виглядати лише як механічна сума кримінальних правопорушень. Оцінюючи ж злочинність у цілому незалежно від окремого кримінального правопорушення, ми втрачаємо можливість побачити ті підстави, на яких утворюються і змінюються певні суспільні відносини. Узяті окремо названі підходи, по суті, виключають один одного. Кримінальне правопорушення і злочинність можуть бути досліджені тільки у взаємозв’язку, вони перебувають у діалектичній єдності. Одначе ці поняття мають і характерологічні відмінності. Їх розгляд пов'язаний із тим, що в одному випадку ми говоримо про діяння (поведінку) окремої людини, а в іншому — про сукупність діянь (поведінкових) актів великої кількості людей. Перше на відміну від другого — це психологічний рівень дослідження. Друге на відміну від першого - соціологічний. Маємо два самостійні, але тісно взаємозалежні один з одним рівні дослідження.

    Які знання ми здобуваємо, досліджуючи, насамперед, злочинну поведінку конкретної людини (кримінальне правопорушення), по-друге - суму, сукупність індивідуальних злочинних дій (злочинність), представлених у вигляді явища? Відповідаючи на дане питання, треба сказати, що тут важко жорстко розділити характер знання. Адже соціальне (хоча це й інший рівень у порівнянні з діяльністю окремого індивіда) виростає на ґрунті численних індивідуальних дій (індивідуальних потреб і т.д.) — на психологічній основі поведінки конкретної людини. Іншого підґрунтя прояву соціальне не має: загальне є посередньою сировиною частки, одиничного. Це загальне містить знання й про «соціальний» і про «психологічний». По суті, мова йде, якщо можна так сказати, про дві сторони того самого положення. Отже, продовжуючи мову, насамперед, про злочинну поведінку конкретної людини (кримінальне правопорушення), а по-друге - про суму, сукупність індивідуальних злочинних дій (злочинність), представлених у вигляді явища, ми здобуваємо єдине знання. Воно саме й називається кримінологічним. Тут певною мірою зняте протиставлення злочинності й кримінального правопорушення. У цьому випадку не можна обмежуватися знанням або про те, або про інше. Центральним стає питання здобуття знань взагалі про кримінальні правопорушення. Це, однак, не виключає можливості й необхідності роздільного вивчення кримінального правопорушення (соціального факту) і злочинності (соціального явища). Напроти, таке вивчення збагачує кримінологічне знання.

    Зокрема, для кримінологічного знання важливо розуміти не тільки сутність взаємозв’язку явища злочинності й факту кримінального правопорушення, але й взаємозв’язок злочину і кримінального проступку. Адже, маючи ознаки кримінально карного діяння, кримінальне правопорушення містить одночасно загальні ознаки діянь, що порушують норми права.

    Тут, по суті, ставиться знак рівності між трьома поняттями: протиправна поведінка, неправомірна поведінка, правопорушення. Усі вони репрезентують те саме явище: поведінку, суспільно шкідливу й тому заборонену українським законодавством. Така поведінка заподіює або здатна заподіяти шкоду правам і інтересам громадян, колективам, державі й суспільству у цілому, перешкоджає поступовому розвитку українського суспільства. Особливо це стосується злочинної поведінки. Суспільна небезпека даної поведінки проявляється найбільш яскраво. Тому вона і є предметом спеціального дослідження.

    Ясно, що будь-які заборонені законом учинки людей є правопорушеннями, протиправними діями. Класифікуються вони (зокрема), як правило, згідно із видами відповідальності, установленими законодавством. Злочин є кримінальним правопорушенням. Це найнебезпечніший і тяжкий вид правопорушення. Тому, у кримінологічних дослідженнях він звичайно виділяється із усієї системи правопорушень, внаслідок чого сам термін «правопорушення» уживається у двох змістах: кримінальні правопорушення (кримінальні проступки, злочини) й інші протиправні дії. Оцінюючи кримінальне правопорушення із кримінологічної точки зору, ми говоримо про злочинну поведінку. Оцінюючи ж інші правопорушення, також виходячи з понять кримінології, ми ведемо мову про незлочинні форми протиправної (антигромадської) поведінки. Вивчення особи, що вчинила кримінальне правопорушення, як результат перемикання уваги з кримінального правопорушення на злочинця. Це пов’язано головним чином із необхідністю кримінологічного вивчення особи злочинця й здійснення профілактичного впливу на конкретну людину, окремих осіб. За кримінальним правопорушенням іде покарання злочинця за вчинене їм діяння у міру його провини. Але це вже особлива проблема кримінального права.

    Продовжуючи мову про сукупність кримінальних правопорушень, ми говоримо про злочинність як явище. Говорячи ж про сукупність правопорушень (незлочинних форм протиправної поведінки), можна вести мову про таке явище, як система правопорушень. Висловлюється думка, що таку сукупність можна назвати й протиправністю. Одначе, це не суперечить поняттю «система правопорушень» (вони, по суті, тотожні). Поняття «система правопорушень» містить у собі й злочинність, точно так само, як поняття «правопорушення» містить у собі кримінальне правопорушення. Поняття «система правопорушень» ширше за поняття «злочинність». Але вони тісно взаємопов’язані один із одним. Їх взаємозв’язок особливо явний тоді, коли ми говоримо про стан громадського порядку.

    Що саме, коли й чому закон відносить до кримінальних правопорушень? Що саме, коли й чому держава перестає вважати злочинним? Ставлячи ці питання, учені відповідають на них так: «Визначити у кримінальному законі діяння в якості суспільно небезпечного, винного й кримінально-караного - значить криміналізувати діяння. Виключити із кримінального закону діяння, яке більше не вважається суспільно небезпечним, винним і кримінально-караним, - значить декриміналізувати його». Саме тому вчення про кримінальне правопорушення у теорії кримінального права займає центральне місце. Ця проблема є вихідною для всього кримінального права. Без розуміння даного питання не можна скласти повної й правильної уяви про всю систему кримінального права й усвідомити, який зміст вклав законодавець у конкретну правову норму. Із цим пов’язано й розв’язання цілого ряду кримінологічних проблем. У підсумку все зводиться до одного головного питання: що визнається кримінальним правопорушенням, а що ним не являється? На дане питання, що має й кримінологічне значення, можна відповісти тільки за допомогою кримінального права.

    Відомо, що не будь-яке діяння, яке містить високий ступінь суспільної небезпеки, визнається кримінальним правопорушенням. Кримінальне правопорушення — це завжди синтез двох складових: суспільної небезпеки діяння і його оцінки державою. Тільки держава може заборонити діяння під страхом кримінального покарання. Кримінологія, вивчаючи суспільну небезпеку діянь, не знаходиться осторонь від того, що визнається кримінальним правопорушенням, а що таким не є. А якщо ні, то кримінологія втратила б свою правову базу для дослідження злочинності як явища, що має й соціально-правову сутність, а не тільки соціальну.

