Навчальні матеріали
ТЕМА 2. СУДОВА ВЛАДА В УКРАЇНІ
1. Поняття, ознаки судової влади, її співвідношення з іншими гілками влади
Виникнення судової влади сягає в далеке минуле, а процес її розвитку триває вже багато століть і пройшов декілька етапів. Цей розвиток не був поступовий, судова влада розвивалася у межах історичних умов становлення конкретних держав.
Важливий етап у розвитку теорії поділу влади, визначенні ролі й місця судової влади пов’язаний з іменем англійського педагога, філософа Джона Локка. Проблемам державної влади, становлення політичного суспільства й держави приділяється увага в його трактаті «Про громадянське правління».
Але найбільш повно й послідовно концепція поділу влади викладена французьким юристом XVIII ст. Ш. Монтеск’є у праці «Про дух законів». На його думку, перша влада – законодавча – видає і скасовує закони, друга – виконавча – відає зовнішніми зносинами й забезпечує безпеку держави, третя – судова – карає злочинців і стримує зіткнення двох перших. Головним у доктрині поділу влади, з його точки зору, є неприпустимість поєднання різних гілок влади в руках однієї особи чи органу: «Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат створюватиме тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Коли вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян потраплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем»[1].
Розроблена Ш. Монтеск’є концепція поділу влад, що діє на основі права та взаємного стримування її гілок з метою найповнішого забезпечення прав і свобод людини, стала ядром класичної теорії поділу влади. Його вчення мало певний вплив на досвід конституціоналізму країн Заходу. Багато текстів конституцій цих держав відносять до органів державної влади лише основні центральні органи держави. Законодавча влада підпорядковується парламенту, виконавча – президентові й уряду, судова – судам, які очолює вища судова інстанція.
Але доля доктрини поділу влади виявилася непростою. Протягом двох минулих століть було немало намагань визнати поділ влади застарілим, нереальним, таким, що суперечить потребам соціального прогресу. Було висловлено багато протилежних думок. Так, Г. Гегель застерігав від «абсолютної самостійності» гілок влади щодо одна одної, що може призвести до взаємної ворожнечі, і закликав не до рівноваги або відокремлення окремих гілок, а до їх єдності [2]. I. Кант указував на необхідність їх взаємного доповнення, зв’язку й узгодженості задля блага держави[3].
В історії українського державотворення перші спроби конституційного закріплення судової влади пов’язані з історично відомим документом “Пакти і Конституція законів та вольностей Війська Запорізького”, написаним Пилипом Орликом ще у 1710 році. Там були закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема, надавались гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.
Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у ІІІ Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р.). Вона фактично виходила з принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. Там же говорилось про повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.
В радянський період в Конституціях 1919, 1937, 1978 років принципи розподілу влад не знайшли свого закріплення. Мова йшла лише про судову систему та деякі принципи правосуддя.
Поняття “судова влада” в документі конституційного рівня вперше з’явилось в нашому законодавстві у Конституційному договорі “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні” на період до прийняття нової Конституції України” (8 червня 1995 р.). За цим договором державна влада будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст. 36).
Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст.6). Наведені положення дають підстави вважати, що судова влада – один із проявів державної влади в цілому.
Судова влада стала об’єктом самостійного наукового дослідження лише в рамках теорії поділу влади. Якщо феномен влади досліджується вже тисячоліття, то судова влада як самостійне соціальне явище звертає на себе увагу вчених близько трьохсот років.
Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу – суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він із характеристикою судової системи, принципами її організації, правовим статусом суддів, місцем суду в системі інших державних органів.
Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду щодо розгляду й вирішення у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.
Третій підхід (організаційно-функціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно із законом органів, наділених виключними повноваженнями щодо розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.
Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних проявів, державно-атрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її із законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.
Нерідко судову владу ототожнюють з судом, як державним органом. Це не вірно, бо владою є все те, що даний конкретний орган взмозі зробити. По суті влада – це є повноваження, функція, але не сам орган. Тому поняттю судової влади притаманні дві характерні ознаки: по-перше, судова влада може бути реалізована за допомогою спеціально створених державних органів – судів; по-друге, суди повинні бути наділені притаманними, властивими лише їм способами і можливостями правового впливу. Ці ознаки взаємоповʼязані і взаємозалежні. Їх не можна ізолювати один від одного або протиставляти.
Буде помилкою прирівнювати судову владу до суду як до установи, державного органу (нерідко говорять: “Судова влада – це судˮ). Вченні зазначають, що ше більшою помилкою і навіть свідченням низького рівня правової культури є іноді схильність називати судовою владою службових (посадових) осіб, які працюють в судових установах. У звʼязку з цим важко визнати правильними міркування, що зустрічаються про“організацію судової владиˮ, “про вдосконалення структури і організації такої владиˮ тощо. Організувати або реорганізувати можна орган, установу, підприємство, організацію або їх систему. Іншими словами, владою слід вважати не орган або посадову особ, а те, що вони можуть і в змозі зробити. По суті, це повноваження, функція, але не її виконавець. Користуючись театральною термінологією, цілком припустимо стверджувати, що влада – це роль, але не актор[4].
Досить часто зустрічається поширене невиправдане прагнення прирівнювати судову владу до якогось одного з видів судової діяльності. Нерідко про судову владу говорять і пишуть як про синонім правосуддя і навпаки.
У подальшому про правосуддя буде сказано достатньо докладно, і це дозволить переконатися, що “судова владаˮ і “правосуддяˮ – поняття споріднені, близькі за змістом, але не тотожні. Правосуддя – важливий прояв судової влади, але не єдиний. Терміни “правосуддя” і “судова влада” не є рівнозначними. Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя.
Судову владу реалізують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Правосуддя означає зміст судової влади, є одним з видів її діяльності. Через правосуддя, як правову форму судової діяльності, захищаються та охороняються права людей і організацій, притягуються до відповідальності особи, які вчинили правопорушення, тобто здійснюється судова влада. Конституцією України (стаття 124) передбачено, що правосуддя в нашій державі здійснюють виключно суди і що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Це специфічне судове повноваження.
