Тема 2. Юридична наука та юридична практика.

Наука – сфера дослідницької діяльності, результат та необхідний наслідок суспільного розподілу праці.

Поняття “наука” включає суму наукових знань про дійсність, що утворюють у сукупності наукову картину світу, а також діяльність з набуття цих знань, метою якої є опис, пояснення і прогнозування процесів і явищ дійсності, тобто в широкому змісті – її теоретичний відбиток. Термін “наука” вживають для позначення однієї з форм суспільної свідомості, системи знань про дійсність, сфери людської діяльності, метою, призначенням і функцією якої є напрацювання та систематизація знань про дійсність, окремих галузей наук.

До складу науки як сукупності знань про дійсність відносять: гіпотези та теорії, закони та тенденції, принципи та постулати, методи, категорії та поняття, наукові факти, наукові проблеми та завдання.

До складу науки як специфічної людської діяльності включають суб'єктів діяльності

1) суб´єкти діяльності – вчені з їхніми знаннями і вміннями, кваліфікацією і досвідом, поділом і кооперацією праці; наукові установи, творчі колективи і т.д.;

2) цілі діяльності – пізнання світу, його відбиток;

3) функції діяльності - описування, пояснення, прогнозування;

4) засоби діяльності – експериментальне і лабораторне устаткування, системи інформації;

5) методи діяльності – правила, прийоми, операції науково-дослідної діяльності, понятійний апарат, теорії, концепції, теоретичні конструкції, а також інші форми наукових знань;

6) форми діяльності – теоретизування, експериментування, дослідження, конструювання і т.д.;

7) об´єкти діяльності – дійсність або навколишній світ, його окремі фрагменти, сфери, області;

8) результати діяльності – сукупність наукових знань. Вивчення різноманітних сторін науки здійснюється науковеденням, а також низкою її спеціалізованих галузей, зокрема історією науки, логікою науки, соціологією науки, психологією наукової творчості і т.п.

Науки про природу, про суспільство та мислення.

Наука має три основні об'єкти дослідження: природу, суспільство і мислення. У відповідності з цим науки поділяються на природні, суспільні та науки про мислення (наприклад, формальна логіка). Рівне ставлення до всіх названих об'єктів мають філософія та математика. Філософія займає таке положення у зв'язку з тим, що її предметом є загальне, тобто те загальне, що є у всіх предметах і явищах навколишнього нас світу. Математика ж вивчає кількісну сторону, яка також властива усім явищам і процесам. На цій підставі філософське і математичне знання може бути винесено як би «за дужки».

В науці існує тенденція до зростання її цілісності (системності). Мабуть, наука наближається до нового витка свого розвитку, який аналогічний станом знання в античний час, коли існувала цілісна, нерасчлененная сукупність знань про світ, але витка, зрозуміло, більш високому, відповідальному нового планетарного мислення. Ще К. Маркс передбачав, що згодом природознавство включить у себе науку про людину в такій же мірі, в який наука про людину включить у себе природознавство - це буде одна наука.

Юридична наука (правознавство) відноситься до наук суспільних, оскільки об'єкти її вивчення (право і держава) мають соціальну природу. Будучи елементом існуючої системи наук, правознавство, у свою чергу, також може бути розглянута як система, до складу якої входять:

а) теорії права і держави (загальна теорія права і загальна теорія держави);

б) історико-юридичні науки (історія права і держави, історія політичних і правових вчень);

в) науки, що вивчають окремі галузі права (науки цивільного права, адміністративного, кримінального тощо);

г) науки, що вивчають міжнародне право (міжнародне публічне і міжнародне приватне право);

д) прикладні юридичні науки, що мають комплексний характер (криміналістика, судова статистика, судова медицина, судова психіатрія і ін).

Поняття юридичної науки та її структура.

Юридична наука (правознавство, юриспруденція) — це спеціалізована галузь наукових знань у сфері гуманітарних наук, наукова діяльність, що спрямована на вивчення права в теоретичному і прикладному аспектах, правових форм організації і функціонування держави, суспільства, їхні окремі інститути.

Структуру чи систему юриспруденції складають різноманітні юридичні науки:

1) історико-теоретичні науки (теорія права і держави, історія держави і права, історія вчення про державу і право, філософія права і соціологія права й ін.);

2) науки управлінського циклу (конституційне право, теорія управління, адміністративне право й ін.);

3) цивілістичні науки (цивільне право, цивільний процес, арбітражний процес, сімейне право та ін.);

4) криміналістичні науки (кримінальне право, кримінальний процес, виправно-трудове право й ін.);

5) прикладні науки (судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія й ін.).

Особливістю юридичної науки у порівнянні з іншими гуманітарними науками є те, що вона має прикладний характер, покликана обслуговувати практичні потреби правового регулювання суспільних відносин, сприяти удосконаленню законодавства і правової практики. Тому юридичні наукові знання відрізняються конкретністю, точністю, виражаються в логічно пов´язаних, формалізованих поняттях, категоріях, наукових конструкціях.

Об´єкт та предмет юридичної науки

Об´єктом юридичної науки, як й інших гуманітарних наук є суспільство, тому для обґрунтування наукового статусу юриспруденції необхідно розрізняти об´єкт і предмет науки.

Об´єкт пізнання – усе те, на що спрямована діяльність дослідника, що протистоїть йому в якості об´єктивної реальності. Будь-яке явище, процес або відношення об´єктивної реальності можуть бути об´єктом дослідження різноманітних наук (фізики, хімії, біології, соціології і т.д.). При визначенні предмета конкретної науки в об´єкті пізнання виділяється та або інша його частина (економіка, політика, країна, держава, пізнання, культура т.д.), причому вона входить у предмет конкретної науки не цілком, а лише тією її стороною, що визначається особливостями даної науки, тоді як всі інші сторони розглядаються як другорядні. Так, підприємництво досліджується економічною, соціологічною, психологічною, юридичною й іншими науками. Кожна з них досліджує в підприємництві як соціальному явищі тільки ті його властивості, що входять у предмет даної науки, наприклад, економічна наука — мікроекономічні питання підприємництва, психологічна – психологію підприємця, юридична - правове регулювання підприємництва.

Науки відрізняються, насамперед, за предметом дослідження. Кожна з них вивчає:

• свою особливу сторону або частину об´єктивної реальності;

• специфічні тільки для даної науки закони і закономірності " цієї реальності;

• особливі форми прояву і механізми дії цих законів і закономірностей.

Предмет будь-якої науки – це не просто якесь явище або процес об´єктивного світу, а результат теоретичного абстрагування, що дозволяє виявити ті закономірності виникнення, розвитку і функціонування досліджуваного в об´єкта, що є специфічними для даної науки і ніякої іншої.

Специфіка юриспруденції як науки складається у тому, що предметом її вивчення є правові форми державної організації суспільства і взаємодій соціальних суб´єктів, причому правові форми розглядаються в соціальному контексті, тобто у взаємозв´язку з суспільством у цілому.

Кожна наука має один або єдиний предмет досліджень, проте складається враження, що юриспруденція має два предмети -право і держава, тобто два соціальних явища достатньо різних за своїми властивостями. Така неоднозначність предмета юриспруденції знімається, якщо уточнити, що держава входить у предмет юридичної науки не як цілісне явище, а тільки тими своїми сторонами, які пов´язані з правом і є по суті правовими формами організації і функціонування держави. Крім того, держава є однією з організацій суспільства, соціальним явищем, компонентом суспільства й у цьому плані може розглядатися як особлива форма організації суспільством самого себе, тобто як особлива форма самоорганізації суспільства.

Виходячи з цього, предмет юриспруденції — це правові форми самоорганізації суспільства або правової системи суспільства, або, якщо вийти за межі окремого суспільства, - світовий правопорядок, правові форми самоорганізації людства (цивілізації) або право (правова система) як особлива форма їхньої самоорганізації.

Предмет юридичної науки складають:

• закономірності виникнення і розвитки правових форм самоорганізації суспільства, цивілізації, людства – об´єктивні, необхідні, стійкі, істотні і загальні зв´язки (співвідношення, залежності), що укладаються як між головними правовими явищами й інститутами, так і в їхній взаємодії з іншими - соціальними явищами і процесами;

• зміст правових форм або права (правової системи) як особливої форми самоорганізації – правові норми, правові акти, правовідносини, правопорядок, правова свідомість, юридична наука, правові процеси, правова практика і т.п.

• юридична техніка – правила, засоби і прийоми, які використовуються при розробці і систематизації законів і інших нормативних актів, для ведення юридичних справ, упорядкування юридичних документів; техніка розслідування злочинів і інші.

• юридична практика – специфічна сфера практичної діяльності юристів: судова, слідча, прокурорська, арбітражна, нотаріальна, оперативно-пошукова і т.д.

Кожна юридична наукова дисципліна вивчає предмет юриспруденції не взагалі, а лише його окремі сторони або сфери, зокрема певні види суспільних відносин та правові форми її регуляції. Наприклад, суспільні відносини в сфері здійснення державного управління, адміністративне право та адміністративне законодавство, адміністративно-правову практику досліджує наука адміністративного права; суспільні відносини в сфері праці, трудове право та законодавство, практику їх реалізації – наука трудового права і т.д. Предметом окремих юридичних наукових дисциплін можуть бути тенденції, закономірності виникнення та функціонування правових форм самоорганізації суспільства (теорія права та держави), а також власне історія розвитку теоретичних знань про державу та право (історія вчень про державу та право).

