Тема 1. Загальна характеристика юридичної діяльності.
Загальні відомості про систему наукових деонтологічних знань.
Для того, щоб розібратися, що являє собою ця специфічна область наукових знань та яке відношення вона має до правознавства, необхідно визначитися зі значенням основного терміну, яким нам доведеться користуватися та який складає головний зміст першої глави навчального посібника та даної навчальної дисципліни в цілому. –
Термін "деонтологія" грецького походження, що в перекладі означає науку про належне. Цим терміном інколи позначають розділ етики, в якому вивчаються проблеми обов´язку людини, сфера належного (того, що повинно бути), усі форми моральних вимог до життєдіяльності людини та відношення між ними. "Деонтологія" – як науковий термін у системі етичних знань був вжитий англійським філософом і правознавцем Ієремія Бентамом (1748 – 1832), працю якого "Деонтологія, або Наука про мораль" було опубліковано в 1834 році. Автор відстоював своє бачення моралі та обов´язку. Мораль, на думку І. Бентама, може бути математично обрахованою ("моральна арифметика"), а задоволення індивідуального інтересу слід розглядати як засіб забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". Це положення має певну актуальність і сьогодні у розумінні питань законності, правопорядку. Тільки шляхом забезпечення суб´єктивних прав кожного громадянина можна втілити загальну ідею справедливості у функціонування громадянського суспільства та правової держави.
Якщо І.Бентам застосував термін "деонтологія" для позначення вчення про мораль в цілому, то надалі Деонтологію почали відрізняти від моральних цінностей взагалі. Деонтологія формувалась як специфічна система знань про належне, виходячи з вимог суспільної моралі. Проблематика належного, повинного (те, що має бути здійснено або зроблено) знаходить різні форми свого прояву, формує основу предмету даної науки та вивчається у відповідності до окремої особи, групи осіб, суспільства в цілому на рівні конкретних норм, принципів поведінки, моральних або суспільних ідеалів. До останнього часу у вузькому розумінні деонтологією називали професійну етику медиків — як систему етичних норм виконання медичними працівниками своїх службових обов´язків. У складі медицини було сформовано особливе вчення – медичну деонтологію. Більш детальне знайомство з цим аспектом розгалуження деонтологічних знань заслуговує уваги тому, що у ході порівняльного аналізу надається можливість більш повного розуміння юридизації деонтології.
Формування системи деонтологічних знань в межах медицини відбулося не випадково, а тому, що медицина є найгуманнішою галуззю людської діяльності. Процес лікування людини, збереження її як соціальної цінності, як частини живої природи – є проявом високої моралі, доброти, гуманізму. Тому система моральних вимог до професійної діяльності медика формувалася постійно, оскільки існував цей вид соціальної діяльності. За довгий час свого існування медична деонтологія зазнавала впливу з боку релігії, політики тощо. Дивлячись на формалізацію, офіційне закріплення цих вимог, слід відмітити, що на сьогоднішній день збереглася значна кількість історичних пам´яток, які свідчать про розвинутість медичної деонтології. Так, наприклад, в античний період Гіппократом було сформульовано цілий ряд деонтологічних норм, за допомогою яких народжувався ідеал лікаря-мудреця: "...Все, что ищется в мудрости, все это есть и в медицине, а именно: презрение к деньгам, совестливость, скромность, простота в одежде, уважение, суждение, решительность...".
В середні віки норми медичної етики зазнали негативного впливу з боку релігійно-церковної філософії, але існують такі відомі пам´ятки деонтологічного характеру, як "Салернський кодекс здоров´я", "Етика", "Канон лікарської науки" Ібн-Сіни та інші. В епоху Відродження відомий лікар та хімік Т. Парацельс писав, що сила лікаря в його серці, що найважливіша основа ліків – любов. Є й інші приклади. Інтенсивного розвитку медична деонтологія здобула в нашій країні завдяки вкладу вчених післявоєнного періоду. З проблеми медичної деонтології написана значна кількість наукових робіт, проводяться науково– практичні конференції, семінари.
З початку 60– х років у медичних навчальних закладах викладається спеціальний курс. Значною подією стало прийняття у 1949 році на Міжнародному конгресі лікарської спілки в Женеві Міжнародного кодексу медичної деонтології.
Система наукових деонтологічних знань, як і наука "Юридична деонтологія" склалася зовсім недавно. У 70- ті роки в юридичних навчальних закладах викладався спеціальний курс "Вступ до юридичної спеціальності", метою якого була підготовка студентів до включення їх у процес навчання та інформація про майбутню професійну діяльність. Пізніше було видано відомий широкому колу спеціалістів підручник С. С. Алексеева (1976 p.). Це був перший крок на шляху до створення нової юридичної науки, хоча у той час термін "юридична деонтологія" ще не використовувався. Автор підручника дослідив та виклав важливі аспекти проблеми, які допомагають осмислити юридичну науку та юридичну практику, наблизитися до розуміння професійної юридичної діяльності.
Слід згадати також ім'я професора В. М. Горшенєва, який справедливо вважається засновником науки "Юридична деонтологія". У 1988 році авторським колективом було опубліковано з його участю навчальний посібник, де послідовно викладено предмет, функції нової науки, її принципи та роль у системі юридичних знань. В. М. Горшенєв зробив спробу узагальнити всю інформацію про кваліфікаційну характеристику юриста, розглянути професію юриста за кількома аспектами: а) юрист як особа; б) юрист як політичний діяч; в) юрист як спеціаліст; г) юрист як носій високих моральних якостей; д) естетична культура юриста.
До питань співвідношення права і моралі, етики юристів за останні десятиліття так чи інакше зверталося багато вчених (Ю. О. Агєшин, О. М. Бандурка, І. В. Бенедик, І. В. Бризгалов, В. М. Горшенєв, С. Д. Гусарєв, О. М. Карпов, М. В. Коваль, В. О. Криволапчук, А. Р. Крусян, О. О.Лукашова, М. І. Малишко, В. С. Нєрсєсянц, М. Ф. Орзих, О. І. Осауленко, О. М. Пасько, О. Ф. Скакун, С. С. Сливка, Н. П. Свиридюк, О. Д. Тихомиров, О. М. Цільмак, Г. О. Цирфа, О. В. Шмоткін та інші). Правовій свідомості та правовій культурі служителів Феміди було присвячено значну кількість наукових досліджень, що складає міцну базу для поширення наукових деонтологічних знань.
Поняття юридичної деонтології, характеристика її предмету, структури та принципів опанування.
Нині існують різні точки зору щодо поняття юридичної деонтології. Так, В.М. Горшенєв та В.І.Бенедик розглядають юридичну деонтологію як галузь науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття правильного рішення в юридичній практиці О.В.Шмоткін вважає, ш,о юридична деонтологія — це система загальних знань про юридичні науки та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей.
На думку Г.О. Цифри, якщо деонтологія в цілому — частина науки про мораль (етику) з акцентом на категорію належного морального обов'язку, то юридична деонтологія — частина правознавства, яка інтегрує принципи правового й морального регулювання професійної юридичної діяльності, з акцентом на службовий обов'язок юриста, з урахуванням специфіки конкретної юридичної спеціальності, практична реалізація якої вимагає об'єктивно належного рівня знань, умінь і навичок професіонала, людини, громадянина.
Таким чином, термін “юридична деонтологія” використовується для позначення двох відокремлених сфер людської діяльності, де формуються, використовуються та накопичуються деонтологічні знання – сфери освіти (здійснення навчально– виховного процесу) та сфери науки (дослідницька діяльність). А отже юридична деонтологія може бути охарактеризована як навчальна дисципліна та водночас як певна галузь наукових знань (наука).
І наука і навчальна дисципліна мають різне функціональне призначення, вирішують різні завдання, мають різні об’єкти впливу.
Юридична деонтологія як навчальна дисципліна – це система загальних наукових знань про юридичну науку та юридичну практику, про вимоги до працівників юридичної сфери та систему формування професійних особистих якостей працівників.
Юридична деонтологія як наука – поряд з навчальною дисципліною існує одноіменна галузь наукових знань, що характеризується як сфера дослідницької діяльності, результати якої ретранслюються у сферу юридичної освіти та юридичної практики, дозволяють забезпечити належний рівень здійснення професійної діяльності юристів.
У загальному вигляді предметом юридичної деонтології можна визначити юридичну теорію, юридичну практику та систему моральних вимог, що складають етикет професійної діяльності юристів. Слід додати, юридична деонтологія як наука знаходиться у тісному контакті та взаємодії з іншими юридичними науками, використовує їх досягнення для дослідження власного предмету. Використовуються також знання неюридичних наук – педагогіки, психології, соціології, без чого практично не можливо отримати і узагальнити об'єктивні результати дослідження. Наприклад, розроблюючи практичні рекомендації для системи кадрової підготовки спеціалістів, реорганізації юридичної освіти або системи правового виховання, слід користуватися положеннями не тільки педагогіки та психології, а також досягненнями конституційного права, філософії права, теорії права тощо.
Характеризуючи предмет навчальної дисципліни, слід звернутися до визначення науки "юридична деонтологія", в якому говориться, що це система загальних наукових знань про юридичну науку та юридичну практику, про вимоги до працівників юридичної сфери та систему формування професійних та особистих якостей працівників. Ці компоненти і являються головними складовими предмету навчальної дисципліни. У визначенні його структури є певна логіка, яка передбачає наступне:
Вступ до курсу – характеризує навчальну дисципліну в цілому у співвідношенні до відповідної юридичної науки, визначаються обсяги необхідних знань, їх практична значимість.
У наступному розділі відбувається ознайомлення з юридичною діяльністю та її основними формами прояву.
Окремим блоком розглядається особа юриста, його особисті якості через призму окремих напрямків професійної діяльності та особливостей юридичної професії взагалі.
До структури курсу входять питання змісту та об'єктів впливу юридичної діяльності, що також характеризує її в різних аспектах.
Необхідним моментом є також висвітлення нормативної основи здійснення професійної діяльності юристів, що в правовому аспекті має особливе значення.
І на завершальному етапі вивчення курсу відбувається ознайомлення із особливостями роботи за окремими спеціальностями в межах юридичної професії.
Що ж до принципів юридичної деонтології, то під цим поняттям варто розуміти вихідні незаперечні вимоги, що пред'являються до професійної діяльності юриста, які виконують функцію соціальних орієнтирів його поведінки в різноманітних ситуаціях.
Саме тому, до них ми відносимо наступні:
→гуманності – передбачає шанобливе ставлення до конкретної людини з урахуванням його індивідуальних особливостей, вміння поставити себе на місце клієнта і подивитися на ситуацію з його позиції, співпереживати йому, проявити милосердя, співчуття його біді, надати йому допомогу. Виключається принесення долі клієнта в жертву власному інтересу.
→справедливості – юрист повинен оцінювати себе, колег і клієнтів за реальні заслуги пропорційно витраченим зусиллям, вимагати від себе відповідності між практичною роллю кожної особистості в житті суспільства та її реальним станом, пропорційності вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини і їх правового забезпечення.
→законності– полягає в тому, що при формуванні власних правил поведінки юрист повинен керуватися приписами законодавства, яке повинно відповідати праву, знати закон і діяти суворо у відповідності з законом. Формально перед законом всі рівні, в тому числі ті, хто його застосовує.
→істинності – передбачає встановлення у кожній юридичній справі цілковитої достовірності. У пошуках істини юрист повинен бути чесним, перш за все, перед самим собою, продумано і виважено здійснювати службово– професійні дії, підбирати юридичні факти.
→плюрализму – виражається в терпимості до ідеологічних позицій клієнта, його ідейно– політичної (або релігійної) переконаності чи партійної приналежності, до його соціального становища.
→професійно-правової активності – цілеспрямована діяльність юриста-професіонала щодо реалізації своєї компетенції в рамках правових норм, що пов’язана з додатковими витратами часу та енергії.
Методологічні підходи до розуміння (вивчення) юридичної діяльності
Будь-яка діяльність, що відбувається в соціальному середовищі та має певну спрямованість, повинна розглядатися не тільки з точки зору її змістовності або середовища, в якому здійснюється, а ще й з інших боків – наскільки це може її охарактеризувати як соціальне явище та визначити практичну цінність для певної групи суб´єктів (суспільства в цілому). Тому, характеризуючи юридичну діяльність, необхідно мати на увазі, що вона відбувається в досить специфічному соціальному середовищі, впливає лише на ті об´єкти, що знаходяться під захистом права як певна система соціальних цінностей.
