Навчальні матеріали

ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНІ КОНФЛІКТИ ТА ПРОФЕСІЙНА ДЕФОРМАЦІЯ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ

  • Мультимедійна презентація
  • Тестовий контроль знань
    • ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
  • 1. Соціальні конфлікти та їх прояв у сфері поліцейської діяльності. Міжнаціональні
    конфлікти і роль поліції в їх припиненні
  • 2. Роль ризику у професійній діяльності поліцейського
  • 3. Поняття професійної деформації поліцейського. Форми професійної деформації
    поліцейського. Рівні професійної деформації поліцейського
  • 4. Причини й умови професійної деформації поліцейського
  • 5. Основні напрями профілактики та подолання професійної деформації поліцейського

    • 1. Соціальні конфлікти та їх прояв у сфері поліцейської діяльності. Міжнаціональні
    конфлікти і роль поліції в їх припиненні

    Історія людської цивілізації насичена різними конфліктами. Одні конфлікти охоплювали цілі континенти, десятки країн і народів, інші – великі і малі соціальні спільноти, треті відбувались між окремими людьми.

    З найдавніших часів люди намагались вирішувати протиріччя і мріяли про безконфліктне суспільство. Виникнення держави також можна розглядати як прагнення створити універсальний механізм для попередження і вирішення конфліктів. В найдавніших законах хетського царя Хаммурапі містяться десятки способів вирішення конфліктних ситуацій. За легендою, цар Соломон прославився своєю мудрістю та вмінням уникати й вирішувати конфлікти.

    Знання природи, видів, структури та причин конфліктів, уміння правильно обрати стратегію поведінки в конфлікті чи втручання в конфлікт є необхідною компетентністю поліцейських.

    Конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) – зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій або поглядів опонентів – суб’єктів соціальної взаємодії.

    Кожна сторона робить усе, аби була прийнята її точка зору чи мета, і заважає іншій стороні робити те ж саме. Найпоширенішим підходом до визначення конфлікту є його визначення через соціальні суперечності. Водночас у науковій літературі позиції щодо природи та сутності конфлікту визначаються по-різному: так, зокрема Г. Спенсер розглядав конфлікт як необхідне явище в історії розвитку людства, стимул соціального розвитку; М. Вебер позначив його як боротьбу; Л. Гумплович, Т. Веблен, К. Левін, Г. Зіммель визначали його як спір та форму соціалізації індивіда; Р. Парк включав конфлікт до числа чотирьох основних видів соціальної взаємодії поряд зі змаганням, пристосуванням та асиміляцією; Л. Козер розглядав конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває спрямованість та почуття соціальних груп або індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі – владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо. Він уважав конфлікт важливим елементом соціальної взаємодії, який сприяє припиненню або зміцненню соціальних зв’язків.

    Украй важливо розпізнавати конфлікти та вміти їх відрізняти від інших явищ, які схожі за своїми проявами на конфлікт. Зокрема, у конфліктах, як правило, обов’язково існує напруження між сторонами та взаємне виключення інтересів. Натомість таким явищам, як змагання, конкуренція чи випробування, попри те, що для них характерна наявність протиборства сторін, не властиво переходити у ворожу поведінку, що й відрізняє їх за своїм характером і природою від конфлікту.

    Для найбільш повного розуміння відмінностей цих явищ варто виокремити властивості та ознаки конфлікту, якими є:

    1. наявність ситуації, яка сприймається учасниками як конфліктна;
    2. неподільність об’єкта конфлікту, тобто предмет не може бути поділений справедливо між учасниками конфліктної взаємодії;
    3. активність сторін та бажання продовжувати конфліктну взаємодію задля досягнення своїх цілей, а не пошуку шляхів вирішення конфлікту;
    4. невизначеність результату, розходження цілей і поведінки кожної зі сторін.

    Варто додати ще й таку ознаку конфлікту, як підвищений емоційний фон, ворожий настрій та загострення негативних емоцій. З огляду на вищевказане цілком логічним є те, що, коли люди думають про конфлікт, вони найчастіше асоціюють його з агресією, погрозами, суперечками, ворожістю тощо. У результаті існує думка, що конфлікт – явище завжди небажане, що його треба негайно вирішувати, як тільки він виникає, або взагалі уникати.

    Звичайно, конфлікт не завжди має позитивний характер. Але в багатьох випадках конфлікт допомагає виявити різноманітність точок зору, дає додаткову інформацію про ситуацію, що склалася у взаєминах між людьми, допомагає виявити більше число альтернатив або проблем, які слід вирішити для розвитку відносин. Розуміння природи конфлікту робить процес прийняття рішень більш ефективним, оскільки дає людям можливість висловити свої думки й тим самим задовольнити особисті потреби та інтереси.

    Визначальною особливістю професійної діяльності працівників поліції є те, що ця діяльність відбувається зазвичай за умови різних соціальних конфліктів, тобто в агресивному соціальному оточуючому середовищі. Тому ефективність професійної діяльності правоохоронців детермінується багатьма факторами, до числа яких належить й уміння попереджувати та розв’язувати конфлікти, вміти управляти конфліктом, вибирати в конфлікті раціональний стиль поведінки, позитивно впливати на свого опонента для конструктивного розв’язування конфліктної ситуації або конфлікту. Тому до складу професійних знань працівників поліції мають входити й знання про джерела, чинники, зміст та види конфліктів, про умови їх виникнення та закономірності протікання.

    Працівник поліції, забезпечуючи публічну безпеку та порядок, вимушений вступати у правовідносини з громадянином-правопорушником користуючись наданими правами і повноваженнями; вживати заходи для припинення антигромадських діянь з боку порушників, що вже є конфліктною ситуацією, так як в цьому простежується одна з умов конфлікту – «нав’язування» своєї волі противнику, вирішення конфлікту саме із застосуванням примусу і ніяк по іншому» [1].

    При виникненні конфліктів люди мають неоднаковий ліміт поведінкової активності, можуть протягом певного часу бути некерованими. У такому стані людина може ініціювати збудження працівника поліції та порушити психологічну атмосферу розмови. Ступінь активності індивіда залежить від нього самого [2].

    В процесі суперечностей між поліцейським та правопорушником, останній відчуває психологічне напруження, так як розуміє вагому протидію з боку правоохоронця. Реакція на фрустрацію в конфлікті проявляється тоді, коли на шляху до мети існує перешкода, яка може виражатись у:

    Правопорушник, який знаходиться в стані фрустрації, відчуває переживання, емоційну напругу та його поведінка в конфлікті може носити деструктивний характер. Поліцейський, в свою чергу, повинен виявляти емоційну стійкість та в стані врівноваженості вдаватися до пошуків конструктивних шляхів вирішення конфлікту на відміну від особистостей, які знаходяться у фруструючому стані.

    Конфлікти завжди супроводжуються негативним емоційним фоном. Суб’єкт конфлікту проявляє такі негативні емоції, як агресія, апатія, ненависть та ін. Розрізняють наступні параметри поведінкової атрибутики конфліктів:

    Залежно від прояву негативних відносин конфліктної особистості виділяються наступні рівні розвитку конфліктів у схильних до конфліктної поведінки людей:

    Перший рівень – зіткнення, конфронтація. Тимчасові прирікання, критичні зауваження є серйозною загрозою для погіршення взаємовідносин між поліцейським та громадянином. Якщо зіткнення продовжується досить довго та носить стійкий характер, можливе виникнення серйозних труднощів у подальшому спілкуванні.

    Другий рівень – суперечки. Ступінь напруги, непорозуміння між суб’єктами зростає, при цьому збільшується кількість приводів, причин для виникнення суперечок; періоди відчуження збільшуються в часі, зменшується бажання зрозуміти іншого та є приводом до рішучих превентивних дій поліцейського.

    Третій рівень – скандал, криза. Протиріччя у взаємовідносинах досягають високого ступеня гостроти, конфлікт остаточно переходить у відкриту стадію. Цей рівень характеризується емоційною нестриманістю, зривами, погрозами, образами та можливим застосуванням превентивних заходів з боку поліцейського [5].

    Конфлікти заважають досягненню практичних цілей діяльності, що у процесі конфліктної взаємодії неминуче відбувається переключення уваги й снаги учасників із проблем правоохоронної діяльності на з’ясування міжособистісних відносин (наприклад, конфлікт між поліцейським та громадянином), дезорганізується мислення, руйнуються сформовані системи відносин.

    Конфлікти, які виникають у службовій діяльності працівників поліції, характеризуються:

    Більше 80% управлінських рішень, які приймають керівники підрозділів поліції, стають реальними приводами для виникнення конфлікту. Це відбувається в силу переважної впливу субординації, нерідко виключає вільний обмін думками, припиненням з боку керівництва спроб жодних дискусій та обговорень [6].

    В правоохоронних структурах мала кількість уваги приділяється вивченню форм і методів розв’язання реальних та явних конфліктів, які характеризуються надмірною впевненістю у своїй правоті, грубістю та неуважному ставленні поліцейських до громадян.

    В період реформації поліції, керівник будь-якого підрозділу намагається здійснювати системно-функціональний аналіз, який показує реальність функціональності конфлікту. Тобто враховується індивідуальний вплив конфлікту, і для кого з опонентів він виявився конструктивним, а для кого – деструктивним.

    Конструктивні наслідки виявляються в:

    При цьому враховується, що поліцейський:

    Усі причини виникнення конфліктів у колективах органів та підрозділів МВС можна розподілити на три основні групи:

    1. Причини, що випливають із властивостей особистості керівника і стилю його роботи:

    2. Причини, пов’язані з відносинами між особистістю і групою:

    3. Причини, що випливають із властивостей колектива:

    4. Причини, що випливають від індивідуально-особистісних характеристик поліцейського:

    Окремо варто розглянути й дії поліції (поліцейського) при розв’язанні конфліктних ситуацій під час масових акцій, адже цей тип конфліктів вважається найбільш складним. Як попередити і розв’язати конфлікт, що виникає між громадянами та поліцейськими чи самими громадянами? Чи можна взагалі управляти цими конфліктами? Ми відповідаємо на це запитання позитивно. Разом з тим, прогнозування та вирішення конфлікту є величезним мистецтвом.

    Важливо в процесі оволодіння цим мистецтвом не допустити суттєві помилки. Оскільки: конфлікт = проблема + конфліктна ситуація + учасники конфлікту + інцидент, то, зрозуміло, що для того аби прогнозувати конфлікт, поліцейському необхідно знати та вміти визначати:

    1. Чи є проблема?
    2. В якому напрямку розвивається конфліктна ситуація?
    3. Хто потенційні учасники можливого конфлікту, чи спроможні вони його спровокувати?
    4. Яка ймовірність виникнення конфлікту?

    Тому, найпростіші дії щодо прогнозування конфлікту повинні містити в себе аналіз з кожного із відокремлених компонентів та їх системний розгляд для того, щоб побачити, тобто прогнозувати, в якому напрямку буде відбуватися розгортання подій в цілому.

    Розглянемо послідовно кожний компонент системи елементів, їх функціонування і напрямок розвитку, під час якого конфлікт нарощується і може досягти критичного рівня, на якому важко буде поліцейським керувати ним, а, тим більше, вирішувати його.

    1. Чи є проблема? Проблема виникає там, де є протиріччя між людьми. Важливо усвідомити точки зіткнення сторін конфлікту і розбіжності між ними. В більшості випадків розбіжності по справжньому не усвідомлюються, а схоже стає невідомим. Тому, поліцейському бажано з’ясувати:

    Визначитися в суті цього компонента допомагають відповіді на спірні запитання:

    2. Чи назріває або в якому напрямку розвивається конфліктна ситуація? Конфліктна ситуація – це ще не конфлікт. Відношення між потенційно конфліктуючими сторонами можуть погіршуватися або покращуватися. Для прогнозування конфлікту важливо зрозуміти і побачити не лише наявність конфліктної ситуації, але й той напрям, в якому вона розвивається: зменшується або, навпаки, погіршується, тобто веде до протиборства сторін.

    3. Хто потенційні учасники можливого конфлікту, чи спроможні вони його спровокувати? Аналіз психологічних особливостей учасників потенційно можливого конфлікту вимагає, перш за все, звернути увагу на їх мотиви, ціннісні орієнтації, особливості характеру манери поведінки. Допомогти поліцейському здійснити аналіз учасників конфлікту можуть наступні запитання:

    4. Інцидент. Який він? В чому його особливості? Чи буде він детонатором конфлікту? Розібратися в даному компоненті поліцейському допоможуть запитання:

    Використання схеми:

    діагноз – прогнозування – прийняття рішення

    як єдиного і постійного процесу допомагає запобігти негативним наслідкам конфлікту. Ключем до стратегії поведінки поліцейського в таких випадках повинна бути логіка управлінського процесу.

    Отже, назвемо етапи управління конфліктом:

    1. Визначення учасників конфлікту. Це дуже важливо з точки зору психологічного аналізу причин конфлікту.
    2. Формулювання проблеми, тобто основного протиріччя, що є базою конфлікту.
    3. Вивчення та визначення поліцейським мотивів опонентів. Цей етап є найбільш психологічним. Тут дуже важливо виявити об’єктивність та емпатію і рефлексію, тобто здатність відчувати та думати за тих людей, що стали опонентами у даній конфліктній ситуації.
    4. Розробка варіантів виходу з конфлікту, саме не одного, а декількох варіантів, прогнозування можливих бажань протилежних сторін.
    5. Ознайомлення опонентів з варіантами рішення. Залежно від психологічних особливостей суперників та наявності часу це можна зробити індивідуально або зібрати всіх учасників конфлікту і провести обговорення цих варіантів.
    6. Прийняття компромісного рішення.
    7. Реалізація прийнятного рішення.
    8. Аналіз та оцінка ефективності виходу з конфлікту. Якщо відбувається збір інформації ті відслідковується поточний стан конфлікту, аналіз конфліктоутворюючих факторів, причин та умов конкретного конфлікту, тоді значно легше розробити рекомендації для прийняття рішень щодо врегулювання конфлікта.

    Допомогти цьому можуть наступні процедури:

    Засоби, методи і дії щодо врегулювання конфлікта повинні підбиратися відповідно до кожного етапу. Конструктивному вирішенню конфліктів сприяють наступні фактори:

    МІЖНАЦІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ І РОЛЬ ПОЛІЦІЇ В ЇХ ПРИПИНЕННІ
    (Рекомендації з питань поліцейської діяльності в багатонаціональному суспільстві, Розділ VI Попередження та врегулювання конфліктів)

    Як зазначено у Вступі, ВКНМ відводить поліції ключову роль у попередженні міжнаціональних конфліктів. Це обумовлено низкою факторів: відповідальністю поліції за підтримку громадського порядку і спокою, наявністю в неї повноважень для досягнення цієї мети, а також інформації про напруженість або інциденти, які можуть призвести до міжнаціонального конфлікту; володінням поліцією професійними навичками, які можуть бути використані з метою запобігання переростання такої напруженості і інцидентів у відкрите фізичне насильство між етнічними групами. Часто вважається, що відповідальність поліції стосовно міжнаціональних конфліктів зводиться до реагування у випадку виникнення відкритих конфліктів, а саме, до наведення порядку і притягнення до відповідальності порушників закону. Таке тлумачення випускає з уваги важливість ролі поліції на більш ранніх стадіях потенційного розвитку конфлікту, а також у деескалації напруженості між етнічними групами після відновлення громадського порядку. Безумовно, поліція не несе виняткової відповідальності за попередження конфліктів на етнічному ґрунті і за вживання заходів з їх врегулювання, але у співробітництві з органами влади і громадянським суспільством вона може зіграти вирішальну роль.

    Ключовим внеском в попередження міжнаціональних конфліктів з боку поліції може бути моніторинг рівня напруженості між етнічними групами на підставі фактичних даних і систематичних показників.