До системи юридичних наук відносять: історико-теоретичні науки (теорія права і держави, історія держави і права, історія вчення про державу і право, філософія права і соціологія права та ін.); науки управлінського циклу (конституційне право, теорія управління, адміністративне право та ін.); цивілістичні науки (цивільне право, цивільний процес, сімейне право та ін.); криміналістичні науки (кримінальне право, кримінальний процес, виправно-трудове право та ін.); прикладні науки (судова медицина, судова бухгалтерія та ін.).

Прикладом іншої побудови системи юридичних наукових дисциплін може бути класифікація, заснована за критерієм наукових спеціальностей, кожна з яких має свій реєстраційний номер та відповідний зміст. Наприклад, наукова спеціальність 12.00.01 включає такі наукові дисципліни: теорію та історію держави та права; історію політичних і правових учень. Загалом слід враховувати, що в Україні склалася система наукових спеціальностей, яка охоплює весь обсяг юридичних наукових дисциплін: від 12.00.01 до 12.00.12.

Інакше виглядає система юридичних наукових дисциплін за критерієм внутрішнього або зовнішнього спрямування пізнавального процесу. Так, за цим критерієм необхідно виокремити такі групи: юридичні дисципліни національного права; юридичні дисципліни іноземного права; юридичні дисципліни порівняльного права; юридичні дисципліни міжнародного права, міждержавних об’єднань, міжнародного публічного або приватного права.

Характеристика системи юридичних наук.

Юридична наука складається із сукупності окремих юридичних дисциплін (юридичних наук), кожна з яких вивчає свої визначені аспекти, сторони, проблеми права і держави.

Юридична наукова дисципліна – це система наукових знань, вид наукової діяльності, особливості яких визначаються предметом і методологією проведених досліджень, а також головним призначенням і формами використання отриманих наукових результатів. Види юридичних наукових дисциплін, їх "набір", необхідність виділення нових, за таких підстав має достатньо об´єктивний характер, є похідним і залежить від різноманітності предмета та методології досліджень, а також форм використання наукових знань. Проте, необхідно відзначити, що різноманітність юридичних дисциплін існує в єдиному цілому * юридичній науці, ця єдність обумовлена тими ж чинниками, що їх же й диференціюють, тобто всі юридичні дисципліни є різноманітними формами відбиття, конкретизації, переломлення єдиного предмета юриспруденції – права і держави, дослідження яких здійснюється на основі загальної методології, а результати наукових досліджень мають загальне призначення – пояснення, опис і зміну системи юридичних знань, державної і правовий систем суспільства. Тому кожна юридична дисципліна – це окремий, відносно самостійний елемент структури єдиної юридичної науки, тобто предмет, методологія, наукові результати якої є частиною загального предмета, методології юриспруденції, системи юридичних знань.

Властива юридичній науці структура – це форма (порядок) будови, організації і функціонування юридичного теоретичного знання у вигляді окремих наукових дисциплін у рамках єдиної юридичної науки.

Існують різноманітні класифікації юридичних дисциплін. Звичайно в системі юридичної науки прийнято виділяти такі групи (види) юридичних наукових дисциплін:

• юридичні науки теоретичного й історичного профілю (теорія права і держави, історія політичних і правових вчень, загальна історія права і держави, історія права і держави України, філософія права, соціологія права й ін.);

• галузеві або нормативні юридичні науки (конституційне право, адміністративне право, цивільне право, цивільно-процесуальне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право, трудове право, сімейне право, підприємницьке право, екологічне право, міжнародне право й ін.);

• спеціальні або прикладні юридичні науки (правова статистика, криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія, оперативно-пошукова діяльність і ін.).

Прикладом іншої побудови класифікації юридичних наукових дисциплін є перелік наукових спеціальностей за якими проводиться підготовка науково-педагогічних кадрів. Зокрема, їх класифікація здійснюється за такими групами юридичних наукових дисциплін:

1) теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень (12.00.01);

2) конституційне право (12.00.02);

3) цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право (12.00.03);

4) господарське право; арбітражний процес(12.00.04);

5) трудове право; право соціального забезпечення (12.00.05);

6) земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право (12.00.06);

7) теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право (12.00.07);

8) кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право (12.00.08);

9) кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза (12.00.09);

10) судоустрій; прокуратура та адвокатура (12.00.10);

11) міжнародне право (12.00.11);

12) філософія права (юридичні, філософські науки (12. 00.12).

Іншою може бути класифікація юридичних дисциплін за критерієм єдності і відмінностей внутрішнього-зовнішнього:

• юридичні дисципліни внутрішнього або національного права (історія держави і права України, конституційне право України, кримінальне право України і т.д.);

• юридичні дисципліни іноземного права (історія держави і права закордонних країн, конституційне право закордонних країн, адміністративне право закордонних країн і т.д.);

• юридичні дисципліни порівняльного права (порівняльне конституційне право, порівняльне адміністративне право, порівняльне трудове право і т.д.);

• юридичні дисципліни міжнародного права, міждержавних об´єднань (міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, право Європейської Союзу, право СНД і т.д.).

Сучасний стан розвитку структури юридичної науки крім подальшої диференціації юридичних дисциплін (наприклад, виділення таких наукових дисциплін як філософія і соціологія права), характеризується їх інтеграцією, взаємопроникненням, концентрацією навколо визначених державно-правових проблем, створенням міждисциплінарних наукових комплексів, що відповідає загальним тенденціям розвитку суспільства і науки взагалі. Тому структура юридичної науки не може бути обмежена тільки виділенням груп або видів юридичних дисциплін, вона має більш складний характер, обумовлений:

• об´єктними (онтологічна єдність) міждисциплінарними зв´язками, що обумовлюються зв´язками предметів цих дисциплін, а відповідно об´єктивними зв´язками об´єкта юридичної науки – держави і права як соціальних явищ — це об´єктивна основа створення міждисциплінарних комплексів, що предметом дослідження мають визначену державну або правову проблему;

• пізнавальними (гносеологічна єдність) міждисциплінарними зв´язками, що засновуються на спільності парадигм, методологічних підходів, методів; відповідно об´єднання або поділ дисциплін здійснюється по якісній однорідності отриманих наукових знань, їх місцю в системі юридичних знань;

• прагматичними (аксіологічна єдність) міждисциплінарними зв´язками, що грунтуються на спільності сфер використання отриманих наукових знань (наукова діяльність, державне ібудівництво, правотворчість, правовикористання і т.д.).

Виходячи з цього, можна відзначити, що місце, становище, роль і значення кожної юридичної наукової дисципліни визначаються її предметними, методологічними і прагматичними особливостями і спільністю зв´язків з іншими дисциплінами.

Характеристика стану розвитку та основні завдання, що постають перед сучасною юридичною наукою України.

Загальні об´єкт, методологія юридичних та інших наук, потреби комплексного дослідження соціальних процесів припускають подальшу інтеграцію і диференціацію наукового знання, причому передусім саме по лінії дослідження "стикових", суміжних наукових проблем. У цьому аспекті можна виділити кілька шляхів удосконалення юридичної наукової діяльності:

1) інтеграцію, взаємопроникнення, взаємоузгодженість, взаємну перевірку істинності отриманих результатів на міждисциплінарному рівні, що спрямовано на створення цілісної наукової картини правової сфери світу;

2) прагматичну орієнтованість наукових досліджень на комплексне ви¬вчення актуальних соціально-правових проблем. Принциповою для багатьох юридичних наук, особливо нормативних (галузевих), є переорієнтування з вивчення і тлумачення нормативно-правових актів на проведення емпіричних досліджень, зокрема конкретно-соціологічних, соціально-психологічних і психологічних, на основі використання методів математичної статистики, математичного моделювання і т. ін.;

3) прогностичний характер наукових юридичних досліджень, що не тільки пояснюють і описують сучасний стан державно-правових явищ, а й виявляють імовірні варіанти їх подальшого розвитку, здійснюють їх оцінку, вияв¬ляють причини й умови, що сприяють або перешкоджають їх настанню. Причому такий прогноз не повинен мати тільки короткочасний, "тактичний" характер, а бути розрахованим на довгострокову перспективу, відбивати "стратегію" й альтернативність правового розвитку;

4) пріоритетний розвиток фундаментальних юридичних дисциплін. Прагматичність наукових досліджень не повинна "затьмарювати" розвиток фундаментальних юридичних досліджень, без результатів яких ніколи не осягнути стратегії правового розвитку;

5) розуміння варіативності й альтернативності перспектив правового розвитку, що зумовлює необхідність докорінної перебудови методологічної бази юриспруденції, наявних парадигм, методологічних підходів, методів, дослідницьких програм і методик, насамперед за рахунок їх комплексного застосування з використанням можливостей комп´ютерних технологій, математичного і соціального моделювання;

6) розширення емпіричної бази юридичних досліджень, що не може бути обмежена вітчизняним досвідом соціального та правового розвитку, а має охоплювати досвід інших країн, різних цивілізацій. У цьому аспекті важко переоцінити роль і значення порівняльних правових досліджень, які дають можливість не тільки виявити різноманітні способи вирішення соціальних проблем, а й оцінити їх ефективність, розробити механізми і процедури рецепції цього досвіду для забезпечення внутрішнього розвитку. Порівняльний аналіз спрямований також на виявлення глобальних проблем, закономірностей, тенденцій розвитку, на забезпечення ефективного прояву їх позитивних сторін у внутрішньому розвитку і, навпаки, створення ефективних механізмів попередження негативних впливів;

7) розвиток критичності наукових досліджень, покликаних виявляти не тільки позитивне в соціальному і правовому розвитку, а і його негативні сторони, що потребує виявлення вченими певної громадянської сміливості, а також забезпечення їх соціальної захищеності, підвищення соціальної відповідальності за істинність і обґрунтованість результатів досліджень, забезпечення об´єктивності їх оцінки. Вирішення цих завдань потребує зміни форм організації юридичної науки і підготовки юридичних наукових кадрів, стимулювання праці вчених, її технічного і фінансового забезпечення.

