Навчальні теми
ТЕМА 6. ГРОМАДЯНИ ТА ГРОМАДСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ ЯК СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
§ 1. Громадяни як суб’єкти адміністративного права
Відповідно до Конституції України1 людина, її права та свободи є найвищою цінністю. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини і громадянина є обов’язком держави. Кожний громадянин України володіє на її території всіма правами та свободами і несе рівні обов’язки, передбачені Конституцією України.
Ці конституційні положення є вихідними для адміністративно-правового статусу громадян, що визначається нормами конституційного, адміністративного та інших галузей права шляхом надання громадянам прав, свобод і покладання на них обов’язків у сфері публічного адміністрування, а також встановлення відповідальності громадян перед державою.
Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом і характером його адміністративної правосуб’єктності, яку становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.
Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права,мати права та обов’язки адміністративно-правового характеру. Адміністративна правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг встановлюють і змінюють за допомогою адміністративно-правових норм. Вона підтверджується документами про громадянство — паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років — свідоцтвом про народження.
Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили). Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи та громадянина.
Адміністративна дієздатність є другою складовою частиною адміністративної правосуб’єктності. При цьому адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб’єктивні права та обов’язки.
Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов’язки адміністративно-правового характеру. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку — одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адмі ністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку.
Сукупність конкретних прав, які особа може мати відповідно до закону, слід класифікувати на три групи: особисті, політичні та соціальноекономічні.
Особисті права і свободи громадянина — це можливість задоволення його особистих потреб. До особистих прав належать: право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, право вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї тощо. Політичні права і свободи громадян виражаються в їх можливостях реалізувати свої волевиявлення щодо об’єднання в політичні партії, проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, про що завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, та інші права і свободи.
Соціально-економічні права громадян також стають можливими у зв’язку з використанням норм адміністративного права. Це забезпечення можливості зайняття підприємницькою діяльністю, реалізації права на працю, відпочинок, соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту і здоров’я (статті 42—49, 53 Конституції України).
До змісту адміністративно-правового статусу входять також обов’язки. Це обов’язки захисту незалежності й територіальної цілісності України, несення військової служби, шанування державних символів України, обов’язки не шкодити природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, подавати щорічно до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про особистий майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом, та сплачувати податки і збори.
Кожен зобов’язаний неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей (статті 64—68 Конституції України).
Крім того, Закон України «Про громадянство України»1 визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів публічної адміністрації, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.
Відповідно до зазначеного Закону громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули до України на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками до України і на момент прибуття не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
За своєю юридичною природою права, свободи, обов’язки і відповідальність громадян у сфері публічного адміністрування нічим не відрізняються від інших прав, свобод, обов’язків і відповідальності, якими громадяни володіють у всіх галузях: економічного, політичного, соціального і культурного життя.
Усі громадяни України рівні перед законом незалежно від походження, соціального та майнового становища, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, переконань, ставлення до релігії, приналежності до громадських об’єднань, роду й характеру занять, місця проживання й інших обставин.
Конкретний обсяг прав, свобод і обов’язків громадян у сфері управління визначається рядом обставин: вік, стан здоров’я, наявність освіти тощо. Наприклад, сімейні відносини можуть слугувати підставою для обмеження права на зайняття посади у державному органі.
Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи і покладені на них обов’язки в сфері управління вступають в адміністративно-правові відносини з державними органами, їхніми підрозділами та посадовими особами, а також з іншими суб’єктами адміністративного права.
Адміністративно-правові відносини громадян з іншими суб’єктами адміністративного права можуть виникати:
- на основі реалізації громадянами належних їм прав у сфері управління;
- у зв’язку з виконанням покладених на громадян обов’язків у сфері управління;
- при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;
- при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов’язків.
За ступенем можливості їх реалізації права громадян поділяються на абсолютні й відносні.
Абсолютними вважаються такі права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина, наприклад:
- брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників;
- на вступ до загальноосвітньої школи;
- на особисту недоторканність;
- звертатися особисто, а також направляти індивідуальні й колективні звернення до державних органів і органів місцевого самоврядування;
- на відшкодування державою шкоди, завданої незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їх посадовими особами.
Відносними є такі права, реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, але також і від наявності фактичних можливостей для їхньої реалізації у даному місці і на даний час. До них, наприклад, належить право громадян на вступ до вищого навчального закладу (його реалізація залежить від результатів складання вступних іспитів, наявності конкурсу); на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров’я, складання іспитів).