    Під впливом кримінології в останні роки активно вивчаються різноманітні соціальні аспекти правопорушень, їх сутність, природа. Звичайно, правопорушення визначаються як такими - законом, але цим їх характеристика не вичерпується. Для кримінології дії людей ніколи не поглинаються правом. Цю науку цікавить змістовна оцінка дій. Даючи її, «не слід упускати з виду, що межа, яка відокремлює злочин від інших видів правопорушень, мінлива й умовна» Саме тому кримінологія вивчає не тільки злочинність, але й різні соціальні протиріччя, пов’язані із відхиленою поведінкою (девіантною) людей взагалі, зокрема, протиправною. Це така поведінка, яка може призвести до вчинення злочину. Для кримінології важлива у першу чергу ціннісна характеристика суспільних відносин як об’єктів не тільки правової, але й соціальної охорони.

    Багато вчинків людей, не заборонені правом, але наносять соціальну шкоду, так як їх криміногенні дії достатньо суспільно небезпечні. Тому кримінологія не оцінює злочин тільки як один з видів правопорушення. Вона пов’язує його з антигромадською поведінкою у цілому, розглядає його як завершальний етап у генезисі такої поведінки.

    Поняттям «кримінальне правопорушення» охоплюється досить широке коло вчинків, зокрема різного характеру. При цьому закон повинен прагнути проводити однозначний рубіж між злочинною й незлочинною поведінкою. У принципі діяння не може бути «трошки злочинним і трошки незлочинним». Але, це суто кримінально-правовий підхід щодо оцінки кримінального правопорушення. Дану проблему вирішує кримінальне право.

    Кримінологія ж до цього питання підходить так: кримінальному правопорушенню звичайно передує вчинення цілої низки антигромадських учинків. Вони починаються із виникнення окремих негативних властивостей, які проявляються у менш небезпечних учинках, і, розвиваючись, стають закономірним наслідком такої поведінки (що характеризує «кримінальну біографію» злочинця). Але кримінологія сама вибирає із життя такі вчинки. Це питання не регулюється правом, принаймні кримінальним. І у той же час будь-якому вчинку потрібна юридична кваліфікація, особливо у випадках інтереси, що зачіпають право й, громадян, суспільство, державу. Відсутність такої кваліфікації багато у чому позначається на характеристиках правопорушень.

    Звичайно, часто важко дати правильну не тільки юридичну, але й політичну оцінку діям, що знаходяться на межі порушення соціальних, моральних, адміністративних, кримінально-правових норм. Не можна за малозначне діяння притягувати людину до кримінальної відповідальності, уважати його злочинцем (хоча він правопорушник), зовсім не потрібно багатьом діянням давати оцінку як кримінальним правопорушенням. Це необґрунтовано розширює коло діянь, що вважаються кримінальними правопорушеннями, спотворює, по суті, картину злочинності. Більше того, таке положення впливає й на стан профілактики правопорушень. Виникає питання: що, власне, ми профілактуємо - правопорушення взагалі або кримінальні правопорушення? Для кримінології це дуже тонке питання, що говорить про її компетенцію.

    Поняття кримінального правопорушення виникає вперше тоді, коли утворюється держава, коли люди встановлюють правила, порушення яких являє собою діяння, іменоване таким. Кримінальне правопорушення - це завжди таке діяння, яке держава визнає небезпечним для своїх, суспільних і приватних інтересів громадян.

    Оцінюючи ж кримінальне правопорушення у цілому, необхідно мати на увазі його соціально-правову природу, взаємозв’язок юридичного й соціологічного. Ці обставини визначають кримінологічний підхід до вивчення кримінального правопорушення. Важливо звернути увагу на два моменти. Насамперед, з юридичної точки зору кримінологічний підхід виключає необхідність розробки спеціального поняття кримінального правопорушення. Поняття, дане кримінальним правом, містить у собі всі правові ознаки, що є для кримінології істотними. По-друге, із соціологічної точки зору кримінологічний підхід припускає аналіз кримінального правопорушення як реального суспільного явища. Поняття кримінального правопорушення при цьому виноситься за рамки, обкреслені кримінальним правом. Тому в якості істотної й обов’язкової умови потрібне дослідження соціального утримування кримінального правопорушення і його взаємозв’язків.

    Як ці два питання пов’язані із кримінологією? У першому випадку кримінальне правопорушення розглядається як кримінально-правова проблема, а у другому - як специфічно соціальна. Другий аспект у кримінології переважає. Даний аспект виникає у кримінології у зв’язку із поясненням наступних питань: чому людина, що включена у систему цінностей, норм, заборон і тому подібних категорій сучасної йому культури, все-таки вчиняє злочин усупереч цим велінням і заборонам; які повинні бути створені умови, щоб людей, що виявились у конфліктній ситуації, і які не у змозі знайти вихід, залишаючись у межах соціальних, моральних і правових норм? Перше питання розглядається у кримінології у зв’язку із особою-злочинця, причинами й умовами кримінального правопорушення, злочинної поведінки особи. Розв’язання другого питання має велике значення для профілактики антигромадської поведінки, зокрема злочинної.

    Кримінологія трактує кримінальне правопорушення як одиничний вчинок. Злочинність - це масове явище. Дане явище також можна розглядати в якості індивідуального об’єкта, але вже більш високого рівня. Злочинність у порівнянні з кримінальним правопорушенням припустимо представляти як індивідуальний об’єкт вищого рівня. Індивідуальний об’єкт нижчого рівня (кримінальне правопорушення) розглядається як категорія випадкова. Конкретні кримінальні правопорушення, з яких складається злочинність, відбуваються незалежно одне від іншого й носять випадковий характер. Індивідуальний же об’єкт вищого рівня (злочинність) — категорія необхідна. Злочинність характеризується цілісністю й складністю, множинністю й різноманітністю зв’язків з іншими соціальними явищами. У всьому цьому й проявляється якісна відмінність між кримінальним правопорушенням і злочинністю. Кримінальне правопорушення - це окреме, а злочинність — загальне. Отже, злочинність (як загальне) існує лише в конкретних кримінальних правопорушеннях (в окремому). Тому вивчення кримінальних правопорушень є якоюсь мірою пізнання злочинності. Але це не означає, що кримінальне правопорушення можна зрівнювати зі злочинністю. Це не дві різні по величині, але схожі, а тим більше однакові явища. Кримінальне правопорушення ніколи не буває просто зменшеною у багато разів копією злочинності. Злочинність має самостійну форму руху. При цьому проявляються такі зв’язки з іншими явищами, які нехарактерні для окремого кримінального правопорушення.

