Національна академія внутрішніх справ

Кафедра теорії держави та права
Мультимедійний навчальний посібник
Правові системи сучасності

ТЕМА 4. ПРАВОВІ СІМ’Ї РЕЛІГІЙНОГО, ЗВИЧАЄВОГО ТА ТРАДИЦІЙНОГО ПРАВА

Однією з суттєвих ознак кожної правової системи є показник сприйняття права як соціального інструмента регулювання суспільних відносин. За цим показником релігійна правова сім’я, а також традиційне та звичаєве право мають яскраво виражену специфіку. Найістотнішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англо-американського і водночас його основоположною рисою є нерозривний зв’язок з релігією ісламу, що виникла в VII ст. на Аравійському півострові завдяки Пророку Магомету (Мухаммеду) (571 – 632 рр.) як посланця єдиного бога – Аллаха, вихідця з незаможної сім’ї, який виступив проти племінного багатобожжя (котре на той час не сприяло єдності арабських племен) і став духовним і політичним лідером, а також верховним суддею в першій ісламській державі. За специфікою сприйняття права як регулятора суспільних відносин національні правові системи країн Далекого Сходу та Африки умовно об’єднуються в одну правову систему – традиційно-звичаєву, яка відповідно представлена традиційним правом (національні правові системи далекосхідного регіону) та звичаєвим правом (національні правові системи африканських держав і Мадагаскару).


Навчальні питання теми:

  • 4.1.  Мусульманське право як вимір релігійної правової сім’ї.
  • 4.2.  Загальна характеристика традиційного та звичаєвого права.
  • Список використаних джерел.

    • 4.1.  Мусульманське право як вимір релігійної правової сім’ї

    В узагальненому вигляді мусульманське право можна визначити однією з правових систем сучасності, що представляє собою комплекс соціальних норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні установлення і приписи ісламу, а також органічно пов’язані з ними і пройняті релігійним духом моральні та юридичні норми, що регулюють суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам. Інакше кажучи, терміном «мусульманське право» позначається єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка охоплює як юридичні норми, так й неправові регулятори (релігійні, моральні та звичаєві) суспільних відносин. Тим самим, мусульманське право носить персоніфікований характер, поширюючи свою чинність на осіб, які сповідують релігію іслам, незалежно від країни проживання, що дає підстави визнавати його транснаціональний характер. Водночас мусульманське право є основою нормативного регулювання суспільних відносин у країнах, в яких іслам офіційно встановлений і визнаний як державна релігія, або в яких переважна більшість населення сповідує цю релігію, що привносить у його розуміння й національні особливості.

    Іслам є світовою релігією, що поширена в різних регіонах світу. Ісламські общини є приблизно у 120 країнах світу. У 28 країнах світу іслам визнається державною релігією. Більше двох третин мусульман мешкає в Азії, складаючи понад 20 % населення цієї частини світу, приблизно 30 % мусульман мешкає в Африці. У 35 державах світу мусульмани складають переважну частину населення (понад 80 %) в усіх країнах Північної Африки, Західної Азії (за деякими виключеннями, зокрема Ліван, Ізраїль). У таких країнах як Гвінея, Малі, Чад, Судан, Ліван, Малайзія, Нігерія іслам сповідують від 50 % до 80 % населення, в певних країнах (Гвінея-Бісау, Камерун, Буркіна-Фасо, Сьєрра-Леоне) мусульмани складають впливову меншість. Найбільш значні за абсолютною чисельністю є ісламські общини Індонезії, Індії, Пакистану, Бангладеш. Значна кількість мусульман проживає в Тайланді, Ефіопії, Танзанії, певна чисельність осіб, які сповідують ісламську релігію має місце й в країнах Європейського та Американських континентів.

    Іслам має свою систему цінностей, на захист яких спрямований регулятивно-охоронний потенціал ісламського права. У системі ієрархії цінностей ісламу релігія та віра посідають центральне місце тому, що складають основу ісламської цивілізації. Наступною в цій системі цінностей є життя, яке сприймається як божественний дарунок і відповідно як найбільш цінне з усього того, чим наділив Аллах будь-яку живу істоту. Ще однією цінністю є розум, який сприймається як філософська категорія і вищий тип розумової діяльності. Цінністю ісламу також виступає продовження роду людського, що розглядається у двох сенсах – як продовження життя, дарованого Аллахом, і як продовження віри як основного сенсу життя. І, нарешті, цінністю ісламу та відповідно об’єктом захисту ісламського права є власність, що має статус священної та недоторканної.

    Одна з важливих особливостей мусульманського права криється в його походженні. На відміну від інших правових систем, що є результатом людської діяльності та держави, ісламське право має божественні витоки як дароване людям Аллахом через його Пророка Мухаммеда.

    На думку дослідника ісламського права Х. Бехруза, його генезис може бути представлений у чотирьох основних етапах:

    Кожний із зазначених вище етапів еволюції ісламського права характеризується певною важливістю історичної ролі, так як опосередкує собою стадії існування ісламського права як складного, комплексного явища в нерозривному зв’язку з ісламською релігією та цивілізацією [1, с.67].

    Формування ісламського права пов’язано з появою основоположних джерел ісламського права – Корана та Сунни, в яких містяться основні його принципи, що визначають не лише його зародження, але й еволюцію. Непохитною основою ісламської релігії й відповідно мусульманського права є Коран – головна священна книга мусульман, у якій зібрані різноманітні проповіді, обрядові, моральні та юридичні настанови, молитви, повчальні розповіді та притчі, які проголошував Магомет. Коран містить одкровення, які, як вважається, Аллах послав Мухаммеду й які висловлював Пророк. Коран – перше і головне джерело мусульманського права, але при цьому ніхто з мусульманських юристів не сприймає Коран ні як книгу права, ні як кодекс мусульманського права. Лише незначна частина аятів (віршів) Корану містить нормативно-правові положення тому, що більшість із них стосуються релігійних питань, точне число яких складно встановити через неподільність ісламського права та релігії.

    Нормативні положення Корану, що носять регулятивний характер, є кодексом поведінки кожного мусульманина від народження до смерті, критерієм визначення істинного і хибного, доброго та поганого, дозволеного і забороненого. З точки зору суб’єктного критерію нормативні положення Корану поділяються на:

    Незважаючи на те, що Коран визнається основоположним джерелом мусульманського права, переважно ісламські юристи звертаються безпосередньо не до Корану, а до тлумачення Корану, що містяться у відповідних книгах. Своєрідним підсумком тлумачення Корану є Сунна, що в перекладі з арабської мови означає «звичай» або «шлях, дорога». В ісламі під Сунною розуміють висловлювання та дії Магомета, тобто опис його життєвого шляху з того часу як він став пророком. Сунна укладалася протягом декількох століть і мала на меті відтворити приклади життя Магомета для керівництва мусульманами своїх дій. Сунна складається з двох частин:

    1) правила, які слід виконувати постійно;

    2) правила, що виконуються не постійно.

