Навчальні теми
ТЕМА 14. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС
§ 1. Концепції та поняття адміністративного процесу
Адміністративний процес пройшов складний процес становлення та розвитку, значний інтерес до змісту якого не стихає вже понад сто років. Особливого наукового піднесення він отримав у середині 40-х років ХХ ст.
У сучасній вітчизняній правовій парадигмі окреслились три основні концепції адміністративного процесу: юрисдикційна, судова та управлінська:
В рамках юрисдикційної концепції («вузької») адміністративний процес розглядається, як регламентована законом діяльність з вирішення суперечок між сторонами адміністративних правовідносин, що не знаходяться між собою у відносинах службового підпорядкування, а також діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу.
Прибічники даної ідеї (Н. Г. Саліщева, О. А. Дьомін, С. I. Котюргін та ін.) вбачали у адміністративному процесі своєрідний аналог кримінального та цивільного процесів. На їх думку, функції адміністративно-процесуальних норм зводилися до забезпечення лише тих матеріальних правовідносин, в основі яких лежить суперечка про право.
Iншими словами, під адміністративним процесом вони пропонували розуміти законодавчо упорядковану діяльність щодо вирішення справ про адміністративні проступки, а також щодо розгляду скарг на неправомірні дії (рішення) органів державної влади, не пов’язані із службовим підпорядкуванням. В сучасній українській правовій системі теорію «вузького» розуміння адміністративного процесу розвиває В. Г. Перепелюк, який є автором таких наукових праць, як «Адміністративний процес» та «Адміністративний процес. Загальна частина».
Діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо вирішення справ управлінського характеру виносилася за межі адміністративного процесу. Її іменували «провадженням». Норми, які регулюють порядок такого провадження, оголошуються «матеріальними». Таким чином, адміністративний процес та адміністративне провадження мисляться як два самостійні види діяльності органів державної влади. Перший з них спрямований на розв’язання конфліктів між учасниками адміністративних правовідносин; другий — на вирішення суто управлінських питань.
З цього приводу варто зазначити, що у загальній теорії права окреслений підхід до розуміння сутності процесу не отримав широкого визнання. Переважна більшість відомих процесуалістів (В. О. Лучин, С. С. Студенікіна, В. М. Горшеньов, С. С. Алексеєв та ін.) схилялися до іншої думки.
Названі вчені послідовно аргументували точку зору, згідно з якою процесуальна форма притаманна будь-якій (а не тільки правоохоронній) діяльності органів державної влади щодо застосування юридичних норм. Вони доводили, що до переліку задач процесу входить не лише розв’язання спорів між учасниками правовідносин, а й вирішення широкого спектру справ «позитивного» характеру. Більше того, у загальному масиві юридичних справ, які підлягають процесуальній регламентації, більшу частину складають саме управлінські справи. Адже перелік організаційних правовідносин, котрі виникають у сфері управлінської діяльності, є надзвичайно багатогранним та різноманітним.
Судова концепція адміністративного процесу ґрунтувалася на твердженні, що будь-яка процесуальна діяльність є винятковою прерогативою органів судової влади. Так само, як і послідовники юрисдикційної концепції («вузької»), своє уявлення про адміністративний процес вони будують на основі аналогії з двома «традиційними» видами юридичного процесу: кримінальним та цивільним. Проте, якщо перші таку аналогію вбачають у «конфліктному» характері юридичних справ, що підлягають процесуальному вирішенню, то другі виходять з ідеї їх обов’язкової судової підвідомчості.
Отже, за судовою концепцією під адміністративним процесом розуміється діяльність органів правосуддя щодо вирішення справ про адміністративні проступки. Такої точки зору дотримувалися А. Ф. Клейман, С. М. Махіна та ін.
Управлінська концепція адміністративного процесу отримала найбільше визнання у вітчизняній правовій теорії. Її прибічники наполягають на тому, що адміністративний процес не повинен і не може обмежуватись роллю організаційно-правового «регулятора» юридичних конфліктів. На їх думку, подібне розуміння адміністративного процесу не відображає всієї повноти цього явища. Стверджується, що особлива процесуальна форма є притаманною усій правозастосовчій діяльності органів публічної влади, а не лише її окремим аспектам, які безпосередньо пов’язані із застосуванням заходів примусу. Таким чином, межі функціонування адміністративного процесу, окрім власне юрисдикційної сфери, поширюються на все розмаїття управлінських справ. З огляду на свою специфіку, в юридичній літературі окреслений підхід отримав назву «широкого».
