Національна академія внутрішніх справ

Кафедра теорії держави та права
Мультимедійний навчальний посібник
Правові системи сучасності

ТЕМА 3. СІМ’Я ЗАГАЛЬНОГО ПРАВА

Географія поширення англо-американської правової сім’ї охоплює країни різних континентів у той чи інший спосіб історично чи генетично пов’язані з Англією. Історичним джерелом і основою англо-американської правової сім’ї є англійське загальне право. Термін «загальне право» має подвійне тлумачення. Як правило, під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім’ї. У вузькому значенні «загальне право» розуміється як право англійських королівських судів, що розроблялося для всієї країни, на противагу місцевим звичаям.


Навчальні питання теми:

  • 3.1.  Формування та історичний розвиток сім’ї загального права.
  • 3.2.  Особливості права Англії.
  • 3.3.  Формування та особливості правової системи США.
  • Список використаних джерел.

    • 3.1.  Формування та історичний розвиток сім’ї загального права

    Англо-американська правова сім’я (сім’я загального права) – це сукупність національних правових систем, що мають своїм історичним джерелом англійське загальне право, схожість в основних засадах правового регулювання, подібні риси структури права з превалюванням процесуального права, одноманітне розуміння природи норми права як казуального правила поведінки, створеного судовою практикою, та домінуючої форми права – судового прецеденту. До англо-американської правової сім’ї відносяться правові системи Англії та Уельсу, Північній Ірландії, Австралії, Сполучених Штатів Америки, Канади, Нової Зеландії та деяких країн Британської Співдружності.

    Англійське право не знало оновлення ні на основі римського права, ні в силу кодифікації, що є характерним для країн, які входять до романо-германської правової сім’ї. Воно розвивалось автономним шляхом.

    В історії англійського права виокремлюють чотири основних періоди:

    1. До 1066 р. – передував нормандському завоюванню, у цей період правосуддя здійснювалося на підставі місцевих звичаїв.
    2. 1066 – 1485 рр. (до встановлення династії Тюдорів) – становлення загального права, коли воно утверджується, долаючи опір місцевих звичаїв.
    3. 1485 – 1832 рр. – розквіт загального права, однак воно змушене було йти на компроміс з додатковою правовою системою, що знайшла своє відображення в нормах справедливості.
    4. 1832 р. – теперішній час – загальне право зустрілось із небаченим розвитком законодавства та йому необхідно пристосовуватись до суспільства, де постійно зростає значення державної адміністрації.

    Своїм корінням англійське право сягає в далеке минуле. До 1066 р. не існувало загального права. Суди здійснювали правосуддя в цей період на підставі місцевих звичаїв. Після завоювання старі суди були замінені феодальною юрисдикцією нового типу, однак правосуддя продовжувало здійснюватися на підставі звичаєвого права суто локального характеру. Загальне право – це право англійське та загальне для всієї Англії, було створене виключно королівськими судами. Король здійснював лише «вищий суд». Він втручався в справи лише у виняткових випадках, а саме: якщо існувала загроза миру в королівстві, або обставини справи були такі, що її не можливо було вирішити у звичайному порядку. Втручання королівських судів обмежувалося головним чином трьома категоріями справ: справами, що стосувались королівських фінансів, справами, які стосувалися земельної власності та нерухомості, й тяжкими кримінальними злочинами, що порушували мир у королівстві.

    Усі інші справи, крім зазначених трьох категорій, як і раніше вирішувались судами графств, феодальними або церковними судами, тобто перебували поза королівською юрисдикцією. Однак компетенція королівських судів поступово розширювалась і в кінці середніх віків вони перетворилися на єдиний орган правосуддя. Система норм, створених королівськими судами і є загальним правом. Воно мало обов’язкову силу як для королівських суддів, так і для нижчестоящих судів.

    Таким чином, існують усі підстави стверджувати, що історія англійського права розпочинається з 1066 р., коли Англію завоювали нормани, саме з цього часу бере свій початок період становлення та розвитку загального права.


