Національна академія внутрішніх справ

Кафедра теорії держави та права
Мультимедійний навчальний посібник
Правові системи сучасності

ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВОВУ СИСТЕМУ

Правова система є самостійним поняттям, одним з основних у сучасній юридичній науці та суспільствознавстві. Становлення цього поняття пов’язане з розвитком наукового праворозуміння, так як останнє включає не лише поняття «право», але й низку інших загальнотеоретичних правових категорій і понять, які охоплюють усю систему правових явищ, а також філософських і соціологічних категорій, що виражають зв’язки опосередкування права та інших соціальних явищ. На теперішній час існують різноманітні підходи дослідження правової системи, досить значна кількість аспектів такого наукового процесу, накопичений значний за обсягом науковий матеріал, проте й нині відсутня єдність поглядів на поняття правової системи, його гносеологічну та методологічну цінності.


Навчальні питання теми:

  • 1.1.  Поняття правової системи. Співвідношення правової системи з близькими за змістом
    правовими категоріями.
  • 1.2.  Підходи до структури правової системи. Функції правової системи.
  • 1.3.  Типологія (класифікація) національних правових систем світу.
  • Список використаних джерел.

    • 1.1.  Поняття правової системи. Співвідношення правової системи з близькими за змістом правовими категоріями

    Поняття правової системи на відміну від поняття права є необхідним для дослідження проблем буття права, а не його сутності. Категорія «правова система» є основною для системного вивчення правової дійсності.

    Відповідно до багатогранного змісту поняття правової системи варіюються й визначення цього поняття. Так, М.І. Матузов і В.К. Бабаєв визначили правову систему як сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава чинить необхідний вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист) [1, с.26; 2, с.85].

    На думку В.Д. Перевалова, правова система – це цілісний комплекс правових явищ, зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений і постійно відтворюваний людьми та їх організаціями (державою), що використовується ними для досягнення своїх цілей [3, c.463].

    У свою чергу В.М. Синюков у своєму визначенні зосереджує основну увагу на національному характерові правової системи й представляє національну правову систему як «конкретно-історичну сукупність права (законодавства), юридичної практики та пануючої ідеології окремої країни (держави)» або як соціальну організацію, яка включає також основні компоненти національної правової культури [4, с.163 – 165].

    Відповідно до позиції М.Й. Байтіна правова система – це сукупність внутрішньо організованих і взаємопов’язаних, класово однорідних і спрямованих зрештою до спільних цілей правових явищ, кожне з яких у межах єдиної структури виконує свою специфічну службову роль [5, с.38]. У цьому визначенні правова система характеризується за допомогою власне системного підходу. З позицій системного підходу досліджує правову систему й Л.А. Луць, визначаючи правову систему як цілісну структурно впорядковану за допомогою норм права та інших правових засобів стійку взаємодію суб’єктів права, що забезпечує досягнення правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи, акцентуючи увагу, що єдиними її елементами є суб’єкти права [6, с.11 – 12].

    Водночас Ю.О. Тихомиров розглядає правову систему з точки зору її нормативного характеру і представляє правову систему держави як структурно організований нормативний масив, який орієнтується, формується і діє на основі загальних принципів, у якому можна виокремити цілі права, принципи побудови, порядок правотворчості, закони, підзаконні акти, акти місцевого самоврядування, схвалені міжнародні акти та норми, внутрішньо системні правові зв’язки і співвідношення [7, с.45].

    Білоруські вчені поняття правової системи розглядають у широкому та вузькому розуміннях. У широкому розумінні правова система – це закономірно пов’язана цілісність сталої правосвідомості, всіх правових норм, форм їх виразу (джерел) і реалізації, а також правотворчих, правовстановлюваних і правореалізучих процедур, що забезпечують регулювання суспільних відносин на шляху їх прогресивного розвитку. У вузькому аспекті правова система являє собою закономірно зв’язану цілісність усіх правових норм, форм їх виразу (джерел), інститутів і галузей, що мають своїм призначенням упорядкування суспільних відносин з метою забезпечення соціального прогресу [8, с.269].

    Відомі українські вчені визначають правову систему як систему всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або групі держав (П.М. Рабінович) [9, с.194], або як комплекс взаємопов’язаних і узгоджених юридичних засобів, що мають своїм призначенням регулювати суспільні відносини, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформація, правопорядок та інші) (О.Ф. Скакун) [10, с.237]. Як зазначає Н.М. Оніщенко, правова система є складовою нормативно упорядкованої частини правового життя – процесу виробництва та відтворення правових відносин, що виникають між людьми з приводу задоволення тих чи інших інтересів, а правове життя – це неперервний процес діяльності численних індивідів, які спрямовують свої зусилля на вирішення суспільно значущих завдань за допомогою системи правових засобів [11, с.10].

    У літературі представлена точка зору, згідно з якою правова система – це цілісна сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих правових явищ, що формуються суспільством, при необхідності опосередкованих державою, призваних особливими засобами і методами об’єднувати людей в єдиний соціум і регулювати їх відносини з метою самозбереження суспільства та його прогресивного розвитку [12, с.27].

    У вітчизняному правознавстві зустрічається й така дефініція правової системи – це полісистемний комплекс внутрішньо узгоджених, взаємозалежних, соціально однорідних правових явищ, що відносяться до нормативного, інституціонального, ідеологічного рівнів правової дійсності, за допомогою яких виявляється регулятивно-організуючий і стабілізуючий вплив на соціальні відносини з метою гармонійного розвитку суспільства [13, с.6].

    На думку вітчизняних науковців, правова система – це комплекс взаємопов’язаних, взаємоузгоджених та взаємозалежних між собою правових явищ і процесів, які розвиваються системно, циклічно та послідовно, а також правових інститутів, які здійснюють управлінський вплив на суспільні відносини у відповідності з чітко визначеною процедурою.

