Навчальні матеріали

Тема 3. Експертиза бланків документів. Сучасна копіювально-множильна техніка. Встановлення виду та способу друку

  • 1. Експертиза бланків документів. Поліграфія: основні поняття
  • 2. Основні види та способи друку, їх ознаки
  • 3. Сучасна копіювально-множильна техніка
  • Список використаних джерел

    • 1. Експертиза бланків документів. Поліграфія: основні поняття

    При дослідженні бланків документів найчастіше перед експертом ставляться такі завдання:

    Бланками називають аркуші паперу з частково надрукованим текстом, що призначені для складання документів за визначеною формою. Основну масу бланків документів виготовляють з використанням різних форм друку. Технологічний процес виготовлення бланків шляхом друкування складається з трьох основних етапів: виготовлення друкарської форми; друк; обробка готової продукції. Іноді при малотиражних виданнях в установах та на підприємствах бланки виготовляють з використанням засобів репрографії (наприклад, електрофотографічних апаратів). Однак застосування засобів репрографії не є припустимим для виготовлення особливо важливих документів (грошей, цінних паперів) і документів суворого обліку (паспортів, посвідчень тощо).

    Під друкарсько-розмножувальними засобами в широкому розумінні цього поняття слід розуміти сукупність машин, апаратури, обладнання та інших пристосувань, що призначені для багаторазового відтворення зображень (текстів, креслень, малюнків тощо).

    Поліграфія (гр. polygraphia багато пишу) – галузь техніки, сукупність технічних засобів для кількісного репродукціювання копій будь-якого зображення та способів друкарського розмноження тексту, ілюстрацій тощо. Під поліграфією також розуміють поліграфічну промисловість, що охоплює всі види виробництва друкарської продукції.

    За своїми технічними характеристиками й можливостями тиражування друкарської продукції друкарсько-розмножувальні засоби у поліграфії прийнято умовно ділити на дві великі групи:

    1) засоби великої поліграфії, які здатні видавати продукцію десятками тисяч і більше примірників;

    2) засоби репрографії (розраховані на отримання невеликого тиражу).

    Репрографія – галузь науки й техніки, що охоплює сукупність способів, процесів і засобів відтворення зображень оригіналів з допомогою отримання копій без використання набірних друкарських форм і ґрунтується на застосуванні носіїв, що змінюють фізико-хімічні властивості під дією випромінювання. Репрографія є одним з основних засобів копіювання технічної та ділової документації (у тому числі зі зміною масштабу). Функціонально знаходиться між оргтехнікою й оперативною поліграфією: засобами оргтехніки отримують документацію, засобами репрографії її копіюють (тобто розмножують тиражем до 50–100 примірників) або отримують з неї друкарську форму, яку потім використовують на малих офсетних машинах, апаратах для трафаретного друку або на гектографах. До способів репрографії належать: електрофотографія, діазографія, термографія та мікрографія.

    Оперативна поліграфія – галузь техніки, що охоплює сукупність способів, процесів і засобів багаторазового відтворення зображення з допомогою розмножувальних апаратів із застосуванням друкарських форм, отриманих засобами репрографії. Тиражування оригіналів в оперативній поліграфії проводять із застосуванням малоформатних офсетних машин, ротаторів і гектографів. Оперативна означає не лише високу продуктивність процесу друкування з мінімальними підготовчими операціями, а й швидке отримання друкарської форми фотомеханічним, електрофотографічним способами й способом лазерного гравірування.

    Оргтехніка (організаційна техніка) – комплекс технічних засобів, які використовують для забезпечення управлінської та іншої діяльності, нерідко пов’язаної зі складанням, копіюванням або зберіганням документів.

    У криміналістиці в основу класифікаційного розподілу друкарсько-розмножувальних засобів покладено ознаки цих засобів, які відобразилися у відтворному зображенні, що дозволяють визначити конкретну їх групу.

    Першою класифікаційною ознакою є наявність або відсутність друкарської форми, що дозволяє створювати зображення. За цією ознакою всі друкарсько-розмножувальні засоби можна розділити на три групи:

    1 група – друкарсько-розмножувальні засоби, які створюють зображення з допомогою друкарської форми;

    2 група – друкарсько-розмножувальні засоби, які створюють зображення без використання друкарської форми шляхом прямої або непрямої репродукції на поверхню копії за допомогою світла;

    3 група – друкарсько-розмножувальні засоби, які створюють зображення з допомогою набірно-пишучих пристроїв.

    Слід зазначити, що під поняттям “друкарська форма” розуміють носій текстової та зображальної інформації, який служить для багаторазового отримання відбитків. Друкарська форма являє плоску або циліндричну, тверду або еластичну поверхню (металеву або синтетичну), яка ділиться на друкуючі та пробільні елементи. Друкуючі елементи – це ділянки друкарської форми, які сприймають фарбу та передають її на задрукований матеріал, а пробільні елементи не сприймають фарбу й не передають її.


    2. Основні види та способи друку, їх ознаки

    Загальноприйнятою є така класифікація видів друку (із застосуванням друкарської форми): високий друк; плоский друк; глибокий друк; трафаретний друк. Розглянемо більш детально основні види й способи друку, а також їх загальні та окремі ознаки, що відображаються у відбитках.

    Високий друк

    Способи високого друку з постійних форм, що мають рельєфні друкарські елементи, почали розвиватися з кінця ХIV – першої пол. XV ст. і тривалий час були дуже поширеними способами розмноження різноманітних графічних зображень. Протягом кількох століть відбувався розвиток техніки високого друку, з’явилися технічні вдосконалення: механізований набір, ротаційний друк, стереотипування, фотографічна репродукція у поєднанні з раструванням тощо. В Україні тепер поширені більш дешеві й досконалі види набірних процесів, зокрема, з використанням плоских друкарських офсетних форм.