    У кримінології, як вже зазначалося, злочинність являється центральною проблемою. Слід зазначити, що у кримінології існує досить багато понять, визначень злочинності. У даній лекції ми будемо намагатись визначити таке негативне соціальне явище як злочинність, виходячи з її характеристик і основних ознак.

    Розглянемо основні ознаки злочинності.

    1. Злочинність – явище соціальне. Соціальна обумовленість заперечує раніше існуючу уяву про те, що злочинне зерно зараннє закладене у самій людині або категоріях людей, виділених по фізичним, біологічним, расовим та іншим ознакам. Соціальна обумовленість пояснюється тим, що злочинність породжується самим суспільством. Вона соціальна тому, що являється результатом існуючих у суспільстві протиріч. Це свідчить про те, що зміни злочинності знаходяться у безпосередній залежності від стану суспільства та процесів, які відбуваються у ньому.
    2. Виходячи з сутності злочинності, необхідно визначити її як особливий вид соціально відхиленої поведінки людей, що полягає у протиставленні і виборі індивідуально-особистісних інтересів і потреб вимогам суспільства – інтересам суспільства і держави, окремих соціальних груп або конкретних осіб, що порушує нормальне існування даної соціальної системи і негативно характеризує стан суспільства.
    3. Злочинність – явище історично мінливе. Об’єктивний характер злочинності корегується суб’єктивним поглядом законодавця, так як злочинність безпосередньо змінюється з розвитком суспільства.
    4. Злочинність – явище масове, так як проявляється у сукупності кримінальних правопорушень. Отже, вона може бути порахована і виміряна. Загальне поняття злочинність висвітлює відповідну соціальну реальність, яка не зводиться до сукупності кримінальних правопорушень. Як особливий вид соціальної поведінки, що порушує нормальне функціонування суспільства, злочинність існує в окремих кримінальних правопорушеннях і проявляється у сукупності одноразових злочинних посягань. Але як соціальне явище, яке негативно характеризує суспільство, злочинність не вичерпується тим, що притаманно окремим кримінальним правопорушенням, і одночасно включає в себе не всі ознаки кожного окремого кримінального правопорушення, а лише ті, які висвітлюють сутність відповідного діяння – його суспільну небезпеку, антисоціальність, протиставлення індивідуально-особистісного загальноприйнятому суспільному.
    5. Злочинність – кримінально каране діяння. Згідно ст.11 КК України «Кримінальним правопорушенням є передбачене ККУ суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення», а злочинність складається із сукупності діянь, що містять ознаки кримінальних правопорушень, а також осіб, які їх вчинили, на певній території за певний проміжок часу.

      6. Необхідно зазначити, що з кримінально – правової точки зору кримінальне правопорушення розглядається як самостійно вчинений людиною акт, який порушує кримінальний закон. При цьому увага тут зосереджується на юридичному аналізі кримінального правопорушення: об’єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона. Кримінально правовий аналіз кримінального правопорушення дозволяє визначити систему ознак, необхідних і достатніх для визнання того, що особа вчинила діяння, передбачене відповідною нормою кримінального закону, і підлягає кримінальній відповідальності. Кримінологічний підхід направлений перш за все на виявлення причин і умов кримінального правопорушення, особливостей характеристики особи, що вчинила кримінальне правопорушення, соціальних наслідків злочину.

    6. Злочинність – явище самодетермінуюче іншими словами обумовленість злочинності внутрішньо властивими їй як системно-структурному утвору зв’язками й залежностями, які підтримують або підсилюють її відтворення у конкретних умовах місця й часу.

    Отже, злочинність – це соціально-правове, масове, історично мінливе, суспільно небезпечне, протиправне, кримінально каране явище, що складається із сукупності кримінальних правопорушень і осіб, які їх вчинили, на певній території за певний проміжок часу та характеризується кількісними і якісними показниками. Як явище самостійне і специфічне злочинність являє собою досить стійке системно-структурне утворення з різноманітними внутрішніми та зовнішніми зв’язками.

    У кримінології виділяють дві групи характеристик злочинності[1]:

    1) зовнішні, що показують як вона функціонує у суспільстві, вражає ті або інші його структури:

    2) внутрішні:

    Як ми вже зрозуміли, злочинність складається з конкретних кримінальних правопорушень, вчинених на території держави за визначений проміжок часу. Можна констатувати, що між злочинністю й кримінальними правопорушення взаємодія відбувається за закономірностями цілого й частини, загального й одиничного, системи і її елементів.

    Злочинність - цілісна низка окремих кримінальних правопорушень, що групуються за видами кримінальних правопорушень і контингентів учасників, наприклад злочинність неповнолітніх, жіноча, рецидивна, організована і т.д. Тому поняття «злочинність» за своїм змістом ширше поняття «окреме кримінальне правопорушення».

    Щодо класифікацій злочинності то їх дуже багато. І тому ми зупинимось на особливо значущих:

    1) фактична злочинність – сукупність кримінальних правопорушень на певній території за певний проміжок часу.

    2) явна злочинність – сукупність кримінальних правопорушень, факт вчинення яких став відомим державним органам або суспільству.

    3) зареєстрована злочинність – сукупність кримінальних правопорушень, інформація щодо яких надійшла у правоохоронні органи і які зафіксовані у відповідності з встановленими правилами.

    4) розкрита злочинність – сукупність кримінальних правопорушень щодо яких є вирок суду.

    Дана класифікація видів злочинності дозволяє краще розібратися в наступних складних питаннях даної теми.


    2. Основні показники злочинності

    Злочинність має кількісні і якісні показники, які визначаються за допомогою інформації про кількість вчинених кримінальних правопорушень та осіб, які їх вчинили. Ці дані називаються показниками злочинності, що характеризують її стан, структуру, рівень, динаміку, характер, географію. Наприклад, щоб дати кримінологічну характеристику окремому виду злочинності, необхідно охарактеризувати всю сукупність інформації про окремий вид, окрему групу кримінальних правопорушень, розкрити їх індивідуальність і специфічність.

    Показники, що характеризують злочинність, поділяють на абсолютні (виражаються у абсолютних величинах) і відносних (показують співвідношення різних показників предметів і явищ). Кількісне висвітлення полягає у співставленні злочинності з часом, територією, кількістю осіб, а якісні показники характеризують поділ кримінальних правопорушень за статтю, віком, місцем вчинення тощо. Кількісні показники злочинності, більш детальніше, розглядаються у предметі дисципліни правової статистики.

