ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА, ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ “СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ”

   1. Юридичне визначення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності

   2. Предмет і система навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи
України»

   3. Нормативні акти з навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи
України»

   Рекомендована література

1. Юридичне визначення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності

Одне з центральних місць серед функцій держави займає охорона прав та законних інтересів громадян, фізичних та юридичних осіб від протиправних посягань, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушеного права, забезпечення неухильного дотримання законності та громадського порядку, боротьба зі злочинами та іншими правопорушеннями.

Таку діяльність прийнято називати юридичною діяльністю. Юридична діяльність – це вид соціальної діяльності, який здійснюють юристи з використанням юридичних засобів, дотримуючись в установлених законом випадках юридичної форми з метою розв’язання різних юридичних проблем.

Юридична діяльність – це система юридично значущих, законодавчо регламентованих дій та операцій, спрямована на задоволення публічних і приватних інтересів. Вона являє собою різновид соціальної діяльності. Їй притаманні основні риси, характерні для будь-якої соціальної діяльності: предметність, доцільність тощо.

За суб’єктами розрізняють такі види юридичної діяльності:

1) правоохоронна діяльність;

2) судова діяльність;

3) правозахисна діяльність. Тепер розглянемо кожен із видів юридичної діяльності та органи які їх реалізують.

Правоохоронна діяльність

Потреба у визначенні правоохоронної діяльності виникла внаслідок того, що у Конституції України проголошено: Україна є “соціальна, правоваˮ держава (ст. 1). Вона взяла на себе обов’язок охороняти людину і суспільство від негативних проявів, соціальних відхилень. Людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку проголошено найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Отже, державні органи, що вирішують проблеми життєзабезпечення людини, мають дбати про її охорону та захист як найвищої соціальної цінності.

Поняття правоохоронної діяльності у правовій та соціально-політичній літературі застосовується широко. Даний термін почали вживати в юридичній літературі лише в кінці 50-х початку 60-х років ХХ століття. Цим і пояснюється той факт, що поняття “правоохоронна діяльність” ще не “утвердилось”. Довкола нього ведуться дискусії, висловлюються різні думки. В діючому законодавстві загальновживаного, чіткого окреслення цього поняття немає. Проте воно не знайшло обґрунтування, хоч законодавство про статус правоохоронних органів, функції, завдання та конкретні напрями їх діяльності, повноваження окремих органів та службових осіб є досить розвиненим. Нечітко визначено в навчальній літературі ознаки правоохоронної діяльності. Не розмежовуються поняття правоохоронної діяльності, судової діяльності та правозахисної діяльності.

У сучасній Україні повноваженнями з виконання правоохоронної функції наділені понад тридцять органів. До них слід додати службових та посадових осіб, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення і перелік яких теж перевищує тридцять. Однак у зв’язку з переоцінкою пріоритетів у державі та суспільстві, визнанням державою як найвищої цінності людини, її прав і свобод останнім часом робота правоохоронних органів набуває нового змісту. Це зумовлює потребу у створенні національної концепції правоохоронної діяльності із чітким визначенням органів, уповноважених на її здійснення.

Правоохоронна діяльність як багатоаспектна діяльність спрямовується політичними та управлінськими засобами на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складна система правоохоронної діяльності реалізується у різних типах правозастосовних дій, а саме правовстановлюючих, правозабезпечувальних, правопримушувальних та право відновлювальних.

Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснювати суди, органи прокуратури, органи слідства і юстиції. Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійснювати органи служби безпеки, органи, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства Державної фіскальної служби України[1].

Структурно до системи правоохоронної діяльності входять такі напрями:

а) діяльність державних органів із організаційного забезпечення діяльності органів судової влади;

б) діяльність органів прокуратури з виконання покладених на них функцій (підтримання державного обвинувачення в суді, функція представництва та наглядові функції);

в) діяльність з виявлення, запобігання та розслідування кримінальних правопорушень;

г) діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку.

Тепер розглянемо, які ж державні органи держави уповноваженні реалізувати вказані напрями правоохоронної діяльності.

А. Органи, які здійснюють організаційне забезпечення діяльності органів судової влади

Судова влада – це самостійна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами – судами, і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю у визначеній законом процедурі і з забезпеченням виконання, шляхом застосування юридичної відповідальності.

Основу судової влади, безумовно, складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією. Головним їх призначенням є вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Судовій владі відводиться особлива роль арбітра у спорах про право. Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будь-який державний орган, а лише суд із притаманними тільки йому повноваженнями впливу на поведінку людей, а через це – і на процеси, що відбуваються в суспільстві.

Вирішення таких юридично значущих справ (правових конфліктів) відбувається в судовому засіданні в порядку, закріпленому процесуальним законодавством. Фактично це є однією з основних функцій судової влади – функція правосуддя.

Тепер повернемося до органів, які здійснюють організаційне забезпечення діяльності органів судової влади. Слід сказати що їх є декілька.

1. Міністерство юстиції України[2]. Міністерство юстиції України (Мін’юст України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується й координується Кабінетом Міністрів України[3].

Мін’юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що серед інших забезпечує формування та реалізує державну політику з питань у сфері виконання кримінальних покарань, у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Основними завданнями Мін’юсту є:

• забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері архівної справи і діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації, у сфері виконання кримінальних покарань, у сфері захисту персональних даних, у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб);
• експертне забезпечення правосуддя;
• здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення дотримання і виконання зобов’язань, узятих за міжнародними договорами України з правових питань.
• організовує відповідно до законодавства експертне забезпечення правосуддя та проведення науково-дослідних робіт у галузі судової експертизи;
• забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у цивільних і кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України, вирішує питання про видачу правопорушників (екстрадицію) і про передачу засуджених осіб, виконує інші функції, визначені законами і міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
• організовує виконання і надає методичну допомогу судам та іншим органам державної влади під час виконання міжнародних договорів України з питань, що належать до компетенції Мін’юсту;
• забезпечує отримання на запит суду або інших державних органів, у провадженні яких перебуває цивільна, кримінальна чи інша справа, інформації про іноземне законодавство на підставі міжнародних договорів України;
• здійснює інші повноваження, визначені законом.

Система органів юстиції включає:

• Міністерство юстиції;
• Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі[4];
• районні, районні у містах управління юстиції.

До органів юстиції належать органи:

а) виконавчого провадження,

б) реєстрації актів громадського стану,

в) органи державної реєстрації нормативно-правових актів та громадських об’єднань (Держ. реєстрац. служба України), а також

г) нотаріат.

Вища рада правосуддя. Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів[5].