    Принцип високого друку полягає у тому, що фарбувальну речовину (друкарську фарбу тощо) наносять на друкуючі елементи, які виступають над поверхнею друкарської форми, і у процесі перенесення цієї речовини на папір контактують з папером лише ці друкуючі елементи.

    Основні ознаки високого друку, що виявляють на відбитках, визначаються механізмом друку. Окрім загальних ознак, властивих усім різновидам високого друку, є і специфічні ознаки, характерні для окремих технологічних різновидів цього друку.

    Спочатку розгляньмо загальні ознаки високого виду друку:

    1. Наявність з лицьового боку тиснення й рельєфу на звороті документа відповідно до малюнка друкарської форми. Особливо добре виявляється рельєф у місцях, де друкарських елементів мало або вони охоплюють малу площу (лінії графління тощо).
    2. Фарбувальна речовина у штрихах лежить нерівномірно, утворюючи по краях надрукованих елементів інтенсивно забарвлений “бордюр”, тимчасом як внутрішню частину цього елемента забарвлено менш інтенсивно.
    3. Чистота незадрукованих (пробільних) ділянок паперу.
    4. Відносна чіткість геометричних форм у штрихах графічних елементів друкарських знаків.

    Форму для високого друку можна виготовити у процесі ручного або машинного набору шляхом виготовлення стереотипу з готової форми з металу, гуми та інших матеріалів, а також з допомогою виготовлення ручним або механічним способом кліше на металі, гумі, дереві, лінолеумі тощо. Тому, залежно від способу виготовлення друкарської форми, прийнята така класифікація:

    1) ручний набір;

    2) машинний набір (монотип і лінотип);

    3) стереотипування;

    4) фотоцинкографія (виготовлення форми шляхом травлення або гравірування);

    5) застосування термічного впливу тонко сфокусованого лазерного проміння;

    6) ліногравюра (кліше на лінолеумі), ксилографія (кліше на деревині) та інші кліше (гума тощо).

    Ручний набір високого виду друку здійснюють з допомогою окремих літер (знаків) друкарського шрифту, які виготовляють на шрифтоливарних заводах. Друкарські шрифти розрізняють такі: за гарнітурою (конфігурацією буквених знаків), за шириною письмового знака (нормальні, вузькі, широкі), товщиною штрихів (світлі, напівжирні, жирні), за розміром висоти знака (кеглем). Для того щоб виготовити друкарську форму для підроблених бланків документів тощо, злочинці нерідко викрадають шрифт у друкарнях, а іноді виготовляють власноруч у кустарних умовах. Відрізнити кустарний шрифт від шрифту, виготовленого у заводських умовах, нескладно. В умовах кустарного виробництва неможливо дотримуватись точних розмірів шрифту, друкуючі елементи мають безліч дефектів, які легко виявити у відбитках (особливо в однойменних буквах).

    Ознаки ручного набору

    1. Нерівномірність інтенсивності тиску різних букв через усадку літер по висоті.
    2. Наявність літер шрифту іншої гарнітури.
    3. Наявність можливих помилок у вигляді перевернутих (у тому числі й дзеркально) букв.
    4. Наявність деформованих літер.
    5. Наявність букв, що перероблені з інших літер.
    6. Випадкові дефекти у вигляді забруднення пробільних елементів.
    7. Нерівномірні інтервали між словами у рядку.

    Рядкововідливний набір, або лінотип

    У рядкововідливних набірних машинах такий процес набору: лінотипіст на клавіатурі машини набирає рядок, що складається з матриць (латунних пластинок зі штампованим поглибленням) і пробільно-вимикаючих елементів. Після закінчення набору відливають з легкоплавкого металу набірний рядок, після чого матриці автоматично повертаються до своїх сховищ (так званих магазинів). Таким чином, лінотипна форма складається з цільновідлитих рядків.

    Виготовлення кліше

    За способом передачі зображення розрізняють: штрихові й растрові кліше. Штрихове кліше передає зображення у вигляді окремих ліній, крапок і штрихів, де чорні (тобто задруковані) ділянки чергують з білими (тобто пробільними). Растр у поліграфії – це оптичний прилад, що призначено для перетворення півтонового зображення оригіналу на мікроштрихове, тобто растрове. Застосування растру зумовлено тим, що способами високого та плоского офсетного друку неможливо передати істинні півтони різної щільності. Тому півтони оригіналу мають бути розділені на мікроелементи різних розмірів: більших – на темних ділянках і менших – на світлих. Завдяки цьому півтонове зображення перетворюється на мікроштрихове, але візуально ефект півтонів зберігається. Растрове кліше передає зображення білих і чорних ділянок у вигляді паралельних рядів дуже дрібних крапок. На світлих ділянках растрові крапки дрібні, на темних – великі й майже зливаються одна з одною.

    За способом виготовлення кліше поділяють на виготовлені фотомеханічним, ручним і термічним способом (застосування лазерного проміння).

    Кліше, що виготовлені кустарним способом

    Особливістю документів, надрукованих таким способом, є характер малюнка шрифту, оскільки виготовлення таких кліше здійснюється, як правило, шляхом вирізування від руки.

    Найчастіше як матеріал для виготовлення кліше використовують матеріали, які легко піддаються різанню: м’які метали, гума, лінолеум, деревина тощо.