Представники даної наукової течії формулювали і формулюють багато різних визначень поняття адміністративного процесу. Їх загальний сенс цілком можна звести до наступного положення: адміністративний процес — це діяльність суб’єктів державно-владних повноважень з приводу реалізації ними законодавчо встановленого порядку застосування кореспондуючих матеріальних норм права. Основоположниками цієї концепції були В. Д. Сорокін, Ю. А. Тихомиров, Д. М. Бахрах.
Сучасна українська процесуальна доктрина в «широкому» розумінні була розвинута такими вченими, як М. М. Тищенко та О. В. Кузьменко.
Адміністративний процес є специфічним видом юридичного процесу, що, на відміну від інших видів процесів (кримінального, цивільного), має складну структуру проваджень, які відрізняються один від одного за характером справ.
Сучасне розуміння адміністративного процесу базується на широкому розумінні даного явища, яке сформовано, як нами зазначалося вище, в радянській правовій доктрині. Разом із тим, сучасна правова дійсність виходить за межі наведених правових дефініцій, оскільки враховує появу нових інститутів та правових явищ.
Отже, адміністративний процес — це урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.
Ознаками адміністративного процесу як виду юридичного процесу є:
- як і інші різновиди юридичного процесу, адміністративний процес має на меті виявлення та реалізацію матеріальних відносин;
- адміністративному процесу властиві аналогічні закономірності (як і іншим галузевим формам процесуального права), які зв’язують його з матеріально-правовою сферою;
- всі процесуальні механізми, властиві адміністративному процесу, є внутрішніми, спеціальними механізмами правової системи;
- як і інші різновиди процесуального права, адміністративний процес має структуру, подібну до будь-якого іншого галузевого різновиду права (однаковий набір елементів і зв’язок між елементами).
§ 2. Провадження як складова адміністративного процесу
У системі адміністративного процесу систематизуючою основою є норми, що регулюють порядок застосування норм матеріального права. Ці правила виражені в адміністративно-процесуальних нормах. За своїм змістом процесуальні норми неоднорідні, це дозволяє нам по-різному класифікувати адміністративно-процесуальні відносини, тобто, представляти структуру адміністративного процесу. Понад 40 років триває суперечка адміністративістів з даного питання. Точки зору теоретиків адміністративного процесу розходяться не тільки в напрямку змісту та суті адміністративного процесу, а і в структурі та критеріях класифікації адміністративних проваджень.
Так, засновник теорії юрисдикційного адміністративного процесу Н.Г. Саліщева розмежовує поняття «адміністративний процес» та «адміністративне провадження», визначаючи адміністративний процес як вужче поняття порівняно з провадженням, а саме адміністративне провадження прирівнює до понять «цивільний процес» і «кримінальний процес».
У свою чергу, професор В.К. Колпаков стверджує, що в структурі права існує три види адміністративного процесу:
- адміністративно-правотворчий процес – діяльність державної адміністрації з прийняття нормативних адміністративних актів у порядку, встановленому адміністративно-процесуальною формою;
- адміністративно-правонаділяючий (оперативно-розпорядчий) процес – діяльність суб’єктів державної виконавчої влади з прийняття та виконання оперативно-розпорядчих, правонаділяючих та інших правозастосовних актів, спрямованих на організацію виконання законів, та інших правових актів, здійснювана в адміністративно-процесуальній формі;
- адміністративно-юрисдикційний процес – діяльність суб’єктів державно-виконавчої влади, спрямована на вирішення суперечок між різними суб’єктами, а також застосування заходів адміністративного та дисциплінарного примусу, здійснювана в адміністративно-процесуальній формі.
Ю.М. Козлов адміністративний процес поділяє на адміністративно-процедурний та адміністративно-юрисдикційний види.
П.І. Кононов вирізняє два види адміністративного процесу: адміністративно-розпорядчий та адміністративно-охоронний.
М.М. Тищенко поділяє адміністративний процес на окремі процеси: адміністративно-установчий, адміністративно-правотворчий, аміністративно-правозастосовний та адміністративно-контрольний. У більш пізніх роботах професор М.М. Тищенко пропонує поділяти сукупність адміністративних проваджень на дві групи – юрисдикційні та неюрисдикційні.