    Так само, як і Коран, переважна частина нормативних правил Сунни не містить широких принципів-узагальнень, а складається з конкретних казусів (випадків) з життя Мухаммеда.

    Коран і Сунна не можуть підлягати ані сумніву, ані зміні, що відрізняє їх від звичайних джерел права, тому вони залишаються у своєму сформованому вигляді вже понад тисячу років.

    Мусульманські юристи одностайно виокремлюють у складі мусульманського права дві групи норм, першу з яких складають юридичні приписи Корану та Сунни, а другу – норми, сформульовані мусульманською правовою доктриною на основі інших раціональних джерел [2, с.21]. Друга група джерел мусульманського права включає ті джерела, що є похідними від основоположних джерел ісламського права – Корана та Сунни, авторитет яких також не підлягає сумніву, і представлена іджмою та киясом, головна вимога до яких – повна відповідність, непротиріччя основоположним джерелам права.

    Варто виділити іджму, яка є своєрідним засобом усунення прогалин у мусульманському праві в тих випадках, коли ні Коран, ні Сунна не можуть надати переконливої відповіді на посталі питання [3, с.198]. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтихідів) як знавців ісламу про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та Сунни, і є третім джерелом мусульманського права, за допомогою якого знаходилися відповіді на питання не вирішені Кораном і Сунною. В іджмі з’явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Ця доктрина мусульманського права, яка будується на принципах ісламу таких як «моє суспільство ніколи не прийме помилкового рішення» та «те, що мусульмани вважають справедливим, є справедливим в очах Аллаха».

    Таким чином, іджма – це узгоджена думка ісламських правознавців і богословів стосовно релігійних і правових питань, що потребують практичного застосування положень Корана та Сунни. Іджму є сенс розглядати як засіб прогресу, що дозволяє забезпечувати вирішення правових ситуацій при суворому дотриманні релігійних вимог, і тим самим, забезпечує адаптацію догм класичного ісламського права до реалій суспільного життя.

    Загальною згодою було визнано законний характер висновків за аналогією – кийяс. Являючи собою просту форму умовиводів, він був зведений мусульманським суспільством у ранг джерела права [4, С. 392]. Кийясом називається судження за аналогією, засноване на детальному вивченні Корану та Сунни, що охоплює широкий спектр проблем правового регулювання життя мусульман. Кийяс – це четверте за значенням джерело мусульманського права, яке надавало можливість продовжувати виводити рішення нових судових справ з практики застосування раніше опрацьованих принципів і правил мусульманського права. Значення киясу (висновку за аналогією) полягає в тому, що правова проблема може бути вирішена на підставі аналогії з тим, що міститься в Корані та Сунні.

    Необхідно підкреслити, що в мусульманському праві не визнається як джерело права судовий прецедент. Рішення судді не набували статусу обов’язкової норми ані для інших суддів, ані для судді, який прийняв рішення, для розгляду аналогічних справ. Сутність кийяса полягає в тому, що правова проблема може бути вирішена на підставі аналогії з положеннями Корану та Сунни. Таке судження за аналогією засновується на суворих, логічних і систематичних принципах, об’єднаних в іджтихаді, що сприймається як теорія про співвідношення одкровень Корану, Сунни та людського розуму. Інакше кажучи, іджтихад необхідно сприймати як стале концептуальне поняття в ісламському праві. Іджтихад виступає й як джерело мусульманського права, й як метод, й як пізнавальний процес, що є діяльністю правознавців, які на підставі власних міркувань приходять до логічних висновків щодо спірного питання з метою ефективного застосування правових правил, які повинні виходити з принципів Корану, Сунни та іджми.

    Окрім ключових джерел мусульманського права – Корана та Сунни як основних та іджми і кияса як похідних від них, виокремлюють також додаткові та так звані малі джерела мусульманського права. Додаткові джерела виступають як результат існування ісламської громади і правотворчої діяльності ісламських держав. Поява додаткових джерел ісламського права була свого роду відповіддю на необхідність конкретизації та адаптації положень основних джерел мусульманського права. З урахуванням ускладнення соціальної структури ісламської уми (общини) і територіальним поширенням ісламу без використання цих джерел складно уявити функціонування мусульманського права. До додаткових джерел ісламського права належать такі:

    До так званих малих джерел мусульманського права відносяться:

    Перші три століття існування ісламу (VII – X ст.) – це період доктринальної розробки ісламського права на основі тлумачення Корана і Сунни Пророка. У результаті цього сформувалася низка правових шкіл (мазхаби), що об’єднані в сунітський і шиїтський напрями ісламу, які визначили подальший розвиток ісламського права та раціональне осмисленням нових явищ суспільного життя.

    Засновниками сунітських шкіл ісламської юриспруденції визнаються такі правознавці як Абу Ханіф (699 – 767 рр.), Малік Ібн Анас (715 – 795 рр.), Аль-Шафії (772 – 820 рр.), Ахмад Ібн Ханбіл (780 – 855 рр.). Відповідно їхні школи отримали назви ханіфітська, яка вважається найбільш раціональною, визнається найбільшою кількістю віруючих і розповсюджена в таких країнах як Туреччина, колишні азіатські республіки СРСР, Йорданія, Сирія, Афганістан, Пакистан, Бангладеш; малікітська, що характеризується найбільш поважним ставленням до Сунни, і діє серед мусульманського населення Північної та Західної Африки; шафіїтська, що наполягає на широкому застосуванні іджми, і панує в курдів, Малайзії, Індонезії та на Східному узбережжі Африки; ханбалістська, яка визнається найбільш консервативною та переважає в Саудівській Аравії. Серед шиїтських шкіл, що поширені в Ірані та Іраку, виділяються зейдітська (засновник – Зейд Ібн Алі), джафарістська та ісмаілітська. Незважаючи на спільність основоположних принципів цих напрямів, що беруть свій початок у Корані та Cунні, між ними має місце багато розбіжностей, перш за все відносно розуміння концепції джерел мусульманського права.