В процесі вивчення юридичної діяльності необхідно звернути увагу й на те, що серед всіх інших форм прояву соціальної діяльності юридична діяльність набула цілого ряду ознак, які дозволяють виділити її в окремий напрям або вид соціальної. Таким чином здається можливим встановити взаємодію та причинні зв´язки між окремими видами соціальної діяльності, де юридична має форми свого прояву. Юридична діяльність, окрім того, є явищем правового походження. Тому поряд із визначенням взаємозв´язків з іншими соціальними явищами необхідно особливу увагу приділити зв´язку з явищами правової системи (правові відносини, законність, система законодавства тощо).
Не менш важливим питанням, у зв´язку з проблемою причинних зв´язків, залишається питання про напрям впливу юридичної діяльності на окремі сфери соціального середовища, в яких виявляється сутність, практична цінність та спрямованість юридичної роботи. Такі напрями впливу прийнято називати функціями. Дійсно, якщо вивчається соціальне явище динамічного походження, то одним із важливих аспектів його вивчення буде аспект функціонування, тобто функції.
Визначення різноманітних компонентів, які значною мірою обумовлюють порядок здійснення, ефективність, спрямованість та причинність юридичної діяльності, дає змогу говорити про існування певної системи юридичної діяльності, що нагадує цілий комплекс найрізноманітніших теоретичних напрямів осмислення явища, складає комплексне уявлення про предмет вивчення. Це, наприклад, визначення форм, методів, об´єктів, елементів змісту юридичної діяльності та деяких інших компонентів системного підходу.
З точки зору соціальної ролі або способу прояву в науковій літературі юридична діяльність розглядається в різних аспектах, що підкреслює її багатоплановість та складний характер. Так, юридичну діяльність можна розглядати як правову форму соціальної діяльності, як інструмент соціального управління, як зміст правових відносин або правопорядку, як системоутворюючий фактор правової системи, як спосіб втілення правових норм у реальну площину життя.
Однак, для поглибленого ознайомлення, навіть в межах навчального курсу, достатньо висвітлення лише основних аспектів, які матимуть не тільки теоретичне, а ще й практико-прикладне значення. Для майбутнього працівника правової сфери необхідно мати загальнотеоретичні знання про поняття юридичної діяльності, її основні ознаки, види, функціональне значення. Слід також відрізняти юридичну професію від всіх інших, що дає можливість професійної орієнтації, характеризувати окремі юридичні спеціальності та передбачати тенденції розвитку професії юриста. Саме ці методологічні підходи і визначили структуру та зміст даного розділу.
Юридична діяльність як різновид соціальної діяльності.
В юридичній науковій літературі склалося декілька підходів до висвітлення явища юридичної діяльності, завдяки чому остання розглядається у декількох аспектах: як спосіб впровадження правових приписів у правову реальність, як системоутворюючий фактор правової системи, як правова форма соціальної діяльності тощо. Найбільш важливими методологічними положеннями, що дозволяють більш глибоко та комплексно зрозуміти сутність юридичної діяльності, є такі, що розкривають її поняття за допомогою категорій соціальної та правової діяльності.
Найбільш широким та узагальнюючим поняттям є поняття соціальної діяльності, яка характеризується як спосіб або форма існування соціального організму, в процесі чого відбувається перетворення та споживання навколишнього середовища, задовольняються потреби та інтереси соціальних суб’єктів. Враховуючи широту та різноманітність соціальних інтересів, передбачаємо відповідну кількість видів або напрямів соціальної діяльності, для яких соціальний інтерес або потреба виступають метою та водночас детермінантою соціальної активності. До основних видів соціальної діяльності відносять економічну, політичну, духовну, виховну, виробничу, організаційну тощо, а також правову, здійснення якої пов’язується з існуванням права – одного із потужних регуляторів суспільних відносин, феномену, в якому втілюються ідеї свободи, рівності та справедливості.
Правову діяльність слід характеризувати як різновид соціальної діяльності, що має свідомо-вольовий, цілеспрямований характер, а також характеризується рисами соціальної корисності, справедливості, відповідності вимогам права, здійснюється з метою реалізації правових норм. Може відбуватися у різних сферах життєдіяльності суспільства, на різних рівнях організації соціального управління, з метою забезпечення різних потреб та інтересів тощо. Проте, здійснення права відбувається як за допомогою всіх членів суспільства, зацікавлених в цьому, так і за участю спеціально підготовлених для цього фахівців – юристів, які виконують свою роботу по забезпеченню правореалізаційних процесів на професійній основі.
Основні риси, що характеризують юридичну діяльність.
Юридична діяльність – це різновид правової діяльності, що здійснюється у сфері права юристами на професійній основі з метою отримання правового результату, задоволення потреб та інтересів соціальних суб’єктів відповідно до вимог права.
Зупинившись на вище запропонованому визначенні юридичної діяльності охарактеризуємо її найбільш важливі риси:
Юридична діяльність здійснюється у сфері права. Нами вже було зазначено той факт, що наявність права в суспільстві передбачає наявність юридичної діяльності, яка і забезпечує функціонування права, тобто його дію. У випадку відсутності правових норм, права в цілому, юридична робота перестає бути такою, тому що втрачає свій об'єкт впливу, та свій основний інструментарій. Сфера права – це всі структурні рівні та види суспільних відносин, де право реально здійснює свій вплив. Це різноманітні сфери соціального життя, найрізноманітніші життєві ситуації, в яких люди для отримання позитивного результату керуються приписами правових актів. Навіть в таких специфічних сферах соціального життя як сфера релігійної діяльності, сфера діяльності громадських об'єднань, право має також свій вплив, хоча дещо в опосередкованій формі.
Юридична діяльність здійснюється юристами-фахівцями на професійній основі. Це означає, що в сфері юридичної діяльності працюють спеціалісти – професіонали, які володіють спеціалізованими правовими знаннями, відповідними навичками роботи, виконують кваліфіковано юридично–значущі дії, що визначають зміст їхньої роботи.