Поряд з тим, судова влада наділена рядом інших повноважень, які мають велике соціальне значення. До них відносять наступні:
- здійснення правосуддя;
- конституційний контроль;
- контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних і посадових осіб;
- формування органів суддівського самоврядування;
- роз’яснення судам... актів застосування законодавства;
- утворення державної судової адміністрації [5].
Таким чином, якщо діяльність суду характеризується в Україні як владна, то слід визнати, що особливості такого соціального феномену, як влада, повинні мати в ній своє адекватне відбиття. Розкриваючи поняття «судова влада», треба враховувати такі положення:
- за своїми властивостями судова влада є державною з усіма належними владі атрибутами й чітко визначеною компетенцією;
- вона є одним із продуктів застосування принципу поділу державної влади з ознаками незалежності й самостійності, що випливають із цього принципу;
- судова влада повинна мати такі механізми забезпечення її функціонування, які гарантували б її самостійність;
- вона здійснюється в певних організаційних і процесуальних формах, установлених у законі;
- судова влада має універсальний і виключний характер;
- вона здійснюється на професійній основі.
Отже, основу судової влади, безумовно, складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією. Головним їх призначенням є вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Судовій владі відводиться особлива роль арбітра у спорах про право. Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будь-який державний орган, а лише суд із притаманними тільки йому повноваженнями впливу на поведінку людей, а через це – і на процеси, що відбуваються в суспільстві.
Вказане дає можливість дійти висновку про те, що судова влада – це самостійна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами – судами, і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю у визначеній законом процедурі і з забезпеченням виконання, шляхом застосування юридичної відповідальності.
У юридичних літературних джерелах можна знайти і таке визначення, що судова влада – це самостійна і незалежна гілка державної влади, що створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою і громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади і посадовими особами; контролю за дотриманням прав громадян при розслідуванні кримінальних правопорушень і проведенні оперативно-розшукової діяльності; встановлення найбільш значимих юридичних фактів [6].
Основні ознаки судової влади
Судова влада, будучи самостійною і незалежною гілкою державної влади, володіє цілим рядом ознак, що розкривають її суть, дозволяють відмежувати її від інших гілок державної влади.
Зупинимося на найважливіших з них, а саме:
а) виключність;
б) самостійність;
в) повнота;
г) законність;
д) незалежність.
Виключність судової влади характеризується низкою властивостей.
По-перше, це означає, що жодний інший орган державної влади і управління не має права брати на себе компетенцію судової влади. Судова влада здійснюється винятково спеціальними державними органами — судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 ст. 124 Конституції України). З цього випливає, що тільки органи судової влади мають право вирішувати усі правові спори.
По-друге, винесення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, і це положення підкреслює виключність судових рішень. Держава тільки суду довіряє право використовувати примусові повноваження державної влади, а саме:
- у встановленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції у цивільній справі;
- визнавати особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення;
- призначати покарання у кримінальному провадженні (кримінальній справі).
Рішення суду є обов’язковими для виконання усіма державними органами і посадовими особами.
По-третє, виключне правове становище суду в системі державних органів визначається Конституцією та іншими нормативними актами України. Формування системи органів державної влади, порядок їх організації та діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість створення надзвичайних та особливих судів, як про це сказано в ч. 5 ст. 125 Конституції, законодавство про судоустрій і статус суддів допускає певну диференціацію судових органів для вирішення різних категорій справ. Іншими словами, діюче законодавство закріплює можливість певної спеціалізації судів. Вони розрізнятимуться за своєю предметною підсудністю та процесуальною формою судочинства.
По-четверте, виключність судової влади характеризується особливим порядком формування судового корпусу і притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що ставляться до судді, його обов’язки при здійсненні правосуддя і поза судовою діяльністю, є специфічними і чітко окресленими у чинному законодавстві.
По-п’яте, зазначеній ознаці іманентна й виключність правового становища особи у сфері здійснення правосуддя. Саме у судовому провадженні права і обов’язки учасників процесу детально регламентовані й забезпечені відповідними гарантіями, зокрема, передбаченими Конституцією та процесуальним законодавством України.
Так, відповідно до ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ця норма дублюється і в статті 17 КПК. Цьому передує ретельне дослідження судом обставин справи, при якому враховуються як пом’якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, що підкреслює виключність правового становища особи – обвинуваченого (підсудного).
Самостійність судової влади обумовлена конституційним принципом розподілу влад. Кожна з гілок влади самостійно виконує лише їй притаманні функції, не підпорядковуючись одна одній. Судова влада покликана захищати свободи громадян, конституційний лад України, забезпечувати відповідність актів законодавчої та виконавчої влади Конституції України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства (ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”(далі – Закону) . Рішення, що виносяться органами судової влади, внаслідок зазначеної ознаки не потребують будь-якого затвердження іншими владами.
Повнота судової влади пов’язана з межами компетенції, тобто з обсягом судової влади і завершеністю рішень, що приймаються відповідними органами; обов’язковістю цих рішень (п. 9 ст. 129 Конституції). У межах, визначених Конституцією України, при вирішенні спорів роль арбітра без будь-яких винятків належить судовій владі. В даному разі судова влада поширюється на коло відносин, що виникають між різними суб’єктами (між громадянами, громадянами і державою). Судові рішення, що набрали чинності, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом (п. 2, 4 ст. 13 Закону).
Підзаконність судової влади полягає у відповідності закону судових структур та судових процедур. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”. Законодавчою основою функціонування судової влади в Україні є Конституція, закони України “Про судоустрій і статус суддів”, “Про Конституційний Суд України” та ін. В цих нормативних актах встановлюються компетенція, порядок утворення, структура та основні функції судів, а також регулюються питання їхнього матеріально-технічного і організаційного забезпечення. Одні з них детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що пред’являються до них, містять гарантії незалежності суддів. Інші регулюють процедурні аспекти діяльності судів – кримінальні процесуальні, цивільні процесуальні, господарські процесуальні.
Таким чином, єдність судової влади в Україні забезпечується сукупністю актів національного законодавства про судоустрій і судочинство, їхнім однаковим застосуванням судами на всій території України, фінансуванням судів з державного бюджету, єдиним статусом суддів.
Незалежність судової влади – один з головних принципів ефективної діяльності суду. Він має два рівні – зовнішній і внутрішній. Зовнішній рівень, у свою чергу, диференціюється на політичну і соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності обумовлений суспільно-політичною обстановкою, в якій здійснюється діяльність суду. При цьому важливо наголосити, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу.
Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності, політичного плюралізму. Даний рівень незалежності зафіксований в ст. 126, 127 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 6, та ч. 1 ст. 48 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”. У даних законодавчих актах встановлено, що: «Cуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої».
Забезпечення прогресивних перетворень потребує й соціально-економічної незалежності судової влади. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя (ст. 130 Конституції України). Відповідно до ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” суддям гарантується суддівська винагорода, яка виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:
2) перебування на адміністративній посаді в суді;
4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Базовий розмір посадового окладу судді становить:
1) судді місцевого суду – 30 прожиткових мінімумів для працюючих осіб розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду – 50 прожиткових мінімумів для працюючих осіб розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
3) судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів для працюючих осіб розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Суддям надається щорічна відпустка. Відповідно до ст. 136 Закону України “Про судоустрій і статус суддівˮ, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.
Після призначення на посаду суддя, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду органами місцевого самоврядування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Суді та члени їхніх сімей перебувають під державним захистом. Окрім цього судді наділенні пакетом соціальної допомоги перебуваючи у відставці (ст.140, 142-145 Закону). Суддя і члени його сім’ї мають право на безплатне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров’я, пенсію або грошове утримання судді у відставці.
Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку, власне діяльність суду щодо здійснення правосуддя, а з другого – статутні гарантії суддів. Правозабезпечуючими гарантіями режиму незалежного правосуддя є насамперед Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, чинне цивільне процесуальне, кримінальне процесуальне та інше законодавство, яке передбачає відповідальність за втручання у діяльність суду, таємницю наради суддів та заборону вимагати її розголошення. Суддя, крім того, не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків установлених законом (ч. 3 ст. 48 Закону). Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 4 від 12 квітня 1996 року вказав на те, що на всі випадки втручання в діяльність суду суддя повинен реагувати окремими ухвалами чи постановами, а якщо в таких діях є ознаки злочину, передбаченого окремими статтями Кримінального кодексу, – вирішувати питання про початок кримінального провадження. В п. 4 постанови роз’яснюється поняття втручання у діяльність по здійсненню правосуддя. Під ним розуміється “будь-який вплив на суддю чи народного засідателя (прохання, вказівку, вимогу, критику судді в засобах масової інформації до вирішення справи тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити їх до вчинення чи не вчинення певних процесуальних дій або ухвалення бажаного судового рішення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів (обіцянок різних вигод, погрози тощо), в якій стадії процесу і в діяльності суду якої інстанції здійснюється втручання ”[7].
За ст. 376 Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконання ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення. Стаття 377 КК передбачає відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо судді у зв’язку з його діяльністю пов’язаною із здійсненням правосуддя.
Важливою гарантією незалежності суддів є також норми цивільного процесуального, господарського процесуального законодавства. Вони забезпечують рух справи у визначеному порядку, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дають змогу суддям розглядати і вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази й незалежно від будь-якого впливу.
Торкаючись статутних аспектів незалежності судової влади, зазначимо, що ст. 128 Конституції України та ст.69 -82 Закон України “Про судоустрій і статус суддів” закріпили принципи формування судової системи, вказавши вимоги до кандидатів на посаду судді порядок та призначення суддів. Призначення на посаду судді Президентом України є оптимальним і забезпечує його незалежність. Такий порядок дає змогу уникнути впливу на суддів з боку місцевих органів влади.
Як підсумок вищевикладеному, слід зробити посилання на частину 5 статті 48 Закону України “Про судоустрій і статус суддівˮ де вказано, що незалежність судді забезпечується:
1) особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;
2) недоторканністю та імунітетом судді;
3) незмінюваністю судді;
4) порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;
5) забороною втручання у здійснення правосуддя;
6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;
8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;
9) функціонуванням органів суддівського самоврядування;
10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;
11) правом судді на відставку.
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судді і не посягати на неї.
Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі вже згадуваного «механізму стримувань і противаг», що на практиці виглядає в такий спосіб.
Органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них нормативно-правову базу. Вона охоплює організацію судової системи і визначає порядок діяльності судів (процесуальне право). Крім того, орган законодавчої влади (Верховна Рада України) разом із Президентом України беруть участь у формуванні системи судоустрою України — призначенні суддів [8]. Але, будучи призначені на посаду органами законодавчої влади, судді їм не підлеглі, і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків і інших судових рішень. Разом з тим, бюджет судів приймає Верховна Рада України.
У свою чергу, судді Конституційного Суду України наглядають за конституційністю законів, прийнятих Верховною Радою, що згодом можуть застосовуватися при розгляді справи.
Що стосується взаємин з органами виконавчої влади, то суд може скасовувати суперечливі Конституції України і законам акти органів державного управління; незаконні рішення адміністрацій підприємств, установ і організацій, розглядати скарги громадян на незаконні дії органів державного управління. Згідно статті 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в Україні утворюються адміністративні суди, що розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління і місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), тобто вирішують питання законності дій і розпоряджень органів виконавчої влади на місцях і органів місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд утворюється і ліквідовується законом.
Проект закону про утворення чи ліквідацію суду вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судоустрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізації видатків державного бюджету або зміна адміністративно-територіального устрою.
