Тема 5. Професійно-правова культура юриста.

Поняття професійної культури.

Під культурою розуміють сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом історії. Цей термін вживають також в інших зна­ченнях, характеризуючи ступінь освіченості, виховання або визначення рівня досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової роботи. Водночас у повсякденному житті широко вживають словосполучення на зразок «культура поведінки», «культура мови, спілкування, виробництва», що виражаються ставлення людини до загальновизнаних або сталих правил співіснування, до використання або збереження тих чи інших соціальних цінностей.

У межах загальної культури особи як носія різноманітних соціальних цінностей та учасника широкого кола суспільних відносин виділяють кілька структурних компонентів, що свідчить про багатопрофільність та складність соціального спілкування. Так, серед названих складових у науковій літера­турі йдеться про культуру етичну, політичну, психологічну, економічну, правову, екологічну, інформаційну тощо, які є своєрідними окремими спектрами розуміння загальної культури особи. Виходячи з потреб та особливо­стей правової роботи, професійної спрямованості юристів, найбільший інте­рес становлять питання правової культури, її структури, функцій, змісту та ролі в межах культури професійної.

У термінологічному обігу за допомогою терміна «культура» характеризують стан розвитку суспільства певної держави, соціальної групи або окремої особи. Якщо говорити про культуру групи осіб, об´єднаних за професійною належністю, напевно, потрібно використовувати поняття професійної куль­тури, яка в традиційному розумінні базується на елементах загальної культу­ри особи, але виокремлюється завдяки особливостям виконання завдань та функцій представником тієї чи іншої професійної групи. Із застосуванням цього терміна ми підкреслюємо необхідність саме тих знань, умінь, навичок, без во­лодіння якими особа не здатна до виконання професійного обов´язку. Так, у структурі професійної культури можна виділити культуру етичну, економіч­ну, політичну, правову, інформаційну, які природно з різним ступенем доско­налості наповнюють зміст професійної культури представників різних про­фесій. Але для представника певної професії кожний з названих компонентів буде або відігравати вирішальну роль, або мати другорядне значення. Якщо для працівника дипломатичного відомства або члена парламенту політична культура буде домінуючим фактором, то для бухгалтера таким фактором має стати економічна культура. А стосовно представника юридичної професії не­обхідно визнати як головний компонент культуру правову.

Фактори формування професійної свідомості та культури юристів.

Всі фактори формування професійної свідомості юристів доцільно розподілити на дві групи за критерієм їх функціональності на суб’єктивні або спеціальні та об’єктивні або загальні:

суб’єктивні:

наявність відповідної освіти;

здійснення виховного впливу через:

правове навчання – конкретний вид навчального процесу, в ході якого під керівництвом досвідчених юристів члени суспільства оволодівають правовими знаннями, навичками, вміннями здійснення правових норм;

правову агітацію – форма правового виховання, що полягає в правовому впливі на правосвідомість та настрої членів суспільства шляхом колективних та індивідуальних співбесід, виступів на мітингах, зборах за допомогою преси, телебачення тощо;

правову пропаганду – цілеспрямована діяльність по формуванню у членів суспільства високого рівня правосвідомості і правової культури, роз’ясненню правової політики і розповсюдженню правових знань, ідей, іншої правової інформації;

правове самовиховання – цілеспрямована, повсякденна, систематична і самостійна діяльність людей по оволодінню правовими знаннями з метою формування позитивних правових мотивів, установок і навичок правомірної поведінки;

спілкування правника з професійно розвинутим дружним колективом колег;

доброзичливість та уважність з боку керівництва;

наявність вільного доступу до правової інформації;

належний рівень соціальної захищеності працівників;

дотримання серед колег ідеалів людяності, рівності, справедливості та взаємодопомоги тощо

об’єктивні:

демократизм, гуманізм, стабільність;

розвинута економіка, відсутність кризи, своєчасність фінансових розрахунків, стабільність курсу національної валюти;

високий рівень законності та правопорядку;

надійна робота правоохоронної та судової систем;

домінування в суспільстві свідомо прогресивних, демократичних та гуманістичних ідеалів тощо.

Моральна культура юриста.

Вище вже було визначено, що таке мораль та яке значення вона має в житті суспільства, а тим більше у сфері юридичної діяльності. Але її функціонування в суспільному житті неможливе без наявності суб´єктів — носіїв моральних цінностей, без сприйняття та реалізації ними ідеалів моралі. Це, в свою чергу, вимагає від соціальних суб´єктів наявності відповідних знань про моральні цінності, а також почуттів, оцінок, емоцій та навиків поведінки, яка б узгоджувалась із вимогами моралі. Тобто йдеться про один з аспектів внутрішньої культури, яка базується на моралі та називається моральною культурою особи.

Моральна культура посідає одне з найважливіших місць в особистій культурі юристів. Це можна пояснити характером та сферою їхньої діяльності, а також завданнями, які стоять перед ними в межах професійного обов´язку. Як було вже зазначено, їхня робота пов´язана зі забезпеченням прав і свобод громадян, виконанням обов´язку перед суспільством і державою, зі служінням праву, а ,отже, справедливості, що ставить до всіх працівників юридичної сфери високі моральні вимоги. Особливо це стосується співробітників правоохоронних органів, які працюють у більш складних умовах і вирішують часом неймовірно складні проблеми. Навіть у мирний час їхня діяльність часто пов´язана з ризиком для життя та здоров´я, зі значними моральними травмами, глибокими чуттєвими переживаннями, психологічними стресами. Тому високий рівень їх моральної та професійної культури в цілому є необхідним фактором якісного вирішення поставлених перед ними завдань. Моральні якості, що наповнюють поняття моральної культури, завжди становили ціннісну характеристику особи та відігравали важливу роль у всіх сферах людської діяльності, особливо в тих, де реалізується життєво важливий суспільний інтерес, — політика, економіка, правоохоронна, соціальний захист населення, мистецтво, освіта. Крім того, відомо, що з ускладненням соціальної обстановки або конкретної ситуації, в якій доводиться виконувати свій професійний обов´язок, роль морального фактора значно зростає, про що свідчать приклади історії нашого суспільства.

Особливо слід підкреслити важливе значення моральної культури в умовах кризового стану сучасного суспільства, в умовах реформування державного апарату, системи правоохоронних органів тощо. За таких обставин зростає необхідність залучення до правоохоронної роботи найбільш вихованих у моральному плані, безумовно надійних та стійких духом працівників. Це зумовлено тим, що в стані реформування українського суспільства значні надії покладаються саме на правоохоронні органи, на відданих своїй справі фахівців, які вміють поступитися особистим інтересом заради загального блага.

Що таке моральна культура? Розглядаючи це питання, передусім необхідно визначити, що це один з аспектів загальної культури людини, її складовий елемент, який свідчить про рівень духовного розвитку особи, ступінь готовності до цивілізованого співіснування. Поряд з моральною культурою виділяють також етичну, політичну, професійну, правову, які наповнюють змістовно поняття загальної культури особи, розкривають її потенційні можливості щодо участі у різноманітних соціальних відносинах.

У структурному розумінні моральну культуру особи можна розглядати в аспекті духовного та практичного, що дає можливість виділяти такі рівні її внутрішньої побудови, як теоретичний (чуттєво-психологічний) та раціональний (діяльний, або практичний). Моральну культуру можна також уявити як єдність внутрішньої та зовнішньої культури. Під внутрішньою культурою розуміють духовне багатство особи, її знання, погляди, ідеї, життєві принципи, оцінні критерії; під зовнішньою — ступінь та форми їх вияву у повсякденному житті, а також навички та уміння.

Поділ культури на професійну, етичну та інші складові досить умовний, тому що пов´язаний із тими завданнями, які стоять перед дослідником. По суті, професійна культура за змістом може збігатися з будь-яким із названих вище компонентів. Так, професійна культура політичного діяча збігається з поняттям політичної культури, а професійна культура юриста — з поняттям правової культури. При цьому слід зазначити, що невід´ємним компонентом будь-якої професійної культури є моральна культура.

На підставі зазначеного вище можна дійти висновку, що моральна культура — це один із аспектів загальної культури особи, яка характеризується системою моральних цінностей, що формуються протягом усього життя особи і є головним критерієм у виборі моделі, мети, засобів здійснення поведінки, а також домінуючого мотиву будь-якої свідомої діяльності. До системи моральних цінностей відносять сукупність стійких знань про добро, зло, справедливість, несправедливість, про наявність певних норм та принципів моралі, переконаність у необхідності виконання цих правил, морально-чуттєве ставлення до випадків порушення цих правил, готовність стати на захист основних моральних ідеалів та особистими діями втілювати їх у практику життя.

Щоб глибше розібратися в системі моральних цінностей, необхідно більш детально зупинитися на структурній характеристиці моральної культури, а особливо на характеристиці її базового компонента — моральній свідомості. У моральній свідомості особи незалежно від її професійної спрямованості (політик, юрист, економіст) можна виділити два структурних рівні: теоретичний (раціональний) та психологічний (почуттєвий). Обидва рівні необхідні та взаємодоповнюючі складові одного цілого, які лише умовно можна відокремити один від одного. Однак не можна не помітити й різниці між ними. Змістом теоретичного рівня є знання, погляди, ідеали, принципи та норми моралі, моральні потреби та уявлення. Цей рівень моральної свідомості формується досить довго — протягом усього життя особи, і є стійким та визначальним для будь-якої сфери соціальної діяльності.