    Виходячи з запропонованого визначення, вчені виокремлюють такі основні ознаки правової системи:

    Система – це впорядкована сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, яка має внутрішню цілісність і органічну єдність, відносну самостійність та автономність функціонування. Дослідження компонентів правової системи слід поєднувати з вивченням різноманітних процесів, що дають змогу осягнути її цілісність, виявити її внутрішні та зовнішні зв’язки. Кожен компонент правової системи виконує притаманні йому функції, що не заважає їм перебувати в логічному зв’язку один з одним. Тим самим, правова система представляє собою вмістилище та зосередження різних юридичних явищ, які існують у суспільстві одночасно і в одному й тому самому правовому просторі [15, с.177].


    1.2.  Підходи до структури правової системи. Функції правової системи

    У працях більшості правознавців співпадає думка про те, що правова система включає три групи правових явищ: юридичні норми, принципи, інститути (нормативна сторона); сукупність правових установ (організаційна сторона); сукупність правових поглядів, ідей, правова культура (ідеологічна сторона).

    Елементами правової системи визначають – систему права, правову політику, правову ідеологію, юридичну (правову) практику, зокрема правотворчу, правозастосовну, правоохоронну [16, с.10], або 1) різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об’єктивовані акти тлумачення й акти застосування цих норм); 2) різні види правосвідомості та форми (засоби) її прояву; 3) стан законності (соціальний режим відповідності фізичної діяльності суб’єктів приписам законів) [9, с.194].

    У більш детальному викладі сукупність елементів правової системи виглядає таким чином: 1) право як сукупність створених державою норм, що перебуває під її охороною; 2) законодавство як форма вираження цих норм (нормативні акти); 3) правові інституції, що здійснюють правову політику держави; 4) судова та інша юридична практика; 5) механізм правового регулювання; 6) правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення); 7) права, свободи і обов’язки громадян (право в суб’єктивному значенні); 8) система функціонуючих у суспільстві правовідносин; 9) законність і правопорядок; 10) правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо); 11) суб’єкти права (індивідуальні та колективні); 12) системні зв’язки, які забезпечують єдність, цілісність і стабільність системи; 13) інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб’єктність, правовий статус, законні інтереси тощо), які утворюють «інфраструктуру правової системи» [17, с.159].

    Українські дослідники пропонують проводити класифікацію елементів на постійні та змінні, а не, наприклад, на статичні та динамічні, до якої звертається чимало науковців. Ведучи мову про «постійні», вони розуміють ті компоненти, наявність яких у структурі правової системи розглядаються як явища, які завжди мають місце і складають своєрідний кістяк правової системи. Стосовно «змінних елементів», то вони об’єднують своєрідні процеси, тому асоціація «змінних» і «динамічних» елементів є виправданою. Виходячи з наведеного пояснення до постійних елементів науковці відносять такі елементи як:

    До змінних елементів відносять:

    Ситуація наявного різноманіття визначень поняття та структури правової системи в пострадянській юридичній науці свідчить про активну творчу розробку цієї проблеми як з позиції вузького, так й з позиції широкого підходів.

    Дещо по-іншому до формулювання структури правової системи підходять дослідники англомовних країн. Так, більшість прибічників загального права виділяють у структурі правової системи такі блоки: правотворчий процес (із тлумаченням правових норм), правозастосовні органи, засади та порядок формування юридичних кадрів, не включаючи у правову систему правову ідеологію. У Британській енциклопедії у правову систему США включаються такі елементи як загальне право, законодавство, конституцію і федеральну систему, Верховний суд, адміністративне право, оподаткування, кримінальне право, громадянські права та свободи, правовий статус жінок, банківське право, спадкове право, юридичну освіту, юридичні професії, юридичну допомогу [18, с.87 – 88]. Англійський правознавець К. Ньютон до правової системи відносить судову систему, загальні принципи діяльності судів, процедуру роботи судів, арбітраж, адміністративні трибунали, уповноважених парламенту, присяжних засідателів, професійну підготовку юристів, діяльність юридичних осіб, які представляють королівську владу, генерального прокурора і генерального солісітора, комісію по різних можливостях [19, с.28]. Такий підхід відповідає основам юридичного мислення у країнах загального права.

    Дещо ширше трактування елементного складу правової системи, але в межах пануючого в англомовних країнах підходу, представляє американський дослідник Д.Ж. Кафлін, відносячи до правової системи юридичну професію, судову систему, судове процесуальне право, контракти, спричинення шкоди особам і власності, недбайливість, право спадкування, утримання недієздатних осіб, документація у сфері торговельного обігу, праця і управління, корпорації, товариства, шлюб, розлучення, право нерухомості, право купівлі-продажу, патенти, авторське право і торговельні марки, захист покупця, система права, Верховний суд США [20, с.2]. На думку американського дослідника Д.Ж. Тернера, правові системи складаються з чотирьох базових елементів: системи права, процесів правотворчості, процесу вирішення спорів, правозастосовних установ [21, с.377]. Ще одна думка представлена американським правознавцем Е. Алленом Фарнсворгом, який виділяє у структурі правової системи юридичну підготовку і професію, законодавчу систему, статутне право і другорядні джерела права, процесуальне право, приватне і публічне право, що певним чином є наближеним до розуміння структури правової системи в континентальній Європі [22, с.171]. Так само наближеним до такого розуміння є точка зору Л. Фрідмена, що відносить до структури правової системи державні органи, норми права, зразки поведінки, конкретні рішення і дії, правову культуру [23, с.7 – 21].

    Аналіз різноманітних точок зору на структуру правової системи як у вітчизняній, так й у зарубіжній юридичній науці свідчить про поширення широкого підходу до її наповнення.