    Дані повинні відбивати: (а) кількість і серйозність окремих інцидентів (наприклад, погроз або міжособистісного насильства) між представниками різних груп, які мають потенціал для ескалації, і (б) відомості, отримані з джерел всередині громад, про загальний рівень міжетнічної ворожості серед груп або про існування планів здійснення конкретних ворожих дій. Для збору таких відомостей поліції необхідно побудувати відносини довіри і налагодити контакти з усіма етнічними групами, а також встановити зв’язок з надійними і неупередженими джерелами інформації. Для можливості збирання і порівняння інформації про рівень етнічної напруженості в часі і по різних регіонах повинні бути вироблені систематичні показники.

    Такі показники повинні відстежуватися як на національному, так і на місцевому рівні. Інші органи влади, на місцевому або регіональному рівні, і НУО також можуть сприяти здійсненню моніторингу напруженості. У той час, як детальна інформація, використана в результаті такого моніторингу, може залишатися конфіденційною, важливо, щоб поліція або органи влади, у певних обставинах, сповіщали громадськість про результати спостереження (наприклад, у випадках, коли ЗМІ або екстремістські угруповання перебільшують існуючий рівень напруженості в корисливих цілях). Державам варто забезпечити запровадження і ефективне функціонування механізму моніторингу етнічної напруженості поліцією як на місцевому, так і на національному рівні, а також провести чіткий розподіл обов’язків із збору і керування цими даними, а також організувати необхідне навчання відповідальних за це працівників. Держави повинні також подбати про те, щоби всі працівники поліції чітко розуміли важливість своєї ролі в попередженні конфліктів і напруженості на етнічному ґрунті, а також, щоб ця роль була відображена у програмах навчання поліції.

    Метою навчання повинно стати розуміння старшим складом і керівниками оперативних підрозділів потенційних причин і динаміки розвитку міжнаціональних конфліктів, одержання ними навичок посередництва, а також розуміння того, як публічний авторитет поліції може бути використаний для того, аби схилити потенційно конфліктні групи до пошуку ненасильницьких рішень.

    Держави також повинні гарантувати, що «попередження конфліктів на етнічному ґрунті» не служить, у розумінні поліції, виправданням репресивних заходів, що зазіхають на права меншин, а превентивні заходи є частиною ширшої політики з підтримки інтеграції меншин і зміцнення міжетнічних відносин. Легітимність поліції і її здатність схилити всі етнічні групи до ненасильницьких шляхів рішення в конфліктних ситуаціях прямо залежатимуть від того, сприймається чи ні поліція, як орган що заслуговує на довіру і діє справедливо відносно всіх груп населення відповідно до прав людини.

    Поліція також повинна бути належним чином підготовлена і споряджена для професійного і безстороннього врегулювання громадських безпорядків і конфліктів на етнічному ґрунті з метою деескалації конфліктів і їх розв’язання, по мірі можливості, за допомогою посередництва та з мінімальним застосуванням сили.

    Підтримка громадського порядку є головним обов’язком поліції в демократичній державі. У багатонаціональній державі відкритий міжнаціональний конфлікт є вкрай серйозною формою порушення громадського порядку, оскільки містить погрозу самим основам соціальної єдності держави. Отже, здатність поліції управляти і розв’язувати такі спалахи громадських заворушень є принципово важливою для підтримки благополуччя багатонаціонального суспільства. Тому працівники, відповідальні за операції з відновлення порядку і врегулювання проявів міжнаціональних конфліктів, повинні пройти відповідне навчання.

    При врегулюванні проявів міжнаціональних конфліктів поліція повинна бути не тільки технічно ефективною, але й підтримувати свою легітимність в очах всіх груп і завжди діяти відповідно до міжнародно визнаних стандартів прав людини. Головним питанням є застосування сили поліцією. Хоча поліція має право відповідно до закону застосовувати силу для врегулювання відкритих конфліктів, необхідне використання сили в мінімальному ступені і тільки як крайнього засобу повинно бути її професійною метою. Там, де тільки можливо, повинні застосовуватися альтернативні методи, такі як посередництво, а також повинні бути розроблені чіткі інструкції, за яких обставин застосування сили є виправданим і як воно повинно здійснюватися.

    Поліція повинна завжди пам’ятати, що її діяльність невід’ємна від загального контексту міжнаціональних відносин: вона є невід’ємною складовою безперервного соціального і політичного процесу в демократичній державі. Її дії, як органу державної влади, відповідального за врегулювання відкритих конфліктів усередині держави, принаймні, у коротко- або середньостроковій перспективі, мають вирішальний вплив на подальший розвиток міжетнічних відносин і майбутнє держави в цілому. У зв’язку з цим її здатність зберегти довіру всіх етнічних груп під час врегулювання конфлікту і відновлення громадського порядку, є надзвичайно важливою. Якщо у виконанні цієї ролі поліція діє упереджено або її дії сприймаються як такі стосовно меншин, її легітимність в очах меншин, як органу, що представляє державу, буде втраченою. Тому важливо, щоб усі працівники поліції, незалежно від етнічного походження, діяли професійно чесно в ситуації міжнаціонального конфлікту.

    Поліція повинна тісно взаємодіяти з іншими органами державної влади, особливо на місцевому рівні, з метою координації своєї діяльності щодо запобігання та врегулювання міжнаціональних конфліктів із ширшими заходами, спрямованими на інтеграцію меншин і будівництво успішного багатонаціонального суспільства. У той час, як врегулювання відкритих етнічних конфліктів є головним обов’язком поліції, попередження таких конфліктів і зняття напруження як їхніх наслідків є завданням, рішенню якого поліція може й повинна сприяти, але яке не є винятково її прерогативою. Інші органи влади також повинні активно діяти і, особливо, проявляти лідерство у виявленні і усуненні глибинних причин таких конфліктів. Які саме органи повинні бути задіяні, може залежати, до певного ступеня, від характеру таких причин: наприклад, якщо конфлікт обумовлений проблемою місця проживання або власності на житло, головну роль можуть взяти на себе органи житлового господарства. Вирішальну роль зіграють органи, здатні об’єднати членів конфронтуючих груп, побудувати мости на особистому рівні і організувати спільні проекти просування різноманітних спільних інтересів. У довгостроковій перспективі освіта і особливо програми, що об’єднують молодь із різних груп, відіграватиме вирішальну роль, і, тому, керівництво органів освіти повинно також розглядатися як ключові гравці. Оскільки дуже важливо вирішувати ці питання на місцевому рівні, значна роль також приділятиметься органам місцевого самоврядування.

    Як на національному, так і на місцевому рівні, поліція та інші органи влади повинні об’єднатися для спільної розробки стратегій (у тому числі, з використанням ЗМІ) запобігання міжнаціональним конфліктам та забезпечення цілісності багатонаціонального суспільства. Існує багато прикладів, коли такі конфлікти виникали або підсилювалися, в першу чергу, через те, що відповідальні органи не виявили їхні ознаки на достатньо початковій стадії, не продемонстрували відданості до дії або не зуміли організувати ефективні і скоординовані дії з їх усунення. Державам слід прагнути до заохочення координації дій відповідних органів на національному і місцевому рівнях, як частини ширшої стратегії з посилення інтеграції меншин на всіх рівнях. З цією метою необхідно буде створювати формальні структури та об’єднання. Роль поліції повинна сприйматися як невід’ємна складова процесу досягнення єдності в багатонаціональному суспільстві, і тому поліція, інші органи влади та національні і етнічні меншини повинні бути активними партнерами.


    2. Роль ризику у професійній діяльності поліцейського

    Ризик у професійній діяльності – це досить специфічний фактор, який складається під впливом варіативних обставин екстремальної ситуації. Наприклад, в ракурсі поліцейської діяльності «ризикувати» – означає свідомо піддавати своє життя і здоров’я ймовірності каліцтва, зумовленої впливом небезпечних факторів, наприклад при затриманні озброєного злочинця. Ризик тісно пов’язаний з поняттям професійного стресу – нормальною реакцією організму на нестандартні умови діяльності.

    Як зазначає А. Я. Анцупов, причиною стресу є неадекватна оцінка людиною своїх можливостей, що може привести до помилок при прийнятті рішень. Автор констатував негативну модальність поняття, його деструктивну функцію [9].

    Слово «стрес» вперше ввів в обіг канадський лікар і біолог, директор інституту експериментальної медицини та хірургії Г. Сельє, автор вчення про стрес і дистрес. Невірно розуміти під стресом тільки таке нервове напруження, яке призводить до хвороб, стверджував вчений. Стрес – це неспецифічна відповідь організму на будь-яку пред’явлену йому вимогу. Поняття «дистрес» (в перекладі з англійської «страждання») автор застосував для того, щоб розділити між собою нормальний і несприятливий розвиток стресової реакції.

    В основному, термін «стрес» використовують, коли говорять про стрес-фактори, вкладаючи в це поняття і негативний, і позитивний вплив даного чинника. В літературі не завжди чітко розмежовуються поняття стресу, напруги, тривожності, емоційного стресу, психологічного стресу і т.д. [10].

    Уникати стресових ситуацій неможливо, вважає Г. Сельє, та й не потрібно, бо стрес – це саме життя, і відсутність стресу означає смерть. Звичайно, різні люди по-різному реагують на одні й ті ж подразники і не завжди свідомо реагують на всі види стресів, яким піддаються. Вони зазвичай помічають ті стреси, які негативно на них позначаються.

    При психологічному аналізі структури стресостійкості поліцейських, стрес можна розглядати з кількох позицій як:

    Професійна діяльність поліцейських характеризується високим рівнем небезпеки, ризикованістю, високим рівнем травматизації, стресогенністю, високим рівнем відповідальності; діями в невизначених ситуаціях, інколи в умовах обмеженого простору і дефіциту часу. Поліцейська діяльність висуває підвищені вимоги до психологічних якостей особистості, що характеризує індивідуально-психологічні (темп, соціальна ергічність, соціальний темп) і особистісні якості (схильність до ризику і стресостійкість, активність позиції, впевненість в собі, позитивна самооцінка, висока мотивація досягнення, впевненість і швидкість у прийнятті рішень).

    Дослідженням ризику в професійній діяльності присвячені дослідження Т. В. Корнілової. Автор досліджує професійний ризик та його складові у працівників поліції. У межах досліджень встановлено, що «особистісна ризикованість пов’язана з факторами конформності, відповідальності і сміливості». Ризикувати працівник готовий, коли відчуває підтримку групи. Не пов’язаними з особистісним ризиком властивостями виступили підвищений контроль поведінки, совісність, обережність / підозрілість, фрустрированість.

    Як вказує автор, підвищення готовності до ризику пов’язане зі зниженням порога активності, що, в свою чергу, пов’язане з упевненістю і активною життєвою позицією. Також Т. В. Корнілова зауважує, що екстремальні професії припускають включеність готовності до ризику в моральні і психологічні ресурси людини. Однак ризик тут не обов’язково пов’язаний із зазначеними вище зовнішніми і внутрішніми факторами небезпеки. Так, для поліцейських ризик пов’язується з мірою і можливістю застосування сили, яку часто важко розрахувати. Тобто це, скоріше, ризик, пов’язаний з потенціалом адекватності в оцінці ситуації, і реалізацією можливостей саморегуляції [11].

    Таким чином, стресові реакції у професійній діяльності поліцейських можна поділити на емоційні, інтелектуальні, поведінкові та фізіологічні прояви.

    Оптимальна форма прийняття рішень працівниками в екстремальній ситуації передбачає адекватне кожної конкретної ситуації і професійної мети поєднання рефлексивних, структурно-функціональних і динамічних компонентів когнітивного простору свідомості і ресурсів опосередкування, що сприяють найкращому рішенням професійного завдання.

    Поняття «екстремальний» (від латів. extremum – крайній) вживається для об’єднання понять максимуму і мінімуму. При вживанні поняття «екстремальний» йдеться не про нормальні, звичайні умови діяльності, а про обставини, що істотно відрізняються від них. Екстремальні умови можуть створюватися не лише максимізацією (перевантаженням, наддією), але і мінімізацією (недовантаженням: дефіцитом інформації, спілкування, рухів тощо) діючих чинників. Тому ефект впливу на діяльність і стан людини в обох випадках може бути один і той самий.

    У екстремальних умовах проходить діяльність працівників багатьох професій: пілотів, космонавтів, пожежників при гасінні пожежі, військовослужбовців під час виконання бойових завдань, працівників правоохоронних органів при проведенні спецоперацій тощо.

    У професійній діяльності людей можна виділити наступні різновиди екстремальних ситуацій:

    1) швидкоплинна – пов’язана з необхідністю діяти в умовах жорсткого дефіциту часу, у максимально швидкому темпі, при високому рівні організованості та зі значним психологічним навантаженням (участь у ліквідації наслідків катастрофи, рятувальні роботи, затримання злочинця, військова операція);

    2) довготривала – психологічно напружена діяльність протягом тривалого часу (напруженість в діяльності операторів хімічних виробництв, атомних станцій, процес розкриття і розслідування злочину);

    3) ситуація, що потребує постійної готовності до дій, – перебування в монотонних, мало змінюваних умовах в очікуванні екстремальних змін (чергування, перебування на блокпосту ООС);

    4) заснована на надходженні ймовірно недостовірної інформації – потребує екстрених дій за відсутності впевненості в достовірності одержаної інформації (повідомлення про можливу аварію, зникнення людини, про вжиття запобіжних заходів тощо);

    5) породжена суб’єктивними обставинами, тобто самим працівником (відволікання чи нестійкість уваги, непрофесійне виконання дiй та ін.);

    6) викликана «невизначеністю» – потребує прийняття рішення за наявності альтернативних, суб’єктивно однаково значимих варіантів поведінки (виконання чи невиконання службових обов’язків в складних умовах, повідомити про службову недбалість або протиправну поведінку людини чи залишитися з нею у добрих стосунках, сімейний конфлікт тощо) [12].

    Проблеми, пов’язані з різними сторонами прояву невизначеності, стають все більш актуальними і затребуваними через невизначеність простору сучасного світу. Людина, в цих умовах, знаходиться в нестійкому стані, пов’язаному зі змінами, що відбуваються як у власній системі, так і в середовищі. «Це нестійкий стан провокується параметрами середовища і особистість за рахунок адаптивного потенціалу прагне залишитися в стійкій рівновазі» [13]. У зв’язку з цим, однією з найважливіших характеристик особистості, що характеризують її стійкість, є можливість впоратись із невизначеністю – толерантність до невизначеності.

    У перекладі з латинської «tolerantia» буквально означає терпимість, терпіння. У подальшому термін придбав відтінок «стійкості», а при введенні в психологію конструкту «толерантність до невизначеності» – інтелектуальноособистісної властивості, що означає прийняття людиною невизначеності, новизни або суперечливості умов своїх дій і рішень. Ситуація вибору визначається через характеристику невизначеності, тому саме толерантність до невизначеності виявляється ключовим поняттям в проблематиці індивідуальноособистісної регуляції прийняття рішень або виборів людини.

    У психологічній науці можна виділити, в якості основних, такі підходи до розуміння толерантності до невизначеності, як:

    а) поведінковий, або праксиологічний, орієнтований на виявлення реалізованих стратегій прийняття рішень в умовах ризику;

    б) пізнавальний, або когнітивний, спрямований на вивчення схем мислення і когнітивних можливостей людини в сприйнятті ризику і спрямованості стратегій прийняття рішень;

    в) емоційно-мотиваційний, або особистісний, що фокусує специфіку переживань прийняття ризику і подолання невизначеності на основі переваги ризику. Можливість (неможливість) прийняття умов ризику людиною розумною, що здійснює вільний вибір і таким, що відповідає за свої вчинки, включає не тільки мотиваційно-особистісні аспекти регуляції діяльності, а й етичні.