    3.2.  Особливості права Англії

    Термін «загальне право» неоднозначний. Як правило, під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім’ї. У вузькому значенні «загальне право» інтерпретується як право англійських королівських судів. Під загальним правом розуміють право й у тому значенні, що воно є загальним для всієї країни, тобто воно розроблялось для всієї країни, на противагу місцевим звичаям.

    Відмінна риса англійського права полягає в тому, що англійське право має дуалістичний характер, тобто має подвійну структуру, яка виражається в розподілі права на загальне право та право справедливості.

    Загальне право – це право, загальне для всієї Англії, створене в ході діяльності королівських судів, які іменувалися також судами загального права, що «виросли» з королівської адміністрації.

    Право справедливості в Англії зародилося й стало поступово розвиватися у XV ст. Виражалося це в тому, що сторона, яка програла справу в королівському суді, зверталася з проханням до короля закликати протилежну сторону королівським велінням до гідної поведінки. Король, як правило, передавав такі прохання лорду-канцлеру – найвищій посадовій особі після короля, так званому «охоронцеві совісті короля». Поступово такі чолобитні стали направляти лорду-канцлеру, обминаючи короля, й для їх розгляду лорд-канцлер розробив спеціальну процедуру, відмінну від процедури королівського суду. На основі рішень лорда-канцлера згодом утворився комплекс спеціальних правових норм, який дістав назву права справедливості. У початковий період свого розвитку право справедливості носило характер певного релігійного суб’єктивізму, оскільки лорд-канцлер мав вищий духовний сан; але згодом, починаючи з 1529 р., після призначення першого світського лорда-канцлера, практика застосування права справедливості починає наслідувати загальне право, відбувається поступовий процес формування його норм і доктрини.

    Принципи права справедливості, які визнані всіма країнами загального права:

    Розглядаючи право справедливості, досить важливо враховувати, що право справедливості – це не сукупність загальних принципів справедливості, а лише та частина англійського права, яка була розвинена у практиці саме канцлерського суду.

    У другій половині XIX ст., що характеризується як період реформації та модернізації англійського права, зокрема в 1875 р. Актами про судоустрій були ліквідовані формальні відмінності між судами загального права і канцлерськими судами справедливості. Усі суди Англії дістали можливість застосовувати як норми загального права, так й норми права справедливості. При цьому були збережені обидві процесуальні форми – і загального права, і права справедливості, хоча вони й різнились між собою, право справедливості – це сукупність справ, що розглядаються переважно шляхом письмової процедури, а загальне право – сукупність справ, що, як і раніше, розглядаються шляхом усної процедури.

    Відносини між загальним правом і правом справедливості не можна сприймати як відносини між суперечливими системами. Більшість англійських суддів трактує право справедливості як сукупність норм, покликаних коригувати англійське право [2].

    Таким чином, можна визначити, що загальне право – це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості – це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом і правом справедливості сформульоване у правилі: «Право справедливості не усуває загальне право, а лише підтримує його».

    Відмінними ознаками між ними є те, що:

    Система англійського права, як зазначалося вище формувалася судовою практикою. Її складовими частинами досить тривалий час були загальне право та право справедливості, англійське право завжди трактувалося як право процесуалістів і практиків.

    Процесуальні питання завжди були першочерговими для англійських юристів. По-перше, юристи усвідомлювали, що бути правим недостатньо, щоб за англійською судовою процедурою досягнути позитивного рішення. По-друге, англійське матеріальне право до ХІХ ст. було нечітким. Так, англійське договірне право виникло лише у ХІХ – ХХ ст. Усе це давало об’єктивні підстави для всебічного розвитку процесуального права, яке до ХХ ст. було досить складним і формалізованим. За останнє століття англійська судова процедура стала більш простою. Процедура готується так, щоб розбіжності сторін були чітко сформульованими і фіксувалися запитаннями, на які можна відповідати «так» або «ні». Уся процедура здійснюється в засіданні суду, де з’ясовуються всі пункти розбіжностей (на основі системи усних доказів і показання свідків, яких опитують адвокати). Система доказів значна за обсягом і технічно досконала. На підставі цього можна зробити висновок, що судова процедура зберігає своє важливе значення й на теперішній час. У сучасних умовах належна увага англійськими юристами надається й нормам матеріального права. Незважаючи на те, що за останнє століття англійська судова процедура істотно спростилася, а англійське матеріальне право значно збагатилося, досягши досить високої визначеності, судова процедура в Англії зберегла своє значення, процесуальне право в системі англійського права є домінуючим порівняно з правом матеріальним.

