ТЕМА 4. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
2
Таким чином, право і дієздатність кожного суб’єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими та залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.
Проблема визнання держави виникала в разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. На теперішній час вона виникає найчастіше при територіальних змінах: об’єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні).
Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави – наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).
Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом.
У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:
- конститутивна;
- декларативна.
Відповідно до конститутивної теорії визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі – міжнародну правосуб’єктність, уряду – здатність представляти суб’єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб’єктом міжнародного права.
Як уявляється, найбільш вразливий аспект цієї теорії полягає в такому:
- по-перше, незрозуміло, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;
- по-друге, як свідчить практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб’єкта міжнародного права і без офіційного визнання.
Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої нині притримується значна кількість учених-міжнародників.
Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і слугує засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб’єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф. Мартенс писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».
Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: ст. 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності. Поширеною є думка, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб’єктом міжнародного права такі утворення, що об’єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора. У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії – у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб’єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб’єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія).