ТЕМА 3. ДЕОНТОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІЦЕЙСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Мультимедійна презентація

Тестовий контроль знань

ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

1. Поліцейська етика: загальне і особливе

2. Поняття про етикет. Службовий етикет. Статут і службовий етикет. Традиції та ритуали.
Присяга

3. Деонтологічні принципи та характеристика роботи поліції з населенням: процес
організації та стратегія реалізації

4. Поліція і суспільство: два паритетних суб’єкти демократичної, правової, соціальної
держави. Партнерство: поняття та форми. поліція і людина: аспекти взаємодії в
демократичному суспільстві. Поліція і сім’я. Поліція і школа. Поліцейський офіцер
громади і територіальні громади. Поліція і ЗМІ.

5. Діяльність поліції і права людини під час забезпечення правопорядку та публічних
зібрань

6. Особливості застосування сили і вогнепальної зброї поліцейськими щодо підтримання
правопорядку

7. Деонтологічне поводження поліцейського при затриманні особи: міжнародний і
національний стандарти

8. Відповідальність поліцейського в його професійній діяльності

1. Поліцейська етика: загальне і особливе

Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв’язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького – яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне житло, потім – звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н. е.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник – «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот – мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо – відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) – крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини – давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) утворив прикметник – «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н.е. виникає термін мораль.

Тлумачний словник сучасної української мови надає наступні значення цього терміну: етика – це наука про мораль, її походження, розвиток і роль у суспільному та особистому житті людей; норми поведінки, сукупність моральних правил якого-небудь класу, суспільної організації, професії і т. ін..

Рис.1.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини та суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Етика як наука має свій понятійно-категорійний апарат. Такі поняття як «вдача», «вчинок», «моральна норма», «моральний принцип», «моральний ідеал», «оцінка» тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать «добро» і «зло», «обов’язок» і «совість», «честь» і «гідність, «справедливість» і «відповідальність», «моральний вибір» і «моральний конфлікт», «сенс життя» і «щастя», «товариськість», «дружба», «любов» тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності.

Поняття «професійна етика» може викликати запитання, чим вона відрізняється від етики як такої? В даному випадку слід зазначити, що мораль впливає зримо на людей тоді, коли вона доходить до глибинних духовних структур кожної окремо взятої особистості. Мораль є суттєвий чинник життєдіяльності народів, але вона звертається передусім до кожної окремої особистості. Тому професійна мораль не може виступати як така, що протистоїть загальнолюдській моралі, а існує поряд з нею, при цьому стосується конкретних видів діяльності та формує стандарти професійної поведінки, що відображаються у відповідних документах.

Професійна етика є одним з підрозділів науки про мораль, її предметом є аналіз буття моралі, що регулює стосунки у сфері певної професійної діяльності людей. Слід підкреслити два принципових положення. З одного боку, моральні засади професійної групи мають ґрунтуватися на загальнолюдських моральних цінностях, системі моральних норм та оцінок, що склалися як результат історичного розвитку суспільства. А з іншого – особливими завданнями професійної етики є обґрунтування морального значення тієї чи іншої професії для суспільства та людини, професійного морального ідеалу, моральне регулювання професійних відносин. Оскільки правові суперечки обумовлені конфліктом інтересів людей, а юридична практика пов’язана з необхідністю розв’язання різноманітних конфліктних ситуацій, професійна діяльність правоохоронця торкається найважливіших інтересів людей, їх благ, а іноді й долі.

На сьогоднішній день питання належного виконання працівниками поліції вищевказаних завдань посідає одне з головних місць. Поліцейський повинен володіти не тільки певними навичками у своїй професії, але і мати певну «моральну культуру», адже кожен день йому доводиться спілкуватися та надавати професійну допомогу багатьом громадянам. Саме поліцейський повинен мати вищий рівень моралі, ніж інші громадяни, так як на нього покладено державою функції із забезпечення прав і свобод кожної людини.

Професійна етика поліцейського – це наука про застосування загальних норм моралі та специфічних професійних моральних правил і моральності в їхній діяльності та повсякденному поводженні. Кожен працівник щодня повинен самовдосконалюватись та розвиватись, підвищувати свій професійний та культурний рівень. Приклад цього повинен надавати, в першу чергу, керівник структурного підрозділу, адже він є взірцем всього колективу. Керівник повинен згуртовувати всіх до плідної роботи, налагоджувати дружню внутрішню атмосферу, ставитись до кожного з повагою та власним прикладом показувати лінію «моральності».

Загальні правила поведінки працівників органів поліції є узагальненням стандартів поведінки та доброчесності, які виробляються як на основі історичного досвіду трудової діяльності, так і на вимогах Конституції України та визначених законами України принципах державної служби, спрямованих на створення умов для підвищення авторитету діяльності органів поліції та зміцнення репутації поліцейських, а також довір’я населення до них, інформованості громадян про поведінку, що слід очікувати від поліції, та їх обов’язки. Уміння поводити себе в суспільстві, передбачає поєднання поведінки особи з повагою до інших людей.

Етика поліцейського формується на специфічних обов’язках і функціях професії та ситуаціях, у які потрапляють працівники поліції при виконанні ними службових обов’язків. Але незважаючи на все це, останні повинні «тримати себе в моральній формі», тим самим надавати приклад суспільству в поводженні один з одним. Щоб досягти високого рівня професійної етики, поліцейський повинен завжди самовдосконалюватись, бути мужнім, працьовитим, скромним, доброзичливим та, як професіонал, носити в собі, так званий, «професійно-етичний кодекс», яким повинен керуватися не лише у своїй професійній діяльності, але і в повсякденному житті. Висока моральна культура, гуманність, вихованість повинні бути характеристикою кожного сучасного поліцейського. Його моральний образ є важливим аспектом у його професійній діяльності. Кожна людина повинна поважати один одного, хто б це не був. У кожного повинна бути моральна самосвідомість, адже ми разом будуємо високоморальне, свідоме, культурне суспільство.

Правове регулювання професійної етики поліцейських в Україні представляє собою систему нормативно-правових актів, які регулюють службову діяльність таких осіб. Якщо ми згуртуємо ці нормативно-правові акти за їх юридичною силою, то можна визначити, що правову основу професійної етики працівників поліції в Україні складають: 1) Конституція України; 2) міжнародні нормативно-правові акти, ратифіковані Україною; 3) закони України; 4) нормативно-правові акти центральних державних органів (постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету міністрів України); 5) відомчі нормативно-правові акти (накази, інструкції, розпорядження Міністерства внутрішніх справ України). З огляду на сучасну тенденцію уніфікації правових джерел та глобалізацію взагалі, доречно було би почати з міжнародних стандартів поліцейської етики. Хоча за юридичною ієрархією ці правові акти мають меншу юридичну силу, ніж конституція України, але вся законодавча база України базується саме на цих міжнародних стандартах. Міжнародні документи складають дуже важливу частину правової основи професійної етики поліцейських. Деякі з них були ратифіковані ще за часів радянської України, та зобов’язання за якими перешли до України шляхом правонаступництва, інші ж Україна вже підписала, будучи незалежною державою.

Всі міжнародно-правові акти, що складають правову основу професійної етики поліцейських, умовно можна поділити на 2 групи. Перша група містить міжнародно-правові акти, які проголошують права і свободи людини, в тому числі і такі, що можуть порушуватися неетичною поведінкою правоохоронців. Так, тут можна назвати Конвенцію про права людини та основоположних свобод (ратифікована Україною у 1997 році), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ратифікований Україною у 1973 році), Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (ратифікована Україною в повному обсязі в 1984 році), тощо. До другої групи відносяться міжнародно-правові стандарти професійної етики поліцейських, норми яких вказують на належну поведінку правоохоронців. Серед таких стандартів можна назвати Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979 р.), Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку (1990 р.), Основні принципи етики поліцейської служби (1979 р.) Декларацію про поліцію (1979 р.), Європейський кодекс поліцейської етики (2001 р.), тощо. Ці міжнародні документи можна назвати деонтологічними засади поліцейської етики, оскільки вони містять, окрім іншого, безпосередньо етичні норми, тобто норми моральної поведінки правоохоронців.

Найголовніша відмінність між цими двома групами полягає у тому, що правові норми першої групи міжнародно-правових актів обов’язкові для виконання, а норми другої групи носять рекомендаційний характер і спрямовані перш за все на законодавця, який повинен врахувати ці норми у вітчизняному законодавстві. Самі ж по собі такі міжнародні норми не мають жодної юридичної сили, а їх головні приписи пропонують державам імплементувати у власне законодавство. Так, Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку містить пряме зазначення, що ефективна підтримка етичних норм серед посадових осіб з підтримання правопорядку залежить від існування добре продуманої, загальноприйнятої і гуманної системи законів. В «Основних принципах застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку» [1] прямо мова йде про те, що вказані принципи застосування сили та вогнепальної зброї пропонується враховувати і дотримуватися в рамках національного законодавства і практики. Таким чином, такі рекомендаційні норми носять диспозитивний характер, хоча в умовах інтеграції Україні до Європейського союзу, та взагалі у процесі розбудови сучасної правової держави, є нагальна необхідність приводити вітчизняне законодавство у відповідність з такими нормами. Порушення ж правових норм, що містяться у першій групі міжнародно-правових актів, тягне за собою юридичну відповідальність. Так, в законі України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» 1997 року прямо вказано, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Таким чином, держава гарантувала кожній особі, що знаходиться під її юрисдикцією, ті права, які встановлені Конвенцією. Порушення цих прав веде до притягнення до відповідальності особи, що їх порушила, в рамках національного законодавства, а в необхідних випадках – і самої держави, якщо вона не забезпечила всі встановлені Конвенцією гарантії прав людини. Найважливішим вітчизняним офіційним джерелом професійної етики є Конституція України. Загальнотеоретичними засадами професійної етики всіх професій можна назвати статтю 3 Конституції України, в якій проголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [2]. При виконанні своїх функціональних обов’язків поліцейські повинні неухильно дотримуватися цієї статті, не забуваючи, що перед ними є обов’язок спілкуватися з населенням таким чином, щоб не порушувати гідність людей. Дуже важливим надбанням та проявом верховенства права у державі можна назвати другу частину статті 3 Конституції України, яка містить тезу щодо відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Будь-яка людина, що вбачатиме порушення етичних правил з боку поліцейських, має право на відповідне реагування, починаючи із зверненням до керівника особи, яка допустила порушення, і закінчуючи позовом до суду, включаючи звернення до Європейського суду з прав людини. Стаття 28 Конституції України встановлює, що кожен має право на повагу до його гідності; ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Тобто жодний поліцейський не має права своєю поведінкою так чи інакше принижувати осіб, висловлюватися образливо або іншим чином зневажати людей. Вказана стаття є відображенням статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій зазначено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню [3].

Як зазначають спеціалісти з міжнародного права, порівнянню із формулювання в інших міжнародних договорах, у ст. 3 цієї Конвенції дуже лаконічно і стисло, але у чіткій пасивній формі викладена абсолютна заборона катування та поганого поводження, однак у ній криється надзвичайно широкий зміст та значущість, адже йдеться про невід’ємні права фізичної і моральної недоторканості людини. Все це дозволяє трактувати зміст цієї статті дуже широко, адже поводження, що принижує гідність – суб’єктивна категорія, при якій одні й ті ж самі дії в залежності від обставин можуть розглядатися з різних точок зору, і внаслідок цього мати різні правові наслідки. Тому ця норма має яскраво виражений етичний характер.

Ще однією конституційною нормою, яка за своєю суттю є етичною, можна назвати статтю 62 Конституції України, якою закріплена презумпція невинуватості, як найважливішого принципу судочинства. Так, це можна проілюструвати справою «Довженко проти України». Суть справи полягає у тому, що заявник подав позов про порушення, зокрема, його права на презумпцію невинуватості численними газетними статтями з повідомленнями щодо кримінального провадження у його справі, зазначивши також, що у деяких статтях посадові особи державних органів, зокрема органів міліції, чітко зазначали, що він вчинив вбивства, незважаючи на те, що кримінальне провадження ще тривало. Європейський суд з прав людини, розглянувши всі обставини справи, задовольнив цю вимогу позивача. Це рішення він обґрунтував тим, що в газетній статті затриманий згадувався як «злочинець» без будь-яких застережень з боку високопоставленого працівника міліції, а отже сприймалась як встановлений факт і прирівнювалась до заяви про вину заявника у вчиненні злочину, в якому він підозрювався. Ця заява передувала оцінці відповідних фактів компетентним судовим органом і спонукала громадськість вважати заявника винним до того, як його вина була доведена відповідно до закону. Викладені міркування дозволяють Суду дійти висновку, що мало місце порушення права заявника на презумпцію невинуватості. Таким чином, необережні висловлювання працівника міліції, які за своєю суттю є порушенням етичних норм, привели до порушення ним правових норм не тільки вітчизняних, а ще й міжнародних, оскільки позивач подав позов щодо порушення пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на недотримання презумпції невинуватості. І хоча ця справа стосується порушення міжнародних правових норм, необхідно розуміти, що у даному випадку мова йде і про порушення працівником міліції і статті 62 Конституції України.

У переліку конституційних засад професійної етики поліцейських стоїть і положення про звільнення від відповідальності особи за відмову від дачі показань щодо себе, членів своєї родини і близьких родичів, що знайшло своє закріплення в ст. 63 Конституції України [4]. До речі, наявність такої тези свідчить про повагу держави до прав людини, оскільки досить згадати радянське минуле нашої держави, коли перед людиною був нелегкий вибір: чи то бути чесним громадянином і надати свідчення проти своїх родичів, чи наразити не себе небезпеку, відмовившись свідчити проти своїх рідних. Перш за все, це був тяжкий моральний вибір, і працівники правоохоронних органів часто використовували подібну інформацію на свою користь. На сьогодні завдяки розглянутій конституційній нормі, працівникам поліції суворо заборонено вимагати від особи давати свідчення проти себе або своїх рідних.

Серед законів, які складають правову основу професійної етики поліцейських, можна назвати перш за все закон України «Про Національну поліцію України», закон України «Про запобігання корупції», закон України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України». Закон України «Про Національну поліцію» містить основні організаційні аспекти діяльності поліції, в тому числі і деякі етичні норми, зокрема ці норми містяться в розділі ІІ, який проголошує основні принципи діяльності поліцейських, а також в розділі VII, який встановлює правила проходження служби в поліції [5].

Верховенство права, дотримання прав і свобод людини, відкритість та прозорість, політична нейтральність, взаємодія з населенням на засадах партнерства, безперервність, тобто принципи діяльності поліції, проголошені в законі України «Про Національну поліцію», є моральними орієнтирами, базисними положеннями, на яких ґрунтується діяльність поліцейського. За своєю суттю, це і є перелік тих етичних норм, яких повинен дотримуватися поліцейський у своїй повсякденній діяльності. Що стосується закону України «Про запобігання корупції», то його роль у формуванні професійної етики важко переоцінити. Взагалі за своєю природою корупція – це суто етичне питання, і роль держави полягає у тому, щоб зменшити прояви цього негативного явища у службовій діяльності, тобто встановити відповідальність за порушення, в першу чергу, моральних норм, коли особиста вигода ставиться на перше місце. Але, як нам здається, це більше моральний вибір – здійснювати корупційні діяння чи ні, і основні зусилля державних органів повинні бути спрямовані на те, щоб у людей формувалася звичка не здійснювати їх, хоча, зрозуміло, це утопічна ідея. Певні етичні норми діяльності поліцейських містяться і в законі України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України», в основному ці норми стосуються етичних відносин між колегами по службі та регулюють питання службової дисципліни.

Безпосередньо етичний кодекс поліцейського на законодавчому рівні закріплений в наказі МВС України «Про затвердження Правил етичної поведінки поліцейських[6].

2. Поняття про етикет. Службовий етикет. Статут і службовий етикет. Традиції та
ритуали. Присяга

Етикетом називається сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських стосунків. Етикет тісно пов’язаний із життям суспільства. Етикет сприяв розвиткові культури. У етикеті кожного народу збережені форми шанування жінки, культ матері. Перед матір’ю оголювали голову, жінкам дарували квіти, виказували знаки уваги.

Етикет як феномен культури демократизувався з часом, а етикетні норми стали невід’ємним компонентом способу життя (в побуті, на роботі, у громадських місцях) вихованої людини.

Службовий етикет – це сукупність найдоцільніших правил поведінки людей у трудових колективах. Ці правила зумовлені найважливішими принципами загальнолюдської моралі й моральності.

Не секрет, що на роботі кожна людина є об’єктом уваги колег, відвідувачів, які звертають увагу на її привітання, уміння запитувати, слухати, виявляти пошану до інших тощо.

«У будь-якому дрібному, навіть незначному, непримітному вчинку вже виявляється наш характер: дурень і входить, і виходить, і сідає, і встає з місця, і мовчить, і посувається інакше, аніж розумна людина,» – писав Ж. де Лабрюйєр.

Дотримання правил і вимог службового етикету є обов´язковим для всіх: і керівників, і підлеглих. Так, на службі люди зазвичай звертаються один до одного на «Ви», поводяться чемно, намагаються бути чемними і коректними.

На світських раундах, за правилами етикету, розмовляють про приємні і цікаві речі, не обговорюють особисте життя, зовнішність присутніх, ділові проблеми, намагаються усміхатися.

Етикет – це мова символів. Людина повинна використовувати його з метою краще взаємодіяти з іншими (колегами, партнерами).