    У зв’язку з тим, що суди Англії володіють загальною юрисдикцією, галузі англійського права не мають чіткого поділу між собою. Проблемі класифікації галузей англійського права не приділялося достатньої уваги й тому, що англійський юрист уявляє право однорідним, оскільки в Англії відсутні галузеві кодекси європейського типу. Проте в англійському праві існує деяке розмежування галузей законодавства, зокрема щодо належності судової справи до тих чи інших галузей законодавства і визначення, до якого права – загального чи права справедливості відноситься певна судова справа.

    Загальне право охоплює питання кримінального, договірного, цивільно-деліктного права, а до права справедливості відносяться питання нерухомості, довірчої власності, торгівлі, успадкування та ін. Певне значення і рівень розвинутості має в англійській правовій системі адміністративне право. Англійські юристи вважають головним завданням адміністративного права підтримання рівноваги між необхідністю мати ефективну адміністративну владу і захистом окремих осіб і держави в цілому від свавілля та бюрократії цієї влади.

    Однією з особливостей англійського права є використання в адміністративному процесі неформальних процедур і залучення до участі в них осіб, які не є юристами. Нагляд і контроль за діяльністю адміністрації здійснюють і парламент, і суди. Право суддів втручатися в адміністративний процес і перелік випадків, у яких вони можуть це робити, не визначається спеціальним законом, це вирішують самі суди, тобто судді визначають самостійно, які дії й які акти адміністрації можуть бути визнані незаконними. Будь-яка незаконна діяльністю адміністративних органів може бути скасована судами, із заявою про визнання дій адміністрації незаконними може звернутися до суду будь-яка зацікавлена особа [3].

    Англійська концепція виключає поділ норми права на імперативні та диспозитивні. У той же час норми права є менш абстрактними та загальними. Загальними та абстрактними англійські юристи вважають не норми права, а доктринальні висновки (інтерпретації). Англійський законодавець намагається конкретно формулювати норми, зробити їх як можна більш казуїстичними. Для того, щоб норми були повністю сприйняті англійським правом вони повинні бути конкретизовані англійськими судами. Це положення якщо не теоретично, то фактично не завжди дає можливість проводити кодифікацію нормативно-правових актів. На підставі викладеного вище, можна зробити висновок, що хоча нормам матеріального права і надається належна увага, переважаючими в системі права є процесуальні норми.

    Як відмічалося раніше, англійське загальне право – це право судової практики. Суди не лише застосовують норму права, але і створюють їх. Правила (норми), що містяться в судових рішеннях, повинні застосовуватися і надалі (інакше буде порушена стабільність загального права).

    Реально ж правило прецеденту, що зобов’язувало англійських суддів дотримуватися попередніх рішень, чітко увійшло в судову практику лише з першої половини ХІХ ст. З цього часу чітко формулюється принцип обов’язкового дотримання прецеденту. Втіленню цього принципу історично сприяли Акти про судоустрій 1873 – 1875 рр. (введення більш чіткої судової системи) і підвищення якості збірників прецедентного права.

    Якщо прецедентне право – це рішення судів, що є джерелами права, то судовий прецедент – це рішення суду з конкретної справи, яке містить юридичну норму й є обов’язковим при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ. Рішення, які містять юридичну норму (загальнообов’язкове правило поведінки), діють так само, як і норми законодавства. Це відбувається на підставі принципу «всі майбутні справи повинні розглядатися так, як і аналогічні попередні справи».

    Існує два види прецедентного права: 1) загальне прецедентне право; 2) прецедентне право, що тлумачить чинне законодавство.

    Рішення загального прецедентного права є окремим, незалежним від законодавства джерелом права (наприклад, у договірних відносинах). Рішення прецедентного права, що тлумачить нормативно-правові акти є джерелом права, яке вносить доповнення до чинного права (містить додаткову норму права). Вони є похідними від законодавства, яке тлумачать.