Складність життєвих ситуацій, які вирішуються юристами, висока вимогливість правової процедури, особливість формально-абстрактного мислення та термінології юридичного спілкування передбачають, що юридичну роботу повинні здійснювати лише спеціально підготовлені фахівці. Якщо проаналізувати законодавство України, що регулює діяльність органів прокуратури, суду, адвокатури та деяких інших органів та установ, які здійснюють юридичну діяльність, то однією із вимог до кандидатів на посаду є наявність вищої юридичної освіти. А щодо діяльності адвоката, наприклад, то висувається вимога скласти кваліфікаційний іспит, який приймає високо компетентна комісія. В органах суду також існують відповідні кваліфікаційні комісії, які періодично перевіряють рівень професіоналізму своїх співробітників. Для заняття особливо відповідальних посад в юридичних установах висуваються додаткові вимоги до претендентів, які передбачають наявність особливого рівня професіоналізму та значного досвіду юридичної практики.
Юридична діяльність спрямована на організацію діяльності інших суб'єктів права. Відомо, що право по відношенню до всіх його суб'єктів здійснює формально однаковий вплив, що обумовлюється формальною рівністю суб'єктів права перед силою правових приписів. Однак, не зважаючи на це, виділяється спеціальна група суб'єктів, які крім виконання своїх статусних обов'язків повинні визначати правове положення інших осіб, слідкувати за якістю здійснення ними правових норм, допомагати їм у реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, створювати належні умови для забезпечення високого рівня ефективності реалізації правових норм. Своєю діяльністю юристи створюють закони і підзаконні акти, які регламентують життєдіяльність досить значної частини населення. Крім того, на підставі цих актів фізичні та юридичні особи звертаються до юристів за допомогою у вирішенні конкретних життєвих ситуацій. Розподіл майна, отримання спадщини, реєстрація шлюбу, написання позову до суду – все це нескінченний перелік життєво важливих ситуацій, які вимагають свого вирішення за участю іншої сторони, роль якої виконують юридичні установи та окремо взяті фахівці права, спрямовуючи свою роботу у зовнішнє середовище.
Метою юридичної діяльності являється впорядкування та узгодження суспільних відносин. Право, як відомо, встановлює певні межі можливостей людини, за які не можна виходити, тому що порушується межа свободи іншої особи, відбувається втручання у сферу прав іншого суб'єкта. Завдання, які вирішуються в ході юридичної діяльності, в основному полягають в тому, щоб встановлювати межі можливої поведінки суб'єкта, наповнювати його можливості змістом, захищати сферу можливого від протиправного втручання інших суб'єктів та зобов'язувати винних до відновлення порушеної межі. Якщо за якихось умов цей механізм не спрацьовує, то між учасниками правових відносин виникають певні неузгодженості, суперечності, що не дозволяють задовольнити свій життєвий інтерес, використовувати соціальні блага. Це приводить до суперечності відносин, конфліктності ситуацій, що далеко не на користь окремим особам та суспільству в цілому. Історія нашого суспільства знає достатньо прикладів, коли невизначеність, неврегульованість ситуацій потрясали суспільство катаклізмами, призводили до трагічних наслідків, що свідчить про значну роль регулятивної функції юридичної роботи у суспільному житті.
В ході здійснення юридичної діяльності використовуються як правові, так і неправові засоби. Зрозуміло, що в сфері права неможливо обійтися без таких засобів, які так чи інакше пов'язані з правом і виконують роль основного інструментарія у реалізації повноважень юристів-фахівців. Такими засобами вважаються норми права, правові відносини, права та обов'язки, юридично значущі документи та вчинки, індивідуально-правові вказівки, розпорядження, правова свідомість, акти реалізації права тощо. Всі вони походять від права, являються явищами права. Однак, функціонувати їм доводиться у різних сферах життя суспільства та у взаємодії із неправовими явищами. Останні виконують роль супутніх або допоміжних засобів, що використовуються в практичній діяльності юристів та сприяють підвищенню ефективності їх роботи. Тому, характеризуючи юридичну діяльність, слід говорити про поєднання правових і неправових засобів здійснення своїх повноважень. Наприклад, поряд із складанням протоколу про адміністративне правопорушення або винесення постанови про визнання підозрюваним особі, яка є учасником даного процесу, роз'яснюються права та обов'язки, сутність вини, протиправних дій та можливі негативні наслідки. Таким чином, одночасно із фіксацією юридично значущих дій або рішень використовується інформування суб'єкта, що являється неправовим засобом і не несе для суб'єкта правові наслідки. Також можуть бути використані організаційні або виховні засоби, які у поєднанні з правовими дозволяють досягнути певної мети. Наприклад, поряд із посиленням роботи патрульно– постової служби міліції використовуються такі засоби як інформування населення про стан правопорядку в районі та надання рекомендацій на випадок протиправних посягань на майно громадян. А з метою попередження правопорушень в умовах виробництва можуть вживатися не тільки заходи посилення контролю за трудовою дисципліною, але й роз'яснення необхідності збереження майна, можливості негативних наслідків, що являє собою елемент виховної роботи.
Правова регламентація юридичної діяльності. Право само по собі – дуже впливовий засіб, що пояснюється його державно-владним походженням. Тому застосування права по відношенню до інших осіб є однією із форм прояву влади. Правові дії юристів тягнуть за собою певні наслідки для інших суб'єктів, іноді дуже серйозні. Тому діяльність юристів досить чітко регламентується нормами права, хоча можна говорити й про регулятивну роль інших соціальних норм (норми моралі, корпоративні норми). Існування цілісної системи органічних законів, що регламентують діяльність суду, прокуратури, адвокатури, міліції, нотаріату, а також наявність системи процесуальних законів і норм свідчать про відповідну регламентованість здійснення правової процедури. Кожна компетенція посадової особи, юридичної установи державного або недержавного походження здійснюється у певній формі, за певною процедурою та у визначений строк. Норми процесуального права вказують на те, як звернутися до установи, які відомості про особу або подію фіксуються та у якій формі, який орган здійснює попереднє вирішення справи, у який термін можна оскаржити рішення тощо. Але така чітка регламентація юридичної процедури вимагає знання та дотримання її не тільки юристами-фахівцями, але й всіма іншими особами, чиї справи являються предметом правового вирішення.
