ТЕМА 3. Кримінологічне вчення про особу, яка вчинила кримінальне правопорушення

   Вступ

1. Основні напрями вивчення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення

2. Соціальне і біологічне в особі, яка вчинила кримінальне правопорушення

3. Характеристика особи яка вчинила кримінальне правопорушення

4. Класифікація і типологія осіб які вчинили кримінальні правопорушення. Механізм
індивідуальної злочинної поведінки

   Висновок

   Література

Вступ

Однією із основних складових предмета науки кримінології є вчення про особу яка вчинила кримінальне правопорушення «злочинця». Без нього не можливо до кінця з’ясувати всі інші кримінологічні проблеми, будь-то детермінанти злочинності чи організація боротьби з нею. З одного боку, детермінанти злочинності пов’язані з об’єктивними соціальними явищами, які негативно впливають на моральне формування людей і проявляються в індивідуалістичних, антисуспільних поглядах, звичках, позиціях, що лежать в основі злочинної поведінки, а з іншого – з обставинами, які сприяють реалізації прояву подібних поглядів, звичок і позицій у конкретному злочині. Здавалось би, зазначені явища та обставини незалежні від людини, яка вчинила злочин, і є зовнішніми стосовно неї, але свого криміногенного значення вони набувають, формуючи особу яка вчинила кримінальне правопорушення і таким чином трансформуючись у внутрішні детермінанти злочину. В однакових умовах різні люди ведуть себе по-різному – одні дотримуються закону, інші його порушують. Це дає підстави вважати, що особи, які обрали антисуспільний варіант поведінки, чинять так внаслідок певних їх властивостей, що обумовили саме цей вибір. Тому дуже важливим напрямом науки кримінології є вивчення осіб, які вчинили кримінальні правопорушення.

1. Основні напрями вивчення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення

В однакових умовах рiзнi люди ведуть себе по-рiзному – однi дотримуються закону, iншi його порушують. Це дaє пiдстави вважати, що особи, якi обрали антисуспiльний вapiaнт поведiнки, вчиняють так внаслiдок певних їх властивостей, що обумовили саме цей вибiр. Тому дуже важливим напрямом науки кримiнологiї є вивчення осiб, якi вчинили злочини.

Спроби визначити зв'язок між особистістю злочинця і його злочинною поведінкою здійснювались неодноразово, але так і не завершились успіхом. Ще до початку системного вивчення злочинів і злочинності юристами і соціологами, мали місце теорії, які пояснювали антисуспільну поведінку, в основному вони мали релігійний характер.

Отже розглянемо історичний розвиток вивчення особистості яка вчинила кримінальне правопорушення у світі.

Східні релігії, такі як індуїзм, буддизм і брахманізм, вводять поняття «карма». Згідно з уявленнями даних релігій, сутність, «душа» людини проходити через безліч втілень, причому дії, вчинені людиною в одному втіленні, за допомогою карми впливають на його особистість і умови життєдіяльності у всіх наступних. Наявність благих намірів і здійснення шляхетних учинків приносити гарну карму, виношування порочних задумів і усвідомлене вчинення злих справ, у тому числі злочинів — погану. Це пояснюється через умовність поділу людей на окремі особистості й поділу на суб'єкт і об'єкт: нерозуміння злочинцем карми ( у цьому випадку того, що всі люди пов'язані причинно-наслідковим зв'язком), призводить до того, що «воздаяние» може затягтися в часі, але воно неодмінно наступає.

Злочинна поведінка у цій моделі пояснюється успадкованими від попередніх інкарнацій негативними особистісними характеристиками. Погана карма також визначає схильність людини бути жертвою злочину. Так, людина, у якийсь момент має намір вчинити вбивство, продукує у своїй кармі можливість несподіваної смерті для самого себе.

Проте, за індивідом у рамках цієї концепції признається певна свобода волі й здатність йти шляхом, який пройдений у попередніх інкарнаціях. Погана карма може бути виправлена вчиненням шляхетних учинків або використанням спеціальних практик очищення, точно так само як гарна — зіпсована злодіяннями.

Божественне провидіння. Існували також ідеї, згідно з якими образ і сенс існування людини визначається божественним приреченням ще до його народження. Таким чином, існування злочинних особистостей пов'язується з тим, що для них цей шлях був визначений Богом і такий природній порядок речей.

Крім своїх теологічних і філософських наслідків, ця парадигма сформулювала досить істотний вплив на наступні кримінологічні теорії, що пояснювали вчинення злочинів уродженими біологічними особливостями конкретної людини. Крім того, у рамках протестантської етики у якості критерію «обираності Богом» виступав життєвий успіх, наслідком чого з'явилося судження про те, що злочинність властива лише найбіднішим верствам населення.

Дуалізм. Релігійний дуалізм виходить із існування якоїсь злої сили (злого божества або іншої надприродної істоти), яка перебуває у вічній боротьбі із силами добра, причому у різних версіях дуалізму ця сила може виступати як у ролі творця миру, так і в ролі його загарбника. У ранньому іудаїзмі ідеї дуалізму знаходили вираження у виді про двоєдиної природі бога Яхве, що включала добру й злу складову. У пізньому іудаїзмі й християнстві зла природа приписується іншій надприродній силі, іменованої дияволом або сатаною.

Іудейські й християнські уявлення про природу людини також мають двояку природу. З одного боку, приписування прабатькам людства гріхопадіння поклало на все людство тягар первородного гріха. З іншого боку, одним зі стовпів даної галузей світових релігій являється уява про свободу волі людини, свободу вибору між добром і злом. На першій уяві ґрунтується ідея «одержимості» злом як причина злочинної поведінки, на другій — модель «спокуси» людини «нечистою силою».

Спокуса. Модель «спокуси» заснована на уявленні про протиборство диявола й божественних сил добра. Диявол спокушає людину, «пропонуючи» йому зробити грішний (у тому числі злочинний) вчинок, а сили добра винагороджують за дотримання «правил», надають духовну допомогу людині, яка потрапила в лихо, допомагаючи їй протистояти бісівській спокусі. Індивід завжди зберігає свободу вибору між добром і злом, може як піддатися спокусі, так і успішно протистояти їй. Оскільки той факт, що людина піддалася на спокусу, незважаючи на «допомогу», яка надавалася їй силами добра, означає її слабовільність, уважалося, що люди, які вчиняють злочини, за своєю природою гірше тих, хто виявився здатний успішно протистояти спокусі. Це розглядалося як обґрунтування такого найважливішого елемента права, як установлення покарання за вчинення певних учинків. Там, де виявлялося недостатньо обіцянки вічних страждань у адському полум'ї, вступали в дію громадські державні органі, що заподіюють страждання злочинцеві ще при його житті.

Одержимість. Більш детерміністською є модель «одержимості», яка в цьому плані може розглядатися як передумова позитивістських кримінологічних теорій. Над розумом і тілом одержимої людини контроль мав злий дух, змушуючи її робити погані вчинки. Щоб знову повернути людину до нормального існування, необхідно було провести обряд екзорцизма, вигнання нечистого духу з тіла.

Людей, одержимих нечистою силою, визнавали нездатними відповідати за скоєні в такому стані вчинки. Для того, щоб все-таки обґрунтувати застосування громадською владою заходів покарання за вчинення злочинів, було припущення про те, що злий дух може опанувати не будь-якою людиною, а лише тією, яка веде гріховний спосіб життя або не виявила пильності. Покарання, таким чином, призначалось не за скоєні вчинки, а за те, що людина «дозволила» ворожій силі опанувати собою.

Важливим наслідком цієї моделі, яка має вплив на наступний розвиток кримінологічних теорій, є уявлення про можливість виправлення злочинця (шляхом проведення обрядів екзорцизма), про застосування найбільш суворих видів покарання, таких як смертна кара або вигнання із громади, тільки у «безнадійних» випадках, коли інші засоби не виявили потрібного впливу.

Захід релігійних теорій. Поступове послаблення впливу релігії на громадське життя, становлення наукового світогляду привело до того, що релігійні уявлення про злочинність в епоху «Просвітництва» були відкинуті. Почали використовуватись спроби раціонального пояснення походження негативних соціальних явищ.

Уже на самому ранньому етапі розвитку кримінології ці пошуки проводились у двох напрямках. Прихильники першого говорили про біологічну схильність до девіантної поведінки, представники другого обертали свою увагу до соціального середовища, уважаючи його основним фактором, який впливає на вчинки людини. Сучасне кримінологічне вчення про особистість злочинця є діалектичним підсумком боротьби й взаємозв’язку цих течій.

Позиція толстовства. У «Воскресіння» Л. М. Толстого зазначається, що головною причиною злочинності є спроби інституціоналізувати покарання, суд одних людей над іншими (у ньому критикуються й конкретні психологічні навчання й теорії); що треба «вибачати завжди, усіх, нескінченну кількість разів вибачати, тому що немає таких людей, які самі не були винні й тому могли б карати або виправляти» (див. останню главу).

Особистість злочинця в працях філософів:

Античність. Серед робіт античних філософів в аспекті особистості злочинця найцікавішими й значимими є роботи Платона і Аристотеля.

Платон вказував на недосконалість людської природи, яке необхідно враховувати при складанні законів. Він уважав, що законослухняна поведінка людини визначається не його спадковістю, а його вихованням: «…чесноти вчити можна… немає нічого дивного, коли в гарних батьків бувають погані, а в поганих гарні діти».

Схожі положення сформулював Демокрит, який уважав, що причиною злочинів є моральні й розумові недоліки, а неправильна поведінка людини є наслідком відсутності у неї знань про те, що для попередження злочинів необхідно, насамперед, виховання, оскільки покарання не втримує від спокуси скоювати погані вчинки потай. З недоліками виховання й тими, що виникають як їх наслідок перекрученими потребами (егоїзм, розпуста і т.д.) пов'язували злочинну поведінку Антісфен, Діоген і інші.

Аристотель виходив з того, що вибір людини між дурними й шляхетними вчинками визначається, насамперед, страхом перед покаранням, воліючи свої вигоди й задоволення загальному добру: «людина приділяє собі більше благ і менше зол». Однак, хоча Аристотель і вважав, що визначальна роль у вчиненні злочину належить вільній волі людини, їм відзначається, що на це впливають зовнішні умови: соціальна нерівність, беззаконня і т.д., що злочини можуть вчинятися у пориві страстей, і такі вчинки повинні каратися менш строго, чому заздалегідь обмірковані.

Середньовіччя. У період Середніх віків (аж до XV сторіччя) кримінально-правові вчення перебували у повній залежності від церкви. У цей період переважали розглянуті вище погляди на походження злочинності — вчинення злочинів як результат божественного приречення або одержимості злими духами. Значним був вплив римського права і філософських вчень античності, однак вчені цього періоду не прагнули створювати нові теорії, ставлячи перед собою лише вузькопрактичні цілі.