    У англійському праві правило прецеденту розкривається доктриною через такі положення: 1) рішення, прийняті Палатою Лордів є обов’язковими прецедентами для всіх судів; 2) рішення Апеляційного суду є обов’язковим для нижчих судів і для самого Апеляційного суду (крім кримінальних справ); 3) рішення високого суду є обов’язковим для нижчих судів. Інші суди прецеденту не створюють.

    Правило прецеденту вимагає від англійських юристів вивчення попередніх судових рішень. У поясненнях суддів юрист повинен розрізняти те, що є необхідною частиною рішення (ratio decidendi) і похідною (obiter dictum). Необхідна частина і містить норму, яка включається в англійське право та якої дотримуються в майбутньому. Похідна частина дає обґрунтування рішення. Суддя, який виносить рішення, не розмежовує цих частин, це робить інший суддя, який встановлюватиме, чи буде це рішення прецедентом. Правило прецеденту діє однаково і щодо загального права, і щодо права справедливості. Важливим для англійського юриста є вміння визначати прецедент і володіння технікою відмінностей (розрізнень). Правило прецеденту в наші дні має на меті визначити межі англійського права, зберігаючи його традиційну структуру як права судової практики.

    Правило прецеденту традиційно розглядалося в Англії як «тверде». Судова інстанція не могла відмовитися від створеного раніше прецеденту, який міг бути відмінений тільки вищою інстанцією чи парламентським актом. Навіть Палата лордів до середини ХХ ст. вважалася зв’язаною своїми власними попередніми рішеннями, лише у 1966 р. Палата лордів відмовилася стосовно себе від цього принципу [3].

    Правило прецеденту в англійській системі має необхідність у деталізації, оскільки ступень обов’язковості прецедентів залежить від місця суду в судовій ієрархії. Ситуація, яка існує в нинішній організації судової системи, виглядає таким чином: рішення вищої інстанції – Палати лордів – є обов’язковими для всіх інших судів; Апеляційний суд, який складається з двох відділів (цивільного і кримінального) зобов’язаний дотримуватися прецедентів Палати лордів і власних рішень, а його рішення є обов’язковими для всіх нижчестоящих судів; Високий суд пов’язаний прецедентами обох вищих інстанцій, його рішення є обов’язковими для всіх нижчестоящих інстанцій. Окружні та магістральні суди не створюють власних прецедентів. Не вважаються прецедентами і рішення Суду корони, створеного у 1971 р. для розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів [4].

    Поряд з прецедентом у системі джерел англійського права досить важливе місце займають закони, які часто називають статутами. На відміну від судового рішення статут є формальною постановою щодо будь-якого правила поведінки, яка в майбутньому має дотримуватися тими особами, до яких вона звернена. Закон (за винятком випадків, які надають йому зворотної сили) не намагається, на відміну від судового рішення, вирішити спір, який уже виник, чи покарати за вже здійснений вчинок.

    Для Англії особливе значення має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі правового суверенітету (або верховенства) парламенту. Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада сконцентрована в парламенті, й лише він може приймати і скасовувати статути, припиняти їх дію. Верховенство статутного права може бути підтверджено такими положеннями: жоден орган, у тому числі суд, не має права сумніватися в законності прийнятих парламентом актів; лише прийнятий парламентом статут може скасувати раніше прийнятий статут; закон може змінювати або скасовувати положення чинного загального права (судові прецеденти) [5, с.133 – 134].

    В Англії відсутня так звана писана конституція, «те, що англійці називають конституцією, є комплексом норм законодавчого, а ще частіше судового походження, які гарантують основні свободи громадян і покликані обмежити свавілля влади» [6, с.322]. Неформальна Конституція Великобританії складається з давніх актів (зокрема Велика Хартія Вільностей 1215 р., Біль про права 1869 р. та інші), з сучасних актів (зокрема Акт про парламент 1911 р. із змінами Законом 1943 р., Акт про міністрів Корони 1937, 1964, 1975 рр., Акт про народне представництво 1969 р., Акт про місцеве самоврядування 1972 р. та інші), а також зі звичаїв чи конституційних угод.

