ТЕМА 4. КУЛЬТУРНЕ РІЗНОМАНІТТЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО

Мультимедійна презентація

Тестовий контроль знань

ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

1. Психологічна культура поліцейського, її структура. поняття психіки й психічного складу
особи: інтелект, почуття (емоції), воля

2. Естетична культура поліцейського. Дрес-код поліцейського

3. Комунікативна культура поліцейського. Спілкування з громадянами, потерпілими,
підозрюваними. Спілкування з іноземцями

4. Гендерні стереотипи і упередження. Пряма і непряма дискримінація. Культура і
субкультура. Звички і традиції у мультикультурних суспільствах: виклики поліцейській
діяльності

1. Психологічна культура поліцейського, її структура. поняття психіки й психічного
складу особи: інтелект, почуття (емоції), воля

«Психологічна культура» – порівняно нове поняття і поки що доволі рідко використовується в сучасній українській науковій літературі. Проте, проведеним аналізом, варто наголосити, що психологічна культура належить до таких понять щодо яких нині тривають різнорівневі дисциплінарні наукові дискусії. Для того, щоб розкрити сутність «психологічної культури», розглянемо уявлення про «культуру» як загальнонаукову категорію. Так, П. С. Гуревич виділяє такі підходи до розуміння культури:

• філософсько-антропологічний, в якому культура – розгорнута феноменологія людини, «людяність»;
• філософсько-історичний, в якому культура є творчим процесом;
• соціологічний – на першому місці ціннісна природа культури [1].

Рис.1. Девід Мацумото (David Matsumoto)

Поняття «культура» є багатогранним і багатозначним. Проаналізуємо одне з нестандартних визначень культури, яке подає В. В. Семикін, опираючись на погляди одного з відомих сучасних психологів, фахівця в галузі дослідження впливу культури на психологію людини, Девіда Мацумото (David Matsumoto). Дослідник стверджує, що культура – це важковловиме, абстрактне поняття, яке значною мірою утворює основу нашого розуміння життя, що передається від одного покоління до іншого у формі ритуалів, традицій, матеріальної спадщини і поведінки.

В. В. Семикін зазначає, що культура – це набір програмованих реакцій, які ми і наші предки засвоїли, щоб пристосуватися в повсякденному житті до свого оточення і до тих, хто нас оточує. Вона є програмним забезпеченням нашої свідомості [2]. Аналіз філософських досліджень дозволяє говорити про міждисциплінарний характер у вивченні феномена культури в цілому і психологічної культури як частини загальної культури зокрема.

Найперші згадки про взаємозв’язки людини і культури характерні для праці мислителів епохи німецької класичної філософії. Зокрема Г. В. Гегель, вивчаючи психологічні аспекти культури, відзначав, що індивід, залучаючись до суспільства, стає особою в міру оволодіння ним накопиченої людством культури у сфері духу. У середині XIX століття німецькі учені М. Лацарус та Х. Штейнталь висунули концепцію, суть якої полягала в тому, що люди однієї національності наділені особливою єдиною специфічною психологічною культурою. Культура – це те, що пов’язує окремих людей в єдине співтовариство, конкретну особистість із суспільством. Ці зв’язки багатогранні та багатозначні, мають різні аспекти і складові. Однією з найважливіших складових людської культури є, на наш погляд, психологічна культура – як культура соціальної взаємодії людей. З іншого боку, психологічна культура неминуче є внутрішньою складовою психології людини.

Психологічні дослідження феномена психологічної культури виникли на початку ХХ століття в межах психоаналітичної теорії особистості (З. Фрейд). На думку вчених, зв’язок культури і людини нерозривний, культура – основний спосіб життя людей. Як зазначає І. А. Зімняя, «загальна культура визначається сформованістю, стійкістю основних планів відношення до світу, до себе і характером їх вираженості в поведінці. Вона передбачає внутрішню культуру (такт, гідність, повага іншого, відповідальність тощо)» [3]. В. В. Семикін вважає, що ця «внутрішня культура» є не що інше, як «психологічна культура», тобто певна якість внутрішнього психічного життя людини як суб’єкта, особистості і індивідуальності. «Психологічна культура є ядром загальної культури людини, яка виступає її внутрішнім планом або контуром: «культура стосунків, культура інтелектуальної діяльності і культура саморегуляції – утворюють внутрішній, інтелектуально-афективно-вольовий, ціннісно-смисловий план загальної культури людини. Культура наочної діяльності, культура поведінки і культура спілкування є зовнішнім контуром, в реалізації якого виявляються особливості внутрішнього» [4].

Разом з цим, говорячи про психологічну культуру, якою повинен володіти поліцейський, можна сказати, що вона передбачає розвиток високих особистих душевних якостей. Поліцейському треба постійно вдосконалювати свої знання з психології з тим, щоб забезпечувати рівновагу між внутрішніми і зовнішніми психічними процесами, що, звичайно, впливає на зміст професійної діяльності. Проте цього недостатньо. Адже поліцейський як особа може характеризуватися високими душевними якостями, але не вміти втілювати їх у практичну діяльність. У результаті не буде забезпечений ефективний психологічний вплив на громадян, що своєю чергою негативно позначиться на правовій діяльності. Коли йдеться про психологічну культуру, важливо поєднувати теорію і практику. Зрозуміло, що психологічна культура поліцейського не існує абстрактно. Вона виявляється у сукупності видів.

Так, при класифікації психологічної культури за правовими спеціальностями, відповідно виділяються: культура патрульного поліцейського, культура оперуповноваженого оперативних підрозділів, культура слідчого, культура детективів, культура дільничного офіцера поліції, культура офіцера ювенальної превенції, культура експерта тощо.

Ці їх різновиди за змістом мають багато спільного, проте існують й істотні відмінності, які пояснюються специфікою обов’язків.

Механізм дії психологічної культури поліцейського, тобто важелі, за допомогою яких психологічна культура втілюється у його практичну діяльність, це насамперед мислення і мова.

Мислення поліцейського спрямоване на усвідомлення права й реалізацію його норм. У психологічній літературі мислення поділяється на теоретичне і практичне. Поліцейський повинен розвивати обидва види мислення, щоб активізувати творчий пошук, професійні дії. Але перешкодою творчій діяльності поліцейського може бути осуд керівників, невпевненість у результатах тієї чи іншої справи. У таких випадках механізм мислення поліцейського буде «деформований», оскільки його думка залишиться невисловленою. Думки передаються за допомогою мови, яка буває, як відомо, внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує зовнішній, тобто слову. Проте поліцейський працює в таких умовах, коли зовнішня мова не завжди повинна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь розвитку загальної культури людини. Зауважимо, що мова поліцейського не завжди адекватна його психологічній культурі. Однак не кожен поліцейський уміє використовувати слово як засіб праці. Трапляється, поліцейському тяжко висловитися, а легше скласти письмовий текст, що є наслідком певних прогалин у його психологічній культурі.

Стосовно роботи з людьми психологічна культура поліцейського виявляється на двох рівнях – експектації та емпатії.

Суть психологічної культури на рівні експектації полягає в оцінці здатностей поліцейського, які він виявляє у певній ситуації. На цьому рівні можна визначити соціальну роль поліцейського, його професійні можливості, передбачити наступні дії. Зрозуміло, що соціальне очікування наближатиметься до реальності тоді, коли людину тривалий час знатимуть і спостерігатимуть за нею. Психологічна культура на рівні експектації дає змогу зробити висновок про судження та вчинки поліцейського.

Другий рівень психологічної культури – емпатія визначає здатність поліцейського розуміти інших людей, їхній внутрішній стан, переживання, хвилювання тощо. Тут виявляється вміння поліцейського розкрити приховані (особливо злочинні) наміри людей, відчути їхнє сприйняття суспільних явищ, щирість або нещирість у взаємостосунках. Тобто рівень психологічної культури на цьому етапі повинен допомогти поліцейському пристосуватися до співбесідника з метою ефективного психологічного впливу на нього.

Існують певні перешкоди для вияву психологічної культури на рівні емпатії. Спеціальна література фіксує різні джерела таких перешкод. До них можна віднести стандартні образи (стереотипи), враження (думки) інших осіб, психічний стан поліцейського, тверда націленість поліцейського на одну із кількох позицій, неадекватне розуміння реальності, спрощене бачення ситуації. Високий рівень психологічної культури допоможе подолати ці психологічні бар’єри. Для цього потрібно пам’ятати про їх існування і відповідно реагувати.

Психологічна культура поліцейського виявляється через несвідоме, передсвідоме, свідоме, підсвідоме і надсвідоме.

Так, сфера несвідомого характеризується тим, що поліцейський не підозрює наявність тієї чи іншої події, тобто він розуміє, що усвідомити детально, в повному обсязі всі явища (мікроявища) неможливо. В результаті у пам’ять не потрапляють потрібні відомості. Сфера передсвідомого визначає той стан поліцейського, коли він ще не зорієнтувався – усвідомлювати інформацію чи ні. Насправді це початкова стадія формування свідомості. Тут психологічна культура повинна спрямовуватися на психологічне орієнтування в ситуації так, щоб не завдати шкоди справі, що розглядається. Важливу роль у цьому випадку відіграє пам’ять. Якщо добре розвинена пам’ять, то проблем з усвідомленням не існує. Легше зрозуміти сферу свідомого, коли поліцейський усвідомлює свою діяльність, може прозвітувати про свої вчинки, а його психологічна культура характеризується стабільністю. Цікаві процеси з психологічною культурою відбуваються у сфері підсвідомого, де вона неначе виходить з-під контролю поліцейського і певним чином впливає на свідоме. Це явище спостерігається тоді, коли психологічна культура поліцейського спонукає до позитивної дії, яка настає тоді, коли у підсвідомому (досить небезпечній сфері, що може суттєво змінити сенс життя людини), де перебуває завжди як позитивна, так і негативна інформація, психологічна культура нейтралізує негативні внутрішні процеси. Тобто високий рівень психологічної культури поліцейського допомагає його свідомому мисленню отримувати тільки позитивні імпульси, в результаті чого професійні дії поліцейського у правовому полі є правомірними і не залежать від негативних факторів. Підсвідоме може керувати свідомим, якщо відсутній достатній рівень психологічної культури особи. Підсвідомі негативні імпульси блокують різноманітні фізичні недуги, хвороби самої особи. Тобто можна сказати, що хвороба є певною мірою ліками від негативних процесів, які відбуваються у підсвідомому. Або хвороба – це природна санкція на порушення духовних норм. Етично освічений поліцейський не впустить у підсвідомість негативних почуттів. Адже підсвідомість – це небезпечна зона, у ній містяться думки, які визначають сутність людини.

Певний інтерес становить визначення межі впливу психологічної культури поліцейського на громадян, на правовиховну роботу з ними, поза якою психологічна культура поліцейського може не діяти або змінити площину дії. Найкращою ілюстрацією цьому є своєрідна тактика дії психологічної культури.

Поліцейський у правоохоронній роботі з громадянами повинен дотримуватися такої послідовності:

• усунути психологічний бар’єр між собою і співбесідником;
• оволодіти ситуацією;
• психологічно вивчити співбесідника;
• здійснити певну психологічну настанову.

Так, початок розмови поліцейського з правопорушником, свідком, потерпілими чи іншими учасниками справи пов’язаний з певною психологічною незручністю, яка виникає з різних об’єктивних та суб’єктивних причин. Високий рівень психологічної культури допомагає поліцейському подолати цю незручність, не виявляючи при цьому свого надмірного зацікавлення. Поліцейський повинен відчути, коли ініціатива має непомітно перейти до нього. Причому варто звернути увагу на темп такого переходу, його виваженість. Упевнившись в надійності оволодіння ситуацією, поліцейський повинен приступити до психологічного вивчення співбесідника. Суть його полягає у виявленні психічних особливостей громадянина, хоча таке вивчення стихійно розпочинається з першого погляду. Йдеться про активне вивчення, в результаті якого з’ясовується тип нервової системи, рівень мислення тощо. Це допоможе поступово підготувати співбесідника до запланованої розмови через навідні запитання й очікувану вичерпну відповідь. Звичайно, перейшовши до психологічного тиску («атаки»), поліцейський використовує заплутану систему запитань. Тобто час від часу повертається до попередньої теми, але запитання ставить по-іншому, оперуючи конкретними фактами. Однак цей етап психологічної тактики не слід використовувати для того, щоб «загнати співбесідника у глухий кут». Він повинен бути ефективним методом одержання достовірної інформації, без порушення законності та норм етики з метою прийняття правильного рішення.

Мета психологічної культури поліцейського, на взірець, досить вагома. Адже йдеться про вміння поліцейського працювати з людьми, зберегти себе як моральну особистість. Тому краще, коли мета психологічної культури поліцейського насамперед передбачає встановлення психологічного контакту з громадянами.

Симпатія (тяжіння) виникає на основі дії закону реципроксності: дія однієї людини породжує відповідну реакцію іншої. Ця реакція виступає у вигляді складного психологічного утворення. Інтенсивність її залежить від самого поліцейського. Безперечно, на людину найкраще впливати через дух і душу. На це скеровуються всі можливі засоби, які є в арсеналі правоохоронних органів. Це надійний, ефективний, хоча довгий шлях впливу на людину.

З урахуванням вище викладеного, під психологічною культурою поліцейського розуміється – органічна єдність психологічної освіченості (знань, навичок, прийомів автотренінгу, саморегуляції тощо), волі, відповідних професійно-психологічних якостей, які чинять ефективний вплив на розв’язання життєвих ситуацій.

Психологічна культура поліцейського ґрунтується на відповідних принципах та виконує певні функції у практиці.

Так, основними принципами може бути: родова комплексність і професійна необхідність, а провідними функціями – своєчасне вироблення психічної адаптації, формування професійно-правового мислення поліцейського.

Родова комплексність як принцип означає, що всі культури психологічного спрямування – інтелектуальну, внутрішню, емоційну – об’єднує психологічна культура. Тобто інтелектуальна, внутрішня, емоційна є субкультурами щодо психологічної культури поліцейського, вони співвідносяться як частина до цілого. Тому всі принципи та функції цих субкультур є одночасно принципами і функціями психологічної культури особи.