Проте, окремі ідеї мислителів середньовіччя все-таки піднімалися над уже досягнутим в античності рівнем. Так, Фома Аквінський класифікував усіх людей на доброчесних, які не вчиняють злочинів не тому, що бояться покарання, а тому що такий природній закон їх поведінки, і порочних, які не піддаються переконанню й реагують тільки на примусові заходи.

Епоха Відродження. У період Відродження філософська думка знову повертається до проблем права й злочинності. В «Утопії» Томаса Мора висловлюються ідеї про соціальну обумовленість вчинення злочинів: поки будуть існувати причини, що породжують злочини, у першу чергу економічні, злочини будуть вчинятися, причому нарощування жорстокості покарань не вирішить проблему злочинності. Одначе, поведінка людини в основному визначається середовищем, у якому вона перебуває, писав також Джон Локк.

Велися пошуки шляхів модернізації кримінального права, засновані на основі про те, що людину, що вчинила злочин, можна виправити, повернути до нормального життя у суспільстві. Томас Мор пропонував увести за майнові злочини новий вид покарання — виправні робот, а основоположник школи настоящого права Гуго Гроцій говорив про виправлення злочинця як про одну з основних цілей покарання.

Були й протилежні ідеї: так, Томас Гоббс уважав найбільш природнім станом для людства «війну всіх проти всіх» (ця характеристика була пізніше використана Енгельсом у своїй теорії злочинності). По Гоббсу, тільки страх перед покаранням з боку держави може подолати прагнення, пов'язані з такими основними людськими якостями, як суперництво, недовіра, любов до слави.

Епоха Освіти. У XVIII сторіччі вчення про злочини і покарання караність досить активно розвивалася, саме у цей період закладаються основи класичної кримінально-правової теорії.

Про особистість злочинця й причини злочинності у цей період писали багато мислителів. Шарль Монтеск’є виходив з уяви про соціальну природу злочинності, уважаючи головною причиною злочинів «лиху вдачу» і рекомендував державі опікуватися про «доброзвичайність» з метою зменшення злочинності.

Жан Жак Руссо писав, що коріння соціальних відхилень, у тому числі злочинів, лежать у самій природі приватно власного суспільства, для якого характерні політична й економічна нерівність, урбанізація, зловживання правлячих класів. Про соціальну невпорядкованість як причині злочинів писали й такі мислителі, як Локк, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам і інші. Однак у цілому для більшості мислителів епохи Просвітництва на перший план серед причин соціального зла виступало неосвіченість людей: вони вважали, що суттєво впливає на формування поведінки середовище саме просвітницькими заходами.

Всебічний підхід до оцінки особи, яка вчинила злочин, необхідний не тільки для об'єктивного розслідування кримінальної справи і визначення найбільш доцільних заходів впливу на винного, а й для виявлення та усунення причин та умов злочину, а також правильного вибору заходів для його перевиховання.

Успішне запобігання злочинам можливе лише в тому випадку, якщо увагу буде сконцентровано на особистості злочинця, оскільки саме особистість є носієм причин їх вчинення. Можна тому сказати, що ця особистість - основна і найважливіша ланка всього механізму злочинного поводження. Ті її особливості, що породжують таке поводження, повинні бути безпосереднім об'єктом запобіжного впливу. Тому проблема особистості злочинця є головною і водночас найбільше складною проблемою кримінології.

Особистість злочинця завжди була однієї з центральних проблем усіх наук кримінального профілю й у першу чергу кримінології. У залежності від соціально-історичних умов, вимог соціальної практики і рівня розвитку науки по-різному ставилося і вирішувалося питання, що таке особистість злочинця, чи є вона взагалі, у чому її специфіка, яка її роль у вчиненні злочину, як впливати на неї, щоб не допустити більше злочинних дій.

Необхідно враховувати, що навіть у такій специфічній сфері, як злочин, людина діє в якості суспільної істоти. Тому до неї треба підходити як до носія різноманітних форм суспільної психології, придбаних моральних, правових, етнічних і інших поглядів і цінностей, індивідуально-психологічних особливостей. У цілому - це являє собою джерело злочинного поводження, його суб'єктивну причину, визначає необхідність вивчення всієї сукупності соціологічних, психологічних, правових, медичних (у першу чергу, психіатричних) і інших аспектів особистості злочинця.

Особистість злочинця являє собою сукупність соціально значимих негативних властивостей, що утворилися в неї у процесі різноманітних і систематичних взаємодій з іншими людьми.

Соціальний характер особистості злочинця дозволяє розглядати його як члена суспільства, соціальних груп або нових спільностей, як носія соціально типових рис. Включення злочинця в активне і корисне групове спілкування - важлива умова його виправлення.

Для визначення поняття особистості злочинця необхідно вирішити ряд спеціальних питань, зокрема: чи охоплює це поняття всіх осіб скоївших злочин, або тільки частину з них; які сторони й особливості злочинця необхідно вивчати.

І в наукових, і в практичних цілях це поняття повинно об'єднувати осіб, винних у злочинному поводженні. Як злочинність включає такі зовсім різні злочини, як зґвалтування і шахрайство, так і поняття особистості злочинця в практичному і науковому змісті об'єднують осіб, що вчинили ці злочини. Тому кримінологія вивчає причини і механізм учинення злочинів, у тому числі необережних і ненавмисних. Особистість усіх скоївших злочин повинна бути предметом кримінологічного пізнання, що має величезне практичне значення, у першу чергу для профілактики злочинів. Якщо з орбіти кримінологічного вивчення виключити особистість тих, для яких зроблений злочин не став основною головною діяльністю, то вони узагалі випадуть із поля зору кримінологи, що завдасть істотний збиток практиці.

Поняття особистості злочинця у визначеній мірі умовне і формальне, оскільки віднесення визначених дій до числа злочинних залежить від законодавця. Він же, як відомо може скасувати кримінальну відповідальність за вчинки, що раніше їм розглядалися як злочинні. Не можна не визнати також, що в багатьох осіб, що учинили, наприклад, необережні злочини можуть бути відсутні риси, типові для злочинців.

Поняття особистості злочинця не може бути ярликом для позначення найбільше небезпечних і злісних правопорушників. Це поняття - початкова позиція кримінологічної теорії особистості, уявне відтворення реального об'єкта і не має сили і змісту поза ним.

Наявність відмітних рис особистості злочинця не варто розуміти так, що вони властиві усім без винятку особам, що вчинили злочин. Відсутність їх у деякої частини злочинців не знімає питання про необхідність вивчення і їхньої особистості як носія причин злочинного поводження. Проте основна маса злочинців відрізняється визначеними особливостями.

Саме даний факт дозволяє говорити про особистість злочинця як про окремий, самостійний соціальний і психологічний тип. Його специфіка визначає особливості духовного світу злочинців, їхньої реакції на вплив соціального середовища.

Можна визначити особистість злочинця як особистість людини, що вчинила злочин унаслідок властивих йому психологічних особливостей, антигромадських поглядів, негативного відношення до моральних цінностей і вибору суспільно небезпечного шляху для задоволення своїх потреб або не проявлення необхідної активності в запобіганні негативного результату.

Кримінологічне вивчення особистості злочинця здійснюється для виявлення й оцінки тих її властивостей і рис, що породжують злочинне поводження, із метою його профілактики. У цьому виявляється найтісніша єдність трьох вузлів кримінологічних проблем: особистості злочинця, причин і механізму злочинного поводження, профілактики злочинів. При цьому особистість злочинця є основною тому, що її кримінологічні особливості первинні, оскільки є джерелом, суб'єктивною причиною злочинних дій, а тому саме вони, а не дії або поводження повинні бути об'єктом профілактичних зусиль. Те, що ці внутрішні особливості можуть призвести до вчинення злочинів, складає сутність суспільної небезпеки особистості злочинця, а саме злочинне поводження - похідне від них.

Криміногенні риси особистості формуються під впливом зовнішніх соціальних чинників.

Вчиненню злочину можуть сприяти, навіть провокувати на це ситуаційні обставини, зовнішнє середовище. Але, та сама ситуація сприймається й оцінюється різними людьми по-різному. В остаточному підсумку в механізмі індивідуального злочинного поводження особистість злочинця грає головну роль стосовно зовнішніх чинників. Тому вчинення злочину точніше було б розглядати не тільки як результат простої взаємодії особистості з конкретною життєвою ситуацією, де вони виступають у якості рівнозначних «партнерів». Злочин є наслідком, реалізацією криміногенних особливостей особистості, що взаємодіє із ситуацією.

Виходячи з наведеного, можна сказати, що особа яка вчинила кримінальне правопорушення ­це сукупність соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків i відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (не особистісними) умова­ми та обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

З цього визначення чітко видно зв'язок між загальносоцiологiчною i кримінально-правовою сутнicтю поняття особи яка вчинила кримінальне правопорушення. Негативні соцiальнi чинники формують особу злочинця лише в тих випадках, коли вони проявляються у самому факти вчинення злочину. Caмi ж негативні ознаки i властивості не дозволяють вважати особу злочинцем до вчинення нею злочину. Кримiнологiв цікавлять як соцiально-негативнi фактори, що відбилися у свiдомостi особи i сформували в неї здатнicть вчинити злочин, так i тi, які сприяли вчинен­ню конкретного злочину.

Закономірно постає запитання: з якого часу можна говорити про особу яка вчинила кримінальне правопорушення i коли така можливicть відпадає, тобто в яких межах icнує особа яка вчинила кримінальне правопорушення? Відповідаючи на нього, треба враховува­ти кримінально-правовий, соціологічний i кримінологічний аспекти поняття особи яка вчинила кримінальне правопорушення. У кримінально-правовому аспекті особа яка вчинила кримінальне правопорушення виникає після визнання її судом винною та вступу вироку суду в законну силу i триває до моменту відбуття покарання та погашення (зняття) судимості. Таке положення має важливе значення, оскільки дає можливість вipно визначити напрями й межі ви­вчення особи яка вчинила кримінальне правопорушення i саме тих її властивостей, які відіграли вирішальну роль у вчиненні злочину.

Кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов'язана зi злочином, який вона вчинила. Але кримінологів більше цікавить генезис особи яка вчинила кримінальне правопорушення, тобто процес її становлення i розвитку, який розкриває детермінанти її формування. Такий інтepec зникає, коли дана особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Таким чином, антисуспiльнi властивості, які характеризують особу злочинця, існують до злочину i обумовлюють його вчинення, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після та у зв'язку з вчиненням нею кримінального правопорушення.

