Навчально-методичні матеріали

Судова влада; система судоустрою; система судів загальної юрисдикції; склад суду; повноваження суду; судова ланка; судова інстанція; спеціалізація судів; судова палата; суд присяжних; процесуальний закон; підсудність справ; ланка судової системи; перша, друга (апеляційна), третя (касаційна) інстанції.

Методичні поради

До першого питання. В процесі підготовки до першого питання семінарського заняття, слід звернути увагу на те, що згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6). Наведені положення дають підстави вважати, що судова влада – один із проявів державної влади в цілому.

Судову владу реалізують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Правосуддя означає зміст судової влади, є одним з видів її діяльності. Через правосуддя, як правову форму судової діяльності, захищаються та охороняються права людей і організацій, притягуються до відповідальності особи, які вчинили правопорушення, тобто здійснюється судова влада. Конституцією України (стаття 124) передбачено, що правосуддя в нашій державі здійснюють виключно суди і що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Це специфічне судове повноваження.

Поряд з тим, судова влада наділена рядом інших повноважень, які мають велике соціальне значення. До них відносять наступні:

здійснення правосуддя;
конституційний контроль;
контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних і посадових осіб;
формування органів суддівського самоврядування;
роз’яснення судам... актів застосування законодавства;
утворення державної судової адміністрації.

Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будь-який державний орган, а лише суд із притаманними тільки йому повноваженнями впливу на поведінку людей, а через це – і на процеси, що відбуваються в суспільстві.

Вказане дає можливість дійти висновку про те, що судова влада – це самостійна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами – судами, і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю у визначеній законом процедурі і з забезпеченням виконання, шляхом застосування юридичної відповідальності.

До другого питання. В даному питанні необхідно запам’ятати, що реалізація судової влади завжди здійснюється у певній формі – передбаченій законом процедурі судочинства. Ця процедура чітко встановлює, що має здійснюватися в суді при підготовці до розгляду та судовому розгляді справ. Головне її завдання – забезпечити законне, мотивоване і справедливе рішення. Зазначені процедури засновані на гласності, забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення, можливості участі представників народу у прийнятті рішення у справі, рівності сторін та на інших принципах.

Слід пам’ятати, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад здійснюється незалежними та безсторонніми судами у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Зразу ж слід наголосити, що судова влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства, а правосуддя здійснюється лише у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Конституційне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридичні справи, що мають конституційне значення.

Конституційне судочинство покликане забезпечувати верховенство Основного Закону як підґрунтя національної правової системи, охорону конституційних прав і свобод, дотримання принципу поділу влади в усіх його аспектах.

Цивільне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають із цивільних, сімейних та деяких інших правовідносин.

Господарське судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сфері господарських правовідносин.

Адміністративне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридично значущі справи, що виникають у сфері управлінських правовідносин за наявності публічного інтересу.

Кримінальне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої розглядаються й вирішуються справи про кримінальні правопорушення. Зміст кримінального судочинства полягає в розгляді в судових засіданнях кримінальних справ і застосуванні встановлених законом видів покарання до осіб, які винні у вчиненні кримінального правопорушення або у виправданні невинних.

За лексичним значенням термін «функція» означає «обов’язок, коло діяльності, призначення, роль». Поняття «функція» використовується для характеристики певного кола діяльності, що виконується яким-небудь органом чи особою. Разом із тим цим поняттям оперують для позначення зовнішнього прояву властивостей якого-небудь предмета у певній системі відносин.

У сучасному суспільстві судова влада вирішує юридично значущі справи, що мають правові наслідки. Зміст цієї функції полягає в тому, що виключно судові органи й судді як носії судової влади мають повноваження щодо юридичної оцінки правовідносин, що виникають у сфері застосування норми права.

У межах функції судової влади щодо вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки, суди (судді) виконують такі найбільш основні види діяльності:

1. Розглядають і вирішують по суті правові конфлікти, що виникають у суспільному житті між фізичними особами, між фізичними та юридичними особами, між юридичними особами з приводу порушення їхніх прав і законних інтересів, передбачених кримінальним, цивільним, господарським, адміністративним, міжнародним, екологічним, сімейним, житловим, конституційним, податковим чи іншим законодавством.

Вирішення таких правових конфліктів відбувається в судовому засіданні в порядку, закріпленому процесуальним законодавством. Фактично це є однією з основних функцій судової влади – функція правосуддя. Функція правосуддя є визначальною, оскільки органи судової влади переважно розглядають по суті усі правові конфлікти. У юридичній літературі зазначається, що суди здійснюють розв’язання правових конфліктів у порядку кримінального процесуального, цивільного процесуального та інших видів судочинства[1].

2. Здійснюють такий вид діяльності як контроль. По суті – функція судового контролю. Йдеться про контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів службових та посадових осіб. Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України, а також загальні, господарські та адміністративні суди.

Конституційний Суд України виступає органом контролю за дотриманням конституційної законності в державі. У випадку невідповідності законів та інших нормативних актів або їх окремих положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і ратифікованим міжнародним договорам та угодам він визнає їх недійсними з моменту введення їх у дію.

Усі інші правові конфлікти, що не входять до компетенції Конституційного Суду України, розглядаються судами загальної юрисдикції.

До третього питання. При опануванні даної теми необхідно запам’ятати, що формування системи судоустрою й регулювання її діяльності базуються на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення котрих і їх характер обумовлюють той чи інший її вигляд. Для опанування знаннями щодо механізмів побудови системи судоустрою, слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: система судоустрою; суд; склад суду, судові інстанції; гілка (підсистема) судової системи; рівень (ланка) судової системи. що місцеві суди є основною ланкою судової судоустрою. Це випливає перш за все з того, що суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські, та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесенні законодавством до компетенції інших судів.

Система судоустрою визначена в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закону), який розвинув і деталізував відправні положення, закріплені в Конституції. Згідно із Законом система судоустрою складається з чотирьох відокремлених підсистем (гілок) – загальних, господарських і адміністративних, вищих спеціалізованих судів.

Таким чином, у системі судоустрою України реалізований принцип суцільної спеціалізації судів.

Судами першого рівня є місцеві суди, які розглядають справу по суті.

Другий рівень системи судоустрою складають апеляційні суди, які діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суди першої інстанції. На третьому рівні судової системи виступає Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судоустрою України. Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку встановленому процесуальним законом.

На особливому рівні системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди: 1) Вищий суд України з питань інтелектуальної власності; 2) Вищий антикорупційний суд, як суди першої інстанції з розгляду окремих категорій справ.

Ці суди посідають особливе місце в судовій системі України.

Місцеві суди поділяються на три групи:

1)місцеві загальні суди;

2) місцеві господарські суди;

3) місцеві адміністративні суди.

Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах).

Так, першим Указом Президента України від 12 грудня 2017 року №412/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» ліквідовано 4 місцевих загальних судів у Черкаській області Черкаський районний суд Черкаської області; Чигиринський районний суд Черкаської області; Придніпровський районний суд міста Черкас; Соснівський районний суд міста Черкас) та утворено у місті Черкасах, Черкаському та Чигиринському районах Черкаської області Черкаський окружний суд із місцезнаходженням у місті Черкасах[2]. Ще одним Указом Президента України від 12 грудня 2017 року №413/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» було ліквідовано Першотравневий районний суд міста Чернівців; Садгірський районний суд міста Чернівців; Шевченківський районний суд міста Чернівців. Натомість утворено Окружний суд міста Чернівців із місцезнаходженням у місті Чернівцях[3].

Третім Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №449/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» ліквідовано 117 місцевих загальних судів і утворено 50 окружних судів[4].

Цим же указом, зокрема передбачена ліквідація 10 районних судів Києва. Замість них створюються Центральний окружний суд Києва (замість Печерського й Голосіївського райсудів), Дарницький окружний суд, Дніпровський окружний суд (у Деснянському й Дніпровському районах), Подільський окружний суд (в Оболонському і Подільському районах), Солом’янський окружний суд (у Святошинському й Солом’янському районах), Шевченківський окружний суд (у Шевченківському районі).

Четвертим Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №450/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» ліквідовано ще 25 місцевих загальних судів і утворено 25 окружних судів[5].

П’ятим Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №451/2017 «Про реорганізацію місцевих загальних судів» утворено шляхом реорганізації (злиття) місцевих загальних судів утворено 205 окружних судів[6]

(всього утворено 327 місцевих загальних судів).

Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Мережу господарських судів затверджено Указом Президента України. Так, Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №453/2017 «Про ліквідацію місцевих господарських судів та утворення окружних господарських судів» ліквідовано 27 місцевих господарських судів і натомість утворено 27 окружних господарських судів[7].

Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом (ст. 21 Закону).

Мережу місцевих адміністративних судів затверджено Указом Президента України від 16 листопада 2004 р. № 1417/2004 { Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента ... № 866/2014 ( 866/2014 ) від 12.11.2014 «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі»[8]. Всього 27 окружних адміністративних судів.

Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначаються голова та, у визначених законом випадках, заступник або заступники голови суду.

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає правосуддя у порядку встановленому процесуальним законом. Зазначені суди здійснюють правосуддя у формі цивільного, кримінального, господарського та адміністративного судочинства. Так, цивільне судочинство здійснюється шляхом розгляду справ стосовно спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і житлових правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, а також справ окремого провадження (наприклад, про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина померлим, про усиновлення дітей, які проживають на території України, тощо).

Кримінальне судочинство здійснюється шляхом розгляду у судових засіданням кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні кримінального правопорушення, або виправдовування невинних.

По даній темі важливо засвоїти такі поняття як господарське та адміністративне судочинство. Господарське судочинство здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях справ стосовно спорів, що виникають у процесі господарської діяльності між юридичними особами або фізичними особами, які отримали статус суб’єктів підприємницької діяльності. Адміністративне провадження здійснюється шляхом розгляду справ у сфері державного управління і місцевого самоврядування (наприклад, по скаргах і заявах, що виникають з виборчого права; скаргах на дії органів і посадових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; скаргах громадян на рішення, дії і бездіяльність державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності).

Апеляційні суди становлять другий рівень (ланку) в системі судоустрою. Вони призначені реалізувати конституційний принцип щодо забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. У системі судоустрою апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суди першої інстанції, з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення (ч.1 ст. 26 Закону)

1. Так, апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (загальними судами) є: апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах. На сьогодні відповідно до п. 9. розділу II. «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 р. «Про забезпечення права на справедливий суд», до створення апеляційних округів загальних судів у порядку, встановленому Законом апеляційними округами загальних судів є місто Київ, місто Севастополь, Автономна Республіка Крим, області, а апеляційними судами у відповідних апеляційних округах є відповідно Апеляційний суд міста Києва, Апеляційний суд міста Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей[9].

2. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах (ч.2 ст. 26 Закону).

Визначення місцезнаходження апеляційного суду, меж судового округу, який має охоплювати декілька областей, має виходити із кількості справ, що розглядає відповідний суд, забезпечення територіальної доступності суду до населення, а також процесуальних повноважень суду.

Таким чином, ланку апеляційних господарських судів відповідно до Указу Президента України від 29 грудня 2017 року №454/2017 року «Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах» становлять утворені такі апеляційні господарські суди:

1) Східний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Донецьку, Луганську, Полтавську та Харківську області, з місцезнаходженням у місті Харкові;

2) Центральний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області, з місцезнаходженням у місті Дніпрі;

3) Південний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, з місцезнаходженням у місті Севастополі;

4) Південно-західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Миколаївську, Одеську та Херсонську області, з місцезнаходженням у місті Одесі;

5) Північний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Київську, Сумську, Черкаську, Чернігівську області та місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві;

6) Північно-західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Вінницьку, Волинську, Житомирську, Рівненську та Хмельницьку області, з місцезнаходженням у місті Рівному;

7) Західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську та Чернівецьку області, з місцезнаходженням у місті Львові[10] (всього: 7 апеляційних господарських суддів).

Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №455/2017 «Про ліквідацію апеляційних адміністративних судів та утворення апеляційних адміністративних судів в апеляційних округах» утворені такі апеляційні адміністративні суди:

1) Перший апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Донецьку та Луганську області, з місцезнаходженням у містах Донецьку та Краматорську Донецької області;

2) Другий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Полтавську, Сумську та Харківську області, з місцезнаходженням у місті Харкові;

3) Третій апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області, з місцезнаходженням у місті Дніпрі;

4) Четвертий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, з місцезнаходженням у місті Севастополі;

5) П’ятий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Миколаївську, Одеську та Херсонську області, з місцезнаходженням у місті Одесі;

6) Шостий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську, Черкаську, Чернігівську області та місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві;

7) Сьомий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Вінницьку, Житомирську, Хмельницьку та Чернівецьку області, з місцезнаходженням у місті Вінниці;

8) Восьмий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську та Тернопільську області, з місцезнаходженням у місті Львові[11] (всього: апеляційних адміністративних суддів апеляційних округах).

Необхідно запам’ятати, що апеляційні суди складають другу ланку системи судів загальної юрисдикції. Всі вони мають практично однакову структуру і наділені рівними повноваженнями, а також є вищестоящими стосовно місцевих судів.

У складі апеляційних судів утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ. Так, наприклад, у складі апеляційного суду з розгляду цивільних, кримінальних справ утворюються судові палати в цивільних і кримінальних справах.

Важливо засвоїти і те, що у системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з розгляду окремих категорій справ. Вищими спеціалізованими судами є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд (ст. 31 Закону).

Вищі спеціалізовані суди розглядають справи, які віднесені до їх юрисдикції процесуальним законом. У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати.

Повноваження вищого спеціалізованого суду передбачені у ст. 32 Закону. Так, Вищий спеціалізований суд:

1) здійснює правосуддя як суд першої інстанції у справах, визначених процесуальним законом;

2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про результати судової практики Верховний Суд;

3) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Здобувачам вищої освіти необхідно усвідомити, що місце Верховного Суду в системі судоустрою України закріплене на конституційному рівні: «Верховний Суд України є найвищим судом у системі судоустрою України» (ч. 2 ст. 125 Конституції України). «Найвищий» означає, по-перше, що: 1) Верховний Суд очолює судову систему України; 2) він забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; 3) він має такі повноваження, які не збігаються за змістом та обсягом із повноваженнями вищих спеціалізованих судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції.

Стаття 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплює перелік повноважень, націлених на реалізацію вказаного призначення, а також інших завдань, що стоять перед Верховним Судом.

Верховний Суд:

1) здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;

3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою;

4) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

5) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України;

6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом;

7) здійснює інші повноваження, визначені законом.

До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот.

У складі Верховного Суду діють:

1) Велика Палата Верховного Суду;

2) Касаційний адміністративний суд;

3) Касаційний господарський суд;

4) Касаційний кримінальний суд;

5) Касаційний цивільний суд.

До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації.

У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.

Кількість та спеціалізація судових палат визначаються рішенням зборів суддів касаційного суду з урахуванням вимог частин п’ятої та шостої цієї статті та судового навантаження.

У Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо: 1) податків, зборів та інших обов’язкових платежів; 2) захисту соціальних прав; 3) виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян.

У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо (про): 1) банкрутство; 2) захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством; 3) корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів.

Інші палати у касаційних судах створюються за рішенням зборів суддів касаційного суду.

У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом Про судоустрій і статус суддів). Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду визначаються цим Законом.

Література до теми:

[1, 3, 5, 7-9, 12, 15, 18, 22, 34-36, 38-46, 65, 69, 71, 72, 75, 76, 80, 91, 109-111, 114, 118, 122, 123, 125, 129, 131, 133, 141, 143, 144, 153, 154, 157, 162, 164, 165, 170, 174]

Тема 3. Конституційний Суд України

Семінарське заняття – 2 години

Статус і повноваження Конституційного Суду.
Правовий статус судді Конституційного Суду.
Організація діяльності Конституційного Суду.
Конституційне провадження.

Теми рефератів, доповідей

Гарантії незалежності і недоторканності судді Конституційного суду України.
Особливості провадження у справах щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів України (їх окремих положень) за конституційною скаргою.
Особливості провадження у справах щодо відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою.
Керівник Секретаріату Конституційного Суду України і його роль у реалізації завдань єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.
Регламент Конституційного Суду України.

Ключові терміни та поняття теми

Конституційна юрисдикція; Велика палата Конституційного Суду; Сенат Конституційного Суду; колегія; повноважність Суду; форми звернення до конституційного суду України: конституційне провадження, конституційне подання, конституційне звернення, конституційна скарга; акти конституційного суду: рішення, висновки, ухвали забезпечувальні накази.

Методичні поради

Цією темою передбачено проведення лекції (2 год.), семінарських занять (2 год.). На семінарських заняттях курсанти закріплюють одержані під час лекції та в години самопідготовки теоретичні та практичні знання.

До першого питання. По зазначеній темі курсантам слід пам’ятати, що однією з головних ланок у правовій системі будь-якої демократичної держави визначається конституційний суд. Такі суди діють у переважній більшості країн Європи.

