Національна академія внутрішніх справ

Кафедра теорії держави та права
Мультимедійний навчальний посібник
Правові системи сучасності

ТЕМА 2. СІМ’Я КОНТИНЕНТАЛЬНОГО ПРАВА

Правова сім’я, яку термінологічно позначають як романо-германська, або сім’я континентального права, є однією з найстаріших на юридичній карті світу. Це пов’язано не лише з історичними аспектами її формування та розвитку, але й з наявністю чітких юридичних ознак. До цієї правової сім’ї, як правило, відносять правові системи, що виникли на Європейському континенті на основі канонічного та звичаєвого права і рецепції римського права, а також ті правові системи, які історично, географічно та політично зазнали суттєвого впливу з боку країн континентальної Європи.


Навчальні питання теми:

  • 2.1.  Історія формування, структура і джерела права сім’ї континентального права.
  • 2.2.  Загальна характеристика скандинавської групи правових систем.
  • 2.3.  Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем.
  • Список використаних джерел.

    • 2.1.  Історія формування, структура і джерела права сім’ї континентального права

    Романо-германська правова сім’я (континентальна) – це сукупність національних правових систем країн континентальної Європи, що мають схожість історичного генезису на основі давньоримського права та його пристосування (разом з канонічним правом і місцевими звичаями) до нових національних умов, спільні засади правового регулювання, подібні риси структури права з поділом на публічне і приватне право, одноманітне розуміння природи норми права як правила поведінки загального характеру, єдність системи форм (джерел) права, основною з яких є нормативно-правовий акт.

    Історичними коренями романо-германського права визнаються римське цивільне право (перш за все й особливо для романської групи) та місцеві звичаї і «закони варварів» германських племен (для германської групи відповідно), що й визначили історичний шлях формування та розвитку правових систем континентальної Європи.

    Умовно історичний генезис романо-германського права може бути поділений на три основні етапи:

    1. ХІІ ст. – період становлення, що характеризується наявністю звичаєвого та канонічного права, а також рецепцією (пристосуванням до нових умов, відновленням дії) римського права.
    2. ХІІІ – ХVІІІ ст. – період Відродження, основна ідея якого – підготовка суддів та інших юристів-практиків, які б вирішували життєві справи на підставі права, тобто справедливо. Університети є засобом розповсюдженням ідей права (справедливості), моралі. Право трактувалось як модель соціальної організації, тому повинно було ґрунтуватись на гуманістичних засадах. У ХVІІ – ХVІІІ ст. вплив на розвиток романо-германського права мала теорія природного права.
    3. Кінець ХVІІІ ст., початок ХІХ ст. – до теперішнього часу, характеризується розвитком національного права, національного законодавства, кодифікацією, визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права. Теорія природного права поступається місцем теорії позитивізму, розвиток якого сприяє створенню національних кодексів.

    Отже, з наукової точки зору романо-германська правова сім’я виникла у ХІІ – ХVІ ст. Утворення романо-германської правової сім’ї пов’язане з відродженням, яке відбувалося у XII – XIII ст. на заході Європи. Це відродження виявлялося в багатьох сферах, і одним з його аспектів був юридичний, зокрема це стосувалося відродження вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах.

    Зародження романо-германської правової сім’ї не є результатом утвердження політичної влади. І в цьому виявляється одна з відмінностей формування романо-германської сім’ї від англійського права, де розвиток загального права був пов’язаний з посиленням королівської влади. Формування романо-германської правової сім’ї підпорядковане загальному закономірному зв’язку права з економікою та політикою і не може бути зрозуміле без урахування складного процесу розвитку капіталістичних відносин у надрах середньовічного суспільства, передусім відносин власності, обміну первісного нагромадження, переходу від зовнішньоекономічного до економічного примусу [1, с.80].

    Відродження вивчення римського права, створення на основі Зводу законів Юстиніана спільної для багатьох європейських країн юридичної науки – ось головне, що відрізняє виникнення романо-германської правової сім’ї. Країни, що входять у цю сім’ю, – це історично ті країни, в яких юристи і практики, отримавши правову освіту в університетах, сприйняли правові концепції, погляди й образ думок школи римського права [2, с.64].

    У всіх країнах романо-германської правової сім’ї спостерігається розподіл права на публічне та приватне, яке «засноване на ідеї, очевидній для всіх юристів цієї сім’ї, а саме: відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві для них проблеми і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Спільний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на одних і тих самих вагах» [2, с.86].

    Поділ права на публічне і приватне має досить загальний характер, є в принципі доктринальним, але при цьому залишається важливою характеристикою структури сучасного права континентальної правової сім’ї.

    Загалом існують усі підстави стверджувати, що до публічного права належать ті галузі й інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави та відносини індивіда з державою, а до приватного – галузі й інститути, які регулюють відносини індивідів між собою. До того ж, варто додати, що структура права романо-германської правової сім’ї відрізняється превалюванням матеріального права над процесуальним правом.