2. Соціальне і біологічне в особі, яка вчинила кримінальне правопорушення

У вченні про особу особи яка вчинила кримінальне правопорушення принциповим є питання про роль біологічних факторів у злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не розв'язана, i piзні кримінологи трактують її по-різному. Перші спроби вивчення особи яка вчинила кримінальне правопорушення розглядали ще у стародавні часи, а пояснити поведінку злочинця з біологічних позицій були зроблені ще у 2-й половині XIX сторіччя в антропологiчнiй теорiї Чезаре Ломб­розо та його послідовників. Але й у представників класичної школи кримінології були намагання пояснення піднятих вище питань, хоча й не з такою повнотою як це зробив Чезаре Ломброзо. Отже розглянемо ці погляди.

Класична школа кримінології. Поява класичної школи кримінології датується серединою XVIII — початком XIX століття. Її представниками були Чезаре Беккаріа, Джеремі Бентам, Франц фон Ліст, Ансельм Фейербах. Класична школа відкидала спроби пояснити злочинність із використанням релігійних категорій, однак якоюсь мірою опиралася на постулат про повну свободу волі людину, доповнивши його концепцією раціонального вибору.

Основні програмні положення класичної кримінології викладені у роботі Чезаре Беккаріа «Про злочини й покарання»:

• Усі люди наділені волею волі, злочин є актом вільної волі людини, яка свідомо діє й вільна у своїх учинках.
• Зважуючи переваги й недоліки, прагнучі до задоволення й уникаючи страждань, людина вибирає лінію поведінки.
• Злочин і злочинність є результат нездатності мас засвоїти тверді правила поведінки.
• Погана поведінка людей є продуктом недосконалості закону.

Беккаріа писав, що ще жодна людина «не пожертвує безоплатно навіть часткою власної волі і тільки необхідність змушує її це робити».

Представники класичної школи вважали, що «усі люди рівною мірою здатні протистояти злочинному наміру, усі вони заслуговують рівне покарання за рівні злочини й що на однакове покарання вони реагують зовсім однаково».

Класична школа кримінології прагнула взагалі виключити ознаки особистості людини-злочинця, із предмета кримінології. Однак практика показала, що така уява є хибною, адже людина далеко не завжди поводиться раціонально.

Позитивізм у кримінології. Пошук інших факторів, що є причинами поведінки людей, здійснювався в рамках позитивістського напрямку в кримінології. Можна виділити наступні загальні риси всіх позитивістських шкіл кримінології:

• Науковий підхід (вимога фактів, наукових доказів) і схильність до детермінізму.
• Визнання індивідуального характеру злочинної поведінки конкретної людини й необхідності індивідуалізації покарання.
• Вчинення злочинів уважалося психологічним або фізіологічним відхиленням, яке можна намагатися вилікувати.

Перші позитивістські школи шукали зв'язок між особливостями зовнішності людини й схильністю до злочинної поведінки ( до певної міри будучи послідовниками демонологічних навчань, у яких фізичне каліцтво вважалися свого роду «печаткою зла», що лежить на людині).

Фізіономіка й френологія. Першими, хто запропонував шукати ознаки, пов'язані зі злочинною поведінкою, в особливостях зовнішності людини, були прихильники фізіономіки (наприклад, Лафатер). Вони називали в числі таких ознак маленькі вуха, пишні вії, маленькі носи, більші губи і т.д. Одначе який-небудь стійкий зв'язок між цими ознаками й злочинною поведінкою виявити не вдалося.

Схожою з фізіономічною теорією була френологія, що вивчала зовнішні особливості черепа людини, які, на думку френологів, були показниками його особистих рис, властивостей і схильностей. Одні виступи на черепі вважалися індикаторами «нижніх» функцій мозку (наприклад, агресивності), а інші представляли «вищі» функції й схильності ( у тому числі мораль). Уважалося, що у злочинців «нижні» прагнення переважають над «вищими». Найбільш відомим френологом був Франц Йозеф Галль.

Галль уважав, що «злочини є продуктом індивідів, що їх вчиняють, а отже, їх характер залежить від природи цих індивідів і від тих умов, у яких ці індивіди перебувають; лише беручи до уваги цю природу й ці умови, можна правильно оцінювати злочин».

Галль також став першим, хто запропонував класифікацію злочинців залежно від біологічних ознак. Він запропонував поділяти їх на три категорії:

• Перша категорія — це злочинці, які хоча й вчиняють злочини, але за своїми внутрішніми якостями здатні побороти дурні потяги й боротися зі злочинними спокусами.
• Друга категорія — злочинці, які є знедоленими від природи й у силу цього легко піддаються злочинним потягам.
• Третя категорія — проміжна, це злочинці, які здатні стати як на шлях виправлення, так і на шлях подальшого вчинення злочинів залежно від того, який вплив виявляє на них зовнішнє середовище.

Кримінальна антропологія. Чезаре Ломброзо: «Раптово, одного разу ранком похмурого грудневого дня, я виявив на черепі каторжника цілу низку ненормальностей... аналогічну тим, які є у нижчих хребетних. Побачивши ці дивні ненормальності — начебто б ясне світло опромінило темну рівнину до самого обрію — я усвідомив, що проблема сутності й походження злочинців була дозволена для мене».

Фізіономіка й френологія сталі попередницями кримінальної антропології, вивчення якої часто пов'язується з роботами італійського кримінолога Чезаре Ломброзо і його учнів. Ломброзо вважав, що злочинцям властиві аномалії внутрішньої й зовнішньої анатомічної будови, характерні для первісних людей і людиноподібних приматів (мавп).

Ломброзо є автором ідеї «природженого злочинця». За Ломброзо, злочинець — це особливий природній тип. Стане людина злочинцем чи ні — залежить тільки від уродженої схильності, причому для кожного типу злочинів (убивць, насильників, грабіжників) характерні свої аномалії фізіології, психології й анатомічної будови.

Ломброзо виділяв наступні основні ознаки, властиві природженим злочинцям:

• Незвичайно маленький або великий ріст;
• Маленька голова й велика особа;
• Низьке й похиле чоло;
• Відсутність чіткої границі росту волосся;
• Зморшки на чолі й особі;
• Великі ніздрі або горбиста особа;
• Великі вуха, що виступають;
• Виступи на черепі, особливо в області «центру руйнування» над лівим вухом, на тильній стороні голови й навколо вух;
• Високі вилиці (скули);
• Пишні брови й більші очниці із глибоко посадженими очами;
• Кривій або плоский ніс;
• Видана вперед щелепа;
• М'ясиста нижня й тонка верхня губа;
• Яскраво виражені різці й взагалі ненормальні губи;
• Маленьке підборіддя;
• Тонка шия, похилі плечі при широких грудях;
• Довгі руки, тонкі пальці;
• Татуювання на тілі.

Ломброзо виділяв божевільних злочинців і злочинців за пристрастю. Ломброзо також займався вивченням впливу статі на злочинність. У роботі «Жінка, злочинець й проститутка» він висловив думку, що жінка-злочинець перевершують за жорстокістю злочинців-чоловіків. Одначе, запропоновані Ломброзо ознаки не витримали перевірки практикою. Його критики вказували, що аналогічні особливості існують і у законослухняних особистостей, а якої-небудь статистичної різниці у частоті їх повторюваності немає. Були зроблені порівняльні дослідження, об'єктами яких були укладені, студенти, військовослужбовці і вчителі коледжів. Ніяких статистично значимих відмінностей між ними виявити не вдалося. Через це у більш пізніх роботах самого Ломброзо і його учнів крім злочинців, які вчиняють злочини в силу біологічної схильності, виділяються також ті, хто може піти на порушення закону під дією життєвих обставин (випадкові злочинці).

Учні Ломброзо Рафаель Гарофало і Енріко Феррі, не відмовляючись від основних ідей антропологічної школи, надавали більшого значення соціальним факторам. Сутністю й специфічною рисою антропологічної школи Феррі вважав положення про те, що «злочинець не є нормальна людина, а, навпаки, внаслідок своїх органічних і психічних ненормальностей, спадкових і придбаних, він становить… особливий різновид людського роду». Прихильниками цього напрямку у Росії були Прасков'я Тарновська, Дмитро Дриль і низка інших кримінологів.

Клінічна кримінологія. У клінічній кримінології (інша назва — теорія небезпечного стану особистості) вчинення злочинів пояснюється внутрішньою схильністю окремих індивідів до вчинення злочинів, яка може бути виявлена спеціальними тестами, а також вивченням способу життя, і скоректована використанням медичних методів. У кількості способів корекції поведінки представниками цієї школи називаються психоаналіз, електрошок, лоботомія, таламотомія, медикаментозний вплив, хірургічні методи, а також позбавлення волі на невизначений строк до моменту, поки, на думку комісії лікарів, не мине небезпечний стан особистості.

Представниками цієї школи є французький учений Жан Пінатель, італійські автори Філліпо Граматика і ді Туліо.

Теорія конституційного нахилу. Уживали також спроби поставити злочинну поведінку у залежність від коституційного типу людини (типу статури), яка, у свою чергу, пов'язувалася з роботою жалюзей внутрішньої секреції. Виділялося три основні соматичних типи:

• Ендоморфний — тенденція до ожиріння, м'яка заокругленість тіла, короткі й тонкі кінцівки, тонкі кістки, гладка шкіра; розслаблена особистість із підвищеним рівнем комфортності, любить розкіш, екстраверт.
• Мезоморфний — перевага м'язів, костей і опорно-рухової системи, великий тулуб, широкі груди, великі долоні й руки, щільна статура; активний, агресивний і нестриманий тип особистості.
• Ектоморфний — перевага шкіри, тендітне тіло, тонкі кістки, похилі плечі, маленька особа, гострий ніс, тонке волосся; чутливий тип з розладами уваги і безсонням, проблемами зі шкірою й алергіями.

Хоча кожній людині деякою мірою властиві ознаки всіх трьох названих типів, уважалося, що у злочинців найбільшою мірою виражені ознаки мезоморфного типу.

У якості заходів, які необхідно вживати для запобігання вчинення злочинів, прихильники даної теорії (німецький психіатр Ернст Кречмер, американські кримінологи Уільям Шелдон, Шелдон і Елеонора Глюк і інші) пропонували гормональну терапію, а також переміщення потенційних злочинців у спеціальні табори, де їх будуть навчати навичкам громадсько-корисної поведінки.

Психологічні теорії злочинності. До кількості позитивістських слід віднести й психологічні теорії злочинності (основоположником яких є Зігмунд Фрейд). Фрейд припускав, що будь-які вчинки людей, — що це рвуться назовні несвідомі інстинкти або схильності. Коли контролюючий вольовий фактор не здатний придушити природний інстинкт — виникає конфлікт, що виливається у злочин.