Юридична діяльність здійснюється у формі практичної, наукової та освітньої діяльності. З іншого боку – це три окремі сфери правової роботи, які існують та розвиваються за своїми специфічними закономірностями, виконують свою соціальну роль. Між ними існує тісна взаємодія, ідо пояснюється єдиним походженням цих форм діяльності, їх існування на цій підставі слід розглядати комплексно, виходячи із специфіки функціонального призначення кожної окремо взятої форми. Так, якщо конкретні життєві ситуації вирішуються шляхом здійснення практичної роботи (форма практичної діяльності), в ході якої реалізуються права та обов'язки інших суб'єктів, вирішуються спірні ситуації, втілюється справедливість у реальне життя тощо, то підготовка фахівців-практиків для юридичної роботи можлива лише за умов здійснення освітньої форми юридичної діяльності. В системі освіти майбутні фахівці отримують спеціалізовані знання, набувають вмінь, навичок правової роботи, формують свою правову свідомість, формально-логічне мислення. В свою чергу, функціонування системи юридичної освіти неможливе без узагальнення юридичної практики, виявлення закономірностей, методів та форм її здійснення, без вироблення правових концепцій соціального розвитку, без формування окремих юридичних термінів – тобто без наукового дослідження правової дійсності, яке разом із всією системою засобів та умов виробництва нових знань складає окрему форму та напрям юридичної діяльності.
Зміст юридичної діяльності.
Зміст юридичної діяльності у кожному конкретному випадку складають конкретні дії, перелік яких суттєво впливає на визначення обсягу, сфери та форм юридичної діяльності. В умовах соціального прогресу, ускладненням соціальних зв'язків відповідним чином змінюється зміст та форми соціальної, а, значить, і юридичної практики. На підставі аналізу спробуємо обґрунтувати зазначену закономірність. Професійна діяльність (prudentes) знатоків римського права поділялася на три основні вили: cavere (складати нові позиви та угоди), agere (вести справу у суді), respondente (давати відповіді). Найтиповішою функцією юрисконсультів було "respondente" – висловлювання думок стосовно запитів приватних осіб або їх представників. Авторитет римських юристів, набутий у судови засіданнях, був настільки значним, що їх думки впливали на волю суддів навіть без їх особистої участі у судовому розгляді справи. У зв'язку з тим, що за консультаціями в основному зверталися оратори-адвокати, Цицерон порівнював роль юрисконсульта у суді з роллю латинського флейтиста, який супроводжував виступ актора на сцені.
З часом, відповідно до нових вимог соціального прогресу, юридична практика зазнавала змін у бік розширення змісту, ускладнення структури, появи нових форм та засобів здійснення. Тому на сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати: попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягання до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності. На цій підставі можна визначити перелік найбільш важливих дій, які складають основу юридичної діяльності, вимагають наявності спеціальних знань, навичок та професіоналізму:
1)ведення юридичної справи, як здійснення певного комплексу процесуальних юридично значущих дій, пов'язаних з вирішенням конкретної життєвої ситуації – винесення рішення про прийняття до свого провадження, обшук приміщення, допит підозрюваного, проведення експертного дослідження та давання по ньому заключения, перевірка доказової інформації, побудова версії щодо справи тощо;
2)складання юридичних документів, в яких відображається або посвідчується інформація, що має правове значення (позов до суду, протест прокурора, протокол про адміністративне правопорушення, нотаріально завірений договір дарування або купівлі-продажу);
3)юридичне консультування, що передбачає надання порад, рекомендацій, визначення обсягу повноважень, роз'яснення правового статусу, перспектив судового вирішення справи тощо. Таким чином, здійснюється передача необхідної інформації зацікавленій особі, виходячи із наявності спеціальних правових знань юриста-фахівця та його практичного досвіду правової роботи;
4)виступи в юридичних установах, в яких в офіційній формі оголошуються заяви, клопотання, вимоги, висновки аналітичної та експертної роботи, які мають безпосереднє значення для вирішення юридичної справи;
5)тлумачення текстів нормативно - правових актів та інших юридичних документів, за текстуальною формою яких криється істинний зміст норми або воля законодавця. Шляхом роз'яснення окремих теоретичних конструкцій, термінів їх словосполучень, конкретизуються вимоги правової норми або рішення уповноваженого органу, визначається коло суб'єктів даного правовідношення, що стало предметом, розгляду по справі і т.п.;.
6)правове виховання, правова агітація та пропаганда правових знань. За допомогою цих дій здійснюється бажаний вплив на свідомість суб'єктів права, а значить і на їх поведінку, яка націлюється у русло правомірних дій;
7)правове навчання в юридичних навчальних закладах. Це окремий вид дій, які пов'язані із процесом отримання спеціальних правових знань, набуття навичок практичної діяльності, формування юридичного світогляду та з іншими процесами, передбаченими навчальними програмами, кваліфікаційними характеристиками, які дозволяють готувати на достатньо професійному рівні юриста-фахівця своєї справи.
Види юридичної діяльності.
Види юридичної діяльності – окремі складові її сукупної структури, що визначаються на теоретичному рівні шляхом проведення розумових операцій із застосуванням різноманітних критеріїв. Кількість видів залежить від рівня розвитку теорії юридичної діяльності та ступеня дослідженості явища.
Визначення видів юридичної діяльності залежить певною мірою від того, який критерій взяти за основу класифікації. Нами вже було визначено три види юридичної діяльності за основними формами її здійснення – практична, наукова, освітня, що дуже важливо для її загальної характеристики. Однак, є й інші критерії, використання яких надає змогу охарактеризувати юридичну діяльність в іншій площині, або іншому аспекті через призму науково-дослідницького інтересу. Так, наприклад, виділяють:
За змістом: консультування, тлумачення, виступи в юридичних установах, ведення юридичної справи тощо.
За професійною спеціалізацією або за суб'єктами здійснення: адвокатська, слідча, прокурорська, судова, нотаріальна.
За соціальними сферами: юридична діяльність в сфері економіки, політики, в духовній сфері.
За кількістю уповноважених осіб, що здійснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (колективна).
За змістом інтелектуальної роботи (пізнавально-пошукова, організаційна, реконструктивна, реєстраційна, комунікативна).