Для працівників юридичної сфери знання про принципи та ідеали моралі вважаються необхідними, оскільки дають змогу зробити моральний вибір, тобто визначити свою лінію поведінки відповідно до соціального ідеалу, приймати рішення в межах закону, яке б не суперечило потребам та інтересам суспільства. Це, у свою чергу, стверджує авторитет юридичної професії, сприяє підвищенню авторитету права, а, отже, зміцненню режиму законності та правопорядку. Аморальні вчинки працівників юридичних установ призводять до значних втрат духовного та матеріального характеру, правового нігілізму, свавілля влади.

Другим рівнем моральної свідомості, як було зазначено вище, є психологічний (почуттєвий). Він складається з моральних почуттів, емоцій, симпатій, антипатій, оцінних критеріїв. Моральні почуття досить різні, класифікуються за різними підставами і можуть виявлятися зовні в актах людської поведінки: сміх, радість, доброзичливість у стосунках, а іноді навпаки — гнів, незадоволеність, роздратованість, нанесення психічної або фізичної образи. Як бачимо з наведених прикладів, значна частина варіантів психічного стану людини залишається несприятливою для людського спілкування, а тим більше для спілкування представників юридичної професії, для яких вимоги морального ґатунку набувають особливого значення. У зв´язку з цим зрозумілішими стають проблеми кадрового добору, виховання юристів, вироблення чіткої системи деонтологічних вимог до різних напрямів юридичної діяльності, їх формулювання на офіційному рівні та втілення у життя. Для співробітників правоохоронних органів почуттями визначального характеру можна назвати почуття професійного обов´язку, відданості у боротьбі за справедливість, почуття патріотизму, готовності прийти на допомогу та ін. Особливого звучання набувають професійні почуття морально-політичного походження, в яких відбивається ставлення не стільки до інших осіб, скільки до найбільш значних соціальних подій та явищ суспільного життя: почуття інтернаціоналізму, колективізму, солідарності, національної гордості. Вони складні за змістом, багатогранні за формами вияву і є органічним поєднанням особистого та громадського.

Слід зазначити, що на відміну від моральних знань моральні почуття більш динамічні, безпосередньо відображають процеси реального життя та здійснюють суттєвий вплив на діяльність людини в цілому та на окремі її вчинки. Людина з добре розвиненою почуттєвою системою є більш продуктивною в системі соціальних зв´язків, відкритою, сприятливою до оточення, що дуже бажано для представників юридичної професії. Однак відомо й інше. Особа, котра не вміє стримувати своїх почуттів, раціонально мислити в критичних ситуаціях, припускає здійснення негідних вчинків, про що потім жалкує. Такі ситуації в роботі юристів, коли приймаються незважені рішення або вчиняються дії в стані психічного розладу, використовуються неетичні засоби неприпустимі. Вони вкрай шкодять загальному ідеалу законності, знижують авторитет юридичної професії, авторитет державної служби, породжують правовий нігілізм. При цьому не слід забувати про ту позитивну роль, що відіграють моральні почуття, коли збуджують людину на героїчні вчинки, надають їй натхнення, внутрішньої впевненості та сили у подоланні труднощів. І, навпаки, низький рівень чуттєвого розвитку особи — причина цілої низки життєвих негараздів, а іноді й трагедій. Окремо слід сказати про керівників підрозділів, посадових осіб юридичних установ, які мають відповідати високим вимогам моральної культури, що, безумовно, сприяє створенню в колективі обстановки доброзичливості, взаємопорозуміння, комфортності, надає керівникові авторитету, сприяє ефективності та стабільності роботи всього колективу.

Моральні почуття як складовий елемент моральної свідомості стали предметом багатьох досліджень, у зв´язку з чим прийнято виділяти різні види почуттів, у тому числі такі як морально-політичні, морально-трудові, власне моральні та морально-бойові. Якщо перші три види почуттів характерні для всіх категорій громадян, то останній — лише для представників армії, флоту, співробітників правоохоронних органів та спецслужб. Це вимоги професійного порядку, тому можна зазначити, що морально-бойові почуття є складовим елементом професійної культури. Всі моральні почуття стають усвідомленою потребою людського спілкування і після багаторазового їх вияву в діяльності особи закріплюються за нею як система моральних якостей. На цій підставі спробуємо охарактеризувати найбільш вагомі моральні якості співробітників правоохоронних органів, які можна назвати визначальними у здійсненні професійного обов´язку:

• якості, в яких виявляється ставлення особи до Батьківщини, свого народу, його культури, мови, історії розвитку;

• розвинене почуття обов´язку, особистої відповідальності за справу;

• власне моральні якості: чесність, правдивість, почуття особистої гідності, скромність у спілкуванні;

• моральні якості, які виявляються в екстремальних ситуаціях: сміливість, мужність, дисциплінованість, готовність до самопожертвування тощо;

• якості, що характеризують культуру спілкування співробітників під час служби та в побуті.

Слід нагадати, що в ході реалізації своїх функціональних обов´язків співробітники правоохоронних органів висувають до громадян високі вимоги щодо реалізації духу та букви закону, а іноді й глибоко втручаються у сферу їх особистого життя. Тому стає цілком зрозумілим і справедливим форму¬вання системи вимог професійної моралі до певних напрямів юридичної ро¬боти, до професії юриста взагалі. Виховання цих якостей — одне з головних завдань функціонування системи юридичної освіти. Постійне вдосконалення рівня моральної культури юристів — не лише освітянська справа, а й обов´язок кожного співробітника. Високий рівень моральної свідомості — запорука високої якості виконання службового обов´язку.

Моральна діяльність, моральні відносини та моральна свідомість.

Як зазначає С.С, Сливка, у прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших.

Як зауважує автор, моральна поведінка й моральна діяльність - різні речі. Поняття “діяльність” ширше, і поведінка може не пов´язуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впливом власної моральної культури не повинно створювати суттєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.

Важливість компонента моральної культури юриста, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперативом І. Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її виявах. У практиці правового регулювання суспільних відносин мораль спонукає до дії і виявляє сутність правника як людини.

Що ж до питання моральної свідомість, то вона ґрунтується на законах добра й справедливості, за якими має жити суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним службовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв´язанні правових питань, у регулюванні суспільних відносин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформаційної та іншої культури.

Моральна свідомість — це су­купність знань про належне в стосунках та уявлень про доцільність моральних вимог з погляду їх ефективності для збереження суспільності життя та самоутвердження суб´єкта життєвості.

Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: свідомість-почуття, свідомість-поведінка, почуття - поведінка, свідомість - дія. Перший рівень (свідомість - почуття) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично “будується” умовна стартова готовність юриста до певної поведінки.

Особливістю другого рівня градації (свідомість - поведінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до моральної поведінки. Гегель зазначав, що “справжній моральний стан є свідомість, яка скоює вчинки”. У цьому випадку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у практику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому “спрацювати”, отримати незначний “дотик” чи взагалі бути не “враженим”. Це залежить від того, чи людина замислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно позначитися на моральній вартості поведінки, оскільки затрачається час на певне зважування.

Отже, свідомість здобуває можливість об´єктивації в діяльності — у моральній практиці. При цьому моральна свідомість суб´єкта утверджує дійсність людяності в двох формах: у переконаннях та у практичних діях.

Реальна проблема неадекватності моральної свідомості та моральної практики ставить етичну теорію перед неохідністю оперти феномени моральної свідомості на більш реальний ґрунт, ніж суб´єктивний досвід. Таким ґрунтом є моральнісне відношення.

Руйнування наявної у моральному відношенні гармонії матеріального та духовного стає показником обмеженості сучасної цивілізації. Проблема тут — не в цивілізації як такій (вона є благом для людства), а в характері розгортання відносин людини з природним світом та ставлення до себе самої. Аморалізм зумовлений протиставленням їх один одному згідно з принципом: людина — мета; природа — засіб. Відносини в межах соціуму вибудовуються за тим самим принципом. Суспільність, що в певному сенсі є "природою" людської життєвості, розглядається її суб´єктом лише як засіб. Себе ж суб´єкт утверджує як мету безвідносно до моральності засобів.

Відчуження людства від суспільності власної природи та від суспільності, конкретизованої в особі кожного суб´єкта життєвості, спричиняє втрату моралі як цінності. Криза її виражена у втраті здатності моральних взаємодій навіть на рівні безпосередніх стосунків, які класичне мистецтво оспівало і утвердило як духовні цінності: любов, дружба, вірність, самопожертва тощо.

У єдності моральної свідомості, моральної практики та моральнісного відношення відображається суспільність як сутнісна визначеність людського життя.

Причини професійної деформації працівників юридичної сфери.

“Деформація” - від лат. deformatio — «спотворення», "викривлення") — зміна розмірів і форм твердого тіла під дією зовнішніх сил (навантажень) або якихось інших впливів (наприклад, температури, електричних чи магнітних полів), у юриспруденції - це негативні процеси у професійній свідомості фахівців різних юридичних спеціальностей.

Професійна деформація – це комплекс специфічних, взаємодіючих змін у особистісній структурі, що виникають внаслідок ряду умов, які пов’язані з трудовою діяльністю, це результат появи та розвитку жорстких професійних стереотипів, перенесення професійної ролі у сферу позаслужбових стосунків або впливу специфіки службової діяльності.