В інших психологічних теоріях уважалося, що вчинення злочинів є ознакою психічною хворобою або інших психопатологічних розладів.

Ранні соціологічні теорії генезису злочинної особистості. Адольф Кетле: «У всьому, що стосується злочинів, кількість повторюваності з такою сталістю, що цього не можна не помітити... Ця сталість, з якою щорічно відтворюються ті самі злочини й викликають ті ж самі покарання в тих самих пропорціях, є один із самих цікавих фактів, які повідомляють нам статистичні дані кримінальних судів; це я завжди особливо намагався представити у різних своїх творах... і не переставав повторювати щороку: є бюджет, який сплачується зі значною вірністю, — це бюджет темниць, каторг і ешафотів; про зменшення цього-то бюджету потрібно всіма силами опікуватися».

До періоду початку XIX сторіччя відноситься поява соціологічних теорій злочинності. Їх родоначальник — французький математик і астроном Адольф Кетле. Він писав, що суспільство містить у собі зародок усіх злочинів тому, що у ньому полягають умови, що відповідають їхньому розвитку. За Кетле, людські дії підкоряються певним законам, а вчинення злочинів залежить від віку людей, їх статі, професії, освіти, клімату, пір року і т.д.

Концепція Кетле — це механістичний соціальний детермінізм. Усі соціальні явища в ньому механічно «виводяться» з нижчих форм руху матерії. Кетле вважав, що закони соціального життя, як і принципи механіки, єдині для всіх епох і народів. Однак до середини XIX сторіччя став очевидно аномальний процес розвитку суспільства: з одного боку, мав місце безсумнівний соціальний прогрес, що супроводжувався збільшенням особистої волі й зростанням рівня життя; з іншого боку, злочинність не тільки не зменшувалася, але й навпаки, зростала швидкими темпами. Іншим недоліком теорії стало велика кількість (до 170—200) факторів, які впливають на злочинність, при тому, що вони не були розмежовані за ступенем значимості.

Теорії конфлікту. Фрідріх Енгельс: «Неповага до соціального порядку все різкіше виражається в своєму крайньому прояві - у злочині. Якщо причини, що призводять до деморалізації робітника, діють сильніше, більш концентрованим чином, ніж зазвичай, то він так само неминуче стає злочинцем, як вода переходить з рідкого стану в газоподібний при 80 ° по Реомюр».

Наступний етап в історії розвитку соціологічних теорій особистості злочинця були теорії конфлікту. У роботах Карла Маркса і Фрідріха Енгельса існування злочинності пов'язується з існуючими у капіталістичному суспільстві суперечностями і соціальною нерівністю. З метою досягнення рівності члени певних груп населення можуть звертатися до скоєння злочинів перш за все з метою отримання матеріальної вигоди.

У роботі «Становище робітничого класу в Англії» Енгельс, цитуючи Томаса Гоббса, назвав стан зі злочинністю в капіталістичному суспільстві «війною всіх проти всіх». Енгельс спочатку думав, що злочини притаманні в першу чергу пролетаріату як пригніченому класу. Пізніше це положення уточнювалося, оскільки було необхідно пояснити, чому злочини скоюють не всі робітники і чому злочини притаманні не тільки пригніченим, але і правлячим групам. Останнє пояснювалося тим, що приватновласницькі відносини обумовлюють моральну деградацію всіх без винятку прошарків суспільства, а злочинність перестала порівнюватись з пролетаріатом в цілому і стала ідентифікуватися як один з прошарків люмпен-пролетаріату, який включає також бродяг і повій.

Існували й інші пояснення злочинності в середовищі пролетаріату. На думку Генрі Мейхью, автора книги «Робочі і бідняки Лондона», «головним фактором була відмова паупера або злочинця працювати, відмова, обумовлена внутрішнім моральним дефектом». Таким чином, не соціальне середовище й найбідніші прошарки суспільства, слугують причиною концентрації злочинців серед люмпенізованих верств населення, а люмпенізованість є наслідком злочинної орієнтації особистості. Інші автори (наприклад, автор праці «Небезпечні класи і населення великих міст» Г. А. Фрейгер) йшли ще далі, прирівнюючи до злочинців усі найбідніші верстви населення, вказуючи, що їх життєві умови цілком і повністю стають причиною моральних дефектів цих людей.

Сучасні концепції біологічних засад злочинної поведінки. Розвиток суспільних наук і наук про природу у XX столітті не могло не вплинути на розвиток вчень про злочинну особистість. Зокрема, розвиток генетики вплинув й на розвиток досліджень, у яких автори спробували обґрунтувати біологічну теорію особистості злочинця на основі новітніх наукових методів.

Дослідження злочинності близнюків. Можливість народження дітей з однаковим генетичним кодом - одно яйцевих близнюків, закладена в природу людини, дає спосіб визначити, чи є залежність між генетичними особливостями людини і характером його поведінки. Було виявлено, що якщо один з таких сіблінгов скоює злочин, то і другий з великим ступенем імовірності наслідує його. Генетик В. П. Ефроімсон проаналізував дані щодо частоти вчинення злочинів близнюками в США, Японії та кількох країнах Західної Європи за 40 років, було відібрано декілька сотень пар близнюків. Було встановлено, що обидва одно яйцевих близнюка виявлялися злочинцями у 63 %, а обидва різнояйцевих - тільки в 25 % випадків.

Дані цих досліджень істотно зміцнити позиції прихильників біологічних теорій особистості злочинця. Однак їх противники вказують, що дане пояснення не є єдино можливим. Передбачається, що генетично задається не схильність до вчинення протиправних вчинків, а певний тип реакції на соціальні чинники, що формують особистість.

Крім того, при повторних дослідженнях були отримані дані, що суперечать вищевикладеним результати. Так, німецький психолог і соціолог Вальтер Фрідріх за підсумками досліджень поведінки великої кількості близнят зробив висновок про те, що «інтереси і установки визначаються суспільним середовищем і розвиваються у соціальній діяльності людини».

Хромосомні аномалії й злочинність. Інші дослідження, що отримали популярність, пов'язані з вивченням хромосомних аномалій та їх зв'язок з вчиненням злочинів. Стать людини та пов'язані з нею біологічні ознаки визначаються набором статевих хромосом: у чоловіків присутній набір XY хромосом, у жінок - XX. Спостерігаються також випадки, коли в результаті якихось аномалій на ранній стадії зародкового розвитку відбувається подвоєння «чоловічої» статевої хромосоми Y - XYY синдром. Фенотипічні люди, що мають це відхилення, відрізняються досить високим зростом.
Дослідження, проведені в США, Англії, Австралії та інших країнах показали, що каріотип XYY частіше зустрічається серед обстежених злочинців, ніж у контрольній групі. У спеціально підібраних групах правопорушників (з розумовими аномаліями або високим зростом) ця ознака зустрічався у 10 і більше разів частіше. Була навіть висунута гіпотеза про те, що подвоєння Y-хромосоми спричиняє формування «надчоловічого» типу особистості, схильного до агресивної та жорстокої поведінки.

Однак ця гіпотеза не знайшла підтвердження: вивчення поведінки осіб з XYY-синдромом не виявило будь-якої їх підвищеної жорстокості. Крім того, дана хромосомна аномалія не може пояснити походження не тільки злочинності в цілому, але й навіть її частини: в нормі вона зустрічається приблизно у 0,1-0,2% населення.

Крім того, наявність кореляції між хромосомної аномалією і злочинною поведінкою ще не означає наявності між ними причинного зв'язку. Відзначається, що причиною виникнення хромосомних аномалій можуть слугувати такі обставини, як зловживання алкоголем і наркотиками, які є одночасно сильними соціальними чинниками формування злочинної особистості.

Так, першим засудженим, у якого було виявлено наявність такої аномалії, в Європі став Даніель Югон. Вказується, що він «у віці 4 років переніс енцефаліт і страждав нервовими припадками, народився з деформацією ступні, що спричинило порушення рухових функцій, і був об’єктом насмішок братів, сестер, товаришів; в підлітковому віці отримав глибоку травму, яка не затерлася у пам'яті і була навіть причиною спроби самогубства; не мав можливості надбати професійні навички та отримати певну постійну роботу, працював з 15 років і з цього ж часу вживав спиртні напої». У такій ситуації неможливо визначити точно, які аспекти злочинної поведінки визначаються хромосомної аномалією, а які - соціальної деформацією особистості.

Сучасні концепції соціальних основ злочинної поведінки. Габриэль Тард: «Як! Зростання трудової діяльності і багатства робить природним зростання злочинів і злочинців! А де ж, отже, моральна сила праці, моральна чеснота багатства, про які стільки говорили? Утвір зробив великі успіхи. Де ж благодійне, настільки прославлене дією державним ладом на звичаї? Як! Три великих попереджувальних ліки від соціальної хвороби: праця, спільний достаток і освіта - посилено діяли не раз, а потік злочинності, замість того щоб пересохнути, раптом вийшов з берегів ».

Формування сучасних соціальних теорій злочинності відноситься до початку XX століття. Воно було пов'язане з тим, що тенденції динаміки злочинності суперечили як теоріям механістичного соціального детермінізму (злочинність зростала швидше, ніж населення), так і класовим теоріям конфлікту (по мірі згладжування класових протиріч злочинність не тільки не зникала, але навіть і не зменшувалася).

Було висунуто припущення про те, що економічне становище робітничих класів повинно розумітися не тільки як фінансовий, але й духовний, моральний і політичний їх стан, однак навіть з урахуванням цього класові теорії виявилися не здатним пояснити зростання злочинності та її якісні зміни (зростання кількості безмотивованих і хуліганських злочинів, поява масових вбивств, поширення злочинності, пов'язаної з наркотиками і інші тенденції), з'явилася потреба в нових теоріях соціальних явищ, і, зокрема й злочинності.

Теорії соціальної аномії. Спроба пояснити ці протиріччя була зроблена французьким соціологом Емілем Дюркгеймом. Він першим сформулював поняття соціальної аномії, яке було пізніше сприйнято іншими кримінологами. Дюркгейм констатує, що необхідною умовою благополучного існування людини є достатнє задоволення його потреб, яке визначається рівновагою між цілями, які ставить собі людина і ступенем його успіху в досягненні цих цілей. При цьому якщо біологічні потреби (в їжі, сні і т. д.) обмежені природним чином, то для соціальних потреб (прагнення до благополуччя, розкоші, комфорту) ніяких внутрішніх обмежуючих механізмів не існує, їх межі можуть бути встановлені тільки суспільством.