Принцип професійної необхідності застерігає поліцейського від зловживань психічними прийомами у процесі службової діяльності. Йдеться про недопущення приниження честі та гідності громадян, обману чи корисливості. Цьому покликана сприяти психологічна культура, яка ґрунтується на справедливості, правовому почутті, чесності і головне – доцільності.

Поліцейський має бути впевнений у професійній необхідності психічного впливу на громадян і не зловживати психологічними прийомами. Психологічна культура виконує таку важливу функцію, як своєчасне вироблення психічної адаптації поліцейського до різноманітних несподіванок. Поліцейський повинен бути готовий до будь-яких вказівок, умов праці і при цьому не повинен панікувати, гарячкувати. Наразі йдеться не про будь-яку, а саме про своєчасну адаптацію, з проявами швидкого реагування, приведення себе у стан професійної готовності.

Психологічна культура передбачає також уміння поліцейського виробляти необхідну адаптацію у громадян. Наприклад, коли є потреба повідомити сумну звістку про близьку людину чи певні службові факти про учасника справи. Уміння підготувати людину до подальшої співпраці – це результат психічної адаптації і вияв психологічної культури поліцейського взагалі. Не викликає сумніву те, що висока психологічна культура формує справжній, професійно-правовий характер поліцейського. Професійний досвід дає змогу йому бути готовим до будь-яких ексцесів. Професійна холоднокровність допомагає не витрачати дорогоцінного часу (іноді й секунди) на емоції чи якісь розмірковування. Саме правовий характер спрямовується на пошук істини, на оперативність професійних дій, на логіку обґрунтування різних аспектів правового явища. Тобто психологічна культура впливає на поліцейського так, як вимагає правова ситуація чи суспільство в цілому.

Поняття психіки й психічного складу особи: інтелект, почуття (емоції), воля.

Людина живе і діє в реальній дійсності. Вона пізнає навколишній світ, природу, людей, їхні соціальні стосунки. У процесі діяльності, праці, спілкування з іншими людьми, тобто у процесі життя, у людини складаються певні стосунки з суспільством, з групами людей, з окремими людьми. Реальний світ у всій його різноманітності відображається у свідомості індивідуальної людини. Але людина не пасивно, автоматично відображає навколишню дійсність. Активно впливаючи на зовнішнє середовище і пізнаючи його, людина водночас суб’єктивно переживає своє відношення до предметів і явищ реального світу. Та сфера психіки, яка зв’язана з переживанням людиною свого відношення до дійсності, до людей, з якими вона спілкується, називається емоційною сферою, сферою емоцій та почуттів.

Світ емоцій та почуттів різноманітний. Ми говоримо про почуття любові людини до Батьківщини, матері до дитини, про почуття радості від здійснення необхідної для інших людей і одночасно важкої роботи, про почуття близькості до інших людей, з якими спільно робиш корисну для суспільства справу.

До емоційної сфери належать численні стани, переживання, радість, хвилювання, повага, горе, захоплення тощо. Яка ж роль емоцій та почуттів у діяльності людини? Так, від емоційного стану робітника залежить продуктивність праці; емоції спортсмена – іноді вирішальний чинник у досягненні ним перемоги у змаганнях; моральний дух солдат визначає іноді перемогу в бою; психологічна несумісність людей у шлюбі нерідко пояснюється їх нездатністю або небажанням зрозуміти емоційний стан один одного. Знання людських емоцій і форм їх вияву необхідне педагогу і вихователю, військовому і тренеру спортивної команди. Чуйне відношення до настрою оточуючих людей – свідчення високої культури поведінки.

Почуття пов’язані з усіма сферами нашої психіки: з відчуттями та сприйманнями (нам подобаються певні кольори, форми, запахи, які викликають у нас позитивні емоції); з пам’яттю (відтворюючи ті чи інші повідомлення, ми нібито заново переживаємо емоції, які їх супроводжують; крім того, емоційне забарвлення повідомлення впливає на ефективність його запам’ятовування); з уявою, з уявленнями про майбутнє (нас охоплює жах, коли ми уявляємо, яку загрозу для світу несе ядерна бомба, тероризм тощо).

Закономірно виникає питання: що ж таке емоції та почуття? Які їхні специфічні функції у психіці і поведінці людини? У науці до цього часу все ще немає повної згоди стосовно того, що належить до поняття «почуття», а що до поняття «емоції». Ще зовсім недавно термін «емоції» було прийнято використовувати для позначення найпростіших переживань, пов’язаних з первинними органічними потребами (у їжі, воді тощо). Близькою до цієї є погляд на емоції як на реакції, які характеризуються сильними тілесними змінами і їх яскравим зовнішнім виявом. При цьому в емоціях однобічно бачать таку їхню здатність, як негативний, руйнівний вплив на поведінку людини. Нині все більш поширеним є таке розуміння емоцій.

Емоції – це відносно короткочасні переживання, які носять чітко виражений ситуативний характер, тобто зв’язані зі ставленням людини до ситуацій, що виникають, або можливих ситуацій, до своєї діяльності, до конкретних вчинків. Емоції – конкретна форма переживання почуттів. Таке розуміння не прив’язує емоцій лише до органічних потреб. При цьому справедливо вважається, що емоції людини є продуктом суспільно-історичного розвитку і впливу соціального середовища, у якому вона розвивається, і що вони пов’язані з усією різноманітністю явищ і сторін дійсності, а не тільки з інстинктивними потребами та їх задоволенням.

Почуття, на відміну від емоцій, – це стійкі переживання, у яких виражається емоційне ставлення людини до певного об’єкта (суб’єкта): людини, сім’ї, класу, школи, художнього твору, мистецтва, Батьківщини. Відмінність почуттів від емоцій зовсім не означає відсутності їх взаємозв’язку. На тлі стійких почуттів, наприклад, кохання до близької людини, залежно від обставин можуть переживатися різні емоції; тривога за неї, горе при розлуці, радість при зустрічі, гнів, якщо кохана людина в чомусь не виправдала сподівань. Отже, на відміну від емоцій, почуття є більш стійкими.

Іншими характерними ознаками почуттів є:

1. Предметність («прив’язаність» до певного об’єкта чи суб’єкта). Предмети, явища, люди, на які спрямована практична і теоретична діяльність людини і які при цьому викликають у неї емоційне ставлення – об’єкти (предмети) почуттів.
2. Суб’єктність почуттів, невіддільність від їх носія (особистості).
3. Інтимний характер почуттів. Оскільки вони належать внутрішньому світу людини, а тому важко піддаються вивченню.
4. Полярність, яка полягає в тому, що завжди можна назвати позитивні та негативні почуття (наприклад, задоволення – незадоволення, любов – ненависть, радість – смуток тощо).
5. Амбівалентність (подвійність). Причиною існування подвійних почуттів є багатогранність предметів та явищ дійсності, у зв’язку з чим ставлення людини до них не вичерпуються одним якимось елементарним відношенням. Прикладами такої подвійності є: «насолоджуюсь і соромлюся», «приємні страждання». Ревнощі – це одночасно і кохання, і ненависть. Однак думка відносно оцінки ролі емоцій у житті людини (насамперед їх необхідності) є до цього часу неоднозначною. Усе ще зустрічаються точки зору, які стверджують, що емоції людини – це дещо подібне до апендикса: людина успадкувала емоції від тварин, це рудимент людської психіки. Виходячи з цієї позиції, ідеальна досконала людина – це людина, повністю вільна від емоцій. Спробуємо уявити собі таку людину.

Ось що з цього приводу писав учений-фізіолог П. К. Анохін: «...А між тим варто лише на хвилину уявити собі життя людей, позбавлених емоцій, як зараз же перед нами відкриється велика прірва взаємного нерозуміння і повної неможливості встановити чисто людські стосунки. Світ таких людей був би світом бездушних роботів, позбавлених усієї гами людських переживань і не здатних зрозуміти ні суб’єктивних наслідків усього, що відбувається в зовнішньому світі, ні значення своїх вчинків для оточуючих. Страшна і сумна картина. На щастя, емоції людини не тільки існують як закономірне явище природи, але навіть виявляють чіткі ознаки прогресу». У цих словах відповідь на питання, чи потрібні емоції? Емоції є головною характеристикою людської особистості. Подібно до мислення, пам’яті емоції є психічним явищем. Емоційні властивості людини, тобто здатність переживати емоції, називається емоційністю. Саме емоційні особливості є одними з найважливіших властивостей у структурі особистості людини.

Знання емоційних особливостей людини дає нам можливість робити висновок про головне в ній. Наприклад, про кожну незнайому нам людину ми одержуємо всього одну з наведених нижче характеристик. Про першу сказано, що вона має гарну пам’ять; про іншу – що вона добре володіє знаннями; про третю – що вона доброзичлива; про четверту – що вона має 100% зір, про п’яту – що вона боягуз; про шосту – що вона радіє успіхам інших; про сьому – що вона байдужа до людей; про восьму – що вона не терпить, коли інші виявляють грубість; про дев’яту – що вона музикальна тощо. З цього прикладу видно, що про головне в людині говорять більше характеристики третьої, п’ятої, шостої, сьомої і восьмої людини, тобто ті, які характеризують її з боку емоційності.

К. Д. Ушинський у книзі «Людина як предмет виховання» писав: «Ніщо – ні слова, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і правильно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття; у них відчувається не характер кожної думки, не окремого рішення, а всього змісту душі нашої та її ладу. У думках наших ми можемо самі себе обманювати, але почуття наші скажуть нам, що ми таке: не те, чим ми хотіли бути, але те, що ми таке насправді». Люди самовизначають себе через свої емоції. Характер емоцій дитини говорить оточуючим про особистість, що формується. Емоції дітей і підлітків є для вчителя, батьків своєрідними індикаторами; вони вказують, наскільки успішно формується те, що К. Д. Ушинський назвав ладом людської душі, а саме – спрямованість особистості.

Таким чином, емоції людини говорять про головний зміст особистості, тому що допомагають розкрити внутрішній світ людей. Сутність емоцій визначають такі їх властивості, які характеризують ставлення людини до подій, людей, самої себе. Причому в ставленні полягає той сенс і те значення, які ці явища мають для людини. Головною емоційною одиницею, яка специфічно забарвлена відношенням, є переживання.

Положення про переживання як центральну одиницю психічного було сформульовано Л. С. Виготським і розвинене Л. І. Божович. Місце і функції переживання в структурі особистості змінюються в процесі психічного розвитку. Поступово воно стає центром душевного життя, його головним стрижнем. Вияснити, як вплинула на людину та чи інша подія, можна лише в тому випадку, якщо вдасться зрозуміти характер її переживань з цього приводу. Якщо школяра «пропрацювали» на класних зборах з метою досягти його розкаяння за негідний вчинок, то таке пропрацювання і зовнішні ознаки розкаяння (слова, що усвідомив, що соромно, навіть сльози) ще не доказ того, що бажаного ефекту досягнуто. Лише сутність переживань розкриє, чи школяр засмучений своїм вчинком і розкаюється, чи озлоблений і вважає покарання несправедливим. Таким чином, головна, центральна одиниця емоцій переживання. Саме воно свідчить про відношення людини до явищ і подій навколишнього світу, до самого себе. Це означає, що всі ті емоційні особливості людини, які характеризують переживання, є провідними, головними.

До них належать:

1. Якісні особливості емоційності. Вони, у свою чергу, містять: а) знак емоцій: позитивна вона (задоволення, прийняття) або негативна (незадоволення, неприйняття), б) більш «дрібні» і більш конкретні, ніж задоволення-незадоволення, особливості: радість, задоволення, захоплення, гнів, тривога, розчарування, сором – їх називають модальністю переживань.
2. Змістовні характеристики емоційності, які свідчать не тільки про якість емоцій, але й про їх причини, об’єкти. Наприклад, знання того, що людина відчуває гнів, ще недостатньо для висновку погано це чи добре, морально чи неморально. Для цього необхідно знати, чим була викликана емоція, тобто встановити її об’єкт. Чому розгнівана дитина? Чи тому, що їй не купили модних джинсів, чи тому, що в її присутності образили пристарілу людину? Гнів може бути прекрасним і таким, що руйнує особистість, а радість - підлою, якщо її причина - невдача іншого.
3. Динамічні особливості емоційності. Вони характеризують, по-перше, перебіг емоційного переживання (глибину, тривалість, частоту виникнення), по-друге, особливості зовнішнього вияву емоцій у поведінці - емоційну експресію (міміку, жести, інтонацію). Динамічні ознаки – це всього лише форма існування емоцій. Однак вони є своєрідними індикаторами переживань, «обличчям емоцій» і, як ми побачимо далі, полегшують контакти між людьми.

Індивідуально-психологічні особливості поліцейського.

Завжди люди намагалися пояснити індивідуальні відмінності між людьми: відмінності у глибині, інтенсивності, стійкості емоцій, емоційній вразливості, темпі, енергійності дій та інших особливостях психічної діяльності та поведінки людини. Спостереження за людьми показують, що одні люди збуджуються сильно, діють енергійно, інші – слабко, в’яло, неенергійно. Одні відрізняються врівноваженістю поведінки, діють стримано, не виявляють різко зовні своїх почуттів, інші за аналогічних умов зразу діють швидко, нервують, демонструють гаму почуттів з приводу незначних подій. Одні емоційно вразливі, беруть усе «близько до серця», почуття їх виявляються сильно і тривають довго, інші – спокійно ставляться до навколишніх подій, слабко реагують на них, почуття їхні неглибокі, нетривалі. Є люди, які легко переходять від одних умов життя до інших, легко пристосовуються до змін обстановки. Інші ж люди ці зміни переносять хворобливо і з великими труднощами пристосовуються до нових умов. Деякі люди відрізняються стійкістю настроїв, у інших вони нестійкі. Різним буває й індивідуальний темп перебігу психічної діяльності: швидкий, повільний, млявий. Ці особливості людей виявляються в їх практичній та розумовій діяльності. Вони знаходять свій вияв і в ході, і в розмові.