Реалізація відносних прав часто залежить від особистих якостей громадянина (стану здоров’я, наявності фахової освіти тощо), від часу (черговості) задоволення правомірного прохання (наприклад, установка телефону, надання жилої площі).
Обов’язки громадян розрізняють за таким самим принципом.
Абсолютні обов’язки — це ті обов’язки, які покладені на громадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного законодавства. До таких обов’язків можна віднести: загальний обов’язок дотримуватись закону, сплачувати податки, не завдавати шкоди природі, культурним та історичним пам’яткам, а також досить важливий обов’язок не зловживати своїми правами, тим самим порушуючи права інших суб’єктів.
Відносні обов’язки — це обов’язки громадян у сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ — обов’язки абітурієнта; вступ на державну службу — обов’язки, визначені Законом України про державну службу), або певними обставинами (в період надзвичайного стану — обов’язок обмежити пересування тощо).
Деліктні обов’язки — це обов’язки, які виникають із деліктних правовідносин, складають особливу групу, тобто це ті обов’язки, які покладені на громадянина у зв’язку з його протиправною поведінкою і полягають, власне, в обов’язку суб’єкта зазнати певних обмежень своїх прав та свобод, в якості покарання за вчинений проступок.
Способи виконання обов’язків різні. Вони залежать від конкретного їх змісту. Одні виконуються за допомогою активних дій, інші — утриманням від дій, заборонених нормами права.
Методом забезпечення дотримання громадянами обов’язків є виховання, формування правосвідомості, а також заходи суспільного впливу.
Разом із тим, відхилення від виконання обов’язків може спричинити застосування уповноваженим на те органом або посадовою особою до порушника заходів державного примусу (адміністративну чи дисциплінарну відповідальність). Випадки й порядок їх застосування визначені законодавством.
Загальні права та обов’язки громадян поширюються на всі галузі й сфери управління. До загальних прав громадян, наприклад, належать:
право на участь у державному управлінні й право на оскарження дій державних органів і посадових осіб, що порушують права й свободи громадян. Прикладами загальних обов’язків громадян можуть слугувати дотримання законів, підзаконних актів, трудової дисципліни; своєчасна сплата встановлених законом податків і зборів.
Спеціальні права та обов’язки — це права та обов’язки громадян у тій або іншій сфері, або галузі, або групі галузей управління. Наприклад, у сфері економіки кожний громадянин має право на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької й іншої, не забороненої законом економічної діяльності. Не допускається економічна діяльність, спрямована на монополізацію й недобросовісну конкуренцію.
У соціально-культурній сфері, наприклад, кожній особі гарантується свобода літературної, художньої, наукової, технічної та інших видів творчості; кожна особа має право на участь у культурному житті й користування закладами культури, на доступ до культурних цінностей.
До спеціальних обов’язків належить обов’язок кожного громадянина піклуватися про збереження історичної й культурної спадщини, оберігати пам’ятники історії й культури, дотримуватись правил санітарії, одержати середню загальну освіту тощо.
Як загальні, так і спеціальні права та обов’язки громадян у сфері державного управління — похідні від основних прав, свобод і обов’язків громадян, закріплених у Конституції України. В адміністративно-правових нормах вони конкретизуються й деталізуються. Наприклад, право громадян на участь в управлінні справами держави закріплене в ст. 38 Конституції України. Це право стосовно виконавчої діяльності, державного управління деталізується адміністративним законодавством, що регламентує порядок зарахування громадян на державну службу.
§ 2. Іноземці, особи без громадянства та біженці
як суб’єкти адміністративного права
Нормативно-правовим актом, який в основному визначає статус іноземців в Україні, тобто закріплює основні права, свободи та обов’язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які перебувають в Україні, а також встановлює порядок їх в’їзду в Україну та виїзду з України, є Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р. № 3773-VI1.
Відповідно до нього іноземець — це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а особа без громадянства — це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.
Iноземці та особи без громадянства користуються національним режимом, тобто мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що і громадяни України, за виключенням певних обмежень, визначених Конституцією, законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Iноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України.
Реалізація іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинна завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.
Звідси випливає, що на території України не вважається іноземним громадянином біпатрид (особа, яка має громадянство України та іншої держави). Особами без громадянства визнаються особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Отже, в Україні поняття «іноземці» охоплює поняття «іноземні громадяни» та «особи без громадянства». Це означає, що у сфері цивільно-правових, шлюбно-сімейних, трудових відносин вказані особи мають майже однакові права та обов’язки.
Iноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, мають право у встановленому порядку приїжджати та залишати територію України, крім випадків, встановлених законом.
Зокрема, в’їзд до України іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:
- в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку;
- якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
- якщо при клопотанні про в’їзд до України така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
- якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі;
- якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України,
- митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
- якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов’язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов’язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в’їзду до України.
Рішення про заборону в’їзду до України приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону.
Виїзд з України іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, якщо:
- він є підозрюваним, обвинуваченим у вчиненні на території України злочину чи підсудним за вчинення злочину на території України, у разі якщо до таких осіб відповідно до закону прийнято рішення щодо заборони виїзду за межі України;
- його засуджено за вчинення злочину до відбування покарання або звільнення від покарання;
- його виїзд суперечить інтересам забезпечення національної безпеки України — до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.
Виїзд з України іноземця або особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Iноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті до країни походження або третьої країни, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів із дня прийняття рішення.
Примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Особливості адміністративноправового статусу біженців.
Особливою категорією іноземних громадян виступають особи, які з певних причин не можуть знаходитись у межах країни їхнього громадянства, оскільки подальше перебування пов’язане із загрозою для їх життя, здоров’я або свободи. Оскільки такі особи є, по суті, іноземцями, то на них поширюються усі положення, викладені вище стосовно прав, обов’язків та обмежень іноземців та осіб без громадянства. У той самий час, підстави, з яких вони перебувають на території України, зумовлюють їх відмінний від інших іноземців адміністративно-правовий статус.
Питання, пов’язані з біженцями, регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»1, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Біженець — особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист — форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули до України або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися до країни громадянської належності або країни попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Особа, яка потребує додаткового захисту — особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари, або виконання вироку про смертну кару, чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Особи, які потребують тимчасового захисту, — іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.
Тимчасовий захист — форма захисту, що є винятковим практичним заходом, обмеженим у часі, і надається в Україні іноземцям та особам без громадянства, які масово прибули до України з країни, що має спільний кордон з Україною, і не можуть повернутися до країни постійного проживання через обставини, зазначені у п. 14 ч. 1 цієї статті. Ст. 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено заборону вислання або примусового повернення біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, до країни, з якої вони прибули та де їх життю або свободі загрожує небезпека, а саме:
- Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не можуть бути вислана або примусово повер нуті до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
- Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на: тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України; проживання у родичів, у готелі, піднаймання жилого приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців; безоплатну правову допомогу в установленому порядку; конфіденційне листування з УВКБ ООН та право на відвідання співробітниками УВКБ ООН; інші права, передбачені Конституцією та законами України для іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України.
Особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язана:
- подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- відбути до визначеного місця тимчасового проживання у разі одержання направлення органу міграційної служби;
- проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби;
- з’являтися до відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк.
Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права на:
- подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- відбути до визначеного місця тимчасового проживання у разі одержання направлення органу міграційної служби;
- проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби;
- з’являтися до відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк.
- Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права на:
- пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, крім обмежень, встановлених законом;
- працю;
- провадження підприємницької діяльності, не забороненої законом;
- охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;
- відпочинок;
- освіту;
- свободу світогляду і віросповідання;
- направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
- володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
- оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
- звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
- безоплатну правову допомогу в установленому порядку.
Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.
Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.
§ 3. Громадські об’єднання та політичні партії
як суб’єкти адміністративного права
Суб’єкти адміністративно-правових відносин реалізують свої права і обов’язки не тільки індивідуально, а й колективно, об’єднуюючи фізичних осіб та юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів.
Колективна форма задоволення потреб громадян є звичайним у свтовій практиці явищем. Це достатньо самостійні утворення, у справи яких держава, як правило, втручається найменшим чином.
Громадські об’єднання органічно вплітаються в тканину суспільних і, перш за все, адміністративно-правових відносин. Без них неможливо уявити саму організацію суспільства, механізм здійснення народовладдя в Україні. Iншими словами, демократія без різноманітних громадських об’єднань неможлива.
Право на об’єднання фізичних осіб та юридичних осіб приватного права передбачено і гарантовано Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, тощо.