Повноваження Вищої ради правосуддя визначенні у ст. 3 Закону України «Про Вища рада правосуддя». Так, зокрема, вона:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;

3) забезпечує здійснення дисциплінарним органом дисциплінарного провадження щодо судді;

4) утворює органи для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів;

5) розглядає скарги на рішення відповідних органів про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;

6) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

7) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом;

8) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

9) вживає заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів;

10) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого, рішення про відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації;

11) ухвалює рішення про припинення відставки судді;

12) погоджує кількість суддів у суді;

13) затверджує Положення про Єдину судову інформаційну (автоматизовану) систему, Положення про Державну судову адміністрацію України та типове положення про її територіальні управління, Положення про Службу судової охорони, Положення про проведення конкурсів для призначення на посади державних службовців у судах, органах та установах системи правосуддя, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби в системі правосуддя, Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень[6];

14) погоджує Типове положення про апарат суду, Положення про порядок створення та діяльності служби судових розпорядників;

15) надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів, узагальнює пропозиції судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів;

16) здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя;

17) затверджує за поданням Державної судової адміністрації України нормативи кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів;

18) погоджує в установленому порядку перерозподіл бюджетних видатків між судами, крім Верховного Суду;

19) призначає на посаду та звільняє з посади Голову Державної судової адміністрації України, його заступників;

20) визначає за поданням Голови Державної судової адміністрації України граничну чисельність працівників Державної судової адміністрації України, у тому числі її територіальних управлінь;

21) здійснює інші повноваження, визначені цим Законом та Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

вносить подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснює дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів;

4) розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

3. Вища кваліфікаційна комісія суддів України є державним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України здійснює наступні повноваження:

1) веде облік даних про кількість посад суддів у судах, у тому числі вакантних;

2) проводить добір кандидатів для призначення на посаду судді, у тому числі організовує проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону та приймає кваліфікаційний іспит;

3) вносить до Вищої ради правосуддя рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді;

4) вносить рекомендацію про переведення судді відповідно до цього Закону, крім переведення як дисциплінарної санкції;

5) визначає потреби у державному замовленні на професійну підготовку кандидатів на посаду судді у Національній школі суддів України;

6) затверджує форму і зміст заяви про участь у доборі кандидатів на посаду судді, анкети кандидата на посаду судді, порядок складення відбіркового іспиту та методику оцінювання його результатів, порядок проходження спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді, порядок складення кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів, положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, порядок формування і ведення суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) та інші процедури виконання Комісією її функцій;

7) проводить кваліфікаційне оцінювання;

8) забезпечує ведення суддівського досьє, досьє кандидата на посаду судді;

9) бере у межах компетенції участь у міжнародному співробітництві, у тому числі встановлює зв’язки з іноземними закладами, установами та організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, є бенефіціаром, реципієнтом міжнародної технічної допомоги, головним розпорядником міжнародної допомоги від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій;

10) здійснює інші повноваження, визначені законом (ст. 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

4. Державна судова адміністрація України. Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом[7].

Державна судова адміністрація України та її територіальні управління в АРК, областях міст Києва та Севастополя здійснюють організаційне забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Повноваження Державної судової адміністрації України, визначенні у ст. 152 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, зокрема, вона:

1) представляє суди у відносинах із Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України під час підготовки проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік у межах повноважень, визначених цим Законом;

2) забезпечує належні умови діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом;

3) вивчає практику організації діяльності судів, розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення;

4) вивчає кадрові питання апарату судів, прогнозує потребу у спеціалістах, здійснює замовлення на підготовку відповідних спеціалістів;

5) забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації працівників апарату судів, створює систему підвищення кваліфікації;

6) організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах;

7) готує бюджетний запит;

8) організовує комп’ютеризацію судів для здійснення судочинства, діловодства, інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи; забезпечує суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на фінансування відповідних судів;

9) забезпечує впровадження електронного суду; здійснює заходи щодо організації обміну електронними документами між судами та іншими державними органами і установами;

10) забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень та Реєстру електронних адрес органів державної влади, їх посадових та службових осіб, забезпечує функціонування системи відеоконференц-зв’язку для участі осіб у засіданні суду в режимі відеоконференції;

11) взаємодіє з відповідними органами та установами, в тому числі інших держав, з метою вдосконалення організаційного забезпечення діяльності судів;

12) розробляє та затверджує за погодженням із Вищою радою правосуддя Типове положення про апарат суду;

13) організовує діяльність служби судових розпорядників;

14) контролює діяльність Cлужби судової охорони;

15) затверджує положення про бібліотеку суду;

16) здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління Державної судової адміністрації України;

17) здійснює інші повноваження, визначені законом.

5. Служба судової охорони. Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах.

Вона підзвітна Вищій раді правосуддя та підконтрольна Державній судовій адміністрації України.

Повноваження Служби судової охорони, визначенні у ст. 162 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, зокрема, вона:

1) забезпечує пропуск осіб до будинків (приміщень) судів, органів та установ системи правосуддя та на їх територію транспортних засобів;

2) забезпечує підтримання та реагує на порушення громадського порядку при розгляді справ судом, вживає заходів до припинення проявів неповаги до суду;

3) здійснює заходи з охорони, забезпечення недоторканності та цілісності приміщень судів, органів і установ системи правосуддя, недоторканності та цілісності розташованого у таких приміщеннях майна, запобігання, недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього;

4) здійснює заходи із запобігання загрозам особистій безпеці суддів, членів їх сімей, працівників суду, а також у суді - учасників судового процесу, виявлення та нейтралізації таких загроз; вживає у разі надходження від судді відповідної заяви необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї;

5) реагує в межах наданих законом повноважень на протиправні дії, пов’язані із посяганням на суддів, членів їх сімей, працівників суду, учасників судового процесу.

Б. Діяльність органів прокуратуриз виконання покладених на них функцій (підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді, функція представництва та наглядові функції). Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому Законом України «Про прокуратуру», здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави[8].

Діяльність органів прокуратури – один із засобів реалізації державної влади, яка функціонує виключно в інтересах цієї держави, вона закріплена в Конституцією України та іншими правовими актами. Державні інтереси полягають у захисті суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, державної безпеки тощо.

Згідно зі ст. 131-1 Розділу VIII Конституції України прокуратура здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом[9].

Система органів прокуратури будується згідно з державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України, а також за функціональними ознаками і визначається статтею 7 Закону. До її складу входять:

1) Генеральна прокуратура України;

2) регіональні прокуратури;

3) місцеві прокуратури;

4) військові прокуратури;

5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

В. Діяльність звиявлення, запобігання та досудове розслідування кримінальних правопорушень

Законодавство з виявлення та розслідування кримінальних правопорушень охоплює наступні види діяльності: а) оперативно-розшукова; б) дізнання; в) досудове слідство.

Особливість цієї діяльності полягає в тому, що реалізація її завдань покладена на державні органи, їх посадових та службових осіб, діяльність яких може здійснюватися у виключно у процесуальних (при дізнанні та досудовому слідстві) та процесуальних і позапроцесуальних (у порядку оперативно-розшукової діяльності) формах.

Досудове розслідування – стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5 ст. 3 КПК). ( ММ )

Досудове розслідування є формою досудової підготовки матеріалів кримінального провадження, яке здійснюється у формі досудового слідства та дізнання.

Досудове слідство – форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування злочинів (п. 4 ч. 1 ст. 3 КПК).

Дізнання — форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків (п. 4 ч. 1 ст. 3 КПК).