Індивідуальні особливості психіки спостерігаються у людини ще до того, як вона стає особистістю, вони утворюють у людини своєрідне психологічне підґрунтя, на якому в майбутньому виростають властивості особистості, характерні лише для цієї людини. Ці властивості у всіх людей різні. Такими стійкими психологічними властивостями людини від народження є властивості темпераменту.

Темперамент – це індивідуально-своєрідні властивості психіки, які визначають динаміку психічної діяльності, однаково виявляються в різноманітній діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів і залишаються постійними в зрілому віці.

Властивості темпераменту є тими природними властивостями, які визначають динамічну сторону психічної діяльності людини, а саме:

1. швидкість виникнення психічних процесів та їх стійкість (швидкість запам’ятовування, тривалість уваги);
2. психічний темп і ритм (швидкість виконання певних дій);
3. інтенсивність психічних процесів (сила почуттів, активність волі);
4. спрямованість психічної діяльності на певні об’єкти (бажання контактувати з новими людьми, прагнення нових вражень).

Динамічний бік психічної діяльності визначається не лише властивостями темпераменту, а може, зокрема, залежати від мотивів та психічних станів людини. Будь-яка людина незалежно від особливостей темпераменту за наявності інтересу працює енергійніше і швидше, ніж за його відсутності. Характерною рисою темпераменту є те, що він виявляється у людини за різних обставин (у розмові, сміху, праці, відпочинку тощо). Властивості темпераменту – найбільш стійкі і постійні порівняно з іншими психічними особливостями людини.

Індивідуальні особливості виявляються і в поведінці учнів на уроці. Якщо всі учні слухають пояснення вчителя, то кожен з них уважний по-своєму. Своєрідність виявляється і в тому, як вони слухають, запам’ятовують, відтворюють навчальний матеріал. Можна говорити про психологічну культуру поліцейського-сангвініка, психологічну культуру поліцейського-холерика, психологічну культуру поліцейського-флегматика, психологічну культуру поліцейського-меланхоліка.

Так, сутність психологічної культури поліцейського сангвінічного темпераменту полягає у тому, що його ступінь освоєння психологічних прийомів впливу на людей характеризує велика рухливість, активність, але домінує врівноваженість, планомірність. Такий поліцейський швидко вступає у контакт зі співбесідниками, швидко знайомиться, активно пропонує свої послуги, динамічно розв’язує проблеми. Набуття відповідних психологічних навичок у нього відбувається без особливих зусиль. У цілому поліцейський сангвінік швидко й правильно реалізує правові норми, уміло керує справами, не створює конфліктних ситуацій та ін.

Психологічна культура поліцейського-холерика потребує постійного вдосконалення й конкретних меж. Справа у тому, що такий психологічний тип характеризується неврівноваженістю, гарячкуватістю, дратівливістю, збудженістю і врешті-решт непередбачуваністю. Як і сангвінік, холерик має міцну нервову систему. Він може виконувати завдання підвищеної складності, працювати у неординарній оперативній обстановці тощо. Але поліцейський-холерик потребує постійного контролю, наразі такого, який супроводжується вимогливістю, як правило, безальтернативністю. Небезпечним є те, що поліцейський з такою психологічною культурою може зопалу прийняти неправомірне правове рішення, хоча завжди зуміє вийти зі складної ситуації. Як швидко він запалюється, так швидко і згасає, заспокоюється і, основне, ненадовго ображається, швидко забуваючи неприємності.

Стосовно поліцейського-флегматика, відзначимо його стабільну психологічну культуру. Підвищення її рівня потребує значного проміжку часу, проте це буде надійно і надовго. Стриману манеру поведінки поліцейського-флегматика вирізняє упевненість у прийнятті виважених рішень, як правило, безпомилкових. Він, звичайно, враховує всі альтернативні варіанти, обирає найоптимальніші. Поліцейського-флегматика нелегко вивести з психологічного стану рівноваги, він не піддається умовлянням, діє на власний розсуд. Це, безумовно, надійний працівник, на якого можна покластися, який не підведе. Недоліком, можливо, є те, що флегматик повільно приймає рішення, не поспішає з пропозиціями.

На особливу увагу заслуговує характеристика психологічної культури поліцейського-меланхоліка, оскільки це слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи. З такими поліцейськими (як і з холериками) керівникам установ працювати досить складно. Поліцейський-меланхоліки дуже вразливі, підвищено емоційні, в результаті чого вони легко впадають у відчай, відчувають безпорадність. Зауваження й пропозиції сприймають неадекватно, насторожено. Вони потребують особливого підходу, тактовної бесіди тощо. Меланхоліків може вразити навіть погляд людини, вони надзвичайно чутливо вловлюють оцінки, думки про свою особистість. Зрозуміло, що таким поліцейським притаманні тонкі внутрішні переконання, а їхнє рішення може бути незрозумілим навіть для колег.

Що ж до поняття вольова діяльність поліцейського, то воно охоплює:

• вольові процеси, які мають місце у будь-якому вольовому вчинку;
• вольову діяльність, яка виражається у здійсненні довільних і мимовільних дій;
• вольові стани – це тимчасові психічні стани, які оптимізують, мобілізують психіку людини на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод. Часто такі стани проявляються у вольовому зусиллі, яке відображає силу нервово-психічного напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні й моральні сили людини;
• вольові якості – відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення людини.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації. Воля виконує дві взаємопов’язаних функції – спонукальну й гальмівну. Спонукальна функція забезпечує активність людини в подоланні труднощів і перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи переживання, пов’язані з передбаченими наслідками дії. Основним виявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему – ієрархію мотивів – від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця функція найчастіше виявляється в єдності зі спонукальною. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б неможливим без гальмівної функції.

2. Естетична культура поліцейського. Дрес-код поліцейського

Вперше у науковий обіг термін «естетика» ввів у 1750 р. німецький філософ Олександр Готліб Баумгартен (нiм. Alexander Gottlieb Baumgarten; 1714-1762) [5]. Нині існує багато визначень цього поняття, які так чи інакше пов’язані з поняттям почуттєвого сприймання людиною реального світу. Естетика – наука про природу й закономірності естетичного освоєння дійсності. Загалом – це естетичне пізнання, яке слугує важливим чинником духовності людини.

Рис.2. Олександр Готліб Баумгартен
(Alexander Gottlieb Baumgarten, 1714-1762)

Між поняттями естетичне пізнання, естетичне сприймання, естетичне почуття, естетичне відчуття існує різниця. Естетичне пізнання відбувається на основі естетичного сприймання через зір, слух, дотик, що є первинним у пізнанні.

Естетичне сприймання, естетичне почуття – різні форми відображення навколишньої дійсності. Естетичне відчуття формує естетичне почуття як тонку духовну структуру людини. Але пізнання, як і почуття, потребує інтелектуальної діяльності людини, оскільки необхідними є певні розумові процеси: запам’ятовування, аналіз, синтез та ін. Крім цього, для почуття й пізнання необхідний вияв людської душі. Результатом емоційного сприймання є емоції, почуття.

Предметом дослідження естетики вважають мистецтво, яке (за Аристотелем) є однією із п’яти (включно розум, мудрість, науку, розсудливість) властивостей духу. Поширене твердження, що мистецтво – це естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості – особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

Основними естетичними категоріями є гармонія і міра, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне, які у процесі історичного розвитку можуть змінюватися. Але однією з універсальних форм буття матеріального світу у людській свідомості є краса, яка розкриває естетичний смисл явищ, їхні зовнішні і (або) внутрішні якості, що викликають насолоду, моральне задоволення. Краса має свої закони: діяти відповідно до інтересів, потреб, запитів, зручностей інших, на основі чого формуються суспільні відносини. Красу потрібно шукати в єдиній великій книжці – Природі. Зрозуміло, що найвищим рівнем краси є прекрасне.

До чинників, які формують рівень естетичної свідомості, традиційно відносять естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал. Тобто йдеться про формування певної культури, зокрема естетичної. Естетична культура – це сукупність естетичних цінностей, які існують в суспільстві, способи і засоби їх створення та освоєння, хоча сама естетика є наукою про становлення чуттєвої культури людини.

Зауважимо, що поняття «естетична культура» ширше, ніж поняття «чуттєва культура». Зокрема, чуттєва культура стосується лише людини, а естетична – ще й суспільства. Для визначення естетичної культури особи потрібен інтегративний підхід з урахуванням почуттєвого та раціонального.

Зрозуміло, що естетична культура, як і естетика в цілому, має різні види, виходячи з певних ознак. Нас насамперед цікавлять професійні ознаки, тобто естетична культура поліцейського, яка ґрунтується на почуттєвому праві, правовій естетиці.

Специфіка службової діяльності поліцейського полягає загалом у тому, що відбувається інтеграція почуттєвого та раціонального, тобто виникає своєрідний діалог між ними, на основі якого сприйнята інформація входить у почуття чи залишається на чуттєвому рівні, без дії вищих психічних процесів. Отже, маємо справу з двома аспектами естетичної культури: зовнішнім і внутрішнім. Звичайно, більш цінним для професійної діяльності є внутрішній аспект. Тому виправданим у багатьох випадках є поняття «естетично-почуттєва культура поліцейського».

Під естетичною культурою поліцейського розуміється почуттєвий вплив «діалогу мистецтва» і законів краси у правовій естетиці на формування професійної правосвідомості фахівця-поліцейського та його поведінку з метою пізнання та кваліфікованого вирішення ним життєвих ситуацій.

Розглянемо складові елементи естетичної культури поліцейського та механізм їхньої дії. По-перше, «діалог мистецтва» і закони краси певним чином впливають на формування правосвідомості поліцейського. Цей вплив відбувається лише у правовій естетиці, тобто в правовому колі, у полі професійної діяльності поліцейського, де власне потрібна його професійна правосвідомість. Крім цього, він здійснюється на почуттєвому (дуже витонченому) рівні, оскільки естетичне сприймання правових явищ відбувається через органи почуттів.

Ми виходимо з того, що мистецтво є провідним компонентом естетичної культури поліцейського, адже воно виникло з потреб людини як засіб усвідомлення себе у світі, своїх зв’язків з навколишнім середовищем. Воно створює особливий духовний світ людини – світ краси та емоцій.

Естетика є філософією мистецтва, морфологією мистецтва, його методологією. Естетика вказує шляхи формування досконалої людської чуттєвості. Дія мистецтва на людину духовно підносить її з одними якостями (в тому числі свідомістю), а опускає з іншими, більш якісними. Мистецтво є своєрідним зором і слухом, а це не може не торкнутися душі поліцейського. Але найбільша роль мистецтва у формуванні правосвідомості полягає в тому, що воно активізує суспільну комунікацію, ніби примушує розмовляти з людиною. Таким діалогом, зокрема, є естетичне переживання. Мистецтво несумісне з шаблоном, копіюванням. Воно є самостійним витвором людського духу.

Наголосимо, що саме мистецтво активно впливає на формування у поліцейського правового почуття. Тонка духовна сутність сприяє тому, що воно краще пізнається у правовому явищі, вносить у правосвідомість не виражені словом відтінки почуття, а це своєю чергою підвищує ефективність професійного розв’язання складних суспільних і особистих проблем.

Естетичне пізнання правового явища має незавершену форму: передчуття, інтуїція, здогадки, асоціації тощо. Їх вплив виявляється насамперед у сфері підсвідомості, яка активізує свідомість, у тому числі правосвідомість (наприклад, музика як вид мистецтва може давати імпульс до інтерпретаційної свободи вибору рішень). Естетична цінність правосвідомості поліцейського формує творчий дух, забезпечує варіантну (але правомірну) професійну поведінку, не допускає спрощених дій, схематичної чи поверхової «правосвідомості».

Під дією діалогу з мистецтвом у підсвідомості поліцейського «програмується» зворотний потік почуттів і думок, який позитивно впливає на його професійну діяльність. Поліцейський більш свідомо оцінює правову ситуацію, яку розглядає. Відбувається переосмислення набутих раніше правових знань, краще засвоюються нові відомості з юриспруденції.

По-друге, складовим елементом естетичної культури поліцейського можна визнати почуттєвий вплив законів краси у правовій естетиці та формуванні професійної правосвідомості. Насамперед підкреслимо буття краси, адже поліцейському (як і кожній людині) для духовно-естетичного розвитку потрібно здійснювати професійну діяльність за цими законами, творити за законами краси, яка, як відомо, врятує світ.

Красу треба вміти бачити, чути і до того ж знати, що це поняття змінне. Критеріями відчуття краси може бути реакція заінтересованих осіб та власне сумління. Головним джерелом краси є правосвідомість поліцейського. Звісно, треба враховувати, що, по-перше, знання поліцейського про теоретичне існування законів краси у Всесвіті позитивно впливає на формування його правосвідомості, по-друге, намагання здійснювати професійні дії за законами краси залежить від рівня правосвідомості поліцейського. Іншими словами, у першому випадку первинним є закон краси, а у другому – правосвідомість. Така взаємозалежність краси і правосвідомості сприяє налагодженню суспільних відносин. Варто зіставити також поняття краси та істини у юридичній практиці. Дослідники доводять, що спорідненість краси та істини в цілісному перетворенні людини і світу спричинюється до просвітлення душі, а значить, до профілактики правопорушень, налагодження цивілізованого правопорядку у суспільстві.

Почуттєвий вплив законів краси на правосвідомість поліцейського формується також під дією законів, нормативно-правових актів тощо. Але якість правового почуття залежить від джерела краси, яка закладена у правові норми.

Так, можна стверджувати, що вагомим джерелом краси професійної правосвідомості поліцейського є римське приватне право, а також історико-правові пам’ятки, які мають духовну цінність та світове значення. Своєю логічністю, універсальністю, максимальною наближеністю до досконалості ці документи можуть розглядатися як приклад правової естетики, слугувати орієнтиром у формуванні правового почуття.