Згідно з Конституцією України (ст. 124) правосуддя здійснюють виключно суди. Конституція України (ст. 147) визначає, що Конституційний Суд України (далі Конституційний Суд або Суд) вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.

Утворення і діяльність Конституційного Суду має бути надійною гарантією забезпечення конституційного контролю в державі. Мета такого контролю полягає в тому, щоб своєчасно виявити, чи не проігноровані законодавчими та іншими органами закріплені в Конституції України принципи, проголошені нею права і свободи громадян, а, виявивши такі закони, – вжити відповідних заходів до їх усунення. Цим самим заперечується намагання обійти вимоги Конституції України, проігнорувавши її принципи.

13 липня 2017 року Верховна Рада України прийняла новий Закон «Про Конституційний Суд України», який визначає порядок організації та діяльності Конституційного Суду, статус суддів, підстави і порядок звернення до нього, процедуру розгляду ним справ і виконання його рішень.

До другого питання. Правовий статус – становище того чи іншого суб'єкта в правовій реальності, що відображається у його взаєминах з суспільством і державою. Правовим статусом наділені, наприклад, особа взагалі, члени парламенту, державні службовці. Статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Судді мають майже однаковий статус із суддями загальної юрисдикції з окремими особливостями, обумовленими специфікою конституційної юрисдикції.

Насамперед тут, слід знати які вимоги до судді Конституційного Суду, порядок призначення судді Конституційного суду різними правовими інституціями України, порядок і строки повноважень судді Конституційного Суду, статус судді Конституційного суду та порядок звільнення з посади Конституційного Суду тощо.

До третього питання. В даному питанні необхідно запам’ятати, що організація діяльності Конституційного Суду визначена у гл. 5 Закону. У складі Суду діють:

Велика палата,
два сенати та
шість колегій.

Велика палата, сенати, колегії у межах визначених Законом повноважень щодо конституційного провадження діють як Конституційний Суд.

Представницькі, організаційні, розпорядчі функції здійснюють Голова Суду, заступник Голови Суду, секретарі колегій.

Велика палата, Сенат, Колегія мають статус органів Суду.

Голова Суду очолює Суд та організовує його діяльність.

Повноваження голови Конституційного Суду визначено в Законі України «Про Конституційний Суд України» (ст. 33).

До четвертого питання. Слід відзначити, що у ст. 50 Закону України “Про Конституційний Суд України” визначені форми звернення до Конституційного Суду України. Такими формами звернення до Суду є конституційне подання, конституційне звернення, конституційна скарга.

Важливим моментом при з’ясуванні даного питання буде не тільки розуміння кожної форми звернення до Суду, але і того хто виступає їх суб’єктами.

Відповіді на питання семінарів повинні бути аргументованими, з посиланням на конкретні правові норми, що регулюють діяльність Конституційного Суду.

Література до теми:

[1, 3, 5, 8, 15, 16, 18, 34, 76, 92, 123, 134, 139, 141, 143, 144, 151, 153-155, 157, 169, 170]

Тема 4. Система і структура органів прокуратури. Основні напрямки діяльності органів прокуратури

Семінарське заняття – 2 години

1. Поняття прокуратури і її роль в Україні. Функції і засади діяльності
прокуратури України

2. Організаційні основи системи прокуратури. Статус прокурора

3. Повноваження прокурора з виконання покладених на нього функцій

4. Кадри органів прокуратури

4.1. Порядок зайняття посади прокурора та порядок звільнення
з адміністративної посади

4.2. Звільнення прокурора з посади, припинення, зупинення його
повноважень на посаді

4.3. Дисциплінарна відповідальність прокурора

Теми рефератів, доповідей

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів: статус та повноваження.
Органи прокурорського самоврядування.
Підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді прокурором.
Представництво інтересів держави або громадянина прокурором.
Дисциплінарна відповідальність працівників прокуратури.

Ключові терміни та поняття теми

Прокуратура; прокурор; правоохоронна діяльність прокуратури; функції прокуратури; система органі прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура; структура органі прокуратури; Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів; Рада прокурорів України; прокурорський нагляд; галузь прокурорського нагляду; класні чини працівників прокуратури.

Методичні поради

За цією темою передбачається лекція і проведення семінарського заняття.

До першого питання. В процесі підготовки до семінару курсантам слід ознайомитись з лекційним матеріалом, вивчити нормативні акти, що регламентують діяльність прокуратури. Необхідно засвоїти систему та структуру органів прокуратури, їх функції та завдання, засади діяльності прокуратури тощо.

До другого питання. В даному питанні необхідно запам’ятати, що прокуратура України становить єдину централізовану систему органів, пов’язаних спільними завданнями та функціями.

Слід звернути увагу на те, що система органів прокуратури будується згідно з державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України, а також за функціональними ознаками і визначається статтею 7 Закону. До її складу входять:

1) Генеральна прокуратура України;

2) регіональні прокуратури;

3) місцеві прокуратури;

4) військові прокуратури;

5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура

Важливо запам’ятати, що єдність системи прокуратури України забезпечується:1) єдиними засадами організації та діяльності прокуратури; 2) єдиним статусом прокурорів; 3) єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності прокурорів; 4) фінансуванням прокуратури виключно з Державного бюджету України; 5) вирішенням питань внутрішньої діяльності прокуратури органами прокурорського самоврядування.

У системі прокуратури може запроваджуватися спеціалізація прокурорів.

До третього питання. Слід пам’ятати, що в Конституції України передбачено три функції, а саме: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді;2)організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом, а у Законі України «Про прокуратуру» передбачено чотири функції, а саме: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Із вище наведеного систему функцій можна поділити на три підсистеми:

1) функція підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді;

2) функція представництва (або представницька);

3) функція організації в процесуального керівництва досудовим розслідуванням та наглядові.

До четвертого питання.

В даному питанні необхідно засвоїти те, що успішне виконання поставлених перед прокуратурою завдань значною мірою залежить від чіткої організації роботи з відбору, розміщення, виховання та професійної підготовки прокурорських кадрів. Якісна професійна підготовка, високі моральні риси та життєвий досвід кадрів дозволяють успішно вирішувати завдання зі зміцнення законності та правопорядку.

Виходячи з вимог Генерального прокурора України, а також із напрацьованої практики, уся робота з добору кадрів організовується відповідно до вимог Закону України «Про прокуратуру». Цей Закон у ст. 27 визначає, вимоги до кандидатів на посаду прокурора. Так, зокрема:

1. Прокурором місцевої прокуратури може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіє державною мовою[12].

2. Прокурором регіональної прокуратури може бути призначений громадянин України, який має стаж роботи в галузі права не менше трьох років.

3. Прокурором Генеральної прокуратури України може бути призначений громадянин України, який має стаж роботи в галузі права не менше п’яти років. Ці вимоги не поширюються на прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

4. Військовими прокурорами призначаються громадяни з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту, за умови укладення ними контракту про проходження служби осіб офіцерського складу у військовій прокуратурі.

Порядок проходження військової служби громадянами України у військовій прокуратурі визначається відповідним положенням, яке затверджується Президентом України.

В окремих випадках за наказом Генерального прокурора України на посади прокурорів та слідчих військової прокуратури можуть бути призначені особи, які не є військовослужбовцями і не перебувають у запасі та відповідають певним вимогам.

Здобувачам вищої освіти необхідно також звернути увагу на відомчі нормативні акти, що регулюють побудову органів прокуратури України та акти, що стосуються окремих галузей прокурорського нагляду. Перелік цих наказів міститься в списку літератури з цієї теми.

Перевірити рівень своїх знань курсанти можуть за допомогою контрольних запитань, що містяться в матеріалах теми.

Література до теми:

[1, 3, 5, 7-9, 10, 12-14, 18, 19, 21-25, 27-30, 33, 48, 49, 56, 60-62, 64, 67, 69, 74, 76-78, 81, 83-85, 90, 91, 94, 95, 105, 106, 108, 111, 112, 116-118, 123, 124, 126, 128, 145, 146, 150, 153, 154, 157, 158, 170, 171]

Тема 5. МВС і Національна поліція України

Семінарське заняття – 2 години

Міністерство внутрішніх справ України та його основні завдання.
Структура центрального апарату МВС та його повноваження.
Національна поліція України. Структура і повноваження Національної поліції.
Структура і компетенція територіального органу Національної поліції обласного та районного рівня.
Поліцейський та його статус. Повноваження поліції та загальні засади проходження служби в поліції.

Теми рефератів, доповідей

Роль Національної поліції України у боротьбі із злочинністю.
МВС України та його структурні підрозділи.
Правовий і соціальний захист працівників поліції та членів їх сімей.
Дисциплінарна відповідальність працівників поліції.

Ключові терміни та поняття теми

Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція України; Національна гвардія України; система поліції; повноваження поліції; поліцейський; система та статус поліцейських; однострій поліцейських; поліцейські заходи; превентивні поліцейські заходи; спеціальні звання поліцейських.

Методичні поради

За цією темою передбачається проведення семінарського заняття.

До першого питання. Під час підготовки до заняття курсантам потрібно звернутися до законодавчих та нормативних актів, що визначають завдання, систему організацію діяльності Міністерства внутрішніх справ в Україні (МВС). Слід звернути увагу на те, що Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах:

1) забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;

2) захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;

3) цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності;

4) міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

МВС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Основними завданнями МВС є забезпечення формування державної політики у сферах:

1) охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;

2) захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;

До другого питання. В даному питанні необхідно запам’ятати, що організаційна структура державного органу – це сукупність структурних елементів (підрозділів, посадових осіб та ін.) та взаємозв’язок між цими структурними елементами. В основі побудови організаційної структури будь-якого органу управління покладено наявність вертикальних та горизонтальних зв’язків. Залежно від характеру зв’язків між структурними елементами органу управління можна виділити лінійну, функціональну та лінійно-функціональну структури. Лінійна структура органу державної влади створюється на основі побудови апарату управління тільки із взаємопідлеглих елементів, у вигляді ієрархічної драбини, складові елементи якої перебувають у лінійній субординації між собою. Кожен працівник у лінійній структурі підлеглий та підзвітний тільки одному керівникові, і тому пов'язаний з вищестоящим підрозділом державного органу тільки через нього. Таким чином, в апараті державного органу створюється ієрархія підлеглості та відповідальності, що є за лінійної структури єдиним та домінуючим типом організаційних відносин.

Лінійна структура державного органу формується за принципом єдиноначальності. Це означає, що одна особа сконцентровує у своїх руках керівництво усієї сукупністю операцій, які мають одну мету, і єдність розпорядництва – тобто передачі обов’язкових для виконання команд кожній з ланок одного рівня тільки від одного керівника.

Функціональна структура державного органу будується на основі поділу управлінської праці. Сутність поділу праці полягає в тому, що кожна ланка цієї системи управління здійснює визначену функцію.

До структури МВС входять керівництво, патронатна служба департаменти, управління та відділи. Більш докладно із структурою можна познайомитися зайшовши на сайт МВС України за адресою: mvs.gov.ua/ua/pages/Struktura_Ministerstva_vnutrishnih_sprav_Ukraini.htm

До третього питання.

В даному питанні необхідно запам’ятати, що відповідно до Закону України “Про Національну поліцію”(далі – Закону) прийнятому 02 липня 2015 року Національна поліція України (далі – поліція) – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.

Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

До четвертого питання. В даному питанні необхідно пам’ятати, що поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Поліцейський має службове посвідчення та спеціальний жетон. Зразки та порядок видання службових посвідчень та спеціальних жетонів затверджує Міністр внутрішніх справ України.

Основні обов’язки поліцейського передбачені у ст. 18 Закону.

Поліцейський зобов’язаний:

1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського;

2) професійно виконувати свої службові обов’язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов’язків, наказів керівництва;

3) поважати і не порушувати прав і свобод людини;

4) надавати невідкладну, зокрема домедичну і медичну, допомогу особам, які постраждали внаслідок правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в безпорадному стані або стані, небезпечному для їхнього життя чи здоров’я;

5) зберігати інформацію з обмеженим доступом, яка стала йому відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків;

6) інформувати безпосереднього керівника про обставини, що унеможливлюють його подальшу службу в поліції або перебування на займаній посаді.

Повноваження поліції визначенні у розділі IV Закону України «Про Національну поліцію». Так, відповідно до 23 Закону поліція відповідно до покладених на неї завдань:

1) здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень;

2) виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення;

3) вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення;

4) вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення;

5) здійснює своєчасне реагування на заяви та повідомлення про кримінальні, адміністративні правопорушення або події.

Поліція наділена й іншими повноваженнями, що передбаченні в уже зазначеному законі.

Курсантам потрібно знати основні положення законів, якими керуються поліцейські у своїй діяльності, зокрема від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність», від 30 червня 1993 р. «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» тощо.

Крім того, необхідно ознайомитися з наказами, які регламентують діяльність МВС і Національної поліції та підпорядкованих їм органам на місцях.

Література до теми:

[1, 3, 5-8, 12-14, 18, 20, 23, 24, 27-29, 33, 47-49, 51-53, 55-57, 76, 87, 93, 96, 118, 123, 135, 140, 142, 153, 154, 157, 161, 170]

Тема 6. Органи досудового розслідування в Україні

Семінарське заняття – 2 години

Досудове розслідування: поняття та форми.
Органи досудового розслідування, їх система, завдання і компетенція.
Статус слідчого, вимоги, що ставляться до кандидатів на посаду слідчого.
Слідчий апарат, його структура.
Органи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їх компетенція.

Теми рефератів, доповідей

Засади організаційної побудови і діяльності слідчих підрозділів Національної поліції України.
Вимоги до кандидатів на посаду слідчого.
Повноваження слідчого.
Гарантії процесуальної незалежності та самостійності діяльності слідчого.
Повноваження керівника органу досудового розслідування.

Ключові терміни та поняття теми

Досудове розслідування; форми досудового розслідування: дізнання та досудове слідство; слідчий; слідчий підрозділ; підслідність; слідчі (розшукові) дії; негласні слідчі(розшукові) дії; заходи забезпечення кримінального провадження; докази та доказування; оперативні підрозділи; оперативно-розшукова діяльність.

Методичні поради

За цією темою передбачається лекція і проведення семінарського заняття.

До першого питання. Слід чітко розуміти, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (ст. 124 Конституції України).

Проте всебічність, повнота і об’єктивність розгляду кримінальної справи в суді та її вирішення потребують великої і кваліфікованої роботи.

Тому судовому провадженню у переважній більшості кримінальних справ передує спеціальне розслідування. По даній темі важливо засвоїти, що таке спеціальне розслідування має назву досудового і посідає окреме місце в системі кримінального судочинства, маючи чітко окреслені межі і починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта тощо.

Розслідування кримінальних справ називають досудовим розслідуванням. Обумовлено це тим, що воно не завжди призводить до кінцевого, а іноді лише до досудового висновку щодо обставин події кримінального правопорушення, його кваліфікації, причетності до його вчинення певних осіб, тощо. Суд може не погодитись з оцінкою органів досудового розслідування щодо зібраних ними у справі доказів, доповнити доказовий матеріал з ініціативи учасників судового розгляду.

Важливо засвоїти такі основні положення як: досудове розслідування; досудове слідство; дізнання.

Досудове розслідування – це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Формами досудового розслідування кримінальних правопорушень є дізнання і досудове слідство.

Дізнання – це форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків.

Досудове слідство – форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування злочинів.

Указані форми розрізняються між собою за предметною сферою, процесуальним порядком реалізації та колом органів, які здійснюють відповідну діяльність.

До другого питання. В даному питання необхідно запам’ятати, що відповідно до ст. 38 КПК органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є:

1) слідчі підрозділи:

а) органів Національної поліції;

б) органів безпеки;

в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;

г) органів державного бюро розслідувань;

ґ) органів Державної кримінально-виконавчої служби України

2) підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

При досудовому розслідуванні кримінальних проступків у встановлених законом випадках повноваження слідчого органу досудового розслідування можуть здійснюватися співробітниками інших підрозділів органів Національної поліції, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної кримінально-виконавчої служби України.

Стаття 216 КПК установлює підслідність, тобто віднесення того чи іншого складу кримінального правопорушення до компетенції певного органу досудового розслідування.

До третього питання. Слід визначити, що особливості статусу слідчого визначаються тим, що він, з одного боку, виступає посадовою особою відповідного правоохоронного органу, де є слідчі підрозділи, а з другого – учасником кримінального провадження, тобто процесуальною фігурою. Відповідно в організаційному розумінні статус слідчого може розглядатися як сукупність прав та обов’язків, а також вимог до слідчого як державного службовця, специфіка яких визначається законами України «Про Національну поліцію»[13], «Про Національне антикорупційне бюро України»[14] «Про Службу безпеки України»[15], та постановами Кабінету Міністрів України, наприклад «Про державну фіскальну службу»[16], а зі створенням Державного бюро розслідувань України – Законом України «Про Державне бюро розслідувань»[17], який урегулює його діяльність.

При цьому вказані закони по-різному визначають статус слідчого (організаційний). Так, загальними вимогами до слідчих усіх зазначених відомств є: громадянство України та наявність необхідних ділових і моральних якостей.

Додаткові вимоги встановлюються з урахуванням специфіки роботи відповідних органів. Так, від співробітників Національної поліції, СБУ та податкової міліції вимагається належний стан здоров’я. Слідчі СБУ, виконуючи свої обов’язки, проходять військову службу тощо.

На службу до Національного антикорупційного бюро України приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров’я ефективно виконувати відповідні службові обов’язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності визначаються Директором Національного бюро. Призначення на посади у Національному бюро здійснюється виключно за результатами відкритого конкурсу, що проводиться в порядку, визначеному Директором Національного бюро, крім призначення на посади першого заступника та заступників Директора Національного бюро.

Крім організаційного, слідчі мають процесуальний статус, який можна визначити як сукупність прав і обов’язків слідчого як учасника кримінального провадження з боку сторони обвинувачення, що є єдиним для всіх слідчих незалежно від відомчої належності і визначається КПК. Так, слідчий відповідно до ст. 40 КПК уповноважений:

1) починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених КПК;

2) проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, установлених КПК;

3) доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;

4) звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

5) повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру;

6) за результатами розслідування складати обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру та подавати їх прокурору на затвердження;

7) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених КПК, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом. Відповідні права є одночасно й обов’язками слідчого, тобто він повинен здійснювати вказані процесуальні дії і приймати рішення за наявності відповідних підстав. Крім того, слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій. Слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому КПК, тягне за собою передбачену законом відповідальність.

До четвертого питання. В даному питанні необхідно запам’ятати, що слідчий апарат правоохоронних органів складається зі слідчих, старших слідчих, слідчих з особливо важливих справ та старших слідчих з особливо важливих справ.

Так, у Національній поліції, яка є складовою Міністерстві внутрішніх справ України функціонують:

1) Головне слідче управління Національної поліції (далі – ГСУ);

2) слідчі управління головних управлінь Національної поліції в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, областях та місті Києві (далі – слідчі управління);

3) слідчі відділи (відділення) територіальних (відокремлених) підрозділів поліції[18].

У Головному слідчому управлінні Національної поліції, працюють

слідчі з особливо важливих справ і

старші слідчі з особливо важливих справ.

В обласних і прирівняних до них управліннях Національної поліції, працюють

старші слідчі та

слідчі з особливо важливих справ.

У міських і районних відділах (управліннях) Національної поліції працюють

слідчі і

старші слідчі.

До п’ятого питання. Під час підготовки до даного питання курсантам потрібно звернути увагу на те, що відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 p., оперативно-розшукова діяльність – це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів[19].

Її завданням є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

Оперативно-розшукова діяльність здійснюється винятково визначеними законом спеціальними оперативними підрозділами: Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства (органів Державної фіскальної служби), органів Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної прикордонної служби України, Національного антикорупційного бюро розслідувань, управління державної охорони, Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України. Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями й особами забороняється.

Література до теми:

[1, 3-5, 7-9, 11-14, 16, 18-29, 33, 47-49, 53-56, 61, 62, 64, 66, 70, 73, 75, 76, 78, 79, 83, 87, 88, 91, 96-104, 107, 112, 118, 122, 123, 126, 140, 146-149, 153, 154, 156, 157, 160, 162, 167, 170, 172]

Тема 7. Адвокатура України

Семінарське заняття – 2 години

Поняття адвокатури України, правова основа діяльності. Принципи та засади здійснення адвокатської діяльності.
Набуття права на заняття адвокатською діяльністю. Організаційні форми та види адвокатської діяльності. Правове становище помічника адвоката.
Види адвокатської діяльності. Права і обов’язки адвоката.
Договір про надання правової допомоги.
Кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури та Вища кваліфікаційна комісія адвокатури України.

Теми рефератів, доповідей

Виникнення і розвиток адвокатури в Україні.
Безоплатна правова допомога в Україні.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури.
Гарантії адвокатської діяльності.

Ключові терміни та поняття теми

Адвокатура; адвокат; захисник; адвокатська діяльність; адвокатське самоврядування; захист; адвокат як захисник у кримінальному провадженні; адвокат – представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; адвокатська таємниця; адвокатський запит; гарантії адвокатської діяльності, помічник адвоката; кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури; кваліфікаційна палата; дисциплінарна палата; Рада адвокатів України; Вища кваліфікаційна комісія адвокатури; адвокатське бюро; адвокатське об’єднання; Єдиний реєстр адвокатів України.

Методичні поради

За цією темою передбачається лекція і проведення семінарського заняття. Під час підготовки до заняття курсантам слід ознайомитись з матеріалами лекції, вивчити законодавчі акти та інші нормативні акти, що визначають побудову органів адвокатури. Зокрема, Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, який містить основні положення щодо поняття адвокатури, її завдань, форм, видів та гарантій адвокатської діяльності, статусу адвоката тощо.

До першого питання. Слід звернути увагу на те, що 5 липня 2012 року Верховною Радою України був прийнятий вже другий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі – Закон), за яким “Адвокатура України – недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом (ст. 2 Закону).

У частині 2 Закону вказано, що адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.

Правовою основою діяльності адвокатури України є Конституція України, Закон України від 2 липня 2012 року «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Закон України від 2 червня 2011 року «Про безоплатну правову допомогу» інші законодавчі акти України.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів.

Ці принципи забезпечують високу ефективність захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, іноземців, осіб без громадянства, а також юридичних осіб, що звертаються за юридичною допомогою до адвокатів.

До другого питання. В даному питанні необхідно запам’ятати, що у ч. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту*, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років**, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Не може бути адвокатом особа, яка:

1) має непогашену чи незняту в установленому законом порядку судимість за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину середньої тяжкості, за який призначено покарання у виді позбавлення волі;

2) визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною;

3) позбавлена права на заняття адвокатською діяльністю, – протягом двох років з дня прийняття рішення про припинення права на заняття адвокатською діяльністю;

4) звільнена з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з державної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення присяги, вчинення корупційного правопорушення, - протягом трьох років з дня такого

______________________________________________________________

*1) повна вища юридична освіта – повна вища юридична освіта, здобута в Україні, а також повна вища юридична освіта, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом порядку;

**2) стаж роботи в галузі права – стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею повної вищої юридичної освіти.

звільнення (ч. 2 ст. 6 Закону).

Несумісною з діяльністю адвоката є:

1) робота на посадах осіб, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»;

2) військова або альтернативна (невійськова) служба;

3) нотаріальна діяльність;

4) судово-експертна діяльність.

Вимоги щодо несумісності з діяльністю адвоката, передбачені пунктом 1, не поширюються на депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад (крім тих, які здійснюють свої повноваження у відповідній раді на постійній основі).

У разі виникнення обставин несумісності, встановлених частиною першою цієї статті, адвокат у триденний строк з дня виникнення таких обставин подає до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця заяву про зупинення адвокатської діяльності.

Особа, яка виявила бажання стати адвокатом та відповідає вимогам частин першої та другої статті 6 Закону, має право звернутися до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за місцем проживання із заявою про допуск до складення кваліфікаційного іспиту. Порядок допуску до складення кваліфікаційного іспиту та перелік документів, що додаються до заяви, затверджуються Радою адвокатів України.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури перевіряє відповідність особи вимогам, установленим частинами першою та другою статті 6 Закону. З метою перевірки повноти та достовірності відомостей, повідомлених особою, яка виявила бажання стати адвокатом, і за наявності письмової згоди такої особи кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, кваліфікаційна палата або визначений нею член палати можуть звертатися із запитами до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об’єднань, що зобов’язані не пізніше десяти робочих днів з дня отримання запиту надати необхідну інформацію.

Відмова в наданні інформації на такий запит, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, тягнуть за собою відповідальність, установлену законом.

У разі ненадання особою, яка виявила бажання стати адвокатом, письмової згоди на перевірку повноти та достовірності повідомлених нею відомостей така особа до кваліфікаційного іспиту не допускається.

Строк розгляду заяви про допуск до складення кваліфікаційного іспиту не повинен перевищувати тридцяти днів з дня її надходження.

За результатами розгляду заяви та доданих до неї документів кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури приймає рішення про:

1) допуск особи до кваліфікаційного іспиту;

2) відмову в допуску особи до кваліфікаційного іспиту.

Особі, яка звернулася із заявою про допуск до складення кваліфікаційного іспиту, повідомляється про прийняте рішення письмово протягом трьох днів з дня його прийняття. У разі прийняття рішення про відмову в допуску особи до кваліфікаційного іспиту в рішенні кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури в обов’язковому порядку зазначаються причини такої відмови.