    Ознаки відбитків з кліше, виготовлених кустарним способом

    1. Клиновидність рядків через недотримання паралелі.
    2. Зрізані підрядкові елементи у літерах д, ц, щ.
    3. Розрізані окремі штрихи у літерах (що часто помітно на слабо пофарбованих ділянках).
    4. Дзеркальне зображення окремих букв на відбитку через помилкове промальовування їх при розмітці на самій формі.
    5. Неповна вибірка пробільних ділянок, що призводить до зафарбування на відбитках.

    Кількість і характер дефектів свідчить про кваліфікацію і досвід виконавця.

    Плоский друк

    Принцип плоского друку полягає в тому, що друкуючі елементи, завдяки відповідній обробці, здатні сприймати і передавати на папір (картон тощо) друкарські фарби, тимчасом як пробільні (не друкуючі) елементи не сприймають фарби. До того ж і друкуючі, й пробільні елементи розташовані в одній площині. Особливістю форм плоского друку є відсутність просторового розділення друкуючих і пробільних елементів. Ця обставина визначає створення ознак, характерних лише для цього виду друку.

    Загальні ознаки плоского друку

    1. Рівномірне розташування фарбувальної речовини й відсутність “бордюру” у штрихах знаків.
    2. Відсутність слідів тиснення на папері (картоні) від контакту з друкарською формою.
    3. Наявність марашок від забруднення пробільних ділянок форми (у вигляді дрібних крапок, плям тощо).
    4. При збільшенні помітні нерівні, не дуже чіткі контури штрихів.

    Як уже зазначалось, основними різновидами плоского друку є літографія, фототипія та офсет.

    Плоский офсетний друк

    Офсет – це непрямий спосіб друку, здійснюваний через проміжну поверхню. Найчастіше його застосовують у плоскому друці, проте використовують у високому і глибокому друці (наприклад, типоофсет, при якому фарба з друкарської форми високого друку передається спочатку на проміжну форму (офсетний циліндр), а вже з неї на папір). Розгляньмо традиційний спосіб плоского офсетного друку. При друкуванні цим способом текст з форм переноситься на проміжну поверхню (звичайно, це спеціальна офсетна гума або еластичні полотна, натягнуті на офсетний циліндр), а з неї – на папір (або інший матеріал).

    За умов друкування форми офсетного друку поділяють на:

    Ознаки плоского офсетного друку

    Вид продукції і властивості матеріалів визначають вибір конкретного технологічного процесу виготовлення форм плоского офсетного друку. Найпоширеніший спосіб виготовлення друкарських форм для офсетного друку – фотомеханічний. Останнім часом все більш розповсюдженим стає автоматичне обладнання, в якому виготовлення електрофотографічних друкарських форм безпосередньо поєднано з друкуванням тиражів продукції.
    У такій техніці зазвичай поєднано два процеси – електрофотографічний та електростатичний. Відбиткам форм, отриманим указаним способом, властива певна забрудненість незадрукованих ділянок (через порушення технології формного електрофотографічного процесу).

    У сучасних умовах цей спосіб належить до найпрогресивніших та найпоширеніших. Підвищення якості друку дає змогу використовувати плоский офсетний друк для нанесення деяких зображень навіть на банкнотах.

    Глибокий друк

    Період найінтенсивнішого розвитку глибокого друку припадає на 70-ті роки ХХ ст. Основною сферою застосування глибокого друку у наш час є виготовлення документів зі спеціальними засобами захисту (грошові знаки, цінні папери, паспорти тощо).

    У формі глибокого друку друкуючі елементи заглиблені й розташовані нижче пробільних. Форма глибокого друку складається з друкуючих елементів – заглиблень однакової площі й різної глибини, розділених перегородками, що знаходяться на рівні поверхні (вони слугують опорою для сталевого ножа – ракеля, щоб видаляти фарбу з пробільних елементів). Із заглиблень форми фарбник при сильному натисканні передається на папір. Глибина друкуючих елементів форми не однакова і залежить від сили тону різних ділянок розмножувального зображення. Заглиблення, які передають темні ділянки, мають бути більш глибокими.

    Форми глибокого друку виготовляють ручним і фотомеханічним способами. У ручному зображення на поверхні форми виконують від руки, а потім заглиблюють шляхом механічної або хімічної обробки. При механічній обробці поглиблені штрихи на формі утворюють найчастіше гравіруванням штихелями (різцева гравюра), при хімічній – травленням кислотами.

    Для глибокого друку характерними є два основні різновиди:

    металографія (гравюра на металі) і ракельний друк (фотомеханічний спосіб).

    Ознаки металографії, або інтагліо (intaglio)

    1. Друкарська фарба на поверхні паперу лежить рельєфно, причому більш глибоким тонам штрихів відповідає більш високий рельєф на відтисненні, й навпаки.
    2. На звороті відтиснення утворюється негативний рельєф, відповідний малюнку друкарської форми.
    3. Наявність тла від фарбника на пробільних місцях. Причина: недостатнє витирання фарби на формі.
    4. Наявність “вусиків” - марашок у вигляді штрихів, розташованих приблизно під кутом 90° до штрихів зображення.

    Трафаретний друк

    Трафаретний друк об’єднує такі основні способи: сіткотрафаретний друк (шовкографія), ротаційний (або різографія) й простий трафарет. Зображення формується шляхом передавлювання фарбника через дрібні отвори у трафареті. Таким чином, друкуючі елементи трафаретного друку пропускають фарбу, а пробільні – затримують її.

