ТЕМА 13. ПРАВОВА СИСТЕМА. ОСНОВНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
6
3.Кінець ХVІІІ ст., початок ХІХ ст. – середина ХХ ст., характеризується розвитком національного права, національного законодавства, кодифікацією, визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права. Теорія природного права уступає місце теорії позитивізму, розвиток якого сприяє створенню національних кодексів.
4. Середина ХХ ст. – до теперішнього часу, розвиток інтеграційних процесів, пов’язаний із створенням Ради Європи, Європейських співтовариств, формуванням Європейського Союзу, що сприяє процесам уніфікації права в країнах романо-германської правової сім’ї.
Кожен історичний період формування та розвитку романо-германського права привніс певні особливості, що й визначають основні риси романо-германської правової сім’ї:
- домінування суб’єктивних прав і свобод, а не обов’язків людини. Право країн континентальної Європи є одним з найбільш гуманістично спрямованих у світі, що підтверджується чинністю відповідних регіональних міжнародно-правових документів, зокрема Європейською Конвенцією про захист прав та основоположних свобод людини від 4 листопада 1950 р.;
- галузевий характер права, що має вияв у сформованих сукупностях правових норм, які регулюють певну сферу однотипних суспільних відносин;
- чітка побудова структури права, що знаходить свій вираз у поділі на публічне і приватне (до публічного права належать галузі, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою (адміністративне право), до приватного – галузі, які регулюють відносини індивідів між собою (цивільне право), та поділі структури права на матеріальне право як основоположне та процесуальне право як похідне від матеріального;
- провідна роль у формуванні правових норм відводиться законодавцю, який визначає характер норми права як загального правила поведінки;
- єдина ієрархічно побудована система форм (джерел) права, домінуюче місце в якій посідає нормативний акт, наявність писаних конституцій як основних законів держави;
- високий рівень нормативних узагальнень, що досягається завдяки кодифікації, результатом якої є галузеві кодекси;
- суттєве значення підзаконних нормативно-правових актів. Крім законів у власному значенні слова, «писане право» країн романо-германської правової сім’ї містить також норми і приписи, прийняті на виконання законів, та видані не парламентом, а іншими державними (адміністративними) органами;
- правовий звичай є другорядною формою (джерелом) права. Звичай діє як «доповнення до закону», сфери застосування звичаю «крім закону» і «проти закону» дуже обмежені прогресом кодифікації, хоч існування таких й не заперечується;
- юридичний прецедент виступає в якості допоміжної форми (джерела) права. У більшості країн континентальної Європи судова практика набуває характеру джерела права, коли певна правова проблема однозначно підтверджена при вирішенні низки аналогічних справ і дане рішення підтверджене авторитетом вищої судової інстанції. При цьому судовий прецедент можна розглядати тільки як виняток з правила, який не порушує основоположного принципу верховенства закону, хоча й набуває певного значення у правотворчій діяльності держави;
- особливе значення має правова доктрина, що на різних історичних етапах розвитку цієї правової сім’ї відіграє вагому роль у правотворчій і правореалізаційній діяльності (особливо при підготовці законів і при їх тлумаченні).