Однак найдосконалішим джерелом краси є природні закони (закони Всесвіту). Саме вони повинні міцно увійти в норми професійної діяльності поліцейського, у його службовий етикет. Естетична культура (краса) закладається у зміст службового етикету поліцейського лише тоді, коли цей етикет відображає природний стиль поведінки, у якій нема нічого зайвого, штучного, несумісного. Саме за зовнішніми діями поліцейського можна судити про красу його внутрішньої культури (як спеціаліста).

Поряд з красивим існує прекрасне. Ці поняття дещо різні. Прекрасне – це найгарніше. Воно – більш широке поняття. Красива чи прекрасна людина – все залежить від рівня духовності, професійної майстерності та природної закономірності її поведінки. Тому доцільно говорити про логіку існування прекрасного у службових діях поліцейського.

Професійна правосвідомість як елемент естетичної культури поліцейського випливає з естетичної свідомості. Остання, як правило, стає джерелом правосвідомості.

Під естетичною свідомістю особи розуміють особливий духовний стан, який характеризує естетичне ставлення людини або суспільства до дійсності. Естетична свідомість становить певний комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей і має такі складові елементи: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал, естетичну теорію.

Зупинимося докладніше на значенні естетичного смаку для поліцейської діяльності. Естетика є критикою смаку, а суттєвим естетичним фактором смаку виявляється почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Естетичний смак юридичної орієнтації формується на практиці, у процесі професійної діяльності, хоча й залежить від характеру поліцейського, рівня його загальної культури та вихованості, певних звичок тощо. Проте у будь-якому випадку смакові оцінки поліцейської діяльності мають бути раціонально обґрунтовані. Поліцейський діє в межах закону та правового почуття, і його професійні смакові якості повинні перебувати у правовому полі, під впливом духу права.

Зрозуміло, що естетично-правовий смак має індивідуальний характер, отже, можлива поява деформованого, спотвореного смаку. Наприклад, поліцейський може отримувати насолоду від того, що продемонстрував свою владу, застосував силові засоби, які не були адекватними в даній правовій ситуації. У подібних діях відсутня естетична культура, оскільки вони спрямовані на порушення рівноваги або на її невстановлення. Крім цього, поліцейський, естетично-правовий смак якого спотворений, не в змозі глибоко пізнати правове явище. Його зусилля спрямовуватимуться на несправедливість, неправильне розуміння сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку, формування негативної естетичної свідомості. Діалог мистецтва і закони краси діють на поліцейського саме у полі правової естетики, яку доцільно розглядати як ужиткову естетику, оскільки будь-яка сфера трудової діяльності має своє естетичне забарвлення. Правова естетика полягає в інтеграції естетики з досягненнями правових наук. Така інтеграція випливає з того, що у праві є естетичні надбання, естетична цінність, естетичні компоненти. Естетична позиція права висвітлює своєрідне естетичне реагування з боку поліцейського. Адже йому часто доводиться виступати у різних ролях: психолога, педагога, культуролога, філософа, дипломата, актора тощо, які формують окремі види ужиткового професійного мистецтва. А об’єднує ці ролі почуттєва, естетична культура поліцейського. Тобто право систематизує естетичні вимоги до особи поліцейського, і поліцейська діяльність вбирає у себе естетичні (почуттєві) відносини права. Тому, виходячи з естетично-правових властивостей поліцейської діяльності та естетичної практики поліцейського, потрібно правильно оцінювати естетичні властивості права.

Отже, у правовій естетиці чільне місце посідає діалог різних видів культур і мистецтва. Щоб ефективно реалізувати правові норми на практиці, всебічно пізнати правове явище, треба цілеспрямовано естетично (почуттєво) впливати на юридичну діяльність, на формування високого рівня професійної правосвідомості фахівця права. Принципи естетичної культури поліцейського відображають ті естетичні позиції, без яких немислима поліцейська діяльність, яких треба дотримуватися на практиці.

До основних принципів естетичної культури поліцейського належать: юридична гармонія, естетична домінанта, феномен творчої волі, юридична алегоричність, професійна мажорність, службовий дизайн.

Багатогранний зміст естетичної культури поліцейського виявляється в її функціях, основними з яких є:

• формування естетичних принципів поліцейської діяльності;
• піднесення рівня правового почуття поліцейського;
• подолання стандартного юридичного мислення;
• вплив на виховання суб’єктів права;
• розвиток ритуально-обрядової культури у юридичній практиці;
• наповнення і систематизація юридичного досвіду.

Отже, естетична культура поліцейського повинна відповідати законам краси, гармонійності, згідно з якими відбуваються позитивні зміни у внутрішньому світі людини. Естетичне світосприймання, здатність засвоїти здобутки естетичної культури, взаємодія почуттєвого і раціонального у діяльності поліцейського є чинниками ефективного регулювання правових відносин в Україні.

Дрес-код поліцейського. Відповідно до частини четвертої статті 20 закону України «Про Національну поліцію», постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 року № 823 «Про однострій поліцейських», наказом МВС України від 19.08.2017 № 718 затверджені правила носіння однострою поліцейських [6].

На підставі вище встановлених нормативно-правових актів, за для виконання основних положень носіння однострою, академією затверджений наказ НАВС від 11.05.2018 № 677 «Про дотримання однострою поліцейських та ділового стилю одягу (дрес-коду) на території підрозділів НАВС» в якому передбачено [7]:

• однострій – загальна назва затверджених у встановленому порядку предметів одягу, головних уборів, взуття, білизни, спорядження та знаків розрізнення, які мають особливі відмінні відзнаки (колір, конструкцію, крій, фурнітуру);
• форма одягу – комплект предметів одягу, головних уборів, взуття, білизни, спорядження та знаків розрізнення, об’єднаних за своїм призначенням та сезонністю;
• цивільний одяг (взуття) – загальна назва предметів одягу (взуття), що не належать до предметів однострою, затверджених у встановленому порядку.

За призначенням форма одягу поділяється на: повсякденну; спеціальну.

Парадно-вихідна форма одягу підлягає носінню з орденами, медалями та нагрудними знаками під час урочистих заходів.

Поліцейським дозволяється носити парадно-вихідну форму одягу з орденськими стрічками і стрічками медалей на планках та нагрудними знаками у вихідні дні й позаслужбовий час.

У пам’ятні і скорботні дні, а також під час поховання дозволяється носіння (використання) парадно-вихідної форми одягу.

Повсякденна та спеціальна форми одягу підлягають носінню під час виконання службових обов’язків, на заняттях, а також у позаслужбовий час. При цьому повсякденна форма одягу носиться з орденськими стрічками і стрічками медалей на планках, нагрудними знаками.

Поліцейські повинні носити однострій, що відповідає зразкам і описам, затвердженим у встановленому законодавством України порядку, у суворій відповідності із цими Правилами. Поліцейські зобов’язані бережно ставитися до отриманого однострою, вживати заходів для запобігання пошкодженню. Однострій має бути чистим, ретельно припасованим та застебнутим.

За сезоном носіння форма одягу поділяється на літню та зимову.

Перехід на літню або зимову форму одягу визначається наказом Голови Національної поліції України або особи, яка виконує його обов’язки.

При переході на літню або зимову форму одягу керівництво органів (підрозділів, установ, закладів) поліції проводить стройові огляди, на яких перевіряється зовнішній вигляд поліцейських.

ПОЛІЦЕЙСЬКОМУ ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ:

1. носіння предметів однострою, державних нагород, відзнак та інших нагрудних знаків, не передбачених чинним законодавством України;
2. одночасне носіння предметів різних видів однострою та предметів однострою різних кольорів, крім випадків, передбачених цими Правилами;
3. носіння однострою разом із предметами цивільного одягу, крім випадків, передбачених цими Правилами;
4. носіння забруднених, вицвілих, невипрасуваних, пошкоджених та зношених предметів однострою;
5. перебувати поза межами будівель без головного убору;
6. носіння предметів однострою без знаків розрізнення та планшетів для ідентифікації особи як поліцейського;
7. носіння сумок (рюкзаків, пакетів) та парасольок яскравих кольорів.

3. Комунікативна культура поліцейського. Спілкування з громадянами, потерпілими,
підозрюваними. Спілкування з іноземцями

Засновник теорії комунікативної дії Юрген Габермас (нім. Jürgen Habermas; 18 червня 1929) «…розбудовує постконвенційну етику, яка ґрунтується на консенсуально-дискурсивній легітимації моральних і правових норм на основі регулятивного принципу ідеальної комунікативної спільноти, умовами якої є права людини і симетричні стосунки в комунікації». Про учасників таких стосунків – суб’єктів, які діють комунікативно, німецький філософ писав: «Вони вільні від праці створювати синтези, які об’єднували б світ у єдине ціле. Вони знаходять його вже даним у контексті життєвого світу, який настільки уможливлює їхні комунікативні дії, наскільки він сам, зі свого боку, зберігається завдяки медіумам суспільного процесу взаєморозуміння»[8]. Відтак учений висловлював конструктивну ідею, яка, на нашу думку, є прийнятною для сучасної комунікативно-стратегічної раціональності, – модерного сенсу гуманізму. Це гуманізм, який «не наполягає на самоствердженні». Він, як і «комунікативний розум, має історичний характер»; потребу «вчитися розуміти амбіваленції, нам притаманні, як і заклики до посилення відповідальності».

Рис.3. Юрген Габермас (нім. Jürgen Habermas; 18 червня 1929)

Безумовно, для підвищення рівня комунікативної культури поліцейського необхідно ознайомитися з фундаментальними працями Ю. Габермаса «Теорія комунікативної дії»: у 2-х т.: «Моральна свідомість та комунікативна дія», «Фактичність та значущість».

У першій з них висувається ідея про те, що не існує поняття «об’єктивна істина», з якого способом індукції чи дедукції можна робити висновки. Натомість раціональність не є чимось даним, а явищем, яке постійно виробляється «через комунікацію» (способом комунікації) з іншими, тому відбувається постійний пошук найкращої відповіді через ведення постійного діалогу у принципі з усіма людськими істотами, і тут мова посідає дуже важливе місце через сприйняття певної (комунікативної) раціональності і базових правил, таких як пропозиційна істина, особиста щирість/відвертість та нормативна правота. Це важливо осмислено сприймати насамперед тим, хто прагне не тільки в належний спосіб засвоїти основи теорії права, а й на практиці інтерпретувати, застосовувати норми права. Шляхом комунікативного підходу Ю. Габермас намагався спорудити мости між фактами і нормами, і це робить він на засадах критичної трансформації системно-функціонального аналізу, що у праві стосується вчення про чисте правознавство, засновником і головним теоретиком якого вважається Ганс Кельзен (1881-1973), відомий австрійський правознавець, глава Віденської нормативістської школи права, що розвивалася за традиціями юридичного позитивізму. Суть кельзенських концепцій важливо зрозуміти й усвідомити для розширення наукового світогляду кожного правового комуніканта. За Кельзеном, правознавство не зобов’язане давати каузальні пояснення правовим феноменам. Його завдання – описувати їх за допомогою принципу зобов’язання. Кожний правовий акт має два значення – суто правове і природнофізичне. У своїй чуттєвій іпостасі і підпорядкованості закону причинності воно не має відношення до права. Його ж правовий зміст виявляється за допомогою розумових зусиль і зіставлень з юридичними законоположеннями. Отже, на підставі цього Кельзен повністю відокремлював факт від норми. Натомість Габермас не намагався «очистити» факти від норм, або навпаки, швидше він хотів зрозуміти боротьбу і тісний взаємозв’язок між ними.

Згідно з традиційною теорією права, законодавство як форма комунікації характеризується певними особливостями і запровадженням закону в життя вважається одностороннім комунікативним процесом; сам законодавець спрямовує закони на суб’єктів права, які не відомо як можуть відреагувати на них; можливість вплинути на зміст законодавства через право голосувати можна вважати як непряму неефективну дію. Комунікативна ж концепція права передбачає двобічність зазначених зв’язків, які є найістотнішим моментом демократизації суспільно політичного життя. Обнародування (опублікування) закону є частиною відносин або зв’язку влади, завдяки чому законодавець має можливість диктувати свою волю суб’єктам права. Комунікація через законодавство власне й спрямована на те, щоб вплинути на поведінку громадян. Вплив на поведінку займає певне місце у межах структури нормативного комунікативного процесу. Громадян змушують виконувати закони. На поведінку можна вплинути не тільки за допомогою примусу, а й психологічно. Щодо ставлення до законодавства, то громадян завжди змушують, безпосередньо або ні, виконувати закони. Ці характеристики законодавства як форми комунікації частково визначають, як законодавчі тексти повинні формулюватись і тлумачитись. Отже, одностороння природа комунікативного процесу вимагає максимальної ясності, чіткості у формуванні законодавчих текстів, а відтак – їх інтерпретації, так би мовити олюднення. Якщо законодавець хоче отримати оптимальний результат від комунікативного процесу, а саме – максимальний вплив на поведінку, для нього доцільно було б не обмежуватись тільки самим впровадженням закону, а й додати інформаційний коментар з поясненнями і прикладами, в такий спосіб мотивуючи необхідність виконання запроваджених законів. Це сприятиме підвищенню комунікативної культури, оскільки зростатиме рівень загальної правової культури.

Підкреслимо, що висновок дослідників права як комунікації про те, що аналіз основних проблем юриспруденції з позицій комунікативної перспективи повинен орієнтуватися на плюралістичний комунікативний підхід, а не на монолітне та ієрархічне сприйняття суспільних явищ. Це особливо важливо для нашої молодої демократичної держави, яка позбувається тенденцій диктаторських нав’язувань думки, свавільного ігнорування права на свободу слова, думки і спілкування. Однак така інтерпретація галузевої правової комунікації поки що не отримала належного розуміння у суспільстві та реальної підтримки владних структур. Враховуючи це, зазначимо, що аналіз феномену права в контексті комунікації має кілька переваг.