    Закон в Англії сформувався під впливом вимог судової практики. Протягом багатовікової історії розвитку права в Англії закон як джерело права був другорядним, порівняно з судовою практикою, і своє гідне місце серед джерел права посів лише в останнє століття. В узагальненому вигляді акти, що приймаються Парламентом, можна поділити на два види: акти загального, публічного характеру, якими визначається політичний курс держави, і які адресуються всьому народу; акти індивідуального характеру, що мають своїм адресатом певну групу осіб, організацію або певну територію держави. За змістом англійські статути можуть бути поділені на акти-реформи права, консолідовані та кодифіковані акти, акти про стягнення податків, поточне законодавство. Також класифікувати статути можна за сферою регулювання відносин (конституційні, кримінальні, цивільні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні). Особливий різновид становлять закони, що відміняють ті чи інші положення загального права, та закони, що доповнюють загальне право, встановлюють нові положення (такими актами вносяться корективи в нормотворчу діяльність судів при розгляді кримінальних справ, наприклад, Закон про кримінальне право 1969 р.).

    Протягом XX ст. серед джерел англійського права істотно зростає й роль делегованого законодавства, особливо в таких сферах як охорона здоров’я, освіта, соціальне страхування, деякі правила судочинства. Акти, що приймаються в порядку делегованого законодавства, поділяються на накази в Раді, що володіють вищою юридичною силою серед актів делегованого законодавства; розпорядження, що розробляються урядом від імені королеви і затверджуються Таємною Радою; постанови та інструкції, що приймаються урядом; підзаконні нормативні акти, які приймаються на місцевому рівні управління [4, с.136].

    Акти делегованого законодавства підлягають парламентському, судовому, адміністративному й іноді суспільно-громадському контролю. Парламентський контроль здійснюється на постійній основі спеціальними комітетами, що функціонують у кожній з палат парламенту, а також Об’єднаним комітетом Палати громад і Палати лордів парламенту, які розглядають і затверджують (або відміняють) прийнятий у порядку здійснення делегованих повноважень акт. Судовий контроль має вибірковий характер і пов’язаний з розглядом певної юридичної справи, в ході якого застосовується певний делегований акт. Адміністративний контроль проводиться на рівні міністерств та інших центральних органів держави, а іменується контролем чиновників. Суспільно-громадський контроль може відбуватися через засоби масової інформації, суспільну думку щодо прийнятих актів делегованого законодавства [7, с.139].

    «Зростання кількості законів загострило проблему систематизації. Англійська правова система – традиційний представник правових систем, що визначаються як «некодифіковані». Тут досі йдеться лише про систематизацію шляхом консолідації – процесу з’єднання законодавчих положень з одного питання в єдиний акт. Мабуть, у жодній країні проблема співвідношення закону і судової практики не набула такого специфічного характеру як в Англії» [4, с.227].

    В Англії є три типи консолідованих актів: 1) суто консолідовані акти, що безпосередньо об’єднують законодавчі положення; 2) консолідовані акти, які приймають відповідно до Закону про процес консолідації 1949 р.; 3) консолідовані акти, які приймають відповідно до поправок, що запропоновані правовою комісією. Останні два типи становлять широку консолідацію. Характерною ознакою консолідації англійського права є те, що під цей процес потрапляє не лише попереднє законодавство, а й прецедентне право і право справедливості з певного питання [8, с.160].

    Проте судова практика продовжує керувати розвитком права у важливих галузях. І незважаючи на те, що в сучасній Англії діють правила, за якими закон може відмітити прецедент, а при колізії закону та судового прецеденту перевага віддається першому, величезну роль відіграє судове тлумачення закону. Судді, звичайно, застосовують закон, але норма, що міститься в законі, трансформується в англійське право лише після того, як вона буде неодноразово застосована і витлумачена суддями.

    Нарівні з судовою практикою і законом існує ще одне джерело англійського права – правовий звичай. Він відіграє другорядну роль порівняно з основними джерелами права. І нині ще діє давно встановлене правило, за яким звичай може визнаватися обов’язковим тільки у випадку, який вважається старовинним.