Форми деформації правової свідомості:

- правовий нігілізм - полягає у запереченні соціальної цінності права, скептичному, зневажливому ставленні до нього, свідомому ігноруванні вимог закону;

- правовий інфантилізм- викривлення правової свідомості полягає у несформованості, недостатній глибині правових поглядів, знань, уявлень, наявності і в них численних прогалин;

- правовий фетишизм (ідеалізм, романтизм) – форма деформації правосвідомості, що виражається в абсолютизації ролі права і правових інститутів у регулюванні суспільних відносин;

- правова демагогія - підміна права його видимістю, маніпуляції з правом, зловживання правом, використання права для досягнення власних цілей при удаваному посиланні на суспільне благо;

- правовий дилетантизм - заняття правом без спеціальної підготовки, при поверхневому знайомстві з предметом;

- переродження правосвідомості юриста у злочинну форму.

Аналіз посадових обов´язків співробітників правоохоронних органів свідчить про те, що в їхній діяльності часом поєднуються протилежності, які, з одного боку, філософськи доповнюють одна одну, а з іншого створюють величезні проблеми вибору, що супроводжуються невизначеністю та екстре­мальністю ситуацій. Це зумовлено самою сутністю правоохоронної діяльності, реалізацією владних повноважень, застосуванням примусу. Викори­стання зброї, спеціальних засобів до правопорушників, нанесення їм тілес­них ушкоджень в установлених законом випадках поєднуються одночасно з діями з надання допомоги, роз´яснення прав та організації подальшої роботи, що потребує внутрішнього спокою та виваженості у спілкуванні. Навіть сама можливість правової свідомості побачити в одній особі злочинця, що посягає на суспільний інтерес, і людину, яка є найвищою соціальною цінністю, викликає у співробітників суперечливі почуття. Робота в таких умовах, постійне емоційне напруження, пов´язане з професійним ризиком, нерідко призводять до професійних захворювань, специфічних відхилень від загальновизнаних стандартів емоційно-психічної діяльності, які називають фактами професійної деформації. Для більш детальної характеристики цьо­го явища необхідно визначити три основні напрями його вияву: емоційний, функціональний і комунікативний. У першому напрямі спостерігаються зни­ження емоційної стійкості працівника, підвищена або знижена емоційність, неадекватність реагування у спілкуванні. У другому напрямі деформації спо­стерігаються зниження рівня ефективності в роботі, несвоєчасне, неякісне виконання обов´язку, перекладення частини обов´язків на підлеглих або оточення. Урешті-решт, у третьому напрямі виявляється втрата комунікативності, уміння цілеспрямованого спілкування, що може мати форму грубощів, внутрішньої замкнутості, відчуження, а іноді й неповаги.

Питання професійної деформації юристів — це питання їх правового виховання, моральної свідомості та культури. І проблеми, які постають у цьому руслі перед кадровими апаратами, керівництвом правоохоронних органів, є проблемами єдиного походження. Однак слід зазначити, що на деформацію правової свідомості у процесі професійної діяльності, а також на формування системи професійно-моральних якостей в процесі правового навчання впливає низка факторів внутрішнього та зовнішнього походження.

Зовнішні та внутрішні фактори, що сприяють процесу деформації моральної свідомості.

Зовнішні фактори — це недоліки системи політичної та економічної організації суспільства. Вони виступають як середовище, в якому має функціо­нувати право, а також як визначальні фактори соціального життя, які зрештою впливають на всі види соціальних відносин, у тому числі на правові відно­сини в правоохоронній сфері. Застої виробництва, безробіття, затримки з виплатою заробітної плати тягнуть руйнування бюджетних сфер (правоохо­ронна, освіта, медицина), негаразди в політичній системі призводять до чергових "чисток" або реформ правоохоронних структур, що також негативно впливає на ставлення співробітників до своїх обов´язків, професії в цілому. Так, серед зовнішніх факторів соціального життя — можливих причин де­формації моральної свідомості слід назвати: • соціальну нестабільність;

• кризу соціальних, ідейних та моральних ідеалів;

• корумпованість владних структур;

• казусність системи законодавства, низький рівень якості нормативно-правових актів, суперечності в офіційному тлумаченні законів, невиконан­ня законів;

• низький рівень соціальної та правової захищеності співробітників пра­воохоронних органів;

• переважання негативних оцінок у висвітленні діяльності правоохорон­них органів;

• низький соціальний престиж роботи правоохоронних структур;

• виконання співробітниками не властивих їм функцій.

Внутрішні фактори пояснюються недоліками самої правоохоронної системи, до яких слід віднести негативні традиції, стереотипи мислення, аморальні критерії оцінки, правопорушення самих співробітників, що в результаті також призводить до дефектів правової свідомості. Такі дефекти можна поділити на три групи: відображення, ставлення та мотивації. Відповід­но до першої групи відносять правову недбалість, до другої — правовий нігілізм, до третьої — несприйняття особою приписів правових норм та ви­мог моралі.

У результаті досліджень виявлено, що основні мотиви правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів, такі:

• намагання співробітників викрити правопорушника;

• неправильно зрозуміле почуття службового обов´язку, інтересів служби, які співробітник намагався захистити;

• висунення на перший план особистих світоглядних та моральних переконань, які стають визначальними факторами порівняно зі службовими обов´язками;

• прагнення до максимальної реалізації або демонстрації владних повноважень.

Перелічені вище мотиви свідчать про відхилення правової або моральної свідомості. Водночас вони є прикладами моральної деформації, які тягнуть за собою вчинення правопорушень. Що є першопричиною цих негативних процесів? Серед іншого видається можливим визначити групу внутрішньо-системних безпосередніх причин, що сприяють деформації моральної свідо­мості співробітників правоохоронних органів:

• негативні приклади поведінки керівників, безпринципність у службових відносинах;

• перевантаження роботою та відсутність контролю за її виконанням;

• низький рівень правової та моральної культури колективу, факти прояву правового нігілізму;

• неефективність форм та методів правовиховної роботи;

• негативний вплив з боку злочинного середовища в результаті постійного та безпосереднього спілкування з його представниками;

• незадоволеність рівнем матеріального забезпечення, іншими умовами праці;

• невідповідність рівня кваліфікації співробітників до займаних ними посад та ін.

Знання та урахування наведених вище факторів та показників мають ви­нятково важливе значення для керівників підрозділів, контрольно-наглядо­вих структур, а також для самих співробітників, що стає засобом здійснення ними самооцінки своєї діяльності.

Особливо необхідно використовувати ці знання посадовим особам, відповідальним за правове виховання та мікроклімат у колективі. Таким чином, можна визначити, що високий рівень моральної свідомості співробітників правоохоронних органів сприятиме підвищенню ефективності його роботи, зміцненню авторитету та престижності професії юриста. І навпаки, неуважне ставлення до морального виховання, нехтування нормами та принципами моралі призводять до зниження результатів у роботі, розпаду трудового ко­лективу, вчинення співробітниками антигуманних та протиправних вчинків.

Роль моральних принципів в процесі регулювання професійної діяльності юристів.

Не менш важливою умовою здійснення юристами професійних обов´язків є усвідомлення та використання ними у своїй діяльності основоположних ідей — принципів моралі, які є найбільш узагальненим вираженням вимог тієї чи іншої моралі. Моральні принципи становлять ядро моралі, визначають її соціально-історичну сутність, ідейну спрямованість. На відміну від норм моралі, які визначають тактику поведінки людини в конкретних життєвих ситуаціях, принципи моралі визначають узагальнену соціальну орієн­тацію, стратегію поведінки, є своєрідною програмою діяльності. Моральні принципи об´єднують та систематизують всю моральну діяльність, є фактором її стабільності, визначають головну лінію поведінки людини в різноманітних життєвих ситуаціях.

У професії юриста моральні принципи виконують специфічні функції. Вони допомагають орієнтуватися у найбільш складних, нормативно не ви­значених ситуаціях, що дає змогу приймати нестандартне рішення, яке не суперечить інтересам справи в цілому. Завдяки усвідомленню принципів моралі, що склалися в колективі службовців юридичної установи, виникає можливість програмування дій окремих співробітників, гарантування впевненості щодо виконання ними професійного обов´язку на належному рівні. Моральні принципи також забезпечують стабільність мікроклімату в колективі, а, отже, стабільність його роботи, що є необхідною умовою функціону­вання всіх правоохоронних органів. З іншого боку, дотримання принципів моралі у своїй професійній діяльності оберігає працівників юридичних служб від аморальних вчинків, вчинення яких породжує серед громадян недобро­зичливе ставлення, недовіру, а в окремих випадках — люту ненависть до служителів Феміди.

Серед принципів моралі, які істотною мірою здійснюють позитивний вплив на сферу юридичної діяльності, слід назвати принципи гуманізму, демократизму, законності, справедливості, колективізму, чесності, порядності, гласності у роботі та деякі інші. У чому полягає сутність зазначених принципів стосовно професійного обов´язку юристів? Для висвітлення цього питання необхідно звернутися до визначення змісту провідних моральних принципів. Одним із загальновизнаних та найважливіших вважається принцип гуманізму, який розкриває ціннісний аспект організації людських відносин. Гуманізм (лат. humanus — людяний, людський) означає людяність, любов до людей, вимогу на захист гідності людини, її право на щастя, всебічний розвиток. Як моральний принцип, що трансформується у сферу юридичної діяльності, він зі змістовного боку формулює певну систему вимог:

• розуміння людини як вищої цінності, а не як засобу для досягнення цілей, все робити для забезпечення потреб та інтересів людини;

• забезпечення свободи та захисту гідності особи, права на щастя, на духовний розвиток;

• повага до особистих якостей;

• рівне ставлення та повага до чоловіка та жінки, повага до ідеалів людини, її вікових, національних ознак, політичних поглядів;

• чутливість, душевність у відносинах;

• чесність, прямота в оцінці дій, доброзичливість до критики, несприйнятливість аморальних вчинків.