    Однією з відмінних ознак приватного від публічного права є те, що більша частина приватного права є кодифікованою. Публічне право зовні об’єктивується через конституційні, органічні та звичайні закони.

    У сучасних умовах спостерігається взаємопроникнення інститутів приватного та публічного права. Наприклад, посилення адміністративно-правового регулювання у сфері аграрних, земельних відносин, і навпаки, застосування засобів приватного права в регулюванні діяльності промислово-торгових утворень, корпорацій державного походження. Це свідчить, що між інститутами публічного та приватного права існує тісний зв’язок, поділ між ними має в переважній мірі методологічний характер, ніж реальний. У будь-якій галузі публічного права можна зафіксувати інститути приватного права і навпаки. Лише у зв’язку з суттєвою перевагою кількості цих інститутів у певній галузі можливо віднести її до публічного чи приватного права. Цей поділ не повинен надавати переваги публічному чи приватному праву, зокрема тому, що це може привести до негативних наслідків (абсолютизації публічної сфери – в тоталітарних державах; абсолютизація особистого перед суспільним у перехідні періоди). Поділ системи права на публічне і приватне право є важливим з точки зору: 1) злагодженості та ефективності системи права; 2) юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання держави обмежене; 3) формування в суспільній свідомості уявлення про невтручання держави в інтереси особи; 4) формування засобів, які б перешкоджали безмежній нормотворчості держави.

    Таким чином, можна вважати, що публічне і приватне право, це парні категорії, які не можуть існувати одна без одної. У сферах функціонування суспільства, держави і громадянина з’являються потреби, що потребують як приватно-правового, так і публічно-правового регулювання.

    Висування в сучасних умовах на перше місце прав і свобод людини та громадянина не означає протиставлення їх інтересів інтересам суспільства та держави. У той же час публічна сфера – це загальні інтереси різних спільнот, об’єднань; це об’єктивні умови нормального існування і діяльності людей, їх організацій, підприємств, суспільства в цілому. Без забезпечення загальних потреб, інтересів неможливим буває і забезпечення особистих потреб. Належне функціонування інститутів публічного права є гарантією стійкості, стабільності суспільства та умовою і гарантією реалізації приватного права. Тому публічне та приватне право органічно взаємопов’язані та взаємодіють між собою.

    Однак схожість і відмінності структури права слід розглядати ще й з іншої точки зору: як саме розуміється норма права, її значення, природа та характер. У всіх країнах романо-германської правової сім’ї норму права розуміють, оцінюють і аналізують однаково. У тій сім’ї, де наука традиційно займається впорядкуванням і систематизацією рішень, що виносяться з конкретних справ, норма права перестала бути лише засобом вирішення конкретного випадку. Завдяки зусиллям науки норма права піднялась на вищий щабель; її розуміють, як правило поведінки, що є загальним для всіх, і має серйозніше значення, ніж лише у випадку її застосування суддями в конкретній справі [2, с.97]. При цьому право у країнах романо-германської правової сім’ї складається не тільки з норм права, сформульованих законодавцем, а й включає норми, що створюються в результаті їх тлумачення. Беручи до уваги те, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судові органи, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германського права може трансформуватись і таким чином наблизитись до загального права [3, с.257].

    Поняття норми права, прийняте в романо-германській правовій сім’ї, є основою кодифікації в тому вигляді, як її розуміють у континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норму права в кожному рішенні, винесеному суддею з конкретної справи. Кодекс у романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, які виникають на практиці. Його завдання – надати досить загальні, об’єднані в систему, легкодоступні для ознайомлення і розуміння правила, на основі яких судді та громадяни, затративши мінімум зусиль, можуть визначити, яким чином повинні бути вирішені ті чи інші проблеми.

    Норма права романо-германської правової сім’ї є чимось середнім між вирішенням спору – конкретним застосуванням норми – і загальними принципами права [2, с.99]. Єдиний підхід до норми права й того місця, яке вона покликана займати стосовно принципів права, з одного боку, і вирішення конкретних справ, з іншого – це одна з основоположних рис, що зумовлюють спільність поглядів і мислення юристів усіх країн романо-германської сім’ї.

    Підхід до норми права зумовив, зокрема пануючу нині в цій сім’ї систему джерел права. Фундаментальну, на думку вчених-компаративістів, класифікацію джерел права в романо-германській правовій сім’ї, пропонує М.М. Марченко. Джерела права в цій правової сім’ї, на його переконання, слід розподіляти: 1) залежно від способу формування на: акти, які виходять від державних законодавчих і виконавчих розпорядчих органів різних рівнів, що формують статутне право; акти, що виникають і розвиваються в силу розвитку тих чи інших відносин у суспільстві, а також (функціонування) самого суспільства (звичаї, традиції, правова культура, доктрини і праці відомих учених-юристів); 2) залежно від способу оформлення і форми зовнішнього прояву на: писані й неписані, або формальні (нормативно-правові акти) й неформальні (правові традиції, правові доктрини, загальні принципи права); 3) залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності на: первинні (мають обов’язкову силу для суддів) і вторинні (документи) [4, с.467 – 469].