    Сіткографський (шовкографський) спосіб друку

    Цей спосіб є різновидом трафаретного друку, при якому основою для виготовлення форми служить сітка. Цей спосіб більше відомий як шовкотрафаретний друк, або шовкографія (спочатку форми виготовляли на сітці з шовку), а тепер сітки виготовляють з нейлону, капрону та металу. За цим способом відтиски утворюються не лише на папері, а й на цупкому картоні, пластмасі, порцеляні тощо. Найчастіше вказаний спосіб друку застосовують для виготовлення яскравих листівок, плакатів, етикеток тощо через відносну простоту технології та значну товщину фарбного шару. Друкарська форма виготовляється двома способами: прямим і непрямим. Прямий спосіб полягає в тому, що на сітку, покриту світлочутливим шаром, експонується позитив. Після цього форму проявляють у воді при темп. 50–60°. Ділянки, що піддавалися дії світла, грубшають, а ті місця, куди світло не потрапило, утворюють отвори трафарету. При непрямому способі зображення відтворюються спочатку на папері, покритому світлочутливим желатиновим шаром, потім зображення переноситься на сітку друкарської форми. Іноді застосовують ще один спосіб: пробільні ділянки сітки закривають лаком або іншою речовиною, що не пропускає фарбу.

    Ознаки сіткографії (шовкографії)

    Ротаційний спосіб – найпоширеніший у наш час зі способів трафаретного друку. Реалізується у так званих дублікаторах, що виробляються такими відомими фірмами, як Riso (відома назва способу “різографія”) та Duplo. У дублікаторі формний та друкарський процеси поєднано в одній технологічній системі, що містить сканер, персональний комп’ютер з пристроями для введення інформації з магнітних або оптичних носіїв, термоголовку для створення трафаретної друкарської форми на спеціальній плівці, вузол ротаційного трафаретного друку. Відскановане зображення з допомогою вбудованого мікропроцесора цифровим способом перетворюється на растроване.

    Перед виготовленням друкарської форми зображення оригіналу сканують і вводять у комп’ютер з носія. Здобуту інформацію використовують для керування виконуючими елементами термоголовки, що формують (пропалюють друкуючі елементи у вигляді мікроотворів) зображення майбутньої репродукції на формі (такий спосіб виготовлення друкарської форми ще називають електро-іскровим). Формним матеріалом виступає полімерне полотно – майстер-плівка. Друкарську форму закріплюють на поверхні формного циліндру, у стінках якого є дрібні отвори. А всередині знаходиться туба з фарбою. У процесі друкування фарба витискується ракелем крізь друкуючі елементи форми на задрукований матеріал (наприклад, папір), що спирається на друкарський циліндр. Дублікатори дозволяють також отримувати й кольорові копії оригіналів, але для цього потрібно почергово використовувати туби з відповідними фарбами у три-чотири прогони. Для цього способу друку використовують малов’язкі фарби (на відміну від інших способів трафаретного друку), що закріплюють на папері переважно за рахунок всмоктування, завдяки чому товщина фарбного шару є невеликою.

    Апарати різографи є одним з найсучасніших і перспективних засобів швидкого і дешевого розмноження документів. Якість одержуваних копій досить висока, хоч і поступається кольоровим ксероксам.

    Ознаки ротаційного способу

    1. Зображення (особливо на периферійних ділянках штрихів) мають виражену растрову структуру, що характеризується нерівними – пилкоподібними краями.
    2. Відсутні сліди тиснення на папері.
    3. Фарбний шар у штрихах лежить відносно рівномірним шаром на поверхні паперу і має матовий вигляд, у межах штрихів та на ділянках зі значними задрукованими площинами має суцільне залиття, що пояснюється злиттям сусідніх растр-елементів на плівці та розтіканням фарби на відбитку.

    Для успішного вирішення питання, яким способом друку виготовлено документ, експерту необхідно звертати увагу на весь комплекс ознак друкарської форми, що відобразились у цьому документі. У тому разі, коли необхідно встановити, чи не виготовлено кілька документів з однієї друкарської форми, це завдання вирішується при порівнянні загальних й окремих ознак друкарської форми, що відобразилися у документі.


    3. Сучасна копіювально-множильна техніка

    Принтери є одними з найбільш поширених тепер знакодрукарських або знакосинтезуючих пристроїв оргтехніки.

    Принтер – це друкарський пристрій, який підключається до персонального комп’ютера, електронно-обчислювальної машини або комп’ютерної мережі й призначений для виведення інформації у формі абетково-цифрових знаків або малюнків. За способом дії на носій зображення принтери поділяються на ударні й безударні. За способом формування зображення поділяються на принтери з монолітним шрифтом та знакосинтезуючі. За здатністю відтворення кольорів – на монохромні та кольорові.

    Матричні (голчасті) принтери

    Перевага цих принтерів полягає у спроможності якісно друкувати на будь-якому папері, а також у низькій вартості друку і можливості одночасного друку кількох копій (до 10–12 примірників). Причому матричні принтери здатні друкувати будь-яке зображення (навіть схеми і графіки). Деякі моделі цих пристроїв можуть друкувати багатобарвні зображення, використовуючи від двох до семи кольорів. Найвідоміші фірми-виробники цих принтерів – Epson, Star, Panasonic, NEC і OKI.