На думку В.Г. Розенфельда та Ю.М. Старілова, адміністративний процес складається з трьох видів: правозастосовного, адміністративно-договірного, адміністративно-юрисдикційного.
Така розгалужена картина точок зору щодо структури адміністративного процесу іде від змісту, який вкладають в нього вчені-теоретики. Чим більше детермінант адміністративного процесу, тим більше буде запропоновано його структурних варіантів. Як слушно підкреслює І.В. Панова, такий різнобій у поглядах теоретиків має своїм наслідком недостатню урегульованість на законодавчому рівні, що за принципом «замкнутого кола» ставить під сумнів можливість вироблення єдиної доктринальної концепції адміністративного процесу.
Єдине, в чому одностайні правники, є дихотомічний поділ адміністративного процесу за ознакою наявності конфлікту між учасниками правовідносин, регламентованих відповідною галуззю права.
Встановлюючи як першооснову класифікаційної ознаки адміністративного процесу наявність або відсутність конфлікту у правовідносинах, мову можна вести саме про неконфліктні та конфліктні провадження.
Неконфліктні: предметом цієї групи є окремі адміністративні провадження неконфліктного характеру. В її рамках правова оцінка поведінки тієї чи іншої особи є необов’язковою. Вона має місце як одна з умов задоволення тих чи інших клопотань, причому предметом правового оцінювання є відповідні документи. Дана група не має на меті застосування примусових заходів. Її результат – задоволення законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також забезпечення ефективної роботи публічної адміністрації. У рамках цієї групи процесу можливо здійснення правоохоронної діяльності, але характер її інший, а саме: факт видачі дозволу чи проведення реєстрації свідчить про те, що дозвіл або зареєстрована діяльність відповідає вимогам законодавства та межах законності.
Конфліктні: в основі змісту даної групи адміністративного процесу покладено конфлікт між учасниками кореспондуючих матеріальних правовідносин.
Окрім наявності конфлікту між учасниками правовідносин, основними ознаками, які дозволяють виділити конфліктні провадження у самостійний клас адміністративного процесу, є змагальність сторін при розгляді справи; обов’язкова наявність рішення у вигляді правового акта; специфічне коло суб’єктів, уповноважених розглядати відповідну категорію справ; більш конкретизована нормативна регламентація порядку процесуальної діяльності останніх.
Належна процесуальна регламентація діяльності по розв’язанню протиріч між індивідуумом та суспільством або соціальною групою, до якого він належить, є важливою запорукою стабільності функціонування вітчизняної системи права в цілому та адміністративного права зокрема. Вказаною обставиною обумовлюється особлива увага до проблематики інституту конфліктних адміністративних проваджень, яка приділялась і продовжує приділятись у вітчизняній юриспруденції.
Окрім наявності конфлікту між учасниками правовідносин, основними ознаками, які дозволяють виділити конфліктні провадження у самостійний клас адміністративного процесу, є змагальність сторін при розгляді справи; обов’язкова наявність рішення у вигляді правового акта; специфічне коло суб’єктів, уповноважених розглядати відповідну категорію справ; більш конкретизована нормативна регламентація порядку процесуальної діяльності останніх.
Ці групи адміністративного процесу об’єднують адміністративні провадження, які є видами адміністративного процесу та співвідносяться як загальне та особливе.
Провадження – вид процесу, процес є сукупністю проваджень. При цьому: якщо процес – це поняття широке, яке охоплює юридично значущу діяльність публічної адміністрації, то провадження – це вже діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ.
Як відомо, у Цивільному процесуальному та Кримінально-процесуальному кодексах термін «провадження» використовується у двох значеннях: для позначення стадій процесу, і порядку розгляду окремих категорій справ. У Кодексі про адміністративні правопорушення, поряд з провадженням у справах про адміністративні правопорушення (розділ 4 КУпАП), у розділі 5 «Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень» міститься дев’ять параграфів, які регламентують порядок виконання постанов з кожного виду стягнень. Кожен з цих параграфів має найменування «провадження у виконанні постанови про…». Однак, по суті, в них йдеться про стадії адміністративного провадження.