    Компаративіст К. Осакве джерела романо-германського права поділяє на обов’язкові (нормативні), до яких відносить законодавство (Конституція, закон, підзаконний акт), міжнародні договори, звичаєве право, загальні принципи права, приватні правові угоди; необов’язкові (ненормативні), до яких відносяться судове право (на рівні судового звичаєвого права та авторитетних рішень вищих судових інстанцій), юридична доктрина [5].

    Метр порівняльного правознавства – французький вчений Р. Давид визначає для всіх правових систем, що входять до романо-германської правової сім’ї, такі джерела права як нормативно-правові акти на чолі із законом, звичаї, міжнародні договори, загальні принципи права, правова доктрина, судова практика [2].

    Отже, в романо-германській правовій сім’ї сформована ґрунтовна полісистема джерел права, кожне з яких має відповідну юридичну силу, соціальне значення та ступінь поширеності.

    Основоположне, головне джерело права в країнах романо-германської правової сім’ї – це закон у широкому значенні слова. Усі ці держави – це країни «писаного права». Юристи в них передусім звертаються до законодавчих і регламентуючих актів, прийнятих парламентом або урядовими і адміністративними органами. Завдання юристів полягає головним чином у тому, щоб за допомогою різних способів тлумачення знайти рішення, яке в кожному конкретному випадку відповідає волі законодавця [2, с.104]. Видані органами законодавчої влади або адміністрацією норми «писаного права», які юристи мають тлумачити і застосовувати для винесення рішення в кожному конкретному випадку, утворюють у країнах романо-германської правової сім’ї певну ієрархічну систему.

    На верхньому щаблі цієї системи знаходяться конституції або конституційні закони. У всіх країнах романо-германської правової сім’ї є писані конституції, норми яких вважаються найбільш авторитетними. У деяких країнах цей авторитет має насамперед політичний характер: конституційні норми приймаються або змінюються в особливому порядку, але з точки зору права вони користуються авторитетом звичайних законів. В інших країнах навпаки: конституційні норми з точки зору права – щось інше, ніж звичайні закони. Їх особливий авторитет виражається у встановленні контролю над конституційністю інших законів, причому органи цього контролю і його способи можуть бути найрізноманітніші [2, с.109].

    Однією з найхарактерніших спільних рис романо-германської правової сім’ї є кодифікаційний характер права. Кодекси як результат кодифікації є у правових системах, що входять у континентальну правову сім’ю, з усіх основних галузей права, і посідають особливе місце серед джерел права. Це передусім зумовлене історичним шляхом формування «основоположників» цієї правової сім’ї, а зокрема Франції та Німеччини, чиї національні правові системи саме і «виросли» з відповідних кодексів, основну характеристику яких буде надано нижче.

    Окрім законів у власному значенні слова «писане право» країн романо-германської правової сім’ї містить також норми і правила, прийняті на виконання законів, та видані не парламентом, а іншими державними (адміністративними) органами. Існування таких норм і навіть їх численність не породжують жодної проблеми політичного характеру. Цілком очевидно, що в сучасній державі регламентація з боку законодавця не може охоплювати деталі, а складається щонайменше в деяких сферах лише у викладі принципів, більш чи менш загальних норм. У разі необхідності більш докладну регламентацію здійснюють адміністративні органи, яким законодавець надає для цього відповідні повноваження.

    Судова практика займає в системі джерел права романо-германської правової сім’ї другорядне місце порівняно із законом, оскільки є допоміжним (вторинним) джерелом права. У Франції, Німеччині та в більшості країн континентальної Європи судова практика набуває характеру джерела права, коли певна правова проблема однозначно підтверджена при вирішенні низки аналогічних справ і це рішення підтверджене авторитетом вищої судової інстанції. Враховуючи прагнення юристів країн, які належать до романо-германської правової сім’ї, спиратися в своїх рішеннях на закон, можна розглядати судовий прецедент лише як виняток з правила, який не порушує основоположного принципу верховенства закону.

    Однак об’єктивно спостерігається явне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій діяльності держави, чому сприяє недосконалість законодавства (колізії і прогалини в ньому); зростання ролі судової влади, що дає змогу суддям приймати принципові рішення, уточнювати положення закону таким чином, що з’являються нові норми, так звані правоположення судової практики. Це в першу чергу стосується «касаційного прецеденту». Касаційний суд – це вища судова інстанція. Тому підтверджене касаційним судом судове рішення винесене на підставі аналогії, або загальних принципів права, може сприйматися іншими судами при вирішенні аналогічних справ як фактичний прецедент. Норми – правоположення судової практики повинні враховуватись усіма практикуючими юристами. З цією метою вони публікуються в судових збірниках і довідниках, кількість яких щорічно зростає.