Принцип колективізму також притаманний юридичній роботі, щодо якої ставлять певні вимоги:

• єдність мети та волі колективу;

• ідейна єдність;

• співробітництво та взаємодопомога;

• керівництво колективом як організаційний та об´єднавчий фактор його існування;

• чітке дотримання дисципліни всіма членами колективу незалежно від стажу, досвіду, посади тощо.

Іноді окремі вимоги принципу колективізму трактують на підставі обстоювання вузькогрупового або індивідуально-егоїстичного інтересу, в результаті чого вони набувають іншого звучання. Так, слід відрізняти доброзичливу критику від критицизму, заздрості або інших негативних почуттів, взаємодопомогу від кругової поруки.

Принципи демократизму, законності як система вимог найбільше характерні для сфери державного управління, яке здійснюється у формі законодавчої діяльності. Ці принципи істотною мірою впливають на регламентацію правотворчого процесу і передбачають дотримання таких вимог: здійснення законодавчих повноважень тільки компетентними органами та в порядку, визначеному юридичною процедурою, урахування інтересів народу взагалі та окремих соціальних груп населення, надання права народу на самостійне визна­чення шляхів та перспектив соціально-політичного та економічного розвитку.

Таким чином, визначаючи нормативну основу регулювання юридичної діяльності, слід ураховувати існування в моралі основоположних ідей, які поряд з нормами моралі мають більш узагальнюючий характер, однак при конкретизації їх змісту щодо юридичної практики, надається можливість формулювання більш детальних правил, які доповнюють загальну картину ідеальної моделі поведінки юристів.

Співвідношення та взаємодія норм моралі та правових норм, що регулюють відносини в сфері юридичної діяльності.

Юридична діяльність спрямована на право, здійснюється за допомогою правових засобів, регулюється правовими нормами, тягне за собою правові наслідки, оцінює соціальні явища з погляду права й оцінюється правом. Знання права для юриста є професійним обов´язком.

Нерозривний зв´язок права і юридичної практичної діяльності, зумовленість правом більшості її характеристик визначає необхідність розгляду його основних властивостей.

Право — складне соціальне явище, і тому може характеризуватись як засіб упорядкування суспільних відносин (управління та регулювання), сукупність особливих правил поведінки, міру значущості чи цінності людини для інших суб´єктів, форма суспільних відносин тощо.

Як зазначає М.В. Кравчук, правові норми - це загальнообов'язкові, формально визначені в нормативно-правових актах правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею. Їх особливість полягає у тому, що вони є: правилом поведінки представницько-зобов'язуючого, регулятивного формально-визначеного характеру; загальнообов’язкове до виконання всіма суб’єктами права; прийняте в суворо встановленому порядку; забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу. Таким чином, можна стверджувати, що для працівника юридичної сфері воно є непорушним правилом до з-дійснення своєї діяльності, підґрунтям до функціонування.

Що ж до питання поняття моральних норм, то це найбільш прості форми моральних вимог, які ставляться до кожної людини. У них закріплено морально-оцінний досвід людей, інтереси суспільства або окремої людини. Вони зорієнтовані на підтримання сумісного життя та діяльності людей, суспільства в цілому. Як і моральні почуття, норми моралі — це універсальні регулятори поведінки. Одні з них регулюють ставлення лю­дини до себе, другі — до інших людей, залежно від віку, статі, національної належності, треті — до навколишнього середовища, в якому живе людина.

Крім того, що норми моралі виконують функцію регламентації, вони є також засобом контролю, оцінки, підтримання, забезпечення зв´язків та відносин соціальних груп, класів, прошарків у соціальному середовищі. Головне полягає в тому, що вони забезпечують нормальну життєдіяльність суспільства та особистості, впливають на поведінку людини через її самосвідомість, самооцінку, мотиви до установки. У професії юриста знання та сприйняття норм морального спілкування є необхідною умовою виконання своїх обов´язків, що зумовлено організаційно-управлінським характером юридичної діяльності, потребою безпосереднього спілкування з людьми.

Особливістю їх взаємодії у юридичній діяльності є те, що окрім норм права, що є основоположними для юриста, існують випадки, коли чинне законодавство не у повній мірі відповідає фактичним реаліям життя. Саме у таких випадках на допомогу юристу приходять норми моралі, звичаї ділового обороту тощо. Враховуючи звгальні відомості про добро і зло, а також наявні правові норми юрист вирішує поставлнеі перед ним завдання.

Службовий етикет юриста.

Етикетом називається сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських стосунків, Етикет тісно пов´язаний із життям суспільства. Етикет сприяв розвиткові культури. У етикеті кожного народу збережені форми шанування жінки, культ матері. Перед матір´ю оголювали голову, жінкам дарували квіти, виказували знаки уваги.

Дворяни Росії розглядали етикет як особливу знакову систему, яку вирізняла їх загальної маси росіян.

Етикет як феномен культури демократизувався з часом, а етикетні норми стали невід´ємним компонентом способу життя (в побуті, на роботі, у громадських місцях) вихованої людини.

Службовий етикет — це сукупність найдоцільнішіх правил поведінки людей у трудових колективах. Ці правила зумовлені найважливішими принципами загальнолюдської моралі й моральності.

Не секрет, що на роботі кожна людина є об´єктом уваги колег, відвідувачів, які звертають увагу на її привітання, уміння запитувати, слухати, виявляти пошану до інших тощо.

"У будь-якому дрібному, навіть незначному, непримітному вчинку вже виявляється наш характер: дурень і входить, і виходить, і сідає, і встає з місця, і мовчить, і посувається інакше, аніж розумна людина," — писав Ж. де Лабрюйєр.

Дотримання правил і вимог службового етикету є обов´язковим для всіх: і керівників, і підлеглих. Так, на службі люди зазвичай звертаються один до одного на "Ви", поводяться чемно, намагаються бути чемними і коректними.

На світських раундах, за правилами етикету, розмовляють про приємні і цікаві речі, не обговорюють особисте життя, зовнішність присутніх, ділові проблеми, намагаються усміхатися.

Етикет — це мова символів. Людина повинна використовувати його з метою краще взаємодіяти з іншими (колегами, партнерами).

Правила і вимоги службового етикету мають сприяти створенню здорового морально-психічного клімату і піднесенню настрою, підвищенню продуктивності праці. Учені радять:

керівникові:

- намагатися робити зауваження підлеглим віч-на-віч;

- навчитися заохочувати підлеглих;

- визнавати свої помилки;

- уміти карати;

- не сперечатися через дрібниці;

- бути доброзичливим, делікатним;

усім співробітникам:

- володіти загальною культурою;

- порядно ставитися до інших;

- поважати людську гідність колег;

- не лицемірити, не брехати;

- бути ввічливими;

- свої негаразди, прикрощі залишати за межами установи;

- бути доброзичливими, сумлінними, шанобливими, тактовними, делікатними;

- уміти висловлювати співчуття.

Службовий етикет передбачає і правила поведінки з клієнтами та партнерами по бізнесу.

Етикет службових взаємин зобов´язує:

- бути ввічливим до всіх клієнтів (думка кожного клієнта впливає на імідж фірми, установи);

- зустрічі починати вчасно;

- на всі дзвінки і листи клієнтів вчасно давати відповіді;

- прийняті рішення виконувати у зазначені терміни;

- працівників бути в гарному і охайному одязі.

Усе це сприятиме надійним і довготривалим взаєминам із клієнтами, зростанню прибутків фірми.

Службовий етикет передбачає стосунки з іноземцями. Для ділового спілкування з ними потрібно добре знати звичаї, традиції країни, представником якої є ваш партнер, а також прийняті там правила етикету.

Але слід пам´ятати, що одним із найважливіших принципів закордонного ділового етикету є підтримка чесних і шанобливих відносин із партнером.

Зовнішній вигляд юриста.

Як влучно зауважує С.С. Сливка, зовнішня культура юриста безпосередньо не залежить від його професійних знань, умінь та навичок. Хоча характер професійної діяльності накладе свій відбиток на зовнішню культуру особи.

Як складовий елемент юридичної деонтології, зовнішня культура юриста дає підстави громадянам здійснювати певні судження про судові та правоохоронні та правозахисні органи, їхню професійну підготовку, компетенцію тощо. За зовнішнім виглядом юриста визначають його особистість. Це первинне враження особи про юриста, що формує подальшу думку про нього, здебільшого не стільки як фахівця чи професіонала, а як людину.

Відомий російський адвокат А. Ф. Коні надавав настанову молодим колегам такого роду: «Варто вдягатися просто і пристойно. В костюмі не повинно бути нічого вигадливого і кричущого (різкі кольори, незвичайний фасон). Брудний, неохайний костюм робить неприємне враження. Це важливо пам'ятати, тому що психологічний вплив на присутніх починається до бесіди — з моменту появи перед публікою».

Нерідко встановити контакт із людиною адвокату, слідчому, дізнавачу, оперативному працівнику не вдається саме внаслідок початкової антипатії, викликаної його зовнішнім виглядом: неохайним одягом або таким, що не відповідає діловим стосункам; неприємними манерами.