    При розгляді конкретної правової системи відповідно до визначеної загальнотеоретичної моделі слід зауважити, що нормативна частина системи розкривається при дослідженні системи права та системи законодавства, інституціональна – при аналізі практики судових і правоохоронних органів, а ідеологічна частина зумовлена особливим значенням, яке має правова культура суспільства для розвитку правової системи. Ці частини, будучи взаємозалежними, в єдності створюють загальну картину становлення й сучасного функціонування певної правової системи в її своєрідності та неповторності.

    Ця позиція підтверджується вітчизняними вченими, наприклад, О.Ф. Скакун не лише характеризує структуру правової системи, але й звертає увагу на значення врахування типу взаємодії її елементів для встановлення особливостей функціонування системи. Зокрема О.Ф. Скакун зазначає, що структура правової системи включає такі елементи: суб’єкти права; правові норми та принципи; правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи; правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура; зв’язки між вказаними елементами, які визначають результат їхньої взаємодії – законність, правопорядок [10, с.258 – 259].

    Існує також точка зору, згідно з якою загальну кількісну структуру правової системи можна визначити як таку, що складається з цілої низки взаємопов’язаних частин – системи права, системи законодавства, систем законодавчої, виконавчої і судової влади і систем правоохоронних органів, функції яких відповідно зводяться до законотворчості та виконання законів. Якісна характеристика правової системи України повинна розглядатися за юридичними ознаками суб’єктів правовідносин, предмета регулювання, правових механізмів реалізації норм права, при цьому серцевиною нинішньої правової системи є законодавство [24, с.10 – 11].

    Дослідження елементного складу правової системи сприяє виявленню її основних ознак (властивостей), зокрема таких як цілісність (єдність) компонентів, пов’язаних сутнісно-змістовим характером; інтегративність (взаємодію компонентів між собою); ієрархічність, стійке функціонування, що забезпечується структурною впорядкованістю елементів; відносну самостійність (можливість зміни елементів, створення нових, утворення підсистем, зв’язків із зовнішнім середовищем), необхідно відзначити, що ці ознаки можуть бути притаманні будь-якій системі, а не лише правовій.

    Водночас правова система має характеризуватися, крім названих, й іншими ознаками, зокрема: 1) вона є підсистемою соціальної системи; 2) основним її елементом є суб’єкт права; 3) вона має цілісний характер, який проявляється у єдності елементів і зв’язків між ними, 4) посередниками в виникненні зв’язків між суб’єктами є норма (система) права; 5) метою її функціонування є досягнення правопорядку в суспільстві; 6) засобами досягнення мети є діяльність суб’єктів права; 7) така діяльність суб’єктів є способом виразу їх внутрішніх зв’язків через правовідносини; 8) досягнення правопорядку забезпечує функціонування і розвиток кожної з підсистем зокрема та соціальної системи в цілому.

    Системний підхід до характеристики поняття та структури правової системи зумовлює й визначення рівнів правової системи. Зазвичай виокремлюють п’ять рівнів правової системи, а саме: суб’єктивно-сутнісний; інтелектуально-психологічний; нормативно-регулятивний; організаційно-діяльнісний; соціально-регулятивний [25, с.377]. Суб’єктивно-сутнісний рівень представлений саме суб’єктами права в якості системо виникаючих матеріальних чинників правової системи. Суб’єкти права є визначальним, стрижневим компонентом будь-якої соціальної системи, й у тому числі правової. Відносно суб’єктів як елементів правової системи у вітчизняній юридичній науці представлена позиція Л.А. Луць, яка визначає саме суб’єктів права (фізичні та юридичні особи, держава, соціальні спільності) реальними елементами правової системи. На інтелектуально-психологічному рівні відбувається формування праворозуміння і правової свідомості особи, групи осіб, суспільства. Цей рівень відображає сприйняття, усвідомлення, оцінювання правової реальності та вироблення мотивів правової поведінки. Нормативно-регулятивний рівень є визначальним для функціонування правової системи, і представлений перш за все основним регулятором суспільних відносин – нормами права, в яких об’єктивуються ідеальні уявлення людей про справедливість, відображаються потреби і ментальність певного суспільства. Організаційно-діяльнісний рівень охоплює систему відносин між суб’єктами права як необхідний атрибут їхньої взаємодії, в якому знаходять свій прояв різні види правової поведінки суб’єктів права. Соціально-результативний рівень розкриває результат цілеспрямованого впливу на суспільство, що здійснюється за допомогою правових і неправових засобів. Усі рівні правової системи взаємопов’язані відповідним чином у своєрідній послідовності: перший рівень – суб’єктивно-сутнісний є базовим, що становить фундамент правової системи, і який у свою чергу, визначає другий рівень, так як інтелектуально-психологічний рівень є відображенням відповідного рівня розвинутості суб’єктів права у правовій дійсності, й може розумітися як певний кількісно-якісний ступінь її сприйняття та усвідомлення.

    Правова дійсність має своєю основою норми права, що є атомами права (юридичного), останнє виступає центральним ядром правової системи. Завдяки нормам права відбувається регулювання суспільних відносин як взаємозв’язків між суб’єктами права, в яких знаходить свій прояв й відповідний рівень засвоєння суб’єктами права правової дійсності, що вказує на відповідну пов’язаність суб’єктивно-сутнісного, інтелектуально-психологічного, нормативно-регулятивного та організаційно-діяльнісного рівнів. Соціально-результативний рівень є таким, що поєднує властивості чотирьох попередніх рівнів і свідчить про відповідну результативність функціонування правової системи.