    Згідно з чинним і понині Законом 1265 р., старовинним вважається звичай, що існував до 1189 р. Якщо буде доведено, що звичай не міг існувати до 1189 р., то такий звичай не вважається юридично обов’язковим. Хоча звичай є другорядним джерелом права він відіграє певну роль в житті англійців, оскільки суспільне життя пройняте традиційними правилами поведінки.

    Допоміжним джерелом права визнається розум, покликаний заповнювати деякі прогалини англійського права, що виникають внаслідок казуїстичного аспекту англійського права. Під поняттям «розум» вважається розумне вирішення суперечки в разі відсутності з цього питання прецеденту, законодавчої норми й обов’язкового звичаю. Це передусім пошуки рішення, яке б найбільш відповідало нормам чинного права в поєднанні зі справедливістю. Пошук розумного рішення відбувається не довільно, а завдяки використанню загальних принципів права, в чому певну роль відіграє доктрина права, а також попутне висловлювання суддів про право і вироки, які не є прецедентами.

    У межах англо-американської правової сім’ї англійське право істотно вплинуло на національні правові системи країн, що входять у Британську Співдружність як-от Австралії, Нової Зеландії, Мальти, Бангладеш та на деякі інші національні правові системи. Так, у національній правовій системі Австралії вплив англійського права такий значний, що до останнього часу австралійське право розглядалося як частина англійського й тільки порівняно недавно право Австралії стали сприймати як самостійну правову систему.

    Національна правова система Нової Зеландії також склалася на основі виключно англійського права. Тривалий час Нова Зеландія була англійською колонією і на неї поширювалася дія всіх джерел права Англії, що має серйозне значення для права Нової Зеландії ще і на сучасному етапі розвитку. Національна правова система Бангладеш заснована переважно на англійському праві, при цьому значного поширення в правовій системі Бангладеш набуло також право релігійних общин. Змішаний характер носить і національна правова система Мальти, тому що у своїх основних рисах вона сформувалася в період, коли Мальта була англійською колонією. Проте Мальта сприйняла також і елементи французького права. Національна правова система Ірландії, що теж була англійською колонією (нині Великобританія панує лише над її північною частиною), заснована на англійському праві та сприйняла його основні джерела і доктрину. Це саме відноситься і до національної правової системи Канади (за винятком провінції Квебек, право якої тяжіє до французького права), на сучасному етапі розвитку якої значний вплив на юридичну науку і судову практику мають праці англійських і американських юристів.


    3.3.  Формування та особливості правової системи США

    Перші незалежні колонії на території сучасних Сполучених Штатів Америки були створені англійцями у XVII ст. Влаштовуючись на нових територіях, англійці принесли з собою й англійське право. Однак англійське право зазнавало значних змін, що пояснюється соціально-економічними умовами життя колоній. Формально це виражалося відомим, так званим принципом справи Кальвіна: англійське право застосовується в колоніях лише «в тій мірі, в якій його норми відповідають умовам колоній».

    У праві Сполучених Штатів Америки позиціонується принцип верховенства Конституції США і на цій основі існує відповідна ієрархія джерел права: 1) федеральна конституція; 2) федеральні законодавчі акти, договори та правила судового розгляду; 3) федеральні адміністративні положення; 4) федеральне загальне право; 5) конституції штатів; 6) законодавчі акти штатів і правила судового розгляду; 7) адміністративні положення штатів; 8) загальне право штатів.

    Право США, як й англійське право, є правом судової практики. Нарівні з цим у системі джерел права значна роль належить закону, і порівняно з англійським правом більш суттєве значення доктрини права.