У практиці застосування адміністративно-процесуального законодавства методологічно необхідно послідовно та чітко розмежовувати поняття «процес», «провадження», «окреме провадження», «стадія». При цьому вживання цих термінів слід розрізняти і у нормативно-правових актах. Ми вже розглянули вище основні тлумачення поняття адміністративного процесу у вітчизняній спеціальній літературі. Як бачимо, більшість авторів (В.Д. Сорокін, Ю.М. Козлов, І.П. Голосніченко, В.К. Колпаков) як його вид виділяють адміністративне провадження.
Що ж вкладається науковцями в зміст адміністративного провадження як виду адміністративного процесу?
Ю.М. Козлов детермінує провадження як «нормативно врегульований порядок здійснення процесуальних дій, який забезпечує законний та обов’язковий розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ, об’єднаних спільністю предмета».
В.К. Колпаков визначає його як особливий вид адміністративної діяльності щодо вирішення справ певної категорії на підставі загальних та спеціальних процесуальних норм.
Отже, провадження – це якісно однорідна група процесуально-процедурних дій по владній реалізації будь-яких відособлених матеріально-правових норм. Такі дії об’єднуються єдністю кінцевої мети, потребами професійної спеціалізації праці щодо правозастосування, міркуваннями щодо підвищення ефективності правового регулювання.
Провадження по розгляду конкретної індивідуальної справи є первинним елементом структури адміністративного процесу. Кожне таке провадження є своєрідною «цеглиною» у фундаменті адміністративного процесу.
Ієрархічно систему адміністративного процесу у загальному вигляді можна відобразити так: «адміністративний процес» – «адміністративне провадження» – «провадження по розгляду конкретної адміністративної справи».
Таким чином, адміністративне провадження – це вид адміністративного процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб’єктом (публічною адміністрацією) процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ.
§ 3. Класифікація адміністративних проваджень
Класифікація адміністративних проваджень безпосередньо залежить від підходів до змісту та особливостей структури адміністративного процесу.
За класифікацією В.Д. Сорокіна, виділяються такі види адміністративних проваджень:
- з прийняття нормативних актів державного управління;
- з пропозицій та заяв громадян і звернень організацій про реалізацію наданих їм прав у сфері державного управління;
- щодо організаційних справ у апараті державного управління;
- у справах про застосування примусових заходів у сфері державного управління.
На думку В.А. Юсупува, критерієм класифікації адміністративних проваджень доцільно обрати характер функцій управління.
М.Я. Масленніков виділяє три види проваджень у сфері адміністративної юрисдикції:
- в органах адміністративної юрисдикції першої інстанції;
- прискорене;
- в органах адміністративної юрисдикції другої інстанції.
Зазначені провадження він називає загальними, додатково уточнюючи, що вони здійснюються стосовно громадян (фізичних та посадових осіб) за правилами КУпАП.
М.Я. Масленніков виділяє особливі види проваджень. До таких він відносить провадження щодо господарюючих суб’єктів, здійснювані на підставі спеціальних нормативних правових актів у справах про порушення: митних правил; земельного законодавства (здійснюється органами по земельних ресурсах та землеустрою); земельного законодавства (здійснюється органами охорони природних ресурсів); земельного законодавства; ліцензійної діяльності на транспорті; правил дорожнього руху; санітарних правил; у галузі будівництва; антимонопольного законодавства; прав споживачів; законодавства про рекламу; правил сертифікації та стандартизації; правил рибоохорони; прав і законних інтересів інвесторів на ринку цінних паперів; у сфері виробництва та обігу етилового спирту, алкогольної та спиртовмісної продукції; стосовно юридичних осіб за порушення законодавства про вибори та референдум і, нарешті, провадження у справах про порушення податкового законодавства.
Д.М. Бахрах зазначає, що поділ адміністративного процесу на провадження обумовлює формування інститутів адміністративно-процесуального права (наприклад, інститут дисциплінарного, приватизаційного провадження).
Адміністративно-процесуальна діяльність конкретизується й об’єктивується у рамках конкретних адміністративних проваджень.
Однопорядковi провадження, як уже зазначалося, утворюють групи: неконфліктні та конфліктні.