Комунікативний підхід трактує право як засіб людської взаємодії, а не як якесь автономне явище. Сприйняття такої концепції дає широкі можливості для комуніканта осмислити різножанровий характер правових феноменів, оскільки комунікація існує на різних рівнях і у різноманітних формах. Вона не подає право у вигляді певної закритої системи, оскільки акцент зроблено на комунікативних процесах, а не на таких фіксованих елементах, як норми. Наприклад, концепція комунікації як така передбачає врахування різних поглядів і певний діалектичний обмін думками. Такий діалектичний підхід застерігає від однобічного аналізу лише правових текстів і висновків. Якщо юридична антропологія трактує право як інструмент, який створюється кожним суспільством для розв’язання в ньому конфліктів, то способом реалізації такого права є саме комунікативна діяльність. Сучасне право має ставати все більшою мірою правом примирення, консенсусним правом. На цьому етапі відкриваються широкі можливості для використання у комунікації толерантності (терпимості). На основі досягнень юридичної антропології у новому світлі постає проблема суверенітету особистості, який якнайповніше може бути досягнутий завдяки методам створення комунікативного порозуміння між комунікантами. Соціально-філософський аналіз категорії справедливості у контексті соціальної комунікації визнаний визначальним феноменом людського буття. Основоположні поняття функції та структура справедливості відіграють регулятивну роль у формуванні та розвитку соціального дискурсу. Фіксовані прояви справедливості у різних сферах соціальної комунікації визнані універсальним надбанням людства й універсальною реальністю суспільного буття. Це спонукає до поглиблення досліджень смислових полів комуніканта саме у галузевій правовій комунікації.

У цьому сенсі заслуговує на особливу увагу та вивчення досвід правоохоронних структур США. Американська модель комунікації у забезпеченні правопорядку полягає у залежності людської взаємодії не лише від закону, й від її учасників. Недостатня увага вчених до сучасних прикладних проблем комунікативної діяльності працівників органів правопорядку підтверджена наявністю перекладу і видання лише однієї з праць американських дослідників. Особливості забезпечення правопорядку через спілкування досліджені на основі матеріалів, підготовлених Центром поліцейського тренінгу (практики). Акцентується увага на комунікації як важливому й ефективному засобі.

Через спілкування поліцейських вибудовується теорія впливу сучасних комунікативних та інформаційних технологій на поліцейські організації та особливості перемовин у вирішенні кризових ситуацій у випадку захоплення заручників. Основний висновок, зроблений дослідниками, полягає у тому, що, використовуючи діалог, організація може посилити законність і свою автономію через взаємодію із громадськістю.

Процес взаємодії комунікантів і діалог між ними – важливі складові підтримання порядку у суспільстві. Американські дослідники визначили у правовій галузі три основні види зовнішньої поліцейської комунікації: кризову, рутинну і стратегічну.

Кризова комунікація виникає у результаті невідкладної, спонтанної ситуації, яка загрожує поліцейській організації; вона спонукає суспільство підтримувати поліцію, бо несе загрозу усьому суспільству.

Рутинна зовнішня комунікація будується на звичайному, щоденному спілкуванні, що відбувається між поліцією і конкретними членами суспільства, оскільки офіцери виконують рутинні функції, такі як реагування на виклики громадян чи патрулювання. Рутинна комунікація забезпечує можливість будувати якісні відносини з громадськістю.

Стратегічна зовнішня комунікація розрахована на гласність і засоби масової інформації, щоб досягти консенсусу щодо зовнішньої підтримки поліції. За допомогою стратегічної комунікації поліція подає інформацію громадськості про програми і напрями діяльності через прес-релізи, прес-конференції і публічні виступи чільних представників відповідних органів. Важливим стратегічним напрямом таких комунікативних дій є те, що поліція ініціює та контролює такі програми і напрями діяльності, щоб зберегти поліцейську автономію. Важливим є визнання символічної природи зовнішньої поліцейської комунікації, адже через неї здійснюється контроль за злочинністю і підтриманням соціального порядку.

Логічним теоретико-прикладним висновком, що стосується галузевої комунікації, є її тісний зв’язок із репутацією установи. Поліція застосовує гасла, символи і закодовані повідомлення, щоб створювати і підтримувати сприятливий поліцейський імідж. Однак дискусійним є твердження про те, що частково це є наслідком неспроможності поліції відповідати сподіванням і вимогам, поставленим нею ж самою і суспільством. У той час, коли поліція повинна контролювати злочинність і підтримувати порядок у суспільстві, багато спостерігачів вважає, що в поліції бракує ресурсів і можливостей, щоб впливати на тіньові сили, відповідальні за злочинність і безчинства. У відповідь на такі кризові ситуації поліція повинна здійснювати контроль за злочинністю, щоб підтримувати суспільну законність. А тому поліція активно використовує засоби гласності, щоб поліпшити свій імідж у суспільстві. Американський учений, який узагальнив цей досвід поліції, звернув увагу на те, що охорона порядку в суспільстві, як «системний підхід до організаційної комунікації», має на меті контролювати громадськість через зменшення відстані між поліцією і громадськістю. Оскільки поліція стає частиною життя місцевої громадськості і створює відчуття, що поліція і громада поділяють спільну долю, отже, поліція зміцнює свій статус в суспільстві і відповідно підвищує свій професійний імідж.

СПІЛКУВАННЯ З ГРОМАДЯНАМИ, ПОТЕРПІЛИМИ, ПІДОЗРЮВАНИМИ. СПІЛКУВАННЯ З ІНОЗЕМЦЯМИ

Спілкування – це завжди суб’єкт-суб’єктний процес, де кожний учасник передбачає активність свого партнера. Спрямовуючи інформацію іншій людині, ми обов’язково враховуємо її мотиви, цілі, установки, настрій та інше. Більше того, інформація має бути не просто сприйнятою партнером по спілкуванню, але й зрозумілою, осмисленою. У професійній діяльності поліцейського спілкування часто (як правило) передбачає психологічний вплив і протистояння впливу, проведення власної лінії поведінки, відстоювання своїх інтересів. Успіх спілкування забезпечується умінням ініціатора спілкування – поліцейського – взяти все це до уваги, використати для вирішення професійних завдань.

Разом з цим, культура спілкування є однією із найбільш важливих форм зовнішнього прояву внутрішньої культури особистості. На манеру спілкування впливають оточення, самопочуття, особливості комунікативної ситуації тощо. Однак, не зважаючи на ситуацію, поліцейський повинен при спілкуванні дотримуватися встановлених правил, а саме: рівність, доброзичливість, неупередженість, вміння вислухати іншу людину й зрозуміти її, тактовність та взаємоповага.

Поліцейський має починати службове спілкування з населенням із привітання, утримуючись від рукостискання. Він повинен представитися, назвати посаду, спеціальне звання, прізвище, коротко повідомити мету і причину звернення, на прохання громадянина пред’явити службове посвідчення/жетон. Під час виконання службових обов’язків, а також під час позаслужбових відносин має утримуватися від будь-яких дій, які можуть принизити його гідність, викликати сумніви у його неупередженості або підірвати авторитет.

У спілкуванні поліцейський має бути тактовним, вихованим і доброзичливим; висловлювати вимоги та/або зауваження в спокійній, коректній, переконливій формі, не проявляти зверхності, не використовувати погрози, іронію, жаргон, фамільярний тон. У разі потреби спокійно, без роздратування повторити і роз’яснити зміст сказаного; вислухати пояснення або питання особи уважно, не перебиваючи, виявляючи доброзичливість і повагу до співрозмовника.

У службовому спілкуванні поліцейського з громадянами неприпустимі будь-які висловлювання й дії дискримінаційного характеру за ознаками статі, віку, раси, національності, мови, громадянства, соціального, майнового або сімейного стану, політичної чи релігійної належності; надмірний тон, грубість, некоректність зауваження, пред’явлення неправомірних звинувачень; погрози, образливі вирази або репліки; суперечки, дискусії та дії, що перешкоджають ефективному спілкуванню чи провокують протиправну поведінку.

Поліцейський повинен бути готовим до неадекватної поведінки з боку громадян, у тому числі до прояву агресії і вчинення опору; йому не слід сприймати на свій рахунок образливі зауваження, недоречні жарти, глузування, висловлені на вулицях і в громадських місцях.

Обов’язкова якість поліцейського – це вміння обрати необхідний тон розмови не лише в спілкуванні з населенням, але й з порушниками громадського порядку: тримати себе коректно, з гідністю, не проявляти гордовитості й надмірності, виражати вимоги владно, але не дратівливо. У спілкуванні з населенням неприпустимі: зверхній тон, грубість, зарозумілість; іронічні або неввічливі зауваження; репліки, що ображають людську гідність; погрози, повчання та несправедливі докори; пред’явлення незаслужених обвинувачень; погрозливі чи образливі жести або знаки.

При затриманні чи арешті особи поліцейський зобов’язаний: повідомити особу про причини затримання мовою, яку та розуміє; пояснити права, закріплені у законодавстві України; повідомити про факт затримання третій особі, яку повинна обрати затримана особа; забезпечити надання особі правової та невідкладної домедичної/медичної (в разі необхідності) допомоги.

Складнощами у професійному спілкуванні працівників поліції з громадянами є:

1) ситуації спілкування, пов’язані з реалізацією конкретних функцій професійної діяльності;

2) ситуації спілкування з конкретною категорією громадян (діти, підлітки, люди похилого віку, громадяни з обмеженими фізичними та психічними можливостями, громадяни-іноземці);

3) ситуації спілкування, пов’язані з певними умовами;

4) ситуації спілкування, пов’язані з моральним і емоційно-вольовим самоконтролем працівників поліції.

ТЕХНІКИ ТА СТРУКТУРА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ

Професійне спілкування поліцейського – це такий акт комунікативної поведінки, який здійснюється для вирішення поліцейським певних професійних завдань.

Професійні особливості такого спілкування визначаються:

• результатом, що має бути отриманим (дача показань, встановлення істини, зміна поведінки громадянина тощо);
• протіканням його в режимі права і правовідносин;
• контактом з непростими людьми;
• обстановкою напруженості, конфліктності, протиборства.

На якість та хід спілкування впливають певні умови:

• місце (вулиця, приміщення);
• час (ранок, день, вечір);
• обставини спілкування (звичайні або конфліктні);
• тривалість спілкування.

Техніка спілкування у професійній діяльності працівника поліції передбачає низку важливих компонентів, яких необхідно дотримуватися:

• орієнтуватися в ситуації спілкування, спостерігати й оцінювати співрозмовника;
• при спілкуванні звертати увагу на невербальну комунікацію та використовувати засоби її впливу;
• зрозуміло викладати свої думки, інформувати;
• володіти мовою, словом, голосом, інтонацією;
• слухати й розуміти співрозмовника;
• переконувати, вести дискусію, критикувати, радитися;
• мати почуття гумору, проявляти мовленнєву винахідливість;
• встановлювати психологічний контакт із різними категоріями партнерів по спілкуванню;
• здійснювати самопрезентацію у спілкуванні;
• створювати неформальну й ділову обстановку в процесі спілкування;
• встановлювати й підтримувати довірливі відносини;
• здійснювати спілкування в різних ролях і позиціях;
• керувати ініціативою та дистанцією у спілкуванні;
• регулювати психологічні стани, емоції партнерів по спілкуванню;
• управляти власним станом у ході спілкування.

Техніки залучення партнера до спілкування:

• прийом накопичення згод (вибір нейтрального матеріалу, уникнення суперечностей на початку спілкування, переважна увага до об’єктів згоди);
• прийом зближення (Ми-повідомлення);
• прийом «розговорити партнера» (постановка «м’яких» запитань, рефлексивне слухання);
• терпляче слухання;
• нейтралізація настороженості, заспокоювання партнера;
• звернення за допомогою до партнера;
• надання значущої допомоги партнеру.

Техніки створення і використання оптимальної обстановки спілкування:

• вибір і варіювання місця контакту;
• оптимізація дистанції спілкування та просторового розташування партнерів;
• організація тимчасового сусідства;
• забезпечення інтимності («ніхто не завадить») спілкування.

Техніки емоційного впливу:

• встановлення неформальної та ділової атмосфери;
• «ім’я власне»;
• емоційне зараження (експресія);
• комплімент (психологічне погладжування);
• «посмішка» (привітна міміка);
• емпатія (співпереживання).

Техніки мотивування партнера:

• привернення уваги незвичайною інформацією;
• актуалізація особистих інтересів партнера;
• апеляція до цінностей і статусу партнера;
• прояв інтересу до труднощів, проблем партнера;
• мотивування необхідності встановлення контакту;
• загострення боротьби мотивів партнера.

Техніки налагодження взаєморозуміння:

• демонстрація розуміння партнера;
• використання лексики, мовних зворотів, предикатів, адекватних партнеру;
• використання сильних / слабких сторін особистості партнера;
• демонстрація перспективи;
• звернення до розуміння партнером третіх осіб;
• заклик до спільного мислення.

Слід враховувати, що не існує універсальних, придатних на всі випадки професійної діяльності прийомів психологічного контакту. У більшості ситуацій спілкування для встановлення психологічного контакту необхідне паралельне й послідовне застосування комплексу прийомів [9].

ОСОБЛИВОСТІ ЕФЕКТИВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ З РІЗНИМИ КАТЕГОРІЯМИ ОСІБ

Діти. Правила професійного спілкування поліцейських з дітьми різного віку:

Для ефективного спілкування з дітьми різного віку потрібно забезпечити задоволення їх базових потреб: потреби у безпеці; потреби у безумовній любові; потреби у визнанні; потреби у пізнанні та набутті навичок; потреби бути собою; потреби бути дитиною. Для цього необхідно створити у дитини відчуття безпеки та захищеності, добре ставитися до неї, відзначати її здібності; бути прикладом для наслідування; сприймати дитину такою, якою вона є.

Рис.4.