Кількість суддів у суді визначає Державна судова адміністрація України за погодженням з Вищою радою правосуддя з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, передбачених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів (ч. 6 ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Правова основа діяльності судової влади
В Україні судова влада знаходиться в процесі становлення, однак вона вже має достатню самостійність і незалежність в механізмі держави, зайняла міцні позиції серед інших гілок влади. Такому становищу судової влади в Україні на сучасному етапі її розвитку багато в чому сприяло прийняття Верховною Радою України Конституції України (у якій глава VIII закріплює правові основи організації правосуддя, а глава XII — Конституційного Суду України), а також цілого ряду закодавчих актів, що стосуються реорганізації судоустрою, статусу суддів, незалежності судової влади, приведення її у відповідність до європейських стандартів.
До них зокрема, відносяться:
1. Законодавство про судову владу і статус суддів. Нормативно-правові акти, які регулюють питання організації й реалізації судової влади в Україні, прийняті відповідно й у розвиток конституційних положень. До них належать закони України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р., «Про Конституційний Суд України» від 17 липня 2017 р.; «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р.; «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 р.; « Про Вищий антикорупційний суд» від 7 червня 2018 р.; «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 р.; «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 5 червня 2012 р.; «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.; «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. та ін.
Важливе значення для регламентації організації судової влади мають акти програмного характеру, які закладають підвалини для реформування органів юстиції. До них належать: Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 р., і Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, затверджена Указом Президента України від 24 травня 2012 р.
2. Законодавство про органи юстиції й органи, що здійснюють виконання судових рішень. До правових основ діяльності Міністерства юстиції України належать такі акти: положення «Про Міністерство юстиції України», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 2 лип. 2014 р. № 228; «Про затвердження Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі» схвалене наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 р. № 1707/5 {Назва в редакції Наказу Міністерства юстиції №3303/5 від 22.11.2016 }.
Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 року № 1403-VIII визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус[9]. Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів і осіб, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку[10].
Діяльність органів Державної кримінально-виконавчої служби України визначається Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року N 2713-IV[11], Кримінально-виконавчим кодексом України від 11 липня 2011 р. та Кримінальний процесуальний кодекс України від 12 квітня 2012 р.[12].
Таким чином як підсумок першого питання лекції ще раз зазначимо, що судова влада – це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.
Судова влада, будучи самостійною і незалежною гілкою державної влади, володіє цілим рядом ознак, що розкривають її суть, дозволяють відмежувати її від інших гілок державної влади.
Наведене визначення судової влади не є вичерпним. Сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм її реалізації, функцій, засад організації та діяльності, що і буде предметом нашої подальшої лекції.
2. Форми реалізації судової влади та її функції
Реалізація судової влади завжди здійснюється у певній формі – передбаченій законом процедурі судочинства. Ця процедура чітко встановлює, що має здійснюватися в суді при підготовці до розгляду та судовому розгляді справ. Головне її завдання – забезпечити законне, мотивоване і справедливе рішення. Зазначені процедури засновані на гласності, забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення, можливості участі представників народу у прийнятті рішення у справі, рівності сторін та на інших принципах, про які докладніше йтиметься далі.
Установлені для органів законодавчої й виконавчої гілок влади процедури (регламенти) не містять тієї точності та всебічності, що характерні для порядку розгляду й вирішення справ у судах.
Варто ще раз нагадати, що слід розуміти під поняттям «правосуддя», «судова влада» та розглянемо ще однин термін « судочинство». Під правосуддям розуміється діяльність суддів по розгляду і вирішення судових справ. На відміну від правосуддя, судова влада — цеправо судових органів, яким вони наділені за законом,можливість здійснювати широкі юрисдикційні повноваження;правовий статус судів, як органів державної влади. А ось, термін «судочинство», включає в себе діяльність судів щодо розгляду і вирішення справ, віднесених до їхньої компетенції, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права й обов’язки, вступають у процесуальні відносини із судом. Нескладно помітити, що за своїм змістом «судочинство» достатньо близьке поняттю «правосуддя». Відмінність полягає в тому, що правосуддя – це діяльність лише судових органів щодо реалізації судової влади, а судочинство, зокрема й цивільне, кримінальне, адміністративне та господарське – це провадження, що включає в себе діяльність суду та інших суб’єктів. Так, наприклад, потерпілий, підсудний, свідок можуть брати участь у проведенні слідчих (розшукових) дій; будь-який громадянин чи юридична особа вправі звернутися до суду із заявою (позовом) про відшкодування заподіяної їм матеріальної шкоди. Таким чином поняття«судочинство» більш широке поняття, яке включає в себе і «правосуддя». І на завершення можна сказати, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «Правосуддя здійснюється виключно судами відповідно до визначених законом процедур судочинства».
Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад здійснюється незалежними та безсторонніми судами у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Зразу ж слід наголосити, що судова влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства, а правосуддя здійснюється лише у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.
Тепер, більш докладно розглянемо форми судочинства у яких здійснюється судова влада.
Конституційне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридичні справи, що мають конституційне значення. Саме шляхом конституційного судочинства визнається неконституційність нормативних актів, прийнятих у державі, чим забезпечується юридичний захист Основного Закону країни.
Конституційне судочинство – це діяльність судових органів, що полягає в розгляді справ, предметом яких є конституційно-правові питання, пов’язані із забезпеченням дотримання Конституції державними органами й у прийнятті щодо них рішень, що тягнуть за собою правові наслідки.
Конституційне судочинство покликане забезпечувати верховенство Основного Закону як підґрунтя національної правової системи, охорону конституційних прав і свобод, дотримання принципу поділу влади в усіх його аспектах. Необхідним, основоположним елементом конституційного судочинства є здійснювана судовим органом перевірка нормативних актів з огляду на їх відповідність Конституції. Саме це становить сутність конституційного судочинства.
В Україні конституційне судочинство здійснюється Конституційним Судом України відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» від 17 липня 2017 р. [13]. Це судова установа, діяльність якої здійснюється у процесуальній формі, що зближує її із загальними, господарськими та адміністративними судами системи судоустрою. Закон підкреслює зв’язок конституційного судочинства з іншими формами судочинства і визнає Конституційний Суд одним із судів, але з особливою юрисдикцією – конституційною. Процедура судочинства в Конституційному Суді й у загальних, господарських та адміністративних судах заснована на таких засадах судочинства, як незалежність, колегіальність, гласність, змагальність і рівноправність сторін.