    Визначені рівні правової системи показують, що вона в межах державної організації суспільства виконує відповідні функції як основні напрями її впливу на соціальну дійсність, тенденції її розвитку, напрями взаємодії її елементів в умовах впливу на них зовнішніх і внутрішніх чинників. Серед функцій правової системи виокремлюють, зокрема інтегративну функцію, змістом якої є об’єднання всіх соціальних суб’єктів та соціальних, і власне правових, інститутів в єдине ціле, тим самим, забезпечення цілісності соціуму. З цією функцією тісно пов’язана комунікативна функція правової системи, яка спрямована на розповсюдження правової інформації як одного з різновидів соціальної інформації, що є необхідною складовою життєдіяльності соціуму. Завдяки комунікативної функції відбувається передача в суспільстві інформації щодо дозволеної, необхідної та забороненої поведінки учасників суспільних відносин. Правова система, маючи своїм ядром позитивне право, виконує регулятивну функцію, що виражається у формуванні нормативної основи життєдіяльності суспільства та охоронну функцію, призначення якої полягає в охороні загальнозначущих, соціально важливих відносин шляхом встановлення заборон на дії, що перешкоджають і порушують нормальний порядок функціонування суспільства та держави, та встановлення заходів юридичної відповідальності в разі вчинення правопорушення. Безумовно правова система не позбавлена й ідеологічної функції, яка спрямована на формування і розвиток відповідної правової ідеології, що, перш за все, знаходить своє втіленні у правових принципах як основоположних засадах, вихідних ідеях права.

    Функції правової системи можуть розглядатися через їх взаємодію з зовнішнім середовищем та відповідною структурною побудовою елементів правової системи. Згідно з таким підходом виділяють динамічну функцію правової системи, що охоплює різновиди юридичної діяльності та юридичні процеси, зокрема правотворчість, правозастосування, правовідносини; та статичну функцію, якій відповідає горизонтальна побудова структури правової системи, представлена системою права, і вертикальна – представлена системою джерел права [26, с.281 – 282].

    У сучасній вітчизняній правовій науці розмежовують внутрішні та зовнішні функції правової системи. Серед внутрішніх функцій виокремлюють:

    До зовнішніх функцій згідно з представленим підходом відносять:

    Згідно іншого підходу представленого в юридичній літературі науковці визначають функції правової системи як національного явища, що має унікальні особливості в межах конкретної держави. Так, серед внутрішніх функцій правової системи виокремлюють такі:

    Серед зовнішніх функцій основними виступають:

    Не можна не погодитись з тим, що розвиток функцій правової системи пов’язаний з тими тенденціями соціального розвитку, які визначають появу нових цілей, вирішення специфічних завдань, а також особливу функціональну спрямованість усього різноманіття компонентів складу правової системи.

    Функціонування правової системи відбувається в нерозривному зв’язку з життєдіяльністю певного соціуму. У цьому контексті слушним є твердження, що правова система притаманна певному соціуму, який досяг рівня державності, а наявність у держави власної правової системи зумовлена тим, що в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, особливості правового менталітету, правової культури, які склалися історично. Унаслідок цього в будь-якій державі правова система, детермінована історичними та географічними факторами й являє собою частину соціальної системи держави, охоплюючи всі правові явища: правотворчість, правову свідомість, діяльність з реалізації права, правову ідеологію [10, с.257 – 259]. При цьому необхідно наголосити, що історичні, географічні, соціальні, економічні та політичні чинники, хоча й впливають на її особливості, але не є елементами правової системи.

    Правова система є підсистемою соціальної системи і тільки в ній вона може функціонувати у відповідності з цілями і завданнями, які покликана вирішувати. Загальний розвиток правової системи є частиною розвитку суспільства як органічної системи (становлення її як цілісності), який відбувається в межах певних загальних закономірностей.

    Розвиток суспільства від простих форм (стабільність і порядок яких забезпечувався звичаями, традиціями тощо) до складних (де виділяється специфічна регулятивна система у вигляді права) призводить до розвитку системних якостей, а пізніше – і до набуття правовою системою цілісності, накопичення юридичних властивостей, утворення підсистем (системи права, системи зовнішніх форм (джерел) права, системи суб’єктів права, системи юридичної діяльності тощо), послабленням ролі інших соціальних регуляторів та підвищенням значення правових.

    Правова система породжена багатоманітністю потреб та інтересів учасників суспільних відносин, необхідністю їх узгодження, врегулювання. Соціальна функція правової системи визначає її мету, структуру та порядок функціонування.

    Історія розвитку людської цивілізації свідчить про нерівномірність її соціального розвитку. Національні соціальні системи й нині мають різний рівень розвитку, що впливає і на досконалість, ефективність їхніх правових систем. Аналіз генезису національних правових систем свідчить про різний рівень їх нормативності в той чи інший період розвитку, проте він (генезис) є складним і довготривалим процесом, який залежить від різних факторів: економічних, політичних, духовних тощо. Розвиток правової системи відбувається одночасно з генезисом інших підсистем суспільства, хоча в той чи інший період поступу суспільства може відбуватися зниження ролі правової системи. У такий період знижується і соціальна цінність (значення) права як ефективного засобу управління суспільством, правові засоби підміняються іншими засобами регулювання: звичаєвими, моральними, релігійними тощо.

    У тому суспільстві, в якому існує оптимальне співвідношення між підсистемами соціальної системи, жодна з яких не поглинає іншу, в яких не відбувається підміни одних функцій іншими, виникає потреба у правовій системі високого рівня нормативності.

    Правова система набуває свого фактичного виміру в межах певного правового простору, перш за все, визначеного територією держави, і відображає особливості національного характеру суспільства, що становить соціальну основу відповідної держави. Тим самими, правова система кожної держави набуває національного характеру, і термінологічно може позначатися як національна правова система. Особливості нації та національної психології завжди накладають свій відбиток на характер світобачення, способи пізнання світу і практичної активності в ньому, а в кінцевому підсумку визначають характер її національної правової системи.