Пам’ятайте, що зазвичай дитина – більш емоційний та менш контрольований співрозмовник, ніж дорослий, а тому під час спілкування з дітьми різного віку враховуйте особливості їх вікового розвитку. Немовлята (від народження до 1 року) потребують безпосереднього емоційного спілкування з дорослими, позитивний характер якого (переважання емоцій радості, задоволення) є тонусом для їх психічного здоров’я та стимулом для пізнання світу. Під час спілкування з дітьми 3 років (раннє дитинство) слід зважати на їх малий словниковий запас: у 1,5 років – від 30-40 до 100 слів, що рідко використовуються; у 2 роки – приблизно 300 слів, у 3 роки – від 500 до 1500 слів. Вони не здатні щось вигадати, обдурити, можуть раптово пригадати побачене чи почуте раніше. На 3 році життя дитина стає здатною виконувати предметні дії за інструкцією дорослого; з цікавістю слухає будь-які розмови дорослих, прагнучі зрозуміти, про що вони говорять; активно слухає казки, оповідання, вірші. Будуючи спілкування з 3-річними дітьми зважайте на їх підвищену образливість і чутливість до визнання їх досягнень, емоційні спалахи з приводу дрібниць, перебільшення власних успіхів. Організовуйте спілкування у вигляді малюнків та казок, використовуйте схвалення та слова-оцінки. Під час спілкування з дітьми дошкільного віку (3-6 років) можна отримати лише приблизну, поверхневу інформацію. Дітям дошкільного віку притаманна яскрава уява і тому здатні щиро вірити у деякі речі, яких насправді не було, забувати неважливі факти або плутатись у свідченнях. Розмовляють простими або складними реченнями, слабо орієнтуються у часі, просторі, числах, не розуміють абстракцій. Вірять інформації, отриманій від дорослих, реагують на похвалу, зазвичай сором’язливі з незнайомими людьми. Спілкування організовується у вигляді малюнків, казок, інших «м’яких» методик. Якщо не вдалось розговорити дитину дошкільного віку, то спробуйте почати розмову про цікаві для неї теми («Ти любиш мультфільми?»; «Який твій улюблений мультфільм?»; «Яка твоя улюблена іграшка?»).

Під час спілкування з дітьми молодшого шкільного віку (6-10 років) слід враховувати, що у них є цілком достатній словниковий запас для висловлювань, вони можуть описувати подробиці, пояснювати хід подій. Пам’ятають факти протягом тривалого часу, розрізняють категорії «добре» та «погано», мають власну думку. Їх мислення та оцінки контрастні, крайні (добре-погане, свої-чужі, правильно-неправильно). З 9-10 років починають вільно виражати свої емоції, швидко говорити, можуть брехати для самозахисту від негативних наслідків. До дорослого ставляться з довірою і відкритістю. Для них надважливим є особистий приклад дорослих, громадське оцінювання їх вчинків, знань і особистих якостей.

Під час спілкування з дітьми підліткового віку (10-15 років) врахуйте, що підлітки здатні мислити критично, можуть висловлювати незгоду із діями дорослих, потребують фактів та аргументації. Вони дуже чутливі до зовнішності, одягу, манер. Особистісно значущим для них є збереження статусу у власній соціальній групі. Необхідно пам’ятати, що у підлітків спостерігаються різкі зміни емоційних станів – запальність, дратівливість, конфліктність з дорослими (батьками, вчителями, представниками влади), в тому числі через гормональні зміни у зв’язку із статевим дозріванням. В спілкуванні з цією категорією потрібно бути чесними, відвертими, прислуховуватись до їхньої думки та поважати як особистостей, обережно використовувати зауваження, повчальний тон чи наказ (замість наказу «Припини палити!» зауважити: «Паління шкодить твоєму здоров’ю» тощо). Використовуючи пропозицію, прохання, домовленість можна отримати певну довіру підлітка.

Під час спілкування з дітьми юнацького віку (15-18 років) слід опиратися на їх морально-вольові якості. Юнаки (юнки) у спілкуванні вибіркові, усвідомлюють цінність власної особистості, своєї неповторності, прагнуть рівності стосунків з дорослими як з друзями чи порадниками. У цьому віці посилюється увага до особистісних, внутрішніх, власне психологічних якостей людини, на основі чого робиться висновок про неї. Врахуйте, що небажання чи невміння дорослих визнавати автономію юнаків (юнок) часто призводить до конфліктів. Протягом спілкування контролюйте свої емоції та уникайте проявів негативного емоційного впливу на психіку дитини, адже це може ускладнити спілкування та призвести до виникнення негативних установок щодо поліцейських. Підтримуйте доброзичливий, товариський стиль розмови, демонструйте своє позитивне ставлення (через привітний погляд, посмішку, прямі слова типу «радий тебе бачити», «як добре, що ми знайшли тебе» тощо). Навчіться слухати і чути дитину, щоб зрозуміти причини її поганої поведінки. Спробуйте поставити себе на місце дитини через заглиблення у її внутрішній світ, уявіть, як би Ви поводилися на її місці. Під час розмови уважно підбирайте слова, адже Ваше слово має величезний вплив на дитину. Використовуйте інформування, пояснення, переконання, будьте зразком для наслідування (це стосується Вашого зовнішнього вигляду, певних зовнішніх рис, манер, вчинків, слів тощо). Визнавайте успіхи дитини (осуд менш інформативний, ніж схвалення) та використовуйте позитивне підкріплення (похвалу, заохочення, схвалення, власний приклад), що сприяє формуванню позитивних звичок поведінки та подоланню наявних негативних звичок. Поважайте дитину як особистість, а тому будьте завжди ввічливими, поступливими, щирими та уникайте брехні. Якщо не вдалось розговорити дитину – спілкуйтесь на цікаві для неї теми. Запропонуйте дитині свою допомогу у подоланні наявних проблем, вирішити які вона ще не в змозі, адже до досягнення повноліття (до 18 років) діти вважаються неповнолітніми.

Правила професійного спілкування поліцейських з дітьми, що загубилися: дитина, що загубилась, виглядає розгубленою, очима шукає батьків, може бігти кудись, голосно кричати чи навпаки – сидіти та плакати. Вона виглядає доглянутою, у чистому одязі відповідно до сезону та, на відміну від безпритульної дитини, не поводиться зухвало або занадто театрально.

Спілкуйтесь з дитиною, присівши поруч або напроти неї на рівні очей. Перелік можливих запитань: «Як тебе звати?»; «Ти тут сам?»; «Ти сюди сам прийшов?»; «Де твої мама чи тато?»; «Ви домовлялись, що ти будеш її тут чекати?»; «Де Ви домовлялись зустрітись?»; «Яке ім’я твоєї мами?»; «Як вона виглядає?»; «Де ви живете?»; «Ти знаєш телефон мами (тата, друзів, знайомих?)». Займіться пошуком батьків дитини. По можливості один поліцейський залишається з дитиною (на випадок, якщо батьки повернуться), інший – шукає батьків (через гучномовці в магазинах, на заправках, дитячих майданчиках тощо). Якщо дитина не розмовляє, спробуйте знайти навколо людей, які знають дитину, її батьків чи свідків, які бачили її з дорослим. Зауважте, що відповідно до п. 1. ст. 41 закону України «Про Національну поліцію» щодо неповнолітньої особи віком до 16 років, яка залишилася без догляду, здійснюється поліцейське піклування, наслідком якого є її передання батькам або усиновителям, опікунам, піклувальникам, органам опіки та піклування. Пам’ятайте, що спілкуватися з дітьми різного віку краще при наявності свідків, та слід уникати тиску, погроз в бік дитини, контактів з нею наодинці.

Нерідко специфіка роботи поліцейського передбачає спілкування з людьми похилого віку та людьми, які мають різноманітні фізичні вади, наприклад ваду слуху. У цій ситуації поліцейський діє таким чином: він має вислухати прохання особи, не перебиваючи та не вставляючи недоречних зауважень. У жодному разі не можна допускати проявів знервованості, не вдаватися до крику. Поліцейський має говорити чітко, виразно, простими та зрозумілими фразами. Наприкінці розмови він повинен переконатися, що співрозмовник зрозумів його. Правоохоронець має вирізнятися психологічною стійкістю. Якщо в особи взагалі відсутній слух, то поліцейський має запропонувати їй написати своє звернення. Дії представника закону не повинні викликати невдоволення та обурення з боку особи, яка звернулася за допомогою.

Потерпілі (жертви насильства в сім’ї, жертви сексуального насильства - https://www.osce.org/uk/ukraine/93319?download=true). [10].

«Насильство в сім’ї – це будь-які умисні діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь» [11].

Насильство є одним із засобів, що забезпечують панування однієї людини над іншою. Це такий примус, така шкода, що здійснюються поза волі тих, проти кого вони спрямовані. Жертвою насильства в сім’ї, відповідно до статті 1 закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», визнається член сім’ї, який постраждав від фізичного, сексуального, психологічного чи економічного насильства з боку іншого члена сім’ї.

Загальні правила поведінки та професійного спілкування поліцейського з жертвою насильства в сім’ї:

1. Уважно вислухайте. Дайте можливість виговоритися жертві, слухайте уважно, не заважайте їй.
2. Поясніть, що вона не винна. Часто жертва звинувачує себе в тому, що сталося. Агресор, усвідомлюючи вчинене, починає перекладати провину на жертву для уникнення відповідальності та починає залякувати потерпілу особу. Крім того, багато жінок побоюються за долю своїх дітей, бояться втратити їх. Поліцейському необхідно пояснити потерпілій особі, що жодна людина не заслуговує погроз та неповаги, а зневагу й побої не можна виправдовувати та терпіти.
3. Поясніть, що життю потерпілої загрожує небезпека. В процесі нанесення побоїв їй можуть завдати тяжких тілесних ушкоджень та навіть вбити. Навпаки, в стані афекту жертва сама може вбити свого кривдника.
4. Акцентуйте, що побої повторюватимуться знову. Жертва вірить, що одного разу агресор виправиться і сімейне життя зміниться. Поліцейський повинен пояснити, що поведінка агресора буде повторюватися.
5. Уникайте критики агресора. Поліцейський під час професійного спілкування з жертвою насильства в сім’ї, повинен уникати критики ситуації та особистості кривдника.
6. Роз’ясніть потерпілій особі можливі подальші кроки. Поліцейський повинен, перш за все, пояснити, що члени сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї, несуть кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність. Надайте потерпілій особі екстрені номери телефонів, за якими жертва може звернутися у разі потреби.

Важливо! Під час спілкування тон голосу повинен біти спокійним, без напруження, висловлюватися необхідно з повагою. Не можна виявляти жалість, яка ставить потерпілу особу в позицію невдахи, жертви. Виявляйте турботу. Під час бесіди намагайтеся не відволікатися на інші справи [12].

Жертва сексуального насильства Що робити?

• не намагайтесь відразу обіймати потерпілу особу. Візьміть її за руку або покладіть руку їй на плече. Якщо зауважите, що це людині неприємно, уникайте тілесного контакту;
• не розпитуйте потерпілого про подробиці того, що сталося. Ні в якому разі не звинувачуйте його в тому, що сталося;
• дайте потерпілому зрозуміти, що він може розраховувати на вашу підтримку;
• якщо потерпіла особа починає розповідати про те, що сталося, спонукайте вести мову не про конкретні деталі, а про емоції, пов’язані з подією. Домагайтеся, щоб вона говорила: «Це не моя провина, винен насильник»; «Було зроблено усе можливе в таких обставинах»;
• спробуйте дізнатись про наявність тілесних ушкоджень, по можливості, надайте першу медичну допомогу.

Особливостями спілкування поліцейських з іноземцями та особами без громадянства є:

Професійна поведінка працівника при спілкуванні з іноземцями та особами без громадянства сприяє зміцненню міжнародного авторитету національної поліції та держави.

У спілкуванні з іноземцями та особами без громадянства поліцейський повинен поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права людини незалежно від расової та національної належності, громадянства, віку та мови, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань.

У спілкуванні з іноземцями та особами без громадянства поліцейський повинен виявляти терпіння, витримку, коректність і люб’язність, готовність надати допомогу, у разі необхідності роз’яснити правила поведінки та правила перебування на території України.

Працівникові не рекомендується обговорювати з іноземцями та особами без громадянства питання політики, діяльності органів державної влади, у тому числі поліції.

Алгоритм спілкування з іноземцем або особою без громадянства:

1. Представитися.

2. Виявляти доброзичливість мімікою.

3. При зверненні до особи встановити, чи розуміє вона українську або іншу слов’янську
мову.

3.1. Так (перейти на мову, зрозумілу іноземцеві, знизити темп мовлення, активно
інтонувати, виділяти логічні наголоси).

3.2. Ні (встановити, чи є поруч хтось, хто міг би перекласти суть розмови.
Наприклад, супутник затриманої особи). Якщо посередника не знайшлося,
перейти на мову жестів. Перевірити документи. За потреби доставити особу
до територіального органу поліції, викликати перекладача).

При перевірці документів слід:

• поводитись з документами бережно. Якщо в документі знаходяться гроші, будь-які записки та інші папери або цінності, запропонувати власникові самому вилучити їх звідти;
• звернути увагу на відповідність наявної в документі фотокартки та особи громадянина, правильність заповнення усіх реквізитів, цілісність захисної сітки документа, строк його дії, на відмітку щодо реєстрації та інше;
• вжити застережних заходів при перевірці документів у особи, що підозрюється у вчиненні злочину. З цією метою рекомендується стояти на півоберта праворуч від того, кого перевіряють, на відстані одного кроку від нього та пильно стежити за ним;
• перевірку проводити на деякій відстані від сторонніх громадян, а якщо є можливість – в найближчому службовому приміщенні дільничного офіцера поліції або громадському пункті охорони публічної безпеки і порядку.

З особами, які користуються дипломатичним імунітетом: особи, які мають дипломатичний імунітет:

• глави дипломатичних представництв;
• глави консульських представництв та інші співробітники консульств;
• співробітники дипломатичних представництв та консульських установ;
• члени парламентських та урядових делегацій іноземних держав;
• радники посольств, торгових представництв;
• дипломатичні кур’єри;
• секретарі посольств;
• працівники міжнародних організацій;
• члени родин дипломатичного і консульського персоналу.

Документи, що засвідчують особу іноземця:

• дипломатичні паспорти;
• дипломатичні, консульські або акредитаційні картки;
• службові паспорти;
• посвідчення особи;
• закордонні паспорти;
• національні паспорти.