    Розглянемо показники злочинності:

    1. Стан злочинності – загальна кількість кримінальних правопорушень і осіб, які їх вчинили, за певний період часу на певній території. Стан визначається наступними факторами: кількістю вчинених кримінальних правопорушень, кількістю злочинців, що засуджені за їх вчинення, кількістю зареєстрованих кримінальних правопорушень (при оцінці стану злочинності крім зареєстрованих кримінальних правопорушень потрібно також враховувати латентні, приховані діяння, кількість яких може у 3-5 і більше разів перевищувати кількість офіційно зареєстрованих кримінальних правопорушень), збитками, що нанесені кримінальним правопорушенням. Цей показник висвітлюється в абсолютних величинах.

    Абсолютне число вчинених кримінальних правопорушень і осіб, які їх вчинили, має суттєве значення для ціни злочинності: дозволяє мати уяву про розміри і наслідки, визначати кадрові, матеріальні та інші ресурси, необхідні для успішної протидії злочинності, вирішувати законодавчі питання. Разом з тим абсолютний показник недостатній для оцінки стану злочинності на різних територіях або різні періоди часу. У таких випадках використовують інші показники.

    Стан злочинності вивчається у різних аспектах, наприклад, за територіальною ознакою поділяється :

    а) стан злочинності в цілому у державі;

    б) стан злочинності в окремих регіонах (містах, областях);

    в) стан злочинності районах.

    За часом стан злочинності поділяється: місяць, квартал, рік і т.д.

    Поруч зі станом всієї злочинності досить важливе місце займають показники, що характеризують стан різних видів кримінальних правопорушень (наприклад, крадіжки, хуліганства, вбивства, злочинність неповнолітніх у цілому, рецидивна злочинність, організована тощо).

    2. Рівень злочинності – кількість кримінальних правопорушень (осіб, що їх вчинили), вчинених на певній території за певний проміжок часу у розрахунку на 100 тис. (10000, 1000) жителів. Він є об’єктивним виміром злочинності, що дозволяє співставити отримані результати і дати порівняльну характеристику стану злочинності у регіонах, що нас цікавлять або часових інтервалах.

    Щоб отримати дані, придатні для конкретного порівняння у просторі та часі, використовують такий показник інтенсивності злочинності, як коефіцієнт злочинності.

    Коефіцієнт (індекс) інтенсивності злочинності — це кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності. Розраховують цей коефіцієнт так:

    К.з. = (Кп/Н) • 10000 (або 100000),

    де Кп — кількість злочинів; Н — чисельність населення регіону віком старше 14 років (вік, з якого настає кримінальна дальність); 1000 або 10000 – одинична розрахункова база (в залежності від території К.з. може розраховуватись і на 10000 або на 1000 мешканців).

    Коефіцієнт злочинної активності населення відображує частоту вчинення кримінальних правопорушень мешканцями регіону, іншими словами, це кількість виявлених осіб, що вчинили кримінальні правопорушення, з розрахунку на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності, тобто

    К.а. - (О. кп. / Н) • 10000 (або 100000),

    де О. кп. — кількість виявлених осіб, що вчинили кримінальні правопорушення.

    Наприклад, щоб визначити в яких областях України рівень злочинності найвищий, необхідно розрахувати відповідні коефіцієнти інтенсивності злочинності й порівняти їх. Рівень злочинності різних груп населення в певних регіонах можна визначити за допомогою коефіцієнтів, які розраховують стосовно відповідної групи і порівнюють з рівнем злочинності в регіоні загалом. Наприклад, можна визначити коефіцієнти інтенсивності злочинності серед неповнолітніх, чоловіків і жінок, міських і сільських мешканців, серед осіб, що раніше були засуджені.

    3. Ціна злочинності — це економічні, соціальні, моральні, фізичні й інші шкідливі наслідки вчинених кримінальних правопорушень. Своєрідна «ціна» злочинності відображається у такому її додатковому кількісно-якісному показнику, як соціальні наслідки. До них відноситься реальна шкода заподіяна злочинністю суспільним відносинам, що виражається у сукупності негативних наслідків у результаті вчинення кримінальних правопорушень, а також в економічних та інших витратах суспільства, пов’язаних із протидією злочинності.

    Наслідки злочинності можуть проявлятися у самих різних сферах життєдіяльності суспільства: соціально-економічній, політичній, духовній, моральній, трудовій, сімейній тощо. Природно, що не кожен збиток, що спричинений злочинністю, може бути обчислений або виражений у грошовому еквіваленті. Але всі наслідки злочинності завдають шкоди суспільству та негативно позначаються на суспільних відносинах. Соціальні наслідки злочинності можуть бути прямими, безпосередньо пов’язаними зі злочинами, і непрямими, зв’язок яких з кримінальними правопорушеннями опосередкований через видатки на боротьбу зі злочинністю або на відшкодування нанесеного потерпілим морального збитку.

    Майновий (матеріальний) збиток обчислюється у грошовому еквіваленті; збиток від насильницьких посягань оцінюється кількістю випадків смерті, заподіяння шкоди здоров’ю, яка спричинила інвалідність; кількістю робочих днів, втрачених у зв’язку із втратою працездатності потерпілих, розмірами видатків на лікування й виплату грошей за листками непрацездатності тощо. Іншими словами можна сказати, що обчислюється цей показник за кількістю вбитих і покалічених потерпілих, пограбованих, обкрадених і принижених внаслідок вчинення кримінальних правопорушень; розмірами матеріальної шкоди, завданої кримінальними правопорушеннями, і витратами держави на лікування потерпілих і поновлення їх здоров’я; витратами на утримання відповідних установ і правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю.

    Всебічне й глибоке вивчення злочинності не може здійснюватися без обліку її наслідків. Особливо це важливо при розробці заходів профілактики кримінальних правопорушень, обмеження, мінімізації шкоди від їх вчинення. Ціну злочинності необхідно визначати для характеристики її суспільної небезпечності, а також для розрахунку бюджетних асигнувань на боротьбу із злочинністю. Без відповідного фінансового забезпечення програми протидії злочинності неможливо реалізувати.

    1. Динаміка злочинності — кримінологічна категорія, що означає зміни у стані, структурі, характері, географії злочинності, що відбувалися протягом певного періоду. Основним показником динаміки є темп зростання або зниження кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень. Цей показник показує, у скільки разів або на скільки відсотків певна кількість кримінальних правопорушень або злочинців більша або менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння. За базу порівняння може бути взятий показник першого року періоду, за який аналізується злочинність, або показник кожного попереднього року. В першому випадку темп зростання або зниження обчислюється щодо постійної бази і називається базисним, а в другому — щодо змінної бази і називається ланцюговим. Темп зростання або зниження злочинності характеризує інтенсивність зміни її рівня за одиницю часу. Цей показник може бути обчислений за формулою:

    1

    де Кп.і — кількість кримінальних правопорушень, вчинених у певному році;

    Кп.о — кількість кримінальних правопорушень, вчинених протягом першого року даного ряду динаміки;

    Кп.і-1 — кількість кримінальних правопорушень, вчинених у попередньому році.