    1.3.  Типологія (класифікація) національних правових систем світу

    Сучасна юридична карта світу представлена широким різноманіттям національних правових систем. Об’єктивною потребою в пізнавальній діяльності всього масиву національних правових систем є методологічний підхід їх типологізації, яка традиційно розуміється і як процес поділу пізнавальної сукупності об’єктів на певні групи, і як вид наукової систематизації, класифікації предметів або явищ за спільністю суттєвих рис (ознак), і як групування явищ за допомогою узагальненої моделі типу, як результат типологічного опису чи зіставлення [29, с.174].

    В юридичній літературі поняття типологізації (типології) та класифікації нерідко використовуються як синоніми. Іноді типологія трактується як вид класифікації. Однак хоча це є два споріднені прийоми пізнання, вони є відносно самостійними, що відрізняються двома суттєвими ознаками: класифікація не в стані дати цілісні знання про об’єкт та розкрити системоутворюючі зв’язки; призначення і сутність типології полягає у виробленні уявлень про органічну єдність системи загальних суттєвих ознак (властивостей) як елементів однакового типу. Так, поділ, при якому опис класів здійснено через ознаки, що використані при їх побудові, називається типологією, або типологічним групуванням, але якщо при цьому встановлюються відповідні форми, теоретичні зв’язки між різними сторонами системи, що вивчається, її називають класифікацією.

    Видається, що типологія і класифікація є самостійними методами наукового пізнання, але якщо класифікацію ми визначаємо як поділ обсягу поняття на види, групи чи інші класифікаційні множини на підставі певної ознаки, властивості, то типологізацію – як процес групування певних системних явищ реальної дійсності на основі певних критеріїв у теоретичну модель (тип). Типологією ж слід вважати сукупність узагальнених знань про типологізацію, створення відповідних типів і приведення їх у певну систему.

    Для позначення процесу типологічного угрупування поширеним є вживання терміну «класифікація». Деякі автори використовують для позначення процесу поділу термін «типологізація», а для позначення результатів цього поділу – термін «типологія». Типологізація є прямим продовженням класифікації, згідно з якою поділяються групи різнорідних об’єктів до того часу, доки не доходить до рівня якісної однорідності, на якому розташовані модифікаційні ряди (сукупність однотипних об’єктів).

    Необхідність типологізації правових систем обумовлюється тим, що допомагає встановити найважливіші загальні для всіх правових систем якості, сприяє їх глибокому пізнанню, дає змогу зафіксувати закономірні зв’язки між правовими системами [30, с.35]. Типологізація правових систем дозволяє органічно поєднувати дослідження загальних закономірностей розвитку правових систем різних держав світу з їх особливостями, що проявляються в межах певного правового простору, полегшує визначення місця та ролі певної національної правової системи на правовій карті світу.

    Різноманітні національні правові системи, що існують і функціонують на юридичній карті сучасності, певною мірою взаємопов’язані та взаємозалежні. Різна ступінь їх взаємозв’язку та взаємодії зумовлена тим, що одні національні правові системи мають більше спільних ознак та рис, ніж інші, що зумовлено відповідними чинниками, зокрема схожими історичними умовами розвитку суспільства, його соціальної структури, домінуючим типом праворозуміння, пануючою релігією тощо. Інші ж, навпаки, відрізняються домінуючим характером специфічних рис та особливостей стосовно одна до одної; мають між собою менше спільного, ніж особливого, що також визначається відповідними географічними, історичними та соціальними умовами суспільного розвитку.

    Типологізація національних правових систем сприяє гармонізаційним та уніфікаційним процесам у праві та виступає науковим підґрунтям для адекватного запозичення позитивного правового досвіду для вдосконалення вітчизняної правової системи. Успішність правової гармонізації, що насамперед спрямована на погодження загальних концептуальних підходів у правовому розвитку, вироблення загальних правових принципів; і правової уніфікації як процесу розробки, прийняття та введення в чинність одноманітних правових правил, залежить від схожості, наближеності відповідних правових систем між собою, знання про що дає типологізація національних правових систем. Особлива практична значимість типологізації сучасних правових систем проявляється в можливості використання її наукового потенціалу для запозичення позитивного правового досвіду з метою вдосконалення окремих елементів вітчизняної правової системи. При цьому неприпустимим є надмірне «перевантаження» національної правової системи елементами іноземних систем, оскільки правова система виступає складовою частиною суспільства, продуктом його діяльності, відтворенням його менталітету і рівня розвитку. Пізнавальні результати типологізації правових систем дозволяють проводити адекватне, «виважене» запозичення позитивного досвіду інших держав, що може сприяти усуненню прорахунків і негативних явищ у вітчизняній правовій системі.

    Ключовим і водночас проблемним питанням типології правових систем є питання вибору критеріїв як основоположних підстав їх типологізації. Типологізація є суто науковим процесом і відповідним результатом пізнавальної діяльності, тому, з одного боку, допускає різноманітність підходів, з іншого – має бути найбільш повноцінним відображенням фактичної правової реальності. Більшість сучасних учених визнає, що критерії класифікації правових систем мають відповідати певним вимогам, серед яких: постійність, фундаментальність, об’єктивність чинників, що визначають риси правової системи; чітка визначеність її ознак.

    Різноманітні підходи до класифікації правових систем світу свідчать, що вона може проводитися за такими різними критеріями як: види джерел права; модель законодавчої процедури; елементи загальної та правової культури; правові традиції; спільність принципів правового регулювання суспільних відносин, єдність термінології, юридичних категорій і понять; а також складним (сукупним) критерієм, до якого входять: а) історична генеза, система джерел права та структура правової системи; б) правова ідеологія та особливості способу правотворення, зорієнтованого на той чи інший елемент правової системи; в) методологія права, інфраструктура права та структура процесуального права; г) правова ідеологія та юридична техніка; д) правовий стиль; е) історичний досвід і розвиток права, методика правового мислення, правові інститути, види джерел права і структурно та аксіологічно зумовлений зв’язок між ними [31, с.46].