Правила і вимоги службового етикету мають сприяти створенню здорового морально-психічного клімату і піднесенню настрою, підвищенню продуктивності праці. Учені радять:

керівникові:

• намагатися робити зауваження підлеглим віч-на-віч;
• навчитися заохочувати підлеглих;
• визнавати свої помилки;
• уміти карати;
• не сперечатися через дрібниці;
• бути доброзичливим, делікатним;
• усім співробітникам:
• володіти загальною культурою;
• порядно ставитися до інших;
• поважати людську гідність колег;
• не лицемірити, не брехати;
• бути ввічливими;
• свої негаразди, прикрощі залишати за межами установи;
• бути доброзичливими, сумлінними, шанобливими, тактовними, делікатними;
• уміти висловлювати співчуття.

Службовий етикет передбачає стосунки з іноземцями. Для ділового спілкування з ними потрібно добре знати звичаї, традиції країни, представником якої є ваш партнер, а також прийняті там правила етикету.

Але слід пам’ятати, що одним із найважливіших принципів закордонного ділового етикету є підтримка чесних і шанобливих відносин із партнером.

Статут і службовий етикет. Службові взаємовідносини поліцейських визначаються службовим положенням і регулюються статутами, настановами та інструкціями.

Норми службового етикету поліцейських виступають певним компромісом – засобом налаштування рівноваги у взаємовідносинах людей. Дотримання норм і приписів щодо безпосереднього виконання ними службових обов’язків робить дії поліцейських передбачуваними, «впізнаваними», очікуваними. Це породжує відчуття вмотивованості діяльності, її доцільності, повсякчасної впевненості в надійності її вихідних основ. Крім організаційного моменту, службовий етикет відбиває також шанобливе ставлення до старших за званням, повагу до їхніх заслуг і професійних здібностей. Спеціальні (статутні) вітання є одним із виявів службового етикету поліцейських, оскільки виступають зовнішньою формою вияву взаємоповаги та згуртованості.

Існує правило: першим повинен привітатися молодший зі старшим, підлеглий з начальником, чоловік із жінкою.

Слід пам’ятати, що субординація – це найефективніший спосіб дотримання дисципліни і порядку у трудовому колективі. Якщо в службове приміщення входить старший за званням або посадою, необхідно встати й привітати його згідно вимогам Статуту, сідати потрібно тільки після отримання на це дозволу.

За правилами службового етикету поліцейських (як прояв офіцерської честі) будь-який чоловік, яку би високу посаду він не обіймав, підводиться, коли до кабінету заходить жінка, і чекає, стоячи, доки вона не назве своє прізвище, посаду і мету відвідання. На сьогоднішній день це правило поширюється і на жінок-власниць кабінету, хоча здебільшого воно має рекомендаційний характер; обов’язково жінка підводиться лише в тому випадку, якщо відвідувач старший за віком чи за званням. Відносини між працівниками повинні ґрунтуватися на взаємоповазі, і в питаннях служби вони звертаються один до одного на «Ви». Неприпустимим є «тикання» керівника до підлеглих. Службовий етикет передбачає звертання до старших за посадою людей, називаючи їх на ім’я та по батькові. Серед молодих працівників прийнято називати одне одного тільки по імені. Але в присутності сторонніх до них також звертаються у повній формі.

Якщо Ви не запам’ятали прізвища чи імені і по батькові вашого співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником «Ви» та безособовими конструкціями. Особливістю службової діяльності поліцейських – робота з матеріалами, які не підлягають розголосу. Тому без службової необхідності і без санкції безпосереднього керівника не слід цікавитися, чим у даний час займається той чи інший працівник, і, головне, не допускати втручання у свою службову діяльність. Дотримання подібних правил є необхідним інструментом для підтримання здорового морального клімату, службових відносин і трудової дисципліни в організації.

Традиції та ритуали. Присяга.

Традиція урочистої присяги існувала й досі існує не лише в Україні, а й в усьому світі. В Україні присягу неодмінно складали козаки. У Січі новачок проходив особливі обряди прийому в молодики. Він присягав вірно, незмінно й до кінця свого життя служити товариству. Присягу складали в січовій церкві. Присяга іменем Бога – найуживаніша в християн. Однак, послуговуватися нею, як наголошується в «Повчанні Володимира Мономаха», варто дуже обережно: «Річ мовлячи, і лихе, й добре, не кляніться Богом, не хрестіться, як нема нужди ніякої. Коли ж будете хрест цілувати до братії чи до кого, справуйте серця свого, чи зможете на тому встояти, – лиш тоді цілуйте, а присягнувши, присяги тримайте, щоб, переступивши, не погубити душі своєї».

У Конституції гетьмана Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року передбачалося, що між гетьманом і Генеральною Старшиною, полковниками та генеральними радниками, щоб «була дієва, обопільна довіра, кожен з них повинен буде скласти формальну присягу шляхом публічно здійсненої клятви на вірність Вітчизні, на відданість своєму регіментареві, на дотримання своїх повноважень відповідно до посади, яку вони коли-небудь обійматимуть».

У радянський період Указом Президії ВС СРСР «Про спеціальні звання рядового и начальницького складу органів внутрішніх справ» від 23 жовтня 1973 р. було затверджено Присягу рядового і начальницького складу органу внутрішніх справ, а також Положення про порядок прийняття присяги рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Передбачалося, що кожен працівник органів внутрішніх справ, який є особою рядового і начальницького складу, складає присягу в індивідуальному порядку. Встановлювалися період, протягом якого особа зобов’язання скласти присягу: а) особи рядового і молодшого начальницького складу – після проходження початкової підготовки та засвоєння ними основних службових обов’язків, значення Присяги та вимог дисципліни в органах внутрішніх справ, але не пізніше трьох місяців з дня прибуття до місця постійної служби; б) курсанти та слухачі навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які не брали раніше Присягу, – не пізніше трьох місяців з дня зарахування на навчання; в) особи середнього, старшого і вищого начальницького складу – не пізніше трьох місяців з дня зарахування до кадрів Міністерства внутрішніх справ СРСР.

Присягу складали в урочистій обстановці під керівництвом начальника органу внутрішніх справ, командира підрозділу, начальника навчального закладу. На урочисту церемонію складання Присяги запрошувалися представники партійних і радянських органів, громадських організацій та колективів трудящих. Час складання Присяги оголошувався в наказі по органу внутрішніх справ, підрозділу, навчального закладу. До цього проводили роз’яснювальну роботу з особами, які складали Присягу, про значення Присяги, історичний шлях і завдання органів внутрішніх справ. У призначений час особовий склад органу внутрішніх справ, підрозділу, навчального закладу повинен був вишикуватися у встановленій формі одягу. Особи, які складали Присягу, знаходилися в перших шеренгах (рядах). Начальник органу внутрішніх справ, командир підрозділу, начальник навчального закладу в короткій промові роз’яснював значення Присяги і того почесного відповідального обов’язку, який покладається на працівників органів внутрішніх справ, які склали Присягу. Після роз’яснювальної промови начальник органу внутрішніх справ, командир підрозділу, начальник навчального закладу подавав команду «Вільно» і віддавав розпорядження приступити до складання Присяги. Особи, які складали Присягу, почергово викликалися з шеренги, і кожен з них перед строєм читав уголос текст Присяги, після чого розписувався в спеціальному бланку з текстом Присяги і ставав на своє місце в строю. Після закінченні складання Присяги бланки з текстом Присяги передавалися начальнику органу внутрішніх справ, командиру підрозділу, начальнику навчального закладу. Начальник (командир) вітає тих, хто склав Присягу, після чого виконується Державний гімн СРСР і Державний гімн союзної республіки. Після виконання Державних гімнів особовий склад проходить урочистим маршем. За низької температури або похмурої погоди Присягу можна було складати у приміщенні. Особи рядового і начальницького складу, які не склали Присяги у встановлений день, складали її окремо в наступні дні під керівництвом начальника органу внутрішніх справ, командира підрозділу, начальника навчального закладу. Бланк з текстом Присяги та власноручним підписом особи, що склала Присягу, долучався до особової справи працівника, який склав Присягу. Відповідальність за своєчасне і точне виконання цього Положення та облік складання Присяги усіма особами рядового і начальницького складу покладали на начальника органу внутрішніх справ, командира підрозділу, начальника навчального закладу.

У ч. 8. ст. 17 закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. передбачалося, що працівники міліції складають присягу, текст якої затверджує Рада Міністрів Української РСР. 17 квітня 1991 р. Рада Міністрів Української РСР затвердила текст Присяги працівника органів внутрішніх справ РСР. Порівняно з текстом Присяги, встановленої Указом Президії ВС СРСР “Про спеціальні звання рядового и начальницького складу органів внутрішніх справ” від 23 жовтня 1973 р., новий текст вже не передбачав «до кінця залишатися відданим … соціалістичній Батьківщині і справі комуністичного будівництва”. 28 грудня 1991 р. вже Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження нового тексту Присяги працівника органів внутрішніх справ України» № 382 затверджено текст Присяги працівника органів внутрішніх справ такого змісту:

«Я, (прізвище, ім’я та по батькові), вступаючи на службу до органів внутрішніх справ України, складаю Присягу і урочисто клянуся завжди залишатися відданим народові України, суворо дотримуватися її Конституції та чинного законодавства, бути гуманним, чесним, сумлінним і дисциплінованим працівником, зберігати державну і службову таємницю.

Я присягаю з високою відповідальністю виконувати свій службовий обов’язок, вимоги статутів наказів, постійно вдосконалювати професійну майстерність та підвищувати рівень культури, всіляко сприяти зміцненню авторитету органів внутрішніх справ.

Клянуся мужньо і рішуче, не шкодуючи своїх сил і життя, боротися із злочинністю, захищати від протиправних посягань життя, здоров’я, права й свободи громадян, державний устрій і громадський порядок.

Якщо ж я порушу цю Присягу, то хай мене покарають за всією суворістю закону».

У 1992 р. працівники органів внутрішніх справ склали Присягу на вірність народові України. Складання Присяги почалося з 17 січня 1992 р. та тривало до кінця місяця. Переважна більшість працівників проголошували текст Присяги українською мовою, але, за бажанням, це можна було робити й російською. Детального сценарію урочистого заходу на місця не надсилалося, тому церемонії проходили не скрізь однаково, але вони повсюдно відбувалися урочисто, під синьо-жовтими прапорами та у супроводі гімну «Ще не вмерла України». Під час прийняття присяги працівниками Міністерства внутрішніх справ України першим перед строєм склав Присягу тодішній Міністр внутрішніх справ України А. В. Василишин.

У новому законі України «Про Національну поліцію» передбачено, що поліцейський – це громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

(ТЕКСТ ПРИСЯГИ)

«Я, (прізвище, ім’я та по батькові), усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського та сумлінно виконувати свої службові обов’язки».

Рис.2.

Отже, до сьогодні зберіглося історично сформоване розуміння присяги правоохоронця як різновиду ритуалу, в якому акцент спрямований на зовнішню форму здійснення діяльності з усвідомлення змісту. Тексти сучасних присяг характеризуються стислістю, конкретністю і відсутністю в них вказівок на заохочення чи покарання особи, що складає присягу. Відсутність в тексті присяги ідеологічного змісту пов’язане з тим, що сучасні конституції держав визнають ідеологічне та політичне різноманіття, багатопартійність. Основний же акцент у присязі спрямований на відповідальність особи, що присягає за доручену їй справу.

3. Деонтологічні принципи та характеристика роботи поліції з населенням: процес
організації та стратегія реалізації

Робота поліції з населенням за місцем проживання виникла в регіоні ОБСЄ як найважливіше стратегічне доповнення традиційної поліцейської практики. Вважаючи своїм основним завданням встановлення партнерських відносин поліції і суспільства, при яких всі поліцейські структури, всі державні структури і населення активно співпрацюють у вирішенні проблем, поліцейська робота з громадянами за місцем проживання є зміна практики, але не основних цілей поліцейської діяльності. Ці цілі, як і раніше передбачають забезпечення громадського спокою і правопорядку; захист основних прав і свобод особистості – особливо життя; запобігання та розкриття злочинів; надання сприяння і послуг суспільству з метою зниження рівня страху перед злочинністю, можливістю отримання тілесних ушкоджень і виникнення соціально-побутових заворушень, а також з метою попередження занепаду і занепаду районів проживання. Разом з тим, партнерство поліції і суспільства дійсно забезпечує більш ефективну і дієву стратегію досягнення цих цілей.

Основною передумовою партнерства між поліцією і суспільством є нагальна необхідність підвищення рівня залученості суспільства в справу забезпечення безпеки та громадського порядку, а також вирішення проблеми злочинності в місцях проживання громадян, оскільки ця задача не може бути вирішена силами однієї лише поліції. Для досягнення подібних партнерських відносин, поліція повинна глибше інтегруватися в суспільство і зміцнити свою легітимність за допомогою здійснення поліцейської діяльності на основі узгоджених дій і поліпшення якості послуг, що надаються суспільству.

Таким чином, поліція повинна:

• бути впізнаваною і доступною для населення;
• знати населення на підвідомчій території та бути відомою йому;
• відгукуватися на потреби населення;
• прислухатися до проблем громадян;
• залучати і мобілізувати населення;
• звітувати у своїх діях і досягнутих результатах.

Ключові стратегії, які могли б використовуватися для реалізації цих принципів на практиці, передбачають:

• створення постійних територіальних районів в місцях проживання, перманентно закріплених за певними працівниками поліції;
• наявність легко пізнаваних і доступних для населення працівників поліції і поліцейських ділянок;
• переорієнтування роботи патрульних служб на патрулювання, не пов’язане з оперативною роботою;
• залучення громадськості на місцях до роботи поліції;
• введення проактивного (попереджувального) підходу до вирішення проблем;
• залучення всіх державних організацій і відомств;
• залучення всіх поліцейських служб до роботи з місцевим населенням.

Організаційні зміни, необхідні для реалізації концепції і стратегії роботи поліції з населенням за місцем проживання, стосуються, перш за все, проблем управління, внутрішніх структур поліцейської служби та місцевої громадськості, а також структур інших державних відомств.

Основні зміни в структурі і стилі управління в поліцейській організації повинні в основному стосуватися:

• децентралізації та делегування повноважень щодо прийняття рішень і управління ресурсами від керівництва до поліцейських, які безпосередньо працюють з населенням;
• перерозподілу сфер відповідальності всіх співробітників поліції з наданням більшої самостійності співробітникам нижчої ланки і покладанням на керівництво обов’язків по координації, контролю та підтримки діяльності безпосередніх виконавців;
• переходу від принципу передачі інформації в поліцейських службах, орієнтованого переважно на модель потоку інформації («зверху-вниз»), до вживання більш кращою висхідній моделі (типу «знизу-вгору»);
• підготовки поліцейських і програм наставництва, що виходять за межі традиційного навчання професійним навичкам і основним вимогам поліцейської діяльності, заснованої на демократичних принципах, але передбачають також ознайомлення з більш широким діапазоном професійних умінь і знань, таких, наприклад, встановлення контактів з населенням; побудова довіри; посередництво в конфліктних ситуаціях; розробка творчих підходів до зняття напруженості серед населення; здійснення рішення проблем і збору інформації; переклад загальних повноважень в конкретні дії; ознайомлення керівництва поліції і інших зацікавлених сторін з проблемами населення;
• навчання цим навичкам на курсах початкової підготовки слухачів, польових навчаннях для стажистів, а також на курсах підвищення кваліфікації без відриву від роботи для поліцейських і керівництва;
• оцінки ефективності роботи працівників, яка повинна в першу чергу враховувати здатність працівника ефективно вирішувати проблеми населення та залучати громадян в ці зусилля.

Основні зміни в структурі і стилі керівництва, що виходять за рамки безпосередньо поліцейської організації, повинні в основному передбачати:

• розширення повноважень місцевих громадських структур, при якому поліція сприяє в організації зустрічей і форумів громадян за місцем проживання, а також інформування мешканців щодо можливості їх активної участі в процесі рішення проблем;
• ознайомлення інших державних відомств з їх роллю в реалізації підходу, заснованого на рішенні проблем і створенні формальних структур для плідної співпраці в інтересах уникнення дублювання функцій, а також з метою поділу праці, надання взаємодопомоги та досягнення ефективної взаємодії в роботі по використанню громадських ресурсів.

Переваги даної концепції для суспільства, поліції та інших державних установ складаються в:

• можливості населення поділитися своїми проблемами з працівниками поліції і стати партнерами з пошуку нестандартних рішень цих проблем, що, в свою чергу, може сприяти поліпшенню ситуації із запобіганням злочинів, підвищенням рівня безпеки та більш поглибленим розумінням про поняття безпеки;
• зміцнення громадських зв’язків і неформального громадського контролю в районах проживання з метою підвищення спроможності місцевих жителів протистояти тиску соціальних проблем і труднощів, які в майбутньому можуть призвести до вчинення злочинів і суспільних безладів;
• поліпшення відносин між поліцією і суспільством, підвищення рівня довіри з боку суспільства, що є особливо важливим у взаєминах поліції і груп національних меншин, які були обтяжені конфліктами в минулому;
• досягненні ефективної взаємодії з іншими державними установами в області вирішення проблем, що допоможе заощадити ресурси при вирішенні соціальних питань;
• збільшенні обсягу інформації, одержуваної від населення, а також зростання моральної підтримки зусиллям поліції;
• підвищенні ефективності та дієвості роботи на основі переваг комп’ютеризованих технологій в області вирішення проблем і попереджувальних заходів;
• підвищення ступеня задоволеності поліцейських своєю роботою завдяки більш позитивному враженню від зустрічей з громадськістю; покращеному почуттю безпеки і впевненості в собі, завдяки більшій поінформованості про потенційні осередки небезпеки і реальні загрози; загальному поліпшенню робочого клімату в підрозділах поліції в зв’язку з колективною відповідальністю працівників і підвищенням рівня зв’язків і співпраці як між поліцейськими службами, так і між поліцейськими на місцях і їх безпосередніми керівниками; а також у зв’язку з розширеними можливостями просування по службі завдяки більшій різноманітності поставлених завдань і більш широкого кола відповідальності.

4. Поліція і суспільство: два паритетних суб’єкти демократичної, правової,
соціальної держави. Партнерство: поняття та форми. поліція і людина: аспекти
взаємодії в демократичному суспільстві. Поліція і сім’я. Поліція і школа.
Поліцейський офіцер громади і територіальні громади. Поліція і ЗМІ.

Прийнявши принцип взаємодії з населенням на засадах партнерства за ідеологічну засаду свого призначення, органи поліції законодавчо зобов’язані здійснювати свою діяльність в тісній співпраці з населенням, територіальними громадами і громадськими об’єднаннями, спрямовуючи свої дії на задоволення суспільних потреб.

За таких умов, виправдовуючи соціальне призначення поліції як сервісної служби, персонал поліції насамперед має орієнтуватися на реалізацію стратегії Community Policing – «партнерство заради спокою» (стратегії, апробованої в країнах англосаксонської правової системи), а також виявлення інноваційних форм діяльності поліції щодо формування безпечного суспільного простору. Перед наданням сутнісної характеристики та значимості взаємодії поліції і населення на засадах партнерства розглянемо питання: що ж таке принцип?

У філософії «принцип» (від лат. рrincipium) визначається як основа, початок, керівна ідея або основне правило поведінки. З погляду системного підходу до змісту і суті термін «принцип» застосовують лише до тих категорій, які є основоположними, оскільки принцип – це теоретичне узагальнення сутності відповідного явища, відображення реальності й чинних у ній закономірностей.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови зазначено, що принципи – це вихідні, керівні ідеї про найбільш істотні закономірності, що мають основне значення, це основні правила, з яких немає винятків.

Відповідно, принципи діяльності правоохоронних органів, як і всієї системи органів виконавчої влади, треба розглядати як закріплені в правових актах (нормах) найбільш загальні вихідні положення (правові вимоги, ідеї), які панують в державі, основні засади, керівні настанови, що визначають найважливіші правила, за якими вона організовується й здійснюється.

Між тим закономірності розвитку суспільства в сучасних умовах змінили ідеологію виконавчої влади – від «панування держави над людиною» до «служіння держави потребам людини». Це підтверджується роллю поліції як «органу виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку».

Важливість інституту партнерства зумовлена значущістю завдань, які поліція виконує у суспільному житті щодо надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і основоположних свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги, які здійснюються у безпосередньому контакті з населенням, пересічними громадянами.

Відзначимо, що надання послуг поліцією з допомоги – це різні за сферою, змістом та обсягом форми сервісної діяльності поліцейських, спрямовані на реалізацію прав, свобод та законних інтересів осіб, які з особистих, економічних чи соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Поняття «послуга» в контексті діяльності поліції в природоохоронній сфері має на меті акцентувати увагу на виконанні обов’язків держави перед громадянами. До речі, органи поліції надають найрізноманітніші адміністративні послуги (інформаційні, дозвільно-ліцензійні тощо), чим реалізують поліцейську діяльність. Як зазначає В. Б. Авер’янов, за таких умов втілюється якісно новий адміністративно-правовий режим регулювання взаємозв’язків між державою (органами поліції і її посадовими особами) і громадянами. Ця нова якість має назву «партнерство». Вагомою особливістю партнерських зв’язків є те, що громадяни ніби стають рівноцінними учасниками стосунків з державою. Тобто за допомогою партнерства здійснюється управляння населенням на основі підтримки і забезпечення зворотного зв’язку. У такому випадку взаємодія визначається управлінськими відносинами, які мають вигляд не «об’єкт – суб’єктивних», а «суб’єкт – суб’єктивних» відносин. І органи поліції, і населення впливають один на одного, виступаючи і суб’єктами, і об’єктами одночасно.

Отже, партнерство – це процес впливу поліції та населення одне на одного, суттєвими ознаками якого є підтримання постійних зв’язків, обміну інформацією, взаємодопомога, співробітництво.

Між тим основоположну ідею партнерства поліції з населенням можна визначити таким чином: «усвідомлення поліцією необхідності урахування думки і побажань громадськості при визначенні та оцінці своєї роботи, співпраця з населенням з метою виявлення і вирішення місцевих проблем, і яка має бути зорієнтована на превенцію правопорушень». Іншими словами, населення має сприйматися як партнер поліції і повноправний учасник діяльності з покращення роботи поліції.

Слід наголосити на тому, що основним фактором впливу на громадськість є повна і достовірна інформація про діяльність поліції, а зворотній зв’язок розкривається через відповідну реакцію суспільства у вигляді громадської думки чи суспільно можливої поведінки.

Ефективність діяльності органів поліції, рівень професійної компетентності поліцейських впливають на громадську думку про роботу поліції загалом. Адже законодавчо прописано, що рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції.

Треба зазначити, що принцип взаємодії поліції з населенням на засадах партнерства полягає у:

1) здійсненні діяльності у тісній співпраці та взаємодії з населенням, територіальними громадами й інститутами громадянського суспільства з метою вирішення їхніх потреб;

2) досягненні ефективності діяльності, що визначається на основі рівня довіри населення до поліції.

Принцип партнерства детермінується через принципи верховенства права; дотримання прав і свобод людини; законності (необхідності здійснювати свою діяльність лише на підставі і у межах повноважень та у спосіб, що визначені законом); відкритості та прозорості дій (забезпеченні постійного інформування органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а також громадськості про свою діяльність); поваги до особи; соціальної справедливості; оптимального залучення громадськості до природоохоронних заходів; забезпечення громадського контролю за здійсненням поліцейськими своїх повноважень; піднесення ролі громадських об’єднань (громадських екологічних організацій та правозахисних організацій) у природоохоронній сфері.

Вочевидь, Стратегія «партнерство заради спокою» розрахована на усвідомлення поліцейськими необхідності налагодження взаємодії з населенням, ґрунтованої на двох пріоритетах:

Консультації – вивчення думки населення з метою подальшої оцінки ефективності поліцейської діяльності, обов’язкове урахування потреб територіальних громад;

Співробітництва – співпраця заради досягнення спільних цілей з досягнення (екологічного) порядку в країні.

Для планування своєї діяльності поліцейські повинні аналізувати проблеми місцевого населення та окремих його груп. Пріоритет у діяльності поліції – не стільки реагування на кримінальні прояви, скільки участь у вирішенні всього комплексу проблем, які має населення конкретної місцевості у сфері дотримання закону. Від поліції очікується прояв цікавості не лише до інформації, що стосується правопорушень, але й до потреб громадян, їх проблем, ускладнення стосунків, які становлять підґрунтя для загострення криміногенної ситуації. Основою побудови партнерської взаємодії між поліцейським та громадянином і наслідком оцінювання населенням ефективності її роботи є довіра населення до поліції. У пункті 12 розділу ІV Європейського кодексу поліцейської етики вказано, що поліція повинна бути організована таким чином, щоб поліцейські заслуговували на публічну повагу як професійні поборники права і постачальники послуг для громадськості. Для того щоб завоювати довіру населення, поліцейському недостатньо лише діяти згідно із законом. Крім цього, йому необхідно застосовувати закон гідно і з повагою до населення, бути професійним, неупередженим, чесним, добросовісним, справедливим, політично нейтральним і ввічливим.

Поліція і сім’я. Насильство в сім’ї є однією з розповсюджених форм порушення прав людини. У більшості випадків протиправні дії проти когось із членів родини супроводжуються актами агресії, приниження та жорстокої поведінки. Подібні дії з боку насильника приводять до негативного фізичного, психічного та соціального стану здоров’я постраждалої особи чи кількох осіб, членів цієї родини. Як правило, найбільше страждають від сімейного насильства жінки, діти та люди похилого віку, хоча щодо останньої категорії в офіційних документах і наукових дослідженнях мало інформації. 25 лютого 2008 року Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун ініціював Всесвітню кампанію із викорінення насильства над жінками. Він закликав лідерів усього світу підтримати кампанію шляхом відповідних дій на національному рівні, а також створити глобальну мережу лідерів, які допоможуть привернути увагу громадськості до проблеми насильства стосовно жінок. Насильство стосовно жінок та дітей становить серйозну загрозу для глобального розвитку і досягнення Цілей Розвитку Тисячоліття, та є однією з ключових перешкод на шляху до забезпечення ґендерної рівності. Дані досліджень засвідчують, що в світі близько 95% потерпілих від домашнього насильства – це жінки. У 75% випадках від домашнього насильства страждають діти.

Забезпечення належної реалізації прав і законних інтересів особи в приватному житті, у родині є одним із пріоритетних завдань будь-якої правової країни. Усе це зумовлює необхідність вивчення й аналізу взаємодії поліції та громади щодо попередження насильства в сім’ї.

Взаємодія поліції з громадськістю як превенція насильства в сім’ї – це комплекс заходів зі співпраці між поліцейським і окремими представниками громадськості, міжнародними та національними «nongovernmental» (неурядовими) організаціями, який спрямований на виявлення, припинення актів учинення насильства в сім’ї, притягнення кривдників до відповідальності, на належне забезпечення прав потерпілих осіб, особливо дітей і дітей-свідків, установлення, вивчення й усунення причин, що сприяють правопорушенням на сімейно-побутовому ґрунті, а також виховання населення в дусі «нульової толерантності» до ґендерно обумовленого насильства.

Насильство в сім’ї характеризується дуже великою латентністю порівняно з іншими видами правопорушень. Задля подолання цього явища дуже важливою є ефективна співпраця громадськості та поліцейських.

Європейська комісія в межах проекту «Євробарометр» установила, що громадськість визначає поліцію одним із головних органів протидії насильству в сім’ї (90% опитаних респондентів підтримують таку позицію).

Громада цілком слушно покладається на допомогу органів охорони правопорядку загалом та поліції зокрема у випадках протиправних діянь стосовно конкретної людини або члена її сім’ї. Поліцейський зобов’язаний ужити всіх заходів щодо припинення правопорушення, надання допомоги потерпілим особам, забезпечення притягнення винних осіб до відповідальності.

Надзвичайно важливим є виявлення фактів насильства в сім’ї, що саме по собі є дуже латентним правопорушенням. На жаль, слід відзначити високу толерантність пересічного мешканця країни щодо проявів правопорушень на сімейно-побутовому ґрунті. Члени родини, сусіди, близькі знайомі, просто сторонні особи, яким стало відомо про факти насильства в сім’ї, надають перевагу невтручанню в такі ситуації та не повідомляють про це поліцію. Коефіцієнт терпимості українського суспільства до фактів насильства в сім’ї є дуже високим. Тобто громада в особі її членів не засуджує насильницьку поведінку агресора, інколи саму жертву звинувачує в неправильній поведінці, не завжди визначає окремі прояви економічного, психологічного насильства між членами сім’ї як протиправні дії.

Означене зумовлене низкою факторів, серед них:

• недостатня правова обізнаність осіб у чинному законодавстві загалом та в нормах сімейного, цивільного, кримінального й адміністративного права зокрема;
• відсутність у свідомості осіб розуміння того, що правопорушення на сімейно-побутовому ґрунті – це негативне явище, яке є архаїзмом патріархальної системи побудови подружніх відносин. Насильство в сім’ї помилково розглядається як допустимий елемент виховання;
• існування авторитарної структури відносин у сім’ї, що спричиняє формування пасивної позиції «слабкої сторони» подружжя;
• соціокультурні моделі поведінки жінок і чоловіків у суспільстві, упередження, забобони, звичаї, які базуються на ідеї неповноцінності чи переваги однієї статі над іншою; наявність стереотипів щодо розподілу ролей чоловіків і жінок у сім’ї;
• культура, що базується на патріархальних підходах, розподіл на чоловічі та жіночі зразки поведінки в родині, сфері праці; заохочення, підтримка та відтворення традиційної поведінки самими учасниками сімейних правовідносин;
• відсутність «нульової терпимості» населення до проявів насильства в родині;
• недостатній рівень правової культури населення щодо інформування поліцейських про факти насильства в сім’ї.

Для налагодження належного взаємозв’язку громади та поліції остання здійснює низку заходів. Поліцейські проводять індивідуальні та загальні виховні й правові бесіди, відкриті лекції на зборах міської або селищної ради. Під час означених заходів поліцейський здійснює інформування населення про стан протидії злочинності, пропагує правові знання, налагоджує живий діалог для задоволення потреб населення та покращення ефективності виконання поліцією своїх функцій.

Максимізуються можливості щодо налагодження тісного взаємозв’язку між конкретними мешканцями території та поліцейськими підрозділів превенції. У межах міжнародної акції «16 днів проти насильства» поліцейські загалом і дільничні офіцери поліції зокрема в період із 26 листопада до 10 грудня щорічно активізують свою діяльність у сфері попередження насильства в сім’ї. Ця акція була ініційована Першим всесвітнім інститутом жіночого лідерства 1991 р. До її проведення долучилося близько 100 країн світу. У 2000 р. до проведення цієї акції приєдналась і Україна.

Основним завданням міжнародної акції «16 днів проти насильства» є привернення уваги населення до низки питань, а саме:

• наявності в українському суспільстві такого негативного явища, як насильство в сім’ї, і нагальної необхідності його подолання;
• проблеми торгівлі людьми та протидія їй;
• визнання й розуміння ґендерно обумовленого насильства й жорстокого поводження з дітьми;
• проблеми жорстокого поводження з дітьми й особливої вразливості дітей у разі насильства в сім’ї;
• усвідомлення й утвердження концепції рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства;
• активізації партнерського руху органів державної влади, державних закладів, громадських організацій щодо попередження та викорінення домашнього насильства;
• проведення інформаційно-просвітницьких кампаній, а саме: різного роду акцій, флешмобів, круглих столів, конференцій, відкритих зустрічей із метою підвищення поінформованості населення України з питань попередження насильства в сім’ї, жорстокого поводження з дітьми та будь-яких інших проявів ґендерно обумовленого насильства;
• формування свідомості всіх верств населення щодо нетерпимого ставлення до ґендерно обумовленого насильства, насильства в сім’ї та засудження будь-яких його проявів.

Відповідно до чинного законодавства протягом проведення акції «16 днів проти насильства» окрема увага звертається на такі події: 25 листопада – Міжнародний день ООН із викорінення насильства щодо жінок. Він присвячений сестрам Мірабаль, яких було жорстоко вбито в 1960 р. у Домініканській Республіці під час існування диктаторського режиму; 1 грудня – Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Вірус імунодефіциту людини та синдром набутого імунодефіциту стрімко поширюється в усьому світі; 6 грудня – річниця з дня «Монреальської різанини», під час якої 14 жінок феміністичного руху були вбиті за свої переконання; 10 грудня – День прав людини.

Рис.3.

Поліція і школа. Співпраця поліції та школи у громаді – це відхід від традиційних методів роботи поліції. Іншими словами, це підхід з орієнтацією на попередження проблеми, а не на інцидент, який уже відбувся. При такому партнерстві школа і правоохоронний орган – це одна команда, а роль працівника правоохоронного органу розширюється і передбачає профілактику та втручання на ранній стадії. Цінною є комунікація, і вона має неперервний та високоякісний характер. Важливо пам’ятати, що при співпраці поліції та школи присутність правоохоронця у шкільних закладах розглядається як показник того, що відбуваються певні заходи, що гарантують безпеку у школі та формують середовище, сприятливе для навчання. Для громадян поліцейські машини, припарковані перед школою стають ознакою того, що відбуваються певні позитивні заходи.

З метою реалізації програми працівники поліції, які пройшли спеціальне навчання, будуть призначені шкільними офіцерами поліції (далі – ШОП) і закріплені за конкретними школами. Частота відвідування навчальних закладів ШОП може залежати від оцінки ризиків та потреб кожної школи у сфері профілактики ризикованої поведінки дітей та правопорушень.

Робота працівників поліції у школах сприятиме:

1. створенню безпечнішого середовища у школі.

Діти, освітяни та громада мають вірити у те, що їхня школа є безпечним середовищем для роботи і навчання. Очікується, що поліція, яка працюватиме у школах, зробить свій значний вклад у створення позитивної шкільної культури і посилення почуття безпеки, що сприятиме викладанню та навчанню.

2. зменшенню злочинності у школах.

Співробітники поліції, які працюють у школах, можуть відстежувати проблеми і працювати з дітьми та іншими зацікавленими сторонами з тим, щоб зменшити рівень злочинності, а в ідеалі – вирішити проблеми, аби остаточно припинити скоєння злочинів. Завдяки проактивній роботі поліції учні краще розуміють, що таке ризикована поведінка щодо свого здоров’я і життя, а також - здоров’я і життя інших та що таке правопорушення і які наслідки воно може мати.

3. кращому партнерству між школами та поліцією.

Якщо враховувати філософію співпраці поліції та громади, то поліція, що працює у школах, не розглядається як правоохоронці. Вона не обмежується цією роллю і виконує безліч інших функцій, таких як наставництво, рольова модель, джерело інформації. В міру того, як шкільні громади формуватимуть стосунки з поліцією, всі зацікавлені сторони, ймовірно, ділитимуться інформацією і сформують взаємодовіру та повагу.

4. формуванню позитивного сприйняття поліції громадою.

За допомогою взаємодії з дітьми, батьками, працівниками школи.

5. захисту вразливої категорії учнів від віктимізації та вимагання.

Працівники поліції можуть надати учням необхідні знання та вміння, аби уникати вимагань.

6. створенню позитивної моделі для наслідування.

Завдяки заняттям і зустрічам із працівниками поліції деякі підлітки можуть захотіти далі продовжити свою кар’єру у сфері правоохоронних органів.

Шкільні офіцери поліції можуть досягнути вищезазначені цілі за допомогою засобів та поведінки, які описані нижче:

• розробка плану профілактики злочинності разом зі школою;
• присутність у школах і проведення профілактичної роботи з учнями та залучення їх до позитивних видів діяльності і поведінки;
• формування і підтримка взаємин з учнями, батьками, адміністрацією школи і вчителями, заснованих на довірі та повазі;
• участь у зборах, які стосуються профілактики злочинності, та якщо необхідно, участь у зборах батьківського комітету та на шкільних педагогічних нарадах;
• заохочення законної поведінки учнів і поширення серед них відповідних інформаційних матеріалів;
• забезпечення вчасного та ефективного реагування на виклики з боку відповідальної особи у школі;
• інформування працівників школи, представників батьківських комітетів про негативні тенденції серед молоді;
• інформування батьків про їхні дії та органи, з якими можна зв’язатися у разі, якщо дитина пропала;
• надання допомоги жертвам злочинів;
• робота у партнерстві з іншими організаціями громади над заохоченням позитивної поведінки дітей та підлітків;
• підтримка і участь на прохання школи у рекреаційній діяльності, спорті та інших заходах разом із учнями школи з метою формування громади;
• розробка плану реагування на інциденти зі школою і співпраця щодо інцидентів, про які повідомляє школа, у відповідності до узгодженого плану.

Слід зазначити, що ефективність роботи ШОП безпосередньо залежить від співпраці із представником школи, закріпленим адміністрацією школи на основі взаємної домовленості. Представник школи вважається відповідальним за належне виконання своїх обов’язків, які виникають у контексті спільних зобов’язань школи, передбачених угодою та внутрішніми шкільними правилами, на зразок:

• забезпечення того, аби учні, їхні батьки та відповідальні дорослі були ознайомлені зі шкільними правилами поведінки;
• сприяння практиці, яка полегшує забезпечення неконфліктної, ненасильницької поведінки учнів у школах;
• створення умов, які полегшують присутність ШОП і підтримують його у роботі з учнями в школах;
• забезпечення участі ШОП, закріпленого за школою, коли це необхідно, у зборах батьківських комітетів, зборах шкільної адміністрації, ради з питань профілактики злочинності та інших відповідних зборах;
• за необхідності, модерування зустрічей ШОП з батьками;
• надання інформації про інциденти, які вимагають реагування з боку поліції; розробка разом з ШОП плану запобігання їм;
• надання ШОП вільного доступу до приміщення школи для проведення профілактичних заходів, участі у реагуванні на інциденти, які вимагають втручання поліції. Надання приміщення для проведення бесіди з учнем, якщо потрібно;
• запрошення ШОП до участі у шкільних подіях, які проводяться для учнів та / чи їхніх батьків.

Представник школи і ШОП мають налагодити, заохочувати і підтримувати тісне партнерство і намагатися максимально використовувати його з метою профілактики злочинності в шкільному середовищі. ШОП може також надавати підтримку у ролі консультанта, допомагати працівникам школи визначати необхідні дії у випадку протиправної поведінки і пояснювати процедури поліцейського розслідування. За місцем свого закріплення ШОП працюватиме у партнерстві з учнями, вчителями, адміністрацією школи, керівництвом школи, батьками, іншими органами поліції та громадою з метою створення і підтримки здорової та безпечної шкільної громади.

Поліцейський офіцер громади і територіальні громади.

Багаторічна практика європейських країн показала: одним із найважливіших інструментів поліцейської діяльності є взаємодія з населенням. Для того, щоб поліція могла ефективно контролювати ситуацію на певній території, вона повинна враховувати потреби мешканців, а отже індивідуальний підхід є вкрай необхідним. Такий підхід передбачає готовність громадськості взяти на себе частину відповідальності за загальну якість життя у місті (районі, селищі), а поліція, у свою чергу, повинна почути громаду і діяти відповідно до її вимог та інтересів. Разом з тим, партнерство між поліцією і населенням, може бути успішним лише за умови довіри з обох сторін.

Модель взаємовідносин поліції і громадянського суспільства «Community Policing» є багаторівневою. Вона включає в себе відносини поліції і населення на індивідуальному, локальному (місцевому) рівнях, та суспільне життя в цілому [7].

Американські аналітики сформулювали поняття Community Policing наступним чином: «партнерство між поліцією і законослухняними громадянами з метою розробки ефективних засобів розв’язання проблем задля підвищення якості життя в громаді» [8]. У межах моделі Community Policing поліція взаємодіє із законослухняними громадянами, які мають належний рівень правосвідомості та правової культури, з метою забезпечення правопорядку у суспільстві. Тобто, у межах даної моделі законослухняні громадяни, з однієї сторони, є суб’єктами правомірної поведінки, а з іншої сторони, вони сприяють забезпеченню правопорядку у суспільстві та державі.

Стратегії поліцейської діяльності, зорієнтованої на громаду, демонструють наявність шістьох основних моделей реалізації ідеї «Community Policing» на практиці:

1. поліцейське обслуговування, засноване на територіальному принципі (Area-based Policing);
2. товариство багатьох агенцій (Multi-agency Partnerships);
3. попередження злочинів силами громади (Community Crime Prevention);
4. стратегії поліцейсько-громадського контакту (Police-public Contact Strategies);
5. територіально-базовані піші патрулі (Area-based Foot Patrols);
6. залучення громади та консультування з громадами (Community Involvement and Consultation) [9].

Огляд літературних джерел, що присвячені поліцейській діяльності показав, що для більш повного та всебічного врахування інтересів різних соціальних груп та блокування авторитарно-бюрократичних тенденцій у багатьох країнах практикується залучення громадян до безпосереднього управління поліцейськими формуваннями.

У Фінляндії при управління поліції МВС створено Дорадчий комітет у справах поліції, у складі якого поряд з посадовими особами цього апарату включені представники провідних політичних партій, профспілок та найбільш великих промислово-торгових фірм, оскільки вважається, що без їх активної підтримки розкриття злочинів та профілактика правопорушень є малоперспективною справою. При цьому ключовою фігурою превентивної діяльності стає не «поліцейський-борець із злочинним світом», а «поліцейський-тренер», головною задачею якого має бути навчання і консультування громадян, які не бажають стати жертвою злочинних посягань. Правоохоронна діяльність таким чином, концентрується на безпосередньому та довгостроковому обслуговуванні населення у сфері підвищення його безпеки.

У таких країнах, як Велика Британія, США та інших [10] основний напрямок роботи поліції – це так зване комунальне або районне чи місцеве «поліціювання», що передбачає постійне перебування поліцейського у зоні обслуговування, а головною метою його діяльності є налагодження тісної взаємодії з населенням даної зони з метою попередження правопорушень. Громадська організація «Зупини злочинця»[11] допомагає поліції в боротьбі зі злочинністю, забезпеченні належного стану правопорядку в регіонах, проведенні профілактичної, превентивної, виховної, консультативної роботи. Відділення цієї громадської організації розташовані на території поліцейських дільниць, що значно поліпшує співпрацю членів організації з працівниками поліції. Уся діяльність за цією програмою відбувається в суворій відповідності з розробленими правилами, щоб уникнути як небажаного розкриття особи інформатора, так і використання одержаної інформації у корисних (спроби одержання винагороди іншою особою) або в інших злочинних цілях (продаж інформації).

В Австрії здебільшого практикується чергування добровільних громадських дружин, які охороняють житло у приватному секторі та, інколи, надане державою житло. В Чехії, Литві та Іспанії громадян залучають як помічників до співпраці з поліцією [12].

У Японії якщо порівнювати її з іншими країнами рівень злочинності (вбивство, крадіжка) доволі низький [13]. Це пов’язано в першу чергу із належним рівнем організації взаємодії населення й поліції. Відбувається це так: на кожній поліцейській дільниці функціонують відділення Асоціації запобігання злочинності, членом якої може стати не тільки пересічні громадяни, які бажають співпрацювати з органами правопорядку, а й об’єднання осіб за професіями, представники котрих частіше за інших стають жертвами злочинних посягань (водії громадського транспорту, працівники банківської сфери, торговельних мереж, листоноші та інші). Обов’язками членів асоціації є повідомлення працівників поліції про скоєні злочини та цілодобове патрулювання вулиць. Також на вулицях міст засновані так звані «інформаційні пункти». До добровольців цих пунктів можуть звернутися не тільки будь-який громадянин і отримати необхідну консультацію чи дієву допомогу, але і працівники поліції для отримання інформації про місцевих жителів, скоєння злочину чи розшуку зниклої особи [14].

Для реалізації вище окреслених заходів в Україні, за підтримки Уряду, з травня 2019 року запрацював проект «Поліцейський офіцер громади» [15] направлений на впровадження нового формату роботи дільничних офіцерів поліції, головною метою якого є поліцейська діяльність, орієнтована на громаду (Поліцейський офіцер громади. URL: https://www.youtube.com/watch?v=irMd3jCMCHE&feature=youtu.be.)

Метою роботи поліцейських офіцерів громади буде, в першу чергу, попередження правопорушень в інтересах громади. Офіцери поліції будуть більш самостійними у своїй діяльності та виконувати основні завдання поліції у партнерстві з керівництвом об’єднаної територіальної громади.

Головне завдання поліцейського офіцера громади – орієнтуватися на потреби місцевого населення, підтримувати постійний контакт з мешканцями, щоденно забезпечувати порядок на своїй території, своєчасно реагувати на проблеми громади та запобігати вчиненню правопорушень.

(Безпека громади: пошук спільних рішень. URL: http://cop.org.ua/images/documents/92/92_file.pdf)

Поліція і ЗМІ. Основні принципи партнерства поліції та засобів масової інформації:

• Представники засобів масової інформації є помічниками поліції. Журналісти визначають рівень потреб та очікувань громадян щодо якості роботи поліції.
• Поліція й журналісти є партнерами, відтак вони несуть однакову відповідальність за рівень безпеки та стан боротьби зі злочинністю.
• Основою роботи поліції має бути профілактика злочинності, відновлення справедливості щодо потерпілого, недопущення втягнення громадян у злочинну діяльність.
• Ефективність діяльності поліції висвітлюють журналісти, передусім спираючись на думку населення, а вже потім – владу та вище керівництво.
• Доступність поліцейських структур для засобів масової інформації забезпечить прозорість їхньої діяльності та сприятиме довірі громадян.
• Поліцейські та журналісти – чуйні до потреб, проблем і вимог місцевого населення, тому пріоритетом в їх діяльності є запобігання злочинності, попереджувальний підхід до розв’язання проблем.
• Активна участь представників ЗМІ, державних структур у розв’язанні проблем на основі рівності (в мірі, дозволеній національним законодавством та тактичними й оперативними потребами).

Важливо розуміти, що право на доступ до інформації є конституційним правом людини, яке передбачене і гарантоване такими ключовими нормативно-правовими актами:

1. Конституцією України (стаття 34).
2. Законом України «Про звернення громадян».
3. Законом України «Про інформацію».
4. Законом України «Про доступ до публічної інформації». Згідно зі статтею 34 Конституції України, кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Здійснення права громадян, а отже і ЗМІ, може бути обмежене законом:

• в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку;
• з метою запобігання заворушенням чи злочинам;
• для охорони здоров’я населення;
• для захисту репутації або прав інших людей;
• для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;
• для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя.

Як правило, у нас інформація одразу асоціюється із засобами масової інформації та їхніми працівниками – журналістами.

У статті 1 закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» зазначено, що «журналіст» – це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в Державному класифікаторі професій України.

Особливості професійної діяльності журналістів, на які слід звернути увагу поліцейським при спілкуванні:

По-перше, людина може працювати як у штаті, так і на позаштатних засадах (на підставі цивільно-правових договорів).

По-друге, бажано, аби назви посад збігалися з тими, що містяться в державному класифікаторі професій.

По-третє, у визначенні журналіста немає прив’язки наявності статусу до наявності редакційного посвідчення.

Головне для професійної діяльності журналістів – це виконувати роботу зі збору, обробки і створення інформації для засобів масової інформації. Зазначений підхід, що статус журналіста залежить не від формальних ознак або наявності певних документів, а від роду діяльності людини, повністю узгоджується із баченням Ради Європи того, хто вважається журналістом.

Співпрацю поліції та ЗМІ позначають різними термінами, зокрема:

• «взаємодія» – це взаємовигідне співробітництво;
• «використання ЗМІ» – це отримання допомоги від ЗМІ без елементарної взаємовіддачі;
• «участь» – взагалі не конкретизує форми співробітництва.

Тому для визначення взаємин ЗМІ та правоохоронних органів найбільш доцільно вживати термін «взаємодія», адже він характеризує спільну діяльність, що полягає у взаємозацікавленості в її результатах. Але для суб’єкта цих відносин – правоохоронних органів – визначальним є інший термін, а саме «використання можливостей ЗМІ».

Під поняттям взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ розуміють постійні взаємозв’язки, що об’єктивно існують між ними, обумовлені загальними цілями, які досягаються в процесі взаємовпливу та взаємного використання можливостей одне одного для досягнення як загальних, так і власних цілей. Така взаємодія розглядається як потенційна можливість самовдосконалення й саморозвитку правоохоронної системи.

Вона дозволяє:

• заощаджувати сили та засоби при організації роботи з розкриття й розслідування злочинів;
• забезпечувати широту й оперативність інформаційного впливу на населення;
• здійснювати пошук злочинців на практично необмеженій території;
• створювати сприятливі умови для діяльності правоохоронних органів тощо.

Важливість взаємодії поліції зі ЗМІ визначається не тільки тим, що вони одержують можливість більш ефективного вирішення своїх завдань, а й уникають необ’єктивного та хибного висвітлення журналістами тих чи інших питань і подій, що, безумовно, впливає на формування позитивного або негативного іміджу поліції.

До основних напрямів взаємодії правоохоронних органів зі ЗМІ відносять:

1. формування суспільної думки щодо питань боротьби зі злочинністю;
2. поглиблення правової поінформованості населення;
3. інформування про діяльність правоохоронних органів;
4. забезпечення розкриття та розслідування злочинів;
5. профілактику правопорушень.

Під час взаємодії поліцейських зі ЗМІ треба враховувати:

• можливість появи негативних наслідків;
• особливості діяльності;
• специфіку завдань, які вирішують різні правоохоронні органи.

Якщо йдеться про спілкування зі ЗМІ, то доцільно, щоб загальне інформування преси (навіть за фактом конкретного злочину), як правило, робили представники підрозділів зі зв’язків із громадськістю, оскільки вони мають більше досвіду такого спілкування, більш поінформовані щодо «тла», на якому подається інформація про конкретний факт. Але якщо потрібно одержати конкретну допомогу на основі поданої інформації, то принаймні готувати її належить тому, хто займатиметься розкриттям та розслідуванням злочину, тому що він, як правило, краще за всіх уявляє, від кого та яка саме допомога потрібна і як зробити, щоб одержати потрібний результат. Відповідно до зазначеного має різнитися і відповідь працівника на запитання преси. Тобто «Жодних коментарів!» – не завжди доцільна відповідь, точніше, недоцільна взагалі, оскільки формує враження закритості системи, а у випадку з резонансними справами – ще й корумпованості. Щодо особливостей спілкування поліцейських зі ЗМІ та громадянами, то особливих хитрощів тут немає, і все цілком укладається в розуміння звичайного ділового етикету й офіційного стилю спілкування, котрі регламентуються нормативною базою, якою керуються працівники Національної поліції України.

5. Діяльність поліції і права людини під час забезпечення правопорядку та
публічних зібрань

Права людини і забезпечення правопорядку під час публічних зібрань : Керівництво / Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ. Варшава, 2017. 153 с. URL: https://www.osce.org/uk/odihr/375751?download=true

Свобода мирних зібрань – це фундаментальне право людини, закріплене в низці міжнародних інструментів в галузі прав людини, в тому числі в Копенгагенському документі ОБСЄ 1990 року. Це право лежить в основі будь-якого демократичного суспільства, даючи можливість кожному публічно висловлювати погляди, які можуть не збігатися з думкою більшості і бути непопулярними [16].

Рис.4.

Держави зобов’язані поважати і захищати це право та забезпечувати його реалізацію. Право на свободу мирних зібрань гарантоване лише в тому випадку, якщо збори є мирним. Незаконні, але мирні зібрання, що проходять в ситуації, коли організатор або інші особи не виконали вимоги законодавства, користуються таким самим захистом, що й усі інші мирні зібрання.

Рис.5.

Поліція відіграє надзвичайно важливу роль в сприянні проведенню зібрань [17]. Будучи найбільш помітним вираженням державної влади, вона своїми діями повинна демонструвати прихильність держави дотриманню принципів верховенства права і захисту основних прав і свобод. Поліція повинна сприяти проведенню всіх мирних зібрань, в тому числі стихійних і одночасних зібрань, а також контрдемонстрацій. Вона зобов’язана захищати учасників зборів, дозволяючи їм вільно висловлювати свої погляди в межах видимості і чутності аудиторії, до якої вони хочуть звернутись.

Діяльність поліції, повинна виявлятися в зміні підходу до охорони правопорядку під час зборів, а саме в переході від сприйняття зборів як потенційно небезпечних заходів до усвідомлення того факту, що збори втілюють важливе право людини, яке поліція повинна поважати і захищати. Більшість зборів насправді проходять мирно і не становлять загрози громадському порядку. Однак надзвичайно важливо, щоб поліція була добре підготовлена і навчена запобігати будь-яким конфліктам, пов’язаним із публічними зборами, а також вміла знижувати напруженість, якщо виникає така необхідність.

Право на свободу мирних зібрань передбачене положеннями всіх основних міжнародних інструментів з прав людини, серед яких:

Стаття 20 Загальної декларації прав людини (1948 р.);

Стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.);

Стаття 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.);

Стаття 15 Конвенції ООН про права дитини (1989).

У Копенгагенському документі ОБСЄ 1990 року держави-учасниці ОБСЄ зобов’язалися поважати право на мирні зібрання і демонстрації. Право на мирні зібрання мають всі особи, групи осіб, незареєстровані об’єднання, юридичні особи і комерційні організації. Забороняється будь-яка дискримінація за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші погляди, національне або соціальне походження, майновий стан, народження чи інший статус. Дискримінація за будь-якою з цих ознак, що обмежує право на мирні зібрання, розглядатиметься як порушення міжнародного права в галузі прав людини. В той час як міжнародні інструменти встановлюють загальний принцип права на мирні зібрання, це право зазвичай підтверджується в національній конституції і уточнюється в національному законодавстві і підзаконних актах, які більш детально описують конкретні процедури щодо забезпечення права на свободу зібрань. У визначенні зібрання, що міститься в публікації БДІПЛ ОБСЄ і Венеціанської комісії «Керівні принципи щодо свободи мирних зібрань» (далі – «Керівні принципи»), підкреслюється, що зібрання – це захід, який має на меті передачу певного повідомлення тій чи іншій особі (особам). Публічні зібрання зазвичай є тимчасовими заходами, проте іноді вони можуть тривати протягом значного проміжку часу і супроводжуватись зведенням напівстаціонарних конструкцій, які можуть залишатися на місці зібрання протягом декількох місяців. Незважаючи на те, що окремі форми публічних зібрань можуть вимагати особливих видів регулювання, необхідно сприяти проведенню всіх типів мирних зібрань – як статичних, так і рухомих. Зібрання можуть служити різним цілям, таким як святкування, вшанування чи вираження протесту. Реалізація права на свободу мирних зібрань є способом спільної передачі якогось повідомлення або вираження колективної думки. Можуть виражатися різні думки, в тому числі критичні або радикальні, а також непопулярні (думки меншості). Вираження радикальних думок або думок меншості може певним чином образити інших членів суспільства, однак такому вираженню думок необхідно сприяти і його слід захищати, якщо дії присутніх носять мирний характер. Крім цього, багато зібрань певною мірою порушують звичний плин повсякденного життя і діяльності інших людей; вони можуть займати дороги і проїзди, а також перешкоджати руху транспорту і пішоходів та роботі місцевого бізнесу. До таких порушень, викликаних реалізацією людьми своїх основних свобод, слід ставитися з певною толерантністю. Слід визнати, що громадські місця так само служать для проведення зібрань, як і для інших видів діяльності, і тому необхідно сприяти реалізації права на мирні зібрання. Право на мирні зібрання є важливим компонентом збереження, розвитку та критичної оцінки культурних і соціальних норм і цінностей. Це право є необхідним для збереження й вираження ідентичності меншин, а також для забезпечення підзвітності влади. Захист права на мирні зібрання має вирішальне значення для створення толерантного і плюралістичного суспільства, в якому можуть мирно співіснувати різні групи.

Відповідно до міжнародних принципів прав людини держава та її суб’єкти мають зобов’язання щодо поваги й захисту всіх прав людини і несуть відповідальність в цій сфері. Зокрема, мова йде про такі зобов’язання:

• не втручатись в реалізацію прав і не обмежувати їх («негативне» зобов’язання);
• вживати необхідних заходів щодо захисту прав і сприяння їх реалізації («позитивне» зобов’язання).

Головна відповідальність за захист права на свободу зібрань і сприяння реалізації цього права покладається на поліцію, яка є основним органом, що відповідає за підтримку громадського порядку. Ця відповідальність включає в себе захист мирних зібрань, які можуть провокувати або ображати, а також зібрань, які можуть певною мірою заважати повсякденній діяльності інших осіб і, таким чином, зачіпати людей, які не є учасниками зібрань. У випадках, коли мирний протест створює перешкоди правам і свободам інших осіб, поліція часто відповідає за баланс між дотриманням прав інших осіб та реалізацією права на свободу зібрань.

Право на свободу зібрань – це право збиратись мирно. Ніхто не має права на насильницькі дії в процесі здійснення свого права на зібрання. Якщо, беручи участь у зібранні, людина вдається до насильства, її право на свободу зібрань більше не підлягає захисту. При цьому насильницькі дії окремих осіб в ході зібрання не обов’язково є підставою для обмеження прав інших учасників публічного зібрання, які поводяться мирно.

Право збиратися мирно може передбачати право учасників зібрання на образливі дії або висловлювання, однак зібрання або дії, спрямовані на залякування, переслідування або загрози іншим особам, можуть на законних підставах підлягати необхідним і відповідним обмеженням або навіть забороні з боку держави.

Слід зазначити, що навіть незважаючи на те, що організатор або окремі учасники зібрання можуть не виконати законодавчі вимоги стосовно зібрань, це само по собі не звільняє поліцію від обов’язків щодо захисту зібрання і сприяння його проведенню, якщо воно залишається мирним. Питання невиконання законодавчих вимог, що стосуються проведення зібрання, завжди може бути вирішене шляхом застосування пропорційних санкцій до осіб, відповідальних за порушення.

Обмеження свободи зібрань. Обов’язок держави щодо захисту і забезпечення права на свободу мирних зібрань не означає, що мирні зібрання не можна обмежувати чи регулювати в розумних межах і законними способами в інтересах національної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших осіб. При цьому будь-яке таке обмеження має бути необхідним і пропорційним. Інакше кажучи, будь-які обмеження повинні бути вузько спрямовані на забезпечення нагальної суспільної потреби.

Стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає такі підстави для обмеження свободи зібрань: «Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб».

Обмеження можуть накладатися до початку зібрання або під час його проведення, а також на обох цих етапах. В деяких державах поліція може мати повноваження щодо накладення обмежень до проведення зібрання, в той час як в інших країнах такі повноваження надані іншим органам, наприклад, місцевій владі або судам. У всіх державах регіону ОБСЄ поліція має повноваження щодо накладення розумних обмежень під час зборів, але в демократичному суспільстві будь-які обмеження такого роду завжди повинні бути законними, необхідними і пропорційними.

Відносно питання про те, чи слід накладати обмеження на конкретне зібрання, в «Керівних принципах» визначено основні принципи, які повинні враховуватись усіма поліцейськими службами. Перелік таких принципів наведено нижче.

Презумпція на користь проведення зібрань. Оскільки право на свободу мирних зібрань належить до основоположних прав, користування ним, наскільки це можливо, повинно здійснюватися без регулювання. Все те, що в явній формі не заборонено законом, слід вважати дозволеним, і від бажаючих провести зібрання не слід вимагати отримання відповідного дозволу. Презумпція на користь свободи зібрань повинна бути чітко і однозначно встановлена законодавством.

Позитивне зобов’язання держави щодо сприяння мирним зібранням і їх захисту. Держава повинна створити необхідні механізми і процедури, що дозволяють забезпечити практичну реалізацію свободи мирних зібрань без надмірного бюрократичного регулювання. Зокрема, держава завжди має прагнути сприяти проведенню публічних зібрань у бажаний для їх організаторів спосіб (з точки зору часу, місця і порядку проведення), захищати ці зібрання, а також забезпечувати відсутність перешкод для поширення в суспільстві інформації про заплановані зібрання.

Законність. Будь-які обмеження повинні ґрунтуватись на положеннях закону і відповідати міжнародним стандартам в галузі прав людини. Надзвичайно важливу роль має належним чином сформульоване законодавство, що дозволяє визначити допустимі межі розсуду влади. Будь-який закон у цій сфері повинен відповідати міжнародним стандартам в галузі прав людини і бути достатньо чітким, для того щоб кожен мав можливість визначити, чи становить його поведінка порушення закону, і зрозуміти, якими можуть бути імовірні наслідки такого порушення. Крім цього, відповідні органи зобов’язані забезпечити, щоб будь-які обмеження, що накладаються під час зібрання, повністю відповідали закону і не суперечили усталеній судовій практиці. Насамкінець, після проведення зібрання не допускається застосування будь-яких не передбачених законом санкцій і покарань.

Пропорційність (співрозмірність). Будь-які обмеження щодо часу, місця або порядку проведення зборів повинні бути пропорційними. В процесі виконання своїх законних завдань органи влади завжди повинні віддавати перевагу заходам, які передбачають найменший рівень втручання. Принцип пропорційності вимагає від органів влади утримуватись від автоматичного накладення обмежень, які істотно змінюють характер заходу (наприклад, перенесення місця проведення зборів у віддалені від центру райони міста або недопущення проведення зборів в межах видимості і чутності цільової аудиторії).

Необхідність. Будь-які обмеження на реалізацію свободи зібрань в демократичному суспільстві повинні бути необхідними в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Ця необхідність повинна бути підтверджена наявністю «нагальної суспільної потреби» в обмеженні свободи зібрань в конкретних обставинах.

Повідомлення про збори. Міжнародне право в галузі прав людини не вимагає, щоб в національному законодавстві містилась норма щодо подання попереднього повідомлення про проведення зборів. Дійсно, у відкритому суспільстві багато видів зборів не потребують жодного офіційного регулювання. Тому попереднє повідомлення слід вимагати лише в тих випадках, коли мета повідомлення полягає в наданні державі можливості провести необхідну підготовку для забезпечення свободи зібрань і охорони громадського порядку, суспільної безпеки, здоров’я або моральності населення, а також прав і свобод інших осіб.

Будь-яке положення законодавства з цього питання повинно вимагати від організаторів зборів подачі повідомлення про наміри, а не прохання про дозвіл на проведення зборів. Процес подачі повідомлення не повинен бути обтяжливим або надто бюрократичним, а строки завчасного повідомлення не повинні бути занадто великими. Ці строки швидше потрібні для таких цілей:

а) щоб у відповідних державних органів було достатньо часу для необхідного планування і підготовки до заходу відповідно до їхніх позитивних зобов’язань;

б) щоб у організаторів був час оскаржити будь-яке накладене обмеження в суді й отримати відповідне рішення.

Якщо в найкоротші строки після повідомлення про проведення публічного зібрання від органів влади не надійшло заперечень, організатори зборів повинні мати можливість вважати, що вони можуть продовжувати свої заплановані дії відповідно до зазначених в повідомленні умов, без будь-якого обмеження. Для того, щоб гарантувати свободу вираження поглядів, обмеження загалом не повинні накладатися на зміст ідеї, яку прагне передати зібрання.

Поліція може бути вимушена реагувати на висловлювання, що являють собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства. При цьому співробітники поліції повинні проводити межу між тими, хто вдається до таких висловлювань, та іншими учасниками зборів, чиє право на свободу мирних зібрань не може бути неправомірно обмежене.

Разом із тим, під час масштабних операцій або заходів, навколо яких точаться особливо запеклі дискусії, рішення щодо дій поліції має надходити через ланцюг командування, і повинні бути заздалегідь розроблені відповідні плани, для того щоб співробітники поліції не діяли на власний розсуд. Поліція повинна мати план реагування на такі ситуації і, зокрема, повинна знати, хто має повноваження приймати рішення про втручання і на які тексти і гасла слід реагувати. У деяких країнах прокурори беруть участь у визначенні обмежень в цьому відношенні. При цьому час, місце і порядок проведення окремих публічних зібрань можуть регулюватися з метою запобігти невиправданому обмеженню прав і свобод інших осіб. Це відображає необхідність підтримання балансу між правом на вираження поглядів за допомогою зібрання та прагненням уникати зайвого обмеження прав осіб, що не беруть в ньому участі. Коли є законні підстави для накладення обмежень на проведення зібрання, влада повинна забезпечити, щоб такі обмеження являли собою необхідний мінімум і щоб була запропонована альтернатива (час або місце проведення зібрання), прийнятна для організаторів. Будь-яка альтернатива повинна гарантувати, що головну ідею, яку намагаються донести учасники такого зібрання, все одно можна буде ефективно передати тим, кому її адресовано. Іншими словами, збори повинні проводитися в межах видимості і чутності цільової аудиторії. Якщо зібранню протистоїть контрдемонстрація, яка прагне обмежити право людей на мирні зібрання, така контрдемонстрація втрачає захист міжнародного права в галузі прав людини.

6. Особливості застосування сили і вогнепальної зброї поліцейськими щодо
підтримання правопорядку

Основоположні принципи застосування сили та вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку

(прийняті восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з порушниками, Гавана, Куба, 27 серпня - 7 вересня 1990 року)

URL: https://pravo.org.ua/files/Criminal%20justice/FileName_001.pdf

Беручи до уваги те, що робота службовців органів правопорядку є суспільною послугою, що має велике значення, і таким чином, існує необхідність підтримувати та, за необхідності, поліпшувати умови праці та статус цих службовців,

Беручи до уваги те, що загроза життю і безпеці службовців органів правопорядку повинна розглядатися як загроза стабільності суспільства в цілому,

Беручи до уваги те, службовці органів правопорядку відіграють життєво важливу роль у захисті права на життя, свободу та особисту недоторканність, гарантовані Загальною декларацією прав людини і закріплені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права,

Беручи до уваги те, що Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими передбачають обставини, за яких службовці в’язниць можуть застосовувати силу при виконанні своїх обов’язків,

Беручи до уваги те, що стаття 3 Кодексу поведінки службовців органів правопорядку передбачає, що службовці органів правопорядку можуть застосовувати силу тільки у разі суворої необхідності і в обсязі, необхідному для виконання їх обов’язків,

Беручи до уваги те, що на підготовчій нараді до сьомого Конгресу ООН з попередження злочинності і поводження з порушниками, що відбувся у Варенні, Італія, було погоджено питання, які будуть розглядатися в ході подальшої роботи над обмеженнями в застосуванні сили та вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку,

Беручи до уваги те, що сьомий Конгрес у своїй Резолюції 14, зокрема, підкреслює, що застосування сили і вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку має бути співмірним з належною повагою до прав людини,

Беручи до уваги те, що Економічна і Соціальна Рада в своїй Резолюції 1986/10, Розділ IX від 21 травня 1986 року запропонувала Державам-учасницям приділити особливу увагу впровадженню Кодексу з застосування сили та вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку, і Генеральна Асамблея в своїй Резолюції 41/149 від 4 грудня 1986 року, зокрема, вітала цю рекомендацію Ради,

Беручи до уваги те, що належить, з урахуванням їх особистої безпеки, враховувати роль службовців органів правопорядку у здійсненні правосуддя, захисті права на життя, свободу і безпеку особистості, їх відповідальності за підтримання громадської безпеки і громадського спокою і важливості їх кваліфікації, підготовки й поведінки, Основні принципи, викладені нижче, які були розроблені для допомоги Державам-учасницям в їх завданні з забезпечення та сприяння належній ролі службовців органів правопорядку, повинні враховуватися та поважатися Урядами в рамках їх національного законодавства і практики, і бути доведені до відома службовців органів правопорядку, а також інших осіб, таких як судді, обвинувачі, правники, представники виконавчої та законодавчої влади, і громадськості.

Загальні положення

1. Уряди і органи правопорядку повинні прийняти і впровадити норми і правила про застосування сили та вогнепальної зброї проти осіб службовцями органів правопорядку. При розробці таких норм і правил Уряд і органи правопорядку повинні постійно тримати в полі зору питання етики, пов’язані з застосуванням сили та вогнепальної зброї.
2. Уряди і органи правопорядку мають розробити якомога ширшу низку засобів та оснастити службовців органів правопорядку різними типами зброї і спорядження, які дозволили б диференціювати застосування сили і вогнепальної зброї. Вони повинні включати в себе розробку несмертельної нейтралізаційної зброї для застосовування в належних ситуаціях, з метою все більшого звуження сфери застосування засобів, здатних убити чи травмувати людей. З тією ж метою повинна бути також передбачена можливість службовцям органів правопорядку бути оснащеними засобами самооборони, такими як щити, шоломи, бронежилети і куленепробивні транспортні засоби, з метою зменшення необхідності використання будьякого виду зброї.
3. Розробка та впровадження нелетальної нейтралізаційної зброї повинні бути ретельно оцінені для того, щоб звести до мінімуму ризик заподіяння шкоди особам, які не беруть участь в конфлікті. Також застосування такої зброї має ретельно контролюватися.
4. Службовці органів правопорядку при виконанні своїх обов’язків повинні, наскільки це можливо, застосовувати ненасильницькі засоби, перші ніж вдаватися до застосування сили і вогнепальної зброї. Вони можуть застосовувати силу і вогнепальну зброю тільки тоді, коли інші засоби є неефективними або не мають жодних шансів на досягнення бажаного результату.
5. Щоразу, коли законне застосування сили і вогнепальної зброї неминуче, службовці органів правопорядку повинні: (а) виявляти стриманість у такому застосуванні і діяти пропорційно до серйозності порушення і законної мети, яку вони прагнуть досягнути; (b) мінімізувати шкоду і травмування та поважати, та охороняти людське життя; (c) забезпечувати надання медичної та іншої допомоги будь-яким пораненим або потерпілим особам в найкоротші терміни; (d) забезпечити, щоб родичі або близькі друзі поранених або потерпілих осіб були повідомлені у найкоротші терміни.
6. У випадку травмування або смерті в результаті застосування сили та вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку, вони повинні негайно сповістити про інцидент своє керівництво, згідно з принципом 22.
7. Уряди повинні забезпечити, щоб свавільне або зловмисне застосування сили та вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку каралося як кримінальне порушення, згідно з їх законодавством.
8. Виняткові обставини, такі, як внутрішня політична нестабільність чи будь-яка інша надзвичайна ситуація, не повинні бути виправданням для будь-якого відходу від цих Основоположних принципів.

Спеціальні положення

9. Службовці органів правопорядку не повинні застосовувати вогнепальну зброї проти людей, за винятком самозахисту або захисту інших осіб від неминучої загрози смерті або серйозного травмування, для запобігання вчиненню особливо серйозного злочину, пов’язаного з серйозною загрозою життю, для арешту особи, яка становить таку загрозу та чинить опір їх наказам, або для запобігання її втечі, і тільки тоді, коли менш рішучі заходи недостатні для досягнення цих цілей. За будь-яких обставин умисне застосування сили, що має смертельний наслідок, допустиме лише тоді, коли цього абсолютно неможливо уникнути з метою захисту життя.
10. У випадках, передбачених в принципі 9, службовці органів правопорядку повинні представитися такими і зробити чітке попередження про намір використати вогнепальну зброю, надаючи достатньо часу для виконання їх попередження, якщо тільки це не ставитиме службовців органів правопорядку під надмірну загрозу або призведе до виникнення ризику смерті або заподіяння серйозної шкоди іншим особам, або це буде очевидно недоречно або марно за обставин цієї ситуації.
11. Правила та норми про застосування вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку повинні включати керівні принципи, які: (a) визначають обставини, за яких службовці органів правопорядку уповноважені носити вогнепальну зброю та визначають види дозволеної вогнепальної зброї та спорядження; (b) забезпечують, щоб вогнепальна зброя застосовувалася лише за належних обставин і у такий спосіб, що знижує ризик непотрібної шкоди; (b) забороняють застосування таких видів вогнепальної зброї та спорядження, які завдають надмірні поранення або становлять надмірну загрозу; (d) регулюють контроль, зберігання і надання вогнепальної зброї, у тому числі процедури забезпечення того, щоб службовці органів правопорядку несли відповідальність за вогнепальну зброю та спорядження, видане їм; (e) встановлюють обов’язок зробити попередження, якщо це доцільно, коли вогнепальна зброя має бути застосована; (f) передбачають систему сповіщення про випадки застосування вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку при виконанні службових обов’язків.

Виконання обов’язків поліцією під час протиправних зібрань.

12. Так як кожен може брати участь у законних і мирних зібраннях, відповідно до принципів, закріплених у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Уряди та органи правопорядку та їх службовці мають визнавати, що сила і вогнепальна зброя можуть бути застосовані тільки відповідно до принципів 13 і 14.
13. При розгоні протиправних, але ненасильницьких зібрань, службовці органів правопорядку повинні уникати застосування сили або, якщо це неможливо, мають зводити застосування зброї до необхідного мінімуму.
14. При розгоні зібрань насильницького характеру службовці органів правопорядку можуть застосовувати вогнепальну зброю тільки тоді, коли застосування менш небезпечних засобів неефективне та тільки в мінімально необхідному обсязі. Службовці органів правопорядку не мають застосовувати вогнепальну зброю в таких випадках, за винятком умов, передбачених принципом 9.

Виконання обов’язків поліцією щодо затриманих осіб чи взятих під варту.

15. Службовці органів правопорядку, в їх відносинах із затриманими особами або взятими під варту, не повинні застосовувати силу, крім випадків, коли це суворо необхідно для підтримки безпеки і порядку в установі, або коли їх особиста безпека є під загрозою.
16. Службовці органів правопорядку, в їх відносинах із затриманими особами або взятими під варту, не повинні застосовувати вогнепальну зброю за винятком випадків самозахисту або захисту інших осіб від безпосередньої загрози смерті або серйозного поранення, або коли це суворо необхідно для запобігання втечі затриманої особи або взятої під варту і становить небезпеку, про яку йдеться в принципі 9.
17. Вищевикладені принципи мають застосовуватися без шкоди для прав, обов’язків і відповідальності службовців в’язниць, викладених у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими, особливо в правилах 33, 34 і 54.

Кваліфікація, підготовка та консультування.

18. Уряди та органи правопорядку повинні забезпечувати, щоб усі службовці органів правопорядку відбиралися за допомогою належних процедур відбору, володіли належними моральними, психологічними та фізичними якостями для ефективного виконання своїх функцій і проходили постійну і ретельну професійну підготовку. Їх придатність для виконання цих функцій повинна підлягати періодичній перевірці.
19. Уряди та органи правопорядку повинні забезпечувати, щоб усі службовці органів правопорядку проходили підготовку і перевірку знань згідно з відповідними кваліфі каційними стандартами застосування сили . Тим службовцям органів правопорядку, які зобов’язані носити вогнепальну зброю, має бути дозволено робити це тільки після завершення спеціального курсу підготовки з їх використання.
20. При підготовці службовців органів правопорядку, Уряди та органи правопорядку повинні приділяти особливу увагу питанням поліцейської етики та прав людини, особливо під час процедури розслідування, альтернативам застосуванню сили та вогнепальної зброї, включаючи мирне врегулювання конфліктів, розумінню поведінки натовпу та методам переконання, ведення переговорів і посередництва, а також технічним засобам з метою обмеження застосування сили і вогнепальної зброї . Органи правопорядку повинні переглядати свої програми підготовки та процедури діяльності в світлі конкретних інцидентів.
21. Уряди та органи правопорядку повинні приділяти увагу психологічному консультуванню службовців органів правопорядку, які беруть участь у ситуаціях, коли сила і вогнепальна зброя були застосовані.

Звітність і перегляд процедур.

22. Уряди та органи правопорядку повинні встановлювати ефективні процедури звітування та процедури перевірки всіх інцидентів, згаданих у принципах 6 і 11. Для інцидентів, про які повідомлено, у відповідності з цими принципами, Уряди та органи правопорядку повинні забезпечити ефективну процедуру перевірки, та щоб незалежні адміністративні органи або органи обвинувачення мали можливість здійснювати юрисдикцію за відповідних обставин. У випадках смерті і серйозних травм або інших тяжких наслідків, докладний звіт повинен бути невідкладно наданий компетентним органам, відповідальним за адміністративний нагляд та судовий контроль.
23. Особи, які постраждали від застосування сили та вогнепальної зброї, або їх законні представники повинні мати доступ до незалежного процесу, включаючи судовий процес. У разі смерті таких осіб ці положення повинні застосовуватися до осіб, які перебували на їх утриманні.
24. Уряди та органи правопорядку повинні забезпечити, щоб керівництво органів правопорядку несли відповідальність, якщо вони знали або повинні були знати, що службовці органів правопорядку під їх командуванням вдаються або вдавалися до незаконного застосуванням сили та вогнепальної зброї, і вони не вжили всіх заходів, у межах своїх повноважень, для запобігання, припинення таких випадків або повідомлення про них.
25. Уряди і органи правопорядку повинні забезпечити, щоб жодні кримінальні чи дисциплінарні санкції не були накладені на службовців органів правопорядку, які, на виконання Кодексу поведінки для службовців органів правопорядку та цих основоположних принципів, відмовилися від виконання наказу про застосування сили та вогнепальної зброї, або які повідомили про таке використання іншими службовцями.
26. Виконання наказів керівництва не має слугувати захистом, якщо службовці органів правопорядку знали, що наказ про застосування сили та вогнепальної зброї, що призвів до смерті або серйозних травм особи, був явно протиправним і мали розумну можливість відмовитися від його виконання.

У будь-якому випадку, відповідальність покладається також на вищих посадових осіб, які віддали протиправні накази.

Примітка: * Відповідно до коментаря до статті 1 Кодексу поведінки службовців органів правопорядку, термін «органи правопорядку» включає в себе всіх офіцерів правопорядку, призначених або обраних, які наділені поліцейськими повноваженнями, особливо повноваженнями на затримання чи утримання під вартою[18]. У країнах, де поліцейські повноваження здійснюються представниками військових служб у форменному або цивільному одязі, або органами державної безпеки, визначення службовця органів правопорядку має вважатися як таке, що включає службовців таких органів.

Діяльність поліції України у сфері забезпечення реалізації міжнародних стандартів прав і свобод людини здійснюється у відповідності до ч. 2 ст. 3 Конституції України, яка зазначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [19].

Свою діяльність поліція здійснює на засадах: верховенства права; незалежно від рішень, заяв чи позицій політичних партій та громадських об’єднань; забезпечення захисту прав і свобод людини незалежно від політичних переконань та партійної належності; здійснення діяльності у взаємодії з населенням на засадах партнерства; громадського контролю.

В основу діяльності Національної поліції покладено правові норми, що містяться у Рекомендації Rec. (2001) 10 Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи «Про Європейський кодекс поліцейської етики» [20], Кодексі поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку, Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 690, Декларації про поліцію, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., Основоположних принципів застосування сили та вогнепальної зброї службовцями органів правопорядку 1990 р.

Рис.6.

Права та обов’язки поліцейського, передбачені службовою необхідністю та доцільністю по відношенню до громадян, а також захист громадян від непрофесійної діяльності поліцейського [21].

• поліція і вся поліцейська діяльність повинні поважати право людини на життя;
• поліція не повинна за жодних обставин вчиняти, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування або нелюдського, або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Поліція повинна виконувати свої завдання справедливо, керуючись, зокрема, принципами неупередженості та недискримінації;
• поліція може застосовувати силу тільки у разі суворої необхідності і тільки в обсязі, необхідному для досягнення легітимної мети. Поліція завжди повинна пересвідчуватися у правомірності своїх дій;
• офіцери поліції повинні виконувати накази, правомірно прийняті їх керівництвом, але вони зобов’язані утримуватися від виконання наказів, які є явно протиправними, і доповідати про такі накази без страху покарання;
• поліція може втручатися в право особи на недоторканність приватного життя тільки у разі суворої необхідності і тільки для легітимної мети;
• поліція у своїй діяльності повинна завжди пам’ятати про основоположні права кожного, такі як свобода думки, совісті, релігії, висловлення поглядів, мирні зібрання, пересування і безперешкодне користування своїм майном;
• офіцери поліції повинні діяти чесно, з повагою до суспільства і особливою увагою до осіб, які належать до найбільш уразливих груп;
• під час поліцейського втручання персонал поліції повинен зазвичай бути в змозі надати підтвердження свого поліцейського статусу і службове посвідчення, негайно поінформувати кожного заарештованого зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення;
• поліцейський, який здійснює затримання особи, арешт або проводи розслідування, здійснює лише повноваження, надані йому законом;
• поліція повинна дотримуватися тих принципів, що кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим, доки його вина не буде визнана судом, і що кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має певні права, зокрема право бути невідкладно повідомленим про обвинувачення проти нього/неї, і підготувати свій захист або особисто, або за сприяння правової допомоги за своїм власним вибором;
• поліцейські розслідування повинні бути об’єктивними і справедливими Вони повинні бути чутливими і гнучкими до особливих потреб осіб, таких як дітей, підлітків, жінок, меншин, включаючи етнічні меншини і вразливих осіб;
• керівні принципи належної поведінки і чесності допитів у поліції повинні, зокрема, передбачати чесний допит, під час якого допитані повинні знати про причини допиту, а також іншу необхідну інформацію;
• поліція повинна забезпечувати необхідну підтримку, допомогу та інформацію для жертв злочинів без будь-якої дискримінації;
• обмеження свободи осіб має бути настільки обмеженою, наскільки це можливо, і проводитися з урахуванням гідності, уразливості і особистих потреб кожного затриманого;
• поліція повинна, наскільки це можливо згідно з національним правом, негайно інформувати осіб, чия свобода була обмежена, про причини обмеження їх свободи і про будь-яке обвинувачення проти них, а також негайно інформувати таких осіб про процедуру, що стосується їх справи.

Зазначені положення нормативно-правових актів знайшли своє відображення у статті 29 закону України «Про Національну поліцію» щодо застосування поліцейських заходів. Поліцейський захід – це дія або комплекс дій превентивного або примусового характеру, що обмежує певні права і свободи людини та застосовується поліцейськими відповідно до закону для забезпечення виконання покладених на поліцію повноважень [22].

Поліцейський захід повинен бути:

1. Законним, тобто визначений у чинному законодавчому акті;
2. Необхідним. Поліцейський захід вважається таким у наступних випадках: 1) якщо для виконання повноважень поліції неможливо використати інший захід; 2) якщо застосування іншого засобу буде неефективним; 3) якщо такий захід заподіяв би найменшу шкоду як адресату заходу, так і іншим особам.
3. Пропорційним. Поліцейський захід вважається таким, якщо шкода, заподіяна охоронюваним законом правам і свободам людини або інтересам суспільства чи держави, не перевищує блага, для захисту якого він був застосований, або створеної загрози заподіяння шкоди.
4. Ефективним. Поліцейський захід вважається таким, якщо застосування поліцейського заходу забезпечує виконання повноважень поліції. Поліцейський захід вживається виключно для виконання повноважень поліції, і повинен бути припинений, якщо: 1) досягнуто мету його застосування; 2) очевидно, що мету заходу неможливо досягнути; 3) немає необхідності в подальшому застосуванні такого заходу. Міра застосування фізичного та психологічного впливу з боку працівника поліції визначена і у ст. 40 Кримінального кодексу України «фізичний або психічний примус», ст. 39 «крайня необхідність», п.1 ст. 38 «затримання особи, що вчинила злочин». Тобто тут ідеться про правове застосування фізичної сили і психологічного тиску на правопорушника. Але якщо працівник поліції при затриманні правопорушника, перевищує міру необхідної оборони (п.3 ст. 38), межі крайньої необхідності (п.2 ст. 39), то він підлягає кримінальній відповідальності [23].

Працівники поліції при застосуванні фізичної сили, спецзасобів або вогнепальної зброї повинні звертати увагу на дотримання визначеного законодавством порядку їхнього застосування, оскільки використання усіх їх поза межами, встановленими законодавством, становить собою порушення особистої фізичної недоторканості особи, що може бути кваліфіковано як форма нелюдського поводження чи, навіть, застосування тортур до осіб і їх катування, що є однозначно заборонено як форма незаконного та антигуманного впливу, що не може бути санкціонований жодною правовою системою (ст. 3 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини). Більше того, у разі, якщо в результаті застосування вказаних засобів працівниками поліції при виконанні ними своїх службових обов’язків поза встановленими законодавством підставами та порядком, особу було вбито, міжнародні судові та правозахисні інституції однозначно констатують порушення фундаментального права – права на життя.

7. Деонтологічне поводження поліцейського при затриманні особи: міжнародний і
національний стандарти

Перераховані нижче стандарти використовуються у практиці Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Комітету ООН проти катувань, Підкомітету ООН з питань запобігання катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують людську гідність, видам поводження або покарання тощо. Вони ґрунтуються на практиці зазначених органів та є розвитком положень відповідних універсальних та регіональних міжнародних договорів у сфері запобігання катуванням та іншому неналежному поводженню з особами, позбавленими волі [24].

Так, в коментарях до п. 1 Міжнародних стандартів поводження з особами, яких затримано правоохоронними органами та/або взято під варту, передбачено:

1) Три права затриманих осіб, про які йдеться у цьому пункті (право повідомити про факт свого затримання третю особу, право на доступ до адвоката та право на доступ до лікаря), розглядаються у практиці міжнародних органів як основні гарантії, спрямовані на запобігання неналежному (жорстокому) поводженню із затриманими особами.

2) Оскільки ризик жорстокого поводження з особою з боку співробітників правоохоронних органів є найбільш високим у перші години з моменту затримання, ці три основні гарантії повинні застосовуватися з моменту, коли особа зобов’язана залишатися зі співробітниками правоохоронних органів.

3) Ці три права повинні належати не тільки особам, затриманим у зв’язку з підозрою у вчиненні злочину, але й будь-яким особам, яких затримано чи взято під варту з будь-якої причини (зокрема, особам, затриманим в адміністративному порядку, затриманим відповідно до законодавства про статус іноземців тощо).

4) Той факт, що одночасно може бути затримано велику кількість осіб, жодним чином не виправдовує недотримання цих прав.

5) Права затриманих осіб не можуть належним чином бути реалізовані, якщо такі особи про них не знають. Тому необхідно, щоб затриманим особам чітко повідомляли про їхні права, без зволікань і мовою, яку вони розуміють.

Також повинна функціонувати система надання кожному затриманому, на самому початку його перебування під вартою, спеціальної форми з чітко викладеними правами. Більш того, кожний затриманий має розписатися, що його поінформовано про відповідні права. Для досягнення чіткого і негайного інформування затриманої особи про всі її права слід від самого початку тримання особи під вартою регулярно надавати такій особі пам’ятку, в якій ці права будуть викладені у доступному вигляді. Такі заходи є легкими у запровадженні, маловитратними та ефективними.

Коментар до пункту 2:

1) Право затриманого на те, щоб про його затримання повідомили третій стороні, має, у принципі, бути гарантоване з самого початку перебування під вартою у поліції. Здійснення цього права може підлягати встановленим законом виняткам, спрямованим на захист інтересів слідства. Однак подібні винятки мають бути чітко визначеними і жорстко обмеженими в часі, а застосування виняткової процедури має супроводжуватися відповідними гарантіями (наприклад, письмова реєстрація необхідності відкласти сповіщення про затримання, із зазначенням підстав, і отримання дозволу на відкладення сповіщення від старшого за посадою працівника правоохоронних органів, не пов’язаного з розслідуванням цієї справи, або від прокурора).

2) Відповідно до законодавства багатьох держав та/або практики роботи їхніх правоохоронних органів повідомлення третьої особи (родича тощо) про факт затримання здійснюється не затриманою особою, а співробітником поліції. Така практика сама по собі не суперечить міжнародним стандартам. Разом з тим, якщо повідомлення робиться не у присутності затриманої особи, вона повинна бути оперативно проінформована про те, чи відбулося повідомлення та яку саме особу було повідомлено і коли.

Коментар до пункту 3:

1) Право на доступ до адвоката, про яке йдеться відразу після того, як особу позбавлено волі, стосується не забезпечення права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 ЄКПЛ, а запобігання катуванням та жорстокому поводженню із затриманими особами у контексті статті 3 ЄКПЛ. Досвід свідчить, що ризик бути заляканою або підданою жорстокому поводженню одразу після затримання особи є для неї найбільшим. Тому можливість для осіб, яких тримають під вартою в поліції, мати доступ до адвоката під час цього періоду є основною гарантією проти жорстокого поводження. Існування такої можливості діятиме як пересторога для осіб, що здатні жорстоко поводитися з особами, яких тримають під вартою. Окрім цього, адвокат є саме тією особою, що може вжити відповідних заходів у разі, якщо жорстоке поводження має місце.

2) У окремих випадках для забезпечення інтересів правосуддя існує необхідність протягом певного часу не дозволяти особі, яку тримають під вартою, побачення з її адвокатом. Однак це не повинно призводити до повної відмови у праві на адвоката протягом періоду, про який йде мова. У подібних випадках слід організувати контакт з іншим незалежним адвокатом, стосовно якого можна бути певним, що він не порушить законні інтереси слідства.

3) Небезпека залякувань і фізичної жорстокості по відношенню до затриманої особи є найбільшою протягом кількох перших годин після взяття її під варту. Отже, можливість затриманих залучити свого адвоката саме у цей проміжок часу становить основну гарантію від жорстокого поводження. Існування такої можливості переконливо впливатиме на тих, хто може схилятися до жорстокого поводження із затриманими; більш того, адвокат добре знатиме, до яких дій удатися, якщо жорстоке поводження справді трапиться. Комітет визнає, що за виняткових обставин захист законних інтересів поліцейського розслідування може зробити необхідним певне відкладення можливості затриманого поспілкуватися із адвокатом, на кандидатурі якого він наполягає. Разом з тим, подібні обставини не повинні призвести до того, щоб затриманий протягом усього цього часу взагалі не мав адвокатської допомоги: йому треба забезпечити можливість спілкуватися з іншим, незалежним адвокатом.

4) За відсутності ефективної системи безоплатної правової допомоги для осіб, які не мають змоги самостійно оплачувати послуги адвоката, право на доступ до адвоката у більшості випадків залишається суто теоретичним. У зв’язку з цим обов’язком держави є забезпечення належного фінансування такої системи та визначення практичних шляхів гарантування відвідання призначеним адвокатом затриманої особи у приміщенні правоохоронних органів. Іншими словами, система безоплатної правової допомоги повинна функціонувати для кожної особи, яка має в ній потребу, з моменту її затримання.

Адвокати, призначені у порядку безоплатної правової допомоги, повинні бути не тільки формально, але і реально незалежними від правоохоронних органів та прокуратури.

5) Право на допомогу адвоката має включати право бесідувати з ним віч-на-віч. У принципі, затриманому має бути надане право на присутність його адвоката на всіх допитах, що їх проводить поліція. Природно, це не має позбавляти поліцію можливості допитати затриманого щодо невідкладних питань за відсутності адвоката (якщо він не може одразу з’явитися) чи виключати заміну адвоката, який заважає належному ходу розслідування.

Коментар до пункту 4:

1) Особам, яких тримають у поліції під вартою, закон має надавати право бути оглянутим лікарем. Іншими словами, якщо особа вимагає медичного огляду, лікар має бути викликаний негайно, а представники правоохоронних органів не повинні відсіювати жодні подібні вимоги. Більш того, право бути оглянутим лікарем має включати право затриманого бути оглянутим тим лікарем, на якому він зупинить свій вибір (додатково до будь-якого медичного огляду, здійсненого лікарем, якого викликала поліція). Зрозуміло, що послуги такого додаткового лікаря можуть надаватися за рахунок затриманої особи.

2) Усі медичні огляди затриманих поліцією осіб мають проводити так, щоб розмову між затриманим і лікарем ніколи не було чутно і також не було видно (окрім випадків, коли сам лікар вимагає іншого) представникам правоохоронних органів.

3) Також важливо, щоб всі особи, звільнені з-під поліцейської варти без постання перед суддею, мали право безпосередньо вимагати медичного огляду у кваліфікованого судово-медичного експерта.

Коментар до пункту 5:

1) Допит підозрюваних у вчиненні злочинів має здійснюватися фахівцями і буде задовільним у разі отримання ними спеціальної професійної підготовки. Насамперед, треба якомога ясно визначити чітку мету проведення допиту: такою метою може бути лише отримання точної й достовірної інформації задля встановлення правди щодо питань, що розслідуються, а не задля отримання зізнання від особи, яку співробітники правоохоронних органів, котрі проводять допит, уже вважають винуватою. У контексті запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження особливого значення набуває розробка методики кримінального розслідування, застосовування якої уможливить менше покладання на зізнання та інші свідчення чи відомості, отримані шляхом допитів, при засудженні винуватих.

2) Досягненню представниками правоохоронних органів зазначеної вище мети значно сприяє, окрім відповідної підготовки, розробка кодексу поведінки при допитуванні осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів.

3) Приміщення для допитів мають бути належно освітлені, опалені та вентильовані; крім того, всі учасники процесу мають однаково зручно розміститися на схожих за дизайном стільцях. Працівник правоохоронних органів, який проводить допит, не має розташовуватися так, щоб домінувати над підозрюваним, – тобто він не має сидіти ані на висоті, ані на відстані. Приміщення для допитів мають бути витримані у нейтральній кольоровій гамі.

4) Здійснення електронних записів (тобто аудіо- чи відеозаписів) проведених допитів є важливою додатковою гарантією запобігання жорстокому поводженню із затриманими. Подібна практика призведе до наявності повного й автентичного запису перебігу допитів, а тому значно полегшить розслідування будь-яких тверджень щодо жорстокого поводження. Це відповідає як інтересам осіб, з якими жорстоко поводилися, так і, водночас, інтересам співробітників органів внутрішніх справ, котрих безпідставно звинувачують у фізичному чи психологічному катуванні. Наявність записів здійснених правоохоронними органами допитів також зменшить вірогідність навмисної відмови підсудних від попередньо даних свідчень.

Коментар до пункту 6:

1) Ретельне документування перебування затриманої особи у приміщеннях правоохоронних органів повинно включати інформацію, важливу для встановлення того, чи були дотримані щодо особи вимоги законодавства та її основні права та їхні гарантії.

2) Наявність підпису особи у найважливіших пунктах таких записів (реєстрів) є додатковою гарантією дотримання її прав. Відсутність підпису або підписів затриманої особи у відведених для цього місцях повинна бути щоразу ретельно пояснена.

3) Відповідні записи повинні вестися співробітниками правоохоронних органів повно, вчасно та акуратно.

Коментар до пункту 7:

1) Перебування під вартою в органах внутрішніх справ триває (чи принаймні має тривати) доволі недовго. Тому вимоги до таких приміщень на міжнародному рівні встановлено менш ретельно та на дещо меншому рівні, ніж вимоги до камер у пенітенціарних закладах. Утім, умови утримання у камерах у приміщеннях органів внутрішніх справ («поліцейських камерах») мають відповідати певним основним вимогам.

2) Усі поліцейські камери повинні бути чистими і мати належний розмір – з огляду на кількість осіб, які можуть там знаходитися, – а також відповідне освітлення (достатнє для читання у час, що не відводиться для сну) і вентиляцію. Бажано, щоб камери мали природне освітлення. Окрім цього, камери мають бути обладнані засобами для відпочинку (наприклад, закріпленим стільцем або закріпленою лавкою); особи, які повинні провести ніч в місці тримання, мають бути забезпечені чистими матрацом та ковдрами.

3) Особам, яких тримають під вартою в органах внутрішніх справ, слід дозволяти справляти природні потреби в час, коли вони того забажають, в чистих і пристойних умовах; їм також слід надавати відповідну можливість для умивання. Ці особи повинні бути забезпечені питною водою і, у відведений для цього час, харчуванням, включаючи, як мінімум, один раз на день, повноцінне харчування (щось більш суттєве, ніж бутерброд). Особам, яких тримають під вартою 24 години або довше, треба, якщо це можливо, щодня пропонувати прогулянки на свіжому повітрі.

4) Вимоги до розміру «поліцейських камер» залежать від їхнього призначення. Вимоги, що пред’являються до розміру камер, призначених для ночівлі осіб, наближаються до вимог, що встановлені до камер у слідчих ізоляторах та пенітенціарних закладах. Вимоги для камер, призначених для тимчасового тримання осіб протягом кількох годин, є дещо нижчими.

Умови утримання окремих категорій затриманих та заарештованих осіб

При затриманні чи арешті осіб з обмеженими можливостями, з фізичними вадами, певними захворюваннями, тобто зі спеціальними потребами, камери мають бути обладнані відповідно до потреб такої категорії осіб. У рішенні у справі «Прайс проти Сполученого Королівства» Суд розглядав відповідність умов тимчасового утримання інваліда у камері, не пристосованої для осіб з важкими фізичними вадами. Заявниця змушена була спати у інвалідному візку, не могла дотягнутися до кнопок негайного виклику, повинна була користуватися послугами персоналучоловіків для відправлення своїх особистих гігієнічних потреб, потребувала ліків у зв’язку із захворюванням нирок тощо. У даному випадку було визнано порушення статті 3 Конвенції, зважаючи на особливість становища інваліда-заявника [25]. У рішенні у справі «Р.М. проти Угорщини» Суд визнав, що незабезпечення належного санітарного нагляду затриманій особі з паралізованою нижньою частиною тіла, внаслідок чого остання не контролювала сечовипускання, також становило порушення статті 3 [26]. Очевидно, знаходження здорової людини у зазначених умовах навряд чи склали би порушення статті 3 Конвенції. Розглядаючи скарги осіб з фізичними вадами на умови утримання, Європейський суд сформулював чітке правило, що у випадку рішення органів влади тримати під вартою важко хвору особу, особу з фізичними вадами, спеціальними потребами тощо необхідним є забезпечення належних умов тримання, відповідних стану її здоров’я [27]. Водночас, конвенційні стандарти щодо належного поводження з особами, які знаходяться під контролем держави, не вимагають від держави звільняти ув’язнених з-під варти за станом здоров’я.

Окрім необхідності забезпечення задовільних умов утримання для хворих та осіб з вадами, можна стверджувати про доцільність виокремлення ще одного стандарту, який також прописаний в висновках та доповідях КЗК. Держава має забезпечити окреме утримання різних категорій осіб, зокрема, жінок від чоловіків, неповнолітніх від дорослих, рецидивістів від тих, хто потрапляє під контроль держави вперше, здорових окремо від хворих на інфекційні захворювання тощо. Ці стандарти є цілком зрозумілими та закріплені у національному законодавстві держав-членів Ради Європи. Однак скарги на їх порушення неодноразово розглядалися Європейським судом. Зокрема, Судом було винесено низку рішень проти України щодо зараження на туберкульоз під час утримання під вартою, утримання здорових людей спільно з хворими на тяжкі інфекційні хвороби, що тягне за собою небезпеку для здорових, ймовірність погіршення стану хворих та становить порушення статті 3 Конвенції. Також, у практиці Суду непоодинокими є випадки відсутності реагування влади та потакання побиттю заявників іншими особами, що знаходяться у камері. Зокрема, у справі «Прємініни проти Росії» заявників було неодноразово жорстоко побито співкамерниками за дорученням адміністрації закладу. У рішенні у справі «О. проти України» Європейський суд встановив, що органи влади не здійснили жодних заходів стосовно недопущення постійного нанесення заявнику тілесних ушкоджень співкамерниками та не надали належної медичної допомоги [28].

У цілому, стосовно осіб, позбавлених свободи, держави мають забезпечувати кожній такій особі в межах статті 3 Конвенції повагу її людської гідності та такі умови утримання, які не піддають її стражданням, що перевищують неминучий рівень страждань, пов’язаний з позбавленням свободи [29].

В національному законодавстві, а саме в законі України «Про Національну поліцію», стаття 37 визначає обмеження пересування особи чи транспортного засобу або фактичного володіння річчю [30].

1. Так, відповідно до п. 1. поліція уповноважена затримувати особу на підставах, у порядку та на строки, визначені Конституцією України, Кримінальним процесуальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення, а також іншими законами України.

2. Відлік часу утримання затриманої фізичної особи в спеціально відведених для цього приміщеннях рахується з моменту її фактичного затримання.

3. У випадках, визначених частиною другою цієї статті, поліцейські повинні негайно викликати медичних працівників до місця фактичного знаходження таких осіб, а також, за можливості, поінформувати членів сім’ї.

4. Поліцейський може тимчасово обмежити фактичне володіння річчю або пересування транспортного засобу для запобігання небезпеці, якщо є достатні підстави вважати, що річ або транспортний засіб можуть бути використані особою з метою посягання на своє життя і здоров’я або на життя чи здоров’я іншої людини, або пошкодження чужої речі.

На вимогу особи поліцейський зобов’язаний повідомити про причини застосування ним відповідних заходів. Обмеження фактичного володіння річчю здійснюється на підставах та в порядку, визначених Кримінальним процесуальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення.

5. Обмеження фактичного володіння річчю здійснюється шляхом вилучення речі в її фактичного володільця, обмеження її перенесення або перевезення. Поліцейський зобов’язаний у письмовій формі повідомити свого керівника про тимчасове обмеження фактичного володіння річчю особи, а також зобов’язаний скласти протокол про здійснення тимчасового обмеження фактичного володіння річчю та вручити протокол цій особі. 6. Тимчасове обмеження пересування особи та перенесення або перевезення речі негайно припиняється, якщо немає необхідності здійснювати такий захід.

Коментована стаття закону відповідає основним міжнародним нормативно-правовим актам стосовно основних принципів дотримання прав і свобод людини, а саме: Загальній декларація прав людини ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948, Рекомендаціям (2001) Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи «Про Європейський кодекс поліцейської етики», ухвалена Комітетом міністрів 19 вересня 2001 на 765-му засіданні заступників міністрів, Кодексу поведінки службовців органів правопорядку (затвердженого резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 від 17 грудня 1979 року). Так, відповідно до ст. 9 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 року ніхто не може бути підданий свавільному арешту, затриманню чи вигнанню. Ст. 17 цього ж міжнародного документу визначає, що кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна. В ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено право на свободу та особисту недоторканність. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

1. законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
2. законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;
3. законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
4. затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
5. законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
6. законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього. Кожен, кого заарештовано або затримано має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування. Більше того, щоб уникнути звинувачень у необґрунтованості затримання, необхідно, за ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, проводити його добросовісно та на підставах, наведених відповідним органом. Місце й умови тримання під вартою мають бути належними, а його тривалість не повинна бути більшою, ніж об’єктивно необхідно для досягнення поставленої мети. Мають бути належно задокументовані дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, підстави затримання та ім’я особи, що здійснила затримання. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, затриманий має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про правові та фактичні підстави його затримання з тим, щоб він, за бажання, міг оскаржити законність затримання в суді, як передбачено ч. 4 ст. 5 зазначеної Конвенції. Оскільки обмеження пересування особи чи транспортного засобу порушує основоположне право людини на свободу пересування, дії поліцейського повинні бути чітко регламентовані та ґрунтуватись на принципах міжнародного права.

Європейський кодекс поліцейської етики в розділі V визначає керівні принципи діяльності / втручання в окремі ситуації, в тому числі і щодо арешту / обмеження свободи поліцією:

• обмеження свободи осіб має бути настільки обмеженою, наскільки це можливо, і проводитися з урахуванням гідності, уразливості і особистих потреб кожного затриманого. Повинен вестися систематичний облік затримання щодо кожного затриманого.
• поліція повинна, наскільки це можливо згідно з національним правом, негайно інформувати осіб, чия свобода була обмежена, про причини обмеження їх свободи і про будь-яке обвинувачення проти них, а також негайно інформувати таких осіб про процедуру, що стосується їх справи.
• поліція повинна забезпечувати безпеку, здоров’я, гігієну та належне харчування людей протягом періоду тримання їх під вартою. Поліцейські камери повинні мати розумний розмір, достатнє освітлення і вентиляцію, і бути обладнані відповідними засобами для відпочинку.
• особи, чия свобода була обмежена поліцією, повинні мати право на повідомлення про обмеження їх свободи третім особам на їх вибір, на доступ до правової допомоги та на медичне обстеження у лікаря за їх вибором, коли це можливо.
• поліція повинна, по можливості, відокремлювати осіб, чия свобода обмежена за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, від осіб, чия свобода була обмежена з інших причин. Зазвичай має проводитися розділення чоловіків та жінок, а також дорослих та неповнолітніх.