    Норми створені судовою практикою і норми розроблені законодавчим органом мають певні відмінності. Дія правоположень судової практики в країнах романо-германської правової сім’ї відбувається в межах встановлених законодавцем. Створена судовою практикою норма права застосовується обмежено, оскільки не має загального характеру як норма права, що створена парламентом.

    Як зазначає В.М. Синюков, «у континентальній правовій сім’ї судова (правозастосовна) практика не може не мати певного нормативного значення, тобто виступати в ролі чинника «тиску» або коригування законодавства, яке однак офіційно визнається пріоритетним або навіть єдиним джерелом права. Положення, коли сім’я загального права має риси, властиві сім’ї континентального права (писане право), а остання використовує деякі механізми англосаксонської правової сім’ї, в тому числі судову практику, свідчить про глибокі взаємозв’язки світового правового розвитку, відому єдність правового регулювання в межах, зокрема європейської цивілізації [6, с.173].

    Своєрідне місце в системі джерел романо-германської правової сім’ї посідає звичай. Закон як писаний нормативно-правовий акт у деяких випадках для правильного розуміння вимагає доповнення і пояснення звичаєм, на основі якого закон базується; вимагають пояснення з точки зору звичаю й поняття та категорії, що використовуються в юриспруденції. Отже, звичай діє як «доповнення до закону», при цьому сфери застосування звичаю «крім закону» та «проти закону» досить обмежені прогресом кодифікації, хоча існування таких і не заперечується. Однак нині у правових системах романо-германської правової сім’ї звичай втратив характер самостійного джерела права.

    Серед джерел права континентальної правової сім’ї особливе місце належить правовій доктрині. Протягом тривалого часу доктрина була основним джерелом права в романо-германській правовій сім’ї: саме в університетах були головним чином вироблені в період ХІІІ – ХVI ст. основні принципи права.

    На сучасному етапі розвитку романо-германської правової сім’ї доктрина відіграє досить вагому роль як при підготовці законів, так і при їх тлумаченні. Водночас, як зазначає Р. Давид: «Можна, звичайно, іменувати правом лише правові норми. Для тих же, хто рахується з реальністю і має більш широкий і, з нашої точки зору, більш правильний погляд на право, доктрина в наші дні, так само як й в минулому, є дуже важливим й досить життєвим джерелом права» [2, с.143]. Така її роль виявляється в тому, що доктрина створює словник, правові поняття та правові теорії, якими користується законодавець, виробляє методи дослідження і тлумачення права, аналізу ефективності застосування норма права у слідчій, судовій та адміністративно-управлінській діяльності.

    Таким чином, право країн, національні правові системи яких входять у романо-германську правову сім’ю, характеризується єдиною ієрархічною системою джерел права, провідне місце серед яких й на теперішній час посідає нормативно-правовий акт, що надає можливість у сполученні з іншими її ознаками визнавати романо-германську правову сім’ю як таку, що ґрунтується на засадах нормативності.

    У межах романо-германської правової сім’ї група «римського» («романського») права, до якої належать національні правові системи Франції, Італії та деяких інших країн континентальної Європи, дещо відмінна від групи «германського» права, представниками якої є Німеччина, Австрія та ін.

    Сучасна правова система Франції сформувалася в період Великої Французької революції 1789 – 1794 рр. і в перші десятиліття після неї, особливо в роки правління Наполеона. Найбільш важливими документами цієї епохи були Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р., Цивільно-процесуальний кодекс 1806 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р., Кримінальний кодекс 1810 р.

    Більшість зазначених вище актів, за виключенням двох процесуальних кодексів, зберігають і до теперішнього часу свою юридичну силу. Проте в сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян. Серед законодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють органічні закони, які доповнюють окремі положення Конституції. Звичайні закони – це акти парламенту, які містять норми окремих галузей права або інститутів права. До звичайних законів відносяться й кодекси, що відповідають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний та інші, зміни в які вносяться шляхом видання законів.

    Чинна Конституція 1958 р. передбачає широкі можливості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою – урядом, міністерствами й уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко визначає перелік галузей правового регулювання, що знаходяться у виключній компетенції законодавчої влади, а всі інші правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є акти, що приймаються урядом з дозволу парламенту. Важливе місце в системі нормативних актів займають урядові декрети, що підписуються президентом, а також декрети, що видаються лише президентом.

    Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства склали п’ять французьких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний. Усі ці кодекси справили вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс чинний і до теперішнього часу. Щоправда, при збереженні загальної структури його текст істотно змінився. Торговий кодекс Бельгії, що був прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний 1878 р. з моменту їх прийняття до нині включають у себе розділи з аналогічних кодексів Франції. У 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процедуру діяльності.

    Трудові відносини в Бельгії визначаються Пактом про соціальну солідарність, який був укладений між представниками профспілок і підприємців у 1944 р. В країні існує розвинута система соціального забезпечення, охорони природи, податкової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове й деякі інші галузі систематизовані в кодекси у формі консолідованих актів.