У ч. 1 ст. 38 КПК[10] передбачено, що органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є:

1) слідчі підрозділи:

а) органів Національної поліції;

б) органів безпеки;

в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;

г) органів державного бюро розслідувань;

ґ) органів Державної кримінально-виконавчої служби України.

2) підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

Досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового розслідування одноособово або слідчою групою.

При досудовому розслідуванні кримінальних проступків у встановлених законом випадках повноваження слідчого органу досудового розслідування можуть здійснюватися співробітниками інших підрозділів:

• органів Національної поліції;
• органів безпеки;
• органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства;
• органів Державної кримінально-виконавчої служби України.

Оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства, органів Державної кримінально-виконавчої служби України, органів Державної прикордонної служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно-технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України – за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (ч. 1 ст. 41 КПК).

Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора.

Доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання оперативним підрозділом (ч. 2, 3 ст. 41 КПК).

Названі органи виконують такий напрям правоохоронної діяльності як виявлення, запобігання (у процесуальній та позапроцесуальній формі (ОРД) та досудове розслідування кримінальних правопорушень (виключно у процесуальній формі).

Г. Діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку

Зазначені функції реалізують:

1. Служби безпеки України (СБУ);
2. Державна прикордонна служба України;
3. Національна поліція України (далі – поліція), Національна гвардія України;

1.1. Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України (ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України»[11]. На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці (ст. 2 Закону). Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України (ст. 9 Закону.)

2.1. Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення. На Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні (ст. 1 Закону України «Про Державну прикордонну службу України)[12].

Відповідно до ст. 6 Закону Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення і має таку загальну структуру:

• центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;
• територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;
• Морська охорона, яка складається із загонів морської охорони;
• органи охорони державного кордону – прикордонні загони, окремі контрольно-пропускні пункти, авіаційні частини;
• розвідувальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

У системі Державної прикордонної служби України є також навчальні заклади, науково-дослідні установи, підрозділи спеціального призначення та органи забезпечення.

3.1. Національна поліція України.

3.1.1. Національна поліція України – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку[13] .

Відповідно до ст. 2 Закону завданнями поліціїє надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

1. Систему поліції складають:

1) центральний орган управління поліцією;

2) територіальні органи поліції.

2. До складу апарату центрального органу управління поліції входять організаційно поєднані структурні підрозділи, що забезпечують діяльність керівника поліції, а також виконання покладених на поліцію завдань.

3. У складі поліції функціонують:

1) кримінальна поліція;

2) патрульна поліція;

3) органи досудового розслідування;

4) поліція охорони;

5) спеціальна поліція;

6) поліція особливого призначення.

4. У системі поліції можуть утворюватися науково-дослідні установи та установи забезпечення.(ММ)

3.1.2. Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами – із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій[14] .

Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.

Відповідно до ст. 2 Закону основними функціями Національної гвардії України є:

1) захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб зміни їх насильницьким шляхом;

2) охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони життя, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів громадян;

3) участь у забезпеченні громадської безпеки та охороні громадського порядку під час проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій та інших масових заходів, що створюють небезпеку для життя та здоров’я громадян;

4) забезпечення охорони органів державної влади, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, участь у здійсненні заходів державної охорони органів державної влади та посадових осіб;

5) охорона ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання державної власності, важливих державних об’єктів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

6) охорона спеціальних вантажів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

7) охорона дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій в Україні;

8) охорона центральних баз матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України;

9) участь у здійсненні заходів, пов’язаних з припиненням збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні, а також заходів щодо недопущення масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

10) участь у спеціальних операціях із знешкодження озброєних злочинців, припиненні діяльності не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій на території України, а також у заходах, пов’язаних із припиненням терористичної діяльності;

11) участь у припиненні масових заворушень;

12) участь у відновленні правопорядку у разі виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, розблокуванні або припиненні протиправних дій у разі захоплення важливих державних об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

13) участь у підтриманні або відновленні правопорядку в районах виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю та здоров’ю населення;

14) участь у відновленні конституційного правопорядку у разі здійснення спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, у відновленні діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

15) участь у ліквідації наслідків надзвичайних або кризових ситуацій на об’єктах, що нею охороняються;

16) участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану;

17) участь у виконанні завдань територіальної оборони;

18) оборона важливих державних об’єктів, спеціальних вантажів, переліки яких визначаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральних баз матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України;

19) участь у припиненні групових протиправних дій осіб, узятих під варту, засуджених, а також ліквідації наслідків таких дій в установах попереднього ув’язнення, виконання покарань.

До складу Національної гвардії України входять:

1) головний орган військового управління Національної гвардії України;

2) оперативно-територіальні об’єднання Національної гвардії України;

3) з’єднання, військові частини і підрозділи, вищі навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади, що не входять до складу оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України (ст. 5 Закону).

Кожний напрям правоохоронної діяльності має істотні особливості. Цим пояснюється існування правозахисних та “силових” структур державних органів, певні організаційні зв’язки між ними, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулювання діяльності.

В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність. Недержавна правоохоронна діяльність не передбачена, хоч участь громадян в охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою та регламентованою[15] . Для правоохоронної діяльності характерною є взаємодія між державними органами різних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Та незважаючи на множинність її суб’єктів, така діяльність має цілісний характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворюється системними зусиллями уповноважених органів з виявлення або розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту правопорядку, нагляду за додержанням законності, активною і цілеспрямованою взаємодією у процесі цієї діяльності та координацією між уповноваженими органами.

Правоохоронна функція держави полягає у забезпеченні конституційного порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує охорону конституційних прав людини і громадянина та відновлення порушених неправомірним чином цих прав.

У відповідності з існуючими науковими розробками даний вид державної діяльності має ряд істотних ознак.

1. Правоохоронна діяльність має владний характер, який полягає у захисті певних суспільних відносин уповноваженими органами. Це певний різновид діяльності, яка здійснюється від імені та за дорученням держави, відповідними (уповноваженими) органами їх службовими та посадовими особами, їх приписи є обов’язковими для адресатів. З метою припинення протиправної діяльності правоохоронні органи в рамках своїх повноважень використовують як запобіжний захід – примус.

2. Правоохоронна діяльність має правозастосовчий характер рішень, що приймаються. Її особливість полягає не у встановленні нових норм права, а у застосуванні чинних норм. Дії та результати дій суб’єктів правоохоронної діяльності спрямовані не на себе, а на інших суб’єктів, створюючи, змінюючи, захищаючи, підтверджуючи або припиняючи права та обов’язки останніх.

3. Правоохоронна діяльність здійснюється не будь-яким способом, а лише із застосуванням юридичних заходів впливу до правопорушників. До них прийнято відносити заходи державного примусу і стягнення, регламентовані законом.

Державний примус – це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів їх посадових та службових осіб на поведінку людей. До нього можна віднести як заходи юридичної відповідальності, що накладаються без врахування волевиявлення правопорушника, заходи забезпечення кримінального провадження (наприклад, виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; накладення грошового стягнення; відсторонення від посади; запобіжні заходи такі як, взяття під варту підозрюваного в кримінальній справі, застава, домашній арешт тощо). Якщо вчинено кримінальне правопорушення (злочин або кримінальний проступок), то може бути призначено покарання регламентоване законом; якщо завдано майнову шкоду, що не тягне кримінальної відповідальності, то може бути покладено обов’язок відшкодування цієї шкоди.