    Одна з істотних відмінностей американського права від англійського полягає в тому, що в США спостерігається менш жорстка дія правила прецеденту. Вищі судові інстанції не зв’язані своїми прецедентами. Це дає значну свободу і маневреність у ході пристосування права до зміни умов суспільного життя. «Це більш вільне поводження з прецедентом набуває особливого значення у світлі правомочності американських судів (не відомої англійським судам) здійснювати контроль за конституційністю законів» [9, с.109 – 110]. Це пояснюється і чисельністю юрисдикцій, і різними правовими течіями, зокрема «правового реалізму», «соціологічної юриспруденції», які змінили традиційне уявлення діяльності суддів. З 1923 р. у США видається Зведення права (Restatement of Law). Це багатотомне видання, яке представляє собою зібрання систематизованих прецедентів, які сформульовані у вигляді законів (параграфів), і покликані не тільки відобразити сучасний стан права США, але й визначити шляхи його подальшого розвитку.

    Питома вага законодавства серед джерел права пов’язана передусім з наявністю у США писаної конституції, а також з широкою законодавчою компетенцією штатів. Як правило, закони інкорпоруються в так званий Звід Законів США, що представляє собою зібрання чинних федеральних законів, і поділений на самостійні розділи. Так, розділ 28 Зводу Законів США «Судоустрій і судовий процес» регламентує організацію федеральної судової системи США, цивільне судочинство та елементи доказового права, яке застосовується в цивільному і кримінальному процесах [10].

    Джерелом права є й нормативно-правові акти різних адміністративних органів, так зване делеговане законодавство. У США Конгрес зазвичай передає Президенту законодавчі повноваження, який приймає відповідні нормативно-правові акти в межах делегованого законодавства, зокрема виконавчі накази (укази) у сфері державного управління, директиви, правила, положення, інструкції, реорганізаційні плани тощо.

    До делегованого законодавства США відносяться акти органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їх компетенції, що охоплює забезпечення правопорядку (управління поліцією); протипожежну безпеку; збір податків; проведення виборів; запис актів громадянського стану; благоустрій міст; охорону довкілля; забезпечення комунальними послугами; будівництво доріг; контроль за якістю товарів тощо [7, с.237].

    Правовий звичай як джерело права в США набуває значення, як правило, у сфері функціонування механізму державної влади шляхом визнання усталених звичаїв і традицій. Загалом, існують усі підстави стверджувати, що право США у своєму розвитку орієнтоване на «гнучку правотворчість».

    Отже, історичний шлях розвитку англійського права визначив його специфіку та вплинув на формування основних ознак усієї англо-американської правової сім’ї, до яких відносяться такі:

    Незважаючи на наявність спільних ознак, англійське право та право США мають й певні особливості.

    Особливості англійського права:

    Особливості американського права:


    Список використаних джерел

    1. Голяк Л. В. Порівняльне правознавство : курс лекцій / Л. В. Голяк, А. С. Мацко, О. В. Тюріна. – К. : МАУП, 2004. – 200 с.
    2. Bodenheimer E. An Introduction to the Anglo-American Legal System : Readings and cases / E. Bodenheimer, J. Oakley, J. Love. – St. Paul, Minn : West Publishing, 1998. – 166 p.
    3. James Ph. S. Introduction to English Law / Ph. S. James . – London, 1989. – 56 р.
    4. Романов А. К. Правовая система Англии : учеб. пособ. / А. К. Романов. – 2-е изд., испр. – М. : Дело, 2002. – 344 с.
    5. Історія Норвегії / К. Гелле, С. Дюрвік, Р. Даніельсон та ін. ; пер. з нор. Н. Іваничук, І. Сабор, М. Красавіна. – Л. : Літопис, 2001. – 336 с.
    6. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В. А. Туманова. – М. : Международные отношения, 2003. – 400 с.
    7. Клишас А. А. Конституционный контроль и конституционное правоведение зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / А. А. Клишас ; под ред. В. Еремяна. – М. : Междунар. отношения, 2007. – 496 с.
    8. Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: зб. наук. праць / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. П. Тихого, М. М. Цимбалюка, І. С. Гриценка ; упор. О. В. Кресін, І. М. Ситар. – Л. : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. – 620 с.
    9. Саидов А. Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира / А. Х. Саидов ; отв. ред. : В. А. Туманов. – М. : Изд-во ИГиП РАН, 1993. – 148 с.
    10. Fundamental of American Law. – N. Y., 1996. – 590 р.