    1. Структура злочинності - це внутрішня властива їй ознака яка розкриває якісно різні групи або види кримінальних правопорушень, з яких вона складається, вчинених за певний проміжок часу і на певній терито­рії. Структура виразно говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка визначальна якість цього явища. Структура визначається співвідношенням (питомою вагою) у злочинності її видів, груп кримінальних правопорушень, що класифікуються за кримінально-правовими або кримінологічними ознаками. Такими ознаками можуть бути: соціальна і мотиваційна спрямованість; соціально-територіальна поширеність; соціально-груповий склад; ступінь і характер суспільної небезпеки; стабільність злочинності; ступінь організованості й інші ознаки, що обумовлені обліком її зовнішніх і внутрішніх характеристик.

    Основним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів кримінальних правопорушень відносно їх загальної кількості. Питома вага — це відсоткове співвідношення частини злочинності до її загальної величини. Наприклад:

    1

    де Кпв — кількість кримінальних правопорушень певного виду, Кп.з — загальна кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень.

    У науковій та практичній діяльності виділяються різні види структури злочинності. Злочинності, як і будь-якому іншому явищу, властива просторово-часова структура. Чинники, що формують злочинність, певним чином «розлиті» у просторі (по регіонах, населених пунктах різного типу) і часі (по годинах доби, днях тижня, порах року). Можна побудувати структуру злочинності виходячи із ступеня суспільної небезпеки кримінальних правопорушень (особливо небезпечні, тяжкі, менш небезпечні, що не становлять великої суспільної небезпеки). Певний інтерес становить структура злочинності за об’єктом злочинних посягань і психічним ставленням винуватця до вчиненого (за розділами Кримінального кодексу України або — умисні й необережні), за ознаками особи злочинця (чоловіча, жіноча, неповнолітніх, дорослих, первинна і рецидивна, пенітенціарна). Виділяють також злочинність одинаків і групову, майнову і немайнову, у сфері сімейно-побутових відносин, галузях народного господарства (будівництво, торгівля, банківська діяльність, транспорт), організовану і професійну.

    Аналізуючи структуру злочинності, необхідно визначити у відсотках співвідношення кримінальних правопорушень особливо тяжких, тяжких, нетяжких, кримінальних проступків; навмисних і необережних, а також питому вагу рецидивної, професійної, групової злочинності; частку злочинності неповнолітніх тощо.

    У кримінологічному плані велике значення має характер мотивації особи злочинця. Звичайно виділяють насильницькі, корисливі й корисливо-насильницькі кримінальні правопорушення. Порівняння мотиваційної характеристики злочинності у різні періоди та у різних адміністративно-територіальних одиницях дозволяє, наприклад, зрозуміти, якого роду відхилення моральної й правової свідомості, потреб і інтересів складають основу найпоширеніших видів злочинності, і відповідно до цього найбільш точно визначити головні напрями профілактичної роботи.

    Аналіз структури злочинності буде глибшим, якщо точніше вибрані його підстави. Так, якщо всю злочинність неповнолітніх прийняти за 100%, а потім установити її питому вагу із урахуванням територіальної поширеності, то можна виявити конкретні, найбільш уражені цим видом кримінальних правопорушень регіони. Визначаючи у такий же спосіб, але ухвалюючи за 100% злочинність неповнолітніх на певній території, можна з’ясувати, які вікові й соціальні групи мають найбільшу криміногенність й вчиняють переважну кількість кримінальних правопорушень.

    2. Характер злочиності - це показник злочинності тісно взаємопов’язаний зі структурою злочинності та зосереджує увагу на змісті тяжких і особливо тяжких злочинів, їх домінуванні у структурі злочинності, а також розподіл кримінальних правопорушень за групами населення, соціально-економічними сферами тощо. Слід зазначити, що цей показник виділяють спеціально, для того, щоб визначитись з основними напрямами профілактики тих кримінальних правопорушень, які виділяють в особливій частині кримінології. Характер злочинності - частка найнебезпечніших кримінальних правопорушень у її структурі. Цей показник відображає також характеристику осіб, що вчиняють кримінальні правопорушення. Таким чином, характер злочинності визначає ступінь її суспільної небезпеки, виходячи із сукупності у загальному обсязі злочинності особливо тяжких і тяжких злочинів, а також осіб, що їх вчинили. Питома вага тяжкої злочинності (П.в.) розраховується за формулою:

    1

    де З.т. - кількість «тяжкої» злочинності;

    З.з. - кількість всієї злочинності.

    3. Географія злочинності - це розповсюдженість кримінальних правопорушень і осіб, які їх вчинили, на території держави (країн світового співтовариства) за конкретний проміжок часу. Вивчення географії злочинності допомагає: у вирішенні територіального розподілу підрозділів поліції та інших правоохоронних органів; визначитись щодо різноманітності злочинних напрямів у містах, областях, районах, що дозволяє прогнозувати розвиток регіональної злочинності і вчасно застосувати заходи протидії їй.

    Територіальні відмінності за обсягом, інтенсивністю, структурою, динамікою, характером злочинності тісно пов’язані із рівнем соціально-економічного розвитку окремих регіонів країни, із національними традиціями, звичаями, рівнем культурно-виховної роботи, організацією побуту й дозвілля населення, якістю правоохоронної діяльності, із іншими факторами. Ці відмінності враховуються при розробці завдань суспільства щодо протидії злочинності у цілому та зокрема, найбільш важливих напрямів профілактичної діяльності.

    Показник територіального розподілу злочинності (R) розраховується за формулою:

    1

    де u - показник кількості злочинності на одній із адміністративних територій, що входять до складу держави;

    U - показник кількості злочинності на території, до складу якої входить конкретна адміністративна територія.


    3. Латентна злочинність та методи її оцінки

    Для кримінологічного аналізу ознак і показників злочинності важливо мати чітку уяву про джерела відповідної інформації. У практичній діяльності найбільш часто використовуються наступні з них: статистичні звіти про злочинність, картки на вчинене кримінальне правопорушення, на особу, що вчинила кримінальне правопорушення, на обвинувачуваного, підсудного; результати узагальнення кримінальних проваджень і матеріалів про кримінальні правопорушення; дані соціально-економічної, соціально-демографічної та іншої статистики; результати кримінологічних досліджень, а також вивчення громадської думки про злочинність; відомості про інші правопорушення (пияцтво, наркоманію, проституцію тощо). Ці джерела первинної кримінологічної інформації є початковими для вивчення злочинності й пізнання її сутності. Незважаючи на важливість й значимість названих джерел вони, на жаль, не можуть об’єктивно й всебічно відтворити цілісну картину злочинності. Тут постає питання про злочинність, яка не знайшла своє відображення в офіційних статистичних даних. Цю частину злочинності прийнято називати латентною. Вона являє собою сукупність осіб і вчинених ними у конкретному регіоні й у конкретний період часу злочинних діянь, не зафіксованих у кримінальній статистиці.