Привілеї осіб з дипломатичним імунітетом:

• особиста недоторканність;
• недоторканність використовуваних ними транспортних засобів, які офіційно належать представництвам (консульствам);
• усунення від кримінальної, цивільної, адміністративної юрисдикції України;
• право підняття на транспортному засобі національного прапора тощо.

Дії при виявленні правопорушення, вчиненого особою з дипломатичним імунітетом:

• повідомити про подію чергового територіального органу поліції;
• вжити заходів щодо припинення правопорушення;
• записати номер та вид документа особи, який підтверджує її дипломатичний імунітет;
• відпустити правопорушника;
• скласти рапорт про подію на ім’я керівника територіального органу поліції.

З народними депутатами, представниками місцевих громад:

• на вимогу народних депутатів, інших посадових осіб назвати спеціальне звання, своє прізвище, місце служби та пред’явити службове посвідчення та спеціальний жетон;
• пересвідчитись, що це народний депутат (перевірити наявність депутатського посвідчення та нагрудного знака народного депутата України);
• вислухати заяву (інформацію) і, якщо це не суперечить вимогам правил несення служби, ужити відповідних заходів, доповівши про це старшому начальникові.

Алгоритм розмови з людьми з інвалідністю:

а) з людиною у візку: – не можна самовільно без дозволу котити візок; – при спілкуванні обличчя співрозмовників мають бути на одному рівні (треба присісти або сісти поруч на стільці); – при спілкуванні з людиною в кріслі-візку, яка є разом із супроводжуючою її особою, потрібно в першу чергу звертатися і розмовляти з нею, а не із супроводжуючою особою; – часто люди у візку бояться звертатися про допомогу. Треба зробити крок назустріч і спитатися – чим можна допомогти. Допомога має бути ненав’язливою і не надмірною;

б) з людиною з вадами слуху і мови: – при розмові з людиною з вадами слуху і мови необхідно дивитися безпосередньо на співрозмовника, повільно і чітко промовляти слова із виразною мімікою. Важливо, щоб джерело світла не було за вашою спиною, бо в такому випадку ваше обличчя буде затінене; – необхідно мати можливість спілкуватися за допомогою переписки: мати листки паперу, блокнот, ручку/олівець тощо. Звичайно, треба писати читабельним почерком, не формулювати довгих фраз; – не затемнювати обличчя, особливо уста, і не закривати його руками, волоссям тощо; – щоб привернути увагу людини, яка не чує, необхідно торкнутися її злегка за плече або помахати до неї рукою. Починати розмову після того, коли вас помітили. Кричати не варто; – якщо людина з вадами слуху і мови користується послугою сурдоперекладача, то при спілкуванні необхідно дивитися на того, хто звернувся за послугою. Тобто, на людину з вадами слуху і мови, а не на перекладача;

в) з людиною з вадами зору: – спілкуючись із незрячою людиною, необхідно представитися хто ви, які маєте повноваження, після чого запитати – чим допомогти; – при супроводі у приміщенні необхідно попереджувати про перешкоди, які є на шляху, наприклад: «зараз будуть сходи, двері з порогом тощо». При можливості озвучувати інформацію про оточення; – якщо незрячу людину припровадили до кабінету службової особи, необхідно інформувати, куди її привели, назвати цю людину і інших присутніх; – якщо збираєтеся читати, попередьте про це; – не можна замінювати читання будь-якого документу його переказом, особливо, якщо при цьому треба поставити підпис; – не можна тягнути незрячу людину за собою. Треба попередити про необхідність руху та чітко пояснити – куди потрібно прямувати.

4. Гендерні стереотипи і упередження. Пряма і непряма дискримінація. Культура і
субкультура. Звички і традиції у мультикультурних суспільствах: виклики
поліцейській діяльності

Стереотипи є складовою частиною масової культури. Вони можуть формуватися на основі віку (наприклад, молодь слухає тільки рок-н-рол), статі (всі чоловіки хочуть від жінок тільки одного), раси (японці не відрізняються один від одного), релігії (іслам – релігія терору), професії (всі адвокати – шахраї) і національності (всі євреї – жадібні). Існують також стереотипи географічні (наприклад, життя в невеликих містах безпечніше, ніж в мегаполісах), речові (наприклад, німецькі машини – найякісніші) та ін.

Стереотипи в більшості випадків носять нейтральний характер, проте при їх перенесенні від конкретної людини на групу людей (соціальну, етнічну, релігійну, расову) часто набувають негативного відтінку. Саме на стереотипах засновані такі явища, як расизм, сексизм, ісламофобія та ін.

Поняття «стереотип», утворене від грецьких слів στερεός – твердий і τύπος – відбиток, спало на соціально-психологічний лексикон з видавничої справи. Так називалися друковані форми, що використовувалися для багаторазового відтворення тексту. Близькими за змістом є і інші поліграфічні поняття – кліше, штамп.

Стереотип – це стійке уявлення про риси, властивих певним соціальним групам, яке переноситься на всіх її представників. Один з перших дослідників такого поняття, як стереотип, був американський писменник, журналіст, автор орігинальної суспільної думки Уолтер Ліппман (англ. Walter Lippmann) (1889-1974), виділив чотири основні ознаки стереотипу.

По-перше, стереотипи завжди простіші, ніж реальність – складні характеристики стереотипи «укладають» в дві-три пропозиції.

По-друге, стереотипи люди набувають (від знайомих, засобів масової інформації і ін.), а не формулюють їх самі на основі особистого досвіду.

По-третє, всі стереотипи помилкові, більшою чи меншою мірою. Завжди вони приписують конкретній людині межі, якими вона зобов’язана володіти лише через свою приналежність до певної групи.

По-четверте, стереотипи дуже живучі. Навіть якщо люди переконуються у тому, що стереотип не відповідає дійсності, вони схильні не відмовитися від нього, а стверджувати, що виключення лише підтверджує правило. Наприклад, зустріч з високим китайцем лише переконує жертву стереотипу у тому, що вся решта китайців – маленького зросту. Стереотип може змінитися і бути перенесений на іншу групу населення.

Поняття «дискримінації». Ксенофобія. Расизм. Упередження. Толерантність.

До 60-х рр. ХХ століття, психічні або поведінкові властивості, котрі ймовірно відрізняють чоловіків від жінок, називали статевими властивостями або відмінностями. У сучасному розумінні термін ґендер був уведений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером.

Гендер (англ. gender – стать, від лат. genus – рід) – стать, яку «приписали» даній людині від імені суспільства уповноважені на те органи, інакше – паспортна стать, або стать у документах. Гендерні відмінності формуються у процесі соціалізації – навчання ролі чоловіків і жінок, який відбувається від перших днів народження до статевозрілого віку, і меншою мірою – пізніше. На це впливають сімейне виховання, школа, взаємодія з іншими дітьми та ігрова активність. Розуміння відмінностей між статями формується починаючи приблизно з двохрічного віку.

Гендерна система функціонує через ряд стереотипів – стандартних моделей поведінки, які напрацьовані у суспільстві і базуються на відповідному тлумаченні понять «чоловіче» і «жіноче».

Вчені виділяють три умовні групи гендерних стереотипів:

Перша група стереотипів базується на відповідних уявленнях про психологічні риси та якості особистості чоловіків та жінок – стереотипи «maschile – feminnile». Згідно з цими стереотипами чоловіки та жінки є протилежностями. Чоловікам приписується активне, творче начало, здатність вирішувати проблеми, застосовувати розвинуте логічне мислення та власну компетентність. Жіноче ж начало – природно-репродуктивне і тому жінка повинна бути покірною, залежною, емоційною.

В основу виокремлення другої групи стереотипів покладені соціальні начала. Дана група стереотипів закріплює професійні ролі чоловіків і жінок. Для жінки головними є ролі сімейні (жінка, мати, господарка), а для чоловіків – ролі професійні.

До третьої групи гендерних стереотипів вчені відносять стандартизовані уявлення, які пов’язані з відмінностями у змісті праці – жіночої та чоловічої. Місце жінки – у сфері виконавчої та обслуговуючої праці, чоловіка – у сфері інструментальної праці, тобто творчої.

Упередження – це iррацiональне, негнучке ставлення до цiлої категорiї людей. Можливі i позитивнi упередження, але звичайно упередження являє собою негативнi почуття – антипатiю, ворожнечу, або навiть страх.

Дискримiнацiя пов’язана iз свавiльною вiдмовою у привiлеях, престижi та владi тим членам меншин, чия квалiфiкацiя є такою ж самою, як і у членiв домiнантної групи. Упередження необов’язково поєднуються iз дискримiнацiєю; тому що мiжособовi стосунки не обов’язково будуються на єдностi ставленнь та дiй. У повсякденній промові терміни «забобона» і «дискримінація» часто взаємозамінні. Забобоном вважається упереджене відношення до членів іншої групи.

У 1948 році Загальна декларація прав людини заборонила всі форми расової й іншої дискримінації. Дискримінація заборонена у багатьох міжнародних документах з прав людини і в Лісабонській угоді, що заміняє Конституцію ЄС. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст.1) Набула чинності 4 січня 1969 р., для України – 7 квітня 1969 р. Дискримінація має дві основні форми:

1. правова (de jure), закріплена в законах;
2. неофіційна (de facto), що укоренилася в соціальних звичаях.

Дискримінація de facto має місце в ситуаціях, де домінує група людей, що користується перевагами стосовно меншості. На відміну від дискримінації de jure, що може бути знищена шляхом зміни законів, дискримінацію de facto знищити не просто. Дискримінація de facto звичайно існує тривалий час, тому що вона міцно пускає коріння у звичаї або інститути товариства. Дискримінація етнічних груп є основним джерелом політичних конфліктів і сецесії (виходу із складу держави).

Види дискримінації:

• Пряма дискримінація характеризується як намір дискримінувати особу чи групу, наприклад, бюро з працевлаштування відкидає претендента певної національної ознаки (єврея, цигана та ін.) або житлова компанія не продає квартири для осіб «кавказької національності».
• Непряма дискримінація зумовлена впливом політики або конкретних заходів: це відбувається тоді, коли формально нейтральні правила, критерії або практика ставлять де-факто особу або осіб певної меншини у невигідне становище у порівнянні з іншими. Прикладами можуть бути: мінімальний критерій росту для певної професії (завдяки чому серед заявників може бути виключено набагато більше жінок, ніж чоловіків); Сучасна культурна людина – це не лише освічена людина. Цього замало. Це людина, що має почуття самоповаги і поважає оточуючих. Толерантність вважається ознакою високого духовного та інтелектуального розвитку індивідуума, групи людей, усього суспільства в цілому.

Генеральною конференцією ЮНЕСКО 16 листопада 1995 року була прийнята Декларація толерантності : URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_503. Відповідно до Декларації принципів толерантності, ми розуміємо, що «толерантність означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого розмаїття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів прояву людської індивідуальності... це гармонія в різноманітті, це чеснота, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру... У своєму житті ми спілкуємося з представниками різних національностей, культур, світів, соціальних верств... тому треба вміти поважати культурні цінності як свого народу, так і представників іншої культури, релігії, навчитися знаходити точки дотикання».

Рис.4. Декларація принципів толерантності

До того ж толерантність як якість особистості, допомагає людині адаптуватися в іншому середовищі до несподівано нових для нього умов життя. Люди, що не мають цієї якості, виявляють категоричність, нездатні до змін, яких вимагає від нас життя.

Чому толерантність настільки актуальна в наш час? Тому, що ми часто чуємо такі слова, як «біженець», «жертва насильства», «екстремізм», «конфлікт», «агресія», «тероризм»; тому, що у підлітковому та молодіжному середовищі спостерігається катастрофічне поширення всіляких форм антигромадської поведінки; тому, що зростає кількість антигромадських молодіжних організацій радикального спрямування [13].

Ксенофобія (від грецьких слів (ксенос) – «чужинець», «незнайомець», та φοβος (фобос) – «страх») – неоднозначний термін на позначення певного стану людини, що виявляється у нав’язливому страху щодо чужинців чи просто чогось незнайомого або страх перед чужоземцями та ненависть до них. Уперше зустрічається у словнику Вебстера, виданого 1841 р. у США. Такі визначення засвідчують, що головним об’єктом ксенофобії завжди були незнайомці або чужинці (xenos – сторонні, іноземці). Причини тут прості: історично так склалося, що поява чужинців зазвичай не віщувало нічого доброго, оскільки всі вони претендували на поля і пасовища, на майно, на дружин. У кращому випадку їхній вплив був неруйнівним і нерідко змінював усталений спосіб життя.

Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямована на групу всередині суспільства, яку вважають чужою і шкідливою для суспільства, наприклад, нові іммігранти, біженці, трудові мігранти, євреї, цигани, гомосексуалісти. Об’єктом іншої форми ксенофобії є переважно культурні елементи, що вважаються чужими. Усі культури зазнають чужоземного впливу, але культурна ксенофобія є часто вузькоспрямованою на певні прояви такого впливу, наприклад, поширення нетрадиційної для певної країни релігії.

Расизм у загальному випадку розглядають як одну із форм ксенофобії – віри в те, що об’єкт ворожості є чужим. З точки зору біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження певної національно-економічної формації. Незначні прояви ксенофобії є цілком природними і нешкідливими для суспільства загалом, але таке твердження дехто піддає сумніву. Расизм – світогляд, а також політичні теорії і практики, що ґрунтуються на расовій дискримінації, на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи (раси) на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду, як-от: колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо і різному ставленні до людей та їх спільнот залежно від їх приналежності до цих груп (рас). Згідно з расистськими теоріями, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведінкою. Тобто до зовнішніх ознак «прив’язуються» важливі психологічні, розумові та фізичні особливості або роблять антинаукові, неправдиві узагальнення на зразок: «усі негри ліниві», «усі жиди жадібні» тощо. Ця різниця, як стверджують послідовники расистських теорій, зумовлена механізмами спадковості і не зникає повністю у результаті виховання, соціалізації та інших культурних процесів. Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.