Водночас інтеграція наукового знання має межі, що зумовлено об´єктивними чинниками. Інтеграція юриспруденції з іншими науками йде шляхом адаптації їх методології щодо особливостей її предмета.

Предметна цілісність юридичної науки, єдність її предмета і методу, внутрішня послідовність і несуперечність юридичної теорії припускають, що в юридичній науці методи інших наук можуть і повинні використовуватися лише як способи і прийоми саме юридичного пізнання, тобто як пізнавальні засоби і компоненти самого юридичного методу.

Юридизація методології припускає адаптацію неюридичних методів і дисциплін, перетворення їх відповідно до особливостей правової реальності й побудови юридичних наукових знань, що забезпечує методологічну і предметну однорідність юриспруденції.

Ефективність використання в юриспруденції таких філософських і загальнонаукових методів, як логічний, системний, структурний, функціональний, синергетичний, моделювання, експериментування та багатьох інших, залежить від ступеня їх юридичного "заломлення" і конкретизації як прийомів і засобів саме юридичного пізнання — діалектики як юридичної діалектики, тобто специфічної діалектики специфічного юридичного предмета, системного методу щодо особливостей правових систем, методи моделювання й експерименту мають бути методами юридичного моделювання або юридичного експерименту і т. ін.

Іншим напрямом розвитку юриспруденції є становлення нових юридичних дисциплін міждисциплінарного характеру: філософії права, соціології права, психології права, юридичної політології, правової кібернетики, правової риторики, правової лінгвістики, правової семіотики, юридичної антропології, юридичної логіки, правової статистики, правової інформатики і низки інших або, навпаки, відокремлення від юриспруденції як самостійних наук політології, державознавства.

Раніше подібні дослідження проводилися в межах існуючих юридичних та інших дисциплін, проте розвиток і ускладнення наукового знання, збільшення його обсягів, розвиток понятійного апарату, а головне потреби соціального розвитку зумовили актуальність їх існування як самостійних юридичних дисциплін. При цьому не виключається, а навпаки, передбачається формування таких же за найменуванням дисциплін, але що входять до структури суміжних наук. Наприклад, філософія права як філософська наука, юридична психологія як психологічна наука тощо.

Незважаючи на те, що рівень розвинутості цих нових юридичних дис¬циплін неоднаковий, методологічне і теоретичне значення їх таке, що вони повинні мати статус не нормативних (галузевих) або прикладних, а юридич¬них наук загальнонаукового в межах юриспруденції характеру, статусу і профілю, що підвищує розвиненість, динамічність юриспруденції в цілому, відбиває її спроможність до саморозвитку.

Поняття та основні риси юридичної практичної діяльності.

В юридичній літературі викладено різноманітні підходи до дослідження юридичної практичної діяльності, визначення її поняття, ознак, структурних елементів, призначення, функцій і т. ін.

В одному випадку:

• юридична практична діяльність пов´язується з постійною роботою над юридичними текстами (законами, судовими рішеннями, літературою), подоланням юристами особистих установок, надпартійністю та об´єктивністю юристів у професійній діяльності, використанням під час її здійснення таких професійних категорій, як винність, причинність, відповідальність, давнина, компетентність, правова сила та ін.;

• зазначається, що такій діяльності мають бути притаманні: правовий захист безпеки і суспільного порядку, повага до договорів, самоконтроль за критеріями законності, рівності, справедливості й практичності, дотримання принципу добрих звичаїв і поваги;

• підкреслюється, що діяльність юристів має проходити в межах і на основі упорядкованих процедур і методично коректної поведінки, а їх рішення — ґрунтуватися на вільній від суперечностей і логічно точній аргументації.

В інших — акцентується увага на взаємозв´язку юридичної практичної діяльності і права, підкреслюється, що:

• в основі лежить право, створене цивілізацією для встановлення відповідних меж поведінки членів суспільства, держави;

• вона здійснюється як у формі правової врегульованості, так і поза правовою регламентацією, причому правова форма діяльності пов´язана з розглядом і вирішенням по суті юридичної справи — правопорушення, спору про право, скарги і т. ін., а не врегульована правом юридична діяльність базується на таких соціальних нормах, як норми моралі, звичаї, традиції, канонічні, церковні норми, норми громадських організацій;

• вона забезпечує досягнення в суспільстві і державі правової й загаль¬ної культури, що сприяє створенню цивілізованого правопорядку.

Основа методології пізнання юридичної практичної діяльності — діяльний підхід, який має статус загальнонаукового і використовується багатьма гуманітарними науками — філософією, соціологією, психологією та ін. Це дає підстави вивчати юридичну практичну діяльності як вид або форму соціальної діяльності взагалі, а серед характеристик виділяти ознаки, прита¬манні усім видам соціальної діяльності, та ознаки, специфічні та унікальні для юридичної практичної діяльності. У вивченні особливостей юридичної практичної діяльності можна використовувати не тільки діяльний підхід, а й контент-аналіз правових документів національного та іноземного права, міжнародних вимог, їх порівняльно-правовий (порівняльно-логічний і порівняльно-історичний) аналіз, а також думки практикуючих юристів, які безпосередньо здійснюють цю діяльність, а не тільки правові наукові понят¬тя, конструкції та формально-логічні правила виведення їх.

У загальнонауковому аспекті соціальну практичну діяльність розглядають як форму свідомого та активного відношення людини, соціуму до навколишнього світу, що є домінантою та фактором розвитку суспільства, умовою його існування, складовою його культури, зміст якої становить доцільна зміна та перетворення суспільства в інтересах людей і яка охоплює мету, засоби, результат і власне самий процес діяльності. Всі ці характеристики тією чи іншою мірою притаманні й правовій практичній діяльності (правовій поведінці), становлять її загальносоціальні властивості. Проте правова практична діяльність має властивості, які відрізняють її від інших видів соціальної та правової духовної (наукової, освітянської) діяльності. Основною відмінністю від інших видів соціальної практичної діяльності є те, що правова практична діяльність так або інакше пов´язана з правом, загалом її сутністю є втілення норм права в соціальній взаємодії. Найчастіше правова діяльність може розглядатись як правова форма соціальної діяльності, тому що основні дії та зв´язки останньої, так би мовити її "каркас" чи структура, визначено в нормах права. Значні відмінності є в тих видах соціальної діяльності, в яких право виступає не тільки як форма (засіб), а і як об´єкт та результат діяльності. Зокрема, це стосується правотворчості та правозастосування, у процесі здійснення яких видаються нові нормативно-правові та індивідуально-правові акти, що містять нормативні або індивідуальні правила поведінки інших суб´єктів, невиконання яких тягне за собою застосування заходів юридичної відповідальності.

Діяльність у правовій сфері суспільства існує і як методологічний, пояснювальний принцип, засіб, підхід, за допомогою яких вивчають правові явища і результатом використання яких є поняття та теоретичні конструкції, зокрема правової діяльності, правопорушення, правомірної поведінки, і як процес правового життя, реально здійснювані наукова юридична діяльність, навчальна діяльність у юридичних закладах, практична діяльність суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів та інших юристів або правотворча, правозастосовна діяльність, реалізація суб´єктивних прав та юридичних обов´язків тощо.

Основні складові та характеристики правової практичної діяльності містять:

• зміст, який включає її суб´єктів, учасників, правових дій, засобів, завдань, цілей, мотивів, результатів тощо;

• внутрішня організація (форма, структура), яка розкривається через поняття правових процесів, режимів, процедур, стадій, процесуальних проваджень тощо;

• зовнішня форма, що виявляється і визначається у поняттях правотворчих та правозастосовних актів, судових рішень, подань прокурорів, угод, актів тлумачення чи інтерпретації нормативно-правових актів, промов адвокатів у судах, скарг, заяв і т. ін.;

• види правової діяльності, зокрема правотворчої, правозастосовної, правореалізуючої, контрольної, наглядової, установчої або слідчої, адвокатської, суддівської, прокурорської, арбітражної, нотаріальної або нормативної, конкретизаційної, інтерпретаційної, інтерпретаційної правової діяльності;

• зовнішні зв´язки з навколишнім середовищем, тобто її функції, соціальна цінність, призначення, результативність, ефективність.

Проте не будь-яка правова практична діяльність є юридичною, так само як і не будь-яка юридична діяльність є практичною. Юридичну практичну діяльність необхідно відрізняти як від юридичної наукової та освітянської діяльності, так і від правової практичної діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб´єктивних прав та обов´язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності тощо.