    Проблема латентності особливо актуальна не тільки для визначення стану, рівня злочинності й виявлення її об’єктивних показників, але і як істотний криміногенний фактор.

    Невід’ємними наслідками латентності злочинності є:

    В юридичній літературі латентну, тобто приховану, злочинність визначають як частину всієї злочинності, інформація про яку не надійшла до органів, на яких законодавством покладена реєстрація кримінальних правопорушень і злочинців.

    Справжній рівень латентної злочинності визначається кількістю кримінальних правопорушень, що залишилася поза сферою застосування кримінального закону, і кількістю злочинців, яких не було притягнуто до кримінальної відповідальності.

    Латентна злочинність - це сукупність кримінальних правопорушень, які не ввійшли у процесі аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного моменту інформації про них. А. Зелінський пропонує таке визначення латентної злочинності: це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами національної поліції, прокуратурою, службою безпеки, судом.

    Латентну злочинність розраховують за формулою

    Зл = Зф – Зз .

    де Зф, Зз — злочинність відповідно фактична і зареєстрована.

    Рівень латентної злочинності визначають так:

    Рл = Зз / Зф .

    В юридичній літературі розрізняють три види латентності: природну (об'єктивну); граничних ситуацій; штучну (приховану).

    Природна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронним органам не були відомі факти вчинення кримінальних правопорушень (неповідомлення потерпілими та іншими особами про вчинене кримінальне правопорушення).

    Латентність граничних ситуацій — це випадки, коли факт кримінального правопорушення виявляється певною особою, але з різних причин не сприймається нею як кримінальне правопорушення (пожежі, кишенькові крадіжки).

    Штучна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронний орган, маючи інформацію про вчинений злочин, не реєструє його і не ставить на облік з будь-яких причин.

    Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:

    Під причинами латентності кримінальних правопорушень необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого та іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації й обліку кримінальних правопорушень, а також їх розкриттю, у тому числі й забезпеченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності правоохоронних і судових органів, в обов'язки яких входить виявлення, реєстрація кримінальних правопорушень і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

    Фактори, які впливають на латентність кримінальних правопорушень, можна в певний спосіб класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб’єктів кримінально-правових відносин. Головними їх учасниками є суб’єкт кримінального правопорушення, потерпілий, особи, що причетні до кримінального правопорушення, і державні органи кримінального переслідування та правосуддя. Саме від цих учасників залежить, чи буде виявлено кримінальне правопорушення і покарано злочинця.

    Фактори природної латентності кримінальних правопорушень, що пов’язані з поведінкою злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація кримінальних правопорушень, що вчиняються, є важливими факторами латентності, що набагато ускладнює розкриття і розслідування кримінальних правопорушень, особливо тих, що вчиняються у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою складовою латентності кримінальних правопорушень, що безпосередньо пов’язана з якостями особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жертви. Об'єктом злочинного посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в оприлюдненні факту вчиненого кримінального правопорушення. Злочинець враховує, що для такої жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.

    На латентності окремих кримінальних правопорушень істотно позначається психологічний тиск на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози, залякування. При вчиненні тяжких злочинів або настанні тяжких, наслідків злочинці можуть застосовувати матеріальні стимули. Факт неповідомлення жертвою кримінального правопорушення у правоохоронні органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі дістав назву латентної віктимності.

    Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчинене кримінальне правопорушення, можуть бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність віри у професіоналізм правоохо­ронних органів і їх здатність розкрити кримінальне правопорушення, бажання уникнути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого кримінального правопорушення обумовлює причетність до нього потерпілого, який за несприятливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких кримінальних правопорушень належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. Причетність потерпілого до вчиненого кримінального правопорушення в таких випадках є основною причиною їх латентності.

    Одним з важливих факторів латентності кримінальних правопорушень, який безпосередньо стосується поведінки свідків, осіб, причетних до кримінальних правопорушень, а також потерпілих, є відсутність дієвого механізму забезпечення безпеки осіб, які сприяють розкриттю кримінальних правопорушень і здійсненню правосуддя. Незахищеність цих осіб від протиправного впливу, який може здійснюватись у вигляді підкупу, умов­ляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянського обов'язку.

    До факторів об’єктивного характеру, що сприяють латентності кримінальних правопорушень, належать також незадовільна матеріально-технічна забезпеченість як оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі. На ефективність їх діяльності істотно впливає недостатність спеціальних технічних засобів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного забезпечення, криміналістичної техніки.

    На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумовлюється як недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів, а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких покладено функції розкриття й розслідування кримінальних правопорушень. Особливу небезпеку становлять дії посадових осіб, які умисно приховують інформацію про злочинну діяльність підлеглих, а також умисна не реєстрація заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, що надійшли до правоохо­ронних органів, під різними приводами, що здійснюється з метою створення уявної ефективності діяльності правоохоронних органів, пов'язаної з розкриттям і розслідуванням кримінальних правопорушень. На латентність кримінальних правопорушень впливають також однобічність і неповнота у розкритті й розслідуванні кримінальних правопорушень правоохоронними та судовими органами, внаслідок чого не встановлюються всі епізоди злочинної діяльності й не всі винні особи притягуються до кримінальної відповідальності. Одним з факторів, що впливають на латентність кримінальних правопорушень, є також неправильна юридична кваліфікація кримінальних правопорушень (умисна або помилкова) відповідним органом розслідування або судом. Так, пограбування кваліфікується як крадіжка, злісне або особливо злісне хуліганство — як звичайне хуліганство.

    Належний рівень організації реєстрації й обліку кримінальних правопорушень є однією з центральних організаційно-управлінських проблем боротьби із злочинністю, оскільки відіграє важливу роль у забезпеченні повноти й об'єктивності інформації про показники стану злочинності та реального контролю за нею.

    Досліджують латентну злочинність за допомогою прийомів і методів, які умовно можна поділити на дві групи.

    До першої, соціологічної групи належать соціологічні прийоми і способи вимірювання латентної злочинності й визначення латентності окремих видів кримінальних правопорушень. Це спостереження, опитування, анкетування, експертні оцінки, огляди віктимізації населення, конвент-аналізи матеріалів преси.

    До другої, оперативно-слідчої групи входить сукупність прийомів і способів виявлення прихованих кримінальних правопорушень, які застосовують в оперативній та слідчій діяльності правоохоронні органи. Серед них вирізняють способи виявлення латентних кримінальних правопорушень, які тією чи іншою мірою пов'язані з господарською діяльні­стю юридичних осіб. З огляду на важливість об'єкта дослідження вони створюють підгрупу методів економіко-правового аналізу.