Цивільне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають із цивільних, сімейних та деяких інших правовідносин. Закон зобов’язує забезпечити правильний і своєчасний розгляд цивільних справ, сприяти поновленню порушених майнових, особистих та інших прав громадян, визначаючи для цього загальні суди й наділяючи їх відповідною компетенцією. Зміст цивільного судочинства становить розгляд і вирішення по суті юридичних справ, пов’язаних із захистом майнових, особистих немайнових, сімейних та інших прав і законних інтересів суб’єктів права. У порядку цивільного судочинства також розглядаються справи, якщо необхідно офіційно посвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд може позбавити громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хвороби чи з інших причин.
За ст. 32 Конституції України “кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації”.
Цивільне судочинство вершиться загальними судами. Ця процедура регламентована Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК) [14].
Господарське судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сфері господарських правовідносин. Змістом правосуддя в господарських справах, є розгляд справ, що виникають з господарських правовідносин, а також інших справ, віднесених процесуальним законом до їх юрисдикції (ч. 3 ст. 22 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”). Фактично зміст господарського судочинства полягає в розгляді й вирішенні правового конфлікту, що виник між суб’єктами, які здійснюють господарську або іншу економічну діяльність. Судова влада повинна сприяти поновленню порушених правових норм і тим самим вирішувати соціальні й економічні завдання. Відокремлення господарської юрисдикції зумовлено як історичними чинниками (існування системи державних арбітражів у СРСР), так і особливостями правовідносин, що виникають у царині господарювання (розвиток ринкової економіки, складність законодавства, яке діє в цій сфері).
Господарське судочинство вершиться господарськими судами, що входять до системи судоустрою передбаченому в Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Його процедура регламентована Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК)[15].
Адміністративне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридично значущі справи, що виникають у сфері управлінських правовідносин за наявності публічного інтересу. У Кодексі адміністративного судочинства України передбачено, що при реалізації судової влади в адміністративному судочинстві має бути забезпечено своєчасний, усебічний, повний та об’єктивний розгляд обставин справи й вирішення відповідно до закону. Предметом судового розгляду є скарга на дії (бездіяльність) посадових чи службових осіб, державних органів. Публічний інтерес є об’єктом конфліктів, що виникають у царині управлінсько-адміністративних правовідносин.
Адміністративне судочинство вершиться адміністративними судами, що входять до системи загальних судів, відповідно до процедури, визначеної Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) [16].
Кримінальне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої розглядаються й вирішуються справи про кримінальні правопорушення. Зміст кримінального судочинства полягає в розгляді в судових засіданнях кримінальних справ і застосуванні встановлених законом видів покарання до осіб, які винні у вчиненні кримінального правопорушення або у виправданні невинних. Винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення може бути встановлена лише судовим вироком, який набув законної сили. Беручи до уваги серйозність обмеження особистої свободи громадян, щодо яких застосовуються запобіжні заходи або заходи медичного характеру, законодавець надає право вирішення цих питань тільки суду. Необхідність прояву судової влади виникає і при вирішенні питань щодо відбування кримінального покарання (наприклад, дострокове чи умовно-дострокове звільнення від покарання тощо).
Кримінальне судочинство вершиться загальними судами в межах процедури, визначеної КПК[17].
Функції судової влади
За лексичним значенням термін «функція» означає «обов’язок, коло діяльності, призначення, роль». Поняття «функція» використовується для характеристики певного кола діяльності, що виконується яким-небудь органом чи особою. Разом із тим цим поняттям оперують для позначення зовнішнього прояву властивостей якого-небудь предмета у певній системі відносин.
У сучасному суспільстві судова влада вирішує юридично значущі справи, що мають правові наслідки. Зміст цієї функції полягає в тому, що виключно судові органи й судді як носії судової влади мають повноваження щодо юридичної оцінки правовідносин, що виникають у сфері застосування норми права. Суд (судді) компетентний дійти висновку про наявність порушених норм права, дати правову оцінку такому порушенню, визначити коло осіб, винних у цьому, та призначити їм міру відповідальності за таке порушення і, нарешті, окреслити заходи щодо поновлення порушеного права. Протягом такої діяльності суд (судді) судить про право, тобто здійснює правосуддя. Таким чином, правосуддя становить зміст судової діяльності щодо вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки.
Порушення правових норм у формі їх недотримання або невиконання може мати різний характер, різну міру небезпеки. Усі ці порушення охоплюються поняттям «посягання». Найбільш небезпечним посяганням є злочин – суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Інші порушення правових норм поділяються на цивільні (заподіяння шкоди особі, майну громадянина або організації, невиконання покладених законом або взятих за договором обов’язків тощо) та адміністративні (дрібне хуліганство, порушення правил дорожнього руху та ін.).
Відповідно до видів посягань виникає юридична справа, тобто конкретний життєвий випадок, до якого відповідним органом застосовується закон. У випадку порушення законів про охорону навколишнього природного середовища – це органи екологічного й санітарно-епідеміологічного контролю, при недотриманні фінансового законодавства – органи фіскальної служби, у разі порушення прав та інтересів підприємств, установ, організацій як суб’єктів господарської діяльності, яких охороняє закон,– це господарський суд. Повноваження відповідних органів із розгляду юридичних справ із винесенням щодо них юридично обов’язкових рішень називається юрисдикцією. Кількість цих органів достатньо велика. Так, за Кодексом України про адміністративні правопорушення правом притягнення громадян та юридичних осіб до адміністративної відповідальності наділені понад тридцять органів та їх посадових осіб, у тому числі й суд.