Рішення про відмову в допуску особи до кваліфікаційного іспиту може бути оскаржено до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду протягом тридцяти днів з дня його отримання.

Кваліфікаційний іспит є атестуванням особи, яка виявила бажання стати адвокатом.

У розділі II Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено організаційні форми адвокатської діяльності. Так, особи, які одержали свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю, мають право здійснювати адвокатську діяльність індивідуально, створювати своє адвокатське бюро чи об’єднуватися з іншими адвокатами і створювати адвокатські об’єднання (організаційні форми адвокатської діяльності), що діють на підставі ст. 14, 15 Закону і своїх статутів. Уся діяльність адвокатських об’єднань базується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності, що обумовлено специфічним статусом адвокатури як громадської організації. Адвокатські бюро і об’єднання реєструються в порядку встановленому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Необхідно також пам’ятати, що адвокат може мати помічників з числа осіб, які мають повну вищу юридичну освіту. Помічники адвоката працюють на підставі трудового договору (контракту), укладеного з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, з додержанням вимог законодавства про працю та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

Додатково діяльність помічника адвоката також регулює Положення про помічника адвоката, яке затверджене рішенням Ради адвокатів України № 123 від 01 червня 2013 року із наступними змінами та доповненнями.

До третього питання. Слід чітко з’ясувати, що видами адвокатської діяльності є:

1) надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; 2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; 3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; 4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні; 5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов’язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; 6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; 7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.

У відповідності до ст. 20 Закону під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема:

1) звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб); 2) представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об’єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами; 3) ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом; 4) складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку; 5) доповідати клопотання та скарги на прийомі в посадових і службових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги тощо.

Під час здійснення адвокатської діяльності відповідно до ст. 21 Закону, адвокат зобов’язаний: 1) дотримуватися присяги адвоката України та правил адвокатської етики; 2) на вимогу клієнта надати звіт про виконання договору про надання правової допомоги; 3) невідкладно повідомляти клієнта про виникнення конфлікту інтересів; 4) підвищувати свій професійний рівень; 5) виконувати рішення органів адвокатського самоврядування; 6) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством та договором про надання правової допомоги.

До четвертого питання. У статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» визначенні підстави для здійснення адвокатської діяльності.

Адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути:

1) договір про надання правової допомоги;

2) довіреність;

3) ордер;

4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі.

Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках:

1) надання усних і письмових консультацій, роз’яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди);

2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим – з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об’єктивні перешкоди – у найближчий можливий строк.

До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

До п’ятого питання. Окрему увагу слід приділити питанням щодо організації діяльності кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури. Слід звернути увагу на те, що кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури утворюється з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури підконтрольна та підзвітна конференції адвокатів регіону.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури діє у складі кваліфікаційної та дисциплінарної палат. Кваліфікаційна палата утворюється у складі не більше дев'яти членів, дисциплінарна - не більше одинадцяти членів палати.

До повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури належать: 1) організація та проведення кваліфікаційних іспитів; 2) прийняття рішень щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту; 3)прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю;4) здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів; 5) вирішення інших питань, віднесених до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Законом, рішеннями конференції адвокатів регіону, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з'їзду адвокатів України.

Рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури приймається шляхом голосування більшістю голосів від загальної кількості членів її палат. Рішення палати приймається шляхом голосування більшістю голосів від загальної кількості її членів, крім випадків, передбачених цим Законом.

Рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури може бути оскаржено протягом тридцяти днів із дня його прийняття до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури є юридичною особою і діє відповідно до цього Закону, інших законів України та положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.

Установчим документом кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури є положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, яке затверджується Радою адвокатів України.

Відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури є колегіальним органом, завданням якого є розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури.

Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури підконтрольна і підзвітна з’їзду адвокатів України та Раді адвокатів України.

До складу Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури входять тридцять членів, стаж адвокатської діяльності яких становить не менше п’яти років: по одному представнику від кожного регіону, які обираються конференцією адвокатів регіону, голова і два заступники голови, які обираються шляхом голосування з’їздом адвокатів України. Секретар Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури обирається членами комісії шляхом голосування зі складу членів Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.

Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури є повноважною за умови обрання не менше двох третин її складу.

Строк повноважень голови, заступників голови, секретаря і членів Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури становить п’ять років. Одна й та сама особа не може бути головою, заступником голови, секретарем або членом Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури більше ніж два строки підряд.

Голова, заступник голови, секретар, член Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури можуть бути достроково відкликані з посади за рішенням органу адвокатського самоврядування, який обрав їх на посаду.

Голова, заступник голови, секретар, член Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури не можуть одночасно входити до складу кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійної комісії адвокатів регіону, Вищої ревізійної комісії адвокатури, ради адвокатів регіону,

Ради адвокатів України, комісії з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правової допомоги.

Література до теми:

[1, 3, 5, 7-9, 13, 14, 22, 48-50, 58, 59, 76, 88, 89, 104, 118, 123, 127, 136-138, 153, 154, 157, 170, 173]

Тема 8. Нотаріат в Україні

Семінарське заняття – 2 години

Поняття нотаріату. Система нотаріальних органів в Україні, їх завдання і значення.
Правове становище нотаріуса. Вимоги, що ставляться до осіб, які бажають займатися нотаріальною діяльністю.
Повноваження державних і приватних нотаріусів, а також інших посадових осіб, уповноважених виконувати окремі нотаріальні дії.

Теми рефератів, доповідей

Кваліфікаційна комісія нотаріату, її склад і повноваження. Вища кваліфікаційна комісія нотаріату.
Порядок видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю і підстави для його анулювання.
Поняття та зміст нотаріальної таємниці.
Зупинення та припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса.

Ключові терміни та поняття теми

Нотаріат; держаний нотаріус; приватний нотаріус; нотаріальні дії; нотаріальна діяльність; посвідчення заповітів і доручень; нотаріальна таємниця; гарантії нотаріальної діяльності; нотаріальне діловодство; Нотаріальна палата України; Вища кваліфікаційна комісія нотаріату; державні нотаріальні контори; нотаріальний округ

Методичні поради

За цією темою передбачається проведення семінарського заняття.

До першого питання. При опрацюванні даної теми, курсанти повинні пам’ятати, що в системі правозахисних органів важливе місце належить нотаріату.

Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат» (далі – Закону), з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 1).

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені статтею 37 Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування.

Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на дипломатичні представництва України. Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись особами, вказаними у статті 40 Закону.

Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України.

До другого питання. Нотаріус – це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Нотаріусом може бути громадянин України, який має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менш як шість років, з них помічником нотаріуса або консультантом державної нотаріальної контори – не менш як три роки, склав кваліфікаційний іспит і отримав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду. Нотаріусу забороняється використовувати свої повноваження з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки чи пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб.

Нотаріус не може займатися підприємницькою, адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі або службі в органах місцевого самоврядування, у штаті інших юридичних осіб, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої діяльності.

Згідно із Законом України «Про Нотаріат» нотаріус має такі професійні права:

витребувати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;
одержувати плату за надання додаткових послуг правового та технічного характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, плату за вчинення інших дій, покладених на них відповідно до закону, а також за вчинення приватними нотаріусами нотаріальних дій;
складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.

Законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права.

Професійні обов’язки нотаріуса відповідно до законодавства і принесеної присягит та дотримання правил професійної етики:

сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права і обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;
зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій;
відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам;
вести нотаріальне діловодство та архів нотаріуса відповідно до встановлених правил;
дбайливо ставитися до документів нотаріального діловодства та архіву нотаріуса, не допускати їх пошкодження чи
надавати документи, інформацію і пояснення на вимогу Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, при здійсненні ними повноважень щодо контролю за організацією діяльності та виконанням нотаріусами правил нотаріального діловодства
постійно підвищувати свій професійний рівень;
виконувати інші обов’язки, передбачені законом.

До третього питання. В даному питанні необхідно запам’ятати, нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії: 1) посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності тощо); 2) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 3) видають свідоцтва про право на спадщину; 4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя; 5) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів); 6) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися; 7) провадять опис майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме; 8) видають дублікати нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса; 9) накладають заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), що підлягає державній реєстрації; 9-1) накладають заборону щодо відчуження грошових сум, що будуть зараховані заявником вимоги, визначеним відповідно до частини четвертої статті 65-2 Закону України «Про акціонерні товариства», на рахунок умовного зберігання (ескроу), відкритий відповідно до зазначеного закону; 10) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 11) засвідчують справжність підпису на документах; 12) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу; 13) посвідчують факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту; 14) посвідчують факт, що фізична особа є живою; 15) посвідчують факт перебування фізичної особи в певному місці.

На нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій згідно із законом.

Державні нотаріуси в державних нотаріальних архівах видають дублікати і засвідчують вірність копій і виписок з документів, які зберігаються у справах цих архівів.

У сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: 1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчують заповіти (крім секретних); 3) видають дублікати посвідчених ними документів; 4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 5) засвідчують справжність підпису на документах; 6) видають свідоцтва про право на спадщину; 7) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя.

Консульські установи України вчиняють такі нотаріальні дії:

1) посвідчують угоди (договори, заповіти, довіреності тощо), крім іпотечних договорів, угод про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні; 2) вживають заходів до охорони спадкового майна; 3) видають свідоцтва про право на спадщину; 4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя; 5) засвідчують вірність копій документів і виписок з них; 6) засвідчують справжність підпису на документах; 7) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу; 8) посвідчують факт, що громадянин є живим; 9) посвідчують факт знаходження громадянина в певному місці; 10) посвідчують тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці; 11) посвідчують час пред’явлення документів; 12) приймають в депозит грошові суми і цінні папери; 13) вчиняють виконавчі написи; 14) приймають на зберігання документи; 15) вчиняють морські протести; 16) видають дублікати посвідчених ними документів.

Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консульськими установами України.

До нотаріально посвідчених заповітів (крім секретних) прирівнюються:

1) заповіти осіб, які перебувають на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також осіб, які проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, госпіталів, інших стаціонарних закладів охорони здоров’я, а також начальниками госпіталів, директорами або головними лікарями будинків для осіб похилого віку та інвалідів; 2) заповіти осіб, які перебувають під час плавання на морських, річкових суднах, що ходять під прапором України, посвідчені капітанами цих суден; 3) заповіти осіб, які перебувають у пошукових або інших експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій; 4) заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріусів чи посадових осіб органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, також заповіти працівників, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ або військово-навчальних закладів; 5) заповіти осіб, які тримаються в установах виконання покарань, посвідчені начальниками таких установ; 6) заповіти осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах, посвідчені начальниками слідчих ізоляторів.

Література до теми:

[1, 3, 5, 8, 26, 76, 86, 96-104, 113, 119-121, 123, 152-154, 157, 159, 163, 168, 170, 173]

Тема 9. Органи безпеки України

Семінарське заняття – 2 години

Поняття Служби безпеки України, її основні завдання, принципи та організація діяльності.
Система органів безпеки. Структура Центрального управління СБУ.
Склад кадрів Служби безпеки України.
Повноваження Служби безпеки України.

Теми рефератів, доповідей

Особливості соціального і правового захисту працівників СБУ.
Колегія Служби безпеки України, її склад і повноваження.
Роль СБУ у боротьбі зі злочинністю.

Ключові терміни та поняття теми

Служба безпеки України; розвідка; контррозвідка; військова контррозвідка; контррозвідувальна діяльність; контррозвідувальні заходи; розвідувальна діяльність; розвідувальна інформація; державна безпека; контррозвідувальне забезпечення; держаний суверенітет; державна таємниця; розвідувально-підривна діяльності іноземних спеціальних служб.

Методичні поради

За цією темою передбачається проведення семінарського заняття.

До першого питання. Курсантам необхідно опрацювати законодавство України, що відносить до переліку правоохоронних органів Службу безпеки України.

Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України (ст.1 Закону України «Про Службу безпеки України» (Далі – Закону).

Служба безпеки України підпорядкована Президенту України.

На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України.

В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.

Правову основу діяльності Служби безпеки України становлять Конституція України, цей Закон та інші акти законодавства України, відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною.

До другого питання. Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.

Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять у систему Служби безпеки України, юридичними особами, мають печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

Для організації і проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб'єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при Службі безпеки України функціонує Антитерористичний центр. Положення про Антитерористичний центр при Службі безпеки України затверджується Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: контррозвідки, військової контррозвідки, контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, зв'язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України.

Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов’язкові для виконання у системі Служби безпеки України. Зазначені акти не підлягають виконанню, якщо в них встановлюються не передбачені законодавством додаткові повноваження органів і співробітників Служби безпеки України або антиконституційні обмеження прав та свобод громадян.

У межах своєї компетенції Центральне управління Служби безпеки України вносить Президенту України пропозиції про видання актів з питань збереження державної таємниці, обов’язкових для виконання органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

З метою ефективного виконання своїх завдань Службою безпеки України створюються її регіональні органи: обласні управління Служби безпеки України, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи, розміщення і територіальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом України.

В інтересах державної безпеки органи і підрозділи Служби безпеки України можуть створюватися на окремих державних стратегічних об’єктах і територіях, у військових формуваннях.

У своїй оперативно-службовій діяльності регіональні органи Служби безпеки України є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.

Органи військової контррозвідки створюються для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України і Державної прикордонної служби України та інших військових формувань, дислокованих на території України.

Керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України.

Голова Служби безпеки України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України

До третього питання. Слід звернути увагу на те, що кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. Порядок обліку кадрів Служби безпеки України затверджується Головою Служби безпеки України.

До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я ефективно виконувати службові обов’язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджуються Головою Служби безпеки України.

Кількісний склад співробітників Служби безпеки України визначається Президентом України за поданням Голови Служби безпеки України, виходячи з потреб надійного захисту державної безпеки України, та в межах видатків, передбачених на утримання Служби безпеки України в Державному бюджеті України.

Стосовно осіб, які претендують на службу в органах Служби безпеки України, за їх письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».

Особи, які претендують на службу в органах Служби безпеки України, до призначення на відповідну посаду подають за місцем майбутньої служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», та зобов’язані повідомити керівництву органу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому органі близьких їм осіб. На службу в органи Служби безпеки України не може бути прийнята особа, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення.

До четвертого питання. Слід відзначити, що Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов’язана: 1) здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов’язаних з національною безпекою України; 2) здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов’язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном; 3) виявляти, припиняти та розкривати кримінальні правопорушення, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, проводити їх досудове розслідування; розшукувати осіб, які переховуються у зв’язку із вчиненням зазначених кримінальних правопорушень; 4) здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України; 5) забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об’єднань; 6) здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних Сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв’язку, а також важливих об’єктів інших галузей господарства; 7) здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки; 8) у межах визначеної законодавством компетенції забезпечувати захист особистої безпеки громадян і осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у разі надходження від них, членів їх сімей та близьких родичів заяви, звернення керівника відповідного державного органу чи отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози їх життю, здоров’ю, житлу чи майну; брати участь у реабілітації і поновленні прав незаконно репресованих осіб; 9) сприяти Державній прикордонній службі України в охороні державного кордону України; 10) виконувати за дорученням Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави.

Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов’язків надається право: 1) вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв’язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності; 2) подавати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності обов’язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки, у тому числі із забезпечення охорони державної таємниці; 3) одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватись з цією метою службовою документацією і звітністю; 4) входити у порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, установ та організацій і командуванням військових частин, на їх територію і в службові приміщення; 5) виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України; 6) проводити гласні і негласні оперативні заходи у порядку, визначеному Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність»; 7) здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, в тому числі на договірних засадах, дотримуючись при цьому умов добровільності і конфіденційності цих відносин; 8) користуватися на договірних засадах службовими приміщеннями підприємств, установ, організацій, військових частин, а також жилими та іншими приміщеннями громадян; 9) в інтересах контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на Службу безпеки України цим Законом; 10) видавати у разі наявності небезпеки для життя і здоров’я особам, взятим під захист, відповідно до чинного законодавства зброю, спеціальні засоби індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку.

Законодавством служба безпеки України наділена й іншими повноваженнями.

Література до теми:

[1-3, 5, 7-9, 12-14, 18, 19, 22, 23, 27-29, 31-33, 48, 56, 70, 76, 79, 83, 96-104, 112, 118, 123, 126, 142, 153-154, 157, 161, 170]

Тема 10. Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол

Семінарське заняття – 2 години

Поняття Інтерполу, завдання та принципи діяльності цієї організації.
Організаційна структура Інтерполу. Функції його керівних органів.
Національне Центральне бюро Інтерполу (НЦБІ) в Україні.

Теми рефератів, доповідей

Нормативно-правове регулювання діяльності НЦБ Інтерполу в Україні.
Принципи діяльності Інтерполу в Україні.
Моральні засади діяльності НЦБ Інтерполу в Україні.
Принципи діяльності Інтерполу.