    На папері або картоні голчастий (матричний) принтер формує зображення кількома голками, розташованими у друкуючій головці принтера. Між головкою принтера і папером розташовується стрічка з фарбою. При ударі голки по цій стрічці на папері залишається зафарбований слід. Голки, розташовані всередині головки, зазвичай приводяться в рух електромагнітами. Друкуюча головка пересувається за горизонталлю з допомогою крокового двигуна. Більшість фірм випускає 24-голчасті матричні принтери. Завдяки горизонтальному руху друкувальної головки принтера та активізації окремих голок надрукований знак утворює щось на зразок матриці. Оскільки надруковані знаки являють відбиток матриці друкувальної головки голчастого принтера, то через це його іменують матричним принтером.

    Струменеві принтери (ink-jet printer) належать до безударних знакосинтезуючих друкарських пристроїв. З їх допомогою виготовляють будь-які кольорові високоякісні зображення. Причому за якістю друку вони поступаються лише лазерним принтерам. Недоліком цих принтерів є необхідність застосовувати спеціальні сорти паперу, у противному разі якість друку значно погіршується. У струменевих принтерах при формуванні зображення використовують спеціальні сопла, через які на папір подають чорнило. Тонкі, як волосся, сопла знаходяться на друкуючій головці принтера, де встановлено резервуар (резервуари) із рідким чорнилом, що, як мікрочастинки, переносяться через сопла на матеріал носія (папір, картон, плівку тощо). Кількість сопел залежить від моделі принтера і його виробника. Як правило, їх буває 16–64, але деякі з останніх моделей мають набагато більшу кількість сопел, наприклад, головка принтера DeskJet 1600 має 300 сопел для чорного чорнила і 416 – для кольорових.

    У конструкціях сучасних струменевих друкарських пристроїв, підключених до ПК, реалізвано спосіб дискретного-крапельного друку рідким і твердим чорнилом. Існують два принципово різні способи струменевого друку рідким чорнилом: п’єзоелектричний та газових пузирів. Наприклад, струменеві принтери серії Epson Stylus використовують п’єзоелектричну технологію друку, в основі якої лежать властивості п’єзокристалу. Друкуюча голівка принтера містить численні дуже малі п’єзокристали, що розташовані біля основи сопел. Під дією електричного струму кристал змінює форму, причому створюючи механічний тиск у соплі, примушуючи чорнило вистрілювати на поверхню паперу. У свою чергу, струменеві принтери Hewlett Packard оснащено чорнильними картриджами з великою кількістю термогенераторів крапель, у кожному з яких резистор швидко доводить у невеличкій камері чорнило до температури кипіння. Після цього у киплячому чорнилі утворюється повітряний пузир, який збільшується та витискає чорнило із сопла. Після руйнування пузиря та вистрілювання краплі чорнила, сили поверхневого натягу всмоктують нову порцію чорнила у камеру. Якщо для друку використовують спеціальний папір, краплі у зображеннях мають правильну форму кола, а якщо звичайний, то чорнило розпливається, краплі зливаються та перекривають одна одну. У разі використання спеціального паперу, розрізнювальна здатність у зображеннях може сягати 1400 dpi.

    Для нанесення зображень у струменевих принтерах найчастіше використовуються водо- або спирторозчинні фарби – рідке чорнило, але іноді також застосовуються тверде чорнило. Водорозчинне чорнило застосовуть у звичайних принтерах, а спирторозчинне використовують переважно у широкоформатних пристроях для виготовлення зовнішньої реклами. Тверде чорнило у процесі друкування розігрівається й стає рідким, а після того, як переходить на папір, застигає на його поверхні та утворює в’язкоеластичну плівку. Залежно від консистенціїї (рідкої або твердої) чорнила, барвник по-різному взаємодіє з папером: рідке чорнило всмоктується поверхнею паперу, а тверде на його поверхні утворює невеличкий рельєф та має характерний блиск. Переважна кількість струменевих принтерів виконує кольоровий друк з використанням чорнил чотирьох кольорів: чорного, блакитного, пурпурового та жовтого (деякі моделі фотопринтерів мають додаткові кольори).

    Моделі струменевих принтерів із великою кількістю сопел досягають якості друку лазерного принтера за умови використання спеціального паперу, що може швидко всмоктувати (адсорбувати) чорнило (extra-adsorbent paper). Розрізнювальна здатність сучасних струменевих принтерів при друкуванні графіки становить від 300х300 до 600х600 dpi (крапок на дюйм), але ці показники щороку зростають.

    Технологію термічних принтерів, або просто термопринтерів (thermal printer), засновано на принципі друку факсимільних апаратів (факсів). Друкуюча головка термічного принтера конструктивно схожа на аналогічний вузел матричного принтера. Для термопринтерів необхідно використовувати папір із спеціальним термочутливим покриттям. Керовані електричним струмом голки (10–15 штук) нагрівають папір, залишаючи на ньому позначки у вигляді крапок, із яких формується зображення. Недоліком цих принтерів є неможливість виконувати кольоровий друк, висока вартість спеціального паперу й короткочасність існування копій.

    Для одержання кольорових відбитків із якістю, близькою до фотографічного зображення, використовують термовоскові й термосублімаційні принтери (сублімаційні або термодифузійні принтери), що належать до безударних знакосинтезуючих кольорових принтерів високого класу. Спільним для сублімаційної й термовоскової технологій є нагрівання барвника і перенесення його на папір (плівку) у рідкій або газоподібній фазі.

    Сублімація – це перехід речовини з твердого у газоподібний стан, минаючи рідинний стан. У термосублімаційному (сублімаційному) принтері створення ґрунтується на возгонці твердого фарбувального матеріалу, що випаровується, у поверхневий шар носія зображення (наприклад, паперу). Переведення барвника у газоподібний стан здійснюється шляхом нагрівання стрічки. Здобутий газ потім поглинається полістирольним покриттям спеціального паперу. Дифузійне перенесення барвника забезпечує одержання високоякісного (практично фотографічного) кольорового зображення без помітних тональних переходів.

    Термовосковий принтер має такий принцип дії: полімерна стрічка тією стороною, на яку нанесено фарбуючий матеріал (виготовлена на базі воскоподібної в’яжучої), прилягає до поверхні носія зображення; з другого боку стрічка нагрівається прямоспрямованим джерелом тепла до 80о С. Унаслідок цього фарбуючий матеріал у цьому місці переходить у рідкий стан та адгезує до поверхні матеріалу, що задруковується, де, охолонувши, знову переходить у тверду фазу. Термовосковий принтер при збільшенні нагрівання та при заміні відповідних картриджів може функціонувати як сублімаційний. Відмінність термовоскового від термосублімаційного (сублімаційного) друку полягає в тому, що в першому випадку плівка покрита воскоподібною мастикою, а в другому – спеціальним барвником.

    Твердочорнильний принтер – це знакосинтезуючий друкарський пристрій безударної дії, за способом перенесення фарбуючого матеріалу на носій зображення має багато спільного зі струменевими принтерами, але фарбуючий матеріал має вигляд брикетів, що під дією тепла перетворюються на рідину. У процесі друкування використовується тверде воскове чорнило, що заряджається у вигляді брусків у друкуючу головку (картридж), яких у принтері чотири – за числом основних кольорів, що застосовують у друкуванні (жовтий, синій, пурпурний, чорний). З допомогою цих кольорів формується зображення у вигляді дуже дрібних (іноді зливаються) кольорових крапок. Воскове тверде чорнило плавиться у друкуючій головці та наноситься приблизно так само, як це відбувається у струменевому принтері. Якість друку твердочорнильних принтерів дуже висока – 720х1200 dpi й вище. Якість передачі кольору цих принтерів близька до природного фотографічного зображення.

    Уперше лазерний принтер (Laser Printer) з’явився на початку 1980-х років. Фірмами Canon і Hewlett-Packard було створено перший лазерний принтер HP LaserJet (чорно-білий). Домінуючими для лазерних принтерів є електрофотографічна і світлодіодна технології. Електрофотографічна технологія являє собою такий процес. Зображення, що є у пам’яті комп’ютера, записується лазерним промінням на барабан принтера, покритий спеціальним світлочутливим матеріалом. Електричний заряд спочатку рівномірно розподіляється по поверхні барабана, але під дією лазерного проміня заряд розподіляється відповідно до зображення, що треба надрукувати. Зображення виявляється шляхом обробки барвником, частинки якого також мають певний електричний заряд. У результаті електростатичної взаємодії барвник притягається малюнком і відштовхується тлом. Зображення переноситься на папір, а потім фіксується за рахунок нагрівання або тиску (прикатування). Як уже зазначалося, у лазерних принтерах використовується як джерело світла промінь лазера, рідше – матриця світлодіодних елементів.

    Іноді принтери, що використовують світлодіодні елементи за джерело світла, називають світлодіодними принтерами, хоч в іншому разі вони працюють і формують зображення так само, як звичайні лазерні принтери. Зображення й у тому, і в іншому випадку складається з кольорових або чорних точок дуже малого розміру. Якість друку лазерних принтерів дуже висока і наближається до якості поліграфічних видів друку, їх розрізнювальна здатність 720х1200 dpi (точок на дюйм), 1200х1200 dpi й більше.

    Окремі ознаки:

    Ознаки термосублімаційних (термодифузійних) принтерів,
    що відображаються в документах

    Загальні ознаки:

    Окремі ознаки:

    Ознаки струменевих принтерів, що відображаються в документах

    Ознаки способу (при застосуванні рідкого чорнила):

    Ознаки способу (при застосуванні твердого чорнила):

    У процесі експлуатації струменевого принтера окремі сопла можуть забиватись чорнилом, через що виникають незафарбовані смуги на зображеннях під час друку. Ця ознака може використовуватись для проведення ідентифікаційних досліджень, але слід враховувати, що цей дефект досить легко видаляється і тому має тимчасовий характер. Останніми роками ведеться робота щодо розробки методики встановлення моделей принтерів за зображеннями, отриманими з їх використанням.

    Ознаки лазерного принтера, що відображаються у документах

    Загальні ознаки:

    Окремі ознаки: стійкі дефекти у вигляді сторонніх окре­мих зображень (смуг, плям тощо); дефекти у знаках.

    Електрофотографічні апарати належать до найбільш поширених репрографічних пристроїв. Електрофотографія – це сукупність репрографічних способів копіювання оригіналів, що ґрунтуються на перетворенні видимого зображення у розподіл електростатичного потенціалу на поверхні напівпроводника з наступною візуалізацією прихованого зображення фарбувальним матеріалом.

    Загальні ознаки електрофотографічного друку

    1. Рельєфне поверхневе розміщення барвника на папері.
    2. Відсутність деформації паперу.
    3. Блиск тонера у штрихах.
    4. Наявність дрібних крапок (марашок) на пробільних ділянках відтиснень.
    5. Відшарування тонера на згинах паперу.
    6. Наявність крайнього ефекту, що спостерігається у товстих (більше 2–3 мм) штрихах.
    7. Сліди від меж оригіналу (у разі, коли копійований документ менший за розмір паперу для копії).