У нормальних умовах людина відчуває обмеження, що накладається суспільством і підпорядковується його колективному авторитету, його вимоги не перевищують якогось соціально-прийнятного рівня. Однак у випадку, коли в суспільстві відсутні якісь усталені межі прагнень для окремих його членів, як це буває при різних суспільних потрясіннях, як негативного, так і позитивного характеру, до приходу суспільства в рівновагу жоден його член не знає точно, які потреби виявляться надмірними, а які ні. Цей стан Дюркгейм називає соціальною аномією.

У широкому плані аномія - це «порушення в ціннісно-нормативних системах особистості і соціальних груп, ціннісно-нормативний вакуум, неефективність соціальних і насамперед правових норм», які і визначають скоєння злочинів.

Дюркгейм доходить висновку, що злочинність - це нормальне суспільне явище. Її існування означає прояв умов, які необхідні для того, щоб суспільство не зупинялося у своєму розвитку, злочинність готує підґрунтя для суспільного прогресу, а ненормальною є лише надмірна або занадто низька злочинність. Дюркгейм вважав, що навіть якщо у суспільства якимось чином вийде перевиховати або знищити існуючих злочинців (злодіїв, вбивць, ґвалтівників і т. д.), суспільство буде змушене зробити злочинними інші діяння, які раніше такими не вважалися. Це пояснюється тим, що злочинець являє собою негативну рольову модель поведінки, необхідну для формування людини як повноцінного члена суспільства.

Цей висновок досить парадоксальний і тому зустрів серйозну протидію з боку інших кримінологічних шкіл. Тим не менш, його значення полягає в тому, що він пояснює всі невдачі спроб радикальним чином викорінити злочинність.

Ідеї Дюркгейма були розвинені американським соціологом Робертом Мертоном, який, проаналізувавши причини зростання злочинності в американському суспільстві, зробив висновок, що незалежно від класової структури суспільства, від його економічного, політичного та іншого розвитку інтенсивність антисоціальної поведінки буде зростати, якщо виконуються дві умови:

• У суспільстві панує ідеологія, яка ставить якісь умови успіху, нібито загальні для населення в цілому, понад усе (в американському суспільстві Мертон вважав такою умовою багатство).
• Більша частина населення не має жодних або майже жодних законних засобів для досягнення цілей, поставлених цими умовами.

Саме теорії соціальної аномії визначили розвиток і сучасний характер американської кримінології.

Теорія конфлікту культур. У теорії конфлікту культур, розробленою американським кримінологом Торстеном Селліном, висувається положення про те, що вчинення злочинів є одним з можливих результатів вирішення конфлікту, що виникає внаслідок того, що одна і та ж людина входить у різні соціальні групи з різним світоглядом і стереотипами поведінки (сім'я , колеги по роботі, національні та етнічні спільноти).

Теорія стигматизації. Основним положенням даної теорії є ідея про те, що людина стає злочинцем не тому, що порушує закон, а в результаті «стигматизації», яка виражається в тому, що державні органи накладають на нього «клеймо», «ярлик» злочинця, результатом чого є відторгнення від суспільства, перехід злочинної поведінки з випадкового в звичне.

Теорія диференціальної асоціації (теорія субкультур). Інша спроба пояснити, як люди стають злочинцями, була зроблена американським соціологом Едвіном Сазерлендом, «першовідкривачем» білокомірцевої злочинності.

В основу створеної ним теорії диференціальної асоціації лягла гіпотеза про те, що людина стає злочинцем в результаті навчання протиправній поведінці в соціальних мікрогрупах (сім'я, вулиця, школа і т. д.). Ось основні положення теорії диференціальної асоціації:

• Девіантній поведінці вчаться.
• Девіантна поведінка засвоюється при взаємодії з іншими людьми, особливо у випадках, коли така взаємодія носить тісний особистий характер.
• При навчанні засвоюються як техніка вчинення злочину, так і їх мотиви, раціональне пояснення поведінки і ставлення до нього.
• Коли оцінка, сприятлива правопорушенню бере гору над оцінкою, яка йому не сприяє, людина стає злочинцем.
• Навчання злочинній поведінці здійснюється з використанням тих же самих механізмів, що і навчання будь-якому іншому типу поведінки.

Недоліком даної теорії є складність формалізації використовуваних у ній понять. Зазначається, що вкрай важко визначити і виміряти ті «оцінки», які мають сприяти або перешкоджати вчиненню злочинів. Відзначається також, що в багатьох випадках дружба із злочинцями не тягне за собою скоєння згодом якихось протиправних дій, в результаті чого неясно, що є причиною, а що наслідком: поведінка, що є відхиленою або наявність друзів з такою поведінкою.

Особистість злочинця в сучасних філософських теоріях. Вивченням проблеми особистості злочинця поряд з кримінологами продовжують займатися і філософи. Значне місце проблема злочину і покарання в сучасному суспільстві займає, наприклад, в роботах французького філософа і соціолога Мішеля Фуко, який піддав критиці загальноприйняту в сучасному правосудді концепцію покарання як засобу виправлення злочинця. Злочинець у Фуко включений в саму систему влади, яка прагне не знищити або вигнати його з товариства, а використовувати його як інструмент соціального контролю. Фуко взагалі не вважає за потрібне розглядати ситуацію злочину з точки зору самого злочинця: оскільки існування тіла (об'єкта), згідно з поглядами цього автора, визначається існуванням зовнішнього спостерігача, охарактеризувати злочин можна лише за допомогою правового та психіатричного дискурсу, але не дискурсу самого обвинуваченого в ньому людини. Одним з недоліків сучасної системи правосуддя Фуко вважав те, що хоча закони і декларують караність злочину, а не злочинця, на ділі ситуація абсолютно зворотна: карається злочинець, але не злочин. Ідеї ​​Фуко, таким чином є схожими як з ідеями кримінологів класичної школи (які також не вважали за потрібне брати до уваги внутрішні характеристики особистості), так і з ідеєю Дюркгейма про те, що коріння злочинності криються в самому суспільстві, оскільки існуючій суспільній системі необхідні злочинці для підтримки її нормального існування.

Соціальний і біологічний напрямок у радянській і українській кримінології. Ленін: «Ми знаємо, що корінна соціальна причина ексцесів, що полягають у порушенні правил гуртожитку, є експлуатація мас, нестаток і убогість їх. З усуненням цієї головної причини ексцеси неминуче почнуть «відмирати».

Третя програма КПРС «У суспільстві, що будує комунізм, не повинно бути місця правопорушенням і злочинності.»

Ідеологічною основою радянської кримінології була теорія соціального конфлікту, запропонована Марксом і Енгельсом. Більшість радянських кримінологічних вчень ґрунтувалося на двох постулатах:

• Соціалістичному суспільству не властиві корінні протиріччя, що породжують злочинність.
• Злочинність не вічна і повинна зникнути з побудовою вищої фази соціалізму - комунізму.

У програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді партії в 1961 році і діяла аж до 1986 року, говорилося, що в радянському суспільстві вже є всі передумови для ліквідації злочинності. Відповідно цьому в радянській кримінології переважав погляд, що «не можна пояснювати мінливе соціальне явище - злочин постійними властивостями природи людини, зокрема «злочинної людини». Спроби шукати біологічну основу злочинності були заклеймлені як буржуазні ще в 30-х роках. На думку радянських учених (А. А. Герцензона і Ф. М. Решетникова), оскільки злочинність є соціально обумовленою, то немає необхідності взагалі навіть намагатися шукати біологічні витоки поведінки, це призводить до ігнорування реальної природи злочину, який є соціальним явищем і має породжуватися соціальними ж причинами.

В. Н. Кудрявцев, І. І. Карпець та Н. П. Дубінін у своїй книзі «Генетика, поведінка, відповідальність» писали, що причиною скоєння злочинів конкретною людиною є особливо несприятливі умови його соціального формування та життєдіяльності. На підтвердження цього вони приводили відомості про зростання злочинності в період кризових станів суспільства, особливо пов'язаних зі становленням і зростанням капіталістичного способу виробництва.

Однак була в радянській кримінології і інша точка зору. Сплеск дискусій викликали публікації саратовського професора І. С. Ноя і його учнів, які вважали, що «незалежно від середовища людина може не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки». Дані автори, не намагаючись заперечити тезу про те, що соціалізм не містить внутрішніх причин злочинності, говорили про те, що раз злочинність все ж продовжує існувати, то вона носить характер не суспільного, а біологічного явища. Ця точка зору була підтримана деякими радянськими генетиками, зокрема, В. П. Ефроімсоном, який писав: «Подібно до того, як з поліпшенням матеріальних та санітарних умов серед захворювань виходять на передній план безпосередні дефекти, породжувані середовищем ..., так і з ослабленням гострої потреби народу та інших суто соціальних передумов злочинності, починають ясніше виступати передумови біологічні ».

У сучасній вітчизняній кримінології переважає компромісна точка зору, суть якої досить точно висловив В. П. Ємельянов: «Тільки певний склад економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних факторів дає реакцію, звану злочином ... причина злочинності - це синтез різних явищ соціального та біологічного властивості ... ». При цьому, хоча і визнається визначена роль біологічних факторів у злочинній поведінці людини, основна роль відводиться не їм, а соціальному середовищі .

Сучасна кримінологія не визнає поняття «злочинної особистості», але враховує наявність визначаються біологічними особливостями індивідуальних схильностей, які, в свою чергу, можуть сприяти або перешкоджати впливу негативних факторів суспільного життя, що формують людину як біосоціальну істота.

Необхідно відзначити, що пошуки факторів, що лежать в основі злочинної поведінки людини, не припиняються й донині. Перераховані вище теорії являють собою лише вершину айсберга, основні групи навчань про природу злочинної особистості. Загальна кількість теорій вкрай велика; фактично можна сказати, що скільки у світі існує кримінологічних шкіл, стільки існує і теорій злочинної поведінки.

Психічні аномалії й злочинність. Фрідріх Ніцше: «Люди, які тепер жорстокі, повинні розглядатися як збережені ступені колишніх культур: гірський хребет людства виявляє тут більш глибокі нашарування, які в інших випадках залишаються прихованими. У відсталих людей мозок завдяки всіляких випадковостей в ході успадкування не отримав достатньо тонкого і багатостороннього розвитку. Вони показують нам, ким ми всі були, і лякають нас; але самі вони настільки ж мало відповідальні, як шматок граніту за те, що він - граніт.»

Хоча, як було зазначено вище, первинне значення при аналізі причин скоєння злочину конкретною людиною сучасна кримінологія надає соціальному середовищі, в якій проходило формування його особистості, не можна заперечувати і впливу на поведінку певних фізичних і психічних аномалій, які полегшують формування і дію антигромадських особистісних орієнтацій.