Ключові терміни та поняття теми

Інтерпол; Генеральна асамблея; Виконавчий комітет; Генеральний секретаріат; Національне центральне бюро; міжнародна правова допомога; міжнародне поліцейське співробітництво; екстрадиція.

Методичні поради

За цією темою передбачається проведення семінарського заняття.

До першого питання. Курсантам необхідно мати на увазі, що Інтерпол – скорочена назва Міжнародної організації кримінальної поліції (МОКП). Це є єдина міжнародна організація, яка бере безпосередню участь у боротьбі зі злочинністю.

Інтерпол засновано після Міжнародного конгресу кримінальної поліції, що відбувся у Відні 1923 року, де взяли участь 138 представників з 20 країн Європи, Азії та Америки. З 1941 року контакти Міжнародної комісії кримінальної міліції з іншими країнами практично перервалися. А після закінчення Другої світової війни були здійснені великі зусилля для відродження цієї організації. І 1956 року був прийнятий новий статут, з яким пов’язують нову історію Інтерполу.

Цілями Інтерполу є:

забезпечення і розвиток широкого спільного співробітництва всіх органів кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і в дусі Загальної декларації прав людини;
створення і розвиток закладів, які можуть успішно попереджати і боротися із загальною кримінальною злочинністю (ст. 2 Статуту).

У ст. 3 зазначено, що організації забороняється будь-яке втручання чи діяльність політичного, воєнного, релігійного чи расового характеру.

Відповідно до положень Статуту Інтерполу можна зробити висновок, що цю організацію можна віднести до міжнародних міжвідомчих організацій. Про це свідчить рівень представництва держав у системі Інтерполу і наявність у нього правосуб’єктності. Співробітництво країн в Інтерполі стосується визначеного кола питань, пов’язаних з участю поліцейських органів країн-членів у боротьбі з кримінальною злочинністю.

До другого питання. В даному питанні слід запам’ятати, що до структури Інтерполу входять: Генеральна Асамблея, Виконавчий комітет, Генеральний секретаріат, Національні центральні бюро (НЦБ), радники з наукових питань.

Генеральна Асамблея (ГА) є найвищим органом організації. Вона складається з делегатів, призначених державами-членами Інтерполу. Це керуючі посадові особи тих органів, які виконують поліцейські функції; спеціалісти з питань, включених у порядок денний засідання. Головними функціями Генеральної Асамблеї є:

визначення принципів діяльності та загальних засобів, які повинні сприяти виконанню цілей організації;
прийняття рішень та надання рекомендацій членам організації з питань, що входять до її компетенції;
визначення фінансової політики організації;
розгляд та схвалення угод з іншими організаціями. Генеральна Асамблея збирається на свої сесії щорічно. Право голосу на сесіях має тільки один делегат від кожної країни. Рішення приймаються більшістю голосів, за винятком тих, де необхідно 2/3 голосів.

Виконавчий комітет складається з Президента організації, трьох віце-президентів і 9 делегатів. Ці 13 членів представляють різні країни відповідно до принципу справедливого географічно представництва. Президента і 3 віце-президентів обирає ГА з числа своїх делегатів. Президент і віце-президент повинні представляв різні континенти. Президент обирається на 4 роки, а віце-президент на 3 роки.

Виконавчий комітет здійснює контроль за виконанням рішень ГА, готує порядок денний її сесій, представляє ГА плани роботи пропозиції, які він вважає доцільними; здійснює контроль а діяльністю Генерального секретаря Інтерполу, користується всім повноваженнями, які делеговані йому ГА. Виконавчий комітет збирається на засідання не менше одного разу в рік за пропозиціє Президента.

Генеральний секретаріат є міжнародним центром боротьби з злочинністю, а також спеціалізованим інформаційним центром. До його функцій належить: запровадження в життя рішень ГА і ВК забезпечення ефективного адміністративного управління діяльністю Організації, підтримання зв'язків з національними ті міжнародними органами, підготовка необхідних публікацій.

У рамках Генерального секретаріату діє 4 відділи: адміністративний, поліцейський, науково-дослідницький і технічного забезпечення. Тобто він складається з Генерального секретаря, спеціалістів та адміністративного персоналу. Кандидатура Генерального секретаря подається ВК і затверджується ГА строком на 5 років, з правом переобрання, але лише до досягнення ним 65 років.

Генеральний секретар наймає та керує персоналом, розпоряджається бюджетом, організовує і направляє роботу постійних служб відповідно до директив ГА і ВК, перед якими він відповідальний.

Зазвичай, країни, що вступили до Інтерполу, створюють у короткий термін в структурі свого поліцейського відомства Національне центральне бюро. Таке в Україні було відкрито 25.05.1993 р. Для поліції кожної країни НЦБ – це служба, через яку вона отримала практично вихід на рівень міжнародного співробітництва, можливість брати участь у боротьбі з кримінальним злочинами. Для Інтерполу це певна з’єднувальна ланка з поліцією країн-членів. У своїй країні бюро підтримує відносини з різними національними установами (прокуратура, суд, банки, митниці, імміграційні служби), а на міжнародному рівні – з НЦБ інших країн і Генеральним секретаріатом.

Кожне НЦБ відстоює перш за все інтереси своєї країни, забезпечує ефективність участі поліцій країн-членів Інтерполу в міжнародному співробітництві, у т.ч. на рівні прямих двосторонніх контактів.

З наукових питань Інтерпол може консультуватися з Радниками, які виконують виключно консультативні функції і призначаються Виконавчим Комітетом на 3 роки.

До третього питання. Слід відзначити, що перші контакти українських правоохоронних органів з зарубіжними колегами в рамках Інтерполу почалися в 1990 році, але не безпосередньо, а через відповідні структури колишнього СРСР. Саме тоді Постановою Ради Міністрів СРСР № 338 від 7 квітня 1990 року створено Національне центральне бюро Інтерполу в СРСР. На початку 1991 року вже обговорювалася можливість самостійного членства України в Інтерполі, але через вертикальну залежність від МВС СРСР реалізувати це не вдалося.

25 березня 1993 року Кабінет Міністрів України своєю Постановою (№ 220) затвердив положення «Про Національне центральне бюро Інтерполу». У відповідності з цією Постановою встановлювалось, що взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі України, здійснюється лише через Національне центральне бюро Інтерполу, яким виступає Національна поліція. Відповідно до положення «Про Національне центральне бюро Інтерполу», НЦБ представляє Україну в Міжнародній організації кримінальної поліції – Інтерполі та є центром координації взаємодії правоохоронних органів країни з компетентними органами зарубіжних держав щодо ведення боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за її межі. Укрбюро Інтерполу у своїй діяльності керується Конституцією України, законодавчими актами України щодо боротьби із злочинністю, міжнародними договорами України, Статутом та іншими нормативними документами Інтерполу, нормативними актами МВС та Національної поліції.

НЦБ Інтерполу в Україні діє в структурі Національної поліції і сприяє взаємодії правоохоронних органів нашої держави з Генеральним секретаріатом Інтерполу та відповідними національними бюро країн-членів Міжнародної Організації Кримінальної Поліції. Служба здійснює обмін інформацією з правоохоронних проблем та координацію дій у боротьбі зі злочинністю, яка виходить за межі України або носить транснаціональний характер. Наше Бюро постійно зміцнює співробітництво з регіональними правоохоронними органами для своєчасного реагування на запити, що надходять із зарубіжних країн, та, як наслідок, успішного виконання покладених на нього функцій по координації дій для своєчасного розкриття злочинів. НЦБ Інтерполу в Україні досягло значних успіхів у боротьбі з торгівлею людьми, але, незважаючи на це, ще залишилось безліч проблем, які потрібно вирішити найближчим часом. Наше Бюро розраховує на всебічну підтримку закордонних колег у спільній справі забезпечення ефективної та результативної боротьби з міжнародною злочинністю. Подальше вдосконалення та розвиток Українського бюро сприятиме об’єднанню поліції всіх держав у боротьбі проти міжнародного тероризму та інших проявів міжнародної злочинності.

Начальник робочого апарату Бюро за дисциплінарними правами прирівнюється до начальника департаменту апарату центрального органу управління Національної поліції.

На НЦБ Інтерполу покладаються такі основні завдання:

координація діяльності правоохоронних органів держави в боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;
забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав-членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю;
оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном.

Курсантам вкрай важливо опрацювати Постанову Кабінету Міністрів України № 555 від 30 вересня 1992 року «Про вступ України до Інтерполу», Постанову Кабінету Міністрів України № 220 від 25 березня 1993 року «Про Національне центральне бюро Інтерполу».

Література до теми:

[1-3, 5, 7-9, 18, 23, 24, 47, 76, 118, 123, 132, 153, 154, 157, 166, 170]