    Розбіжності в питаннях права сунітів і шиїтів зумовлені такими основними причинами: а) хоча правова доктрина шиїтів, як і сунітів, засновується, окрім Корану, на Сунні, і перші вважають її авторитет також безсумнівним, однак визнають лише свої збірники хадісів, оскільки вважають, що Сунна сунітів викривлює дійсну Сунну, яка підтверджує дійсне право Алі на посаду халіфа; б) шиїти тлумачать Коран відповідно до своїх принципів, не погоджуючись з будь-якими іншими тлумаченнями, ні з висновками інших, які спираються на хадіс, а вважають достовірними лише рішення своїх богословів; в) шиїти не погоджуються з жодним із джерел мусульманського права, окрім Корану, не визнають нічиїх допоміжних джерел права, спираючись лише на свій варіант Сунни, власні методи відшукування приписів і, звичайно ж, на сам Коран; г) вони не вважають «одностайне рішення» (іджму) джерелом мусульманського права. Таке їх ставлення до іджми викликане тим, що визнання її джерелом побічно вимагає визнання висловлювань не шиїтів із числа послідовників, а шиїти не визнають їх авторитету і релігії; д) шиїти відмовляються від кияса (висновки за аналогією), оскільки це джерело права являє собою самостійне рішення, право на яке, на їх думку, має лише Аллах, його посланець і шиїтські авторитети [6, с.431].

    Набуття впливу численними школами мусульманського права зумовило різке зростання значення як джерела мусульманського права праць засновників і найавторитетніших теоретиків цих шкіл. Ці праці стали основою науки про мусульманське право – правової доктрини (фікх). Незважаючи на теоретичний характер цих праць, дослідження самі по собі стали безпосередньо чинним правом, адже їх змістом було обґрунтування рішень, які приймалися суддями [7, с.285]. Фікх (араб. – знання) – це комплекс уявлень про юридичні норми, а також правила поведінки мусульман. Носії цього знання – факіхи (знавці), богослови-законознавці, знавці богословських наук. Фікх об’єднує дві категорії «практичних» норм, що регулюють зовнішню поведінку мусульман, а саме: норми, що регулюють відносини віруючих з Аллахом («ібадат»), тобто правила релігійного культа; правила поведінки мусульман з мусульманами та з немусульманами («муамалат»), які охоплюють норми цивільного права, міжнародного права, кримінального (деліктного) права, особистий статут, судове право, а також владні (державні) норми, і виступає нормативною частиною шаріату. Шаріат є невід’ємною частиною ісламу, означає «шлях праведного життя», і являє собою сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не лише поведінку мусульман в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й їх думки і почуття. Шаріат є універсальною нормативно-догматичною системою, яка містить у собі фікх з його двома складовими («ібадат» і «муамалат»), а також релігійну догматику ісламу («калам») і мусульманську мораль та етику («тасаввуф»). Тим самим, шаріат являє собою ціле, загальне, а фікс виступає як його частина, а саме як юридична складова.

    Шаріат оцінює різні життєві обставини з релігійної точки зору на основі тлумачення положень Корана та Сунни, їхню інтерпретацію стосовно практичного життя суспільства, а фікх доповнює цю оцінку юридичним змістом. Отже, діалектичне співвідношення шаріату та фікха свідчить про підлегле становище юридичного складового (фікха) стосовно шаріату. Про це свідчить релігійна природа ісламського права [5, с.9]. Тим самим, фікх виступає теоретичним обґрунтуванням та осмисленням шаріата як правильного життєвого шляху мусульманина. Основним завданням шаріата являється оцінка різноманітних обставин життя мусульман з позиції релігії, фікс доповнює шаріат в юридичних аспектах і забезпечує безпосереднім юридичним тлумаченням положень Корану та Сунни.

    Ісламське право як й інші правові системи є системним явищем, що має власну структуру, одиничним елементом якої виступає норма права, яка характеризується певною специфікою. Ісламська юриспруденція визначає норму мусульманського права як загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем – Аллахом з будь-якого питання для віруючих прямо, через одкровення або опосередковано – у формі висновку, зробленого найвидатнішими знавцями шаріату на підставі тлумачення волі Аллаха. Вважається, що будь-яка норма повинна формально засновуватися на одному з джерел права, які визнаються різними школами мусульманського права [8, с.20 – 21].

    Переважна більшість нормативних правил мусульманського права виходять з ідеї обов’язків людини перед Аллахом, а не з ідеї її прав і свобод. Правосуб’єктність, тобто правоздатність і дієздатність, осіб за мусульманським правом визначається відповідним чином, а саме – всі мусульмани є правоздатними з моменту народження, а дієздатними вважаються особи, які досягли повноліття і знаходяться у здоровому розумі. Повноліття для чоловіків настає в 15 років, для жінок – у 9 років.

    Згідно ісламсько-правової доктрини в кожного мусульманина існує чотири види обов’язків: обов’язки перед Аллахом, обов’язки перед самим собою, обов’язки перед іншими мусульманами, обов’язки перед тими, з ким мусульманин перебуває в особистих відносинах. Це дає можливість визначити домінування імперативних норм над диспозитивними в мусульманському праві. Нарівні з цим норми мусульманського права можна класифікувати на – абсолютні норми, що не припускають жодних тлумачень, безпосередньо застосовуються у практиці, й охоплюють правила релігійного культу та певні правила поведінки між мусульманами; та – абстрактні норми, які допускають не тільки різноманітні їх тлумачення, а й конкретизацію в різних ситуаціях на основі іджтихада.

    Таким чином, у структурі мусульманського права можна виділити комплекс норм, що регулюють основні сфери життя мусульман: відносини правовірних з Аллахом, людські стосунки, відносини з державами або релігійними конфесіями. Користуючись прийнятим у романо-германському праві доктринальним підходом поділу структури права на приватне і публічне, умовно можна розподілити норми мусульманського права на відповідні групи, але з розумінням того, що цей підхід є суто умовним, так як норми Корану та інших джерел мусульманського права не дають такого розподілу.

    Норми, що традиційно в рамках романо-германської правової системи, відносяться до сфери приватного права, в мусульманському праві здебільшого об’єднані у так зване «право особистого статусу»: правила, що регулюють питання шлюбу, розлучення, зобов’язання, пов’язані з розлученням, відносини батьків і дітей, питання матеріального забезпечення родини, опіки, піклування, спадкові питання як за законом, так й за заповітом, обмеження правоздатності тощо, а також споріднені з цими інститутами норми, що регулюють цивільно-правові відносини – інститут права власності, що визнається як вічне і необмежене право, носієм якого може бути лише мусульманин, інститут договору та інститут вакфа, який регулює питання невідчужуваного майна, призначеного для певних благодійних цілей, право власності на який за волевиявленням засновника вакфа обмежене користуванням усім чи частиною доходу чи продукту.

