ТЕМА  9.  ПРАВОВІ  ВІДНОСИНИ

За субординацією в правовому регулюванні:

• матеріально-правові відносини, що виникають на основі норм матеріального права та є юридично первинними (наприклад, адміністративно-правові, цивільно-правові та інші);
• процесуально-правові відносини, що виникають на основі норм процесуального права та є похідними від матеріальних правовідносин (наприклад кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні тощо).

9.2. Структура правовідносин.

В юридичній літературі при розкритті будови правовідносин використовують терміни «структура», або «склад». Вживаючи термін «склад», зосереджують увагу на елементах правовідносин, а використання терміна «структура» дозволяє окрім окреслення елементів правовідносин підкресли також логічний взаємозв’язок між ними. Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру. Структура правовідносин – основні елементи правовідносин і спосіб юридичного зв’язку між ними з приводу соціального блага або забезпечення будь-яких інтересів.

Правовідносини є конструкцією, що складається з таких елементів:

• суб’єкти правовідносин;
• об’єкти правовідносин;
• зміст правовідносин;
• юридичні факти.

Суб’єкти правовідносин[6] – це учасники правових відносин, які виступають носіями взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Види суб’єктів правових відносин:

• – громадяни певної держави, іноземці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох чи більшої кількості держав), апатриди (особи без громадянства жодної держави);
• спільноти – народ (нація), територіальні громади, трудові й навчальні колективи, інші соціальні групи (демографічні, соціально-економічні, професійні тощо);
• об’єднання – державні (держава в цілому, її організації – органи держави, державні установи, державні підприємства) і громадські (громадські організації, громадські рухи, органи громадської самодіяльності, недержавні підприємства й установи).[7]

Люди, спільноти та їх об’єднання відповідно до норм права володіють правосуб’єктністю, тобто передбаченою нормами права здатністю бути учасниками правовідносин.

Правосуб’єктність – здатність виступати суб’єктом правовідносин, що складається з правоздатності та дієздатності. Правосуб’єктність є соціально-юридичною властивістю особи: вона має дві сторони – соціальну та юридичну. Соціальна сторона правосуб’єктності виражається в тому, що ознаки суб’єктів права законодавець не може обирати довільно – вони визначаються як самим життям, так і інтересами, потребами та закономірностями суспільного розвитку. Юридична сторона – полягає в тому, що ознаки суб’єктів права обов’язково повинні бути закріплені в нормах права. У теорії права є достатньо обґрунтована точка зору, яка полягає в тому, що правосуб’єктність може розглядатися як свого роду суб’єктивне юридичне право – «право на право».[8]

Правосуб’єктність – це самостійна правова категорія, що існує поряд із правами і обов’язками. Вона свідчить про правову здатність особи бути носієм цих прав і обов’язків, тобто правосуб’єктність – не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а передумова, здатність здобувати і здійснювати суб’єктивні права.[9]

До соціально-юридичних властивостей правосуб’єктності відносять такі характеристики особи:

««« попередня

»»» наступна