При першій зустрічі відбувається оцінка юриста з погляду сприйняття особливостей його поведінки і зовнішнього вигляду На основі такої оцінки юристу може бути дана своєрідна характеристика: як позитивна, так і негативна. Юрист повинен мати почуття прекрасного. Він не може не рахуватися з тим, яке враження він робить на людей своєю зовнішністю. В одязі він повинен віддати перевагу діловому стилю. У контакті з клієнтами, колегами важливо все: вираз обличчя, підтягнутість, зачіска, одяг, вміння вільно почувати себе в ньому та ін.

В умовах соціально-неоднорідного суспільства юристу доводиться спілкуватися з людьми, що відрізняються своїм матеріальним станом, проте на всіх він повинен робити приємне враження, оскільки він є для них втіленням справедливості і закону.

Неможливо розробити перелік рекомендацій, що стосуються, наприклад, одягу або зачіски юриста. Юрист сам створює свій імідж:. Головне, щоб він керувався почуттям міри й усвідомленням того, що є представником професійної (державної або приватної) служби для всіх тих, хто звертається до нього за юридичною допомогою.

Для окремих категорій працівників державної служби (органів внутрішніх справ, прокуратури, державних виконавців, Конституційного Суду України та ін.) встановлені стандарти зовнішнього вигляду: нормативно-правовими актами їм приписано носити спеціальну форму під час виконання своїх службових повноважень.

Законом України «Про Конституційний Суд України» (ст. 10) встановлені форма одягу і нагрудний знак судді Конституційного Суду. Суддя повинен бути одягнений у мантію під час відправлення своїх обов'язків на пленарному засіданні, засіданні Конституційного Суду і Колегії суддів Конституційного Суду. Суддя Конституційного Суду України має нагрудний знак, опис і форма якого затверджуються Верховною Радою України.

Законом України «Про Службу безпеки України», зокрема ст. 20 закріплює, що військовослужбовцям Служби безпеки України видається службове посвідчення, вони мають єдину форму одягу, зразки якого затверджуються Президентом України.

У ч.5 ст. 21 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу» проголошується норма про те, що особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби мають право на носіння форменого одягу із знаками розрізнення, зразки якого розробляються відповідно до законодавства..

Чітка регламентація носіння форменого одягу працівниками органів внутрішніх справ передбачена Законом України «Про національну поліцію» від 2 липня 2015 року № 580-VIII та постановою Кабінету Міністрів України № 823 від 30.09.2015 р. «Про однострій поліцейських». Відповідно до цих нормативно-правових актів поліцейські мають єдиний однострій. Зразки предметів однострою поліцейських затверджує Кабінет Міністрів України.

На однострої поліцейського розміщується нагрудний знак із чітким зазначенням його спеціального жетона. Поліцейському заборонено знімати з однострою чи приховувати нагрудний знак, а також будь-яким іншим чином перешкоджати прочитанню інформації на ньому або фіксуванню її за допомогою технічних засобів.

Поліцейський, який виконує функції в цивільному одязі, зобов’язаний мати при собі нагрудний знак, передбачений цією частиною, крім випадків, коли наявність нагрудного знака перешкоджає проведенню негласної слідчої (розшукової) дії.

Поліцейським підрозділу спеціального призначення номер нагрудного знака додатково зазначається на однострої і на шоломі таким чином, щоб його було можливо прочитати або зафіксувати за допомогою технічних засобів, крім випадків, коли такі поліцейські відповідно до рішень уповноважених осіб поліції виконують завдання в режимі секретності.

Правила носіння та норми належності однострою поліцейських затверджує Міністр внутрішніх справ України.

Носіння форменого одягу працівниками правоохоронних органів підкреслює державно-владний характер їх роботи. Формений одяг покликаний сприяти підвищенню офіційності у професійному спілкуванні: під час проведення допитів неповнолітніх, огляду місць події, обшуках і т. п.

Нині в сучасних компаніях вимоги щодо зовнішнього вигляду регламентуються поняттям дрес-коду. Слово Дрес-код походить від англійського dress code, німецького Kleiderordnung, французського code vestimentaire, та означає неписане правило, регламент у одязі, який показує приналежність людини до певної професійної чи соціальної групи.

Дрес-код організації вважається компонентою корпоративної культури підприємства і важливою частиною його бренду. Відповідний до стандартів бізнес-етикету зовнішній вигляд співробітника грає важливу роль в довірі клієнта до підприємства в цілому, афішує стан справ в компанії, показує повагу до ділових партнерів і клієнтів, впливає на внутрішню комунікацію між співробітниками. Вимоги до одягу працівника можуть бути закріпленими в трудовому контракті або правилах внутрішнього трудового розпорядку, за порушення у такому разі передбачаються санкції.

Естетичні вимоги до оформлення правових документів.

Різноманітні операції, здійснювані юристом у процесі практичної діяльності, завжди закріплюються в правових документах. У процесуальному праві зустрічається понад двадцять різноманітних видів юридичних документів — постанови, протоколи, рішення, позови, скарги, протести, вказівки, повістки, зобов'язання, повідомлення, доручення, заперечення, клопотання, заяви, пояснення, описи та ін.

Як зазначає О.Ф. Скакун, правовий документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення правової інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носії.

Види документів: 1) первинний — містить первинну інформацію; 2) вторинний — підготовлений в результаті аналізу й опрацювання інформації, що міститься в первинному документі і характеризує його зміст. Усі документи повинні відповідати загальним вимогам, що ставляться до будь-яких індивідуально-правових (правозастосовчих) актів — бути законними, обґрунтованими, мотивованими, справедливими, грамотно й естетично оформленими. Оформлення правового документа відповідно до естетичних вимог полегшує його сприйняття. Неправильно складені документи підривають авторитет як органів державної влади, так і будь-якого приватного юриста. Процесуальний акт, складений з істотним порушенням вимог закону щодо його змісту і форми, позбавляється юридичної чинності.

Рівень естетичної культури юриста, притаманний правовому документу, багато в чому залежить від правильності вибору форми, стилю і мови викладення. Елементарна вимога до юриста — бездоганне володіння мовою судочинства, вміння грамотно викладати факти, аргументи, рішення, якщо такі входять до його компетенції. Під час упорядкування документа необхідно використовувати офіційно-діловий стиль. Неприйнятно використання скорочень і незрозумілих слів. Не можна захаращувати текст зайвими описами, що не мають відношення до справи, припускати стилістичні погрішності.

Підвищенню естетичних якостей документа сприяє правильний вибір паперу, шрифту, чорнил. Папір для документів повинен бути білого кольору. Не рекомендується використовувати тонкий і прозорий папір. Чорнила необхідно застосовувати чорного або іншого темного кольору. У правових документах не припускаються виправлення, підтирки. Вони мають складатися розбірливо, акуратно, із правильним розташуванням тексту.

Правовий документ повинен містити всі необхідні реквізити. Відсутність навіть одного з них може призвести до втрати юридичної чинності документа. Поряд з установленим державою переліком реквізитів окремі документи можуть містити додаткові реквізити, що встановлені до затвердженого внутрішнього діловодства підприємства. Для укладання документів, як правило, застосовуються бланки.

Кожен реквізит документа, крім значеннєвого, несе і певне естетичне навантаження. Для тих документів, наприклад, де є заголовок, у якому стисло і чітко формулюється його основний зміст, передбачене особливе зовнішнє оформлення реквізиту.

Існують два способи розміщення реквізитів заголовка на бланках документів:1) по центру; 2) фланговий.

Деякі документи як обов'язковий реквізит мають зображення Державного герба України. Зображення герба на бланках із кутовим розміщенням реквізитів знаходиться на верхньому полі бланка над серединою рядків найменування організації, а на бланках із подовжнім розміщенням реквізитів — у центрі верхнього поля.

Відповідно до вимог Єдиної державної системи діловодства в документі повинна бути вказана назва органу, що його видав. Назва органу визначається положенням про нього, скорочена назва може розміщатися на бланку разом з повною назвою тільки у випадках, якщо він офіційно зафіксований у встановленому порядку (наприклад МВС, ГПУ, СБУ, ТОВ тощо ). Назва органу, як правило, проставляється спеціальним штемпелем (різного кольору) або є на самому бланку. Реквізит включає, крім назви, посаду особи із зазначенням прізвища, ініціалів, від кого виходить даний документ.

Затвердження документа здійснюється двома способами, що мають однакову силу.

1. Грифом затвердження. Елементами грифа затвердження є: сам гриф «Затверджую», посада, особистий підпис, ініціали і прізвище особи, що затвердила документ, а також дата затвердження.

Одним з варіантів грифа затвердження є гриф таємності. Це штамп встановленого зразка, який є обов'язковим реквізитом матеріального носія інформації, що віднесена до державної таємниці. Гриф таємності містить відомості про ступінь таємності інформації («особливої важливості», «абсолютно секретно», «секретно»), термін засекреченості інформації і посадову особу, яка дала зазначеного грифа (у відповідності до Закону України «Про державну таємницю»).

2. Підписом. Від підпису залежить юридична чинність правового документа. Підпис має служити таким цілям: а) вказувати на автора, упорядника документа; б) свідчити, завіряти або підтверджувати зміст документа; в) підтверджувати відповідальність того, хто склав документ, за інформацію, що міститься в ньому. Наприклад,юридичний процесуальний документ обов'язково повинен мати підпис посадової особи, а також печатку, якщо документ виходить за межі органу.