    Основи сучасної правової системи Іспанії склалися головним чином у ХІХ ст., коли після звільнення країни від французької окупації (1808 – 1814 рр.) протягом декількох десятиліть були прийняті кодекси законів з окремих галузей права. У цих кодексах знайшли відображення вплив права Франції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть і практика деяких латиноамериканських країн, які були в минулому іспанськими колоніями.

    Іспанська Конституція 1978 р. передбачає, що поряд із законами, які приймаються Генеральними кортесами, можуть видаватися законодавчі акти автономних областей, навіть з питань, які віднесені до компетенції Іспанської держави. Такі акти видаються автономними областями відповідно до процедури делегованого законодавства, на підставі принципів і декретів, що вказані в загальнодержавному законі.

    В Іспанії чинні Цивільний і Торговий кодекси. Питання регулювання трудових, екологічних, профспілкових відносин передбачаються окремими органічними законами.

    Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого функціонує Кримінальний кодекс у редакції від 1983 р., а також кримінально-процесуальним правом, яке сконцентроване головним чином у Законі про кримінальне судочинство 1882 р., і законодавством про владу.

    Основи правової системи сучасної Італії склалися у ХІХ ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування справили кодекси наполеонівської Франції, власна законодавча база й авторитет головних положень римського права.

    У 1836 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси. У відповідності до пануючої в той період французької моделі системи законодавства готувалося видання і загальноіталійського Кримінального кодексу, але через суперечки щодо запровадження смертної кари останній був прийнятий лише у 1889 р.

    Після встановлення в Італії фашистської диктатури вказані кодекси зазнали змін і доповнень. Так, замість самостійних Цивільного і Торгового у 1942 р. був створений єдиний Цивільний, який урегульовував і питання торгового права. Крах фашистської диктатури призвів до виключення із вказаних кодексів лише порівняно незначної кількості норм, що безпосередньо відображали фашистську ідеологію.

    У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає видання поряд із законами – актами, що безпосередньо приймаються парламентом, також актів уряду, які мають силу закону.

    Сучасна правова система Великого Герцогства Люксембург склалася після створення самостійної держави (1815 р.). Істотний вплив на розвиток права і судової системи мали французька, бельгійська та нідерландська окупація Люксембургу. Після створення самостійного герцогства в Люксембурзі діє Цивільний кодекс Наполеона й інші кодекси. Лише з часом деякі з цих кодексів були замінені національними законодавчими актами, однак і останні в більшості випадків орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини в Люксембурзі регламентуються не лише законодавчими актами, що приймаються парламентом, але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованого законодавства.

    Правова система Португалії складалася протягом багатьох століть. У ХІХ ст. у Португалії було кодифіковано головні галузі права. На теперішній час у Португалії діють Цивільний кодекс (1966 р.), Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905 р.), Цивільно-процесуальний кодекс (1936 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.), Кримінальний кодекс (1982 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1929 р.).

    Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократично-гуманістичні зміни, практично в усі галузі права, або ж безпосередньо сформулювала найважливіші норми. Згідно її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду в порядку делегованого законодавства право приймати декрети-закони з відповідного кола питань. Як свідчить досвід, якраз цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавства Португалії.

    До германської групи правових систем відносять Німеччину, Австрію, Швейцарію.

    Основи правової системи Федеративної Республіки Німеччини (далі – ФРН) були закладені після об’єднання у 1867 р. германських держав у Північно-Германський Союз, який згодом у 1871 р. став Германською Імперією. Із створенням Північно-Германського Союзу поступово були прийняті Торгове уложення (1866 р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне і Кримінально-процесуальне уложення, Закон про судоустрій (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.).

    Більшість із цих кодексів і законів, що були прийняті в цей період, чинні з урахуванням змін і доповнень і до цього часу.

    У 1990 р. відбулося об’єднання Німеччини шляхом приєднання Німецької Демократичної Республіки до ФРН, а тому система джерел германського права знає декілька видів внутрішніх нормативних договорів.

    Центральне місце в системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається преамбулою в якій передбачаються головні права громадян, детально регулюються питання взаємовідносин федерації і 16 земель – суб’єктів федерації, що входять до неї, а також визначається система органів влади, управління та суду.

    Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, що приймаються на підставі законів федеральним урядом, федеральними міністрами й урядами земель.

    Згідно з позицією німецьких юристів зібрання чинного законодавства ФРН можна систематизувати за дев’ятьма головними галузями права: 1) державне (конституційне) право; 2) управління; 3) правосуддя; 4) цивільне та кримінальне; 5) оборона; 6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забезпечення; 9) зв’язок, шляхи сполучення, транспорт.

    Основи сучасного права Австрії були закладені у ХVІІІ ст., у період централізації державної влади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивільного кодексу. У 1811 р. було прийняте Загальне цивільне уложення, яке вважається одним з перших цивільних європейських кодексів. З того часу до нього неодноразово вносились зміни і доповнення, найважливішими з яких є закони про оренду, земельну власність, право власності тощо.