    Поняття «толерантності до невизначеності» однією з перших запровадила Елеонора Френкель-Брунсвік в своїх публікаціях 1948 і 1949 рр., в яких розглядала толерантність до невизначеності відразу в двох аспектах: толерантність в сфері пізнання і в особистісній сфері.

    Виділення термінів толерантність і інтолерантності до невизначеності здійснено в процесі розробки теорії авторитарної особистості Т. Адорно, Е. Френкель-Брунсвік при спробі пояснення німецького антисемітизму.

    Б. Бошнер розділив характеристики інтолерантності до невизначеності особистості на первинні – властивості когнітивного стилю, і вторинні – риси особистості. До рис інтолерантності до невизначеності особистості він відніс: авторитаризм, догматизм, ригідність, закритий склад мислення, тривожність, агресивність, наявність етнічних забобонів [14].

    Ризик є необхідною складовою професійної діяльності поліцейських. Відомо, що працівники оперативних служб (слідчі, детективи, оперуповноважені, дільничні офіцери поліції, патрульні офіцери поліції) при виконанні обов’язків часто потрапляють в ситуації ризику. Невід’ємною частиною такого роду ситуацій, крім загрози благополуччю, є складність здійснення підбору стратегії поведінки прийняття управлінських рішень суб’єктом діяльності через невизначеність результату.

    О. Г. Ніазашвілі у своїх дослідженнях 2007 року довів, що схильність особистості до ризику може бути різною в залежності від виду ризику, від змісту ризикованих ситуацій діяльності (екстремальний і нормативно-звичайний ризик). Соціальна ситуація розвитку (особливості соціальних відносин особистості, соціально-професійна роль і пов’язана з нею діяльність, соціально-економічний статус) впливає на схильність особистості до різних видів ризику. Вік (і зумовлені ним особливості життєдіяльності, потреб і ресурсів особистості), також може позначатися на схильності до різних видів ризику.

    Автор наголошує на тому, що схильність особистості до різних видів ризику (екстремального і нормативно-буденного) може бути пов’язаний з її індивідуально-психологічними якостями:

    Результати багатьох досліджень свідчать, що індивідуальні характеристики є визначальними факторами у процесі прийняття рішень. Очевидно, чоловіки у цьому питанні, відрізняються від жінок. Наприклад, чоловіки більш конкурентоспроможні, оптимістичні, авантюрні та надмірні у досягненні успіху порівняно з жінками. Ці характеристики відіграють важливу роль у готовності до ризику, оскільки в ряді досліджень вказується, що ці характеристики позитивно пов’язані з ризикованою поведінкою.

    Систематичні фактори значно впливають на прийняття рішень людьми. Інформація – це сукупні відомості про об’єкт уявлення. Необхідно зауважити, що судження про явище і інші когнітивні конструкти формуються тільки у взаємодії людей, і іншим способом не утворюються. Відсутність інформації веде до неоднозначності, що може збільшити ризик. Останні дослідження доводять, що жінки мають нижчі позиції у зборі інформації, на відміну від чоловіків, через менший час, який вони на це витрачають.

    Оскільки діяльність працівників правоохоронних органів є динамічною і вимагає постійної підвищеної мобілізації фізичних та інтелектуальних ресурсів, вона може стати причиною розвитку такого функціонального стану як пересичення, а в подальшому причиною розвитку синдрому емоційного вигорання. Ризик піддатися вигоранню залежить від того, наскільки функції, які виконуються працівниками, відповідають їх статево-рольової орієнтації. Так, встановлено, що чоловіки є більш чутливими до впливу стресорів в тих ситуаціях, які вимагають від них демонстрації істинно чоловічих якостей, таких, як фізичні дані, чоловіча відвага, емоційна стриманість, показ своїх досягнень в роботі. Водночас жінки є більш чутливими до стресових факторів при виконанні тих обов’язків, які вимагають від них співпереживання, виховних умінь, підпорядкування.

    Одним з найважливіших чинників виникнення стресу і емоційного вигорання є сім’я. Чоловіки отримують більшу підтримку в родині, що допомагає їм легше впоратися зі стресом. Для жінок, у свою чергу, характерний рольовий конфлікт «сім’я – робота», окрім цього працююча жінка відчуває більш значні робочі перевантаження (у порівнянні з чоловіками) через додаткові домашніх і сімейних обов’язків. Таким чином, сімейне життя може допомогти чоловікові, працівнику правоохоронних органів, впоратися зі стресом краще; жінки-поліцейські можуть не отримати подібної підтримки в сім’ї.

    Багато досліджень намагаються використовувати різні детермінанти, які можуть вплинути на загальне сприйняття ризику між двома статями. Деякі наукові праці підтверджують переважаючу точку зору про те, що жінки мають більшу схильність до ризику, ніж чоловіки. Проте деякі дослідники підтримують протилежну точку зору і вважають, що жінки вимушені ризикувати більше, лише через нищу конкурентоспроможність [15]. Треба також зазначити, що висновки щодо гендерних відмінностей у цих документах, не є остаточними, через те, що мова в них йдеться лише щодо жінок та чоловіків західного світу. Отже, висновки цих досліджень відображають лише відношення до ризику жінок в ряді розвинених країн.

    Безперечно, існують гендерні відмінності в оцінці ризику. По-перше, з точки зору рис характеру, чоловіки більш, оптимістичні, авантюрні та надмірні у досягненні успіху, ніж жінки. Ці типові риси характеру, що можуть надихнути чоловіків на ризик. По-друге, жінки мають більш песимістичне ставлення, ніж чоловіки, до невизначеності. Крім того, жінки мають більш песимістичний спосіб вимірювання ймовірності. Ю. Козелецький позначає, що оцінка ризику безпосередньо залежить від того, як суб’єкт розуміє суть ризикової ситуації. У зв’язку з цим автор виділяє три типи уявлень про ризик: ймовірні (результат залежить від суто випадкових явищ, і його неможливо визначити); евристичні (ситуація зумовлена взаємодією двох або більше незалежних факторів, суб’єкт створює уявлення на основі ієрархічної операціоналізації даних чинників); детермінантні: в цьому випадку рішення приймаються з опорою на якісь чітко визначені правила [16].

    O. Ренн, виділяє чотири основні образи ризику в суспільній свідомості:

    Згідно з даними, отриманими в результаті деяких зарубіжних досліджень щодо готовності до ризику, в міру набуття професійного досвіду, людина стає більш стійкою до невизначеності. Але слід зауважити, що це зростання триває лише до певного рівня, приблизно від 5 до 10 років стажу служби (роботи). З придбанням подальшого досвіду починається динаміка спаду толерантності до невизначеності. Звідси можна зробити висновок, що у співробітників, у міру набуття досвіду професійної діяльності, толерантність до невизначеності збільшується до певного рівня, а потім знижується.

    Однак це не означає, що фахівець, у міру набуття професійного досвіду, стає ригідним, менш адаптивним, інертним і професійно непридатним. Велика частина невизначеності в процесі набуття досвіду стає «вимірною невизначеністю», до якої співробітник звикає і готовий діяти більш осмислено і прагматично. У контексті останнього можна припустити, що під час вступу на службу професійна діяльність для «новачків» слабо диференційована, і дії в екстремальних умовах є ситуаціями невизначеності, які в міру професіоналізації переходять в поле «ризику» – «вимірної невизначеності» [17].

    Змістовно-смислове наповнення поняття «ризик» – вибір, проте вибір, не як спосіб регулятивного опосередкування дійсності, а як величина пасивна, покликана вирішити ситуацію невизначеності шляхом прийняття зовнішніх компонентів, як готового алгоритму дій або суджень. Дослідження О. Ю. Золотової дозволили виділити декілька типів:


    3. Поняття професійної деформації поліцейського. Форми професійної деформації
    поліцейського. Рівні професійної деформації поліцейського

    На початку про професійну деформацію взагалі. Що ж таке професійна деформація, і як вона впливає на ефективність роботи працівника?

    Професійна деформація – явище об’єктивно існуюче, супутнє розвитку людини в її професійній діяльності (цей факт визнається науковцями і знаходить підтвердження на практиці). Загалом, професійну деформацію можна визначити як негативні зміни у морально-психологічних рисах характеру працівників, їхніх службових і позаслужбових відносинах у колективі, які відбуваються під впливом і внаслідок їх професійної діяльності.