Юрисдикція суду відрізняється від інших її видів такими характерними рисами:
1) судова діяльність – це єдиний вид юрисдикційної діяльності, що здійснюється від імені держави. Ні прокуратура, ні поліція, ніякі інші юрисдикційні органи не виносять своїх рішень від імені України;
2) судова діяльність здійснюється лише судом. Будь-який інший юрисдикційний орган, розглядаючи конкретну юридичну справу, теж застосовує відповідні норми закону до певної події, дії (бездіяльності), особи, правовідносин. Ця діяльність може бути зовнішньо схожа на судову, але за юридичною силою рішень, які виносяться судом, останній є найвищим юрисдикційним органом;
3) процедура судового провадження має детальну регламентацію в законі, що містить відповідну послідовність судових дій, реалізацію прав учасників процесу й дотримання покладених на них обов’язків. Усе це охоплюється поняттям «процесуальна форма». Істотні відхилення від процесуальної форми є підставою для скасування судового рішення.
У межах функції судової влади щодо вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки, суди (судді) виконують такі види діяльності (функції судової влади):
1. Розглядають і вирішують по суті правові конфлікти, що виникають у суспільному житті між фізичними особами, між фізичними та юридичними особами, між юридичними особами з приводу порушення їхніх прав і законних інтересів, передбачених кримінальним, цивільним, господарським, адміністративним, міжнародним, екологічним, сімейним, житловим, конституційним, податковим чи іншим законодавством.
Можна вирізняти три групи правових конфліктів, які належать до юрисдикції суду. Це конфлікти:
а) матеріально-правові, вирішення яких згідно із законом є виключною компетенцією суду (наприклад, визнання особи винуватою у вчиненні злочину; застосування до особи заходів, що обмежують її конституційні права та свободи; застосування до особи заходів примусового лікування тощо);
б) процесуальні, що виникають під час судового розгляду справи ( наприклад, апеляційне або касаційне оскарження судового рішення, відвід судді за мотивом його заінтересованості у справі та ін.);
в) процесуально-правові, що не мають передбаченого в законі шляху вирішення (наприклад, у випадку конфлікту закону і міжнародного договору, принципів цивільного, господарського чи адміністративного судочинства тощо). За наявності прогалин у законодавстві особливого значення набуває суддівська правосвідомість і нормотворчість.
Усі конфлікти, що належать до юрисдикції судової влади, мають конкретний, індивідуалізований характер. Завжди відомі сторони конфлікту, час, місце й обставини його виникнення, оскільки це є необхідною передумовою звернення до суду.
Підставою для звернення особи до суду за розглядом правового конфлікту є неправомірні дії (бездіяльність) або рішення державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних чи фізичних осіб, які: а) порушують передбачені законом права цих осіб, б) перешкоджають вільному використанню закріплених прав, в) накладають на осіб не передбачені законом (або іншим документом, що засвідчує права особи) обов’язки, г) безпідставно притягують особу до відповідальності.
Наведені питання стають предметом судового розгляду. Вирішення таких правових конфліктів відбувається в судовому засіданні в порядку, закріпленому процесуальним законодавством. Фактично це є однією з основних функцій судової влади – функція правосуддя. Функція правосуддя є визначальною, оскільки органи судової влади переважно розглядають по суті усі правові конфлікти. У юридичній літературі зазначається, що суди здійснюють розв’язання правових конфліктів у порядку кримінального процесуального, цивільного процесуального та інших видів судочинства [18].
Правосуддя як особливий вид державної діяльності характеризується рядом рис (ознак), які відрізняють його від інших видів державної діяльності.
Перш за все, здійснювати правосуддя вправі і зобов’язані лише спеціально створені для цієї мети органи – суди, які за важливістю виконуваних функцій і за способом формування поставлені в особливі умови.
Друге, правосуддя здійснюється в особливій, передбаченій законом процесуальній формі (цивільній процесуальній, кримінальній процесуальній, господарській процесуальній), основне призначення якої – забезпечення встановлення істини в конкретній справі і прийняття законного та обгрунтованого в ній рішення.
Третє, правосуддя як особлива форма державної діяльності має і особливий зміст. Суть правосуддя полягає у вирішенні спорів (конфліктів) про право, які виникають у суспільстві між окремими його членами чи їх колективними формуваннями, а також у правовій оцінці поведінки фізичних осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочинів та у призначенні покарання винним у їх вчиненні. Саме роль своєрідного експерта з питань права, наділеного повноваженнями виносити від імені держави остаточні рішення, які є обов’язковими для виконання всіх, кого б вони не стосувалися, надає правосуддю особливий суспільний авторитет.
Четверте, рішення суду, як акт правосуддя в конкретній справі, після вступу його в законну силу набуває силу закону в даній справі і є обов’язковим для виконання всіма, кого воно стосується.
І нарешті, рішення і вироки суду ухвалюються іменем України.
Таким чином, зазначимо, що правосуддя – це здійснювана судом державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ при неухильному дотриманні вимог закону, що забезпечують законність, обґрунтованість, справедливість і загальнообов’язковість судових рішень .
В загальних рисах правосуддям можна назвати діяльність органів судової влади по розгляду правових конфліктів. Тому потреба у здійсненні функції правосуддя обумовлена перш за все наявністю конфліктів у суспільстві і прагненням держави захистити від будь-яких посягань встановлений правопорядок. Суди це роблять у порядку цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.
За результатами розгляду справи суд може визнати дію (бездіяльність) або рішення однієї зі сторін спору незаконним і зобов’язати задовольнити вимоги іншої сторони (припинити незаконну дію (бездіяльність), скасувати незаконне рішення тощо), а також учинити дії щодо поновлення порушеного права. Суд визначає вид і міру відповідальності винної сторони, а також розмір компенсації шкоди, спричиненої незаконними діями (бездіяльністю) або рішенням, правам і законним інтересам постраждалої сторони. У разі визнання дії (бездіяльності) або рішення, що є предметом судового розгляду, законним суд відмовляє стороні в задоволенні її скарги.
2. Судовій владі притаманний такий вид діяльності як контроль. По суті – функція судового контролю. Йдеться про контроль за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів службових та посадових осіб. Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України, а також загальні, господарські та адміністративні суди.