Найбільшого практичного значення має проведення класифікації видів юридичної діяльності за спеціальностями, які історично склалися в межах юридичної професії та значною мірою відбивають зміст окремих професійних напрямів юридичної роботи, їх характеристиці присвячується окремий розділ, в якому будуть визначені особливості кожної юридичної спеціальності, її роль в процедурі розгляду та вирішення юридичної справи, риси схожості та відмінностей по відношенню до інших спеціальностей.
Правові дії та юридична діяльність.
У сфері юридичної, а також і не юридичної діяльності використовуються одночасно правові та неправові засоби, що являється природною потребою здійснення всякого роду діяльності. На цій підставі окремі операції з правовими засобами називають правовими діями або правовою діяльністю, що ставить деякі проблеми термінологічного характеру. Використовуються дуже схожі за змістом юридичні терміни. Виходить, що і юристи і не юристи можуть вчиняти правові дії, використовуючи правові засоби, викликати правові наслідки. Наприклад, право посвідчувати документи, факти, копії документів надається нотаріусу, але відповідні дії в обмеженому обсязі здійснюють і відділи кадрів, адміністрація підприємств. Це випадки, коли необхідно офіційно підтвердити оригінал підпису, посвідчити дійсність факту перебування особи в даному місці вданий час, згідно плану відрядження, підтвердити дійсність правових відносин, що виходять з трудового договору або договору купівлі-продажу. Інший приклад – в системі МВС існують спеціальні органи, які здійснюють досудову підготовку матеріалів у формі дізнання та слідства. Однак, право на дізнання мають й інші органи, які не являються юридичними установами.
В чому ж полягає різниця, якщо правовими засобами користується таке широке коло суб'єктів, і в чому тоді полягає юридизм правових форм діяльності?
В результаті аналізу використання правових форм в юридичній та неюридичній сферах можна зробити деякі висновки:
В неюридичній сфері діяльності правові засоби та процедури використовуються як допоміжні для забезпечення інших. завдань і функцій (виховної, виробничої, культурно-освітньої, організаційної, політичної тощо). В межах юридичної діяльності здійснення правових дій є основним завданням і функцією органу або установи, які повинні здійснюватись особливо професійно на високому якісному рівні. Водночас інформаційні, виховні та інші засоби являються допоміжними по відношенню до правових дій.
В неюридичній сфері головною метою здійснення правових дій є вплив на поведінку або свідомість людей, створення належних умов для забезпечення інтересів індивіда, колективу або організації. В більшості випадків це виявляється в актах фіксації владних розпоряджень або формальному закріпленні стану учасників правовідносин (створення нормативних актів, видання актів індивідуально-владного характеру, винесення рішення контрольно-ревізійної комісії, підписання договору, видача свідоцтва про шлюб або диплому про освіту тощо). В сфері юридичної діяльності головною метою здійснення правових дій є забезпечення відповідності стану суспільних відносин вимогам права, охорона відносин від протиправних посягань і їх відновлення в разі порушення. Так, індивідуально-владні приписи рішень суду забезпечують відновлення порушеного права, відшкодування збитків, притягнення до відповідальності винних осіб, подолання перепон на шляху реалізації права або законного інтересу. В іншому випадку, наприклад, якщо у ході підписання трудового договору адміністрація або власник підприємства мають на меті забезпечення робочою силою процесу виробництва, то головне завдання юрисконсульта – це забезпечення законності даної процедури та взаємних прав і обов'язків сторін.
Юридизм правових форм ще проявляється в тому, що в сфері юридичної діяльності вони здійснюються на досить кваліфікованому рівні, набагато ефективніше, з використанням спеціальних знань та умінь, із знанням всіх тонкощів юридичної процедури та правових механізмів. Таким чином передбачається, що в юридичній діяльності правові засоби використовуються на професійній основі. В межах неюридичної діяльності правові дії вчиняються або взагалі далекими від цієї справи людьми, або тими, хто має первинну правову підготовку як необхідного кваліфікаційного мінімуму у відповідності до посадових обов'язків.
Якщо порівняти юридичну та неюридичну діяльність за кількістю правових форм, які використовуються в ході їх здійснення, то виявляється, що в сфері юридичної діяльності їх набагато більше як офіційно визнаних форм здійснення юристами своїх повноважень. Наприклад, давати роз'яснення окремих положень закону може і робітник підприємства, але лише для юридичної діяльності консультування з правових питань являється офіційною формою виконання професійного обов'язку. Теж саме стосується правової допомоги у захисті законного інтересу громадян, складанні документів, виступів в суді, розслідування в суді, розслідування правопорушень, а також виконанні значного переліку юридично значущих дій, які виконуються суддями, прокурорами, нотаріусами та іншими юристами-фахівцями.
Юридична діяльність і професійна діяльність юристів.
юридичну діяльність можна охарактеризувати не тільки як особливий вид соціальної діяльності, але й як певну професію. Нами вже зазначалося, що виходячи з особливої відповідальності, складності юридичної процедури, значущості правових наслідків, юридична робота повинна здійснюватись кваліфіковано і на професійній основі. Це, в свою чергу, вимагає спеціальної підготовки фахівців різного профілю правової роботи, формування цілісної системи професійних знань, а значить і установ, які б виробляли та розповсюджували ці знання, готували висококласних спеціалістів певного профілю — юристів-професіоналів.
До речі, про професіоналізм юридичної діяльності свідчить і той факт, що поряд з практичною діяльністю юристів виділяють наукову (де виробляються нові знання про юридичні практику) та освітню (завдяки якій готуються спеціалісти юридичного профілю - юристи-професіонали). Наявність професії завжди передбачає наявність системи професійної освіти та відповідної системи наукових знань.
Професійність вказує і на те, що отримавши спеціальну освіту, працівник може працювати лише за визначеним колом посад, які передбачають ще й спеціалізацію знань у тій чи іншій галузі права.
Іншими словами, неможливість виконувати функції юриста без відповідних навичок, знань та умінь, а іноді й без певного досвіду юридичної роботи вимагає необхідність створення спеціалізованої системи професійної підготовки для забезпечення сфери юридичної діяльності кадровим потенціалом.