    Земельно-правові відносини регулюються нормами, що встановлюють право власності на землю, а також зрошення землі. У відповідності до класичного ісламського права всі землі поділялися на три види: Святу землю; землю, що складала власність ісламської держави, але населення якої користувалося спадкоємним правом володіння чи користування землею; і землі, що були власністю населення. Торгово-правові відносини регулюються нормами, в основу яких покладено принцип свободи торгівлі, що передбачає невтручання з боку держави в цю сферу [5, с.12].

    До сфери публічного права умовно можна відносити право «владних норм», що представлено, перш за все, конституційним правом, військовим правом, трудовим правом і деліктним правом, а також ісламським міжнародним правом. Конституційне право регулює питання організації та функціонування апарату ісламської держави, насамперед – інституту глави держави – халіфа. Ісламське військове право, складається з сукупності правових правил, що містяться в основних джерелах ісламського права, а також розроблених ісламсько-правовою доктриною, що регулюють правила ведення війни і застосування військової сили ісламською державою як проти інших держав, так і усередині неї. Трудові відносини регулюються нормами, спрямованими на організацію праці, де встановлені основні права й обов’язки працівників і роботодавців.

    Ісламське деліктне право спрямоване передусім на запобігання відступів від норм, встановлених ісламським правом, кваліфікованих як неслухняність волі Аллаха. Ісламська концепція деліктного (кримінального) права так само, як й інші галузі мусульманського права, нерозривно пов’язана з релігійними настановами, що знаходить свій прояв у тому, що злочини визначаються як порушення волі Аллаха, а тому карається не тільки примусовою силою держави, а й релігійним засудженням. Переважна більшість норм ісламського деліктного права спрямована на недопущення злочинів у сфері приватних інтересів, які порушують права та інтереси приватних осіб, а також включає тяжкі злочини в сфері публічного інтересу, суворі покарання за які, передбачені Кораном і Сунною. В ісламському праві всі злочини поділяються на такі групи: «худуд» (хадд) – (границі Аллаха), які визнаються найнебезпечнішими та найтяжчими, такими, що посягають на «права Аллаха», і за які обов’язково випливає специфічне покарання, застосування якого не повинно залежати від волі офіційної влади чи приватних осіб (віровідступництво, бунт, перелюбство, вживання спиртного та ін..); «джінайят» (кісас), які включають протиправні дії, що розглядаються як зазіхання на права окремих осіб (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень); «тазир», які охоплюють протиправні дії, не передбачені законом, однак вони караються в судовому порядку за допомогою виправних покарань, через їхнє протиріччя суспільним інтересам (недотримання посту, нанесення легких тілесних ушкоджень, хабарництво, азартні ігри, хуліганство).

    Ісламське міжнародне право, що має назву сийар, складається з сукупності норм, що можуть бути віднесені як до сфери публічного, так й до сфери приватного права, оскільки охоплюють положення, які регулюють відносини ісламських держав з неісламськими, а також відносини мусульман як індивідів з немусульманами. З позиції ісламу світ поділяється на декілька груп держав: Дар аль-іслам (Світ ісламу), куди входить уся територія ісламських держав, на яку поширюється юрисдикція ісламського права; Дар аль-харб (Світ війни), куди входять території неісламських держав, з якими ісламські держави знаходяться у стані війни; Дар Аль-Агд (Світ договору), куди входить територія, над якою мусульмани не установили свого контролю, але мають домовленості [5, с.12]. Ісламське міжнародне право є динамічною галуззю права, що намагається пристосовуватися до сучасних реалій світового співтовариства, зокрема в питаннях участі ісламських держав у міжнародних організаціях, укладання міжнародних договорів і конвенцій, а також у питанні прав і свобод людини.

    В ісламській правовій доктрині права та свободи людини мають божественне походження і засновані на релігійних нормах, виражених у Корані та Сунні. У мусульманському праві права людини розглядаються як права ісламської умми (общини) в цілому, а не як права індивідуума, і поділяються в залежності від релігійної приналежності на сфери прав мусульман і прав немусульман із домінуванням прав перших.

    В ісламській концепції прав людини виділяють такі найбільш важливі принципи як свобода, що заснована на дозволі того, що не заборонено ісламом; гідність, що визначає виключне місце людини серед усіх творінь Аллаха; рівність мусульман незалежно від кольору шкіри, мови, національного походження; справедливість, яка повинна бути покладена в основу міжособистісних відносин і вирішення спорів між індивідами.

    Серед різноманітних класифікацій прав і свобод людини в ісламському праві найбільш розповсюдженою є поділ їх на ті, які належать Аллаху; ті, які надані індивідам; змішані, що відповідають божественним та індивідуальним інтересам [1, с.48 – 54]. Таке своєрідне розуміння прав людини, що суттєво відрізняється від західної концепції прав людини, знайшло своє відображення в регіональних актах, прийнятих Організацією Ісламської Конференції (з 2011 р. – Організація ісламського співробітництва), зокрема Загальна ісламська декларація прав людини (1981 р.), Каїрська декларація з прав людини в ісламі (1990 р.), Арабська хартія прав людини (1994 р.). У той же час Загальна декларація прав людини, прийнята ООН 10 грудня 1948 р., з певними застереженнями отримала підтримку в тих ісламських державах, які приймали участь у розробці Статуту ООН у м. Сан-Франциско у 1945 р. (Єгипет, Ірак, Іран, Ліван, Саудівська Аравія, Сирія, Індонезія, Туреччина).

    У жодній національній правовій системі ісламських держав норми класичного ісламського права не функціонують у чистому вигляді. Вони доповнюються за допомогою звичаїв, договорів, угод, адміністративних рішень та інших актів, що містять норми позитивного права, а також на основі запозичень правових положень з інших правових систем. Разом з тим, класичне ісламське право, як і раніше, є визначальним у функціонуванні правових систем ісламських держав. У сучасному світі мусульманське право співіснує і взаємодіє з іншими правовими системами, зазнаючи впливу загальносвітових тенденцій правового розвитку. Ці прояви, так само, як й ступінь традиційно мусульманських принципів і норм, не є однаковими в різних ісламських країнах, що дає підстави з юридичної точки зору відокремлювати поняття мусульманське право та право мусульманських країн.