Відповідно до цих документів свобода асоціацій включає право створювати громадські об’єднання за своїм вибором без попереднього на те дозволу, право вступати до таких організацій і право організацій самостійно виробляти свої статути, організовувати свій апарат, мати широкі контакти з міжнародними організаціями і т. п.
Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Форми суспільної активності громадських організацій виражені в їх діяльності, тому поняття «громадські об’єднання» є узагальнюючим, що відображує різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.
Діяльність громадських об’єднань носить найрізноманітніший характер. Вона спрямована на здійснення та захист прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів.
Усі ці надзвичайно важливі засади знайшли своє втілення в Законі України «Про громадські об’єднання», що повністю узгоджується з положеннями Конституції України.
Зазначений Закон дає офіційне визначення громадських об’єднань, під яким розуміється добровільне об’єднання фізичних осіб та юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів. Iншими словами, це нормативна, конституційно-правова основа для реалізації прав фізичних осіб та юридичних осіб приватного права на вільне об’єднання, тобто гарантована державою можливість фізичних та юридичних осіб вільно об’єднуватись для задоволення своїх економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів. Громадське об’єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об’єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
З огляду на це можна сказати, що законодавець не може втручатись у діяльність громадських об’єднань, крім трьох випадків:
- при їх легалізації;
- при набутті ними прав юридичної особи;
- при здійсненні фінансового контролю за їх діяльністю та оподаткуванні.
Громадські об’єднання створюються і діють на основі таких принципів:
- Добровільності;
- Смоврядності;
- Вільного вибору території діяльності;
- Рівності;
- Відсутністі майнового інтересу;
- Прозорості
- Відкритості
- Публічності.
Добровільність — право особи на вільну участь або неучасть у громадському об’єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об’єднання або припиненні членства (участі) в ньому.
Самоврядність — право членів (учасників) громадського об’єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об’єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об’єднання, крім випадків, визначених законом.
Вільний вибір території діяльності — право громадських об’єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.
Рівність перед законом передбачає, що громадські об’єднання є рівними у своїх правах та обов’язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об’єднання.
Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об’єднання не мають права на частку майна громадського об’єднання та не відповідають за його зобов’язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об’єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об’єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).
Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об’єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об’єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов’язок громадського об’єднання забезпечувати такий доступ.
Публічність означає, що громадські об’єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.
Змістом їх діяльності є право реалізовувати свою мету (цілі) шляхом укладення між собою на добровільних засадах угод про співробітництво та взаємодопомогу, утворення громадських спілок, а також в інший спосіб, не заборонений законом. Громадські об’єднання можуть здійснювати співробітництво з іноземними неурядовими організаціями та міжнародними урядовими організаціями, які діють на території України відповідно до Закону України «Про громадські об’єднання» та інших законів України, міжнародних договорів України.
Завдання громадських об’єднань тісно поєднуються із завданнями, які стоять перед суспільством на кожному етапі його розвитку.
Закон України «Про громадські об’єднання» зазначає, що громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
Громадська організація — це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
Громадська спілка — це громадське об’єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
Громадські об’єднання мають гарантії права на свободу об’єднання, тобто ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яке громадське об’єднання. Кожна особа має право добровільно у будь-який час, у порядку, встановленому статутом, припинити членство (участь) у громадському об’єднанні. Належність чи неналежність до громадського об’єднання не може бути підставою для обмеження прав і свобод особи або для надання їй органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування будь-яких пільг і переваг.
Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 18 років, а молодіжної та дитячої громадської організації — 14 років.
Засновниками громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об’єднання зі статусом юридичної особи. Засновниками громадської спілки не можуть бути політичні партії, а також юридичні особи, щодо яких прийнято рішення про їх припинення або які перебувають у процесі припинення.
Кількість засновників громадського об’єднання не може бути меншою ніж дві особи.
Засновниками громадської спілки не можуть бути юридичні особи приватного права, єдиним засновником яких є одна і та сама особа.
Засновником громадської спілки не може бути юридична особа приватного права, якщо засновник (власник істотної участі) цієї юридичної особи внесений до переліку осіб, пов’язаних зі здійсненням терористичної діяльності, або щодо яких застосовано міжнародні санкції.
Засновником громадської організації не може бути особа, яку визнано судом недієздатною.
Повноваження засновника громадського об’єднання закінчуються після прийняття рішення про реєстрацію або прийняття повідомлення про утворення громадського об’єднання в установленому цим порядку.