Розгляд справ щодо відповідності Конституції України рішень (актів), що приймаються вищими органами державної влади, здійснюється Конституційним Судом України (закони, інші правові акти Верховної Ради України; акти Президента України; акти Кабінету Міністрів України; правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим). Цей орган судової влади покликаний забезпечувати їх відповідність Конституції України. Реалізуючи повноваження, передбачені ст. 7 Закону «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України виступає органом контролю за дотриманням конституційної законності в державі. У випадку невідповідності законів та інших нормативних актів або їх окремих положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і ратифікованим міжнародним договорам та угодам він визнає їх недійсними з моменту введення їх у дію.
Усі інші правові конфлікти, що не входять до компетенції Конституційного Суду України, розглядаються судами загальної юрисдикції.
Стаття 55 Конституції проголошує: “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”.
Місцеві загальні суди як адміністративні суди, зокрема, розглядаючи скарги з приводу рішень чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, які порушують права громадян, тим самим контролюють органи виконавчої влади (п. 1 ч. 1 ст. 20, ст. 286 КАСУ). Крім того, судовому контролю підлягають нормативно-правові акти, прийняті органами виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими суб’єктами владних повноважень (ст. 264 КАСУ).
Особливе значення надається судовому контролю за законністю у сфері кримінального судочинства. Заінтересовані у справі особи можуть оскаржити до місцевого суду (розглядаються слідчим суддею) рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування. Так наприклад: 1) бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 КПК, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений КПК строк, – заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, володільцем тимчасово вилученого майна; 2) рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування – потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником; 3) рішення слідчого про закриття кримінального провадження – заявником, потерпілим, його представником чи законним представником тощо (ст. 303 КПК); ухвали слідчого судді в апеляційному порядку під час досудового розслідування: 1) відмову у наданні дозволу на затримання; 2) застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або відмову в його застосуванні; 3) продовження строку тримання під вартою або відмову в його продовженні; 4) застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту або відмову в його застосуванні; 5) продовження строку домашнього арешту або відмову в його продовженні тощо (ст. 309 КПК) та інші рішення. Розглядаючи по суті зазначені скарги, суддя тим самим перевіряє додержання вимог закону в ході кримінального провадження, відновлює в разі необхідності порушені права особи.
За результатами розгляду скарги можуть бути прийнятті рішення про:
1) залишення рішення чинним, визнання законними вчинених дії чи бездіяльності;
3) скасування рішення і прийняття нового рішення, визнання незаконними вчинених дії чи бездіяльності і зобов’язання вчинити нову дію.
Дії (бездіяльність) і рішення судді можуть бути оскаржені до вищого суду. Розгляд таких скарг здійснюється відповідно до процесуального законодавства в порядку апеляційного або касаційного провадження.
3. Суди (судді), як суб’єкти судової влади вирішують питання щодо можливості (необхідності) застосування до особи заходів процесуального примусу і провадження окремих слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових дій, що обмежують конституційні права та свободи людини.
У межах цієї діяльності судді розглядають і вирішують питання стосовно надання органам досудового слідства при розслідуванні кримінальних проваджень дозволу на провадження таких процесуальних і слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій:
а) застосування до різних суб’єктів кримінального провадження (підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка, а також інших осіб) заходів забезпечення кримінального провадження (судовий виклик (ст. 134 КПК), привід (ст. 140 КПК), накладення грошового стягнення (гл. 12 КПК), тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (гл. 13 КПК), відсторонення від посади (гл. 14 КПК), тимчасовий доступ до речей і документів (гл. 15 КПК), арешт майна (гл. 17 КПК), а також запобіжні заходи як особливий вид заходів забезпечення кримінального провадження – особисте зобов’язання (ст. 179 КПК), особиста порука (ст. 180 КПК), домашній арешт (ст. 181 КПК), застава (ст. 182 КПК), тримання під вартою (ст. 183 КПК), екстрадиційний арешт (ст. 583 КПК) тощо.
б) проведення слідчих (розшукових) дій таких як: обшуку в житлі чи іншому володінні особи (ст. 234 – 236 КПК; проведення огляду житла чи іншого володіння особи (ст. 237 КПК); слідчий експеримент, що проводиться у житлі чи іншому володінні особи (ч. 5 ст. 240 КПК), примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи (ч. 3 ст. 242 КПК) та ін.
в) проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а саме: аудіо-, відео контроль особи (ст. 260 КПК); накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК); огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262 КПК) тощо.
Закон передбачає, що у виняткових випадках, слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов’язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 234 КПК, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому статтею 255 КПК (ч. 3 ст. 233 КПК).
4. Суди офіційно засвідчують юридичні факти, що визначають виникнення, зміну чи припинення особистих або майнових прав фізичних та юридичних осіб. Перелік таких фактів, що підлягають судовому засвідченню, визначено законодавством.
5. Виключною компетенцією суду є прийняття в передбачених законом випадках рішень щодо обмеження прав та свобод громадян, що не пов’язано з учиненням правопорушення. Зокрема, ідеться про компетенцію суду стосовно визнання у випадках, визначених законом, особи недієздатною або обмежено дієздатною. Так, тільки суд може визнати особу недієздатною через психічне захворювання, коли вона не може розуміти значення своїх дій або керувати ними.
До компетенції суду також належить обмеження дієздатності громадянина, який унаслідок зловживання алкогольними напоями або наркотичними засобами ставить свою сім’ю у скрутне матеріальне становище.
За судовим рішенням примусово поміщається в стаціонарний медичний заклад особа, хвороба якої є загрозою для оточуючих, або особа, яка страждає на тяжке психічне захворювання.
6. Діяльність суду завжди пов’язана з правозастосовною діяльністю, у процесі якої судді тлумачать правову норму. Але слід відокремити напрям судової діяльності, який безпосередньо полягає у трактуванні норми права. За результатами такої діяльності суд робить висновок про правовий зміст норми й відповідність її Конституції. Це так званні правотлумачні функції судової влади.
Таким чином, визначення функцій судової влади сприяє розкриттю її ролі та значення в суспільстві, державі в цілому. Основною функцією судової влади є вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки. Рішення, що приймаються судом у межах здійснюваної функції, обов’язкові для всіх державних органів, організацій та установ усіх форм власності, фізичних та юридичних осіб. Інакше вступає в дію механізм державного примусу, який забезпечує виконання рішення суду.