Виділення юристів в окрему професійну групу.має ще й об´єктивний характер, що пояснюється об´єктивністю соціального розвитку та об´єктивністю процесу історичного розподілу праці. Історія свідчить, що юристів як відокремлену соціальну групу за професійною ознакою визнавали давно, коли вже склалася нагальна потреба керувати, у відповідності до права, діями учасників процесу, складати юридичні документи та давати консультації по вирішенню спорів та інших життєвих ситуацій.
Але за весь період існування професії юриста відбулися певні зміни відносно змісту та соціального призначення даної професії.
Система юридичної діяльності
Відповідно до існуючих науково-теоретичних надбань, юридичну діяльність як різновид соціальної діяльності уявляється можливим розкрити крізь призму цілісної сукупності складових компонентів, які висвітлюють порядок та умови здійснення юридичної діяльності, способи зовнішнього прояву та фіксації її результатів тощо. Таким чином, це такий системний аналіз даного правового явища, який проводиться з метою визначення різноманітних факторів здійснення юридичної діяльності, без наявності яких втрачається цілісність сприйняття явища як певної системи. Крім того, такий підхід дозволяє розглянути юридичну діяльність не тільки як процес, але й як сукупність складових елементів статичного походження у єдності із динамічними.
З питань системи юридичної діяльності вже склалася певна методика дослідження, яка дозволяє виділити такі складові елементи: суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.
Суб'єкти юридичної діяльності – це професійні юристи, їх об'єднання та установи, які можуть бути державного та недержавного походження. В реальному житті – це спеціалісти певного профілю, які володіють відповідними знаннями, досвідом, наділені компетенцією приймати рішення або давати поради, мають певні навички та вміння юридичної роботи.
Об'єкти юридичної діяльності – це явища, процеси та предмети оточуючого світу, по відношенню до яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів слід виділити загальний та безпосередній. До загального відносять відповідність норм права існуючих суспільних відносин, а до безпосереднього дії суб'єктів права, їх правовий статус, правові свідомість та культуру, правові документи, процеси, стани тощо.
Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різного роду предмети матеріального світу, які допомагають у досягненні мети юридичної діяльності, забезпеченні високого рівня її ефективності. Ці предмети виступають як засоби збору та обробки інформації, засоби захисту, охорони та нападу (ПЕОМ, зброя, ауді- відео техніка, речові докази ).
Форми здійснення юридичної діяльності – освітня, наукова, практична; усна (вербальна), письмова, конклюденна; виділяють також установчу, правотворчу, правоохоронну, правозастосовчу, профілактичну. Слід також зазначити, що юридична діяльність може відбиватися як у правових, так і у неправових формах – інформування, виховання, фінансування, організація співробітництва та взаємодії тощо.
Методи здійснення – це способи та прийоми, які використовуються для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основних метода впливу на суспільні відносини метод примусу та метод заохочення. Хоча зрозуміло, що в кожному конкретному випадку у зв'язку з тими чи іншими обставинами ми можемо говорити про метод попередження, індивідуального впливу, метод фотографування, проведення допиту або обшуку, метод перевірки інформації, попереднього обговорення. їх використання та поєднання залежать навіть від того, в якій сфері юридичної діяльності ми працюємо наука, освіта, практична діяльність. Все залежить від реальної ситуації та складності поставлених завдань.
Функції юридичної діяльності. Традиційним є поділ функцій на загально-соціальні та спеціально-юридичні, з метою виявлення більш значущих, цілеспрямованих та відносно-значущих, побічних напрямів впливу. Нами вже було відзначено, що юридична діяльність має багатоаспектний характер тому, що здійснюється у різноманітних сферах людської діяльності, відносно до регулятивних можливостей права, а у зв'язку з цим залишає певні "сліди свого перебування". Це і буде загальний вплив на економічні, політичні, культурні, ідеологічні, організаційно- управлінські відносини, на підставі якого, ми виділяємо відповідні функції. Але є такі напрями впливу на суспільні відносини, в яких розкривається основний зміст юридичної діяльності та відбувається досягнення наміченого правового результату. Тому дані напрями впливу називаються спеціально-юридичними функціями, серед яких, відповідно до аналогічних функцій права, виділяють регулятивну та охоронну. На більш конкретному рівні, виходячи з завдань, що вирішуються у процесі юридичної практики, спеціально-юридичні функції можуть бути поділені на підфункції або функціональні компоненти, які тісно пов'язані з регулятивною та охоронною функціями, співвідносяться з ними, як частка і ціле. Серед таких підфункцій можна виділити уповноважуючу, превентивну, виховну, дослідницьку, розслідувальну, судову, захисну, правовідновлюючу, пошукову, індивідуально-організаційну, реєстраційно-засвідчувальну. Кожна з них є лише напрямом функціонування та наповнюється змістовно практичними діями у межах конкретної юридичної спеціальності.
Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику.
Особлива роль римських юристів стала виявлятися після того, як Рим почав втягуватися в систему міжнародних відносин, в міжнародний торговий обмін, що задовго до появи Риму було характерно для держав, які знаходилися на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген).
Поширення ділових зв´язків з іншими країнами передбачало створення таких умов, в яких однаково могли б перебувати купці різних національностей. На цій підставі перед римськими магістрами постала нова проблема – вирішувати спори, що виникають з нових відносин та створювати норми, які б регулювали порядок вирішення спорів.
Старе римське національне право не відповідало новому стану розвитку суспільства тому, що базувалося лише на місцевих звичаях та національних особливостях. Виключна роль римських юристів на цьому етапі розвитку юриспруденції проявляється в тому, що вони створювали універсальне, світове право, яке увібрало в себе звичаї міжнародного походження, що складалися століттями та були перевірені практикою життя. Таким чином, римські юристи створили право, яке стало загальним правом для всього античного світу. Хоча визнається, що творцем цього права був весь світ, однак, в цьому і полягає роль римських знатоків права, які зуміли переробити звичаї міжнародного обігу, злили їх у єдину чітку систему, яка стала зразком юриспруденції класичного періоду, основою для свого подальшого розвитку у видатному Зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана.
Говорячи про розвиток юридичної теорії взагалі, ми не випадково звертаємося до історії саме римського права. Воно впливало на юридичну практику і теорію багатьох країн Європи та Азії, що просліджується у ході вивчення правової спадщини (правових пам´яток, джерел) Англії, Франції, Німеччини, слов´янських держав, країн Далекого Сходу.