До складу реквізиту «П і д п и с» входять: назва посади, звання, особистий підпис, ініціали і прізвище особи, яка підписала документ. Якщо документ надрукований на бланку, то назва органу (структурного підрозділу) у назві посади керівника не вказується. Якщо документ підписується кількома посадовими особами, які займають різні посади, то їх підписи розміщуються один під одним, у залежності від того, хто з них вище за своїм посадовим рангом. Якщо ж особи, які підписують документ, займають однакову посаду, то їх підписи розміщуються на одному рівні.

Інколи у документах у нижньому лівому кутку іншим шрифтом зазначають особу виконавця документа, посаду, телефон та підпис. У такому випадку вказано хто саме відповідальний за збір та подання інформації.

Юридичну чинність правовим документам надає печатка. Гербова печатка (із зображенням Державного герба) ставиться на тих документах, де це суворо регламентовано нормативно-правовими актами.

Гербова печатка застосовується: на документах для засвідчення прав громадян і юридичних осіб; на статутах (положеннях) установ; на договорах і т. п.

Печатки інших видів (з назвою відповідного органу, установи, без зображення Державного герба або гербової печатки з написом «Для господарських і фінансових документів», «Для довідок») проставляється на різних довідках, що видаються органом або установою. Печатки всіх організацій повинні містити назву організації, її вид, місце реєстрації або реєстраційний номер.

Відтиск печатки повинен ставитися з лівого боку документа таким чином, щоб він охоплював частину назви посади особи, яка підписала документ. На відтисках печатки не повинно бути виправлень, доповнень або змін тексту, конфігурацій малюнка. Відтиск повинен бути чітким, тому що змазана печатка в усіх випадках надає документу неакуратного вигляду, а іноді може викликати сумніви щодо достовірності змісту документа.

Відтиски штампів (їх умовно називають кутовими), як правило, потребують письмових доповнень: номера документа, дати видачі, іноді номера розрахункового рахунку та ін. Під час підписання або затвердження документа завжди ставиться дата. Вона оформляється арабськими цифрами, розділеними крапкою. Припускається застосування словесно-цифрового засобу оформлення дат. Дата містить у собі термін прийняття правового документа і термін вступу його в законну силу.

Відповідно до державних стандартів регламентується оформлення тексту правового документа, завдяки чому досягається, крім всього іншого, і його естетична досконалість. Так, тексти всіх документів, складених на бланках формату А4, друкуються через півтора міжстрокових інтервали, а на бланках формату А5 — через один. Зміст документа варто розташовувати на аркуші таким чином, щоб його можна було легко і зручно прочитати.

В залежності від виду документу реквізитом може слугувати інформація про адресата. Відповідно до компетенції документи можуть адресуватися органам державної влади і управління, міністерствам, відомствам і їх структурним підрозділам, конкретній посадовій особі, а також окремим громадянам. Документ не повинен мати більше чотирьох адрес. Якщо їх більше, то складається список розсилання і на кожному примірнику документа пишеться одна адреса.

Назва організації, її структурного підрозділу повинна бути вказана в називному відмінку. У разі адресування документа керівнику організації її назва входить до складу назви посади адресата. У випадку надіслання документа декільком організаціям адресати можуть бути подані узагальнено.

У разі адресування поштових відправлень спочатку пишеться адреса відправника — зліва зверху; адреса одержувача — справа внизу; ім'я і прізвище або ініціали і прізвище, посада, назва організації, її адреса в такій послідовності: номер поштової скриньки, назва вулиці, номер будинку, назва міста, назва країни, поштовий індекс.

При упорядкуванні документів необхідно дотримуватися спеціальних вимог, що мають техніко-юридичний характер.

В залежності від цільового і функціонального призначення для підготовки окремих видів правових документів використовуються такі види бланків:

1) посвідчувані (паспорт, диплом, певні цивільно-правові договори). Вони відрізняються від інших особливою важливістю і мають точні стандарти. їх виготовляють спеціальні державні установи на папері з водяними знаками;

2) спеціальні (постанови, обвинувальні висновки). Вони використовуються правоохоронними і судовими органами в зв'язку із здійсненням державно-владної діяльності, спрямованої на охорону і захист прав громадян;

3) звичайні (перепустка, довідка). Вони не потребують точних стандартів і забезпечують зручне користування.

Ряд окремих документів складаються без бланків, тому що для них неможливо підготувати бланк. Водночас встановлена відповідна форма побудови і загальні принципи упорядкування таких документів (наприклад характеристики, протоколи).

Дещо спірним є питання щодо о особливостей побудови та оформлення договірних відносин. У чинному законодавстві (Цивільний та Господарський кодекси) містяться лише загальні вимоги щодо умов договору. Але спільне, що їм притаманне це охайний зовнішній вигляд, відсутність виправлень, чіткість формулювання.

Мовні засоби і компонування тексту автор-упорядник обирає сам. Саме під час упорядкування таких документів у юриста часто виникають протиріччя, помилки. Тут чітко виявляється мовна, естетична і загальна культура юриста (або їх відсутність).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03 липня 2012р. законодавство України про мови складається з Конституції України, Декларації прав національностей України, цього Закону, законів України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин", "Про національні меншини", "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин" та інших законів України, а також міжнародних договорів, що регулюють питання використання мов, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Державна мова – це закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики тощо. У ст.6 цього ж закону зазначено, що державною мовою країни є українська; українська мова як державна мова обов'язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом.

Водночас Конституцією України гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов. Слідчі і судові документи, що за законом підлягають наданню особам, які беруть участь у справі і не володіють українською мовою, вручаються перекладеними на рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють.

Поняття та структура політичної культури юриста.

Політична культура юриста відображає (1) ступінь інформованості, свідомого засвоєння і теоретичного осмислення історичних і політичних знань; (2) усвідомлення політичних цінностей і вироблення переконань; (3) вміння їх застосовувати не тільки при аналізі та опенке явищ суспільного життя, а й використовувати у політичній діяльності, включаючи здатність передбачати наслідки своєї в ній участі.

Інакше: політична культура юриста - це обумовлений ціннісними уявленнями юриста про політичні явища і втілений на практиці кодекс його поведінки (включаючи стиль його діяльності) як суб'єкта політичної влади.

Нормативна основа політичної культури юриста можна представити так:

- світоглядні норми - міра освоєння загальнозначущих образів політичної діяльності та оволодіння політичними нормами-ідеями;

- норми практичної політики - міра використання політичних норм-реалій, визнаних у суспільстві і державі

Зміст політичної культури юриста: сфера політичної свідомості сфера політичної поведінки політичні ідеї, цінності, установки діючі норми політичної практики , система політичних відносин

Політична культура юриста, як і будь-якої особистості, включає в себе знання, інформацію про суспільно сформованих цінностях, які визначають ставлення до держави, державної влади, його управлінню (сфера політичної свідомості); функціонування юриста як передставителей державної влади, а також його політичну активність, форми і різновиди політичної поведінки (сфера політичної поведінки).

Юрист, залишаючись в рамках своєї професії, зобов'язаний обслуговувати конституційні основи суспільного ладу і діючий закон. Він має право критикувати існуючі недоліки та порушення з позиції закону і використовуючи правові можливості і засоби. Оголошення ж держави і суспільства кримінальними, міркування про системну кризу, антинародний характер влади, зрозуміло, повинні допускатися в демократичному суспільстві. Але висловлюватися вони повинні в рамках діяльності політика, а не з позицій професійної діяльності юриста.

Не можна уявити собі юриста без твердих цивільних установок. Юрист зобов'язаний бути патріотом своєї Вітчизни, служити суспільству, керуючись законом, бути переконаним в доцільності і необхідності основоположних принципів демократичної, соціальної, правової держави.

Кожен юрист - носій індивідуальної політичної культури. З формальної точки зору юриста (суддю, прокурора, слідчого та ін) можна змусити бути поза політичних інститутів і процесів. Але було б недемократично змусити його відмовитися від політичних поглядів і політичних схильностей взагалі, не брати участі в політичному процесі, нс втілювати світоглядні орієнтації в типових для нього вчинках.

Юристи-практики є творцями національної політики, а не сторонніми спостерігачами. Їх участь в обговоренні законопроектів не вільно від політичних пристрастей. Так, обговорення юристами Конституції України - політічрское захід, оскільки сама Конституція в значній мірі складається з норм, які безпосередньо регулюють політичні відносини владарювання. Голосування за ту чи іншу партію на виборах до Верховної Ради - показник певних політичних симпатій. Політичні дії юристів зобов'язані бути легальними, тобто відповідними закону. Юристи мають вміло користуватися всіма світовими політичними цінностями, принципами і нормами, які отримали законодавче закріплення в країні: гласністю, демократією, політичним плюралізмом, та ін, які є його політичним інструментарієм. Інша річ - необхідність юриста прагнути бути вище своїх власних амбіцій і політичних пристрастей в процесі професійної діяльності - розгляді юридичних справ.

Структура політичної культури юриста:

1. оволодіння політичними знаннями, широка інформованість про політичне життя суспільства, закономірності функціонування політичної системи, політичні права і обов'язки громадян;

2. вміння втілити політичну інформованість у власний варіант політичної культури, який узгоджується з політичним режимом і культурою суспільства, сформувати ставлення до владних структур, виробити стійкі політичні орієнтації і установки;

3. вміння практично користуватися політичними досягненнями в суспільстві, ціннісними принципами і нормами:

гласністю, демократією, політичним плюралізмом, політичними правами і свободами, не порушуючи стосуються його професії норм Конституції і законів про заборону політичної діяльності (неучасть у громадських об'єднаннях, які мають політичні цілі).