    Національні правові системи ісламських держав за ступенем збереження мусульманського права як системи нормативного регулювання умовно можна розподілити на такі групи:

    Неоднаковий стан правового розвитку мусульманських держав свідчить про відповідно різні масштаби процесу вестернізації, тобто запозичення національними правовими системами цих країн окремих ідей, принципів, норм і форм права з боку інших правових систем, перш за все романо-германської та англо-американської (в залежності від рівня співробітництва, міграції населення та інших чинників, що відповідно сприяли впливу або права континентального, або права загального на правові системи певних ісламських держав). У тих мусульманських державах, які в силу економічних, політичних та інших відносин, зазнали вестернізації з боку означених правових систем і міжнародного права, у сферах суспільних відносин, що виходять за межі особистого статуту і не стосуються священних основ ісламу, застосування норм власне мусульманського права поступається нормам, запозиченим у романо-германському чи англійському праві, що впроваджується через прийняття державою нових законів, кодексів або поступово встановлюється судовою практикою, особливо це стосується регулювання у сфері конституційних, торговельних, трудових, процесуальних відносин тощо. Однак процес вестернізації привів не стільки до зміни в мусульманському праві, скільки до привнесення до нього нового метода упорядкування правового матеріалу, який не передбачає змін релігійної основи регламентації, особливо стосовно «особистого статусу» мусульман. Отже, вплив ісламського права на правові системи ісламських держав виявляється в кожній ісламській державі по-різному, в залежності від історичних закономірностей розвитку держави, культурних особливостей людей, які населяють її, і від її геополітичного розташування.

    Основні риси мусульманського права:


    4.2. Загальна характеристика традиційного та звичаєвого права

    Так як традиційне право панує у країнах Далекого Сходу (Китай, Японія, М’янма, Республіка Корея), його, як правило, іменують далекосхідним правом.

    Загальні ознаки далекосхідного права:

    Далекосхідне право віддає перевагу загальносоціальним нормам як зразкам поведінки – нормам-моралі, нормам-звичаям, нормам-традиціям. У країнах Далекого Сходу споконвічно панувало філософсько-моральне уявлення про соціальне життя як частину природного світопорядку, зразком для суспільного устрою служила гармонія природи. Метою неписаних правил поведінки, освячених традицією, визнавалося забезпечення соціальної гармонії. Гармонія, від якої залежить рівновага у світі та щастя людей, має два аспекти: гармонія між людством і природою, при якій поведінка людей має відповідати природному порядку; гармонія в людських взаєминах, при якій ключовою є ідея згоди, консенсусу.

    Яскравими представниками далекосхідного права є Китай та Японія, загальну характеристику національних правових систем яких, ми й розглянемо.

    Специфіку правової системи Китаю неможливо осягнути без характеристики його генези. Китайська цивілізація є однією з найвеличніших і найстародавніших на Сході. Держава та право виникли в Китаї у ІІ тис. до н. е. і протягом значного періоду розвивалися під сильним впливом філософських учень даосизму, конфуціанства та легізму. Оскільки повага до спадщини предків, їх традицій сприймається в китайському суспільстві як одна з вищих соціальних цінностей, без врахування впливу цих філософських учень неможливо зрозуміти правову систему, що сформувалася в Китаї.

    Як зазначає Н.М. Оніщенко, китайське право – це сукупність підтримуваних державою моральних, етичних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філософсько-моральних концепцій даосизму, конфуціанства та легізму [9, с.371 – 399].

    Засновником даосизму вважається давньокитайський філософ Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Його погляди, викладені в роботі «Канон про дао і де», вплинули на розвиток політичної і правової думки Китаю. Основою вчення Лао-цзи є дао, що означало закони розвитку людини і природи, і виступає чимось невидимим, нечутним, невловимим, нематеріальним, а водночас таким, що починає, проникає і закінчує всі явища та речі. «Дао» – закон неба, природи і суспільства, який може відновлювати справедливість. Усе неприродне, штучне (в тому числі – сфера державного управління, законодавства) сприймається відхиленням від дао. Людина може наблизитися до «дао» через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. Додержуючись закону дао, людина не повинна проявляти самостійної активності, намагатися вдосконалювати суспільство, державу, закони, а має повернутися до природності та покладатися на дао. Тим самим, даосизм пропагував недіяння. Даосизм виступає проти насильства, війн, армії, закликає до патріархальної простоти минулих часів, до відмови від культури, писемності, знарядь праці, тобто від усього нового.

    Іншою визначальною концепцією в Китаї було конфуціанство, яке на відміну даосизму, заперечує принцип недіяння. Основи вчення Конфуція (551 – 479 рр. до н. е.) викладені в його працях «Розмови і судження», «Записки про обряди» та ін. Головною метою, яку він ставить перед собою в суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі та сім’ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Конфуцій наполягав, що гуманність («жень») – найцінніша якість особистості, на основі якої люди повинні будувати свої відносини і дотримуватись правил поведінки («лі»). «Лі» являє собою поєднання моральних і правових норм, провідними серед яких є моральні.

    На відміну від даосизму конфуціанство проголошує природним станом соціальну нерівність, сутність правильної поведінки тлумачиться залежно від соціального статусу кожного індивіда, і визначається для кожної ситуації конкретно, виходячи з ієрархії стосунків, спрямованої на слухняність і шанобливість «підданих» (молодших) до «старших».

    Є очевидним, що конфуціанство віддавало перевагу морально-етичним нормам, а не нормам права та їх примусовому виконанню в судах. Тому норми права розглядалися як примусові, формалізовані, нездатні враховувати все різноманіття чинників, пов’язаних із соціальним становищем сторін [9, с.379 – 381]. Конфуціанство не сприймало звернення до суду за захистом своїх прав. Відповідно до етичних уявлень вважалося, що коли будь-який інтерес людини й було порушено, то це однак не дає їй морального права звертатися до суду. Звернення до суду тлумачилося як: зневага правил «правильної» поведінки, оскільки добропорядний громадянин повинен самостійно спробувати врегулювати конфлікт шляхом досягнення компромісу і часткової відмови від своїх вимог, а не акцентувати на розбіжностях і апелювати до суду; порушення громадського спокою, оскільки спроба публічно звинуватити співгромадян у порушенні правил сприймалася як брутальність і невихованість, відсутність скромності та готовності піти на компроміс. Тим самим, мало місце ігнорування права як системи суворих логічних і формальних норм, у тому числі судових рішень. Китай протягом століть жив, не знаючи організованих юридичних професій. Суд творили адміністратори, які складали для зайняття цієї посади іспити літературного характеру, і, не знаючи права, керувалися порадами чиновників, які належали до спадкової касти. Осіб, які зналися на праві майже зневажали, а якщо й радилися з ним, то таємно [11, с.358]. Була відсутня юридична доктрина, не цінувалися юридичні професії та школи. Конфуціанство складало основу державної ідеології Китайської імперії майже до початку ХХ ст.