Отже, до неконфліктних проваджень, в яких відсутня суперечка про право, віднесено:
- нормотворче провадження;
- дозвільне провадження;
- реєстраційне провадження;
- контрольне провадження;
- атестаційне провадження;
- провадження по розгляду пропозицій та заяв;
До конфліктних проваджень, якими розглядається суперечка про право, віднесено:
- провадження у справах про адміністративні делікти;
- провадження в адміністративних справах про дисциплінарні проступки;
- провадження по розгляду скарг;
- виконавче провадження;
- адміністративно-позовне провадження.
§ 4. Адміністративно-процесуальна стадія
Будь-яке провадження в адміністративних справах складається з ряду окремих операцій.
Вивчення таких операцій у різних видах адміністративних проваджень свідчить, принаймні, про чотири ознаки, які притаманні для них.
- По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.
- По-друге, розташування операцій у цьому ланцюгу має невипадковий характер. Їх послідовність логічно визначена. Так, винесення постанови у справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адмiнiстративнi правопорушення.
- По-третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером i призначенням операції. Відрізняються вони i за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами.
- По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами i виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.
Ці логічні та послідовно змінюючі одна одну операції прийнято називати стадіями адміністративного провадження.
Стадії існують у будь-якому адміністративному провадженні. Кожному виду адміністративних проваджень притаманні свої стадії, які не повторюються в інших видах. Саме тому через стадії, через їх аналіз характеризуються адмiнiстративнi провадження. Тобто, розглянути або дати характеристику тому чи іншому адміністративному провадженню здебільшого означає – проаналізувати кожну з його стадій.
Процесуальні стадії є «важливими органічними елементами, що характеризують структуру кожного з проваджень та адміністративного процесу в цілому.
Стадії одних видів проваджень зафіксовані в нормативному порядку, інших – не зафіксовані i являють собою специфічний результат доктринального узагальнення чинних у тій чи іншій сфері правил.
Отже, під адміністративною процесуальною стадією слід розуміти відносно відокремлені частини адміністративного провадження, які являють собою сукупність процесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи.
Процесуальні стадії – характеризують динамізм правової форми, що відображає комплекс взаємопов’язаних процесуальних обставин, які проходять у часі і спрямовані на досягнення оптимальних результатів правової діяльності.
Існує дуже багато точок зору правників щодо кількості стадій в окремих провадженнях, але це не має принципового характеру. Стадії можна подовжувати, можна дробити на окремі дії, називати основними або допоміжними, давати їм різні назви тощо. Принципово важливим тут є те, що у підсумку стадії повинні повно i точно відображати цілісну картину провадження, як сукупність окремих дій або операцій, що здійснюються у процесі реалізації адміністративно-правових норм.
Спільними для адміністративного процесу, а значить, і для кожного з адміністративних проваджень є такі стадії:
- аналіз ситуації, в ході якого збирається, досліджується інформація про фактичне становище справи, про реальні факти, про існуючі проблеми. Ця інформація фіксується на матеріальних носіях у вигляді протоколів, довідок, схем, звітів тощо та лягає в основу рішень публічної адміністрації;
- прийняття рішення (наказу, постанови, інструкції) у справі, в якій фіксується воля суб’єкта публічної адміністрації;
- виконання рішення.
У певних випадках визнається доцільним ускладнення процедури вирішення справ публічною адміністрацією у адміністративних справах. Так, ряд проваджень має додаткові стадії: порушення справи та перегляд рішення (постанови).
Кожна стадія має свої етапи, які наповнені діями.
Етапи адміністративного провадження – це сукупність послідовних процесуальних дій, об’єднаних єдиною проміжною метою на певному відтинку конкретного адміністративного провадження.
Дія адміністративного провадження - це найменший структурний елемент адміністративного процесу.
§ 5. Принципи та мета адміністративного процесу
Адміністративний процес ґрунтується на системі принципів. Основоположними ідеями даного правового явища є: верховенство права, законність; гуманізм; рівноправність; об'єктивна (матеріальна) істина; публічність; стадійність; усність та безпосередність; диспозитивність; швидкість i економiчнiсть; здійснення процесу національною мовою; вiдповiдальнiсть посадових осіб.