Важливим політичним інструментарієм юриста є демократія - одна з фундаментальних цінностей людства. Демократія - політична організація влади народу, при якій забезпечується рівна участь громадян в управлінні державними і громадськими справами, виборність основних органів держави і законність у функціонуванні суб'єктів політичної системи суспільства, втілення прав людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

В основі демократії знаходиться політичне рівноправ'я громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави, насамперед, рівність виборчих прав, що дає можливість вибору між різними політичними альтернативами - варіантами розвитку суспільства і держави. Демократія означає вираз волі більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості. Воля більшості повинна поєднуватися з гарантіями прав особи, які, в свою чергу, служать захисту прав меншості - етнічного, релігійного, політичного. Демократія передбачає взаємну відповідальність держави й особистості. Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.

Юрист має можливість використовувати всі форми і інститути демократії - брати участь в управлінні державними справами через представницьку і безпосередню форми народовладдя (і референдумах, виборах, всенародне обговорення законопроектів тощо), формуванні системи органів держави і його волі (Не злоу1Ю1ребляя при цьому владою), захисту і охорони конституційно закріплених політичних прав і свобод громадянина відповідно до міжнародних стандартів.

Конституційно закріплений принцип гласності полягає в гарантованому праві на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань, в праві вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим способом - по своїм вибором, в праві направляти індивідуальні та колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органи місцевого самоврядування, а також до посадових і службових осіб (ст.34, 40 та ін.) Уміння юриста користуватися цим демократичним принципом означає не тільки реалізацію конституційних прав як громадянина, а й обов'язків як посадової особи, покликаного сприяти встановленню повного інформаційного обміну між державою і громадянським суспільством.

Якісний стан елементів структури політичної культури у кожного юриста, як і у будь-якого громадянина, різне, що дозволяє говорити про індивідуальний варіанті політичної культури особистості. Таке якісний стан політичної культури може бути представлено наступним чином: ступінь освоєння політичних знань характер політичної орієнтації міра включеності в реалізацію політичної влади

Індивідуальний варіант політичної культури юриста залежить від сукупності факторів соціального, історичного та особистісного порядку, обумовлені професійними можливостями, зафіксованими в законах, посадових інструкціях, положеннях і т.д.

Рівні політичної культури юриста.

Було б неправильно зводити культуру юриста-практика виключно до політичним поглядам, що розкриває його ставлення до держави, партіям, суспільно-політичним рухам, методів управління та ін У своєму ставленні до політичних явищ і процесам юрист насамперед керується правом і законом, а також результаами світоглядними позиціями. Тому політична культура юриста являє собою багаторівневе явище: 1) світоглядні орієнтації ; 2) ставлення до влади; 3) ставлення до політичних явищ

Розглянемо кожен з цих рівнів.

Світоглядні орієнтації визначаються вибором політичних позиції, виходячи з переваги цінностей - індивідуальних чи колективних, релігійних або атеїстичних, національних або міжнародних, конфрон-таційних або консенсусних, прагматичних або ідеалістичних і ін Цей рівень соціально-культурної орієнтації-общеродовой джерело активності людини.

Він залежить від загальної культури юриста, цінностей і орієнтирів загальнокультурного розвитку суспільства. Як правило, світоглядні орієнтації володіють найбільшою інертністю серед інших рівнів політичної культури юриста.

Ставлення юриста до влади (на відміну від іншого громадянина) як до публічного центру керівництва (панування) і примусу має свою специфіку, зумовлену його професійно-правовими знаннями та службовим становищем.

Працівник юридичної праці формує свою оцінку влади, її здібностей і меж у виданні законів, примусі до їх виконання тощо, на основі більш глибоких знань, ніж працівник неюридичного праці, і на цій професійно -правовій основі виробляє своє ставлення як громадянин (а не як посадова особа) до своїх політичних прав і обов'язків. Тут юрист виступає як суб'єкт політики, для якого, з одного боку, політичні та правові норми є засіб оцінок соціальних явищ і процесів, з іншого боку, закріплюють необхідну поведінку у ставленні до конкретної політичної ситуації.

Політичні норми передбачають і відповідальність суб'єктів політики за їх порушення. Особливість політичної відповідальності полягає в тому, що вона настає за винні діяння, а не за політичний недогляд, необережність, нерішучість та ін Видами політичної відповідальності можуть бути осуд, відставка, позбавлення довіри, відкликання (напр., депутата-юриста, обраного до парламенту).

Рівень громадянських уявлень юриста є центр, ядро ??його політичної культури. Для юриста, включеного в політичне життя, принципове значення має сформувався »його свідомості концептуальний підхід до співвідношення" держава-особистість ": або пріоритет особистості перед державою - гуманістичний (природно-правової), або пріоритет держави перед особистістю - го-сударственніческій (юридико- позитивістський). Концептуальний підхід до співвідношення "держава-особистість" є більш значущим, ніж його партійні чи політико-групові симпатії. Він визначає його ставлення до влади, закону, праву, державі, партійним програмам, до всіх політичних явищ. Будучи, як правило, офіційною особою держави юрист, з одного боку, виразник його інтересів, а з іншого - хранитель і захисник прав і свобод людини. Його професійно-правові обов'язки часто накладають істотний відбиток на політичні погляди. І нерідко, що сформувався концептуальний підхід до влади вступає в його свідомості в конфлікт з професійно-службовими обов'язками. Тут слід зробити вибір: або службова, або політична кар'єра, якщо політична активність юриста висока (напр., керівництво партією, балотування кандидатом у депутати за партійним списком).

Третій рівень - відношення юриста до різних політичних явищ: державній політиці, міждержавним зв'язкам, аж до ставлення до себе як до суб'єкта політичної влади. Цей рівень визначається першими двома і особливо другим рівнем і передбачає реальне включення юриста в усі державні та громадські справи, подолання розриву між загальними і особистими інтересами, підвищення активності у всіх сферах суспільного життя.

На кожному з рівнів йде формування ціннісних орієнтирів юриста, які впливають на форми і різновиди його політичної поведінки. Рівні політичної культури юриста можуть містити прогресивні і регресивні елементи, включати елементи протилежної спрямованості. Важливо, щоб політична культура юриста була орієнтована на самоцінність особистості, недоторканність і гарантії її громадянських прав.

Говорячи про особливості політичної культури юристів-професіоналів слід зазначити, що в їх середовищі, як у суспільстві в цілому, можливі певні субкультури. Субкультура в політиці - сукупність однорідних ціннісних орієнтації та відповідних їм форм політичної активності груп.

Субкультура груп юристів-практиків відрізняється специфічними поглядами її членів на інститути влади, ставленням до правлячої еліти, зразками участі в управлінні, контролі та організації політичного життя. Ця специфіка обумовлена, професійно-базовими установками, які складають ядро ,їх правової культури, стиль юридичного мислення.

У підставі виділення субкультури групи лежать варіанти базових цінностей. Субкультура володіє як раціонально усвідомленим поглядом, так і неусвідомленим ставленням до дійсності, які зміцнюють у їх носіїв єдині підходи, оцінки, асоціації політичних явищ і підсилюють почуття внутрішньої згуртованості. Кожна субкультура має певний соціальний масштаб, час існування і різну ступінь вкоріненості в свідомості і поведінці юриста. Відмінності субкультур повідомляє влада внутрішнє джерело еволюції і саморозвитку.

Субкультура груп у сфері практичної юриспруденції здатна цементувати культуру суспільства і впливати на політичну стабільність в країні, ефективність влади і її спадкоємність, порядок та умови прийняття та реалізації рішень, легітимність системи, її можливості адекватно реагувати на зовнішні зміни, законну міру застосування насильства з боку репресивного апарату держави

Поняття та структура інформаційної культури юриста.

Як зазначають О.Ф. Скакун та Н.І. Овчаренко інформаційна культура юриста — це обумовлена рівнем розвитку інформаційного суспільства система знань, умінь і навичок юриста в області інформаційних і інформаційно-правових відносин, використовуваних для забезпечення його практичної діяльності і надання різноманітних правових послуг у суспільстві.

Натомість С.С. Сливка стверджує, що інформаційна культура юриста – це ступінь володіння ним належним обсягом інформації для забезпечення прав і свобод громадян, вміння одержувати й ефективно реалізовувати її у правоохоронній діяльності згідно із Закону України «Про інформацію».

Також автор зазначає, що інформаційній культурі юриста притаманні такі принципи як:

1. Забезпечення права на інформацію (передбачає, що кожен юрист має право на отримання достовірної інформації);

2. Достовірності і точності (забезпечує повноту інформації, а також своєчасність її отримання);

3. Необхідності (полягає в отриманні інформації такого роду, що є потрібною та корисною саме у конкретній справі);

4. Справедливості (полягає у тому, що інформація має використовуватися у повному обсязі без приховування окремих відомостей, що може призвести до неправильного тлумачення суті справи);

5. Раціональності (передбачає, що інформація має бути доведена до відома іншої особи певними частинами, логічно та послідовно);

6. Доцільності (основним завданням якого є виокремлення конкретної мети для правильного застосування інформації);

7. Вільного обміну (передбачає вільний обмін інформаційними ресурсами, отриманих у спосіб, що не суперечить чинному законодавству);

8. Об’єктивності (полягає у поширенні правдивої інформації, тобто, такій, що відповідає реальній дійсності; запобігання дезінформації та інформаційному галасу);

9. Відповідальності (передбачає понесення винною особою покарання матеріального або/і морального характеру за розповсюдження недостовірної інформації або такої, що є таємницею).

На думку О.Ф. Скакун структура інформаційної культури юриста складається із таких складових елементів:

1) оволодіння знаннями в сфері інформатики й інформаційного законодавства, широка інформованість про життя суспільства, його закономірності, права і обов'язки громадян як учасників інформаційних відносин;

2) переконаність у необхідності служити суспільству шляхом використання послуг, заснованих на нових досягненнях в галузі розвитку засобів інформатизації та інформаційних технологій;

3) участь в інформаційних відносинах, ефективне використання інформаційних ресурсів і засобів масових інформаційних комунікацій, а також принципів і норм інформаційного законодавства: збереження персональних даних (особистої інформації), забезпечення інформаційної безпеки суспільства, захист професійної таємниці, державних інформаційних стандартів та ін.

Варто також зупинитися і на функціях інформаційної культури. Зокрема до них можна віднести такі: гуманістична – орієнтована на захист прав людини; управлінська – уміння акумулювати та використовувати інформацію керівниками різного рівня в залежності від професійних навиків та знань; комунікативна – забезпечення спілкування та обмін інформацією суб’єктами прав, що здійснюється на відповідному культурно-моральному рівні; орієнтувальна – полягає в отриманні інформації, що підлягає чіткому розмежуванні кола осіб, яким вона може знадобитися та бути доведена; режимна – передбачає раціональне використання інформаційного матеріалу, враховуючи при цьому особливості державної та комерційної таємниці; та понесення відповідальності – передбачає, що у разі використання інформації не за призначенням або такої, що спричинила для особи шкоду, юрист має понести за це санкції.

Особливість інформаційної культури юриста полягає в тому, що він повинен уміти не тільки користуватися інформаційними послугами, але й сам їх надавати як фахівець в сфері права, а саме інформувати клієнтів про нові норми законодавства, що стосуються юридичних справ, які знаходяться у нього на розгляді.

Інформаційна культура юриста припускає насамперед його інформаційно-правову компетентність, уміння вільно оперувати такими поняттями: «інформаційна діяльність», «інформаційний запит», «інформаційна продукція», «інформаційна послуга», «інформаційні потоки», «інформаційні бар'єри», «інформаційний потенціал», «інформаційний режим», «інформаційні системи», «інформаційні процеси», «інформаційний фонд» та ін.

Професіоналізм юриста в сфері інформатики передбачає, що він володіє знаннями, уміннями і навичками у використанні права на доступ до будь-якої інформації — відкритої і з обмеженим доступом (крім таємної, розголошення якої забороняється, оскільки це може принести шкоду суспільству, державі, особі). Це означає, що з метою виконання професійних обов'язків юрист має право направити в будь-яку організацію мотивований інформаційний запит — письмове звертання з приводу ознайомлення з офіційними документами державних органів з будь-яких питань, крім відомостей з обмеженим доступом, і одержати повну і достовірну відповідь.

Юрист вправі брати участь у всіх видах інформаційної діяльності: одержанні, використанні, поширенні і збереженні інформації. Вміла інформаційна діяльність юриста, що виражається в здатності вибирати достовірну і точну інформацію, вчасно її одержати в необхідній кількості, ефективно використовувати потрібну інформацію, здійснити режим її збереження, уникнути дезінформації — показник його інформаційної культури.

У випадку використання комп'ютерної мережі для одержання інформації культура юриста виражається в навичках вільного вибору джерела, провайдера, формату, стандарту, програми і технології інформації.

Юрист зобов'язаний стояти на стражі інформаційної безпеки громадян, реалізації прав громадян і їхніх об'єднань щодо режиму доступу до інформації. Показником інформаційної культури юриста є уміння орієнтуватися на ринку інформаційних ресурсів, послуг, інформаційних систем, технологій. Велике значення має поінформованість про Національну програму інформатизації і локальні програми інформатизації (установ, підприємств, організацій, усіх форм власності, міністерств і відомств, регіонів та ін.), прагнення професійними способами здійснювати її у своїй організації, установі, підприємстві. Створювані загальнодержавні і регіональні системи і мережі інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів влади припускають високу інформаційну культуру юриста, його здатність оперативно використовувати новітні технології, засоби комунікації, зв'язку.

До послуг юриста — працівника правоохоронних органів, належать автоматизовані інформаційні системи органів внутрішніх справ, криміналістичний і оперативно-розшуковий облік, здійснюваний інформаційними центрами Управління МВС обласного рівня, а також Інформаційним Бюро МВС України.

Важливим напрямком діяльності юриста є боротьба з комп'ютерними злочинами, що спричинило створення комп'ютерної поліції, яка діє в напрямку виявлення, запобігання, відшукання і залучення до відповідальності комп'ютерних правопорушників. У її системі потрібне успішне функціонування спеціального підрозділу по боротьбі з використанням глобальної мережі Інтернет з метою здійснення злочинів на території України або щодо її громадян. Чим інтенсивніше йде процес комп'ютеризації, тим більше реальним стає У зв'язку з цим принципового значення набуває якісна підготовка фахівців юридичного профілю в сфері інформації й інформатизації, ріст комп'ютерної злочинності. Сучасне суспільство, стаючи більш залежним від комп'ютеризації, відчуває економічні наслідки комп'ютерних злочинів.

Слід зазначити, що Віденська декларація про злочинність і правосуддя, яка була прийнята на X Конгресі ООН 10 – 17 квітня 2000 р., у п. 18 акцентує увагу на необхідності розробки орієнтованих на конкретні дії програмних рекомендацій щодо попередження злочинів, пов'язаних з використанням комп'ютерів, і боротьби з ними. Зазначений Конгрес ООН запропонував Комісії з попередження злочинності і кримінального правосуддя діяти в цьому напрямку, приймаючи до уваги роботу, що ведеться в інших форумах. Він також зобов'язався сам працювати в напрямку «зміцнення можливостей по попередженню, розслідуванню і переслідуванню злочинів, пов'язаних з використанням високих технологій і комп'ютерів».

Успіх професійної діяльності сучасного юриста в значній мірі визначається рівнем його інформаційної культури.

Захист інформаційних відносин у суспільстві.

На нашу думку, розгляд цього питання варто розпочати із окреслення поняттєвого апарату. Відтак, як О.Ф. Скакун пропонує наступне визначення інформаційного суспільства — це постіндустріальне суспільство з розвинутим інформаційним виробництвом і високим рівнем інформаційної культури, у якому ефективність діяльності людей забезпечується розмаїтістю послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях і технологіях зв'язку.

Уперше термін «інформаційне суспільство» використав японський вчений Е. Масура в 1945 р. і був закріплений у соціології на початку 80-х рр. XX ст. Інформаційне суспільство характеризується високим рівнем використання інформації, що кардинальним чином впливає на економічний розвиток і соціокультурні зміни в суспільстві. У технічній сфері це виражається в широкому впровадженні інформаційних технологій у виробництво, економічне, ділове життя, у систему освіти і побут. В економічній сфері інформація перетворилася на товар. У соціальній сфері вона стає головним фактором зміни якості життя. У політичному житті вільний доступ до різноманітної інформації покликаний забезпечити широкий обмін думками, поглиблення демократії. У культурній сфері обмін інформацією допомагає формуванню відповідних норм і цінностей, що відповідають потребам нового суспільства. У правовій сфері це означає правове забезпечення інформаційних відносин як усередині країни, так і за кордоном.

В інформаційній політиці України юристові відведена відповідальна роль, оскільки інформаційне законодавство регулює суспільні правовідносини про інформацію як форму вираження інших правовідносин: права інтелектуальної власності, інформатизації, захисту інформації, інформаційної безпеки і т. п.

Як зазначено у ст. 1 Закону України «Про інформацію» захист інформації – це сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї.

Також, розділ четвертий цього закону закріпив положення щодо відповідальності за порушення законодавства про інформацію. Отже, розглянемо основні його моменти:

1. Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини;

2. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу (вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо), і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення;

3. Суб'єкти інформаційних відносин звільняються від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно необхідною.

Психолого-педагогічна культура юриста.

Робота юриста пов'язана з поведінкою людей у сфері регульованих правом відносин. Йому доводиться стикатися з досить інтимними взаєминами людей, вникати в їхні складні душевні стани, вирішувати конфліктні ситуації, мати справу з людськими пристрастями, вторгатися в духовних світ людини, виступати в ролі арбітра, педагога-вихователя. У зв'язку з цим в правовій роботі багато чого залежить від особистісних якостей юриста, від педагогічних здібностей, від уміння встановлювати і підтримувати контакти з людьми, від знання основ загальної психології і однієї з її галузей - юридичної психології. Юридична робота не може успішно вестися без знання психології злочинної поведінки і особистості злочинця, судової психології, пов'язаної з судочинством, виправної психології та педагогіки, психології осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, тобто без професійної психологічної підготовки. Крім того, від юриста-керівника, а в цій ролі юристи виступають досить часто, потрібне знання основ управлінської психології та педагогіки.

Від юриста-співробітника органів внутрішніх справ потрібне вміння діяти в надзвичайних умовах і зберігати при цьому емоційну стійкість до сприйняття негативних явищ. Він повинен мати здатність протистояти негативному впливу середовища правопорушників, з якими у зв'язку з виконанням службових обов'язків стикається співробітник, переконаністю до необхідності вести боротьбу зі злочинністю та іншимиправопорушеннями, а також порушеннями загальнолюдських норм моралі.