В адміністративному праві виділяють загальну, особливу і спеціальну частини.

Загальна частина об'єднує норми, що закріплюють основні принципи управління, правове становище суб'єктів, форми і методи їх діяльності, адміністративний процес, способи забезпечення законності в державному управлінні.

Особлива частина — норми, що регулюють управління народним господарством, транспортом, соціально-культурним будівництвом, зв'язком тощо.

Спеціальна частина — норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління конкретними сферами. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, адміністративна діяльність органів митного контролю тощо.

§ 2. Предмет адміністративного права

У радянський період предмет адміністративного права подають як відносини сфери державного управління або виконавчо-розпорядчої діяльності. Такий підхід, з деякими інтерпретаціями, зберігається до 90-х років минулого століття. У всякому разі, Ю.М. Козлов в 1995 році його предметом визначає відносини, які виникають, змінюються і припиняються в сфері державного управління . Під впливом такого розуміння предмета адміністративного права починає формуватися українська концепція цієї юридичної галузі.

На першому етапі знання про предмет в українському адміністративному праві базується на традиціях радянської правової школи. Відповідно до них, зміст предмету адміністративного права складають однорідні відносини державно-управлінської спрямованості.

У зазначеному аспекті найбільш характерною можна вважати позицію Л.В. Коваля. Він свого часу писав, що предметом адміністративного права є суспільні відносини, які виникають при здійснені державного управління .

Так, у підручнику за редакцією О.М. Бандурки він подається, як правові відносини, що складаються здебільшого у державному управлінні .

У підручнику за редакцією Ю.П. Битяка до предмета адміністративного права включені відносини: а) пов’язані з діяльністю органів виконавчої влади, б) внутрішньоорганізаційною діяльністю державних органів, підприємств, установ, організацій, в) управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування, г) здійсненням недержавними суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, д) здійсненням правосуддя у формі адміністративного судочинства .

Таким чином, на другому етапі розвитку знань про предмет адміністративного права стає зрозумілим наступне:

по-перше, до предмета адміністративного права входять не лише відносини державного управління, а і інші управлінські відносини. Їх сукупність утворює відносини публічного управління;

по-друге, крім управлінських до нього входять відносини, які виникають при здійсненні правосуддя у формі адміністративного судочинства. Це відносини відповідальності суб’єктів владних повноважень за неправомірні діяння;

по-третє, до нього входять відносини відповідальності за порушення встановлених правил — відносини адміністративної відповідальності;

по-четверте, до предмета адміністративного права входять відносини, які виникають за ініціативою суб’єктів що не мають владних повноважень при їх звернені до органів публічної адміністрації (відносини реординації). У подальшому вони отримують назву “сервісних” відносин, відносин публічних або адміністративних послуг .

Третій етап встановлення предмета адміністративного права — це узагальнення і систематизація теоретичних і емпіричних даних, застосування системного підходу, як методу дослідження накопиченого матеріалу.

Центральним питанням на цьому етапі стало з’ясування наявності або відсутності у сукупності структурних компонентів предмета адміністративного права інтегративних якостей.

Сукупність відносин, які у оновленому вимірі регулюються адміністративним правом, перетворюють у систему, а значить і у предмет галузі, інші чинники. Це категорії “публічна адміністрація”, “публічне адміністрування”, “відносини адміністративних зобов’язань”.

Публічна адміністрація, як правова категорія, має два виміру: функціональний і організацій-но-структурний. При функціональному підході — це діяльність відповідних структурних утворень по виконанню функцій, спрямованих на реалізацію публічного інтересу.