Серед заходів юридичного впливу важливе місце відводиться попередженню протиправних дій, їх профілактиці, яка здійснюється лише в передбачених законом рамках.

4. Значною ознакою правоохоронної діяльності являється те, що застосовувані в процесі її здійснення юридичні заходи впливу повинні суворо відповідати приписам закону. Тільки в законі можуть бути встановлені підстави для застосування конкретного заходу впливу і чітко визначатись її зміст. Орган, який застосовує такий вплив, зобов’язаний по пунктам виконувати відповідні приписи.

Наприклад, у ст. 1953 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлено, що застосування спеціальних засобів самооборони з порушенням встановлених правил – тягне за собою накладання штрафу від чотирьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони.

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за порушення, передбачене частиною першою цієї статті – тягнуть за собою накладення штрафу від п’яти до десяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони [16] .

5. Характерною ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна) ознака. Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встановлених юридичних процедур. Порушення службовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства і, як правило, тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. На важливість додержання процедури правоохоронних дій вказує також і те, що під час масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення процедур та появи надзвичайних правоохоронних органів.

Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Так, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності в порядку приватного обвинувачення, з вирішення трудових спорів, доставляння порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (допит, обшук, затримання підозрілого, повідомлення про підозру тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з провадження адміністративних правопорушень.

Це стосується вимог і до складання процесуальних актів іншими суб’єктами правоохорони, а саме прокурора, слідчого, оперативного працівника тощо.

Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.

6. В решті-решт, істотною ознакою правоохоронної діяльності визнається статусна (професійна) ознака особи, яка є уповноваженим державою суб’єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень, підтримання правопорядку має лише компетентна, процесуально уповноважена державою службова особа, яка позбавлена права обіймати будь-яку іншу посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої повноваження іншій особі.

У повноваженнях такої посадової /службової особи треба розрізняти їх характер, обсяг та межу. Характер повноважень у кожного суб’єкта правоохоронної діяльності адекватний предметові його професійних завдань; він передбачає перелік прав та обов’язків посадової особи щодо виконуваної правоохоронної діяльності. За характером виконуваних повноважень необхідно розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, нотаріальні, виконавчі та контрольно-перевірочні правоохоронні дії. Право здійснювати такі дії не може передаватися (делегуватися) іншій посадовій/службовій особі. Наприклад, нотаріус не являється посадовою/службовою особою, наділеною повноваженнями здійснювати досудове розслідування і не має права здійснювати прокурорські чи слідчі (розшукові) дії. Згідно з компетенцією посадові/службові особи видають відповідні акти (накази, подання, постанови, протоколи, клопотання тощо). Сутність статусної ознаки полягає в тому, що рішення, які приймає уповноважена особа, підлягають переглядові за особливими, визначеними в законі обставинами. У правоохоронній діяльності досить поширеним є правило преюдиційності, за яким встановлені уповноваженою особою юридичні факти або правовідносини арrіоrі є істинними, а тому рішення з цього приводу не підлягають переглядові. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише при додержанні певних процедурних правил (слідчі документи — лише за вмотивованим поданням прокурора або обґрунтованим оскарженням адвоката тощо).

Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її державного (професійного) рангу або спеціального звання. Повноваження керівника органу (служби) завжди ширші, ніж у підлеглої особи, обсяги виконуваної роботи і повноважень не завжди є пропорційними.

Призначення правоохоронної діяльності склалося історично, воно функціонально визначено межами компетенції правоохоронних органів їх посадових та службових осіб. Залежно від цього розрізняють види компетенції (загальну, територіальну та відомчу). Відповідно до меж своєї компетенції посадові/службові особи видають відповідні нормативно-правові акти.

Кадри правоохоронних органів формуються, як правило, з юристів або осіб, які мають спеціальну підготовку. На замовлення правоохоронних органів щорічно до них влаштовується на роботу значна кількість громадян з вищою юридичною освітою. Підвищення ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від становлення системи виховної і соціально-психологічної роботи з особовим складом правоохоронних органів.

Яскравим прикладом таких органів може бути діяльність органів Національної поліції України.

Щодо визначення поняття “правоохоронна діяльність”, то в літературних джерелах їх є декілька. Першу спробу сформулювати дане визначення зробили російські вчені К.Ф. Гуценко, М.А. Ковальов. На їх думку, правоохоронна діяльність – такий різновид державної діяльності, яка здійснюється з метою охорони прав фізичних, юридичних осіб, а також самої держави спеціально уповноваженими органами шляхом застосування заходів юридичного впливу відповідно до закону і при неухильному дотриманні передбаченого ним порядку [17].

На сьогодні вітчизняними вченими, даються й інші визначення поняття правоохоронної діяльності.

Правоохоронна діяльність – це така переважно державна діяльність, яка здійснюється у встановленому законом порядку і на його основі уповноваженими державними органами з метою охорони й захисту прав, свобод та інтересів суб’єктів права шляхом застосування правових заходів впливу [18].

Правоохоронна діяльність — це державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку уповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням встановлених у законі процедур для цієї діяльності [19].

Правоохоронну діяльність прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні.

Правоохоронна діяльність у широкому розумінні – це діяльність усіх державних органів та недержаних організацій щодо забезпечення дотримання прав і свобод громадян, їх реалізації, законності та правопорядку.

У вузькому розумінні правоохоронна діяльність – це діяльність спеціально уповноважених органів держави (державних та недержавних) з охорони права від правопорушень, що здійснюється у встановленій законом формі з компетенцією того чи іншого органу. Об’єктом охорони є суспільні відносини, що регулюються правом, тобто правовідносини, які охороняються за допомогою права, а також права та свободи суб’єктів права, закріпленні в нормативно-правових актах.

II. Судова діяльність

Судова діяльність є різновидом юридичної діяльності, якій притаманні ознаки як правоохорони, так і правозахисту. Суд, здійснюючи судову діяльність, може виконувати і суто правоохоронні дії, а саме правовстановлюючі, правозабезпечувальні, правопримущувальні та правовідновлювальні. Проте, на відміну від правоохоронної діяльності, судова діяльність має більш широкий, предмет, а отже й інші принципи здійснення, більш широке державне завдання. Суд виступає суб’єктом судової влади.

Судова влада здійснює дві функції правосуддя і судовий контроль.

Головним завданням у системі судової діяльності є правосуддя, що об’єднує конституційну юрисдикцію, судочинство (як кримінальне, цивільне так і адміністративне, господарське) судів загальної юрисдикції.

Судам належить центральне місце у системі правового захисту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів охоплює захист та охорону права, відновлення порушеного права, припинення порушення права.

Правосуддя є квінтесенцією функції держави із захисту та охорони права, відновлення порушеного права, підтримання правопорядку та законності.

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ [20]. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції України).

Систему судоустрою України складають суди так званою загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

Відповідно до ст. 17 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” систему судоустрою складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судоустрою України є Верховний Суд України [21].