    На відміну від професій, де деформація одного працівника не «кидає тінь» на його колег, у діяльності працівників органів поліції таке явище нівелює соціальну цінність праці всіх представників правоохоронної професії. Помилки однієї особи в суспільній свідомості перетворюються на недоліки усіх працівників, породжуючи відповідний негативний стереотип.

    Професійна деформація – це, насамперед, деформація моральна. І якщо у працівника поліції індивідуальна моральна свідомість ще знаходиться у стані формування, то це може призвести до свідомого або несвідомого зловживання службовим становищем, порушення законності.

    Деформація моральної свідомості працівників поліції виявляється в наступних формах:

    Той факт, що професійна деформація – явище об’єктивне існуюче, супутнє розвитку людини в його професійній діяльності – цей факт вже усвідомлений не тільки в наукової, але і художньо-публіцистичній літературі. У романі «Безсоння» письменник А. Крон створює яскравий художній образ цього багатоликого явища: дільничний лікар, що підозрює кожну людину в симуляції; вчитель у школі, що розглядає учнів свого класу як потенційно не здатних до самостійного навчання без його допомоги; співробітник поліції – щиро думає, що в кожного «не без рильця в пусі».

    Природно, констатація професійної деформації в суспільній думці і наукове розуміння її специфіки – далеко не співпадаючі речі. Разом з тим очевидно й інше – на відміну від інших професій, де деформація одного працівника не «кидає тінь» на його колег і не нівелює соціальну цінність їхньої праці, у діяльності працівників органів поліції таке явище в принципі неможливо. Помилки одного персоніфікуються в суспільній свідомості як недоліки всіх працівників, породжуючи відповідний стереотип – «там усі такі».

    Таким чином, постановка проблеми професійної деформації аж ніяк не данина моді, чи ж відповідь на «кон’юнктуру часу. Ця проблема існувала з часу виникнення поліції й існує дотепер, саме як негативна альтернатива, закладена в механізмі професійної діяльності органів поліції, що переповнена конфліктними ситуаціями. Природно, виникають закономірні питання: які стан і ступінь наукової розробленості цієї проблеми? По якому, образно говорячи, «науковому відомству» проходить її компетентний розгляд? Чи можливо уникнути деформації, працюючи, наприклад, в апараті карного розшуку, де основний об’єкт діяльності – злочинці? Як співвідносяться об’єктивні умови, що визначають деформацію і суб’єктивне волевиявлення самих його співробітників? Нарешті, які напрямки профілактики деформації в існуючих матеріальних, економічних і організаційних умовах діяльності карного розшуку?

    У найбільш загальному виді професійну деформацію можна визначити як зміна характеру і результатів професійної діяльності працівників органів поліції, їхніх службових і позаслужбових відносин у колективі, розвиток в духовному світі працівників негативних морально-психологічних рис характеру. Деформація свідомості представляє в остаточному підсумку відображення тих перекручувань, що проявилися в професійній діяльності й у різноманітних відносинах, що виникають на її основі. У цьому змісті деформація свідомості – і результат, і одночасно передумова загальної деформації. Не існує фатальної зумовленості професійної деформації для кожного з працюючих в органах поліції. Тільки від волевиявлення конкретного індивіда залежить ступінь його стійкості деформуючому впливу з боку об’єктивних факторів, якими наповнена його професійна діяльність. У зв’язку з цим можна говорити про наявність визначеної «межі допустимості професійної деформації», що представляє комплекс властивих конкретній людині професійних і морально-психологічних якостей, що дозволяють ефективно виконувати службові обов’язки. Різноманіття життєвих ситуацій, рівень розвитку навичок і здібностей особистості, конкретні умови виконання службового обов’язку можуть приводити працівників органів поліції до зовсім протилежних наслідків: удосконалюванню психічних властивостей, необхідних для даної діяльності, і до появи професійної деформації.

    У практичній роботі найчастіше змішуються два різнорідних явища: професійно деформовані працівники, по суті безпомічні і не підготовлені до конфліктних та стресових ситуацій, з одного боку, і працівники, що називаються «професіоналами», тобто такі, що свідомо використовують професійно-тактичні і психологічні прийоми впливу на злочинця в рамках, дозволених законом.

    Працівник поліції знаходиться з різними категоріями злочинців у постійному контакті, впливаючи, з одного боку, на їхню свідомість і поводження як представник влади, а з іншого боку – сам піддається зворотному впливу. У першому випадку елементи професійної деформації виражаються в установці, коли сприйняття людей, що підозрюються в здійсненні злочину з самого початку упереджене без достатніх доказів їхньої провини. Аналогічно залучаються до справі, потерпілі, випадкові свідки можуть бути необ’єктивно і упереджено оцінені працівником органів поліції, що проводить досудове розслідування.

    Така психологічна «обвинувальна обстановка» виникає внаслідок порушення принципу «презумпції невинності». Працівник поліції заздалегідь переконаний у винності людини в силу того, що «випадково потрапити в поліцію людина не може». Тут ми маємо справу з професійною деформацією, спричиненою недосвідченістю оперуповноважених карного розшуку, слідчих, що формально виконують свої посадові і владні повноваження. Частково для цього існують і об’єктивні причини: психічні і фізичні перевантаження ненормованого робочого часу, малий практичний стаж роботи (сьогодні біля половини працівників основних служб поліції мають стаж до трьох років). Про високу ефективність їхньої трудової діяльності говорити не приходиться.

    Таким чином, бажання якнайшвидшого розкриття злочину, потреба швидкого просування по службі можуть привести до деформованого сприйняття об’єкта професійної діяльності, попросту говорячи, нерозбірливому відношенню до людей.

    Набагато небезпечніше інша форма деформації – цілеспрямований і свідомий вплив об’єкта професійної діяльності на працівників поліції з метою деформувати його психіку, образ думок і дій. Особливо складне протистояння деформуючому впливу з боку соціально небезпечних і морально-агресивних елементів: убивць, ґвалтівників, злодіїв, хуліганів, склочників, наклепників, скандалістів. Далеко не кожному працівнику поліції вдається виробити психологічний імунітет проти даної категорії осіб і вести боротьбу не з людьми, а з тими негативними якостями, що в остаточному підсумку обумовили здійснення ними злочинів. Деяка частина працівників піддається негативному впливу з боку цих осіб, що приводить як до відкритих, так і прихованих форм професійної деформації. Прагнучі провести розслідування (дізнання) максимальне ефективно, деякі працівники прибігають до неправомірних дій, які вони самі називають справжнім професіоналізмом.

    Важливу роль у виробленні морально-психологічного імунітету працівників поліції відіграє їхнє відношення до змісту професійної діяльності. У свою чергу, це відношення залежить від емоційного й інтелектуального складу характеру працівників. Зрозуміло, що вирішення завдань ранньої профілактики злочинів, а тим більше їхнього якнайшвидшого розкриття, зв’язано з безпосереднім спостереженням працівником фактів насильницької смерті, фізичних страждань і моральних переживань потерпілих. Тривалий вплив цих факторів рано чи пізно формує у працівника стереотип холоднокровного, а часом і байдужного відношення до події. Такі працівники свідомо зосереджуються на швидкому й ефективному розкритті злочинів і розшуку винних. Зовсім очевидно, що якби вони інтелектуально не відволікалися від факту насильства, емоційно переживали так, як близькі потерпілого, то попросту не змогли б успішно і результативно працювати. Зайва схвильованість і нервозність шкодить справі. Тому, говорячи про наявність «межі допустимості» професійної деформації, мається на увазі насамперед змушена морально-психологічна адаптація працівника до обставин злочину й особистості самого злочинця. Разом з тим, сказане не означає допустимості використання неналежних засобів в ім’я якнайшвидшого досягнення мети.