    Перше ксерографічне (електрофотографічне) зображення було сформовано Частером Карлсоном 1938 р. (запатентовано 1939 р.). Назву ксерографічної технології – ксерографії утворено від грецьких слів ксерокс (сухий) і графо (пишу). В основі копіювальних апаратів типу ксерокс (xerox) лежить ксерографічний процес, що складається із семи етапів: 1) зарядка; 2) формування зображення та експонування; 3) прояв; 4) перенос; 5) відділення; 6) закріплення; 7) очищення. Формування зображення – це процес, коли комп’ютерні дані або оригінал, що копіюється, проектується на фоторецептор. У копіювальному апараті зображення проектується через серію лінз і дзеркал. Експонування у ксерографії – це процес формування на фоторецепторі (на барабані) прихованого електростатичного зображення. Цей процес аналогічний процесу на барабані лазерного принтера, описаного раніше. Для проявлення прихованого зображення з наступним переносом його на папір використовується спеціальний барвний порошок, що називають тонером. Тонер і носій механічно перемішані у контейнері, в якому проявляють, й являють собою суміш-проявник. Самі частинки тонера мають негативний заряд, тому, контактуючи з поверхнею фоторецептора (барабана), вони прилипають до його позитивно заряджених ділянок і формують зображення. У процесі переносу зображення папір вступає у зіткнення з виявленим на фоторецепторі зображенням. Після цього тонер переноситься на папір, заряджений позитивно з допомогою коротрону. Потім папір відокремлюється від фоторецептора, для чого на коротрон подається перемінна напруга, або відокремлюється просто механічно. Закріплення зображення на папері відбувається шляхом нагрівання й прикату під тиском. Папір пропус­кають між нагрівальним і притискаючим валиком, тонер пла­виться і вдавлюється у пори паперу. На заключній стадії відбувається очищення фоторецептора від залишкового зображення.

    Ознаки апаратів типу “ксерокс”, що відображаються в документах

    Загальні ознаки:

    Окремі ознаки:

    У процесі експлуатації ксерокопіювальних апаратів на барабані нерідко виникають подряпини та інші дефекти, які заповнюються порошком-тонером. На отриманих зображеннях на папері відбиваються зазначені характерні ознаки, що у деяких випадках дають змогу проводити ідентифікацію апарата.

    Слід зазначити, що електрофотографічні копіювальні апарати провідних фірм світу залишають у зображеннях приховані мітки, які утворюють двоїчний код (вимкнути механізм нанесення таких міток неможливо). Ці фірми також виготовляють пристрої для зчитування та розкодування таких прихованих знаків, що створює можливість встановити тип апарата та конкретну його модель. Тому цю мітку можна використовувати як одну з ознак, що індивідуалізують копіювально-розмножувальний пристрій. Наприклад, проводилась науково-дослідницька робота з питань криміналістичного дослідження документів, виконаних із застосуванням повнокольорових копіювальних апаратів провідних фірм світу, а саме: Xerox, Canon, Minolta та Ricoh. Було вивчено загальні конструктивні особливості зазначених апаратів, особливості зображень, сформованих з їх використанням, здійснено аналіз ознак, зумовлених особливостями роботи окремих вузлів і т. ін. Мікроскопічне дослідження зображень, отриманих із застосуванням повнокольорових копіювальних апаратів, допомогло встановити, що, незалежно від марки та моделі апарата, ці зображення зформовані горизонтальними або діагональними лініями, які мають растрову будову. Самі лінії, у свою чергу, утворено дрібними часточками порошку-тонера чорного, блакитного, малинового та жовтого кольорів. Також по всій поверхні зображень розташовано конфігураціїї жовтих крапок, що являють собою ідентифікаційний код.

    Метод електрофакс, що застосовується в електрофаксимільних апаратах, або просто електрофаксах (факсах), являє собою модифікований варіант ксерографічного методу, в якому замість пластини або циліндра використовують спеціальний папір з шаром, що складається з порошку окису цинку у смоляній в’яжучій речовині. Цей матеріал слугує світлочутливим шаром, а після проявлення і закріплення зображення – остаточною копією. Причому операція переносу виявленого зображення на папір (або інші носії) відсутня.

    Ознаки апаратів типу “електрофакс”:

    Методика дослідження бланків документів

    Дослідженню об’єктів, надісланих на експертизу, передує підготовча стадія. Спочатку експерт знайомиться з постановою про призначення експертизи та матеріалами справи для з’ясування обставин у тому обсязі, якого потребують умови виготовлення, експлуатації та зберігання документів, щоб вірно оцінити виявлені ознаки. Далі експерт оглядає надані об’єкти, обирає методи дослідження і встановлює їх послідовність. Обов’язковим для експерта є ознайомлення з порівняльними зразками: перевірка їх повноти й порівняності з досліджуваними документами.

    Діагностичне дослідження

    Виконуючи діагностичне дослідження бланків документів, дослідження розпочинають із візуального огляду. Спочатку вивчають стан і зовнішній вигляд документа у різних режимах освітлення, потім особливості шрифту (гарнітуру, кегль), розміри пробілів між рядками, словами та буквами, довжину рядків, а також технічні недоліки форми, нестандартні й перевернені букви, пошкодження знаків. Для цього використовуються збільшувальні прилади (лупа, мікроскоп) і різні режими освітлення.

    Визначаючи вид друку, експерт досліджує мікроструктуру штрихів, їх межі, рельєф, чіткість відображення знаків, відтінок барвника, встановлює поліграфічну природу бланка документа: чи є він відбитком або копією, що отримано з допомогою копіювально-розмножувальної апаратури або принтера. Якщо досліджуваний документ є саме відбитком, перевіряється відповідність або невідповідність його якості нормам, прийнятим для певного способу друку, або зразку справжньої аналогічної поліграфічної продукції. Для визначення виду друку застосовують візуальний огляд з використанням збільшувальних приладів (обов’язковим є застосування мікроскопа, оскільки для виявлення деяких ознак потрібне значне збільшення).