    Наявний спектр критеріїв класифікації (типологізації) правових систем визначає й відповідну варіативність результату цього пізнавального процесу. З другої половини ХІХ ст. і на теперішній час у науці порівняльного правознавства питання типологізації (класифікації) правових систем залишається дискусійним. Нарівні з цим, загальноприйнятим є розуміння того, що типологізація національних правових систем є науково-пізнавальним процесом, результатом якого є наукове об’єднання національних правових систем при схожості їх рис за визначеним критерієм у більші за обсягом правові масиви, які термінологічно можуть позначатися як правові сім’ї, правові типи, правові кола тощо. Тим самим, результатом типологізації (класифікації) національних правових систем є теоретико-синтетичне утворення, що являє собою сукупність національних правових систем, які мають спільні риси та характеристики. Або, як зазначає Л.А. Луць, тип правової системи – це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних групі правових систем, що знаходяться в межах певного простору та часу [31, с. 47].

    У кожній національній правовій системі виявляються такі риси, які властиві всім правовим системам; риси, загальні для певних правових систем у межах правової сім’ї, правової групи і, нарешті, такі риси, які властиві тільки певній національній правовій системі (специфічні). Особливість кожної національної правової системи полягає, отже, не лише в її специфічних рисах, але й в тому, як заломлюються в ній риси, властиві тій правовій сім’ї, до якої певна національна правова система належить, а також інших існуючих правових сімей. При цьому жодна правова система не є ідеальним втіленням тієї чи іншої правової сім’ї, оскільки «чистих» правових сімей, як і ізольованих від інших правових систем, реально не існує, будь-яка правова сім’я – це теоретична побудова, конструкція, модель, звільнена від окремих варіантів і відступів, створена дослідником шляхом узагальнення спостережень над правовим матеріалом конкретних національних правових систем.

    При цьому важливим є розуміння того, що в реальній дійсності немає і не може бути остаточної правової класифікації і виокремлення таких правових масивів завжди носить відносний характер, к зв’язку з об’єктивними та суб’єктивними чинниками, до яких зокрема можна віднести об’єктивні процеси конвергенції між правовими системами різних держав, особливо в сучасних умовах світової глобалізації, а також певні прояви суб’єктивізму, яких не позбавлені наукові концепції, що зумовлено світоглядними та ментальними засадами їх авторів і прихильників.

    Одним з перших прикладів класифікації правових систем був варіант запропонований у 1880 р. ученим Е. Гласоном, який за критерієм впливу римського права на певну правову систему виділив відповідно три їх групи, а саме: групу правових систем, на які суттєво вплинуло римське права (Італія, Португалія, Іспанія); групу правових систем, на розвиток яких римське право вплинуло в незначній мірі, й які формувалися на звичаях і варварському праві (Англія, скандинавські країни, Росія); групу правових систем, які увібрали в себе риси римського та германського права (Франція, Німеччина, Швейцарія).

    На І Міжнародному конгресі порівняльного права в 1900 р. у Парижі розглядалася класифікація, згідно з якою виокремлювалася французька, англо-американська, германська, слов’янська та мусульманська правові сім’ї. У 1905 р. А. Есмен визначив за критеріями історичного формування, загальної структури та основних рис романську, германську, англосаксонську, слов’янську, ісламську правові сім’ї. Автором ще однієї класифікації був компаративіст А. Леві-Ульман, який на підставі ролі правових джерел у правових системах, виділяв континентально-європейську, англо-американську та мусульманські правові сім’ї.

    На початку ХХ ст. ученим Н. Созер-Холлом була запропонована класифікація на основі расового та мовного критеріїв, у межах якої визначалися індоєвропейська, що охоплювала греко-римську, германську, англосаксонську, слов’янську, іранську, семітську, монгольську правову сім’ї [32, с.101 – 115]. За змістовим принципом співвідношення загального та особливого відомі компаративісти Армінджон, Нодьде, Вольф виділяли французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індуську правові сім’ї. Шнітлер за критерієм «великих цивілізацій», визначив правову сім’ю нецивілізованих народів, античних цивілізацій Середземномор’я, євро-американську правову сім’ю, релігійно-правову сім’ю афро-азіатських народів. Мальмстремом була запропонована класифікація на підставі характеру джерел права, що охоплювала західну (євро-американську) групу, яка включає французьку, скандинавську, германську і англійську сім’ї, та латиноамериканську правову сім’ю і сім’ю загального права, а також соціалістичні, азіатські й африканські правові системи. Компаративісти Дж. Меррімен і Д. Кларк, використовуючи в якості критерія класифікації правових систем правові традиції, на юридичній карті світу виділили три основні правові сім’ї – цивільне, загальне та соціалістичне право, а також усі інші правові сім’ї, що географічно розташовані в Азії, Африці та на Ближньому Сході, й охоплюють ісламське, індуське, єврейське (іудейське), китайське, корейське, японське і африканське право [33].

    У другій половині ХХ ст. домінуючого значення набули концепції європейських компаративістів, а саме французького вченого Р. Давида і німецьких дослідників К. Цвайгерта та Х. Кьотца.

    Р. Давид, виходячи з критеріїв юридичної техніки, що охоплює концептуальну структуру правової структури, ієрархію джерел права, методи роботи юристів та юридичний словник, та правової ідеології, що охоплює філософські та релігійні уявлення суспільства, його політичну, економічну та соціальну структури, виділив три основні правові сім’ї – романо-германську правову сім’ю, англосаксонську сім’ю, соціалістичну правову сім’ю, а також низку релігійних і традиційних правових сімей (мусульманське право, право Індії, правові системи Далекого Сходу, правові системи Африки та Мадагаскару), що прилучаються до основних правових сімей [34].