    Специфічні і різноманітні засоби, використовувані в діяльності працівників поліції: засобу припинення, затримання, приводу, розшуку; висновок про взяття під варту, застосування зброї. Застосування цих засобів засновано на принципах гуманізму, справедливості і законності. Їхній моральний зміст приймає юридично законодавчу форму, виражену у нормах права, законодавчих актах, установлених державою. Закріплені в праві, моральні норми стають морально-правовими вимогами, виконання яких суворо обов’язково.

    Працівникам поліції не можна показувати ні свої негативні емоції до злочинця, правопорушника, ні, тим більше, застосовувати недозволені прийоми і засоби. Глибока ілюзія полягає в тому, що в деяких ситуаціях таке рішення обумовлене професійним ризиком. Надмірне перебільшення необхідності оперативного ризику – один із симптомів професійної деформації працівників поліції.

    Найважливіша сторона професійної діяльності працівників поліції – їхні службові відносини: між начальником і підлеглим; старшим і молодшої по званню; відносини між членами колективу, що мають однакове службове становище. В залежності від характеру цих відносин багато в чому формуються професійні якості працівників, чи сповільнює чи прискорює розвиток стійкого психологічного імунітету до деформації. Тим часом, рівень морально-психологічного клімату в окремих підрозділах не завжди відповідає вимогам, до керування цими підрозділами. Маються на увазі конфлікти між самими працівниками, між працівниками і начальником, і т.д.

    Склалася також своєрідна емпірична практика роботи з молодими працівниками, що приходять працювати в поліцію. Не завжди начальник відділення розшуку, чи слідства вміє психологічно впливати на молодих працівників, допомагає їм адаптуватися в колективі, зацікавлює в кінцевому результаті праці. Особистий приклад начальника, його сумлінне і професійне розуміння службового обов’язку, уміння об’єднати професійні інтереси усього відділення з особистими інтересами кожного працівника – неодмінна умова і надійна гарантія проти деформації службових взаємин. Якщо деформація засобів і методів роботи працівників багато в чому обумовлена порушенням принципів законності, справедливості і гуманізму, то деформація моральних і психологічних взаємин між працівниками – принципу колективізму. Проявом таких порушень може бути егоїстична орієнтованість частини працівників, насаджувана ними атмосфера гризні і недовіри, створення психологічної «натягнутості» у взаєминах. У цьому зв’язку ще раз підкреслимо визначальну роль морального прикладу начальника, поводження якого сприяє створенню справді колективістських принципових взаємин, вільних від лестощів, підлабузництва, догідництва і чиношанування, з однієї сторони; егоїзму, кар’єристичної ощадливості, індивідуалізму – з іншої.

    Одним з елементів, що піддається професійної деформації, є свідомість працівників: низька професійна культура, деформування почуттів, потреб, мотивів і ідеалів. Компонентом свідомості виступають і вольові якості особистості, тому можна вести мову про деформацію також волі. Корозія свідомості працівників поліції може бути ефективно відвернена завдяки наявності наступних морально-ділових якостей: совість, обов’язок, достоїнство, честь і відповідальність.

    Той факт, що совість – важливий засіб забезпечення виконання службового обов’язку, не означає, що поліцейський не має права на відношення до людей, безпосередньо не обговорене інструкціями і наказами, як приклад, на жаль. Навпаки, якщо поруч з тобою хтось переживає горе, ти повинний допомогти і відчути його страждання, біль. Допомогти насамперед тому, що саме від людини, одягненого у форму працівника поліції, такої допомоги й очікують у першу чергу.

    Часто поряд із сумлінністю стосовно своїх обов’язків указують на необхідність для працівника поліції таких якостей, як чуйність, співпереживання. Це не випадково. Ці риси морального обличчя розкривають високу гуманістичну мету роботи органів поліції, здатність кожного її працівника бути не тільки байдужим виконавцем нормативних актів, але і вміти бути уважним і чесним, тобто завжди залишатися людиною, завжди й у будь-яких ситуаціях.

    Багато здивувань, засмучень і навіть гніву викликає працівник необов’язковий, неорганізований, той, хто може і завірити в чому завгодно, і наобіцяти багато чого, але рівно нічого не зробити. Тому сумлінність працівника органів поліції – це і його персональна відповідальність. «Бути людиною, – писав Антуан де Сент-Екзюпері, – значить почувати свою відповідальність».


    4. Причини й умови професійної деформації поліцейського

    Професійну деформацію, ступінь ураженості нею, перш за все, можна визначити в процесі спостереження за поведінкою тієї чи іншої людини, на основі аналізу скоєних людьми вчинків і дій. Деформація поширюється на всі сторони фізичної і психічної організації людини, які змінюються під впливом професії. Цей вплив носить явно негативний характер, що очевидно з прикладів, (викривлення хребта і короткозорість у конторських службовців, улесливість швейцарів). Професійна деформація може привести до ускладнень в повсякденному житті і зниження ефективності праці.

    Механізм виникнення професійної деформації має досить складну динаміку. Спочатку несприятливі умови праці викликають негативні зміни в професійній діяльності, в поведінці. Потім, у міру повторення важких ситуацій, ці негативні зміни можуть накопичуватися і в особистості, приводячи до її розбудови, що далі проявляється в повсякденній поведінці та спілкуванні. Встановлено також, що спочатку виникають тимчасові негативні психічні стани та установки, потім починають зникати позитивні якості. Пізніше на місці позитивних властивостей виникають негативні психічні якості, що змінюють особистісний профіль людини.

    Фактори, що ведуть до прояву професійної деформації працівників.

    У психологічній літературі виділяють три групи факторів, що ведуть до створення професійної деформації: фактори, зумовлені специфікою діяльності органів правопорядку; фактори особистісної властивості; фактори соціально-психологічного характеру. До факторів, обумовленим специфікою діяльності правоохоронних органів, слід віднести:

    Серед чинників, що відбивають особливості працівників правопорядку, слід назвати:

    До факторів соціально-психологічного характеру зазвичай відносять:

    Таким чином, можна помітити, що професійна деформація розвивається під впливом факторів, що відносяться до зовнішнього середовища діяльності (спілкування з правопорушниками, вирішення завдань, застосування до них заходів профілактики і припинення і т.д.), а також факторів внутрішньосистемної взаємодії (відносини з керівником і товаришами по службі, спільне виконання службових завдань і т.д.).

    Характерною особливістю спілкування та діяльності поліцейського є те, що він, на відміну від представників інших професій, змушений мати справу найчастіше з особливим контингентом «ненормальних» людей, що переступили закон. Постійне спілкування зі злочинцями, порушниками громадського порядку, особами, що ведуть паразитичний і аморальний спосіб життя, п’яницями і алкоголіками, наркоманами робить істотний психотравмуючий вплив на самопочуття працівника. Життя зіштовхує його з безліччю явищ антигромадського порядку, працівник відчуває вплив негативної інформації та емоцій, значні психологічні перевантаження.

    Ці фактори діяльності і спілкування можуть приводити за певних умов до професійної деформації особистості. Негативні зміни особистості можуть виявлятися, наприклад, в ефектах перцептивної адаптації, підвищення порогів сприйняття, коли сприйняття фактів відхиляється може притуплятися, дехто, як би «звикає» до них (своєрідний механізм психологічного захисту особистості). Постійно спостерігаючи «виворіт» життя, при відсутності необхідного соціально-психологічного імунітету працівник може проявляти в окремих випадках бездушність, формалізм, черствість.

    Деформація внаслідок дії цих факторів діяльності може виявлятися і в такий спосіб. З одного боку, систематична взаємодія зі злочинним контингентом в ситуації протиборства формує у працівника таку необхідну якість особистості, як пильність, тобто постійну готовність протистояти прийомам і хитрощів. У цьому виявляється позитивний вплив діяльності на формування особистості, професійних рис характеру, службового досвіду. Загострюються сприйняття, спостережливість, розвиваються професійні вміння та навички.

    Але, з іншого боку, часте й інтенсивне спілкування зі злочинним світом може призвести до трансформації пильності в зайву підозрілість, прискіпливість, недовіра до будь-якої людини. Деякі починаючі працівники можуть заразитися песимістичними настроями й уявити, що переважна більшість населення – це потенційні злочинці, як багато лікарів оцінюють людей лише в ролі майбутніх пацієнтів.