Кодекс поведінки службовців органів правопорядку (затверджений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 від 17 грудня 1979 року) встановлює виконання обов’язків поліцією щодо затриманих осіб чи взятих під варту:

• службовці органів правопорядку, в їх відносинах із затриманими особами або взятими під варту, не повинні застосовувати силу, крім випадків, коли це суворо необхідно для підтримки безпеки і порядку в установі, або коли їх особиста безпека є під загрозою;
• службовці органів правопорядку, в їх відносинах із затриманими особами або взятими під варту, не повинні застосовувати вогнепальну зброю за винятком випадків самозахисту або захисту інших осіб від безпосередньої загрози смерті або серйозного поранення, або коли це суворо необхідно для запобігання втечі затриманої особи або взятої під варту і становить небезпеку, про яку йдеться в принципі 9.
• вищевикладені принципи мають застосовуватися без шкоди для прав, обов’язків і відповідальності службовців в’язниць, викладених у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими, особливо в правилах 33, 34 і 54.

Також, відповідно до статті 6 вказаного міжнародного правового документу посадові особи з підтримання правопорядку забезпечують повну охорону здоров’я затриманих ними осіб і, зокрема, приймають негайних заходів щодо забезпечення надання медичної допомоги у разі необхідності. Коментована стаття включила в себе загальні засади здійснення затримання особи за вчинення адміністративного правопорушення чи злочину, вилучення речей та документів в адміністративному порядку чи в порядку передбаченому статтею 237 КПК України, а також тимчасове затримання транспортного засобу. Частина перша коментованої статті є бланкетною, оскільки щодо визначення підстав, порядку та строків затримання особи відсилає до Основного законну України, а також КПК України та КУпАП. Основні засади на яких повинні ґрунтуватись матеріальні та процесуальні норми обмеження пересування особи або фактичного володіння річчю закріплені в статтях 29, 80, 126 та інших Конституції України, що визначають основоположні права людини.

Затримання особи може бути в адміністративному порядку та в порядку передбаченому нормами КПК України. Адміністративне затримання особи регламентується статтями 260-263 КУпАП. Підставами адміністративного затримання є припинення адміністративного правопорушення, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу про адміністративне правопорушення є обов’язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення. Види правопорушень, за які органи внутрішніх справ уповноважені здійснювати адміністративне затримання визначені в частині 1 статті 262 КУпАП. Строки адміністративного правопорушення визначені в статті 263 КУпАП. Загальний строк адміністративного затримання складає 3 години. В частинах 2 та 3 статті 263 КУпАП передбачено правопорушення, за які можливе затримання до трьох діб, з обов’язковим повідомленням про це прокурора протягом 24-х годин.

Про адміністративне затримання складається протокол, зміст якого визначений в статті 261 КУпАП. Додатком № 4 до Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом МВС України від 06.11.2015 № 1376 встановлено форму протоколу про адміністративне затримання та його технічний опис (додаток 5). Про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також власник відповідного підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган.

Статтею 207 КПК України передбачено, що кожен має право затримати особу без ухвали слідчого судді, крім осіб, зазначених у ст. 482 КПК України у таких випадках:

1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. Підстави та порядок здійснення затримання уповноваженою службовою особою за вчинення кримінального правопорушення визначені в статті 208 КПК України, відповідно до якої без ухвали слідчого судді, суду можливе затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі лише у випадках:

1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин;

3) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України. Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує. Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень статті 213 КПК України, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені КПК України.

Згідно зі ст. 213 КПК України уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Якщо уповноважена службова особа, що здійснила затримання, має підстави для обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, вона може здійснити таке повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його негайності. У разі затримання неповнолітньої особи уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це його батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому зазначаються такі відомості: місце, дата та назва процесуального заходу; особу, яка проводить затримання (прізвище, ім’я та побатькові), інформацію про всіх осіб, які присутні під час проведення затримання (прізвище, імена по батькові, дата народження та місце проживання); місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень статті 209 КПК України; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому, а також надсилається прокурору.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються главою 37 КПК України, а саме:

• затримання судді до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути здійснено без згоди Верховної Ради України;
• затримання народного депутата України чи огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення допускаються лише у разі, якщо Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов’язків і пов’язані з цим особистий обшук та огляд його речей застосовуються тільки в присутності офіційних представників цього органу. Частина 3 коментованої статті зобов’язує поліцейського забезпечити надання затриманій особі медичної допомоги шляхом негайного виклику медичних працівників до місця фактичного знаходження таких осіб, а також, за можливості, поінформувати членів сім’ї затриманого. Медичний працівник необхідний для надання медичної допомоги затриманій особі вразі необхідності, коли, наприклад, затриманій особі завдано фізичної школи внаслідок застосування заходів фізичної сили, спеціальних засобів чи вогнепальної зброї або необхідності проведення освідування особи та фіксації слідів тілесних ушкоджень.

Пунктом 12 Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом МВС України від 06.11.2015 № 1376 визначено, що у разі якщо затриманий потребує медичної допомоги, посадова особа органу поліції викликає швидку медичну допомогу. У протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються час надання медичної допомоги, номер бригади швидкої медичної допомоги, прізвище та ініціали лікаря, до якого закладу охорони здоров’я направлено за триманого. Закон визначає, що інформація про затримання особи по можливості передається членам сім’ї. Слід зазначити, що частина друга статті 261 КУпАП та частини 3 статті 12 КПК України визначає, що така інформація передається негайно. Виходячи з цього, поліцейський при затриманні особи повинен вжити всіх відповідних заходів для негайного передання інформації про затримання особи членам його сім’ї, про що робиться відмітка в протоколі про затримання особи.

8. Відповідальність поліцейського в його професійній діяльності

Юридична відповідальність є основою службової активності, сумлінного ставлення кожного працівника органів внутрішніх справ до своїх службових обов’язків, а також основним методом, що забезпечує ефективне виконання службових повноважень, однією з правових гарантій належного виконання завдань у межах компетенції та повноважень у конкретній галузі державного управління. Її межі визначаються службовими повноваженнями та обов’язками працівника, з одного боку, і свободою вибору варіанта поведінки, з іншого боку [31]. Юридична відповідальність працівників Національної поліції як осіб, які наділені державно-владними повноваженнями й виконують спеціальні функції та завдання держави, має низку специфічних рис.

Працівник Національної поліції України може бути загальним та спеціальним суб’єктом права.

Нас цікавить саме особливості юридичної відповідальності працівників Національної поліції України як спеціального суб’єкта права.

Поняття «юридична відповідальність працівників Національної поліції України» діалектично пов’язане з поняттям «юридична відповідальність». З огляду на загальнотеоретичні положення юридичної відповідальності вважаємо доцільним юридичну відповідальність працівників Національної поліції України розуміти і як інститут об’єктивного права, і як елемент змісту правовідносин [32].

Юридична відповідальність працівників Національної поліції України як інститут об’єктивного права – це передбачені санкціями норм права, забезпечені можливістю застосування державного примусу несприятливі наслідки особистого, майнового чи організаційного характеру, яких працівник Національної поліції України зазнає за вчинене ним правопорушення в передбаченому законодавством порядку [33].

Юридична відповідальність як елемент змісту правовідносин – це передбачені санкціями норм права вид і ступінь обов’язку працівника Національної поліції України зазнати позбавлення особистого, майнового, організаційного характеру у правовідносинах, що виникають з факту правопорушення.

У контексті сформульованих понять юридичної відповідальності працівників Національної поліції України звернемо увагу на те, що це правове явище є особливим правовим станом, який виникає з моменту надходження на службу працівників органів внутрішніх справ, а також є безпосередньо спрямованим на забезпечення реалізації їхніх службовотрудових обов’язків та дотримання встановлених обмежень[34].

Юридична відповідальність працівників Національної поліції України як конкретна суб’єктивна категорія виникає з моменту вступу особи на службу до лав Національної поліції України, тобто у суб’єкта права виникає юридична відповідальність як у працівника Національної поліції України з моменту початку його службово-трудових правових відносин. Комплекс відповідних суб’єктивних прав та обов’язків, що формують правовий стан державного службовця органів системи Міністерства внутрішніх справ, є змістом службово-трудових відносин. Отже, юридична відповідальність працівника Національної поліції України є невід’ємним елементом його правового статусу.

Загалом особливості юридичної відповідальності працівників Національної поліції України полягають у такому:

1. працівники Національної поліції України як особи, що перебувають на державній службі й виконують відповідні функції та завдання держави, мають вищий рівень юридичної відповідальності, ніж інші громадяни; при цьому показово, що до працівників Національної поліції України можуть застосовуватися всі види юридичної відповідальності, що й до загальних суб’єктів права;
2. працівники Національної поліції України як особи, що перебувають на державній службі та покликані служити суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки й порядку, мають специфічний набір підстав юридичної відповідальності;
3. обсяг підстав юридичної відповідальності працівників Національної поліції України є ширшим, ніж обсяг підстав юридичної відповідальності загальних суб’єктів права;
4. склад правопорушення працівника Національної поліції України є специфічним, тісно пов’язаним з його державно-владними повноваженнями. Спеціальним нормативно-правовим актом, який прямо врегульовує діяльність працівників Національної поліції України, є закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 р. № 580-VII. Стаття 19 цього законодавчого акта має назву «Види відповідальності поліцейських». Законодавець у положеннях зазначеного нормативно-правового припису визначає, що в разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, дисциплінарну відповідальність відповідно до закону.

Щодо матеріальної відповідальності, то ч. 3 ст. 19 закону України «Про Національну поліцію» свідчить про те, що держава відшкодовує шкоду, завдану фізичній або юридичній особі рішеннями, дією чи бездіяльністю органу або підрозділу поліції, поліцейським під час здійснення ними своїх повноважень відповідно до закону.

Використовуючи буквальний спосіб тлумачення норми права, закріпленої у ст. 19 закону України «Про Національну поліцію», маємо підстави відзначити, що законодавець на нормативно-правовому рівні за вчинення поліцейським протиправного діяння під час виконання ним повноважень визнає можливість притягнення його до чотирьох видів юридичної відповідальності, а саме кримінальної, адміністративної, цивільно-правової, дисциплінарної. Однак з огляду на особливості розширеного тлумачення норм права положення ст. 19 закону України «Про Національну поліцію» дають підстави до числа видів юридичної відповідальності працівників Національної поліції України віднести також матеріальну відповідальність.

Таким чином, до працівників Національної поліції України можуть бути застосовані такі види юридичної відповідальності, як кримінальна, адміністративна, цивільно-правова, матеріальна, дисциплінарна.

Кримінальна відповідальність працівників Національної поліції України є найсуворішим за своєю сутністю видом юридичної відповідальності. Кримінальна відповідальність передбачена нормами Кримінального кодексу України й настає лише за вчинення правопорушень з високим рівнем суспільної небезпеки. Кримінальна відповідальність до поліцейського застосовується лише в разі вчинення ним злочину, пов’язаного з його посадовим становищем. Кримінальний кодекс України закріплює конкретні склади злочинів, за які працівники Національної поліції України можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності.

До основних суттєвих ознак кримінальної відповідальності працівників Національної поліції України слід віднести: 1) специфічність підстав притягнення до відповідальності, адже підставою застосування кримінальної відповідальності до поліцейського є склади злочинів у сфері службової діяльності та склади злочинів у сфері правосуддя; 2) підвищену суспільну небезпечність таких злочинів; 3) підвищену відповідальність працівників Національної поліції України за вчинення злочинів у сфері службової діяльності та у сфері правосуддя.

Адміністративна відповідальність працівників Національної поліції України, що є різновидом юридичної відповідальності, який врегульований адміністративно-правовими нормами, настає за адміністративні правопорушення. Адміністративна відповідальність працівників Національної поліції України є особливим видом адміністративної відповідальності, який характеризується вжиттям специфічних заходів адміністративного покарання до спеціального кола суб’єктів [35].

До специфічних ознак адміністративної відповідальності працівників Національної поліції України слід віднести: спеціальний суб’єктний склад (поліцейські є спеціальними суб’єктами права, оскільки наділені державно-владними повноваженнями); спеціальний порядок притягнення до адміністративної відповідальності (поліцейські за вчинення адміністративних правопорушень, як правило, притягаються до дисциплінарної відповідальності, тому на законодавчому рівні закріплено специфічний перелік фактичних та нормативно-правових підстав притягнення поліцейського до адміністративної відповідальності); специфічний перелік заходів адміністративного покарання, вжиття яких проводиться щодо поліцейських (закон забороняє застосовувати до працівників Національної поліції України громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт).

Дисциплінарна відповідальність посідає центральне місце в системі визначених на законодавчому рівні видів юридичної відповідальності працівників Національної поліції України. На підставі аналізу наявних у юридичній науковій літературі дефініцій дисциплінарної відповідальності та загальнотеоретичних положень юридичної відповідальності як форми державно-правового примусу можемо визначити дисциплінарну відповідальність працівників Національної поліції України як передбачені санкціями норм права, забезпечені можливістю застосування державного примусу несприятливі наслідки, яких працівник Національної поліції України зазнає за вчинене ним дисциплінарне правопорушення у встановленому законом процесуальному порядку (дисциплінарна відповідальність працівників Національної поліції України як інститут об’єктивного права). Дисциплінарна відповідальність працівників Національної поліції України як елемент змісту правовідносин – це передбачений санкціями норм права обов’язок працівника Національної поліції України зазнати позбавлення дисциплінарного характеру у правовідносинах, що виникають з факту дисциплінарного правопорушення. На підставі аналізу дисциплінарної відповідальності працівників Національної поліції України вважаємо за доцільне відзначити таке:

1. працівники Національної поліції України належать до окремої категорії осіб, які, згідно з чинним законодавством, є суб’єктами спеціальної дисциплінарної відповідальності;
2. зміст дисциплінарного правопорушення (проступку) працівника Національної поліції України є ширшим, ніж у громадян; згідно зі ст. 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення за деякі адміністративні проступки поліцейські притягаються до дисциплінарної відповідальності;
3. коло дисциплінарних стягнень, які застосовуються до працівників Національної поліції, є ширшим, ніж коло, що застосовується до працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність лише за КЗпП;
4. порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Національної поліції України є специфічним, врегульованим нормами закону;
5. працівники Національної поліції України притягаються до дисциплінарної відповідальності в разі вчинення будь-якого правопорушення. У юридичній науковій літературі цивільно-правову відповідальність працівників Національної поліції визначають як позадоговірну цивільноправову відповідальність за заподіяння майнової та немайнової шкоди протиправними діями (бездіяльністю) посадових осіб правоохоронних органів під час здійснення ними службових обов’язків [36].

Цивільно-правова відповідальність працівників Національної поліції України має такі особливості. 1) Обов’язок відшкодувати в повному обсязі шкоду, яку завдано поліцейським, законодавством покладено на державу. З одного боку, такий стан речей, на наш погляд, суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, оскільки шкода фізичній особі завдається діями працівника Національної поліції України, який, виконуючи свої безпосередні обов’язки, незаконно притягає особу до кримінальної відповідальності, незаконно вживає запобіжного заходу, незаконно затримує, незаконно накладає адміністративне стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Однак, з іншого боку, позиція законодавця стосовно покладання обов’язку з відшкодування заподіяної шкоди саме на державу є цілком зрозумілою та справедливою. Держава є гарантом повного та належного виконання поліцейськими покладених на них завдань та обов’язків, тому повинна відповідати за їх неправомірні дії. Крім цього, покладання на працівника Національної поліції України обов’язку відшкодовувати завдану фізичній особі шкоду внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності тощо значно вплинуло б на якісний кадровий склад Національної поліції України та ефективність її роботи. Часто працівники Національної поліції України, зважаючи на можливість їх притягнення до відшкодування шкоди за відповідні дії, зволікали б з виконанням своїх службових обов’язків, що привело б до паралічу всієї правоохоронної системи. Звернемо окремо увагу на те, що, згідно з положеннями ч. 4 ст. 1191 ЦК України, в разі відшкодування такої шкоди державою вона має право зворотної вимоги до працівника Національної поліції України під час встановлення в його діях складу злочину за обвинувальним вироком щодо нього, який набрав законної сили [37]. 2) Держава відшкодовує в повному обсязі шкоду, завдану працівником Національної поліції України, незалежно від наявності або відсутності вини у його діянні.

Матеріальна відповідальність працівників Національної поліції України застосовується незалежно від притягнення поліцейського за заподіяну шкоду до дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності, а проявляється в покладенні на винну особу юридичного обов’язку відшкодувати у встановленому законодавством розмірі та порядку заподіяну шкоду [38]. Особливостями матеріальної відповідальності працівників Національної поліції України є такі:

1. фактичною підставою матеріальної відповідальності є винне порушення поліцейським своїх обов’язків, що привело до заподіяння майнової шкоди;
2. вона настає за прямі збитки, що є безпосереднім наслідком протиправного діяння працівника Національної поліції;
3. вона буває трьох видів, а саме повною, обмеженою, підвищеною.