    Далі проводиться дослідження зображень, що наявні на документі. Для цього вивчається якість поліграфічних зображень: ступінь чистоти відбитка, чи є сторонні сліди фарби, неточність приводки зображень при друкуванні у кілька фарб, нерівномірність товщини й переривчастість ліній. Застосовується візуальний огляд з використанням збільшувальних приладів.

    Потім вивчаються властивості паперу та фарб. Проводячи таке дослідження, встановлюють відповідність застосованих матеріалів виду друку й різновиди друкованої продукції, для якого вони призначені. Сутність експертного дослідження матеріалів, що застосовуються для виготовлення бланків, полягає у встановленні групової належності паперу (фарб). У межах своєї компетенції експерт-криміналіст досліджує: оптичні (білизна, кольори, відтінок) і люмінесцентні властивості паперу; кольори, відтінок фарби на відбитку, блиск штрихів, деформацію шару фарби, люмінесцентні властивості барвника. Інші характеристики паперу (цупкість, ступінь проклейки, міцність, гладкість, волокнистий і мінеральний склад паперу тощо) і фарб (клас, група, вид барвника, в’яжучої речовини та наповнювачів) досліджують експерти-хіміки відповідно до розроблених методик.

    На всіх етапах проводиться ретельне порівняльне дослідження сумнівного документа зі зразком. Обов’язкова вимога до зразка: наявність тих самих вихідних друкарських даних (найменування друкарні, рік випуску, тираж тощо), що й у досліджуваного документа. У процесі порівняння зіставляються розміри, кольори й відтінки зображень, розташування тексту, наявність і виразність дрібних деталей малюнків. Особливе значення має порівняння шрифту друкованого тексту досліджуваного бланка і зразка (малюнка, накреслення вічка, кегля та окремих особливостей у вигляді дефектів виробництва). Не менш важливо зіставити досліджувані об’єкти за особливостями набору друкованих текстів (у цьому разі порівнюють формат набору, розміри пробілів між рядками, словами й буквами, довжину рядків і відступів), а також ознаками, пов’язаними з технічними недоліками верстки (перекоси смуг, непаралельні й викривлені рядки тощо). Якщо досліджуваний бланк і зразок за способом виготовлення збігаються, проводиться експертне дослідження матеріалів бланку (паперу й фарб).

    Наприкінці складається висновок про спосіб виготовлення документа. Причому оцінюється сукупність виявлених ознак. За своєю сутністю можливі дві форми висновків: позитивний (при збігу сукупності ознак) або негативний (при їх розбіжності). Якщо під час дослідження буде встановлено розходження досліджуваного документа й зразка за видом поліграфічного друку та способом нанесення зображень у цілому (наприклад, у досліджуваному – електрофотографія, у зразках – металографський друк), то ця обставина є достатньою підставою для категоричного висновку про повну невідповідність способу виготовлення досліджуваного документа й зразка.

    Ідентифікаційне дослідження

    Ідентифікаційні завдання, що вирішує експерт-криміналіст, досліджуючи бланки документів, можуть бути двох основних видів:

    1) ідентифікація друкарської форми, пристроїв і пристосувань для друку;

    2) порівняння двох відбитків (чи з однієї або з різних друкарських форм надруковано бланки – встановлення загального джерела походження).

    Ідентифікаційне дослідження бланків документів включає й стадії роздільного й порівняльного дослідження сумнівних документів і бланків-зразків; стадію оцінки сукупності виявлених збіжних (розбіжних) ознак, що закінчується складанням висновків. Іноді вже на стадії огляду можна виявити ознаки, що свідчать про кустарне виробництво: граматичні помилки, перевернені знаки тощо. Водночас, вивчаючи використання поліграфічної техніки при підробці документів, потрібно більш широко застосовувати спеціальну криміналістичну техніку, детально досліджувати сумнівні документи і порівнювати їх зі зразками.

    У процесі порівняльного дослідження зіставляються зміст тексту, його розміщення, кегль і гарнітура шрифтів, особливості набору, дефекти пристроїв, літер, кліше, що відобразилися у відбитках. Як зразки треба використовувати бланки саме того замовлення, до якого нібито належить сумнівний бланк, що визначається за вихідними друкарськими даними (номер замовлення, тираж, дата підписання до друку тощо), які зазвичай розташовані внизу бланка.

    Якщо установлена у процесі порівняльного дослідження сукупність ознак, що збігаються, виявиться достатньою для ідентифікації (за відсутністю розходжень), експерт робить висновок, що досліджуваний бланк надруковано із представленого набору (або два досліджуваних документи – з однієї друкарської форми). Якщо ж поряд зі збіжними ознаками виявлено розбіжності, слід з’ясувати причину їх походження – чи не є вони випадковими. Причому варто враховувати, наприклад, що відбитки, виконані з однієї друкарської форми, але надруковані на початку чи в кінці тиражу, можуть дещо відрізнятися через зношування літер.

    Таким чином, під час порівняльного дослідження доцільно вивчити якнайбільше зразків. Лише після оцінки кожної ознаки окремо та у сукупності складається висновок експерта. Висновок експерта за результатами досліджень бланків оформляється відповідно до загальних вимог кримінально-процесуального законодавства та ілюструється фототаблицею.