Членами (учасниками) громадської організації, крім молодіжної та дитячої, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіж ної, дитячої організації визначається її статутом у межах, встановлених законом.
Членами (учасниками) громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об’єднання зі статусом юридичної особи, фізичні особи, які досягли 18 років та не визнані судом недієздатними.
Утворення громадського об’єднання здійснюється на установчих зборах його засновників та оформлюється протоколом.
Протокол установчих зборів громадського об’єднання має містити відомості про:
1) дату та місце проведення установчих зборів;
2) осіб, які брали участь в установчих зборах;
3) рішення про утворення громадського об’єднання із зазначенням мети (цілей) його діяльності;
4) рішення про визначення найменування та за наявності — скороченого найменування громадського об’єднання;
5) рішення про затвердження статуту громадського об’єднання;
6) рішення про утворення (обрання) керівника, органів управління громадського об’єднання відповідно до затвердженого статуту;
7) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти громадське об’єднання у правовідносинах з державою та іншими особами і вчиняти дії від імені громадського об’єднання без додаткового уповноваження, — для громадського об’єднання, яке має намір здійснювати діяльність без статусу юридичної особи, якщо утворення (обрання) органів управління не передбачено рішенням про утворення такого об’єднання;
8) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти громадське об’єднання для здійснення реєстраційних дій, — для громадського об’єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юрдичної особи.
Юридична особа приватного права бере участь в утворенні громадської спілки через свого керівника або іншого уповноваженого представника, який діє на підставі довіреності на вчинення дій щодо утворення громадської спілки.
У разі утворення громадського об’єднання, яке має намір здійснювати діяльність без статусу юридичної особи, рішення приймаються, якщо наявність статуту та утворення (обрання) органів управління передбачено рішенням про утворення такого об’єднання.
У протоколі установчих зборів можуть зазначатися відомості і про інші прийняті на цих зборах рішення стосовно утворення та діяльності громадського об’єднання.
Особа може бути обрана керівником, обрана до складу керівного органу громадського об’єднання, визначена особою, яка має право представляти громадське об’єднання для здійснення реєстраційних дій, або визначена особою, уповноваженою представляти громадське об’єднан ня, за наявності її особистої згоди.
Громадські об’єднання реєструються або повідомляють про своє утворення, протягом 60 днів з дня проведення установчих зборів.
Дії від імені незареєстрованого громадського об’єднання або громадського об’єднання, повідомлення якого не прийнято, крім дій, пов’язаних з реєстрацією такого об’єднання або повідомленням про його утворення, забороняються.
Рішення стосовно створення нового громадського об’єднання, які приймаються у зв’язку з реорганізацією громадського об’єднання повинні відповідати вимогам ст. 9 Закону України «Про громадські об’єднання».
Невід’ємною частиною протоколу установчих зборів громадського об’єднання є реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах, в якому обов’язково зазначаються відомості:
1) щодо фізичних осіб — прізвище, ім’я та по батькові особи, дата народження, а для іноземців та осіб без громадянства також дані національного паспорта або документа, що його замінює. Дані про особу засвідчуються її особистим підписом;
2) щодо юридичних осіб — повне найменування, ідентифікаційний код, юридична адреса, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка уповноважена брати участь в установчих зборах. Ці дані засвідчуються підписом особи, уповноваженої брати участь в установчих зборах.
Найменування громадського об’єднання визначається рішенням установчих зборів під час його утворення яке складається з двох частин — загальної та власної назв. У загальній назві зазначається організаційно-правова форма громадського об’єднання («громадська організація», «громадська спілка»).
Найменування громадського об’єднання викладається державною мовою. Громадське об’єднання може також викласти свою власну назву, поряд з державною мовою, іноземною мовою або мовою національної меншини.
Власна назва громадського об’єднання не повинна бути тотожною власним назвам інших зареєстрованих громадських об’єднань або громадських об’єднань, повідомлення яких прийнято в установленому порядку.
Власна назва громадського об’єднання не може містити:
1) найменування органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, складових найменувань цих органів (міністерство, агентство, служба, інспекція, комітет, адміністрація, прокуратура, суд);
2) власну назву громадського об’єднання, діяльність якого заборонена в судовому порядку (протягом трьох років після набрання відповідним рішенням суду законної сили);
3) інші позначення, використання яких обмежено законом.