ТЕМА 4. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
1
Вивчення та засвоєння теоретичних положень цієї теми дасть можливість більш широко розуміти та процеси створення та існування держав, як в історичному аспекті, так і в сучасний період. Процеси державотворення та визнання розглядаються багатьма науками (теорією держави та права, управлінням, міжнародним правом, політологією тощо), систематизація цих знань і положень створює підґрунтя для, власне, теоретичного обґрунтування існування та взаємодії держави з іншими суб’єктами міжнародного права.
Навчальні питання теми:
4.1. Теоретичні аспекти державотворення.
4.2. Типи держав: формаційний та цивілізаційний підходи.
4.3. Зміст основних сучасних теорій держави.
4.1. Теоретичні аспекти державотворення.
У вузькому розумінні державотворення – це комплексний довготривалий процес, спрямований на утворення держави, який включає культурні, політичні, міфологічні, релігійні та інші чинники.
У широкому розумінні, державотворення – це процес, спрямований на актуалізацію національної ідеї в галузі державного управління, вироблення та втілення ідеології державотворення, створення й становлення держави як системи відносин та її інститутів, що мають забезпечити життєздатність і розвиток держави. Державотворення являє собою багатогранний процес, що охоплює цілий комплекс взаємопов’язаних чинників, зокрема природничо-географічних, культурно-гуманітарних, мовних, етнопсихологічних, духовно-світоглядних (міфологічних і релігійних), соціально-економічних, правових, геополітичних, військово-оборонних тощо,
які відображають усі сфери життєдіяльності
суспільства.
Термін державотворення (англ. State-building) запровадив у 1975 р. американський соціолог Чарльз Тіллі стосовно історії Західної Європи. Тіллі виходив з того, що з винайденням пороху, війни в Європі стали вимагати величезних затрат, а тому захистити себе могли лише великі народи, об’єднані сильними державами.
Термін державотворення вживається також для позначення міжнародних зусиль, спрямованих на відбудову, утворення й зміцнення слабких держав у післяконфліктні періоди, таких як план Маршала щодо Німеччини після Другої світової війни.
З проблемою державотворення тісно пов’язане питання визнання. Як відзначав Ф. Мартенс, міжнародне право «не може визнати, що певне суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право як визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.
Визнання – це односторонній добровільний акт держави, в якому вона:
- прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб’єкт міжнародного права та має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або
- про те, що вважає владу, яка утвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.
Слід мати на увазі, що обов’язку визнання не існує, це право держави.
За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб’єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, яка визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов’язками, що випливають із міжнародного права.