ТЕМА 5. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗМІСТ ОБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА
8
На підставі узагальнення різних точок зору можна запропонувати таку дефініцію: право – це загальнообов’язковий, свідомо-вольовий, формально визначений, нормативний регулятор суспільних відносин, що відповідає визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності, встановлений чи санкціонований державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості та забезпечується ними, включаючи можливість застосування державного примусу.
Ознаки права:
- відповідає визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності. У цьому відношенні істотною, глибинною для осмислення права є та обставина (вимога, критерій), що останнє обов’язково має ґрунтуватися на досягнутому суспільством рівні моралі та етики, який характеризує його духовно-ціннісний вимір. Право сприймається суспільством як належний соціальний регулятор тією мірою, якою воно забезпечує справедливість, свободу та рівність. Звідси справжня природа права визначається ступенем втілення в його змісті «вічних» цінностей – ідеалів справедливості, свободи та рівності;
- є регулятором суспільних відносин, тобто право зорієнтоване на впорядкування найважливіших суспільних відносин, забезпечення стабільності їх функціонування, а також підтримку соціальних процесів у гармонійному стані. Право є одним з головних засобів організованості й порядку в суспільстві, створення умов для прогресивного розвитку кожної особи. При цьому варто усвідомити, що право – це універсальний регулятор, але не універсальна константа. В одних правових системах у певних просторово-темпоральних межах домінують одні ознаки права, в інших більш рельєфними є інші;
- має свідомо-вольовий (інтелектуально-вольовий) характер, тобто право є формою суспільної свідомості та вираженням волі суб’єктів правотворчості, серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади. Змістом волі є інтереси, зумовлені потребами людини та суспільства, соціально-економічним розвитком останнього. Уособлена в право воля є тією його властивістю, що визначає інші ознаки права та його загальний зміст. В ідеальному вигляді право повинно акумулювати в собі індивідуальну, суспільну та групову волю людей у їх гармонійному поєднанні;
- встановлюється чи санкціонується (офіційно схвалюється) державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості в чітко визначеному порядку. У демократичному суспільстві право приймається легітимним суб’єктом правотворчості (наприклад, народом, законодавчим органом, територіальною громадою, органами місцевого самоврядування) в межах його компетенції, в повній відповідності зі спеціальною процедурою. Створюючи право, суб’єкт правотворчості повинен ґрунтуватися на глибокому осмисленні правової дійсності, тобто правових аспектах буття різних соціальних процесів. Вирішальне значення у формуванні та функціонуванні права відіграє не держава, а людина, яка є не лише його адресатом, а творцем і орієнтиром права. Встановлення права означає підготовку і прийняття суб’єктом правотворчості норм права. У свою чергу санкціонування права – це надання юридичних властивостей уже існуючим соціальним нормам (наприклад, звичаям, нормам моралі) та їх формальне закріплення (об’єктивація) у формах (джерелах) права;
- має нормативний характер, тобто право як регулятор суспільних відносин складається з норм (правил поведінки). Нормативність наділяє право певною змістовою послідовністю, що проявляється в нормах права, які системно впорядковані та спрямовані на регулювання відносин між членами суспільства. Прояв права через вираження правової нормативності і потенційне, і варіативне за своїм змістом. Адже норми, з яких складається право, не можуть не відображати об’єктивну нормативність буття, яка проявляється як повторюваність, стереотипність, нормованість, як потреба осягнути загальним правилом, загальною конструкцію (схемою) поведінку людей, яка підлягає такому впорядкуванню. Це виражається в чіткому прояві потреби в нормативності та впорядкованості як безумовної необхідності суспільного життя. Нормативність – це універсальна і глибинна якість права, яка дозволяє відрізнити його від правосвідомості, суб’єктивного права та правовідносин;