При організаційно-структурному підході публічна адміністрація — це сукупність органів, які утворюються для здійснення (реалізації) публічної влади. В українському праві публічною владою визнається: а) влада народу, як безпосереднє народовладдя; б) державна влада — законодавча, виконавча, судова; в) місцеве самоврядування . З наведеного випливає, що публічну владу в Україні здійснюють такі органи:

По-перше, Верховна Рада України (парламент), Президент України (як владний інститут), місцеві ради. Вони реалізують владу народу, що знаходить вираз у виборчих процесах;

По-друге, усі органи і установи, що реалізують державну владу. Наприклад, органи виконавчої влади, суди та інші;

По-третє, усі органи і установи, що реалізують місцеве самоврядування. Наприклад, виконавчі комітети місцевих рад, громадські об’єднання, органи самоорганізації населення тощо.

Таким чином, публічна адміністрація — це система організаційно-структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень для їх реалізації в публічних інтересах.

Все це зумовлює необхідність розглядати теорію публічної адміністрації як методологічну основу адміністративного права і використовувати її поняття як базове у формуванні адміністративно-правових відносин.

Наступним системоутворюючим для предмета адміністративного права чинником є категорія “відносини адміністративних зобов’язань”. Сутність цих відносин обумовлена змістом норм Конституції України щодо відповідальності держави перед людиною, визнання головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини, верховенства права, обмеження повноважень і дій публічної адміністрації Конституцією та законами України.

Саме вони — відносини щодо виконання адміністративних зобов’язань публічної адміністрації перед суспільством — є предметом адміністративно-правового регулювання, або предметом адміністративного права.

Цією категорією — відносинами адміністративних зобов’язань — об’єднуються чотири типа відносин, кожен з яких є складовою частиною предмета адміністративного права. Це відносини:

а) публічного управління;

б) відносини адміністративних послуг;

в) відносини відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії або бездіяльність;

г) відносини відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил.

Відносини публічного управління

Відносини публічного управління виникають в ході здійснення публічно-управлінської діяльності.

У загальному вигляді управління — це діяльність з керівництва, яке здійснюється відповідними суб’єктами щодо відповідних об’єктів. Тобто суб’єкт шляхом цілеспрямованого впливу, керує (або управляє) об’єктом.

У суспільній практиці виділяють три основні види управління:

а) технократичне — управління технікою, механізмами, машинами;

б) біологічне — управління живими організмами рослин i тварин;

в) соціальне — управління людьми та їх колективами.

Соціальне управління — це управління, яке здійснюється у людському суспільстві. Його фактичними суб’єктами і об’єктами є люди. Воно виступає інструментом, за допомогою якого організується спільна діяльність людей. Таким чином, управління є об’єктивною потребою соціальних колективів і має місце у будь-якому суспільстві.

Соціальне управління підрозділяється на:

а) управління, що здійснюється з метою реалізації публічних (загальних) інтересів чи публічне управління;

б) управління, що здійснюється метою реалізації корпоративних інтересів чи корпоративне управління;

в) управління, що здійснюється метою реалізації приватних інтересів чи приватне управління.

Найбільш рельєфними юридичними супутниками зазначених видів соціального управління є:

адміністративне право — для публічного управління;

корпоративне право — для корпоративного управління (менеджменту);

цивільне право — для приватного управління.

Складовими публічного управління є:

1. Державне управління, де суб’єктом виступає держава в особі сформованих нею структур (державних органів). Вони у відносинах представляють державу.
2. Місцеве самоврядування, де суб’єктами виступають недержавні структури, які сформовані територіальними громадами (органи місцевого самоврядування). Вони у відносинах представляють громаду.
3. Громадське управління, де суб’єкти діють від свого імені і на підставі своїх статутів.

Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що виявляється функціонуванні низки уповноважених структур (органів), які безперервно, планомірно, владно i в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів.

Державне управління є функцією держави, яка надана спеціальним організаційним структурам (органам). Їх сукупність є системою органів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо, діють винятково від імені держави. Рішення, що ними приймаються, обов’язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій і формувань.

Система органів державного управління складається з 2-х компонентів:

а) державних органів, тобто приналежних державі (наприклад, міністерство, обласна державна адміністрація);

б) недержавних органів, тобто державі не приналежних, що не мають статусу державного органа.

Відносини адміністративних послуг

Відносини адміністративних послуг (або сервісні чи реординаційні) виникають у зв’язку із зверненнями фізичних, юридичних або інших колективних осіб, до носія владних повноважень, щодо реалізації суб’єктом звернення своїх прав, свобод та законних інтересів шляхом прийняття владного рішення.

Адміністративна послуга — результат здійснення владних повноважень уповноваженим суб’єктом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними, юридичними або іншими колективними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо).

У чинному законодавстві на сьогоднішній день можна виділити такі групи адміністративних послуг за їх предметом:

1) видача дозволів (наприклад: на зайняття окремими видами підприємницької діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами; на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї), в тому числі акредитація, атестація, сертифікація (наприклад: акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров’я; атестація підприємств, робочих місць; сертифікація товарів, робіт і послуг);

2) реєстрація з веденням реєстрів (наприклад: реєстрація актів громадянського стану, суб’єктів підприємницької діяльності, авто-мото-транспортних засобів), в тому числі легалізація суб’єктів (наприклад: легалізація об’єднань громадян);

3) легалізація актів (консульська легалізація документів), нострифікація (визнання дипломів виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);

4) соціальні адміністративні послуги — визнання певного статусу, прав особи (наприклад: призначення пенсій, субсидій).

§ 3. Метод адміністративного права

Під методом адміністративного права слід розуміти сукупність прийомів (способів, засобів) впливу за допомогою яких встановлюється юридично владне i юридично підвладне положення суб'єктів у правовідносинах. Таким чином, характерною ознакою адміністративно-правових відносин є те, що їх виникнення обумовлено юридичною нерівністю сторін.

До прийомів, які використовуються в адміністративно-правовому регулюванні, належать приписи, заборони і дозволи. Вони містяться в адміністративно-правових нормах.

Приписи — це покладення прямого юридичного зобов’язання чинити тi чи iншi дії в умовах, які передбачені нормою.

Заборони — це також фактично приписи, але іншого характеру, а саме: покладення прямих юридичних обов’язків не чинити тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою.

Дозволи — юридичний дозвіл чинити в умовах, передбачених нормою, тi чи iншi дії, або утриматися вiд їх вчинення за своїм бажанням.

Приписи, заборони i дозволи використовуються для регулювання суспільних відносин не тільки адміністративним, а й іншими правовими галузями. Їх використання, наприклад, цивільним правом утворює цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин.

Адміністративно-правовий і цивільно-правовий методи регулювання відрізняються лише питомою вагою практичного використання того чи іншого регулятивного прийому.

Таким чином, метод адміністративно-правового регулювання, це не проста сукупність приписів, заборон і дозволів. Це їх сукупність у відповідній пропорції, пропорції, яка забезпечує владне і підвладне положення сторін у відносинах.

§ 4. Джерела адміністративного права

Як і в будь-якій галузі права, в адміністративному праві використовується система понять чи понятійний апарат. Кожне з понять позначається відповідним терміном. Найбільш загальним є термін “адміністративне право”. Адміністративне право може розумітися як: а) як галузь права, б) як галузь законодавства в) як галузь юридичної науки, г) як навчальна дисципліна.

Як галузь права, адміністративне право — це система юридичних засобів (норми, відносини, законодавство, методи, форми, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм), якими формуються сфера публічних інтересів суб’єктів суспільства, організується і забезпечується виконавчо-розпорядча діяльність публічної адміністрації відповідно до цих інтересів.

Як галузь законодавства адміністративне право найчастіше розглядається як сукупність нормативно-правових актів, у яких знаходять зовнішнє вираження адміністративно-правові норми.

Як галузь юридичної науки адміністративне право являє собою систему теоретичних положень, обґрунтувань і тлумачень, що отримані в результаті дослідження сутності і змісту (генетичних основ, соціального призначення, предмета, методу, функцій, норм, відносин, компетенції суб’єктів і т.д.) адміністративно-правових категорій, шляхом застосування наукових методів пізнання (порівняльно-правового, історико-правового, формально-логічного, соціологічного, статистичного, системно-функціонального, логіко-семантичного й ін.).

Предметом науки адміністративного права є закономірності, особливості, колізії і проблеми в сфері публічних інтересів суб’єктів суспільства і діяльності публічної адміністрації.

Як навчальна дисципліна адміністративне право — це система знань про адміністративно-правову галузь, науку і законодавство, що викладені в навчальних програмах, методичних матеріалах і навчальній літературі.

Основний понятійний апарат адміністративного права складається з науково-правових понять двох видів. По-перше, з понять запозичених з інших правових сфер. По-друге, власних понять.

Запозичені поняття підрозділяються на 3 види:

а) запозичені з теорії права і держави (право, джерела права, правовідносини, суб’єкти права, правопорушення, держава, державна влада, поділ влади й ін.);

б) запозичені з конституційного права як базової галузі права (конституція, закон, статус громадянина, законодавча влада, місцеве самоврядування й ін.);

в) запозичені з інших правових галузей, хоча таких і небагато (наприклад, делікт, склад, профілактика).

Власні поняття створюються і використовується всередині самого адміністративного права. Це, наприклад, такі поняття, як адміністративно-правові норми, адміністративно-правові правовідносини, адміністративно-деліктні відносини, адміністративний штраф, адміністративний арешт, громадське місце, адміністративне затримання, адміністративна

Джерела адміністративного права

Під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм.

З огляду на зазначене, джерелами адміністративного права є:

1. Конституція України (Основний Закон).
2. Міжнародні договори ратифіковані Верховною Радою України.
3. Законодавчі акти України:

а) закони України;

б) кодифіковані акти (кодекси, положення, статути).

4. Постанови Верховної Ради України, що містять адміністративно-правові норми.
5. Укази і розпорядження Президента України.
6. Нормативні акти, що приймаються органами виконавчої влади:

а) нормативні постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

б) положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України;

в) нормативні накази, інструкції керівників центральних органів виконавчої влади.

7. Нормативні накази керівників державних підприємств, об’єднань, установ і організацій.
8. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їхніх голів).
9. Нормативні акти місцевих Рад, їхніх виконавчих органів (наприклад: рішення, що передбачають у випадку їхнього порушення адміністративну відповідальність).
10. Міжурядові угоди України з іншими державами і міжнародно-правові акти, ратифіковані і визнані нашою державою.
11. Акти судових органів.

Сукупність джерел адміністративного права є специфічною системою, компоненти якої зв’язані один з одним. Ознаки системи джерел адміністративного права наступні:

а) усі вони засновані на нормах Конституції і законів, що мають юридичну чинність;

б) нормативні акти вищих органів служать юридичною базою для нормативних актів органів нижчого підпорядкування, що також є джерелами адміністративного права;

в) нормативні акти вищих органів, як джерела адміністративного права, мають більшу юридичну силу порівняно з актами, що приймаються суб’єктами нижчого підпорядкування.

§ 5. Принципи адміністративного права

Принципи адміністративного права — це керівні засади, які визначають зміст і спрямованість адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

Серед принципів адміністративного права можна виділити загальні і спеціальні. Загальні принципи мають фундаментальне значення для всієї галузі. Ними є:

• науковість (об’єктивність) адміністративного права;
• верховенство конституційних положень щодо норм адміністративного права;
• верховенство норм законів щодо адміністративно-правових норм, які містяться у інших нормативних актах;
• пріоритетність прав та свобод людини і громадянина;
• узгодженість адміністративного законодавства з природним правом;
• відповідність адміністративного законодавства міжнародним договорам;
• повнота регулювання статусів суб’єктів адміністративного права;
• забезпечення юридичної відповідальності за порушення адміністративно-правових норм;
• мінімізація втручання публічної адміністрації в особисте життя людини.