Завдяки постійному вивченню римського права, в цих країнах склалися єдине юридичне мислення та типова юридична практика, що також стало об´єднуючим фактором багатьох народів, фактором спільності їх матеріального та духовного життя.
Першоосновою формування римського права було право загальнолатинське. На первинному етапі розвитку його єдиним джерелом був звичай. Однак, як вказує І. А.Покровський, римляни досить рано почали відрізняти світське право – jus від правил релігії – fas.
Це був початок творчості знавців права, визнання результатів свідомої, вольової діяльності поряд з існуванням божественного закону.
Це викликало до життя не тільки власне римське право, яке мало світський характер, але й дало можливість формування у майбутньому світської юриспруденції. Відхід від божественних начал у праві знизив роль понтифіків, як єдиних знатоків права, та підвищив значення світських юристів, які намагалися, на відміну від перших, давати поради всім бажаючим, робити юридичні знання надбанням широкого кола осіб. Після цього юридична діяльність починає рухатися у своєму розвитку досить швидкими кроками.
У другій половині республіканського періоду з´являється досить значний клас юристів, чия діяльність здійснювалася за словами Цицерона у трьох формах:
A) cavere – вироблення найкращих формул для різних юридичних актів (договори, заповіти тощо), тобто допомога приватним особам у здійсненні договорів;
Б) respondere – відповіді на запитання приватних осіб з приводу різних юридичних сумнівів;
B) agerе – надання порад щодо подання позовів та процесуального ведення справи.
Але не тільки практична діяльність римських юристів склалася як форма юридичної діяльності. Одночасно з розвитком практики починає розвиватися римська юридична освіта, основним методом якої стало практичне навчання шляхом участі у юридичних процесах. Учням необхідно було давати роз´яснення того, що відбувалося у судовому засіданні. З ускладненням законодавств виділяється окремий напрям юридичної роботи консультування (200 р. до н. е.).
Наприклад, збереглися відомості про існування книги під назвою Тгіpertita.що складалася з трьох частин:
а) закони XII таблиць; б) коментар до них; в) позовні формули – legis actiones. Це свідчить про те, що римські юристи починають на теоретичному рівні осмислювати питання юридичної практики, розвивати юридичну освіту, закладати основи науково-теоретичного мислення.
Слід зазначити, що юриспруденція згодом вийшла з чисто практичної діяльності і створила досить значну юридичну літературу. Юридична освіта розвивалася настільки активно, що з´являлися навіть спеціальні заклади юридичної освіти, для яких навіть відводилися окремі приміщення за рахунок держави. Складалися навіть юридичні школи, що отримували широке розповсюдження, популярність, формувалася і юридична література у формі підручників, коментарів, творів, збірників рішень по окремим справам, аналітичним роз´ясненням окремих юридичних питань.
Таким чином, розвиток римської юриспруденції вже в період ІІ-І ст. до н.е. свідчить про об´єктивне розмежування трьох основних форм юридичної діяльності-наукової, навчальної та практичної.
Завершальним етапом формування класичного римського права були кодифікації Юстиніана. Його рівень розвитку був дуже високим і, здавалося, що воно у такому стані може пережити державу, яка створила його. Це стало підставою для набуття величезного авторитету римського права та професіоналізму римських юристів, а також причиною використання готових юридичних конструкцій в інших правових системах, тобто безпосереднього впливу на юридичну практику багатьох країн світу.
Вплив римського права та його подальше існування розподіляється на дві гілки – східну та західну. Східний напрям на перших етапах сприяє активізації правового життя країн, однак, потім поступово завмирає аж до свого зникнення.
Розвиток у західному напрямі виявив протилежні тенденції та результати.
Тенденції розвитку юридичної діяльності.
Зміни у юридичній професії слід пов’язувати з тими процесами, що відбуваються у політиці, економіці, системі соціальних цінностей та орієнтирів. Зокрема, до таких слід віднести процеси євроінтеграції, глобалізації суспільного розвитку, демократизації влади, диференціації потреб та інтересів громадянського суспільства, що разом обумовлює висунення нових вимог до представників юридичної професії, привнесення у юридичну практику світових та європейських стандартів діяльності. Необхідно також констатувати той факт, що разом з розширенням та активізацією міжнародних зв’язків українського суспільства відбувається розширення та диференціація правових послуг, які надаються провідними юридичними компаніями, посилюється конкуренція на ринку правових послуг, а на сучасному етапі спостерігається погіршення ситуації на ринку праці. Отже, розкриваючи третє питання семінару, необхідно вказати на зміни у організаційній основі юридичної діяльності – появі нових правових інституцій та зміні їх функцій, розширенні пропозицій з боку приватного сектора юридичних послуг, переорієнтації юридичної роботи на нові стандарти якості, підвищенні вимог морально–етичного характеру, деполітизації юридичної практики, що разом складає тенденції її розвитку на найближчу перспективу.
Неухильне збільшення кількості суб’єктів юридичної діяльності, активізація суб’єктів юридичної діяльності недержавного походження, які певною мірою становлять конкуренцію у сфері практичної діяльності.
Збільшення бази нормативного регулювання, що може створити певні труднощі регламентації юридичної діяльності як за рахунок розвитку національного законодавства, так і завдяки імплементації норм міжнародного права.
Взаємодія та взаємопроникнення у співвідношенні з іншими видами соціальної діяльності спостерігатимуться, що зумовлено посиленням регулятивного впливу права на різні сфери соціального життя та підвищенням на цій основі його соціальної цінності.
Трансформація функцій окремих правових установ, змін їхнього статусу в сфері здійснення юридичної діяльності, зниження або підвищення престижності, а отже, можливі проблеми кадрового забезпечення та організаційної перебудови.
Набуває особливого значення використання комп’ютерної техніки, яка значною мірою полегшує працю юристів, спрощує доступ до правової інформації.
Перенасичення національного ринку у сфері надання правових послуг, перевищення пропозицій над попитом.
Посилення вимог щодо кадрового забезпечення юридичної діяльності, стандартизація професійної сфери діяльності юристів за рахунок адаптації національного законодавства до вимог Європейського Союзу та імплементації міжнародних стандартів.