    Ще одна філософська течія – легісти – виникла в Китаї у ІІІ ст. до н. е. У своєму ставленні до права ця концепція була протилежною конфуціанству. Теорія політики і права легістів відображена в низці трактатів Гунсунь Яна (Шан Яна) (390 – 338 рр. до н. е.) – засновника вчення законників. Сутність вчення полягає в тому, що в управлінні слід спиратися на закони та суворі покарання. Він критикує конфуціанські традиції і ритуали, виступає за сильну владу. Закон, за його уявленням, виступає як наказна форма, причому законодавець сам не зв’язаний законом. Він виступає за превентивне покарання, колективну відповідальність без вини.

    Якщо прихильники конфуціанства розглядали нерівність та ієрархічну підпорядкованість у суспільстві як показник його гармонії, то легісти, проголошуючи рівність людей перед законом, вважали за можливе прищепити правильну поведінку суворим покаранням, встановленим у санкціях норм. Однак варто зазначити, що замість конфуціанських норм-ритуалів і етичних норм як регуляторів суспільних відносин легісти запропонували правові норми, що є рівною мірою однакові для всіх, є стандартними, непохитними і доступними. Тим самим, легісти вважали, що суспільне життя людини має суворо регламентуватися позитивним правом. Легісти запроваджували в життя свої правові погляди в період, коли легізм став офіційною ідеологією імперії Цинь (221 – 207 рр. до н. е.). Однак погляди легістів залишилися чужими для свідомості більшості китайського населення, оскільки вони занадто відхилилися від звичних традиційних уявлень, і тому мали лише тимчасовий успіх. Отже, легістам не вдалося затвердити в Китаї поняття постійно чинних норм права та суверенного закону [9, с.402]. Проте ця концепція відповідним чином вплинула на розвиток правової системи Китаю.

    За часів правління династії Хан (206 р. до н. е. – 221 р. н. е.) знову набуло визнання конфуціанство, але з певними корегування через компроміс з окремими ідеями легізму. Домінуючою ідеєю залишилась ідея конфуціанства про нерівність людей, чому повинна була слугувати ретельна регламентація поведінки людей у суспільстві за допомогою моральних норм, які мали б підтримуватися силою закону та покарання. Під впливом умов суспільного та державного життя прихильники конфуціанства визнали необхідність позитивного права у процесі регулювання суспільних відносин.

    У такий спосіб кожна із зазначених концепцій (даосизм, конфуціанство, легізм) різною мірою вплинули на формування національної правової системи Китаю. У китайській мові слово «право» позначається як «фа» і «ксін», що в давнину вживалися як синоніми, а нині слово «фа» має ширше значення – і означає власне право, ніж слово «ксін», що перекладається як покарання. Це пояснює розповсюджене в китайському суспільстві сприйняття права саме як покарання, а звідси й розвиненість такої галузі права як кримінальне. Про це свідчать кодекси, прийняті за часів династій Цин і Хан, які містять норми публічного права, а саме кримінального й адміністративного. Так, у кодексах наводилась детальна градація злочинних діянь виходячи з наміру, зовнішніх обставин вчинених злочинів; соціального стану злочинця і потерпілого, що також визначало й суворість покарання. При цьому текст норми права при її формуванні погоджувався з «лі» – ритуалом правильної поведінки. Водночас питання сімейного, спадкового та інших інститутів приватного права нормативно майже не були врегульовані, походили від «лі» й орієнтувалися на різні форми позасудового вирішення конфліктів, перш за все на саморегулювання конфліктних ситуацій відповідно до традиційних правил поведінки з урахуванням соціального стану сторін. Тим самим, норма права в Китаї мала другорядний статус у порівнянні з іншими соціальними нормами – нормами моралі, звичаями, традиціями тощо. Судове рішення на основі норми права не сприймалося як головний спосіб розв’язання конфлікту, й на теперішній час судові та адміністративні рішення не є джерелом (формою) права, але відіграють важливу роль як результати правозастосовної діяльності держави.

    До джерел традиційного китайського права належать:

    У ХХ ст. в історії Китаю відбувалися різкі та значні зміни. У 1911 р. Китай було проголошено республікою і почався процес модернізації традиційного права, спрямований на створення кодифікованих актів європейського зразка, в результаті чого протягом 1912 – 1932 рр. було прийнято провідні галузеві кодекси (кримінальний, цивільний, цивільно-процесуальний, земельний). Унаслідок цієї кодифікаційної діяльності китайське право зазнало європеїзації, однак кодекси та закони застосовувались лише в тій мірі, в якій вони відповідали традиційному розумінню справедливості й етики.

    У 1949 р. до влади в Китаї приходить Комуністична партія, що проголошує Китай народною республікою, і починає рецепцію соціалістичного права з орієнтиром на Радянський Союз. Роки соціалістичного розвитку Китаю пройшли під знаком практичних іспитів різних моделей суспільства. Можна виокремити такі основні етапи розвитку соціалістичного китайського права:

    На сучасному етапі правова система Китайської Народної Республіки носить змішаний характер, представлячи собою поєднання давніх правових традицій і сучасного законодавства, заснованого на ідеях «соціалізму з китайською специфікою», а також окремих принципів романо-германського права.

    Основними джерелами сучасного китайського права є нормативно-правові акти, що мають відповідну ієрархію: Конституція, закони, постанови законодавчої влади, постанови і розпорядження вищого органу виконавчої влади, підзаконні акти інших органів державної влади та управління. Однак ця ієрархія часто порушується, що призводить до переплетіння правових актів і політичних директив.

    Таким чином, сучасне право Китаю – це складний за змістом, об’єктивно зумовлений масштаб свободи, що виражається, по-перше, через систему традиційних уявлень про гідну поведінку, що глибоко вкоренилася у свідомості суспільства, та підтримується силою моральної відповідальності перед суспільством; і по-друге, через систему загальнообов’язкових формально визначених норм, які підтримуються силою державного примусу [11, с.332].

