ТЕМА 5. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗМІСТ ОБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА
9
- має загальний характер, тобто право зводиться до неконкретності адресата (неперсоніфікованість права) та поширеності на невизначену кількість випадків (неоднократність, невичерпність права);
- є формально визначеним. Категорія форми для пізнання права є досить важливою тому, що від неї залежить його юридична сила, місце у правовій системі, ефективність регулювання суспільних відносин. Право не вичерпується формою, але воно завжди намагається виразитись у формі й відобразити в ній певні соціальні відносини як чіткі, ясні й однозначні правовідносини. Зміст норми права у формах (джерелах) права викладається у вигляді правила – нормативного положення, що виражає закінчену думку. Формально визначений характер права полягає в такому: а) однозначності та передбачуваності сприйняття суб’єктами права його змісту, що досягається точністю й ясністю мовної форми; б) закріпленні (об’єктивації) в певних формах (джерелах) права (конкретної юридичної сили та сфери дії в часі, просторі та за колом осіб);
- має обов’язковий характер, тобто незаперечність, безсумнівність стосовно реалізації права з боку всіх суб’єктів суспільних відносин, незалежно від їх суб’єктивного ставлення; необхідність узгодження власної поведінки із змістом права, відсутність виключень, що надають можливість не дотримуватися останнього. Звідси слідує, що в суспільстві ніхто не може перебувати поза правом. Обов’язковість підтримується різними засобами, серед яких насамперед виокремлюють суспільний авторитет і примус. Право має бути одночасно і авторитетним, і сильним. Визнання (легітимація) права авторитетним регулятором, його виправданість в очах суспільства породжують упевненість людей у необхідності додержання його норм. Обов’язковий характер як ознака права закладає підвалини режиму законності та правопорядку в державі – інституції, що забезпечує та гарантує ефективну дію права;
- забезпечується державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості, включаючи можливість застосування державного примусу. У сучасних суспільствах примус є державною монополією. При цьому відбувається зміщення акценту з фізичного на психологічний примус: державна влада демонструє свою силу, проте передусім як загрозу, яку вона радше прагне не приводити у виконання. Водночас державний примус не можна ототожнювати зі свавіллям. Якщо суб’єкт правотворчості послідовно втілює ідеали справедливості, свободи та рівності, то державний примус щодо дотримання права буде виправданим і справедливим, якщо ж ні, то він перетворюється на свавілля. Можливість застосування державного примусу є гарантією дотримання права. Це дозволяє внести елемент стабільності та захищеності в життя людей;
- має системний характер, тобто право являється складним цілісним утворенням, первинним елементом якого є норма права. Право – це не просто сукупність норм права, а їх система, де всі елементи пов’язані й узгоджені та у своїй єдності утворюють чітку, ієрархічно нову якість. Норми права як вихідні елементи права пов’язані між собою ієрархічно, генетично та функціонально й об’єднані у структурні підрозділи системи права – галузі, підгалузі та інститути.
Питання сутності права тісно пов’язані з проблемою праворозуміння, існуванням різноманітних напрямів юридичного знання та застосуванням відповідних методологій пізнання права. У філософії під сутністю явища (предмета) розуміється сукупність найбільш важливих і стійких якостей, відносин або властивостей, що складають його основу, визначають глибинну природу та зв’язки, які впливають на всі інші характеристики.
Сутність права – це внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей). Вихідне розуміння сутності права пов’язане з сутністю людини. Сутність людини наддержавна – не держава створює людину, а людина державу. Людина є основною метою, засобом і сенсом права.
Сутність права полягає в тому, що воно одночасно є:
- універсальним регулятором суспільних відносин, засобом (інструментом) узгодження особистих, суспільних і державних інтересів, встановлення та забезпечення правопорядку;