    У свою чергу К. Цвайгерт і Х. Кьотц в якості критерія класифікації правових систем виокремлюють поняття «правовий стиль», що охоплює такі елементи як походження та еволюція правової системи, своєрідність юридичного мислення, специфічних правових інститутів, природи джерел права і способів його тлумачення, ідеологічних чинників. На основі такого критерію К. Цвайгерт і Х. Кьотц виділяють низку правових кіл: романське правове коло, германське правове коло, скандинавське, англо-американське, соціалістичне, ісламське, індуське та далекосхідне правове коло [35].

    Російські вчені здебільшого виокремлюють романо-германську, англосаксонську, релігійну, традиційно-звичаєву та слов’янську правові сім’ї. На теперішній час у вітчизняній правовій науці вчені здебільшого притримуються загальновизнаного підходу до класифікації правових систем сучасності, хоча й має місце відповідна розбіжність у їхніх поглядах. Так, В.О. Котюк називає такі правові сім’ї як соціалістична, континентальна, загального права, мусульманського, релігійного (за винятком ісламу та канонічного права) і традиційного права [36]. Представники Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України надають класифікацію, в межах якої визначають романо-германську (континентальну) сім’ю з виділенням у ній романської та центрально-європейської (германської) груп; англо-американську сім’ю; сім’ю релігійного права (з відокремленням мусульманського, індуського та іудейського права); сім’ю традиційного права, окрему групу змішаних правових систем [37].

    Водночас О.Ф. Скакун виокремлює такі типи правових систем: романо-германський; англо-американський; змішаний (гібридний, що включає північноєвропейську та латиноамериканську групи правових систем); релігійно-традиційний, що включає релігійно-общинну групу, до якої входить мусульманське та індуське право, далекосхідну групу, до якої входить китайське та японське право; та звичаєво-общинну групу, представлену звичаєвим правом Африки і Мадагаскару [10]. При цьому основні параметри ознак типу правової системи визначаються місцем і роллю правової системи в соціальній системі, а також її цільовою спрямованістю. Л.А. Луць пропонує таку класифікацію типів правових систем: романо-германський; англо-американський; релігійно-звичаєвий (традиційний) з підтипами: релігійно-общинний, філософсько-традиційний, звичаєво-общинний; змішаний з підтипами: латиноамериканський та скандинавський; міждержавний [20].

    Пропонуються й інші варіанти підходів до класифікації національних правових систем, зокрема поділ їх на «материнські» як основоположні та «дочірні» як похідні від основоположних; або «чисті», що не зазнали у процесі формування впливу інших правових систем, та «гібридні», які зазнали у своєму формуванні впливу з боку інших; віддиференційовані як відособлені відносно релігії і звичаю, та невіддиференційовані, в яких право нерозривно пов’язане з іншими регуляторами й цінностями, також має місце типологізація правових систем заснована на виділенні відповідних правових традицій і цивілізаційному підході.

    При всьому різноманітті підходів як у вітчизняній, так й зарубіжній юридичній науці, керуючись, як правило, сукупним критерієм, що охоплює спільність історичних коренів виникнення і розвитку правових систем, єдність у структурі системи права, єдину природу норми права, спільність основного джерела права, принципів правового регулювання, єдність юридичної техніки, традиційно виокремлюють такі правові сім’ї як романо-германську, англо-американську, релігійну (мусульманське, індуське, іудейське, канонічне право), традиційну (далекосхідне право), звичаєву (африканське право) правові сім’ї та групу змішаних правових систем.

    На основі розглянутого вище, правову систему певного суспільства, яку термінологічно є сенс іменувати як національну правову систему, можна представити як сукупність взаємопов’язаних правових явищ та юридичних процесів, зумовлених об’єктивними закономірностями та історичним шляхом розвитку конкретного суспільства, що має унікальні (властиві лише певній національній правовій системі), особливі (властиві певній групі (сукупності) національних правових систем) і загальні (притаманні всім правовим системам як надбанню людства) риси та характеристики.

    Поняття «правова система» пов’язується, як правило, з розв’язанням таких завдань у вітчизняному правознавстві як вирішення суперечок щодо поняття права; вирішення проблем, які виникають у методології наукового дослідження (забезпечення синтезу знань про правові явища, широке застосування системного підходу у вивченні правової дійсності, розгляд генетичного аспекту правової системи); розвиток загальних уявлень про різні правові явища, поняттєвого апарату юридичної науки.

    Окрім цього, значимість поняття «правова система» (яка є об’єднуючим, динамічним, просторово-часовим і системно-організаційним зрізом існування права) полягає в можливості дослідження правових явищ у їх єдності, як частини цілого; проведенні аналізу внутрішньої організації правової дійсності конкретного суспільства в певний час, а також взаємодії структурних частин у процесі здійснення функцій системи.

    Це поняття має певну практичну значимість: орієнтує на правильне здійснення системного аналізу при визначенні проблем, які потребують практичного вирішення чи встановлення шляхів їх розв’язання; дозволяє встановити реальні правові механізми їх вирішення (врегулювання поведінки особи, усунення прогалин або розв’язання колізій у законодавстві тощо). Необхідним є це поняття й для типології національних правових систем світу, проведення порівняльно-правових досліджень, для яких воно є базовим.


    Список використаних джерел

    1. Матузов Н. И. Правовая система и личность : [монография] / Н. И. Матузов. – Саратов : Изд-во Саратовского ун-та, 1987. – 294 с.
    2. Общая теория права : курс лекций / [В. А. Туманов, В. К. Бабаев, А. Х. Саидов и др.] ; под ред. В. К. Бабаева. – Нижний Новгород, 1993. – 544 с.
    3. Теория государства и права : учеб. для юрид. вузов / [С. С. Алексеев, С. И. Архипов, В. М. Корельский и др.] ; под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. – М. : ИНФРА*М-НОРМА, 1997. – 570 с.
    4. Синюков В. Н. Российская правовая система. Введение в общую теорию : [монография] / В. Н. Синюков. – Саратов : Полиграфист, 1994. – 495 с.
    5. Байтин М. И. Право – связующее звено между политической властью, государством и правовой системой общества / М. И. Байтин // Вопросы теории государства и права. Личность, право, правовая система : межвуз. науч. сб. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1988. – Вып. 8. – С. 32 – 45.
    6. Луць Л. А. Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Л. А. Луць. – К., 2005. – 32 с.
    7. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения / Ю. А. Тихомиров. – М. : НОРМА, 1996. – 432 с.
    8. Дробязко С. Г. Общая теория права : учеб. пособ. / С. Г. Дробязко, В. С. Козлов. – 3-е изд., исправл. и доп. – Минск : Амалфея, 2009. – 484 с.
    9. Рабинович П. Основы общей теории права и государства : учеб. пособ. / П. Рабинович. – 7-е узд., с изм. – Х. : Консум, 2005. – 319 с.
    10. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консум, 2006. – 687 с.
    11. Оніщенко Н. М. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку правової системи : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Н. М. Оніщенко. – К., 2002. – 32 с.
    12. Теория государства и права : курс лекций / [М. Н. Марченко, А. В. Мицкевич, О. Э. Лейст и др.] ; под ред. М. Н. Марченко. – Т. 2. – М. : Зерцало, 2004. – 480 с.
    13. Садовська О. М. Правова система Італії: загальнотеоретична характеристика основних елементів : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / О. М. Садовська. – Х., 2001. – 18 с.
    14. Актуальні проблеми теорії держави та права : навч. посіб. / [Є. В. Білозьоров, Є. О. Гіда, А. М. Завальний та ін.] ; за заг ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2010. – 260 с.
    15. Карбонье Ж. Юридическая социология / Ж. Карбонье. – М. : Прогресс, 1986. – 387 с.
    16. Погорілко В. Правова система – система права – система законодавства суверенної України / В. Погорілко, А. Малишко // Право України. – 1993. – № 9 – 10. – С. 10 – 17.
    17. Теория государства и права : курс лекций / [М. И. Байтин, В. Л. Кулаков, И. Н. Сенякин и др.] ; под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – М. : Юристъ, 1997. – 672 с.
    18. The Encyclopedia Britanica Micropedia. – Yol. 6.
    19. Newton C. R. Yeneral, principles of Law / C. R. Newton . – London, 1977.
    20. Coulding M. P. Philosophy of Law / M. P. Coulding. – New Lersey. – 1975.
    21. The Sociology of Law. A Social Itructural Perspectiwes // Ecl. By W. Evanc. NY., 1980. – 377 р.
    22. Allen E. Tarhswoth. An introduction to the Legal system of the United States / Allen E. Tarhswoth. – New York, 1983. – 171 р.
    23. Фридмэн Л. Введение в американское право / Л. Фридмэн ; пер. с англ. Под ред. М. Калантаровой. – М. : Прогресс, 1992. – 286 с.
    24. Коцюба О. П. Проблеми формування правової системи і законодавства України / О. П. Коцюба // Правова система України: теорія і практика : тези доп. і наук. повід. наук.-практ. конф. Ін-ту д-ви і права ім. В.М. Корецького АН України (7 – 8 жовт. 1993 р). – К., 1993. – С. 10 – 14.
    25. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права : підруч. / М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. – К. : Кондор, 2006. – 477 с.
    26. Проблемы общей теории права и государства : учеб. для юрид. вузов / [В. В. Лазарев, В. В. Лапаева, Е. А. Лукашева и др.] ; под ред. В. С. Нерсесянца. – М. : НОРМА-ИНФРА М, 1999. – 832 с.
    27. Луць Л. А. Загальна теорія держави і права : навч.-метод. посіб. / Л. А. Луць. – К. : Атіка, 2008. – 412 с.
    28. Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : [монографія] / [Ю. М. Оборотов, В. В. Завальнюк, В. В. Дудченко та ін.] ; за ред. Ю. М. Оборотова. – О. : Фенікс, 2012. – 492 с.
    29. Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: зб. наук. праць / За ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Гриценка, О. К. Маріна ; упор. О. В. Кресін, І. М. Ситар. – К. : Логос, 2011. – 520 с.
    30. Ткаченко В. Д. Порівняльне правознавство : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук’янов ; за ред. В. Д. Ткаченка. – Х. : Право, 2003. – 274 с.
    31. Луць Л. А. Сучасні правові системи світу : навч. посіб. / Л. А. Луць. – Л. : Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – 241 с.
    32. Sauser-Hall N. Function et methode du droit compare / N. Sauser-Hall. – Paris, 1913.
    33. Merryman J. Comparative Law: Western European and Latin American Systems / J. Merryman, D. Clark. – N. Y., 1978.
    34. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В. А. Туманова. – М. : Международные отношения, 2003. – 400 с.
    35. Цвайгерт К. Введение в сравнительное правоведение в сфере частого права. Т. 1 : Основы / К. Цвайгерт, Х. Кетц. – М., 1998. – 480 с.
    36. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / В. О. Котюк. – К. : Атіка, 2005. – 592 с.
    37. Правові системи сучасності : навч. посіб. для магіст. права / [Ю. С. Шемшученко, Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчук та ін.] ; відп. ред. Ю. С. Шемшученко. – К. : Юридична думка, 2012. – 492 с.