    Ще одним представником традиційного далекосхідного права є правова система Японії. Упродовж декількох століть своєї історії, до середини ХІХ ст. Японія фактично була ізольована від зовнішнього світу та перебувала під суттєвим впливом Китаю, що позначилось й на її правовому розвитку. Перші пам’ятки японського права, які з’явилися в VII ст. (в епоху Тайка), являли собою юридичні збірники, що були складені за взірцем тогочасного китайського законодавства, але мали й певну оригінальність. Ці збірники (за назвою «ріцу-рьо») видавалися імператорською владою і зазначали обов’язки осіб, які належали до різних прошарків японського суспільства, а також встановлювали репресивні норми (ріцу) та адміністративні норми (рьо), що застосовувались до правопорушників. З посиленням феодальної роздробленості Японії (кінець ХІІ ст. – початок ХІІІ ст.) основну роль у нормативному регулюванні відігравали вже не імператорські «ріцу-рьо», а акти правлячих феодальних кланів. Поряд з тим, існував цілий комплекс норм (гірі), що регулювали поведінку людей в усіх випадках життя й які заміняли право, а часто й мораль. Розтлумачити сутність «гірі» складно, узагальнено можна сказати, що «гірі» – це певна моральна необхідність, що примушує людину інколи робити щось проти власного бажання або всупереч власній вигоді [12, с.138]. Очевидно, слід вважати, що гірі – це обов’язок честі, що заснований не на абстрактних поняттях добра і зла, а на регламенті людських відносин, що вимагає гідних вчинків за певних обставин [6, с.415]. Це суто японське поняття, що визначає норми поведінки, встановлені традицією для кожного виду людських стосунків, і засновані на почутті прив’язаності та усвідомленому сприйнятті ієрархічного порядку цих відносин. Це пронизує свідомість японського суспільства так само як, й обов’язок вдячності й уникнення прямої конфронтації, що своїми витоками має давньокитайську мораль. На думку більшості японських авторів, незважаючи на те, що «гірі» і зберегли свій вплив у сфері права, однак його не можна вважати значним, воно послідовно зменшується і не йде ні в яке порівняння з тим, яким воно було на межі ХХ ст.

    Протягом тривалого часу (ХІІ ст. – середина ХІХ ст.) із деякими перервами в Японії існувала така форма правління, як сьогунат, що являла собою своєрідну форму військової диктатури. За цей період було остаточно закріплено ієрархічна система суспільства, що знайшла своє відображення в найважливішому нормативному акті епохи сьогунату – Кодексі ста статей (Сто законів) 1742 р., в якому було упорядковано основний зміст попередніх законів та норм звичаєвого права феодальних часів. Основний зміст цього документа складали норми кримінального та кримінально-процесуального права.

    Визначальним в історії Японії став період 60 – 80 рр. ХІХ ст., за якого сформувались основні риси сучасної правової системи Японії. Буржуазна революція, що розпочалась в епоху Мейдзі («освіченого правління») у 1867 – 1868 рр. і тривала до першого десятиліття ХХ ст., призвела до суттєвих реформ соціального, економічного, державно-політичного і правового характеру, за яких вплив китайської ідеології на японський світогляд почав швидко зменшуватися. Колишня феодальна держава в Японії зазнала суттєвих змін, інтенсивне промислове піднесення, активний розвиток капіталістичних відносин, встановлення торгових зв’язків з іншими державами спрямовує правову систему Японії на масштабні процеси вестернізації, тобто запозичення елементів інших правових систем, і перш за все романо-германського права. Починаючи з 1872 р. було підготовлено низку кодексів – кримінальний, кримінально-процесуальний, цивільний, цивільно-процесуальний, торговий, що розроблялися за французьким і німецькими зразками. У 1889 р. імператор дарував своїм підданим конституцію (Конститція Мейдзі).

    Після Другої світової війни японське право зазнало суттєвих змін під значним впливом права Сполучених Штатів Америки. Американізований характер реформ був спрямований на демократизацію країни, що знайшло своє відбиття у прийнятті Конституції 1946 р., що набула чинності у 1974 р., реорганізації системи управління, поліції, публічної служби, судової системи, внесенні змін у чинні кодекси. Демократичні зрушення, перш за все, набули відображення у гл. 3 Конституції «Права та обов’язки народу», положення якої поєднують елементи концепції природних прав людини і наданих прав, і встановлюють непорушність основних прав людини, повагу до особистості, рівність усіх перед законом, свободу мислення, совісті, віросповідання, зборів, об’єднань, слова, друку тощо. Однак при цьому процеси вестернізації як з боку романо-германського, так й з боку англо-американського права, не змогли змінити правову ментальність японського суспільства. Ідея права не пронизує повсякденне життя японців, які й на теперішній час керуються ідеєю примирення і намагаються не звертатися до суду, у зв’язку з чим, поширеними є мирові угоди. Незважаючи на сучасну структуру і механізм функціонування судової системи, примирливий характер залишається головною характерною рисою японського судочинства, у зв’язку з чим до звернення у судові інстанції японці використовують усі можливі механізми досудового вирішення конфлікту, одним з яких є мирові угоди.

    Виходячи із значного впливу французького та німецького права, чинна система джерел права сучасної Японії заснована на:

    Сучасне японське право за своєю структурою нагадує західне, але водночас воно діє у своєму власному традиційному культурному середовищі, яке формувалося століттями в умовах відсутності тривалих контактів із західною культурою. Це приводить до висновку про те, що за подібності моделей права практика його функціонування та реалізації істотно відрізняються [6, с.414].

    Таким чином, національна правова система Японії відображає основні риси традиційного далекосхідного права з відповідним поєднанням їх з елементами західного права. Це певним чином також має місце й у правових системах держав африканського континенту, які генетично відносяться до звичаєвого права.

    Африканська правова система була сформована на основі племінних традицій і звичаїв, права європейських метрополій та сучасних правових новел. Це підтверджується її генезисом, у межах якого виокремлюють відповідні періоди розвитку права африканських країн:

    Під терміном «африканське звичаєве право», як правило, мають на увазі традиційний тип права, який існував у африканських народів до їх колонізації. Таке право представляло собою сукупність неписаних правил, які передавалися усно з покоління в покоління. У традиційному праві не було чіткого розмежування норм права та моралі, тому при вирішенні соціальних конфліктів надавали перевагу процедурам примирення [9, с.431].