    Необхідно також ураховувати сучасні розробки методики вимірювання латентної злочинності на основі модульного аналізу конструювання соціуму, в основу якого покладено системний підхід до дослідження суспільства загалом і, зокрема, такого соціального явища, як злочинність. При цьому широко використовують сучасні комп'ютерні технології, за допомогою яких можна не тільки розраховувати показники, що стосуються латентних кримінальних правопорушень і латентних злочинців, а й визначати тенденції розвитку латентної злочинності[4].


    4. Соціальні наслідки злочинності

    Поряд зі злочинами й злочинцями одним із показників злочинності слід уважати наслідки цього негативного явища. Подібне судження висловив у свій час В.Н. Кудрявцев, що включив суспільно небезпечні наслідки вчинених злочинних діянь (дій або бездіяльностей) у загальне поняття злочинність. Адже характеристика злочинності як негативного соціально-правового явища була б неповною без розгляду її наслідків - тієї сумарної шкоди, яку заподіює вона суспільним відносинам. У кримінології традиційно термін «ціна злочинності» використовується щодо соціальних наслідків злочинності. В «ціну» входить усе те, чим суспільство й держава «розплачуються» за злочинність.

    Наслідки злочинності - усі ті шкідливі, небажані із точки зору суспільства й держави зміни у соціальних цінностях та інтересах, які виникають у результаті вчинення злочинів, що виражені фактом існування злочинності.

    Соціальні наслідки злочинності у своїй основі мають формальні й змістовні ознаки. Розглянемо їх.

    1. Формальна ознака полягає у тому, що сукупність наслідків злочинності утворюють тільки ті різновиди соціальної шкоди, які виникають як результат винних дій, передбачених нормами кримінального законодавства. Наприклад, кримінально-правові наслідки кримінальних правопорушень, які є елементом їх складу (матеріальна, моральна й фізична шкода конкретним громадянам).
    2. Змістовна ознака соціальних наслідків злочинності полягає у суспільній небезпеці тієї шкоди, яка наступає у результаті кримінально-карних дій. Сюди відносяться й кримінально-правові наслідки кримінальних правопорушень, і шкода, яка заподіяна кримінальними правопорушеннями за межами їх складів, і соціальні витрати реагування на злочинність (видатки на утримання правоохоронних органів, розробку законодавства й заходів боротьби зі злочинністю, утримування ув’язнених тощо).

    У структурі соціальних наслідків злочинності традиційно виділяють три складові частини:

    Крім вище зазначеного, класифікація соціальних наслідків злочинності може бути представлена й у такий спосіб:

    У практичних цілях для визначення реальних наслідків злочинності враховується, наприклад, число осіб, які загинули у результаті будь-яких кримінальних правопорушень - не тільки умисних, але й необережних, порушень правил безпеки на виробництві, транспорті тощо. За останні час в Україні число таких осіб в окремі роки досягало близько 30 тис. у рік, що більш ніж у 2,5 рази ніж кількість загиблих у війни в Афганістані. Крім того, для вирахування наслідків злочинності включається у розрахунки кількість осіб, яким кримінальними правопорушеннями заподіяна шкода здоров’ю різного ступеня тяжкості, осіб, які стали жертвами сексуальних кримінальних правопорушень, які потерпіли від майнових кримінальних правопорушень, а також сума матеріального збитку від злочинних посягань на всі види (форми) власності.

    Якщо деякі із перерахованих показників досить чітко фіксуються у кримінально-правовій статистиці, то обрахування інших проводиться приблизно, як правило, на основі вибіркових і непрямих даних, а обчислення точної суми всього матеріального збитку від злочинності фактично неможливо. В окремих випадках кримінальні правопорушення, що мали місце у XX ст., а негативні наслідки настали тільки зараз і вони настільки колосальні, що не піддаються хоч би приблизному виміру, не кажучи вже про точний. Так, наприклад, наслідки кримінально-караних діянь, з якими пов’язана трагедія на Чорнобильській АЕС.

    У цей час потрібного й ефективного практичного обліку соціальних наслідків поки немає. Відомо про кількість і види вчинених кримінальних правопорушень, про осіб, що їх вчинили, а справжній обсяг і характер соціальної шкоди, яку заподіює суспільству злочинність, ціну, яку ми платимо за її існування, фактично завжди приблизні й оцінюються експертами по-різному. Це пояснюється причинами об’єктивного й суб’єктивного характеру. Об’єктивні причини полягають у тому, що не кожен збиток, який спричинений злочинністю, може бути вирахуваний і виражений у якому-небудь числовому еквіваленті. Не всі наслідки злочинності піддаються реєструванню. Наприклад, наслідки «формальних кримінальних правопорушень», об’єктивна сторона яких юридично обмежена вчиненням суспільно небезпечних дій і не включає настання певних наслідків, головним чином тому, що наслідки подібних кримінальних правопорушень носять нематеріальний характер. Крім того, не фіксуються наслідки кримінальних правопорушень із усіченим складом, незакінчених кримінальних правопорушень, наслідки, віддалені у часі від моменту вчинення кримінального правопорушення. Суб’єктивною причиною також є теоретична не розробленість проблеми соціальних наслідків злочинності, відсутність необхідної методики виміру й обліку всіх видів наслідків злочинності.

    Соціальні наслідки злочинності мають необхідні ознаки правового явища. Насамкінець, необхідно відзначити, що юридичні й соціальні ознаки у цьому випадку невід’ємні й тільки їх єдність дозволяє говорити про феномен соціальних наслідків злочинності.


    Висновок

    Отже, злочинність являє собою збірне поняття. Але вона не є абсолютно однорідне явище. У реальній дійсності злочинність характеризується як досить яскрава сукупність різних актів індивідуальної злочинної поведінки. Враховуючи єдність кримінального правопорушення й особи, яка його вчинила, злочинність варто оцінювати як сукупність не тільки кримінальних правопорушень, але й злочинців. Злочинність формується у масове явище, долаючи індивідуальні риси кримінальних правопорушень і злочинців, одночасно розробляючи загальні, узагальнені ознаки, характерні для всієї сукупності. Це не просто сума, а органічна підсумкова сукупність, характерна для певної території й конкретного часу. Поняття «сума» визначає лише формально кількісну сторону злочинності, а поняття «сукупність» - ще й якісну.

    Злочинності як явищу відповідає діалектична єдність усіх її ознак і властивостей: злочинність як масове явище, як соціальне і як правове явище, злочинність як історично мінливе явище. Ця єдність ознак і властивостей дає про злочинність принаймні загальне, але цілісне знання. Завдяки саме діалектиці знання про злочинність знаходять єдність (діалектична єдність). Поряд із цим діалектика є й необхідною умовою плідної практичної діяльності, що забезпечує контроль над злочинністю як явищем, якому відповідає єдність усіх його ознак і властивостей.