Унікальною та універсальною властивістю, притаманною лише юридичній діяльності, є її юридичність.

Юридичність як якісна особливість професійної діяльності юриста на сутнісному рівні відображає її природу, місце, роль і призначення в правовій сфері, відрізняє її від інших видів соціальної, професійної, правової діяльності та правової поведінки або правових форм соціальної діяльності.

Невизначеність характеристик юридичності зумовлює виникнення низки практичних проблем і питань, зокрема, які посади повинні заміщатися тільки юристами, які види робіт є юридичними, що означає визнання роботи юридичної, які сподівання з цим пов´язані, які вимоги до неї ставляться і є основою для підготовки юристів, які професійні знання, уміння і навики треба формувати в процесі навчання юристів.

Юридичність доцільно розглядати як особливий прояв правової форми соціальної діяльності, в якій правова форма стає об´єктом діяльності, проте й сама ця діяльність має правову форму, іншими словами, юридичність — це властивість особливої соціальної діяльності:

• для якої право є основним об´єктом діяльності;

• суб´єкти якої володіють правовими знаннями, вміннями і навиками;

• у процесі якої вплив на об´єкт здійснюється переважно з використанням правових засобів;

• яка особливо суворо регламентується правовими нормами;

• здійснюється тільки для досягнення правової мети;

• результати якої мають правове значення.

Юридичність як властивість соціальної діяльності у викладеній вище інтерпретації притаманна тільки професійній діяльності юриста, а всі інші, хоч і близькі за характеристиками види соціальної або правової діяльності, володіють окремими проявами юридичності, а не всім комплексом її ознак, і тому не можуть бути віднесені до юридичної практичної діяльності. Як, наприклад, не можна віднести до неї діяльність народних депутатів, більшість видів службової діяльності працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки, керівників і посадових осіб міністерств, відомств, установ та організацій, для яких право, правові засоби, правові наслідки результатів діяльності — тільки засіб для досягнення інших цілей — політичних, економічних, управлінських тощо.

Отже, основні ознаки, властивості, характеристики, особливості юридичної практичної діяльності такі:

• вона може розглядатись як соціальна діяльність, як вид соціальної діяльності — правова діяльність, поряд з іншими формами нормативно регламентованої діяльності — моральною, релігійною, корпоративною, традиційною або звичаєвою, а також як один із видів правової діяльності чи правової форми соціальної діяльності — юридична діяльність, і, зрештою, — як вид юридичної діяльності — юридична практична діяльність. Тому необхідно виділяти її загальні риси та відрізняти від інших видів соціальної і правової діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб´єктивних прав та обов´язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності тощо;

• як вид соціальної, правової та юридичної діяльності юридична практична діяльність характеризується:

— загальними ознаками, притаманними усім видам відповідно соціальної, правової та юридичної діяльності;

— особливими ознаками, які відображають своєрідність трансформування загальних ознак у властивості юридичної практичної діяльності;

— унікальними ознаками, притаманними лише юридичній практичній діяльності;

• як і будь-які інші види соціальної діяльності, юридична практична діяльність включає мотив, мету, планування дій, опрацювання поточної інформації, створення моделі діяльності, прийняття рішення, безпосередні діяння, перевірку результатів, коригування результатів та подальших діянь або окремі рухи, операції, діяння, діяльність у цілому;

• юридична практична діяльність здійснюється у прямій або опосередкованій взаємодії, спілкуванні з іншими суб´єктами права, здійснюється для і в законних інтересах інших суб´єктів права, спрямована на їх правову поведінку;

• особливість її визначається зв´язком з правом, врегульованістю ним, спрямованістю на правові явища, використанням правових засобів;

• унікальною властивістю, тобто притаманною лише юридичній діяльності, є її юридичність.

Основні види юридичної практики.

На сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати:

• попередження;

• припинення та розслідування] правопорушень;

• притягнення до юридичної відповідальності;

• виконання покарань;

• підготовка та прийняття нормативно-правових актів;

• здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності;

• реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності.

За суб'єктами юридичну практику поділяють на:

• судову;

• прокурорську;

• законодавчу;

• слідчу та інші.

За змістом інтелектуальної діяльності юридична практика класифікується:

• пізнавально-пошукова практика,

• реконструктивна юридична практика,

• організаційна,

• реєстраційна,

• комунікативна практика,

• слідча практика.

Судова практика.

В юридичній роботі відокремлюють такі напрямки юридичної діяльності: суддівську, прокурорську, слідчу, адвокатську нотаріальну, консультативну.

Найзначущою серед них є суддівська (суддя носій державної влади, суддя незалежний при розгляді справ, забезпечувати загальні цінності).

Професія судді є однією з найбільш складних юридичних професій (судячи по зарплаті і пенсії). Робота судді чітко регламентована (КПК, ЦПК, ГПК, КАС, Закону України «Про судоустрій та статус суддів»).

Функціональні аспекти суддівської діяльності наступні:

Соціальний аспект це – виховання у громадян поваги до закону, законності. Розповсюдження правових знань, правової інформації.

Комунікативний аспект це – спілкування з юридичними та фізичними особами на принципах гуманізму, законності, гласності, рівності громадян перед законом і судом.

Організаційний аспект – це узгодженість дій, взаємопорозуміння, безконфліктність стосунків між учасниками судового провадження які суддя досягає завдяки своїм організаційним здібностям. Це і підтримання дисципліни в залі суду:

Основні дії суддівської діяльності:

а) вивчення матеріалів справи;

б) витребування додаткових матеріалів, необхідних для судді;

в) винесення постанов, проведення окремих судових дій, призначення експертиз;

г) організація проведення судового засідання;

д) заслуховування сторін, постановка питань;

є) підготовка і проголошення судових рішень, забезпечення їх виконання.

Вимоги до кандидатів у судді:

- не мати судимості; (не знята чи погашена судимість, і не бути під слідством);

- не бути обмеженими у дієздатності;

- мати юридичну освіту; 25 років; стаж роботи не менше 3-х років; 10 років проживати в Україні; володіти українською мовою.

Пройти випробування перед кваліфікаційною комісією. Дочекатись указу Президента, дати присягу.

Як його вже призначив президент суддя не може бути: народним депутатом; належати до політичної партії чи руху; входити до складу органів влади, самоврядування; займатись підприємницькою діяльністю (крім наукової, викладацької, творчої у вільний час)

Інші види суддівської діяльності:

- прийом громадян, розгляд скарг, заяв, пропозицій;

- вивчення суддівської практики, статистики;

- роз’яснення законодавства фізичним та юридичним особам;

- надання правової та організаційної допомоги іншим органам;

- винесення окремих постанов про усунення порушень закону;

- підготовка та подання звітів про результати роботи суду та ін.

Оперативно-розшукова діяльність.

Оперативно-розшукова діяльність – це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних таоперативно-технічних засобів.

Нормативними підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є Конституція України, цей Закон, Кримінальний, Кримінально- процесуальний, Податковий та Митний кодекси України, закони України про прокуратуру, національну поліцію, Національне антикорупційне бюро України, Службу безпеки, Державну прикордонну службу України, Державну кримінально-виконавчу службу України, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна.

Саме відповідно до ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» ця діяльність здійснюється оперативними підрозділами:

1) Міністерства внутрішніх справ України – кримінальною, спеціальною поліцією, підрозділами внутрішньої безпеки;

2) Служби безпеки України – контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів;

3) Служби зовнішньої розвідки України – агентурної розвідки, оперативно-технічними, власної безпеки;

4) Державної прикордонної служби України – розвідувальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону (агентурної розвідки, оперативно-технічним, власної безпеки), оперативно-розшуковими підрозділами відповідно спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону та його територіальних органів, підрозділами з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та Морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки, оперативного документування та оперативно-технічними;

5) управління державної охорони – підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона;

6) органів доходів і зборів – оперативними підрозділами податкової міліції та підрозділами, які ведуть боротьбу з контрабандою;

7) органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної пенітенціарної служби України;

8) розвідувального органу Міністерства оборони України – оперативними, оперативно-технічними, власної безпеки;

9) Національного антикорупційного бюро України – детективів, оперативно-технічними, внутрішнього контролю.

Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.

Підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є:

1) наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про:

- злочини, що готуються;

- осіб, які готують вчинення злочину;

- осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;

- осіб безвісно відсутніх;

- розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України;

- реальну загрозу життю, здоров'ю, житлу, майну працівників суду і правоохоронних органів у зв'язку з їх службовою діяльністю, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя; співробітників розвідувальних органів України у зв'язку із службовою діяльністю цих осіб, їх близьких родичів, а також осіб, які конфіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей з метою належного здійснення розвідувальної діяльності

2) запити овноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках;

3) потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави;

4) наявність узагальнених матеріалів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, отриманих в установленому законом порядку.

Зазначені підстави можуть міститися в заявах, повідомленнях громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, у письмових дорученнях і постановах слідчого, вказівках прокурора, ухвалах слідчого судді, суду, матеріалах правоохоронних органів, у запитах і повідомленнях правоохоронних органів інших держав та міжнародних правоохоронних організацій, а також запитах повноважних державних органів, установ та організацій, визначених Кабінетом Міністрів України, про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної таємниці, до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках.