У науці немає єдиної думки з приводу того, які особистісні особливості слід вважати аномальними. Аномаліями називають «яскраво виражені акцентуації характеру, що тривають у депресивному стані ..., залежність від наркотиків, алкоголю, азартних ігор і т. п.», психічний розлад, який «не носить патологічного характеру, тобто не є хворобою», розлади і акцентуації характеру, потягів і звичок (психопатії, клептоманія, сексуальні перверсії і т. д.) і навіть «всі ті психічні процеси, які характеризуються дисбалансом сил порушення і гальмування».

Проте зазвичай до психічних аномалій відносять психічні розлади, що не виключають осудності: різні форми психопатії, алкоголізм, наркоманію, легкі форми слабоумства, наслідки органічних уражень центральної нервової системи, які «знижують опірність до впливу ситуацій, у тому числі конфліктних; створюють перешкоди для розвитку соціально корисних рис особистості, особливо для її адаптації до зовнішнього середовища; послаблюють механізм внутрішнього контролю; полегшують реалізацію випадкових, зокрема злочинних дій ».

Аномальні особисті особливості, як правило, носять не вроджений, а набутий характер (хоча формування, схильність деяких з них і може бути пов'язана зі спадковістю); вони відіграють важливу, але не визначальну роль у формуванні особистості і поведінці людини.

Тим не менш, аномалії відіграють істотну роль у механізмі насильницьких злочинів і хуліганства; при цьому особи, які мають перераховані вище психічні та фізіологічні порушення серед злочинців становлять до 50%: психопати й інші особи з подібними порушеннями частіше скоюють такі злочини, як вбивство і заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, а олігофрени та особи з наслідками черепно-мозкових травм - згвалтування.

Вивчення зв'язку злочинності і психічних аномалій у кримінології необхідно для того, щоб виробити специфічні заходи запобігання злочинності таких осіб і посткримінального впливу на них з метою їх виправлення.

3. Характеристика особи, яка вчинила кримінальне правопорушення

Вчення про особу яка вчинила кримінальне правопорушення не може бути вичерпним без з'ясування проблеми особи взагалі та її життєдіяльності. Кримінологи вивчають злочинність i злочинців у рамках специфічного детермiнiзму, коли розкриття їх чинників явно неповне з точки зору філософії та загальних наук про людину i суспільство. Ця специфіка обумов­люється предметом i методикою кримінологічних досліджень. Отже, виникає завдання виокремити коло тих характеристик, які дають можливість виявити найближчі до злочину i особи яка вчинила кримінальне правопорушення причинно-наслідкові зв'язки та типовi ознаки. Для поглибленого аналізу цієї проблеми кримінологи звертаються до інших наук про людину.

Особі яка вчинила кримінальне правопорушення притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин. Будучи різновидом особи взагалі, особа яка вчинила кримінальне правопорушення має загальні ознаки (стать, вік, фах, ocвiтa, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі яка вчинила кримінальне правопорушення специфічні ознаки, які визначають i вира­жають характер та ступінь її суспільної небезпеки. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на тaкi основні групи:

• Біофізиологічні — стан здоров’я, антропометричні характеристики (ріст, вага та інше.), уроджені властивості й аномалії як нервової системи, так і інших органів.
• Соціально-демографічні — стать, вік, освіта, рід діяльності, сімейний стан, рівень доходів, місце проживання і та інше.
• Соціально-рольові — ознаки, пов'язані із суспільними функціями особи, обумовленими його положенням у суспільстві і членством у певних соціальних групах.
• Морально-психологічні — інтелектуальні якості, цільові настанови, ціннісні орієнтації, відношення до норм права і моралі, потреби тощо.

Кримінально-правові - склад вчиненого злочину, спрямованість i мотивація злочинної поведінки, одноособовий чи груповий характер злочинної діяльності, форма співучасті (виконавець, організатор, підмовник, пособник), iнтенсивнicть кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо.

Біофізиологічні ознаки особи яка вчинила кримінальне правопорушення характеризують стан здоров’я, антропометричні характеристики (ріст, вага та інше), уроджені властивості й аномалії як нервової системи, так і інших органів.

Соцiально-демографiчнi ознаки особи яка вчинила кримінальне правопорушення включають стать, вік, освіту, місце народження i проживання, громадянство та iншi відомості демографічного характеру. Цi ознаки властивi будь-якiй особi i caмi по собі не мають кримінологічного значення. Але у статистичнiй звiтностi стосовно осiб, якi вчинили злочини, соцiаль­но-демографiчнi ознаки дають важливу інформацію, без якої немож­лива повна кримiнологiчна характеристика осіб які вчинили кримінальні правопорушення. Так, враховуючи таку ознаку, як стать, ми можемо дійти висновку, що злочинність чоловіків значно переважає жіночу, особливо при вчиненні тяжких насильницьких злочинів. Зокрема, спiввiдношення вбивств, вчинених жiнками i чоловiками, становить 1 до 11, тяжких тiлесних ушкоджень - 1 до 35. Проте останнiми роками piвeнь жiночої злочинностi в Україні зростає.

Така ознака, як вік злочинцiв, дaє змогу виявити кримiногенну активність рiзних вiкових груп населення (неповнолiтнiх, молодi, осiб зрiлого віку). Освiтня характеристика вказує на залежнicть злочинної поведiнки вiд рiвня освiти та iнтелектуального розвитку особи, якi значною мiрою впливають на потреби й iнтереси людини. Скажiмо, для тих, хто вчинив хулiганство, грабежi, посягання на особу, характерний низький освiтнiй та iнтелектуальний piвень. Мicце проживання часто визначає географію злочинностi (міськa чи сiльська), а також характер злочинностi у курортних зонах, «спальних» районах міст, новобудовах тощо.

Соцiально-рольовi озанки особи яка вчинила кримінальне правопорушення розкривають функцiї iндивiда, обумовленi його становищем у системi iснуючих суспiльних вiдносин, належнicть до певної соцiальної групи, взаємодiю з iнши­ми людьми та органiзацiями в рiзних сферах громадського життя (робiтник чи службовець, рядовий виконавець чи керiвник, неодру­жений чи глава сім’ї, працездатний чи непрацездатний, безробiтний тощо). Цi данi показують мiсце i значимicть особи у суспiльствi, яким ролям вона віддає перевагу, а якi ігнорує, розкривають її соціальну чи антисоцiальну орiєнтацiю.

Поширеними ознаками осiб, якi вчиняють кримінальні правопорушення, є низька престижність їхнix соціальних ролей, відчуженість від навчальних чи трудових колективів i разом з тим орієнтування на неформальнi групи з антисуспiльними формами поведiнки, завищенi претензiї, для задоволення яких доводиться ігнорувати правові норми. Зрозу­мiло, що соцiально-демографiчнi ознаки й соцiальнi ролi характери­зують особу злочинця зовнiшньо, не розкриваючи її внутрішнього змісту. Вони найбiльше проявляються у морально-психологiчних особливостях особи яка вчинила кримінальне правопорушення i допомагають з'ясувати, чому дана особа вчинила злочин i яке її внутрішнє ставлення до цього.

Морально-психологічні ознаки особи яка вчинила кримінальне правопорушення варто розділити на моральні і психологічні. Моральнi властивостi особи включають її світогляд, духовність, погляди, переконання, установки та цiннicнi оpiєнтaцiї. Злочинці вiдрiзняються негативним або байдужим ставленням до вико­нання своїх громадських обов’язків, додержання правових норм, вибором незаконних засобiв задоволення особистих потреб, егоїзмом, ігноруванням суспільних інтepeciв тощо.

Психологiчна характеристика особи яка вчинила кримінальне правопорушення включає особ­ливостi її iнтелектуальних, емоцiйних i вольових якостей. Iнтелектуальнi властивостi передбачають: piвень розумового розвитку, обсяг знань, життєвий досвiд, широту або вузькiсть поглядiв, зміст i різноманітність iнтересів тощо. Кримiнологiчнi дослiдження пока­зують, що бiльшicть осiб, якi вчинили злочини, особливо насиль­ницькi, характеризуються зниженим piвнем загальноосвiтнiх знань, вузьким свiтоглядом, а то й розумовою вiдсталicтю, обмеженими здiбностями до якоїсь суспiльно корсної дiяльностi.

До емоцiйних властивостей особи вiдносять piвнoвary i рухомicть нервових процесiв (вид темпераменту); ступiнь емоційного збудження; силу i темп реагування на piзнi зовнiшнi подразники, ситуацiї тощо. Особам, якi вчинили насильницькi злочини, притаманнi нестриманicть, необдуманicть вчинкiв, агресивнicть, конфлiктнicть, мiнливicть у стосунках з iншими людьми. Вольовi властивостi особи полягають у вмiннi свiдомо регулювати свою поведiнку, здатностi приймати i виконувати правильнi рiшення, досягати поставленої мети. Треба зазначити, що певна частина злочинцiв володiє сильними вольовими якостями, але вони спрямованi на задоволення антисус­пiльних потреб та інтepeciв. Iншi злочинцi характеризуються слабо­вiллям, пiддатливiстю, неспроможнicтю протистояти впливу осiб, якi втягують їх у злочинну дiяльнicть.

Кримiнально-правова характеристика особи яка вчинила кримінальне правопорушення – це данi не лише про склад вчиненого злочину, а й про спрямованicть i мотивацiю злочинної поведiнки, одноособовий чи груповий характер злочинної дiяльностi, форму спiвучастi (виконавець, органiзатор, пiдмовник, пособник), iнтенсивнicть кримiнальної дiяльностi, наявність судимостей тощо. Така характеристика дaє уявлення про осо­бу злочинця з кримiнально-правових позицiй. Ця група ознак вира­жає якостi, властивi саме особi злочинця, а не будь-якiй iншiй особi, наприклад, аморальнiй, порушниковi трудової дисциплiни чи законослухнянiй людинi.

Розглянутi нами ознаки, що характеризують особу злочинця, перебувають у взаємозв'язку i взаємозалежності. Так, соцiально-демографiчнi ознаки особи значною мiрою визначають її соцiальнi ролi i разом з останнiми є вирiшальним фактором у формуваннi моральних i психологiчних якостей особи. Низка ознак може мати альтер­нативний характер, тобто одночасно їх можна вiднести до кiлькох груп (наприклад, громадянство, партiйнicть).

Комплексне вивчення особи яка вчинила кримінальне правопорушення не повинно обмежуватися встановленням окремих ознак, якi часто поверхово характеризують особу, а мaє проводитись з необхiдною глибиною у їх взаємодiї, що є гарантiєю повнiшого виявлення чинникiв генезису особи яка вчинила кримінальне правопорушення з метою застосування адекватних заходiв для її кopeкцiї i недопу­щення вчинення нею нових злочинiв.

