ТЕМА 6.  СИСТЕМА ПРАВА ТА   СИСТЕМА   ЗАКОНОДАВСТВА

Значення викладених у цій темі наукових положень визначається тим, що вони допомагають більш-менш вільно і впевнено орієнтуватись у розгалуженій системі права і не менш складній системі законодавства. Не засвоївши цих положень, надто складно, а то й неможливо відшукати потрібний закон, інший нормативно-правовий акт, в якому вміщено юридичну норму, розраховану саме на потрібну життєву ситуацію. Формуванню або вдосконаленню вмінь, навичок такого пошуку і сприяють знання системи права та системи законодавства.

Навчальні питання теми:

6.1. Норма права: поняття, структура та види.

6.2. Поняття та елементи системи права.

6.3. Система законодавства та її співвідношення із системою права.

6.4. Систематизація законодавства.

6.1. Норма права: поняття, структура та види.

Упорядкування суспільних відносин у правовій державі здійснюється насамперед за допомогою норм права, адже позаправові регулятори соціальної поведінки людини ніколи не були достатніми для урегулювання та примирення людських інтересів, утримування людини в межах вимог, встановлених суспільством. Саме тому в системі соціальних норм норми права відіграють надзвичайно важливу роль. При цьому поняття, структура та види норм права, співвідношення категорій «правова норма», «юридична норма» та «норма права» й донині залишаються доволі дискусійними серед науковців у вітчизняній і зарубіжній юридичній доктрині.

Так, М.Й. Байтін під нормою права розуміє загальнообов’язковий, формально визначений припис, що походить від держави та нею охороняється, виражений у вигляді правила поведінки або відправного встановлення та є державним регулятором суспільних відносин.[1]

У свою чергу О.Ф. Скакун пропонує таке визначення: норма права (англ. norm of law, legal norm) – це загальнообов’язкове правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), що сформувалося в суспільстві відповідно до визнаної в ньому міри свободи, сформульоване (санкціоноване) і забезпечене державою як юридично значущий засіб регулювання суспільних відносин.[2]

С.В. Бобровник визначає норму права як загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб’єктам певних прав і покладення обов’язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.[3]  Не розмежовуючи понять «правова норма» та «норма права», автор акцентує, що правовими вважаються норми, які: 1) склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам; 2) виходять безпосередньо від суспільства (народу), відображають волю громади та є результатом референдуму; 3) прийняті уповноваженими органами держави в межах правотворчого (законотворчого) процесу; 4) вміщені в договорах, укладених між колективними суб’єктами відповідно до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.[4]

Водночас П.М. Рабінович оперує категорією «юридична норма», інтерпретуючи її як формально обов’язкове загальне правило фізичної поведінки, яке встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.[5]

На думку С.С. Алексєєва, слід застосовувати категорію «юридична норма», яка може бути визначена як загальнообов’язкове (загальне) правило поведінки, що походить від держави та нею охороняється, надає учасникам суспільних відносин певного виду юридичні права та покладає на них юридичні обов’язки.[6]

Таким чином, здебільшого дослідники зауважують про те, що норми права походять від держави, а саме нею встановлюються або санкціонуються. Однак у ХХІ ст. вагому роль в ухваленні норм права має не лише держава в особі її правотворчих органів, а насамперед інститути громадянського суспільства.

««« попередня

»»» наступна