    Вся діяльність працівників, що носять форму поліцейського, в дуже великій мірі підпорядковується суспільним нормам і соціальним очікуванням. Сам факт носіння спеціальної форми підкреслює цю особливість діяльності і надає певний вплив на особистість працівника. Від людини в поліцейській формі всі навколишні справедливо чекають строго певного роду поведінки – підтримки, допомоги, захисту. Навколишні, звертаючись за допомогою до поліцейського, припускають, що він грудьми стане на захист людини, якому загрожує небезпека.

    Суттєвою особливістю діяльності поліцейського є конфліктний характер тих ситуацій, на тлі яких розгортається і протікає служба поліцейського. Конфліктність діяльності проявляється в самих різних формах. Вступаючи у протидію зі злочинним елементом, поліцейський повинен долати спроби порушника замаскувати свої дії, ввести в оману і навіть спровокувати працівника на неправильні, протиправні дії.

    Причому антигромадські елементи нехтують усіма соціальними нормами, а працівники, стикаючись з ними, зобов’язані суворо дотримуватися законності. У цих емоційно забарвлених ситуаціях спілкування працівник зобов’язаний зберігати самоконтроль, мати підвищену психологічну стійкість, щоб не піддатися на провокації і протистояти психічному зараженню втратив над собою контроль людини. Все це пред’являє дуже високі вимоги до особистості працівника, його педагогічному такту і психологічної культури.

    Можна відзначити ще одну особливість службової діяльності поліцейського. Вся служба багатьох працівників поліції проходить на очах у населення, у громадських місцях. В їх діяльності дуже велику вагу має публічність виконання професійних дій. Будь-який проступок поліцейського, його слова, тон, манери, зовнішній вигляд – все звертає на себе увагу оточуючих і нерідко потім обговорюється. Працівник завжди працює під гострим, пильним поглядом людей, тому що він представник влади. Всі дії його піддаються строгому оцінювання з боку оточуючих і нерідко супроводжуються прилюдних коментарем. В одних випадках цей дуже сильний емоційний чинник – «присутність глядачів» – сприяє успішному виконанню службових завдань, в інших може викликати дезорганізацію дій працівників, приводити до помилок у діяльності.

    Складність «артистичного» виконання завдань у присутності публіки підкреслюється й тим фактором, що працівник зобов’язаний дотримуватися як громадського етикету, норм моралі, а й певних статутних вимог, які іноді незрозумілі оточуючим, пов’язані з деякими тонкощами. Уміння працівників працювати в присутності публіки істотно підвищує ефективність виховних заходів та соціальний престиж служби.

    До другої групи особливостей діяльності працівників органів поліції можна віднести всю ту специфіку, яка пов’язана з фактором небезпеки і ризику. Справедливо відмічено, що, на противагу представникам інших професій, працівник поліції протягом чи не всього часу, а не тільки чисто службового, знаходиться в стані стресу. Він рахується з цілком реальною можливістю отримати травму після закінчення службового часу, навіть прийшовши додому, знявши формений одяг, він у будь-який момент може очікувати екстреного виклику і підсвідомо знаходиться в постійній напрузі.

    Небезпека (реальна чи уявна) – це постійно діючий стресор в діяльності працівників поліції. Специфіка прояву цього стресора в діяльності працівників поліції полягає, зокрема в тому, що небезпека може з’явитися раптово. І, нарешті, працівник поліції, на відміну від представників інших професій, пов’язаний з професійною необхідністю завжди йти назустріч небезпеці. У психологічному плані це може викликати підвищену імовірність або інстинктивних форм поведінки, або ризикованих варіантів дій. Може наступити звикання до небезпеки, зниження здатності адекватної оцінки власних можливостей, що загрожує втратами серед особового складу.

    Небезпека як чинник може викликати в психологічному плані такі явища:

    Крім того, регулярне перебування в подібному режимі й умовах праці безумовно накладає певний відбиток на психологію усвідомлення працівником власної і чужої цінності. Настає явище звикання до цих умов. Все, що не пов’язане з безпосередньою загрозою здоров’ю та життю, розглядається як звичайний трудовий фон діяльності.

    Ефект звикання до подібних умов може виявлятися у зниженні захисних властивостей особистості, зменшення психологічної здатності до співчуття самому собі, втрати самооцінки власних фізичних і психологічних можливостей, зниження почуття небезпеки та тверезої оцінки власних ресурсів.


    5. Основні напрями профілактики та подолання професійної деформації
    поліцейського

    Значну роль у попередженні професійної деформації відіграє гігієна розумової праці – ретельне планування своєї діяльності, правильне чергування праці та відпочинку. Уміння активно відпочивати, наявність різноманітних непрофесійних інтересів і захоплень, змістовне спілкування значно перешкоджають перевтоми і перенапруження нервово-психічної сфери працівника поліції, зменшують негативну дію стрес-факторів.

    Вирішальним чинником у попередженні і усуненні професійної деформації є колектив. Тільки у здоровому, згуртованому колективі є дійсна можливість постійно вдосконалювати свою особистість, збагачуватися досвідом інших осіб, викривати недоліки. Величезну роль відіграє критика і самокритика.

    Особливу роль у попередженні професійної деформації особистості працівника відіграє особистий позитивний приклад колег, керівних осіб. Щодня бачачи приклади бездоганного, високоморальної поведінки свого начальника, своїх товаришів, поліцейський мимоволі переймається глибокою повагою до них і бажанням слідувати зразкам їх поведінки та діяльності.

    Професійна деформація може розвиватися за відсутності або недостатньому розвитку соціального контролю. Тому процесуальна регламентація має забезпечувати таку систему контролю, яка повністю б попереджала можливість розвитку таких властивостей, як неакуратність, пасивність і т.д.

    Найважливішим засобом попередження професійної деформації є розумова гігієна праці – дотримання правил розумової діяльності. Саме тому постійно говориться про те, що особистість людини повинна розвиватися всебічно, в гармонійному поєднанні розумових і фізичних якостей.

    Обов’язково необхідно застосовувати заходи заохочення. Це можуть бути путівки в санаторії, підвищена премія, додатковий вихідний день.

    Доброю стимуляцією активної і плідної праці є різного роду курси підвищення кваліфікації.

    Й на сам кінець, робота з подолання професійної деформації – це завжди самовиховання. Можна зовнішніми засобами, посиленням контролю, покараннями змусити працівника дещо змінити поведінку (і це необхідно робити). Але змінити внутрішню позицію людини, особливо у разі глибинних викривлень особистості, може тільки сама людина. І тут їй потрібна допомога. Якщо працівник за своїми інтелектуальними і професійними здібностями не відповідає посаді, рівню професійних завдань, є сенс пошукати для нього іншу посаду, іншу сферу діяльності. Нерідко це дає позитивний результат і навіть не має з його боку особливого опору, тому що внутрішнє самопочуття професійно деформованої людини не завжди сприятливе.

    З урахуванням зазначеного вище можна зробити висновок: основне, що забезпечує неможливість розвитку професійної деформації та її подолання – це постійна робота з удосконалення своїх моральних якостей, зміцнення усвідомлення виняткової важливості своєї діяльності. Крім того, позитивні психічні властивості особистості можуть виховуватися тільки шляхом виклику подібних психічних станів. Тому у колективі повинен створюватися такий мікроклімат, який забезпечує психічну активність, бадьорість, упевненість у своїх силах.

    У зв’язку з вище викладеним можна зазначити до шляхів подолання елементів деформації працівників поліції на стадії професійного становлення:

    При підготовці перспективної програми запобігання професійної деформації працівників поліції доцільно, на нашу думку, по-перше, удосконалювати нормативно-правові бази функціонування національної поліції, порядку проходження служби різними категоріями працівників; передбачати своєчасне внесення змін і доповнень до діючих актів, а, по-друге, передбачати заходи у рамках чинної нормативно-правової бази з акцентом на низовій ланці.