    Необхідно вказати ще на одну властивість (ознака) злочинності: вона являє собою антинародне явище, тобто має антигромадський характер. Вона спрямована проти інтересів людей, суспільства й держави у цілому.

    Ознаки й властивості злочинності визначають її поняття. Злочинність є відносно масове, історично мінливе, соціально-правове, антигромадське явище, що складається із сукупності дій, заборонених карним законом (кримінальних правопорушень), вчинених у даній державі у той або інший період часу.


    Література

    1. Александров Ю.В., Гель А.П., Семаков Г.С. Кримінологія: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2002.
    2. Бабаев М.М. Социальные последствия преступности. — М., 1982.
    3. Бандурка А., Давиденко Л. Противодействие преступности: война терминов, понятие, общая характеристика // Право і безпека.-2004.-№3.-С.7.
    4. Державна антикорупційна політика і запобігання та протидія корупції на публічній службі в органах державної влади та органах місцевого самоврядування: монографія / автор. кол.: В.В. Василевич, Т.Е. Василевська, В.Ф. Нестерович, Е.В. Расюк, А.В. Савченко, В.Л. Федоренко (кер.) та ін.; за ред.проф. Ю.В. Ковбасюка і проф. В.Л. Федоренка. – К.: Видавництво Ліра-К, НАДУ, 2016. – 524 с.
    5. Джужа О.М., Василевич В.В., Кулакова Н.В. та ін. Організована злочинність в Україні та країнах Європи: Посібник / За заг. ред. проф. О.М. Джужі. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2007. – 248 с.
    6. Дрьомін В.М. Кримінологія. Навчально-методичний посібник / В.М. Дрьомін, Ж.В. Мандриченко, Т.В. Мельничук, Ю.О. Стрелковська, А.І. Марчук, А.М. Ізовіта, С.А. Ілько, Н.О. Федчун, В.Я. Цитряк. – Одеса :Національний університет «Одеська юридич юридична академія», 2015. – 144 с.
    7. Загально-соціальна і спеціальна профілактика наркоманії та ВІЛ/СНІДу: Навчально-методичний посібник/ О.М. Джужа, О.Ф. Гіда, Г.І. Піщенко, С.М. Корецький; За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: НАВСУ, 2004. – 80 с.
    8. Іванов Ю.Ф., Джужа О.М. Кримінологія: Навч. посіб. К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. – 264 с.
    9. Карпец И.И. Преступность: иллюзии и реальность. М., 1992
    10. Коган В.М. Социальные свойства преступности. — М., 1977.
    11. Конєв А.А. Основні кримінологічні характеристики латентної злочинності. — Омськ, 1980;
    12. Корупційна злочинність в Україні: сучасний стан, детермінанти та запобігання: навч.посіб. / автор.кол.: В.В. Василевич, О.М. Джужа, А.О. Джужа, О.Г. Колб, О.І. Колб, Н.В. Кулакова, Ю.О. Левченко, А.В. Микитчик, С.І. Мінченко, С.А. Мозоль, Т.В. Миронюк, Г.С. Поліщук, Е.В. Расюк, А.В. Савченко; за ред. проф. О.М. Джужи та доц. Е.В. Расюка. – Київ: ФОП Маслаков, 2018. – 340 с.
    13. Криминология. Учебник для юридических вузов. // Под редакцией доктора юридических наук, профессора Долговой А.И. - М., 1999.
    14. Криминология: Учебник // Под ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. М., 2005. С. 125.
    15. Кримінологія. Загальна та Особлива частини : підручник / за ред. В. В. Голіни ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. 2 - ге вид., переробл. і доповн. – Х. : Право, 2009. – 288 с.
    16. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. професор. І.М. Даньшина. – Харків: Право, 2003. – 352 с.
    17. Кримінологія: підручник / А.М. Бабенко, О.Ю. Бусол, О.М. Костенко та ін.; за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. – 2‑ге вид., перероб. та допов. – Харків : Право, 2018. – 416 с.
    18. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / О.М. Джужа, Я.Ю. Кондратьєв, О.Г. Кулик, П.П. Михайленко та ін.; за заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.
    19. Кримінологія:навч. Посібник / О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Г. Колб [та ін.]; за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужі. – К.: Атіка, 2010. – 312 с.
    20. Курс Кримінології. Загальна частина. Підручник: У 2 кн. /О.М. Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; За заг. ред. Джужи О.М. – К.: Юрінком-Інтер, 2001. – 352 с.
    21. Кримінологія: підручник [Текст] / О.М. Джужа, В.В. Василевич, В.В. Чернєй, С.С. Чернявський та ін.; за заг. ред. д-ра юрид. Наук, проф. В.В. Чернєя; за наук. ред. д-ра юрид. наук, проф. О.М. Джужі. – Київ: ФОП Маслаков, 2020. – 612 с.
    22. Міжнародно-правові заходи запобігання наркотизму: Науково-методичний посібник // (О.М. Джужа, Г.І. Піщенко, В.Г. Пшеничний, О.М. Стрільців).-К.: НАВСУ, 2004.-132 с.
    23. Мозоль С.А. Кримінологічна безпека в Україні: монографія. Харків: Константа, 2018. – 482 с.
    24. Мозоль С.А. Питання визначення ціни злочинності / Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення [Текст] : матеріали міжвузів. наук.-практ. круглого столу (Київ, 22 берез. 2019 р.) / [редкол.: В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. – Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2019, С. 80-83.
    25. Нариси з кримінології постмодерну / О.М. Литвинов, Ю.В. Орлов. – Харків: Право, 2019. – 278 с.
    26. Нєбитов А.А. Криміногенний стан злочинності на території Київської області у 2018 році / Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення [Текст] : матеріали міжвузів. наук.-практ. круглого столу (Київ, 22 берез. 2019 р.) / [редкол.: В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. – Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2019. – С. 50-54.
    27. Панкратов В.В. Косвенные методы изучения преступности // Вопросы борьбы с преступностью. М.,1967.
    28. Профілактика злочинів: Підручник / О.М.Джужа, В.В.Василевич, О.Ф.Гіда та ін.; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М.Джужи. – К.: Атіка, 2011. – 720 с.
    29. Результати опитування Інституту Горшеніна щодо стану злочинності в Україні. Обозреватель: [сайт] URL: https://www.obozrevatel.com/news/ukraintsi-vvazhayut-scho-zlochinnist-v-ukraini-zrosla.-opituvannya.htm (дата звернення 21.02.2019).
    30. Шехавцов Р.М., Хавронюк М.І. Звіт щодо кримінальної статистики в Україні. - К., 2019. – 80 с.