    Як головне джерело торгового права в країні використовується Германське торгове уложення 1897 р., яке набрало чинності в 1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціального забезпечення регулюються окремими нормативними актами. У країні діють новий Кримінальний кодекс від 1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс від 1975 р.

    Процес створення уніфікованої правової системи Швейцарії розпочався з 1874 р., з моменту прийняття Конституції й особливо з внесенням до її тексту поправок, у відповідності з якими передбачалось передачу у сферу регулювання федеральної влади основних питань цивільного і кримінального права. Після чого в 1912 р. був прийнятий єдиний Цивільний кодекс, у 1936 р. уніфікований, змінений і доповнений Зобов’язальний кодекс, а в 1942 р. набрав чинності Кримінальний кодекс.

    Серед джерел швейцарського права головне місце займає законодавство, головна роль в якому належить Конституції. Поряд із законодавством джерелами права в Швейцарії можуть бути місцеві й торгові звичаї. За певних умов в якості джерел права можуть виступати і судові рішення, винесені Федеральним судом.

    Окрім названих національних правових систем країн континентальної Європи, що зазнали відчутного впливу французького та германського права, французька правова традиція знаходиться також в основі правових систем Алжиру і Тунісу, що тривалий час були колоніями Франції, і на сучасному етапі розвитку національні правові системи цих країн носять змішаний (сполучення французьких правових традицій і мусульманського права) характер, а також в основі національних правових систем Аргентини, Мексики, Бразилії, Колумбії та інших латиноамериканських країн, що утворюють відособлену групу національних правових систем.

    Необхідно зазначити, що сучасне право континентальної Європи розвивається під потужним впливом процесів уніфікації, що пов’язане з функціонуванням Ради Європи та Європейського Союзу.


    2.2.  Загальна характеристика скандинавської групи правових систем

    Об’єднання правових систем Скандинавських країн в одну групу (підсистему) зумовлене спільністю їх історичного розвитку. Підґрунтям для північноєвропейського права є загальна історична доля країн Північної Європи: Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії та країн Балтії. Своєрідність географічного положення, схожість укладів життя, економічні, політичні і культурні зв’язки між північними країнами Європи сприяли формуванню загального правового мислення і правової культури.

    Формування права в Скандинавських країнах відбувалося самобутнім шляхом, в значній мірі, незалежно від факторів, які діяли у країнах континентальної Європи. Для історичного розвитку північноєвропейських країн характерним було: слаборозвинута управлінська ієрархія; наявність вільних селян; демократичні форми врахування інтересів різних верств населення в межах церковного приходу, що робило можливим застосування компромісних засобів вирішення соціальних конфліктів; постійне пристосування економічного розвитку до умов патріархального суспільства.

    Загальною історичною основою скандинавського права та мірою регулювання суспільних відносин було давньогерманське право, хоча кожна північна країна мала свої місцеві особливості. Починаючи з ХІІ ст. норми давньогерманського права включаються спочатку до земельних, а згодом і до міських законів. Уже з перших актів центральної влади здійснюється процес об’єднання та уніфікації права. Так, починаючи з ХІІІ ст., у Швеції здійснюється консолідація законодавства і в середині ХІV ст. право окремих місцевостей об’єднується в єдине земельне право, а право народів – в єдине міське право.

    Незважаючи на географічну близькість до країн романо-германської правової сім’ї, країни Північної Європи не відчули на собі такого глибокого впливу римського права. Римське право не відіграло такої значної ролі в становленні та розвитку їх правових систем, як це було у Франції або Німеччині. У північних країнах не існувало й не існує кодексів, подібних Цивільному кодексу Франції. Судова практика відіграє тут більш значну роль, порівняно з країнами континентальної Європи, визнається роль судового прецеденту, хоча інші ознаки загального права (пріоритет процесуального права над матеріальним, техніка судових доказів тощо) не знайшли свого розвитку.

    Вплив римського права на Скандинавські країни був опосередкованим через континентальне право, вони відчули його частково. Відповідно до цього скандинавське право дотримується принципу верховенства закону і норма права в Скандинавських країнах має більш абстрактний характер, ніж норма англо-саксонського права [7, с.428].

    Разом з тим, неможна повністю виключати і навіть недооцінювати вплив на скандинавське право як романо-германської правової сім’ї, так і сім’ї загального права. Протягом історії цей вплив був неоднаковий і по-різному проявлявся стосовно різних галузей права, і насамперед щодо цивільного права. У сучасний період цей вплив стає ще більш помітним, що пояснюється перебуванням північноєвропейських країн під орбітою наддержавного права Європейського Союзу та Ради Європи.

    Стосовно країн Балтії, то вони все більше потрапляють під вплив північноєвропейського права, все глибшими стають інтеграційні процеси у сфері політики та економіки. Правова допомога північних країн стає дедалі помітнішою, і це, безперечно знайде своє відображення в законодавстві Прибалтійських країн.