Місцеві суди як суди загальної юрисдикції розглядають справи з усіх правовідносин (крім вищезазначених), що потребує високого професійного рівня, вміння об’єктивно й неупереджено вирішувати долю обвинуваченого або спору між позивачем і відповідачем. У сфері господарських відносин господарським судом захищаються права та законні інтереси учасників цих відносин, вдосконалюються законність та правове регулювання господарської діяльності.

Судовій владі притаманна і функція судового контролю. Йдеться про контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів їх посадових та службових осіб. Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України[22], а також суди загальної юрисдикції[23]. Останні, зокрема, розглядаючи скарги з приводу рішень, дій та бездіяльності суб’єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тим самим контролюють органи виконавчої влади (ч. 1 ст. 19, п. 2 ч. 4 ст. 257 КАСУ) [24]. Відповідно до гл. 10 КАСУ здійснюється розгляд справ за правилами спрощеного позовного провадження. Крім того, судовому контролю підлягають нормативно-правові акти, прийняті органами виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими суб’єктами владних повноважень (ст. 264-266 КАСУ).

Конституційний контроль – особливий напрям правоохоронної діяльності з перевірки відповідності законів та інших правових актів Конституції України.

В Україні єдиним органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд України. Він вирішує питання відповідності Конституції України законів та інших правових актів національного та міжнародного характеру, додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, а також питання щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Конституційний контроль, як особливий напрям правоохоронної діяльності здійснює Конституційний Суд України.

Демократичні перетворення в суспільстві і державі неможливі без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід’ємним атрибутом правової держави. Через правосуддя та конституційну юрисдикцію громадяни мають можливість відстоювати свої права, при чому в судах загальної та спеціальної юрисдикції – безпосередньо, а в порядку конституційного судочинства – як безпосередньо, так і за допомогою обраних ними народних депутатів. Так, Конституційний Суд повинен гарантувати верховенство Конституції як основного закону держави. З приводу цього ним приймаються рішення та надаються висновки щодо конституційності законів, інших нормативно-правових актів, здійснюється офіційне тлумачення конституційних норм.

Специфіка судової діяльності полягає в тому, що судовому владарюванню притаманні такі ознаки державної влади, як юрисдикційність, публічність і субординаційність.

Юрисдикційність судової діяльності полягає у сукупності правомочностей суб’єктів цієї діяльності з розгляду та вирішення спірних питань з захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, а також у тому, щоб оцінювати їх наявність або відсутність, оцінювати дії, факти, події, соціальні та індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати заходи правового впливу, у тому числі санкції. Суди надають і правову допомогу згідно з міжнародними договорами. Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Публічність судової діяльності суть відкритості, політичної або партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає і як державна установа, яка самостійно організує розгляд судових справ, ініціює виконання судових рішень, організує своє діловодство, а також аналізує судову статистику та узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення громадян, пов’язані із професійною судовою діяльністю. У зв’язку з цим судам надано матеріально-технічу базу, що забезпечує автономність і публічність роботи кожного судді, тобто необхідну кількість залів засідань, конвоювання підсудних, відповідну кількість секретарів судового засідання. Суди мають створити умови для численних відвідувачів тощо.

Субординаційність судової діяльності полягає в тому, що суди утворюють єдину систему із трьох судових інстанцій — судів першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій. Організація судової діяльності реалізується і в різних діях, які безпосередньо не пов’язані з відправленням правосуддя. Це такі організаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності (виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судового розгляду, вручення копій процесуальних документів, надіслання справ до апеляційної та касаційної інстанцій, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо), і такі дії, що здійснюються у позапроцесуальній формі (стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, планування роботи суду, організація обліку та ведення систематизації та кодифікації законодавства, складання довідок та аналіз роботи тощо). Судові процедури є чітко визначеними, тому дії суду і судді можна досить легко перевірити. Так, процедура постановлення вироку у кримінальній справі має відповідати вимогам таємниці наради суддів, законності й обґрунтованості вироку, а також правилам його оголошення. Правовий зміст вироку визначається колом питань, які знайшли в ньому своє відображення. Але в обов’язковому порядку у вироку відображатимуться питання меж обвинувачення, винуватості обвинувачених (підсудних), застосування покарання. Одночасно в ньому вирішується доля цивільного позову, конфіскації майна, судових витрат, реалізації майна, добутого злочинним шляхом. Структура і форма вироку є єдиними у всіх вироках, що оголошуються судами усіх ланок, у тому числі і Верховним Судом України. Такою ж чіткою та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ.

Таким чином, судова діяльність полягає у розгляді та вирішенні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, застосуванні заходів правового впливу, у тому числі санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики та узагальнення судової практики, а також у наданні правової допомоги відповідно до міжнародних договорів.

III. Правозахисна діяльність

Потреба в утворенні інститутів з правозахисної діяльності пояснюється цілою низкою взаємопов’язаних факторів. По-перше, тим, що гарантування охорони прав громадян стало одним із завдань правової системи та державного життя, що знайшло відображення у Конституції України. Діяльність державних органів та окремих посадових/службових осіб свідчить про те, що, виконуючи свої професійні функції та завдання, вони часто-густо порушують конституційні права та правомірні інтереси фізичних та юридичних осіб. У динамічному державному житті зросла ймовірність порушень права без формальних порушень закону. Тому захист прав громадян потрібен, незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку органів прокуратури, контрольні повноваження інших уповноважених органів.

По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділяють дедалі більше уваги правам людини. Для Української держави додержання міжнародних стандартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики держави, що свідчить про її динаміку та цілеспрямованість.

По-третє, правозахисні інститути незалежні від державних органів; для них характерні відкритість, вільний доступ для тих, хто потребує захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян виникають у процесі взаємодії органів влади і громадянського суспільства на певній стадії їхнього розвитку і виступають державним гарантом від відомчого або неправомірного втручання і впливу. Правозахисна діяльність має деякі спільні ознаки із правоохоронною діяльністю. Так, адвокати можуть здійснювати правовстановлюючі або правозабезпечувальні дії. Досить широкими є повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Проте предмет правозахисної діяльності значно вужчий, ніж у правоохоронної діяльності. Він стосується лише правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям і особам без громадянства та захисту фізичних осіб від обвинувачення.

Правозахисна діяльність складається з кількох складових. Вони, зокрема, полягають у роз’ясненні громадянам їх прав та обов’язків. У Конституції України закріплюється важливе «право знати право» (ст. 57) та право на професійну правничу допомогу (ст. 59). Державним органом, якиймає сприяти розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях (Мін’юст). До органів юстиції належать органи з виконавчого провадження, органи реєстрації актів громадянського стану, органи державної реєстрації нормативно-правових актів та громадських об’єднань, а також нотаріат.

Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону України від 3 вересня 1993 року «Про нотаріат») [25].

Правовою основою діяльності нотаріату є Закон України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат». Цим законом регулюється діяльність нотаріату в Україні, визначається, хто може бути нотаріусом, встановлюється коло прав та обов’язків нотаріусів.

До правозахисних органів, які надають юридичну (правову) допомогу відноситься адвокатура.

Адвокатура України – недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом (ст. 2 Закону України від 5 липня 2012 року “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” [26].

Правова основа діяльності адвокатури передбачена Конституцією України, Законами Українивід 5 липня 2012 року “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, від 2 червня 2011 року “Про безоплатну правову допомогуˮ [27], Кримінальним процесуальним кодексом України [28], Цивільним процесуальним кодексом України [29], Господарським процесуальним кодексом України [30] та Кодексом адміністративного судочинства України[31] тощо. (ММ)

Діяльність адвокатури, яка не є державною інституцією, є професійною діяльністю для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших органах влади (ст. 59 Конституції). В Конституції України правозахисна діяльність закріплюється за адвокатурою.

Отже, правозахисна діяльність полягає у правовій допомозі юридичним особам, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства у спірних питання з охорони права, захисті фізичних осіб від обвинувачення та у державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами.

Таким чином, кожний напрям правоохоронної діяльності має істотні особливості. Цим пояснюється існування правозахисних та “силових” структур державних органів, певні організаційні зв’язки між ними, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулювання діяльності.

Поняття правоохоронного органу. Поняття правоохоронний орган широко використовується в правовій літературі. Поряд з тим, законодавче визначення правоохоронного органу на сьогодні відсутнє, а тому питання щодо включення того чи іншого органу до системи правоохоронних органів вирішується по різному. Чинне законодавство України також не дає чіткого визначення правоохоронної діяльності. Зокрема, відповідно до Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» від 19 червня 2003 р.[32] правоохоронні органи – це державні органи, які відповідно до законодавства здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. А Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.[33] хоча і наводить перелік правоохоронних органів (Правоохоронні органи – органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції), але акцентує на можливості віднесення до правоохоронних органів і інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Дискусійним залишається питання щодо віднесення до числа правоохоронних органів судів. Одні автори беззаперечно вважають, що суд є одним із правоохоронних органів, причому основним, інші переконанні в тому що суди є незалежними органами судової влади і їх не можна включати в одну “командуˮ з органами прокуратури й виконавчої влади. Такої думки дотримуємося і ми. Суд це орган судової влади і він виконує судову діяльність, якій притаманні ознаки правоохорони, так і правозахисту.

Отже, законодавець використовує широкий підхід до визначення системи правоохоронних органів шляхом простого перерахування спеціально уповноважених державних органів, не визначаючи при цьому змісту правоохоронної функції, а акцент на правозастосовну функцію взагалі створює підстави для віднесення до правоохоронного органу всіх державних органів, оскільки тією чи іншою мірою вони всі здійснюють повноваження із застосування норм права. Спробуємо визначитись, який державний орган дійсно може називатися правоохоронним і які у зв’язку з цим перед ним повинні стояти завдання.

До ознак правоохоронних органів відносяться їх:

• державно владний, юрисдикційний характер;
• під законність та точна регламентованість діяльності;
• правозастосовна суть рішень, що приймаються ними, застосування державного примусу в процесі виконання покладених на них завдань.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що термін «правоохоронні органи» є збірним, об’єднує декілька груп уповноважених державою органів, які за характером встановлених законом повноважень щодо здійснення правоохоронної діяльності є спеціалізованими з охорони прав і законних інтересів особи, суспільства, держави або виконують правоохоронну функцію поряд з іншими функціями. Тому при вивченні навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи України» відповідні органи розглядаються не окремо, а в системі, сукупності, підкреслюючи їх взаємодію.

В літературних джерелах дається ряд визначень поняття правоохоронних органів. Ось декілька з них.

Правоохоронними органами називаються державні та недержавні (громадські) органи, установи та організації, основним завданням діяльності яких є забезпечення законності, боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями [34].

Правоохоронні органи – це спеціально уповноважені органи держави, на які покладається охорона прав юридичних та фізичних осіб шляхом застосування юридичних засобів впливу відповідно до закону і за передбаченою процедурою [35].

Правоохоронні органи – це державні органи, основним (або головним) предметом діяльності якого є законодавчо визначенні функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності [36].

До ознак правоохоронних органів відносяться їх державно-владний, юрисдикційний характер; підзаконність та точна регламентованість діяльності; правозастосовна суть рішень, що приймаються ними, застосування державного примусу в процесі виконання покладених на них завдань.

Вважаємо, що правильним буде до правоохоронних органів відносити лише державні органи, як наділенні вищезазначеними ознаками.

2. Предмет і система навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи України»

Судові та правоохоронні органи України – одна з основних правових дисциплін, яка вивчається на першому (другому) курсі у вищих юридичних навчальних закладах. Вона вивчає основні поняття щодо організації та діяльності суду, прокуратури, інших правоохоронних органів. Судові та правоохоронні органи України – своєрідний вступ до вивчення інших профілюючих юридичних дисциплін, матеріальних й процесуальних галузей українського права. Без знання питань організації, діяльності судів, прокуратури, їх завдань і повноважень неможливо засвоїти порядок їх діяльності, застосування ними правових норм, взаємини між ними у вирішенні завдань зміцнення законності і правопорядку.

Предмет будь-якої навчальної дисципліни визначається юридичною проблематикою, що підлягає вивченню. З урахування цих загальних положень необхідно виходити при визначенні предмету і навчальної дисципліни “Судові та правоохоронні органи України”.

Предметом даної дисципліни є система знань щодо нормативно-правової бази, основних засад організації, завдань, повноважень та основних напрямів діяльності державних органів та недержавних правових (самоврядних) інститутів з діяльності у судовій сфері, а також правоохорони так і правозахисту, взаємодію між ними та з державними органами різних гілок влади.

Предмет вивчення дисципліни СПОУ слід відрізняти в широкому і вузькому розумінні.

У широкому – це дослідження виникнення і сучасна побудова всіх правоохоронних органів держави: суду, прокуратури, Міністерства юстиції, МВС і Національної поліції України, СБУ, нотаріату, громадських організацій, які займаються правоохоронною діяльністю, їх завдання, порядок утворення, склад, система і структура.

У вузькому розумінні – це норми ряду галузей права, в яких закріплено побудову правоохоронних органів та їх повноваження.

У нормах конституційного права закріплено суспільний і державний устрій України, побудова механізму всієї нашої держави, у тому числі і таких важливих правоохоронних органів, як суд і прокуратура. Знаходить своє закріплене призначення нотаріату і адвокатури в суспільстві, а також передбачено наявність в механізмі держави таких правоохоронних органів як Мін’юст, МВС, Національна поліція. Отже, усі норми конституційного права, які стосуються зазначених органів і організацій входять до безпосереднього предмету вивчення нашої дисципліни. Більш детально побудову правоохоронних органів регламентовано іншими галузями права, наприклад, адміністративним, кримінальним процесуальним, цивільним процесуальним, фінансовим та іншими, у зв’язку з чим ці норми теж є складовою частиною курсу, який вивчається.

З урахуванням цього дисципліну “Судові та правоохоронні органи України” можна визначити яктаку, в рамках якої вивчаються основи організації та найбільш істотні напрями і завдання діяльності судових, правоохоронних та правозахисних органів, їх взаємодія один з одним та іншими органами держави[37] .

Система чи зовнішня побудова курсу “Судові та правоохоронні органи України” включає в себе дві частини: загальну і особливу. ( ММ )

Загальна частина присвячена таким основним, вихідним положенням як поняття, предмет, завдання навчальної дисципліни, законодавчі джерела дисципліни, методи пізнання, співвідношення з іншими навчальними дисциплінами.

Особлива частина розглядає всі і кожен окремо судовий, правоохоронний та правозахисний орган, його виникнення, організацію, побудову, внутрішню систему і структуру, цілі, завдання та функції.

Систему дисципліни складає сукупність взаємопов’язаних між собою проблем і питань, які вивчаються в даній дисципліні і складаються з наступних тем:

1. Предмет, система та основні поняття навчальної дисципліни “Судові та правоохоронні органи України”.
2. Судова влада в Україні.
3. Конституційний Суд України.
4. Органи прокуратури.
5. МВС і Національна поліція України.
6. Органи досудового розслідування в Україні.
7. Адвокатура України.
8. Нотаріат в Україні.
9. Служба безпеки України.
10. Міжнародна організація кримінальної поліції – Інтерпол.

Навчальна дисципліна “Судові та правоохоронні органи України” займає самостійне місце в системі юридичних дисциплін. У той же час він тісно пов’язаний і взаємодіє з іншими галузями права, науками та навчальними дисциплінами. Насамперед, необхідно вказати на його поєднання з конституційним правом. Про це вже зазначалось вище. У Конституції України закріплено більшість принципів правосуддя, кримінального процесу, основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина (розділ 2 Основного Закону), наявні норми, які регламентують напрямки діяльності прокуратури (розділ 7), визначено систему судоустрою, закріплено гарантії незалежності суддів, основні засади судочинства, окреслена компетенція Вищої ради правосуддя щодо формування суддівського корпусу (розділ 8).

Діяльність правоохоронних органів та суду тісно пов’язана з системою знань, які є предметом вивчення теорії держави і права, історіїдержави та права. Пізнання багатьох питань організації та діяльності суду, правоохоронних органів вимагає бачення конкретних правових явищ у розвитку на фоні історичних подій, в порівнянні з накопиченим правовим досвідом як в нашій країні, так і за її межами.

Навчальна дисципліна має тісний зв’язок з кримінальним та цивільним процесом. Кримінальний процес визначає порядок діяльності суду, органів досудового розслідування, прокуратури щодо досудового розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ. Наявні норми, що визначають компетенцію прокурора на різних стадіях кримінального провадження та правове становище захисника (адвоката) у кримінальному провадженні (ст.ст. 22, 45-54 КПК).

Може йти мова про зв’язок спецкурсу з адміністративним правом та адміністративним процесом, теорією оперативно-розшукової діяльності, криміналістикою, судовою психологією. Якщо взяти будь-яку юридичну навчальну дисципліну, що вивчається в нашому навчальному закладі, то без ускладнень можливо віднайти зв’язок з курсом “Судові та правоохоронні органи в Україні”. Для самостійної роботи Вам пропонується встановити зв’язок дисципліни з виконавчим правом, судовою медициною, судовою психіатрією, кримінологією, кримінальним правом.

На старших курсах викладаються дисципліни «Адвокатура України», «Нотаріат в Україні», «Основи управління Національною поліцією», «Управління Національною поліцією», що істотно доповнюють матеріали дисципліни «Судові та правоохоронні органи України».

Не ізольована дисципліна «Судові та правоохоронні органи України» від жодної з юридичних дисциплін, адже будь-яка зі сфер правового регулювання вимагає захисту, який здійснюють уповноважені на те судові, правоохоронні та правозахисні органи.

3. Нормативні акти з навчальної дисципліни “Судові та правоохоронні органи України”

Оскільки предмет цієї дисципліни є комплексним, пізнання основ організації судової влади та правоохоронних органів потребує вивчення значної кількості нормативно-правових актів. Адже діяльність кожного правоохоронного органу регламентується багатьма актами законодавства.

Усі нормативно-правові акти залежно від їх змісту (предмета) можна поділити на групи. Це: 1) акти загального характеру; 2) нормативні акти щодо організації й функціонування органів: а) судової влади і суддів; б) юстиції і установ, що здійснюють виконання судових рішень; в) прокуратури; г) досудового розслідування злочинів; ґ) з надання правової допомоги; д) нотаріату.

Акти загального характеру. Розглянемо їх детальніше.

Конституція України. Конституція має найвищу юридичну силу. Звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ст. 8). Визначається також, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України (ст. 124).

Згідно зі ст. 19 Основного Закону органи державної влади, до яких належить більшість правоохоронних органів, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України. Конституція України гарантує, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом, і забезпечує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, службових і службових осіб (ст. 55). Основний Закон закріплює принципи побудови судової системи (ч. 1 ст. 125), основні засади судочинства (ч. 3 ст. 129), закладає підвалини для визначення статусу суддів (статті 127-129) і засади фінансування судів (ст. 130).

Для дисципліни “Судові та правоохоронні органів» першочергове значення мають положення розділів: II – «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»; VIII – «Правосуддя»; XII – «Конституційний Суд України» Основного Закону.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до ст. 9 Конституції України такі чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства. Серед таких міжнародних правових актів є низка договорів, що визначають способи захисту прав і свобод людини, вимоги до організації судової влади, забезпечення її незалежності та ін. Найважливішими з них є:

• Загальна декларація прав людини, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.;
• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.;
• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.;
• Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів обходження або покарання;
• Основні принципи незалежності суддів, схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 13 грудня 1985 р., та ін.

Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) регламентує; а) процедуру досудового розслідування злочинів; б) повноваження прокурора з кримінального переслідування злочинів; в) принципи судочинства; г) процедуру розгляду справ у всіх судових інстанціях; д) порядок оскарження рішень суду та ін.

КПК 2012 р. наводить 22 загальні засади кримінального судочинства, яким повинні відповідати зміст і форма кримінального провадження, а саме: верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, повага до людської гідності, забезпечення права на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємниця спілкування, невтручання у приватне життя, недоторканність права власності, презумпція невинності й забезпечення доведеності вини, свобода від самовикриття і право не свідчити проти близьких родичів і членів сім’ї, заборона двічі притягати до кримінальної відповідальності за одне й те ж саме правопорушення, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя й обов’язковість судових рішень, змагальність сторін і свобода на подання ними до суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, безпосередність дослідження показань, речей і документів, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, публічність, диспозитивність, гласність і відкритість судового провадження і його повне фіксування технічними засобами, розумність строків, мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

Законодавство про судову владу і статус суддів. Нормативно-правові акти, які регулюють питання організації й реалізації судової влади в Україні, прийняті відповідно й у розвиток конституційних положень. До них належать Закони України: «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 р.[38]; «Про судоустрій і статус суддів» від 7 червня 2016 р.[39]; «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 р.[40] «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р.[41]; «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 р.;[42] «Про Вищий антикорупційний суд» від 7 червня 2018 р.[43] «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 р.[44]; «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 5 червня 2012 р.[45]; «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.[46]; «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.[47] та ін.

Важливе значення для регламентації організації судової влади мають акти програмного характеру, які закладають підвалини для реформування органів юстиції. До них належать: Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 р., і Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, затверджена Указом Президента України від 24 травня 2012 р.

Законодавство про органи юстиції її органи, що здійснюють виконання судових рішень. До правових основ діяльності Міністерства юстиції України належать такі акти: положення «Про Міністерство юстиції України», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 02 лип. 2014 р. № 228[48]; «Про затвердження положень про територіальні органи Міністерства юстиції України», схвалене наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 р. Останнім визначається діяльність Головних управлінь Мін’юсту в АРК, областях, містах Києві і Севастополі, а також районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних, міжрайонних управлінь юстиції.

Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 р. визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус [49].

Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 р. визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (службових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку[50]. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 р.[51]. На Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Законодавство про діяльність органів прокуратури. До нормативно-правових актів, що регламентують організацію й діяльність прокуратури, належать: Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р.[52], а також накази, розпорядження, інструкції Генерального прокурора.

Законодавство про органи досудового розслідування злочинів.

Численна група нормативно-правових актів, що регламентують досудове розслідування злочинів, охоплює: КПК від 13 квітня 2012 р.[53] ; Митний кодекс України від 13 березня 2012 р.[54] ; Закони України: «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 р.[55] ; «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р.[56] ; «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. [57] ; «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.; Положення, затверджені Кабінетом Міністрів України: «Про Державну фіскальну службу України» вiд 21 травня 2014 р. № 236/2014[58] ; «Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 28 жовтня 2015 р. № 878 [59] та ін.

У рамках дисципліни, що вивчається, немає необхідності досконально засвоювати повний зміст зазначених нормативно-правових актів. До її предмета належать положення, що стосуються кола органів, які виявляють і розслідують злочини, їх структури, основних повноважень, взаємодії між собою та іншими державними й недержавними органами.

Законодавство про організацію правової допомоги. Право кожного на правову допомогу передбачено Конституцією України. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р.[60] містить завдання, принципи й організаційні форми діяльності адвокатури, види й гарантії адвокатської діяльності, основи правового статусу адвоката, підстави й порядок притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Важливу роль у забезпеченні права на правову допомогу відіграє Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні 2006 р., більшість положень якої реалізовано в ухваленому нещодавно Законі України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р.[61] , що вперше визначив механізм надання правової допомоги громадянам, які не в змозі оплатити послуги кваліфікованого фахового юриста, і створив передумови для розвитку мережі установ, що надаватимуть відповідні послуги громадянам.

Законодавство про нотаріат. Центральне місце серед нормативно-правових актів, які регулюють діяльність нотаріату, займає Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р.[62]. Питання організації й діяльності цього органу в Україні визначаються також указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України, інструкціями й наказами Міністерства юстиції України.

Рекомендована література

1. Господарський процесуальний кодекс України: прийн. 6 листопада 1991 р. {Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2234-VIII від 07.12.2017}// [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12.
2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів»: чинне законодавство станом на 30.09.2018 р. (ОФІЦ. ТЕКСТ). – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2018. – 146 с. – (Закони України).
3. Кодекс адміністративного судочинства України: прийн. від 6 липня 2005 р.{Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2234-VIII від 07.12.2017}// [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15.
4. Конституція України від 28 червня 1996 року // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
5. Кримінальний процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 верес. 2018 р. : (офіц. текст). – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2018. – 408 с.
6. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 5 липня 2012 року // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.
7. Про безоплатну правову допомогу: Закон України від 2 червня 2011 року // [Текст]: офіц. текст: за станом на 26 жовтня 2014 року // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3460-17.
8. Про Вищий антикорупційний суд: Закон України від 7 червня 2018 року № 2447-VIII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2018. – № 24. – Ст. 212.
9. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21 грудня 2016 року № 1798 –VIII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2017 – № 7-8. – Ст.50.
10. Про Державну фіскальну службу України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 21 травня 2014 року № 236/2014 // [Текст]: офіц. текст: за станом на 14 жовтня 2014 року // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/236-2014-%D0%BF.
11. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/192-19.
12. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України: Постанова Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/228-2014-%D0%BF.
13. Про Конституційний Суд України: Закон України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-19.
14. Про Національну гвардію України: Закон України від 13 березня 2014 року // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 17. – Ст. 594 // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/876-18.
15. Про Національну поліцію: Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VIII // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19.
16. Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39.
17. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22.
18. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 р. // [Текст]: офіц. текст: за станом на 14 жовтня 2014 року [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1697-18.
19. Про Службу безпеки України : Закон України від 25 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27.
20. Цивільний процесуальний кодекс України: прийн. 18 березня 2004 р. {Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2268-VIII від 18.01.2018}// [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.
21. Басай В.Д. Судові та правоохоронні органи України. Підручник. Видавничо-проліграфічне товариство «Вік», 2001. – 631 с.
22. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А., Правоохранительные органы: Учебник для юридических вузов и факультетов. – 4-е, издание, испр. и дополн. – М., Зерцало, 1998. – 416 с.
23. Кримінальний процес : підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я Тацій, А. Р.Туманянц та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – Х. : Право, 2013. – 824 с.
24. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.: Юстініан, 2012. – 1224 с.
25. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.: за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – 768 с.
26. Курс лекцій з кримінального процесу за новим Кримінальним процесуальним кодексом України : Загальна частина / В. В. Рожнова, Д. О. Савицький, Я. Ю. Конюшенко та ін. – К. : Нац. акад. внутр. справ, 2012. – 280 с.
27. Курс лекцій з кримінального процесу за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. (Особлива частина) / О. Ю. Хабло, О. С. Степанов, Л. Д. Удалова та ін. – К. : Нац. акад. внутр. справ, 2012. – 200 с.
28. Організація судових та правоохоронних органів : підручник / І. Є. Марочкін, Л. М. Москвич, М. П. Каркач та ін. ; за ред. І. Є. Марочкіна. – Х.: Право, 2014. – 448 с.
29. Погорецький М.А, Яновська О.Г. Адвокатура України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2014. – 368 с.
30. Полянський Ю.Є. Прокуратура в Україні: Навчально–методичний посібник // Одеська нац. юрид. академія. – О.: Юрид. література, 2000. – 108 с.
31. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник /Міністерство освіти і науки України. О.С. Захарова, В.Я. Карабань, В.С. Ковальський (кер. авт. кол.) та ін.: Відповід. Ред. В. Маляренко. – Київ: Юрінком Інтер, 2004. – 375 с.
32. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник / О.С. Захарова, В.С. Ковальський, В.С. Лукомський та ін.; Відп. ред. В. Маляренко. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2007. –352 с.
33. Тимченко С.М. Судові та правоохоронні органи України. Навчальний посібник. – К.: “Центр навчальної літератури”, 2004. – 304 с.
34. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. Видання 12-те доповн. і перероб. – К.: Алерта, 2016. – 810 с.
35. Шумський П.В. Прокуратура України: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – Київ: “Вентурі”. – 1998. – 336 с.
36. Яновська О.Г. Адвокатура України: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 280 с.