Спеціальні принципи характеризують закономірності функціонування адміністративно-правових інститутів. Це принципи державної служби, адміністративного процесу, адміністративної відповідальності, адміністративного судочинства, місцевого самоврядування тощо.

§ 6. Взаємодія адміністративного права з іншими галузями права

З’ясування співвідношення адміністративного права з іншими, суміжними правовими галузями відіграє істотну роль для уточнення його соціальної природи і призначення, особливостей змісту, а також визначення місця в правовій системі.

Найбільше тісно адміністративне право взаємодіє з конституційним правом. Конституційне право закріплює основи організації і функціонування суб’єктів публічної влади, їхнє місце в державному механізмі; права і свободи людини.

Адміністративне право деталізує і конкретизує норми конституційного права. Така деталізація і конкретизація полягає в тому, що адміністративне право визначає юридичний механізм реалізації громадянами своїх прав і свобод; компетенцію структур публічної влади; адміністративно-правові засоби захисту відповідних відносин; форми і методи виконавчо-розпорядчої діяльності публічної адміністрації; основи її галузевої, міжгалузевої, регіональної і місцевої організації.

Адміністративне право тісне взаємодіє з цивільним правом. Як і цивільне, адміністративне право регулює певну частку відносин майнового характеру (наприклад, вилучення товарів з обігу, вилучення за митними правилами). Однак норми цивільного права регулюють ті відносини, у яких сторони рівноправні, а норми адміністративного права відносини, що будуються на юридичній підвладності однієї сторони іншій стороні.

Взаємозв’язок між адміністративним і трудовим правом спостерігається у сфері регулювання службових відносин. Норми трудового права визначають статус службовців як учасників трудового процесу (умови праці, охорону праці, розгляд трудових суперечок). Норми ж адміністративного права регулюють державно-службові відносини: умови надходження на службу, порядок її проходження, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб по організації трудового процесу і т.д.

Адміністративне право тісне зв’язано з фінансовим правом. Власне фінансове право своїм народженням зобов’язано державному, адміністративному і частково цивільному праву. Фінансове право регулює відносини в сфері фінансової діяльності держави, насамперед у діяльності по акумулюванню і розподілу коштів, що складають національний доход держави. Для регулювання виникаючих тут відносин використовується адміністративно-правовий метод. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, тому що регулювання мобілізації, розподіли і використання коштів у державних інтересах має велике значення і відрізняється специфічними особливостями.

Таким чином, коли мова йде про розподіл фінансів це фінансове право; коли про організацію роботи фінансових органів – це адміністративне право.

Межі норм кримінального й адміністративного права визначаються характером і спрямованістю відповідних заборон.

Взаємодіє адміністративне право і з такими галузями як земельне, природоохоронне, сільськогосподарське, митне, підприємницьке право та іншими. Однак, їх розмежування ускладнюється тим, що до предмета названих галузей включені відносини, що регулюється нормами адміністративного права і властивим йому методом.

§ 7. Понятійний апарат адміністративного права

Понятійний апарат адміністративного права складається з науково-правових понять двох видів: понять запозичених з інших правових сфер; власних понять.

Поняття запозичені з інших правових сфер поділяються на такі види:

а) запозичені з теорії права і держави (право, джерела права, правовідносини, суб’єкти права, правопорушення, держава, державна влада, поділ влади й ін.);

б) запозичені з конституційного права як базової галузі права (конституція, закон, статус громадянина, законодавча влада, місцеве самоврядування й ін.);

в) запозичені з інших правових галузей, хоча таких і небагато (наприклад, делікт, склад, профілактика).

Власні поняття створюються і використовується в сфері самого адміністративного права, наприклад:

• адміністративно-правові норми;
• адміністративно-правові відносини;
• адміністративно-деліктні відносини;
• адміністративний штраф;
• адміністративний арешт;
• громадське місце;
• адміністративне затримання;
• адміністративна юрисдикція та ін.