    Тісні політичні, економічні та культурні зв’язки північноєвропейських країн суттєво вплинули на формування і розвиток скандинавського права. У середні віки три королівства – Данія, Норвегія і Швеція – утворили єдиний союз, закріплений Кальмарською унією (1397 р.), який проіснував до 1523 р. Однак і в подальшому зв’язки між Швецією і Фінляндією, з одного боку, та зв’язки між Данією, Норвегією та Ісландією з іншого, виявилися значно міцнішими і зберігалися віками, що сприяло розвитку спільних рис їх правових систем.

    Більш складний історичний шлях пройшла Фінляндія. Будучи завойованою Швецією в XII – XIII ст., вона перебувала у її складі до 1809 р. Після російсько-шведської війни Фінляндія відійшла до Росії, перетворившись на її автономну одиницю. Таке становище Фінляндії деякою мірою дозволило їй зберегти самобутню правову систему, а після набуття незалежності в 1918 р. відновити перервані відносини зі Швецією.

    У XVII – XVIII ст. у країнах Північної Європи були підготовлені універсальні кодекси – зведені акти, які стали фундаментом і стартовим майданчиком для подальшого формування їх правових систем.

    Основні джерела (форми) права скандинавських країн:

    На джерелах скандинавського права позначився вплив германського права. Він був особливо значним між двома світовими війнами XX ст.

    Особливістю системи права в країнах Північної Європи є загальна тенденція до схожості з континентально-європейськими системами.

    1. Наявні писані конституції (Конституційний закон Фінляндії 1919 p., Конституція Держави Данії 1953 p., Конституція Ісландії 1944 р., Конституції Норвегії 1814 р. з поправкою 1913 p., Конституція Швеції 1974 p.).

    2. Структура системи права така сама, як і континентального права – галузі, інститути, норми. Галузі та інститути чітко сформовані.

    3. Система права поділена на дві підсистеми:

    4. Система законодавства представляє собою сукупність законодавчих актів (законів, кодексів), виданих у державі.

    5. Проводиться кодифікація нормативно-правового матеріалу. Ступінь кодифікації галузей права у скандинавських країнах різний. Так, у Норвегії кодифіковане лише кримінальне право.

    6. Кодекси, як правило, містять конкретні норми права. На відміну від кодексів континентальних країн романської групи, законодавчі акти скандинавських країн або не мають загальних частин, або вони значні за обсягом.


    2.3.  Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем

    Схожість правових систем держав Латинської Америки зумовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення і подальшого розвитку під впливом континентального права, єдністю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права – нормативно-правового акта і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям американського конституційного права. Усе це дозволяє виокремити латиноамериканське право як окрему групу змішаного типу правової системи.

    Країни Латинської Америки (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та інші) певний час були колоніями Франції, Іспанії, Португалії, тому в своєму історичному розвитку зазнали значного впливу їх правових систем. На цей час правові системи латиноамериканських країн близькі до романської групи континентального права. Проте їх не можна вписати в романо-германський тип правової системи, оскільки конституційне право цих країн формувалося під сильним впливом американського права. Демократична Конституція США стала відправною точкою конституційного розвитку країн Латинської Америки.

    Таким чином, латиноамериканське право поєднало в собі дві моделі права – романо-германську (в галузі приватного права) й англо-американську (у сфері публічного права).

    Правові системи країн Латинської Америки запозичили в романо-германського типу правової системи таке:

    1) основне джерело права – нормативно-правовий акт;

    2) поділ права на галузі: цивільне, кримінальне тощо;

    3) кодифікацію галузей права.

    Кодифікація права розпочалася у XIX ст. Цивільні кодекси країн Латинської Америки різною мірою зазнали впливу Цивільного кодексу Франції. Французький оригінал покладено в основу кодексів Гаїті (1825 p.), Болівії (1830 – 1975 pp.), Домініканської Республіки (1845 – 1884 pp.), меншою мірою -- Мексики (1870 – 1884 pp., 1928 – 1932 pp.). Цивільний кодекс Чилі 1855 р. запозичив низку положень Цивільного кодексу Франції. У цілому він ґрунтувався на інститутах і категоріях іспанського права. Його творець Андрее Белло використовував також традиційні інститути римського права та ідеї німецького вченого Савіньї. У структурному відношенні чилійський Цивільний кодекс є більш досконалим, ніж французький, тому він слугував зразком для Цивільного кодексу Еквадору (1860 p.), Колумбії (1873 p.), a також Венесуели (1862 р.) та Уругваю (1868 p.). Результатом оригінальної південноамериканської законотворчості є Цивільний кодекс Аргентини 1867 р. Його основу складає низка джерел: Цивільний кодекс Франції, чилійський Цивільний кодекс, іспанські закони, наукові праці французьких та інших авторів, зокрема бразильця Тек-сейєра де Фрейтаса про кодифікацію і систематизацію права – «consolidation». Зразками для Цивільного кодексу Бразилії 1916 р. слугували цивільні кодекси Франції, Португалії, Італії та особливо Німеччини.