Принцип верховенства права. Виступає загальним принципом для всієї адміністративно-процесуальної діяльності. Останнім часом саме цей принцип привертає значну увагу вчених-адміністративістів, і досить активно обговорюється в літературі. Принцип верховенства права є новим явищем для України, а тому існують об'єктивні труднощі щодо його реалізації. Тому професор В.Б. Авер’янов наголошує на тому, що принцип верховенства права потрібно доктринально тлумачити як об'єднання вимог, що забезпечують: по-перше, підпорядкування діяльності всіх без винятку державних інститутів потребам реалізації й захисту прав людини; по-друге, пріоритетність цих прав перед всіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави. Слід зауважити, що навіть на науковому piвнi немає єдиного підходу щодо розуміння цього принципу. Одні дослідники вважають, що під верховенством права слід розуміти панування права, пріоритетність у суспільстві, насамперед, прав людини, другі – що це кодекс правил, які легітимізовані суспільством i базуються на досягнутому piвнi соціальної етики, тpeтi вважають, що верховенство права має здійснюватись у сфері таких загальнолюдських морально-правових цінностей, як справедливість, свобода, гуманізм, а також таких формально-регулятивних цінностей права, як нормативність та рівність ycix перед законом. Останнім часом на офіційному рівні відбуваються спроби дати визначення цього принципу, насамперед, прийнятий КАСУ встановлює, що згідно з ч. 1 ст. 8 КАСУ людина, її права i свободи є найвищими цінностями та визначають зміст i спрямованість діяльності держави.
Принцип законності. Цей принцип означає здійснення державними органами і посадовими особами всіх властивих функцій у суворій відповідності з чинною Конституцією, законами та підзаконними актами, відповідно із встановленою у законодавстві компетенцією. Законність у адміністративних провадженнях полягає у тому, що адміністративний процес здійснюється на основі спеціальних адміністративно-процесуальних норм в межах встановленої компетенції. Процесуальним елементом законності є чітке дотримання процедури, тому індивідуально-конкретні справи розглядаються і вирішуються за допомогою прийомів, закріплених у нормативних актах з вимогою законності. Варто відмітити, що особливістю цього принципу є те, що, наприклад, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом (ч.1 ст. 7 КУпАП). Крім того, чітко підкреслюється, що провадження у справах про адміністративні правопорушення (проступки) здійснюється на основі суворого додержання законності і застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу, зокрема працівниками міліції провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом (ч.2 ст. 7 КУпАП).
Принцип гуманізму. Суть цього принципу полягає в повазі до гідності і прав свободи. Радянські науковці приділяли увагу поширенню гуманізму як в сфері правозастосування, так і в адміністративному процесі. Найбільш змістовно цей принцип проявляється у відносинах особи і держави. Характер цих взаємовідносин вказує на ступінь визнання державою пріоритету та верховенства права. Він переконаний, що поняття правової держави повинно мати гуманістичний зміст. Тому гуманізм належить до принципів, що є визначальними при побудові та діяльності апарату держави, суть якого полягає у прерогативі загальнолюдських цінностей над будь-якими та сприянню задоволення інтересів особи і суспільства в цілому. Крім того, гуманізм присутній у всіх принципах правозастосування.
Принцип рівноправності. Означає рівність громадян перед законом. Цей принцип закріплений у частині 2 статті 24 Конституції України. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Особливого значення вказаний принцип набуває в процесі реалізації громадянами свого правового статусу в адміністративній сфері, оскільки будь-який суб’єкт адміністративно-правових відносин має визнаватися рівними і йому має бути забезпечена реальна можливість справжньої реалізації рівності. Це проявляється в тім, що під час розгляду справи по відношенню до людини й громадянина застосовуються однакові для всіх нормативно-правові акти (матеріальні норми й адміністративно-процесуальні правила). Для жодної особи не створюються сприятливі або позитивні умови в ході розгляду справ. Тому на людину, громадянина, посадову особу, незалежно від її службового статусу діють в рівній мірі норми закону незалежно від майнового стану, статі, роду, характеру занять тощо.
Принцип об’єктивної істини. У науковій літературі протиставляється фактична істина формальній, тому як фактична випливає з останньої не інакше як при винесенні уповноваженою особою рішення із задокументованих даних. У цьому випадку компетентна на те особа не робить відповідних юридичних висновків, а спирається лише на правильне оформлення документів, тоді як основою має бути висвітлення із вірогідної інформації правильних висновків. Цей принцип має виключати всі можливі прояви суб’єктивізму у разі його чіткого виконання. Тому принцип об’єктивної істини проявляється у вимозі правильно і повно відображати фактичні обставини справи у відповідних на те процесуальних документах, і рішення по адміністративній справі має базуватись лише на фактах реально існуючої дійсності. Такі вимоги мають бути побудовані ще й з урахуванням такої філософської категорії, як пізнання, відповідно до якої об’єктивна реальність існує незалежно від суб’єкта і вважається істиною у разі адекватного відбиття справжніх обставин справи в свідомості суб’єкта.