Забороняється приймати рішення про проведення оперативно-розшукових заходів при відсутності підстав, передбачених у цій статті.

Слідча практика.

Відповідно до ст. 1 КПК України, слідчий – службова особа органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.

У ст. 40 цього ж кодексу зазначено, що слідчий органу досудового розслідування несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій.

Слідчий уповноважений:

1) починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом;

2) проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених КПК України;

3) доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;

5) звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

6) повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру;

7) за результатами розслідування складати обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру та подавати їх прокурору на затвердження;

8) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених статтею 284 КПК України;

9) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом.

У випадках відмови прокурора у погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до керівника органу досудового розслідування, який після вивчення клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у ньому, перед прокурором вищого рівня, який протягом трьох днів погоджує відповідне клопотання або відмовляє у його погодженні.

Слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.

Практика прокурорського нагляду.

Діяльність прокуратури України передбачено відповідним законодавчим актом «Про прокуратуру України», відповідно до якого Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

На прокуратуру покладаються такі функції:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

З метою реалізації своїх функцій прокуратура здійснює міжнародне співробітництво.

Діяльність прокуратури ґрунтується на засадах:

1) верховенства права та визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю;

2) законності, справедливості, неупередженості та об’єктивності;

3) територіальності;

4) презумпції невинуватості;

5) незалежності прокурорів, що передбачає існування гарантій від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора щодо прийняття ним рішень при виконанні службових обов’язків;

6) політичної нейтральності прокуратури;

7) недопустимості незаконного втручання прокуратури в діяльність органів законодавчої, виконавчої і судової влади;

8) поваги до незалежності суддів, що передбачає заборону публічного висловлювання сумнівів щодо правосудності судових рішень поза межами процедури їх оскарження у порядку, передбаченому процесуальним законом;

9) прозорості діяльності прокуратури, що забезпечується відкритим і конкурсним зайняттям посади прокурора, вільним доступом до інформації довідкового характеру, наданням на запити інформації, якщо законом не встановлено обмежень щодо її надання;

10) неухильного дотримання вимог професійної етики та поведінки.

Відповідно до того ж закону прокурори здійснюють свої повноваження у межах, визначених законом, і підпорядковуються керівникам виключно в частині виконання письмових наказів адміністративного характеру, пов’язаних з організаційними питаннями діяльності прокурорів та органів прокуратури.

Адміністративне підпорядкування прокурорів не може бути підставою для обмеження або порушення незалежності прокурорів під час виконання ними своїх повноважень.

Генеральний прокурор України має право видавати письмові накази адміністративного характеру, що є обов’язковими до виконання всіма прокурорами.

Керівник регіональної прокуратури має право видавати письмові накази адміністративного характеру, що є обов’язковими до виконання першим заступником, заступниками, керівниками та заступниками керівників підрозділів, прокурорами відповідної регіональної прокуратури та керівниками місцевих прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної регіональної прокуратури.

Керівник місцевої прокуратури має право видавати письмові накази адміністративного характеру, що є обов’язковими до виконання його першим заступником, заступниками, керівниками та заступниками керівників підрозділів, прокурорами відповідної місцевої прокуратури.

Перші заступники та заступники керівників органів прокуратури відповідно до розподілу обов’язків мають право видавати письмові накази адміністративного характеру, що є обов’язковими до виконання підлеглими прокурорами відповідного органу прокуратури.

Під час здійснення повноважень, пов’язаних з реалізацією функцій прокуратури, прокурори є незалежними, самостійно приймають рішення про порядок здійснення таких повноважень, керуючись при цьому положеннями закону, а також зобов’язані виконувати лише такі вказівки прокурора вищого рівня, що були надані з дотриманням вимог цієї статті.

Прокурори вищого рівня мають право давати вказівки прокурору нижчого рівня, погоджувати прийняття ним певних рішень та здійснювати інші дії, що безпосередньо стосуються реалізації цим прокурором функцій прокуратури, виключно в межах та порядку, визначених законом. Генеральний прокурор України має право давати вказівки будь-якому прокурору.

Прокурором вищого рівня є:

1) для прокурорів, керівників та заступників керівників підрозділів місцевої прокуратури – керівник місцевої прокуратури чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

2) для прокурорів, керівників та заступників керівників підрозділів регіональної прокуратури – керівник регіональної прокуратури чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

3) для керівника місцевої прокуратури, його першого заступника та заступників – керівник відповідної регіональної прокуратури чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

4) для керівника регіональної прокуратури, його першого заступника та заступників, керівника та заступника керівника підрозділу, прокурора Генеральної прокуратури України – Генеральний прокурор України чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

5) для першого заступника та заступника Генерального прокурора України – Генеральний прокурор України.

Накази адміністративного характеру, а також вказівки, що прямо стосуються реалізації прокурором функцій прокуратури, видані (віддані) в письмовій формі в межах повноважень, визначених законом, є обов’язковими до виконання відповідним прокурором.

Прокурору, якому віддали наказ чи вказівку в усній формі, надається письмове підтвердження такого наказу чи вказівки.

Прокурор не зобов’язаний виконувати накази та вказівки прокурора вищого рівня, що викликають у нього сумнів у законності, якщо він не отримав їх у письмовій формі, а також явно злочинні накази або вказівки. Прокурор має право звернутися до Ради прокурорів України з повідомленням про загрозу його незалежності у зв’язку з наданням (відданням) прокурором вищого рівня наказу або вказівки.

Надання (віддання) незаконного наказу або вказівки чи його (її) виконання, а також надання (віддання) чи виконання явно злочинного наказу або вказівки тягнуть за собою відповідальність, передбачену законом.

Перебування на посаді прокурора несумісне з обійманням посади в будь-якому органі державної влади, іншому державному органі, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом на державних виборних посадах.

Вимоги щодо несумісності не поширюються на участь прокурорів у діяльності виборних органів релігійних та громадських організацій.

На прокурора поширюються обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, визначені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» та Законом України «Про запобігання корупції»

Прокурор не може належати до політичної партії, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках.

Прокурор за його заявою може бути відряджений для роботи у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів, Національній академії прокуратури України чи в інших органах у визначених законом випадках. За відрядженим прокурором зберігаються гарантії соціального забезпечення, визначені законодавством для прокурорів.

Адвокатська практика.

Адвокатська діяльність – незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Адвокатура (лат. advokatus dvocere – закликаю на допомогу). Адвокатура України – це добровільне професійне громадське об’єднання, покликане сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатська діяльність важлива для громадян будь-якої держави. Це правова гарантія захисту прав людини, надання їй правової допомоги. Відносно правоохоронних органів, суду, адвокатура виконує контрольно-стимулюючу функцію. Участь адвоката змушує їх працювати більш якісно.

Важлива роль адвокатської роботи в системі економічних відносин, пов’язаних з розподілом спадщини або майна подружжя; приватизацією житла; невиконанням контрактів тощо. Виникають нові види юридичних послуг: розробка установчих документів; реєстрація юридичних осіб; правове супроводження ліцензування, договорів з нерухомістю; правове супроводження аудиту; допомога у поверненні боргів (колекторська діяльність).

Адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Не може бути адвокатом особа, яка:

1) має непогашену чи незняту в установленому законом порядку судимість за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину середньої тяжкості, за який призначено покарання у виді позбавлення волі;

2) визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною;

3) позбавлена права на заняття адвокатською діяльністю, – протягом двох років з дня прийняття рішення про припинення права на заняття адвокатською діяльністю;

4) звільнена з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з державної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення присяги, вчинення корупційного правопорушення, – протягом трьох років з дня такого звільнення.

Для досягення поставлених цілей мають настати такі умови:

1) повна вища юридична освіта – повна вища юридична освіта, здобута в Україні, а також повна вища юридична освіта, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом порядку;

2) стаж роботи в галузі права – стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею повної вищої юридичної освіти.

Несумісною з діяльністю адвоката є:

1) робота на посадах осіб, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції";

2) військова або альтернативна (невійськова) служба;

3) нотаріальна діяльність;

4) судово-експертна діяльність.

Вимоги щодо несумісності з діяльністю адвоката не поширюються на депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад (крім тих, які здійснюють свої повноваження у відповідній раді на постійній основі), членів Вищої ради юстиції (крім тих, які працюють у Вищій раді юстиції на постійній основі).

У разі виникнення обставин несумісності, встановлених частиною першою цієї статті, адвокат у триденний строк з дня виникнення таких обставин подає до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця заяву про зупинення адвокатської діяльності.

Нотаріальна практика.

Назва нотаріус походить від слова нота (лат. – знак). Нотаріус – людина, яка пише знаки. Нотаріальна діяльність – важливий елемент у ланцюгу юридичних дій та процедур. У багатьох життєвих ситуаціях без нотаріуса не обійтись. Наприклад, засвідчення достовірності фактів, документів; купівля-продаж майна тощо.

Нотаріальна діяльність забезпечує виконання засвідчуваної та контрольно-реєстраційної функції під час виконання юридичних справ.

Завдання нотаріуса: перевірка справжності документів, фактів, дій, засвідчення їх реальності та надання їм юридичної сили.