    У XX ст. старі кодекси були модернізовані, а іноді замінені новими. Як правило, це відбувалося після прийняття конституцій (наприклад, Конституції Мексики 1917 p.). Більшість старих кодексів «обросли» підзаконними актами;

    4) делегована правотворчість (акти урядової влади) як важливе джерело права;

    5) розмежування законодавчої компетенції між федерацією та її суб’єктами у федеративних державах (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика). Законодавчою компетенцією наділені суб’єкти федерації з тих питань місцевого значення, що не віднесені до федеральної компетенції;

    6) звичай як джерело права другорядного, допоміжного характеру. Проте не в усіх країнах його роль однакова. Наприклад, в Аргентині порівняно з Уругваєм звичаю приділено більше уваги;

    7) судовий прецедент, який або слабко визнається, або зовсім не визнається юридичним джерелом права.

    Від англо-американського типу правової системи (зокрема його американської групи) запозичено таке:

    1) як конституційний зразок – Конституція США 1787 р. і закріплена в ній республікансько-президентська форма правління. Не всі ознаки американської Конституції знайшли втілення в житті цих держав. Верховенство і вища юридична чинність конституції утвердилися. Проте конституції в багатьох латиноамериканських країнах не стабільні. Наприклад, у Венесуелі за 168 років змінилося двадцять конституцій, у Болівії за 152 роки – двадцять одна;

    2) деякі конституційні інститути США. Так, узятий за основу інститут судового контролю за конституційністю законів, доповнений лише низкою специфічних процедур, наприклад, процедурою ампаро (судовий захист), характерною для іспанського права;

    3) конституційність закону. Як і у США, конституційність закону може перевірятися будь-яким судом;

    4) принципи побудови та функціонування американської судової системи, особливо Верховного суду. Водночас американську модель дещо видозмінено з урахуванням національних особливостей.

    Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права (насамперед конституційного) за основу взято американську систему, а у сфері приватного права (цивільного та інших галузей) – романську.

    Проте було б неправильним вважати правові системи цієї групи країн цілком позбавленими національної самобутності, такими, що ігнорують норми-звичаї. Тексти законів, включаючи й Основний – конституцію, враховують особливості національного державно-правового розвитку, сучасне соціально-економічне становище. У Мексиці, Перу, Гватемалі збережені залишки общинного землеволодіння. Особа, будучи за законом власником землі, фактично виступає представником общини, в інтересах якої відповідно до звичаю використовується земля.

    Латиноамериканські правові системи прагнуть до інтеграції одна з одною. Провідна роль у цьому процесі належить Бразилії, яка виступає за створення Латиноамериканської співдружності націй.

    Отже, кожен історичний період формування та розвитку романо-германського права привніс певні особливості, що й визначають основні риси романо-германської правової сім’ї:

    Розвиток людства, необхідність вирішення загальносвітових проблем спричинили інтеграційні світові процеси, одним з проявів яких стало створення міждержавних (міжнародних) організацій та об’єднань як універсального, так й регіонального характеру. Це сприяло виокремленню в юридичній науці на сучасному етапі її розвитку нових типів правових систем, а саме: міждержавної та наднаціональної, що покликані розв’язувати невідомі раніше за обсягом і складністю завдання, які держави не можуть вирішити внутрішніми методами. Прикладами таких типів правових систем є правова система Ради Європи (як міждержавна) та правова система Європейського Союзу (як наднаціональна), що функціонують у межах романо-германської правової сім’ї, визначаючи сучасний етап її розвитку, який характеризується високим ступенем процесів правової гармонізації, інтеграції та уніфікації права.

    Особливістю правових систем скандинавських країн є загальна тенденція до схожості з континентально-європейськими системами з історичним домінуванням характеристик германського права.

    Схожість правових систем держав Латинської Америки зумовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення та подальшого розвитку під впливом континентального права, єдністю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права – нормативно-правового акта і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям американського конституційного права. Усе це дозволяє виділити латиноамериканське право як окрему групу змішаного типу правової системи.


    Список використаних джерел

    1. Саидов А. Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира / А. Х. Саидов ; отв. ред. : В. А. Туманов. – М. : Изд-во ИГиП РАН, 1993. – 148 с.
    2. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В. А. Туманова. – М. : Международные отношения, 2003. – 400 с.
    3. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / [А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.] ; за ред. В. В. Копейчикова. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
    4. Марченко М. Н. Источники права : учеб. пособ. / М. Н. Марченко. – М. : Велби ; Проспект, 2005. – 760 с.
    5. Осакве К. Сравнительное правоведение : схематический комментарий / К. Осакве. – М. : Юрист, 2008. – 830 с.
    6. Синюков В. Н. Российская правовая система. Введение в общую теорию : [монография] / В. Н. Синюков. – Саратов : Полиграфист, 1994. – 495 с.
    7. Берман Г. Дж. Западня традиция права: эпоха формирования : [монография] / Г. Дж. Берман. – М. : Изд-во МГУ : Издательская группа ИНФРА*М – НОРМА, 1998. – 624 с.