4. Класифікація і типологія осіб, які вчинили кримінальні правопорушення.
Механізм індивідуальної злочинної поведінки

Вивчення осіб які вчинили кримінальні правопорушення буде неповним i не результативним, якщо не систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зi злочинністю не може орієнтуватися лише на iндивiдуальну неповторнiсть кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорiднiсть контингенту осіб які вчинили кримінальні правопорушення злочинців. Ця проблема розв'язується шляхом розподілу осіб які вчинили кримінальне правопорушення на oкpeмi групи i типи, що досягається за допомогою класифiкацiї та типології.

Пiд класuфiкацiєю розумiється розподiл статистичної сукупностi на групи за певними чiткими ознаками. У рамках класифiкацiї фактично вивчається не особа у комплексi її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється поширенicть серед них тих чи iнших ознак. У кримiнологiї найчастіше використовують класифiкацiйнi групування за такими критеріями:

• за соцiально-демографiчними даними (стать, вік, мicце прож­вання). У кримiнально-правовiй статистицi видiляють неповнолiтнiх з 14 до 18 років, осiб молодого віку (18-35 pокiв), зрiлого віку (35 poкiв i старшi);
• за соцiально-економiчними показниками (ocвiтa, професiя, наявнicть чи вiдсутнicть роботи, матерiальне становище тощо);
• за громадянством (громадяни України, iноземцi та особи без громадянства);
• за станом особи в момент вчинення злочину (алкогольне чи наркотичне сп'янiння, перебування у складi злочинної групи, організованої злочинної групи, в мic­цях позбавлення волi тощо);
• за видами вчинених злочинiв: убивцi, злодiї, насильники, хулiгани, грабiжники, шахраї, хабарники тощо. Цей розподiл грунтується на видi злочину i менше - на особливостях особи яка вчинила кримінальне правопорушення, для якої злочин хоч i icтотнa, але не єдина характерна ознака.
• залежно вiд ступеня суспiльної небезпеки вчиненого дiяння: особи, які вчинили кримінальні проступки, та нетяжкi, тяжкi та особливо тяжкі злочини, , а також особи, якi ранiше вiдбували покарання у виглядi по­збавлення волi та особливо небезпечнi рецидивicти.

Як правило, проста класифiкацiя не вiдображає yciєї cутi явищ, що дослiджуються. Тому, кpiм таких, якi враховують лише одну оз­наку, використовують i складнiшi групування, що включають одночасно дві - три ознаки. Так, у peгioнax з'ясовується, якого сам є віку i роду занять злочинцi вчинили тi чи iншi злочини. При багатомiрнiй класифiкацiї можуть застосовуватися математичні методи, якi дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, що потребують першочергової профілактичної уваги, тощо. Однак з'ясування тiльки статистичних показни­ків ще не вiдповiдає на запитання, який характер зв’язків мiж piзними ознаками цiєї сукупності.

Типологія є глибшим розподілом осіб які вчинили кримінальні правопорушення на кaтeгopiї за ознаками, якi причинно пов’язані зi злочинною поведінкою. У науковій літературі зазначається, що типологія передбачає вищий piвeнь пізнання. При цьому умовно видаляють ознаки-прояви й ознаки-причи­ни, які забезпечують змicтовний характер розподілу. В основі типології обов'язково лежать icтотнi ознаки явищ.

У межах одного типу мають бути однорідними ознаки-прояви й ознаки-причини; вони повинні відображати певні функцiональнi закономірності й детермiнацiйнi зв'язки, виявлені у кримінологічних дослідженнях. Так, вчинення крадіжок як ознака-прояв базується на ознаках-причинах стійкої оpiєнтaцiї особи на незаконні способи забезпечення свого добробуту, її безкарності пicля вчинення попередніх кримінальних правопорушень, певному злочинному досвiдi тощо. Комплекс цих ознак вказує на тип професійного злочинця. Для здійснення типології осіб які вчинили кримінальні правопорушення необхідно з'ясувати внутрішню сутність осіб, які групують­ся, їх глибинну антисуспiльну спрямованicть i цільову визначенicть на певний вид злочинної дiяльностi. Тип особи яка вчинила кримінальне правопорушення виражає якісну однорiднiсть icтотних характеристик багатьох злочинців.

Проблема типології особистості яка вчинила кримінальне правопорушення злочинця може бути вирішена лише на міцній методологічній основі. Говорити про особистість яка вчинила кримінальне правопорушення як про соціальний тип можна лише в тому випадку, якщо вона відрізняється будь-яким ознакою, якого немає у представників інших соціальних типів. Таким ознакою, властивістю є його громадська небезпека, яка полягає в можливості нанесення шкоди тим відносинам, які охороняє держава. Особистість злочинця як явище типологічного порядку є носій найзагальніших, стійких, істотних соціально-психологічних рис і властивостей. Специфіка особистості як типу полягає в тому, що в ній є особливості, які виступають в якості внутрішніх психологічних причин злочинної поведінки. Адже будь-який злочин, в якій би формі він не вчинявся, не є випадковий щодо особистості. У своїй основі він підготовлений розвитком його соціальних, моральних, соціально-психологічних властивостей. В якості таких виступають життєвий досвід людини, наповнений соціальним змістом, а також рисами духовного світу, які спричиняють у конфліктних ситуаціях вибір суспільно небезпечного варіанту поведінки.

Особистість яка вчинила кримінальне правопорушення злочинця є закономірною соціальної фігурою для конкретного суспільства настільки, наскільки закономірним є існування злочинності на даному етапі розвитку цього суспільства. Тому можна говорити про особистість злочинця як тимчасовий соціальний тип тільки у взаємозв’язку зі злочинністю, яка є мінливим соціальним явищем. Цьому тимчасовому типу, як і злочинності загалом, притаманні стійкі риси і властивості, які дозволяють виділити його в якості самостійного.

Якщо кримінологія - це наука про природу, причини злочинності та заходи запобігання їй, то вивчення особи яка вчинила кримінальне правопорушення злочинця як більш приватної по відношенню до неї проблеми здійснюється в тих же цілях. Отже, типологія особи яка вчинила кримінальне правопорушення злочинця повинна підпорядковуватися загальному кримінологічному завданню, тобто вона повинна вивчатися для того, щоб знати причини і механізм злочинної поведінки з метою його профілактики.

В основу кримінологічної типології особистості можна покласти суб'єктивні, внутрішні причини злочинної поведінки. Це не означає ігнорування інших, зовнішніх соціальних факторів, що сприяють вчиненню злочинів. Але якщо мова йде про особу злочинця, потрібна типологія саме особистості, а не згаданих чинників.

Досягнення сучасної психології свідчать про те, що основним стимулом людської діяльності є мотив. Саме у ньому відбито те, заради чого вчиняються діяння, в чому особистісний сенс для суб'єкта. У мотиві визначається предмет, конкретизуються потреби, які змінюються і збагачуються разом зі зміною і розширенням кола об'єктів, службовців їх задоволенню. Діяльність людини зазвичай полімотивована, тобто визначається низкою мотивів, але вони рівнозначні. Одні з них є провідними, основними, інші виступають у ролі додаткових. Образно кажучи, особистість найбільше відображена в мотиві, тож справедливим є твердження, що вона така, який мотив її поведінки.

Мотив - явище суб'єктивне, пов'язане з індивідуальними особливостями і установками особистості, але в той же час включає в себе і її соціально-психологічні риси. Результати сучасних кримінологічних досліджень не дозволяють стверджувати, що є специфічні мотиви злочинної поведінки. В усякому разі більшість мотивів злочинів не є такими і можуть стимулювати інші дії. Все залежить від моральних рис особистості, що обумовлюють вибір мети і засобів її досягнення. Основна маса мотивів як би нейтральна; виняток становлять ті, що спрямовані на реалізацію фізіологічної потреби у алкоголі чи наркотиках.

Кримінологічна типологія осіб які вчинили кримінальні правопорушення, як правило, будується на двох підставах: xapaктepi антисуспiльної спрямованості особи i глибині та стійкості її асоціальності. Розглянемо їх:

1. За xapaктepом антисуспiльної спрямованості особи:

• з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров'я, честі, гідності тощо);
• з корисливо-егоїстичною мотивацiєю, пов'язаною з iгнopувaнням принципу соцiальної справедливостi i чесної працi;
• з iндивiдуалicтично-анарxiчним ставленням до рiзних соцiальних iнститутiв, своїх громадських, службових, сiмейних та інших обов'язкiв;
• з легковажно-безвiдповiдальним ставленням до виконання рiзних правил технiки безпеки, що проявляється у вчиненнi необережних кримінальних правопорушень.

2. За характером взаємодії соціальної ситуації та особи (що переважає у такій взаємодії - ситуація чи особа) типи:

• послiдовно-кримiногенний тип формується у мiкросередовищi,де норми моралi i права систематично порушуються; злочин випли­вaє зi звичного стилю поведiнки й обумовлюється стiйкими антисус­пiльними поглядами, установками й орiєнтацiями суб'єкта. Як пра­вило, ситуацiя, що сприяє вчиненню злочину, активно створюється самими особами. Їх кримiнальна поведiнка є автономною вiд зовнiшнix обставин.;
• ситуативно-кримiногенний тип характеризується порушенням моральних норм i вчиненням правопорушень незлочинного ха­рактеру, формується i дiє в суперечливому мiкросередовищi; злочин значною мiрою обумовлений ситуацією, несприятливою iз соцiально-економiчної, моральної i правової точок зору. До кримінального правопорушення таку особу призводять його макросередовище i весь попередній антисуспiльний спосіб життя;
• ситуативний тип - аморальні елементи у поведінці такої особи та в її мiкросередовищi якщо i є, то виражені слабо. Представника­ми цього типу злочин вчиняється пiд вирiшальним впливом ситуацiї, що виникла не з їx вини. Водночас така особа (на вiдмiну вiд випад­кового злочинця) може виправдовувати в даних ситуацiях свою i чу­жу злочинну поведiнку або не знати правомiрних способiв вирiшен­ня конфлiктiв. Так, серед цього типу розкрадачiв в основному є лю­ди, якi беруть те, що «погано лежить».