Етноцентризм. Термін «етноцентризм» вперше вжитий польсько-австрійським соціологом Людвігом Гумпловичом у праці «Расова боротьба» (1883) і запроваджений в науковий обіг американським соціологом Вільямом Самнером у праці «Народні звичаї» (1906) широко використовується в сучасній політології, соціології та етнології. При цьому Самнер вважав, що люди мають тенденцію бачити світ таким чином, щоб своя етнічна група опинялася в центрі всього, а всі інші порівнювалися з нею, або оцінювалися з посиланням на неї. Етноцентризм відбиває й одночасно відтворює єдність етнічної групи перед загрозами зовнішнього світу, захищає її від асиміляції. Етноцентризм, пов’язаний із протиставленням «ми – вони», що лежить в основі етнічної самоідентифікації. Кожна етнічна група фіксує свої особливі риси, що відокремлюють її від інших груп.

Почуття, окреслене даним терміном, об’єднує представників одного етносу, є елементом етнічної самосвідомості. Негативного відтінку етноцентризм може набувати при несприятливих соціальних та економічних обставинах, штучному розпалюванні неприродньої асиміляції чи конфлікту зацікавленими сторонами.

Основними ознаками етноцентризму є:

• сприймання елементів своєї культури як «звичних» і «правильних», а елементів іншої культури – як «незвичних» і «неправильних»;
• розгляд звичаїв власної групи як універсальних;
• оцінка цінностей, норм, ролей своєї групи як безсумнівно правильних;
• уявлення про те, що для людини звично співпрацювати з членами власної групи, допомагати їм, надавати перевагу своїй групі, пишатися нею і не довіряти чи навіть ворогувати з членами інших груп (М. Бруер і Д. Кемпбелл).

Етноцентризм буває двох типів: гнучкий та негнучкий.

Гнучкий етноцентризм не означає, що ми відмовляємося від власних культурних фільтрів, а знаходимо способи поглянути на світ з різних точок зору та визнавати право на існування відмінних від наших культур та цінностей. Альтернативою цьому процесу набуття гнучкості є негнучкий етноцентризм. Це поняття належить до традиційного уявлення про етноцентризм як нездатність вийти за межі власних культурних фільтрів при інтерпретації поведінки оточуючих.

Негнучкий етноцентризм може корінитися у незнанні процесів, необхідних для набуття іншої культурної точки зору, або у відмові брати участь у подібному процесі.

При цьому етноцентризм не обов’язково пов’язаний з ворожим або настороженим ставленням до етнічних інших груп. Позитивне чи негативне ставлення до іншої нації залежить від реальних взаємовідносин між ними – конфліктних чи дружніх. Інтенсивне спілкування з іншими групами, якщо воно не має конфліктного характеру, ліквідує обмеженість етноцентричного погляду на світ і на інші народи та дає змогу краще зрозуміти як свою, так і іншу культуру, сприяє зближенню народів. А коли певні народи чи етнічні групи не співпрацюють, а ворогують один з одним, етноцентризм призводить до етнічного націоналізму, і в найбільш крайніх випадках навіть до расизму.

Культура і субкультура. Звички і традиції у мультикультурних суспільствах: виклики поліцейській діяльності.

Поліцейська діяльність в основному розгортається за умов багатонаціонального середовища, культурного розмаїття незалежно від рівня розвитку країни чи географічного розташування. У країнах сталої демократії, перехідного типу чи у країнах, де виконуються миротворчі місії, поліція стикається з питаннями міжнаціональних відносин, взаємодії культур, традицій, з проблемами упередження чи урегулювання конфліктів. Тож постає проблема утвердження теоретичних знань і практичних підходів у діяльності поліції, які дають можливість трансформувати поліцейські структури з урахуванням особливостей мультикультурного суспільства, його розмаїття і посилюють ефективність поліцейської діяльності взагалі та участь у реалізації етнонаціональної політики держави, зокрема [14].

З самого початку доцільно визначити поняття «розмаїття» (diversity) і «мультикультуралізм» (multiculturalism). Перше означає наявність розмаїття як в середині поліцейських структур, так і поза їх межами, і охоплює широкий спектр явищ: етнонаціональний склад, релігійні і мовні відмінності, освіту, соціально-економічні умови діяльності, культуру. При цьому акцентуємо увагу на соціетальній культурі, «на культурі, яка надає особам, що до неї належать, цілий набір значимих стилів життя в усіх сферах діяльності людини, включаючи соціальну, освітню, релігійну, економічну, а також рекреаційну, охоплюючи при цьому як суспільне, так і приватне життя» [15].

Мультикультуралізм ми розглядаємо за результатами міждисциплінарних досліджень науковців та його практичного втілення в суспільному житті. Тож, мультикультуралізм – це політика, спрямована на інтеграцію іммігрантів через утвердження плюралізму і фундаментальних цінностей демократії. Він передбачає функціонування національних громад, етнічних груп на базі загальнолюдських цінностей, які зберігають свої етнічні, культурні особливості і є широко залучені до соціально-економічного, політичного життя, яке вимагає засвоєння принципів демократії, норм суспільної культури, знання відповідної державної мови. Таким чином, політика мультикультуралізму спрямована на розширення участі іммігрантів у діяльності соціальних інститутів, що вирішальне впливає на встановлення добрих взаємовідносин між національними меншинами, мігрантами і титульною нацією. Мультикультуралізм розглядає поліетнічність як цінне надбання країни і забезпечує рівність та справедливість громадян країни у всіх сферах життєдіяльності. Водночас мультикультуралізм сприяє вільній ідентифікації особи та підсилює розмаїття у житті суспільства.

Спираючись на наукові розробки, норми міжнародного і національного законодавства та зважаючи на актуальність зазначених проблем, силові структури, практично всіх країн сталої демократії затвердили стратегії діяльності за умов розмаїття.

Так, наприклад, стратегія діяльності силових структур Канади за умов розмаїття ґрунтується на трьох головних засадах:

• двомовність (англійська, французька мови та збереження і розвиток інших мов);
• визнання і забезпечення прав автохтонного населення;
• мультикультуралізм.

Водночас визначаються цінності розмаїття, яких мають дотримуватися як підлеглі, так і керівники: визнання і повага канадських основ мультикультуралізму, двомовності й історії автохтонного населення; повага до прав людини й рівності; визнання відмінностей кожної особи (за статтю, етнічним походженням, релігійними віруваннями, материнською мовою та ін.); утвердження атмосфери залученості, недискримінаційності, толерантності, узгодженості відмінностей.

Поліція Німеччини окреслила стратегію, яка містить:

• чітке засвоєння і дотримання норм міжнародного законодавства з питань нацменшин, біженців, мігрантів
• знання національного законодавства і прав іммігрантів
• знання етнічної карти країни
• розуміння міжнародних аспектів проблем міграції
• знання традицій, поведінки, способу життя етнічних груп
• знання щоденних запитів іммігрантів та шляхів упередження конфліктів.

Поліціювання у Франції спрямовується на вирішення наступних стратегічних завдань:

• утвердження взаєморозуміння між національними меншинами, етнічними групами і поліцією
• розширення аналітичних досліджень соціального контексту тенденцій і явищ мультикультурного суспільства
• сприяння процесам інтеграції мігрантів до суспільних інституцій (зокрема до поліцейських структур)
• засвоєння процедури надання притулку
• протидія дискримінації на етнічній основі.

Поліція Фінляндії окреслила три головні завдання:

• знання міжнародного і національного законодавства з питань міграції, національних меншин, міжнаціональних відносин
• здатність втілювати принципи рівності і прав людини незалежно від етнічного походження
• знання англійської мови та її активне застосування у поліціюванні.

Отже, зробимо висновок, що в цілому стратегії поліціювання за умов розмаїття ґрунтуються на теорії міжнаціональних відносин, мультикультуралізму, принципах не подільності і взаємозалежності усіх прав людини, а також Рекомендаціях з поліцейської діяльності в багатонаціональному суспільстві.

Досвід формування і здійснення стратегії поліціювання за умов розмаїття, безперечно, є актуальним для Національної поліції України, яка знаходяться на шляху демократичного реформування. У цьому контексті «Рекомендації з питань поліцейської діяльності в багатонаціональному суспільстві» мають велике значення для створення стратегії діяльності української поліції за умов розмаїття, і, на цій основі, посилення ефективності й підвищення її якості роботи. «Рекомендації» заохочують опановувати демократичні принципи діяльності, а це, зокрема, законність, повага до прав людини, орієнтація на служіння суспільству, чесність, підзвітність, підконтрольність громадянському суспільству, мінімальне застосування сили, неупередженість, прозорість, високий рівень моралі та культури тощо.

У «Рекомендаціях» запропоновано інтегрований підхід, який, окрім загальних принципів, передбачає конкретні напрямки трансформації поліцейських структур з огляду на особливості мультикультурного суспільства. Усі без винятку рекомендації є актуальними для утвердження нових підходів у діяльності української поліції, наприклад, удосконалення кадрового складу поліції на місцевому, регіональному та загальнонаціональному рівнях з увагою до етнічного розмаїття населення; розширення освітньо-навчального процесу з питань меншин і міжнаціональних відносин; вироблення методів і нових практик взаємодії поліції з етнічними громадами; розвиток умінь і навичок запобігання й урегулювання конфліктів; удосконалення оперативної роботи, ґрунтованої на неупередженому та недискримінаційному застосуванні закону.

Щоб запровадження «Рекомендацій з питань поліцейської діяльності в багатонаціональному суспільстві» було ефективне для українського суспільства, актуальним видається досвід поліціювання в мультикультурних суспільствах з багатоманітним населенням, значною кількістю релігій, розмаїтих традицій тощо. У цьому контексті практичне здійснення політики мультикультуралізму в Канаді, яке розпочалося в 60-70-х років минулого століття за часів прем’єр-міністра П’єра Трюдо та його урядовців Г. Пелеті, Д. Мунро, О. Кругляка та інших має неабияке значення для нашої країни, що рухається до демократії. Можна стверджувати, що ця політика посилила рух Канади в напрямку до створення суспільства рівних можливостей, до утвердження соціальної справедливості й сприяла входженню її до групи країн сталої демократії.

Україна, як і більшість країн сучасного світу, належить до держав з поліетнічним складом населення, серед якого вирізняються корінні народи, національні меншини й етнічні групи. Зазвичай у літературі в таких випадках пишуть про осіб, котрі належать до національних меншин. Їхня загальна чисельність – близько 11 млн (22,2 %), при цьому усе населення країни налічує близько 46 млн осіб. Водночас етнополітична ситуація в нашій країні має свої особливості: відходить у вічність так звана «нова історична спільнота – радянський народ», натомість розгортається процес формування української політичної нації; спостерігається різке збільшення чисельності кримських татар як наслідок їхнього повернення на свою історичну Батьківщину; з’являються нові аспекти розвитку румунських і молдавських громад на Буковині; відбувається становлення русинської субетнічної групи на Закарпатті тощо. У своїй діяльності поліція повинна зважати на те, що зазначені процеси розгортаються за умов демократизації, коли відбувається виявлення прихованих раніше етнічних невдоволень.

Окрім цього, складні питання етнополітики вирішуються за кризових обставин на тлі тривалої політичної, соціальної та економічної нестабільності, а також військового конфлікту на сході України. Проте реальністю є те, що за цих складних обставин поліція має набути демократичної легітимності й ефективності на національному і на міжнародному рівні та діяти відповідно до норми права і стандартів прав людини. Демократична модель діяльності поліції, прагне до опанування принципів роботи з населенням через надання йому послуг; розвиток умінь застосовувати знання щодо прав людини на практиці, встановлення постійної взаємодії з національними меншинами; засвоєння знань з етнополітики держави, етнополітичного становища й уміння орієнтуватись у міжнаціональних відносинах.

У цьому контексті актуальним для українських правоохоронців видається підхід ізраїльського дослідника Ґая Бен-Пората (Guy Ben-Porat). Цілком обґрунтовано він пропонує окреслити співвідношення між концепцією мультикультуралізму, державною етнополітикою та реформуванням поліції [16]. Для України важливим є те, що мультикультуралізм забезпечує збереження етнонаціональної спадщини народів, розширює культурний обмін між ними та обґрунтовує рівну участь у суспільно-економічному, політичному житті країни. Концепція мультикультуралізму відкриває можливості для формування державної етнополітики, реалізація якої створює умови для вільної інтеграції національних меншин у суспільний організм на основі загальнолюдських цінностей. Іншими словами, такий мультикультуралізм передбачає культурний плюралізм національних меншин, їхнє інтегрування в єдину політичну націю, утвердження національної лояльності, діяльність у державних і громадських інституціях, визнання та дотримання універсальних цінностей демократії [17]. Практичне втілення політики мультикультуралізму протягом чотирьох десятиліть у Канаді доводить її ефективність і здатність запобігати етнічному сепаратизму чи національній відокремленості. Політика мультикультуралізму стоїть на заваді етнічним привілеям, проявам расизму, ксенофобії, поширенню агресивного націоналізму тощо. Досвід мультикультуралізму важливий для України, де після здобуття незалежності відкрилися можливості вивчати концепції етнонаціонального розвитку, формувати правове поле, витворювати етнополітику та практично її втілювати. Основи етнополітики визначають «Декларація про державний суверенітет України» (1990), «Декларація прав національних меншин» (1991), а найповніше – закон України «Про національні меншини в Україні» (1992) та Конституція України (1996). Аби запобігти національному, релігійному чи соціальному розбрату, етнополітика акцентує увагу на питаннях подолання етнічно-релігійних стереотипів і забезпечення прав та свобод людини відповідно до ст. 24 Конституції України, де гарантовано рівність громадян і заборонено привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Зазначимо, що етнополітика нашої держави загалом відповідає офіційним міжнародним нормам і стандартам, одначе світова практика та внутрішні процеси вимагають оновлення законодавчої бази та вироблення Концепції державної етнонаціональної політики. Ці кроки, зокрема, треба здійснювати паралельно з опануванням усім суспільством цінностей мультикультуралізму, толерантності й упровадженням стандартів підтримки національних меншин. Поліція зацікавлена, щоб у державній етнополітиці було чітко визначено принципи, які сприяють інтеграції та побудові багатонаціонального суспільства та відтак запобігають напруженню і конфліктності.