    В африканських суспільствах існували дві основні системи розв’язання спорів, чому відповідали й два основних типи судів: арбітраж і суд з дотриманням юридичних формальностей. У суспільствах, в яких була відсутня централізована політична влада, спори здебільшого вирішувались за допомогою арбітражу та перемовин усередині місцевої общини. Суди другого типу діяли в суспільствах, що мали організовану політичну владу, і зазвичай функціонували в структурі певної ієрархії у відповідності з політичною ієрархією влади, маючи широкі повноваження у сфері відправлення правосуддя. При цьому незалежно від способу розв’язання конфлікту судові рішення приймалися на основі поняття примирення, встановлення гармонії. Завдання суду чи арбітражу полягало в тому, щоб налагодити порядок в общині, встановити справедливість між сторонами конфлікту, що забезпечить єдність соціальної громади. Тим самим африканське право формувалось як право общини, колективу, а не індивідів, у ньому превалювало встановлення зобов’язань членів соціуму, а не їх суб’єктивних прав. Це супроводжувалось зверненням до надприродних сил, в які вірували африканські суспільства, що характеризує африканське право на першому періоді його розвитку як таке, котре засноване на ідеї єдності природного та надприродного. Кожна община мала свої сформовані звичаї, що представляли собою історично складені суспільством правила поведінки, які в результаті багаторазового застосування ввійшли у звичку людей, і виступають як основний регулятор суспільних відносин усередині общини.

    Багато африканських общин не знали державності, їх політичний розвиток виражався у складних вождівствах, тому для африканського звичаєвого права наявність державного визнання є необов’язковим.

    У народів Африки право розуміється і тлумачиться досить широко: як звичай, традиційне звернення, манера, звичка; спеціально встановлені правила та вказівки племінних або родових рад, а також їх рішення з розв’язання приватних спорів; традиційні норми та інститути, визнані багатьма племенами; загальні ідеї справедливості, правди та істинності; певні моральні засади в суспільних відносинах; закони людської природи, що визнаються «законами Бога».

    Своєрідність африканського звичаєвого права полягає в тому, що воно визнається більшістю населення як регулятор суспільних відносин; діє в межах общини, відображає схильність до спільності, прагнення забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи; являє собою поєднання моральних, релігійних і правових норм, ритуалів, що відображають зв’язок з навколишньою природою і надприродними силами; не є єдиним для всіх общин; здебільшого не має писемного оформлення.

    Це підтверджується генезисом права африканських країн:

    1. Етап звичаєвого африканського права, що представляло собою сукупність неписаних правил, які передавалися усно з покоління в покоління, діяло в межах общини, відображало схильність до спільності, прагнення забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи, домінуючим було встановлення зобов’язань членів соціуму, а не їх суб’єктивних прав. У звичаєвому праві не було чіткого розмежування норм права і моралі, тому при вирішенні соціальних конфліктів надавали перевагу процедурам примирення.
    2. Етап колоніального розвитку звичаєвого права і впливу на нього основних правових сімей. У період колоніального правління сформувалася дуалістична система права, що включала право (романо-германське або англійське), введене метрополіями, і звичаєве право африканських суспільств. Іноземне право охоплювало адміністративно-правові, торгові, кримінально-правові відносини, у сфері дії звичаєвого права залишалися питання землеволодіння, сімейні та спадкові відносини. Впровадження права метрополій у країнах Африки здійснювалося спеціальними декретами та законами колоніальної країни і застосовувалося у визначеній мірі.
    3. Етап незалежного розвитку, тобто етап формування сучасних правових систем африканських країн (з 60-х років ХХ ст.). Основні напрями правового розвитку в умовах побудови національної незалежності спрямовані на подолання колоніальних нашарувань, обмеження регулюючого значення правового звичаю та розширення законодавчого регулювання суспільних відносин.

    Для більшості сучасних африканських держав характерними є такі тенденції:

    Отже, сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як важкий перехідний період визначення шляху і засобів взаємодії двох правових традицій – європейської законодавчо-прецедентної та африканської звичаєво-правової. За наявної правової багатошаровості сучасний етап розвитку африканського права характеризується чіткою тенденцією до формування оригінальних юридичних конструкцій і способів правової регламентації суспільних відносин. Суттєво відчувається дія норм африканських міждержавних об’єднань і норм міжнародного права, що впливає на поступове формування загальнотериторіальної правової системи африканського континенту та Мадагаскару.

    Таким чином, африканське право характеризується яскраво вираженою своєрідністю, що зумовлено його генетичним розвитком. При цьому, маючи певні риси схожості в аспекті сприйняття права та його соціального значення, визнання звичаю в якості джерела права, запозичення елементів інших правових сімей, може бути умовно об’єднано з далекосхідним правом у правову сім’ю традиційно-звичаєвого права.

    Підсумовуючи наведену характеристику традиційного та звичаєвого права, серед їх основних ознак можна виокремити такі:


    Список використаних джерел

    1. Бехруз Х. Еволюция исламского права: теоретико-компаративистское исследование : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.01 / Бехруз Хашматулла. – Одесса, 2006. – 410 с.
    2. Сюкияйнен Л. Р. Концепции халифата и современное государственно-правовое развитие зарубежного востока / Л. Р. Сюкияйнен. – М., 1997. – 156 с.
    3. Бехруз Х. Введение в сравнительное правоведение : учеб. пособ. / Х. Бехруз. – Одесса : Юрид. лит., 2002. – 328 с.
    4. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В. А. Туманова. – М. : Международные отношения, 2003. – 400 с.
    5. Бехруз Х. Еволюція ісламського права: теоретико-компаративістське дослідження : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Х. Бехруз. – Одеса, 2006. – 33 с.
    6. Національні тенденції та міжнародний досвід сучасного праворозуміння : [монографія] / [Ю. С. Шемшученко, Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчук та ін.] ; за заг. ред. Н. М. Оніщенко. – К. : Юридична думка, 2013. – 480 с.
    7. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / [А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.] ; за ред. В. В. Копейчикова. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
    8. Мусульманское право (структура и основные институты) / [В. Е. Чиркин, Л. Р. Сюкияйнен, М. С. Хайдарова и др.] ; отв. ред. Л. Р. Сюкияйнен. – М. : Ин-т г-ва и права АН СССР, 1984. – 120 с.
    9. Порівняльне правознавство (правові системи світу) : [монографія] / [Ю. С. Шемшученко, О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко та ін.] ; за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Парламентське вид-во., 2008. – 488 с.
    10. Коцюба О. П. Проблеми формування правової системи і законодавства України / О. П. Коцюба // Правова система України: теорія і практика : тези доп. і наук. повід. наук.-практ. конф. Ін-ту д-ви і права ім. В.М. Корецького АН України (7 – 8 жовт. 1993 р). – К., 1993. – С. 10 – 14.
    11. Саидов А. Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности) : учеб. / А. Х. Саидов ; под ред. В. А. Туманова. – М. : Юрист, 2000. – 448 с.
    12. Инако П. Современное право Японии / П. Инако ; пер. с яп. В. В. Батуренко ; под. ред. и вступ. статьей В. Н. Еремина. – М. : Прогресс, 1981. – 269 с.