Нотаріат – це система органів та посадових осіб, на яких покладено обов’язок засвідчувати права та факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Закон України «Про нотаріат» передбачає дві форми нотаріату: державний і приватний нотаріат. В своїй діяльності вони керуються одними нормативними актами.

Нотаріус – це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Нотаріусом може бути громадянин України, який має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менш як шість років, з них помічником нотаріуса або консультантом державної нотаріальної контори – не менш як три роки, склав кваліфікаційний іспит і отримав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість, бмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Нотаріусу забороняється використовувати свої повноваження з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки чи пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб.

Нотаріус не може займатися підприємницькою, адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі або службі в органах місцевого самоврядування, у штаті інших юридичних осіб, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої діяльності.

Реєстраційна справа приватного нотаріуса зберігається і ведеться відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головнимиуправліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.

Практика юридичної служби.

Юридична консультативна діяльність – це діяльність юристів, основною функцією яких є правове забезпечення підприємств, організацій, установ, які користають послугами юрисконсульта.

Юридичні консультації – поради, висновки з питань права; підготовка проектів документів, їх візування, доповнення; перевірка фінансової надійності клієнтів; профілактична робота; виховна правова робота; представлення та захист інтересів організацій, підприємств, установ в суді, інших органах тощо.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 690 від 1995 року «Про юридичну службу міністерства, іншого центрального державного органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації» юрисконсультом у державних установах може бути особа з вищою (або неповною вищою) юридичною освітою, яка володіє необхідними знаннями у праві. Цією ж постановою передбачені посади юрисконсульта, юрисконсульта другої категорії, юрисконсульта першої категорії, провідного юрисконсульта. Наказом Міністерства праці № 336 від 2004 року передбачено, що юрисконсульт другої категорії повинен мати один рік стажу, юрисконсульт другої категорії два роки стажу, провідний юрисконсульт два роки стажу юрисконсульта першої категорії.

Юрисконсульт має знати: нормативні акти з правової діяльності підприємства, діюче законодавство; порядок ведення обліку та складання звітів про господарсько-фінансову діяльність підприємства; порядок заключення та оформлення договорів тощо.

Посадові обов’язки юрисконсульта підприємства:

а) організація та забезпечення правильного виконання актів законодавства щодо діяльності підприємства;

б) підготовка проектів наказів та розпоряджень;

в) перевірка відповідності до законодавства проектів наказів, розпоряджень, що подаються на підпис керівнику підприємства (візування);

г) здійснення контролю за розпорядженнями керівників структурних підрозділів;

д) надання правової допомоги співробітникам;

є) організація претензійної та позовної роботи;

ж) сприяння додержанню законності на підприємстві тощо.

Контроль за діяльністю юрисконсульта покладається: на керівників підприємств, організацій, установ; на прокуратуру (загальний нагляд); на громадськість; засоби масової інформації.

Практика державної виконавчої служби.

Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу», то державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі організують виконання законів і здійснюють керівництво управліннями державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районними, районними у містах, міськими (міст обласного значення), міськрайонними відділами державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції, координують і контролюють їх діяльність; організують професійну підготовку та атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби; організують виконання рішень відповідно до закону, надають рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Структура, склад та функціональні обов'язки Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції затверджуються Міністерством юстиції України.

Також, у відповідності до Постанови КМУ «Про затвердження Положення про Державну виконавчу службу України» від 2 липня 2014 р. № 229, основними завданнями ДВС є:

1) реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень;

2) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері виконання рішень;

3) забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.

ДВС відповідно до покладених на неї завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх Міністрові юстиції;

2) організовує, контролює та здійснює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом;

3) забезпечує доступ державних виконавців до баз даних і реєстрів, зокрема електронних, що містять інформацію про боржників, їх майно та кошти;

4) організовує інформаційне забезпечення виконавчого провадження, зокрема електронного документообігу, забезпечує ведення Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень та здійснює контроль за внесенням державними виконавцями відомостей про вчинені виконавчі дії;

5) здійснює державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про виконавче провадження, правильністю, своєчасністю та повнотою вчинення виконавчих дій державними виконавцями;

6) аналізує результати діяльності структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС, розробляє заходи щодо підвищення ефективності функціонування таких органів;

7) організовує ведення обліково-статистичної звітності;

8) надає роз'яснення та рекомендації державним виконавцям з питань примусового виконання рішень;

9) організовує розгляд звернень громадян та юридичних осіб з питань, пов'язаних з діяльністю ДВС, структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС;

10) організовує освітньо-роз'яснювальну роботу, зокрема у засобах масової інформації, з питань, що стосуються виконання її завдань;

11) забезпечує контроль за роботою структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС;

12) взаємодіє з органами державної влади, органами місцевого самоврядування та громадськими об'єднаннями з питань, що належать до її компетенції;

13) здійснює міжнародне співробітництво у сфері примусового виконання рішень, налагоджує і підтримує міжнародні зв'язки з міжнародними організаціями;

14) виконує аналітичні, інформаційні, методичні, організаційні та інші види робіт, пов'язані із забезпеченням реалізації арештованого майна;

15) організовує ведення діловодства та архіву відповідно до встановлених правил;

16) здійснює управління об'єктами державної власності;

17) затверджує зразки та описи печаток органів державної виконавчої служби;

18) здійснює інші повноваження, визначені законом.

ДВС з метою організації своєї діяльності:

1) забезпечує у межах повноважень, передбачених законом, здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх реалізацією в апараті ДВС та структурних підрозділах територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС;

2) здійснює добір кадрів в апарат ДВС та на керівні посади в структурні підрозділи територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС, формує кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників апарату ДВС і бере участь в організації такої роботи у структурних підрозділах територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС;

3) організовує та контролює роботу державних виконавців, вживає заходів щодо її поліпшення, здійснює керівництво та проводить перевірку діяльності структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС;

4) організовує планово-фінансову роботу в апараті ДВС, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку в установленому законодавством порядку;

5) здійснює у межах повноважень, передбачених законом, разом із заінтересованими центральними органами виконавчої влади контроль за використанням державних коштів, передбачених для реалізації проектів, виконання програм, зокрема міжнародних;

6) забезпечує представництво інтересів ДВС у судових та інших органах;

7) організовує роботу із соціально-побутового забезпечення працівників ДВС, їх соціального захисту;

8) забезпечує висвітлення інформації про діяльність апарату ДВС та структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують здійснення повноважень ДВС, у засобах масової інформації та на власному веб-сайті, організовує проведення заходів з питань, що належать до компетенції ДВС;

9) забезпечує у межах повноважень, передбачених законом, виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави.

Приватна юридична практика.

Приватні юристи не є представниками держави. Вони незалежні, покликані захищати інтереси своїх клієнтів. З економічної точки зору клієнт – це покупець послуг юриста. Як і будь-який інший продавець, юрист, який хоче домогтися успіху, повинен привернути до себе клієнтів, задовольнити їх потреби і отримати плату за свою працю. Незалежність від держави юриста, займається приватною практикою, є визначальним фактором. Приватні юристи (нотаріус, адвокат) не користуються дотаціями з боку держави. Послуги такого юриста необхідні суспільству, функціонуючому відповідно до норм права. У ділових аспектах приватної практики юрист повинен керуватися звичайними ринковими принципами.

нині в Україні приватна практика представлена в таких формах:

- одноосібна практика: один юрист має свій особистий офіс;

- спільне користування офісом: два або більше юристів використовують одне приміщення і приймають участь в деяких витратах, проте мають своїх клієнтів і ведуть індивідуальний рахунок своїм доходам. Це найменш вдала форма, оскільки часто юристи, які працюють за угодою про спільне користування офісом, психологічно несумісні. Психологічна сумісність є однією з основних передумов створення юридичної фірми;

- юридична фірма: два або більше юристів використовують одне приміщення, поділяють витрати, клієнтів і доходи.

Переваги одноосібної приватної юридичної практики:

1) можливість юристу самостійно приймати рішення про тривалість часу своєї роботи та її розпорядку, оскільки поруч немає інших членів фірми, які пред'являли б претензії з цього питання;

2) право самому вибирати клієнтів і справи, не вступаючи в сутички з інтересами інших членів фірми у випадках:

а) небажання відмовити клієнту;

б) бажання відмовити клієнту, але вимушеність працювати з ним на прохання іншої юриста ;

3) полученіе всього заробленого гонорару.

Недоліки одноосібної приватної юридичної практики:

1) відсутність допомоги у випадку великої завантаженості роботою ;

2) самостійний пошук клієнтів;

3) самостійне несення витрат на обладнання та інші матеріали, що може збільшити вартість одноосібної практики;

4) самостійне вирішення адміністративних питань в офісі (аж до виправлення непрацюючого телефону);

5) у разі малого досвіду немає безпосередньої можливості передати великі і складні справи досвідченому юристу або проконсультуватися з ним;

6) вимушеність займатися невеликими справами, оскільки клієнти для вирішення складних питань звертаються у великі юридичні фірми.