Виділяють також й інші типології, зокрема:

3. За ступенем суспільної небезпечності особи, криміногенної зараженості, її виразності і активності:

• особливо небезпечні особи які вчинили кримінальне правопорушення (активні антисоціальні) - багаторазово засуджені рецидивісти, стійка злочинна діяльність яких носить характер активної опозиції суспільству, цінностям і нормам; вони наполегливо втягують у таку діяльність інших (корупціонерів; загально кримінальних злочинців, зокрема особливо необхідно виділити професійних злочинців, яким кримінально-карані дії є єдиним чи головним джерелом для існування, тощо). Для особливо небезпечних злочинців типово те, що сприятливі для скоєння злочинів ситуації вони активно створюють самі.
• десоціалізовані небезпечні особи які вчинили кримінальне правопорушення (пасивні асоціальні) - особи, «випали» із системи нормальних зв'язків і спілкування, тривалий час провели паразитичне, часто бездумне і бездомне, існування. Це бродяги, жебраки, дармоїди. Багато хто з них алкоголіки. На відміну від особливо небезпечних злочинців вони, в основному, пасивні і як би «пливуть за течією». Ситуацію для корисливих правопорушень самі звичайно створюють й використовують ту, що склалася. Як і особливо небезпечні особи які вчинили кримінальне правопорушення , представники цього типу є стійкими в установках і протиправній поведінці;
• нестійкі особи які вчинили кримінальне правопорушення - особи, які вчиняють кримінальні правопорушення (часом неодноразово) в силу стійких антигромадських установок і уявлень, негативної спрямованості, ведення способу життя на грані соціально прийнятного і антигромадського. Вони відрізняються частковою криміногенною зараженістю, в якій поєднуються риси особистості злочинця й особливо особистості законослухняного громадянина. Найбільш поширеними представниками є правопорушники, що здійснюють у нетверезому стані дрібні розкрадання і крадіжки, хуліганство, рідше - грабежі, розбої, деякі насильницькі злочини. При істотній зміні життєвих обставин й ефективного виховного впливу вони можуть утриматися від протиправних дій;
• ситуативні особи які вчинили кримінальне правопорушення - особи, громадська небезпека особистості яких виражена у поведінці є незначною, але тим не менш є і виявляється у відповідних ситуаціях. Кримінальні правопорушення вчиняються ними не тому, що конкретні ситуації мають вирішальне значення, а в силу особистісних психологічних особливостей, від яких вони потрапляють у жорстку залежність від ситуації і в результаті недостатнього морального виховання немає соціально прийнятного способу її вирішення. До ситуативних належить значна частина насильницьких злочинців, а також осіб, які вчинили корисливі кримінальні правопорушення в об'єктивно складних життєвих обставинах, наприклад, матеріальні труднощі та інше;
• випадкові особи які вчинили кримінальне правопорушення і – особи, які вперше вчинили кримінальне правопорушення, що суперечить загальній соціально позитивній спрямованості.[1]

Визначення основних напрямів вивчення особистості злочинця в практичних цілях, так само як і обсягу і меж її аналізу, залежить від конкретних завдань. Ці групи повинні бути об'єктом загальної профілактики. Зміст загально профілактичних заходів багато у чому повиннен визначатися особливостями таких груп. Для успішної індивідуальної профілактики кримінальних правопорушень необхідно знати всі ті індивідуальні особливості, в першу чергу мотиви, які можуть стимулювати злочинні дії даної особи і тому повинні стати об'єктом виховного впливу. У цій сфері діяльності може виникнути необхідність виявити і всі ті особистісні риси, спираючись на які можна запобігти несприятливому розвитку подій, тобто максимально використовувати знання про особистість у профілактичних цілях. Деякі з такого роду проблем виникають у роботі по розкриттю і розслідуванню злочинів. Так, висування і перевірка обґрунтованих гіпотез про мотиви скоєного злочину можуть допомогти у встановленні і розшуку злочинця, а облік його особистісних особливостей - успішному проведенню окремих слідчих дій (допитів, очних ставок і т.д.).

Обсяг відомостей про конкретну людину повинен бути достатнім для даної мети, але слід застерегти від надмірного накопичення матеріалу, який можна використовувати. Іншими словами, інформація повинна бути не надмірною, але обов'язково достовірною. Відомості про особу можна одержати різними шляхами: з матеріалів оперативно-розшукового характеру, розмов із самою особою, з його знайомими та родичами, спостереженням за його поведінкою, матеріалів кримінальної справи та інше .

Як для загальної, так і для індивідуальної профілактики кримінальних правопорушень потрібно всіляко використовувати наявні в правоохоронних органах обліки та електронні бази даних. Ці та інші матеріали (особисті справи, картотеки, характеристики, результати тестувань тощо) можуть використовуватися як в індивідуальній роботі, так і в узагальненому вигляді, у плануванні та здійсненні профілактики правопорушень,.

У процесі ж аналітичної роботи, яка буде цьому передувати, узагальнені за кожен рік дані можна зіставляти для того, щоб виявити найбільш істотні тенденції та зміни у характеристиках особистості і поведінці правопорушників.

Як висновок цього питання, хотілося ще виділити особливе місце у збиранні кримінологічної інформації про особу правопорушника - бесіди з ними й тими, хто представляє оперативний інтерес. Саме у ході бесіди, використовуючи деякі психологічні прийоми, можна отримати значну інформацію про особу. Отже, типологiя фiксує не просто те, що найчастiше трапляєть­ся, а закономiрне, що є логiчним результатом соцiального розвитку особи. Вона поглиблює нашi знання про злочинцiв, що сприяє вирiшенню загальних завдань боротьби зi злочиннiстю, зокрема пiдвищенню ефективностi iндивiдуальної профiлактики кримінальних правопорушень та ресоцiалiзацiї засуджених.

Висновок

Таким чином, визначення кримінологічного поняття особистості, яка вчинила кримінальне правопорушення в оптимальному вигляді має будуватися шляхом доповнення філософського поняття особи характерними властивостями й якостями. Тоді поняття особистості яка вчинила кримінальне правопорушення є більш конкретизованим, дозволяє повно здійснювати вивчення злочинності як суспільно небезпечного явища, досліджувати його динаміку та прогнозувати наслідки, при цьому чітке визначення базової категорії кримінології(якою саме і є категорія «особистість яка вчинила кримінальне правопорушення ) дозволяє цілком точно спрямувати практичну та теоретичну роботу щодо типологізації осіб які вчинили кримінальні правопорушення, зробити більш ефективними роботи по збиранню та обробці інформації про конкретну особу, що вчинила кримінальне правопорушення.

З урахуванням викладеного вище, можна відзначити, що поняття «особистість яка вчинила кримінальне правопорушення» необхідно розглядати як: а) особистість індивіду, котрий вчинив конкретне кримінальне правопорушення; б) особистість окремих категорій (видів) осіб які вчинили кримінальні правопорушення (наприклад, вбивць, хабарників та ін.); в) особистість яка вчинила кримінальне правопорушення взагалі. При цьому сама категорія «особистість яка вчинила кримінальне правопорушення» є багатогранною категорією, яка відображає соціально-демографічні та психологічні властивості особи як біологічної істоти, що має свободу вибору, але свідомо обирає таку поведінку, яка пов’язана із вчиненням суспільно небезпечного діяння

Література

1. http://www.portal.rada.gov.ua – офіційний веб-сайт Верховної Ради України.
2. http://www.reyestr.court.gov.ua – веб-сайт єдиного реєстру судових рішень в Україні.
3. http://www.nbuv.gov.ua – веб-сайт Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.
4. http://www.catalogue.nplu.org – веб-сайт Національної парламентської бібліотеки України.
5. http://www.president.gov.ua. – офіційний веб-сайт Президента України.
6. http://www.kmu.gov.ua – офіційний веб-сайт Кабінету Міністрів України.
7. http://www.mvs.gov.ua – офіційний веб-сайт Міністерства внутрішніх справ України.
8. http://www.court.gov.ua/vscourt – офіційний веб-портал судової влади в Україні.
9. http://www.scourt.gov.ua – офіційний веб-сайт Верховного Суду України.
10. http://www.sc.gov.ua – офіційний веб-сайт Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільний і кримінальних справ.
11. http://www.gp.gov.ua – офіційний веб-сайт Генеральної прокуратури України.
12. http://www.minjust.gov.ua – офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України.
13. Закон України «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 р.
14. Наказ МВС України «Про затвердження Інструкції з організації
15. планування в Міністерстві внутрішніх справ України» від 14.11.20І6 № 1208.
16. Порядок ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події, затверджено наказом МВС України від 08.02.2019 № 100.
17. Положення про єдину інформаційну систему Міністерства внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2018 р. № 1024.
18. Кримінологія : підручник [Текст] / О. М. Джужа, В. В. Василевич, В. В. Чернєй, С. С. Чернявський та ін. ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В. В. Чернєя ; за наук. ред. д-ра юрид. наук, проф. О. М. Джужі. – Київ : ФОП Маслаков, 2020. – 612 с.
19. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології. Т. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів кримінальних правопорушень. К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007. 712 с.
20. Кримінологія: підручник : практикум / [кол. авт.: Ю. В. Александров та ін.]; НАН України, Київ. ун-т права. Київ : Юрінком Інтер, 2017. 341 с.
21. Кримінологія: підручник / А.М. Бабенко, О.Ю. Бусол, О.М. Костенко та ін.; за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. 2-ге вид.,перероб. та допов. Харків : Право, 2018. 416 с.
22. Кримінологія. Академічний курс / Кол. авторів; за заг. ред. О.М. Литвинова. К.: Видавничий дім «Кондор», 2018. 538 с.
23. Джужа А.О. Основні напрями удосконалення віктимологічного запобігання правопорушенням в Україні: Монографія/ МВС України. НАВС.- Київ, 2016.- 301с.
24. Корупційна злочинність в Україні: сучасний стан, детермінанти та запобігання: навч.посіб. / автор.кол.: В.В. Василевич, О.М. Джужа, А.О. Джужа, О.Г. Колб, О.І. Колб, Н.В. Кулакова, Ю.О. Левченко, А.В. Микитчик, С.І. Мінченко, С.А. Мозоль, Т.В. Миронюк, Г.С. Поліщук, Е.В. Расюк, А.В. Савченко; за ред. проф. О.М. Джужи та доц. Е.В. Расюка. – Київ: ФОП Маслаков, 2018. – 340 с.
25. Кримінологія:навч. Посібник / О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Г. Колб [та ін.]; за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужі. – К.: Атіка, 2010. – 312 с.
26. Українська кримінологічна енциклопедія / за заг. ред. В.В. Чернея, В.В. Сокуренка; упоряд. О.М. Джужа, О.М. Литвинов. Харків-Київ: ХНУВС; НАВС; Кримінол. асоц. України, 2017. 804 с
27. Джужа О.М. Основні напрями удосконалення віктимологічного запобігання правопорушенням в Україні : монографія / А. О. Джужа ; Нац. акад. внутр. справ. Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2016. 301 с.