Принцип публічності. В загальному розумінні публічність (або офіційність) – це здійснення процесу владно, від імені влади чи держави. Ініціатором правозастосовчого процесу може бути лише держава або особа, що виступає за її дорученням. Більше того, у статті 5 Конституції України передбачено, що така діяльність здійснюється державою та органами місцевого самоврядування.
Принцип стадійності. Структура будь-якого процесу правозастосування складається із певних логічно пов’язаних між собою стадій. Так, дотримання визначених стадій сприяє повному й послідовному з’ясуванню обставин справи, забезпеченню законності й об’єктивності, а також можливості захисту своїх прав й законних інтересів шляхом оскарження рішення правозастосовчого органу.
Принцип усності та безпосередності. Ці принципи тісно пов’язані між собою і є загальними для всього процесу загалом. Під принципом усності розуміється особисте озвучення всіма учасниками процесу своїх міркувань щодо процедурних питань по суті справи. Об’єктивне вираження дій в усній формі забезпечує можливість кращого сприйняття процесуальних дій, які здійснюються учасниками адміністративного провадження, і розкриття їх змісту. Під принципом безпосередності розуміється самостійність сприйняття та оцінки правозастосовцем первісних доказів у справі. Цей принцип вимагає, щоб між органом, який здійснює провадження, та іншою стороною, яка бере участь у з'ясуванні обставин справи, було якомога менше посередніх елементів, що впливають на внутрішнє переконання тих, хто приймає рішення. Таким чином, принцип безпосередності полягає в об’єктивному вираженні процесуальних дій, насамперед, безпосередньому сприйнятті компетентним суб’єктом процесуальних дій, що здійснюються учасниками адміністративного провадження.
Принцип диспозитивності. Ідея цього принципу полягає в тому, що будь-яка особа, яка є одним з учасників адміністративно процесу має змогу на свій розсуд розпоряджатися своїми правами. Йдеться про те, що особа у адміністративному провадженні має право знайомитись з матеріалами справи, заявляти клопотання, звертатись до послуг перекладача, а також в передбачених законом випадках – оскаржувати постанову по справі.
Принцип національної мови провадження. Цей принцип випливає з аналізу ст. 10 Конституції України, відповідно до якої державною мовою в Україні є українська.
У ст. 3 Закону України “Про мови” зазначається, що в роботі державних, громадських органів підприємств, закладів, органiзацiй, розташованих у місцях мешкання бiльшостi громадян іншої нацiональностi, поряд з українською може використовуватися мова нацiональностi або мова, яка прийнятна для всього населення.
Стаття 5 забезпечує громадянам право звернутися до державних, громадських та iнших органiзацiй мовою, яка прийнятна для сторiн. Вiдмова посадової особи прийняти i розглядати звернення громадянина на пiдставi незнання мови, якою вiн звернувся, тягне вiдповiдальнiсть згiдно iз законодавством.
У ст. 19 зазначається, у разi коли особа, що притягується до адмiнiстративної вiдповiдальностi, не володiє мовою, на якiй здiйснюється адмiнiстративне провадження, то вона може виступати рiдною мовою i користуватися допомогою перекладача.
Принцип швидкості та економічності. Цей принцип є наслiдком оперативностi як властивостi управлiнської дiяльностi. Вiн забезпечується закрiпленням у законодавствi строкiв, у межах яких здiйснюється провадження по iндивiдуальних справах, виконуються рiшення.
Принцип відповідальності посадових осiб. Порушення встановленого порядку адмiнiстративно-процесуальної дiяльностi, бюрократичне ставлення до громадян та їхнiх звернень тягне застосування до винуватцiв заходiв дисциплiнарної, матерiальної та кримiнальної вiдповiдальностi.
Так, ст. 27 Закону “Про об'єднання громадян” передбачає вiдповiдальнiсть посадових осiб легалiзуючих органiв за порушення законодавства про об'єднання громадян.