Переваги приватних юридичних фірм:

1) можливість спеціалізуватися в певних галузях права, що підвищує рівень послуг клієнтам і дає задоволення самим юристам;

2) можливість кваліфікованим юристам, які не вміють залучати клієнтів, отримувати достатній обсяг роботи за допомогою інших юристів;

3) можливість розподіляти вартість приміщення, обладнання та інших витрат між співробітниками, а також значна ймовірність фірми отримати кредит;

4) забезпечення кожному юристу більш надійного заробітку за допомогою розподілу доходів юридичної фірми;

5) можливість займатися справою різним юристам у разі отримання дозволу суду або згоди від клієнта, що не пов'язує юристів плануванням роботи, характерним для одноосібно практикуючих юристів;

6) можливість мати поруч джерело інформації-колегу, до якого можна звернутися за порадою при розгляді складних правових питань.

Недоліки приватних юридичних фірм:

1) втрата частини своєї незалежності, оскільки фірми вимагають групового прийняття рішень;

2) неможливість отримати зароблені великі персональні гонорари через необхідність вносити їх в загальний дохід фірми, що розподіляється між її членами;

3) збільшення обсягу управлінської діяльності у зв'язку з розширенням юридичних фірм та потреба у вдосконаленні управлінських систем.

Основна частина юридичної практики ведеться юридичними консультаціями, об'єднаними в рамках колегій адвокатів. Як правило, в консультації працює від 10 до 25, іноді менше адвокатів. Загальна чисельність адвокатури за останні кілька років збільшилася в 2,5-3 рази.

Значна частина юристів і раніше працює в правоохоронних органах і в органах державної влади різних рівнів, хоча на початку 90-х років звідси стався відтік найбільш кваліфікованих юристів в адвокатуру і в приватні юридичні фірми (нині вони, як уже говорилося, перетворюються в юридичні консультації колегій адвокатів, що пояснюється мали місце податковими пільгами у колегій адвокатів). Статистика щодо юристів та юрисконсультів, які працюють на підприємствах України, відсутня. Вважають, що кожне підприємство з числом працюючих більше 70 людина має свого юрисконсульта або навіть окрему юридичну службу.

Юридичні консультації надають послуги по всіх основних галузях права, при цьому все більше місце тут займає консультування з різних юридичних аспектів підприємництва. Друга, традиційно вельми значуща область юридичної практики адвокатури – це представлення інтересів клієнтів в арбітражі та суді.

З жалем доводиться констатувати, що лише деякі юридичні консультації в змозі сьогодні зрівнятися в рівні кваліфікації з юристами філій західних юридичних фірм, які, спираючись на досвід іноземних адвокатів-партнерів, в стані консультувати в таких нових, складних і виключно актуальних для українського бізнесу областях як міжнародне комерційне, міжнародне банківське право, міжнародно- правове регулювання інтелектуальної власності тощо, представляти клієнтів у міжнародних судових і арбітражних органах.

Придбана можливість для юристів України займатися приватною юридичною практикою вимагає від них навичок і знань, необхідних в умовах сучасної економіки.

Ефективність і якість юридичної практики-державної і приватної, необхідних для розвитку громадянського суспільства і твориться правової держави, значною мірою залежать від рівня юридичної освіти та стану розвитку юридичної науки.

Структура та зміст юридичної практики.

Структура юридичної практики — це її побудова, розташування основних елементів, які забезпечують її цілісність, збереження властивостей і функцій. Системний підхід у дослідженні юридичної практики дозволяє розглянути її не тільки як процес, а й як сукупність складових елементів статичного та динамічного походження. Серед структурних елементів юридичної практики виділяють суб’єкт, об’єкт, юридичні дії і операції, засоби, способи, методи (технологію) та результати юридичної практики.

Одним із центральних, інтегруючих елементів юридичної практики є її суб’єкт, природа якого може розглядатися в організаційно-структурному та особистісному аспектах. В організаційно-структурному плані в якості суб’єктів юридичної практики виступають професійні юристи, їх об’єднання й організації як державного, так і недержавного характеру, з чітко визначеним правовим статусом, наділені компетенцією приймати юридично значущі рішення і виконувати публічні завдання та функції. Органи та установи юридичного профілю створюються і діють на основі Конституції, законів, інших нормативноправових актів, статутів, якими визначаються цілі, завдання та основні напрями їхньої діяльності.

Особистісний підхід передбачає наявність професійно-правових, соціально-психологічних, моральних та інших властивостей у робітників установ юридичного профілю. Законотворчість, застосування і тлумачення норм права та інші види юридичної практики потребують відповідних правових знань, високого рівня загальної і правової культури, досвіду роботи, вміння вирішувати соціальні конфлікти, додержання моральних принципів, норм службового етикету. Крім того, юристи повинні мати й іншу спеціальну підготовку і професійно орієнтуватися в питаннях еконоіки, фінансів, бухгалтерії, екології, знати сучасні методи управління і господарювання.

Об’єкт юридичної практики — це те, на що спрямована юридична діяльність, тобто численні і різно- манітні суспільні відносини. Оскільки основна мета юридичної практики — перетворення, закріплення, охорона, відновлення відносин між людьми, то ці відносини, включені до конкретного юридичного процесу, є первинним, безпосереднім об’єктом. Але у зв’язку з тим, що люди вступають у взаємні відносини з метою задоволення своїх потреб (кожна з яких предметна і конкретна), необхідно виокремлювати вторинні об’єкти практики, а саме: предмети об’єктивної та суб’єктивної реальності, процеси, стани природного середовища, матеріальні і нематеріальні блага. Це можуть бути, наприклад, юридичні документи, правовий статус суб’єктів права, правосвідомість, дії суб’єктів права, щодо яких здійснюється правовий вплив.

Динамічну, активну сторону юридичної практики складають юридичні дії та операції. Юридичні дії — це виражені зовні, соціально-перетворюючі акти суб’єктів, які тягнуть певні юридичні наслідки. Юридичні дії складають основу юридичної практики і вимагають наявності спеціальних знань, навичок, професіоналізму. Найважливішими юридичними діями є: складання юридичних документів (позов до суду, договір, протест прокурора, протокол про адміністративне правопорушення та ін.); виступи в юридичних установах (наприклад, виступ в якості захисника або обвинувача, експерта, представника юридичної особи та ін.); юридичне консультування (надання порад, рекомендацій, визначення перспектив розгляду юридичної справи тощо); тлумачення текстів юридичних документів (уяснення їх істинного змісту, роз’яснення термінів, словосполучень, теоретичних конструкцій, конкретизація вимог правових норм); правове виховання і пропаганда правових знань (виступи з лекціями перед населенням, правова агітація, відповіді на юридичні питання в засобах масової інформації) та ін. Сукупність пов’язаних між собою дій, об’єднаних загальною чи локальною метою і спрямованих на вирішення відносно відокремленого в межах юридичного процесу завдання, складає юридичну операцію. Так, розгляд і вирішення юридичної справи передбачають цілий комплекс юридично значущих дій — операцій: аналіз фактичних обставин і юридичну кваліфікацію справи, тлумачення норм права, які застосовуються в даному випадку, обґрунтування і винесення рішення, доведення його до відома зацікавлених суб’єктів тощо.

Із змістовної сторони юридичні дії та операції бувають правотворчими, правотлумачними, правореалізуючими, правозастосовними та ін. За способом здійснення розрізняють: гносеологічні дії (спрямовані на отримання знань про реальну дійсність); соціально-комунікативні дії (власно-комунікативні та організуючі); реально-перетворюючі та інші дії. Поділ норм права на матеріальні і процесуальні дає підстави для виокремлення матеріальних і процесуальних дій. Серед останніх можна виділяти групи слідчих, судових та інших дій. Дії та операції можуть здійснюватися безпосередньо суб’єктом або за його дорученням іншим компетентним органом.

Значна частина юридичних дій та операцій реалізується за допомогою знакових систем — усних та письмових. Засоби юридичної практики — це предмети (явища, процеси), за допомогою яких забезпечується доягнення мети, отримання необхідного результату. Прикладами засобів є норми права, правові категорії, юридична техніка. Вони застосовуються при здійсненні юридичних дій та операцій, прийнятті та оформленні рішень, вивченні матеріалів юридичної практики, дослідженні конкретних соціальних ситуацій, для задоволення інших потреб та інтересів в юридичній діяльності. Ці предмети виступають також як засоби збору та обробки інформації, засоби захисту чи охорони (аудіо-, відеотехніка, речові докази, зброя тощо). Вибір засобів детермінований видом юридичної практики. Окремі з них мають статус, закріплений нормативними актами, є обов’язковими для використання в певних ситуаціях (наприклад, застосування звукозапису і відеозапису під час досудового і судового слідства регламентується Кримінально-процесуальним кодексом України). Значна кількість засобів юридичної діяльності розробляється юридичною наукою (наприклад, правові категорії, засоби законодавчої техніки, правила тлумачення норм права розробляються теорією держави і права) і сприймається юридичною практикою. Усе більш широке використання отримують комп’ютерні засоби юридичної діяльності, які дозволяють значно підвищити інформаційний рівень суб’єктів, оперативно орієнтуватися в законодавчій базі і практиці вирішення юридичних справ. Засоби юридичної роботи поділяють на спеціально-юридичні та технічні; матеріальні та інтелектуальні; прості та складні; усні та письмові; імперативні та диспозитивні. У своїй сукупності вони складають важливий компонент змісту законотворчої, інтерпретаційної, правозастосовної, контрольної техніки.

В якості самостійних елементів структури юридичної практики виступають способи здійснення дій та операцій. Спосіб — це конкретний шлях досягнення поставленої мети (результату) за допомогою конкретних засобів і за наявності певних умов юридичної діяльності. Способи можуть бути обов’язковими і рекомендаційними; буденними і науковими; забороняючими і стимулюючими; таємними і гласними; індивідуальними і колективними. Система способів юридичної практики складає юридичну тактику (законодавчу, контрольно-наглядову, слідчу, судову та ін.). Способи і прийоми, які використовуються для досягнення юридично значущого результату, є характеристикою методу здійснення юридичної практики. Сукупність засобів, способів і методів є важливою частиною технології юридичної практики. Їх коло, характер застосування, результативність обумовлені природою діяльності, завданнями, які поставлені перед суб’єктами, а також конкретними умовами, в яких вона відбувається. Засоби і способи, які обираються, повинні бути достатніми для досягнення поставленої мети. Порушення цієї рівноваги приводить до порушень законності, зниження ефективності юридичної діяльності. Результат юридичної практики — це підсумок відповідних дій, операцій суб’єктів та учасників юридичної діяльності, досягнення поставлених цілей.

Цілі — важливий системоутворюючий фактор юридичної практики; вони об’єднують, організують, упорядковують, надають спрямованості різним елементам і процесам юридичної практики. У структурі юридичної практики існують кілька видів цілей (перспективні, найближчі, проміжні; основні і другорядні). тому завданням суб’єктів є забезпечення узгодженості цілей різних видів і рівней, і, передусім, цілей правових норм з цілями конкретних суб’єктів діяльності, цілей суб’єктів з цілями учасників. Починаючи з ідеального (формального) передбачення результату, юридична діяльність закінчується отриманням фактичного результату. Залежно від ступеня їх відповідності вирішується питання про досягнення суб’єктом поставленої мети, про ефективність його дій, використаних методів і засобів.

Відхилення між наслідками і метою-завданням можуть бути як позитивними (в разі досягнення додаткових позитивних результатів, не передбачених первинними цілями), так і негативними (недовиконання ідеальної і формальної програми юридичних дій). Причин тому декілька: по-перше, протиріччя між суб’єктивними і об’єктивними факторами в процесі здійснення юридичної діяльності; по-друге, розбіжності інтересів і цілей суб’єктів і учасників юридичної діяльності; по-третє, недосяжність мети в силу її неправового або ілюзорного характеру (наприклад, коли будь-які проблеми намагаються вирішити тільки шляхом прийняття нових законів); по-четверте, відсутність на даний момент економічних та інших ресурсів, необхідних для вирішення поставленого завдання; по-п’яте, недобросовісність або небажання досягати мети (за умов наявності всіх потрібних для цього засобів) з боку самих суб’єктів і учасників юридичної діяльності. Охарактеризовані вище статичні та динамічні елементи юридичної практики дозволяють сприймати й аналізувати її як цілісне системне правове явище.

Основні функції юридичної практики.

Соціальне призначення юридичної практичної діяльності, її місце і роль у правовій системі відображаються в її функціях — основних напрямах впливу юридичної практичної діяльності на інститути права та суспільні відносини. Функції юридичної практичної діяльності поділяють на соціальні й спеціально-правові.

До соціальних функцій юридичної практичної діяльності належать:

• ідеологічна,

• економічна,

• політична,

• управлінська,

• виховна та ін.

Спеціально-правові функції юридичної практичної діяльності — це напрями її власне правового впливу на суспільні відносини — регулятивного й охоронного, зокрема реалізація регулятивної функції спрямована на забезпечення упорядкування нормальних, позитивних, корисних соціальних взаємодій суб´єктів права, а охоронна функція — на захист позитивних соціальних взаємодій від соціально шкідливих і небезпечних діянь людей, їх об´єднань, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів суб´єктів права.

Принципи та завдання юридичної практичної діяльності.

Принципи юридичної практичної діяльності — це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутнісні властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності похідні від принципів права, конкретизують і деталізують їх.

Принципам права притаманна властивість універсального та абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості і т. ін. Правові принципи є синтезуючими засадами, об´єднавчими зв´язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ. Ці принципи визначають основи не тільки юридичної практичної діяльності, а й нормоутворюючої і правозастосовної діяльності, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, "цементують" систему права.

Принципи права:

• здійснюють універсальне й узагальнене закріплення основ суспільно¬го ладу;

• забезпечують одноманітне формулювання норм права та їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системоутворюючого і т. ін.),

• безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов´язків людини;

• у розвинутих правових системах правові принципи найчастіше відіграють роль перехідної ланки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання.

Принципи права існують у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій або як правові орієнтації суб´єктів права, зміст правових норм чи їх угруповань, вимоги правового регулювання, правові цінності, а також набувають відображення у формально-юридичному аспекті в нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Принципи права поділяють на соціально-правові і спеціально-правові. Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів). Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища і поділяються на загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів, а також принципи правової діяльності, окремих її видів, зокрема юридичної практичної діяльності.

До загальноправових принципів належать:

• принцип гуманізму — домінування у формуванні та функціонуванні правової системи, правовій та юридичній діяльності невід´ємних природних прав і свобод людини;

• принцип рівності громадян перед законом — усі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної та іншої належності, службового становища мають рівні загальногромадянські права і обов´язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

• принцип демократизму — право, законодавство адекватно відображають волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії, а інститути права повинні забезпечувати адекватну реалізацію волі народу;

• принцип правності (законності) — здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі та відповідно до норм права, природних прав і обов´язків людини;

• принцип взаємної відповідальності держави і особи — не тільки особа відповідальна перед державою, а й держава перед особою.

Принципи юридичної практичної діяльності, конкретизуючи принципи права щодо професійної діяльності юристів:

• у концентрованому вигляді визначають її основні властивості;

• відбиваються і конкретизуються у нормативно-правових актах, професійних деонтологічних кодексах, правосвідомості юристів і суспільства в цілому;

• є критеріями оцінки власне самої діяльності, її результатів, рівня професійної культури юристів, основою їх юридичного професійного практичного мислення;

• забезпечують результативний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний, психологічний вплив на процес взаємовідносин юристів з іншими суб´єктами, ведення юридичних справ, прийняття рішень, особливо у випадках, не врегульованих правовими копоративними, деонтологічними та іншими професійними нормами.

До основних принципів юридичної практичної діяльності належать:

• правність (законність) діянь юриста та його рішень;

• рівність суб´єктів перед законом та правом;

• незалежність юриста при веденні юридичної справи від власних інтересів та зовнішнього тиску;

• неупередженість;

• обґрунтованість рішень;

• професіоналізм (компетентність);

• справедливість;

• гуманізм;

• повага до особи, її прав та свобод, права в цілому;

• поєднання гласності та конфіденційності.

Принципи окремих видів юридичної практичної діяльності безпосередньо визначені у відповідних законах та інших нормативно-правових актах.

Враховуючи суспільну важливість судочинства, його засади визначено Конституцією України, в статті 129 якої вказується: "основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов´язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій".

Мета юридичної практичної діяльності — захист прав, свобод і законних інтересів суб´єктів права, сприяння визнанню й домінуванню загальнолюдських цінностей та права у суспільстві, забезпечення правності діянь суб´єктів права та охорона правопорядку. Мета юридичної практичної діяльності конкретизується у її завданнях, які нормативно визначені у відповідних законах:

• до основних завдань адвокатури належить сприяння захисту прав, свобод, представництво законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, а також надання їм іншої юридичної допомоги;

• основними завданнями поліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов´язків;

• на Службу безпеки України покладаються завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Співвідношення юридичної науки та юридичної практики.

Активною силою в процесі сприйняття законодавством даних практики є юридична наука. Досить розвинена юридична наука — це і "відбірковий пункт", і об'єднуючий фактор, і формує засіб при сприйнятті законодавством даних практики.

Теоретичні знання не тільки грають інформаційну та прикладну роль, але й забезпечують остаточну "відпрацювання" положень практики, формулювання їх як юридичних норм, введення в єдину правову систему. Тут спостерігається цікава закономірність: чим нижчий ступінь об'єктивізації юридичної практики, тим незамінним і відповідальніше роль науки у своєчасності, повноті і точності обліку потреб і потреб практики.

Юридична практика — це діяльність компетентних органів і суб'єктів з видання, тлумачення і реалізації юридичних приписів, узята в єдності з накопиченим соціально-правовим досвідом.

Юридична наука — це суспільна наука, яка вивчає право як особливу систему соціальних норм, і різні аспекти правозастосовчої діяльності.

У сучасному вигляді вона диференційована на ряд галузей:

1. Наука цивільного права.

2. Наука кримінального права.

3. Теорія держави і права,

4. 4. Історія права і правових навчань.

Прикладними юридичної науки є:

а) судова медицина;

б) судова психіатрія;

в) криміналістика;

г) кримінологія;

д) юридична психологія і т.д.

Функціонування юридичної практики неможливо без наявності юридичної науки, тому як будь-яка практика, у тому числі і юридична, грунтується на теоретичних знаннях. Юридична наука вивчає право в самому широкому сенсі, як соціальне явище, покликане регулювати суспільні відносини, накопичує юридичні знання з найдавніших часів. Юридична практика реалізує, застосовує ці знання в теперішньому часі, "підганяючи" їх під вимоги і потреби сучасного суспільства.