Становлення функцій судової влади здійснювалось одночасно зі становленням теорії судової влади, сприйняттям й розумінням її природи та ознак. Не є винятком, що з розвитком державності й інституту судової влади, зокрема, остання може наділятися й іншими функціями.
3. Загальна характеристика системи судоустрою
3.1. Основні поняття й інститути системи судоустрою
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди України утворюють систему судоустрою. Саме Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні тамісцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд та вищі спеціалізовані суди утворюють єдину систему судоустрою.
Формування системи судоустрою й регулювання її діяльності базуються на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення котрих і їх характер обумовлюють той чи інший її вигляд. Для опанування знаннями щодо механізмів побудови системи судоустрою, слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має.До таких понять належать: система судоустрою; суд; склад суду, судові інстанції; гілка (підсистема) судової системи; рівень (ланка) судової системи.
Виходячи з цього ми можемо дати визначення судової системи України. Під системою судоустрою [19] (судовою системою) прийнято розуміти сукупність усіх судів, побудовану у відповідності з їх компетенцією і поставленими перед ними завданнями і метою [20].
Є й інше визначення згідно якого система судоустрою (судова система) України – це сукупність усіх судів, що існують та функціонують в Україні, заснованих на єдиних засадах організації і діяльності, з урахуванням адміністративно-територіальної побудови нашої держави (територіальності), спеціалізації, та як правило інстанційності, наділених повноваженнями здійснювати судову владу.
Судова реформа ще в 2010 р. запровадила принцип суцільної спеціалізації судової системи України, який передбачає її поділ на організаційно відокремлення підсистеми, уповноважені розглядати різні категорії справ залежно від предмета матеріально-правовового регулювання. Відокремленні судові підсистеми складають суди із розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Поняття «суд» є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Воно має декілька значень, тому що його зміст зумовлено тим, застосовується це поняття в тій чи іншій галузі права (законодавства) чи на побутовому рівні. Але й при застосуванні в галузях права зміст цього поняття іноді можливо визначити лише в контексті.
Так, у загальній теорії права й у конституційному праві термін «суд» являє собою здебільшого узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням з реалізації однієї з гілок державної влади – судової. У цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без уточнення, який саме цей суд, де він розташований, яка його компетенція тощо.
У другому значенні суд – це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметну юрисдикцію (місцевий – апеляційний – Верховний Суд).
У третьому значенні термін «суд» ідентичний процесуальному поняттю «судове засідання», тобто процесуальній формі здійснення правосуддя в судових стадіях і судових провадженнях [21].
Четверте його значення чільно пов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і присяжних – усі вони діють як суд[22].
Указані значення поняття «суд» не вичерпують усього різноманіття змісту цього терміна, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи України» розглянути основні ознаки названої категорії та її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.
Склад суду. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох суддів до понад сто. Поряд із суддями в суді працює апарат суду, який складають державні службовці, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення роботи цієї установи. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям «склад суду» в будь-якому значенні. Вищі суди, порівняно з місцевими судами, наділені більшим обсягом повноважень, що потребує утворення певних структурних підрозділів, на які покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші чинники вплинули на те, що і в законодавстві, і в теорії судоустрою словосполучення «склад суду» набуло декілька значень.
У першому значенні це поняття становить посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких обирається голова суду та, у передбачених законом випадках, заступник або заступники голови суду (ч. 4 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). До складу апеляційного суду входять судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили здатність здійснювати правосуддя в апеляційному суді, мають досвід роботи суддею не менше п’яти років або має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше сім років, мають досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше сім років тощо (ч. 1 ст. 28 Закону). До складу апеляційного суду входить і заступник голови апеляційного суду, який здійснює адміністративні повноваження, визначені головою суду (ст. 30 Закону).
Отже, поняття «суд» – це певна судова установа, а «склад суду» – посадовий склад цієї судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ч. 3-5 ст. 31 «Види і склад вищих спеціалізованих судів» і п. 1 ст. 39 «Склад Верховного Суду» названого Закону.
У другому значенні словосполучення «склад суду» характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, ст. 26 «Види і склад апеляційних судів» зазначеного Закону в п. 5 визначає, що «У складі апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ». Це ж значення розглянутого поняття застосовується у п. 4 ст. 31 «Види і склад вищих спеціалізованих судів» цього ж Закону.
Третє значення поняття «склад суду» становить кількісний і якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної судової справи (п. 1 ст. 15 Закону). Укладаючи саме такий зміст у цю категорію, Закон визначає, що справи в судах розглядаються суддею одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), а у випадках, визначених процесуальним законом, – колегією суддів, а також за присяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки до нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції деталізовано у процесуальному законодавстві України (див.: ч. 1 ст. 33 (Одноособовий або колегіальний розгляд) гл. 3 ГПК «Склад суду. Відводи»; ч. 1 ст. 34 (Склад суду) гл. 3 ЦПК «Склад суду. Відводи»; ст. 32 «Здійснення адміністративного судочинства суддею одноособово», ч.ч. 1, 2 ст. 33 «Здійснення адміністративного судочинства колегією суддів» гл. 3 КАСУ «Склад суду. Відводи»; ст. 31 «Склад суду» § 1 «Суд і підсудність» гл. 3 КПК «Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження»). Згадані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції зумовлений також видом справи – кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.
Усі рішення, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України, приймаються колегіально всім складом суду.
КПК, прийнятий у 2012 р. з подальшими змінами та доповненнями, установив нові правила визначення складу суду для розгляду кримінальних справ стосовно службових осіб, які займають особливо відповідальне становище, так кримінальне провадження стосовно Президента України, повноваження якого припинено, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, його першого заступника та заступників, членів Центральної виборчої комісії, народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Директора Національного антикорупційного бюро України, членів Національного агентства з питань запобігання корупції, Генерального прокурора, його першого заступника чи заступника, Голови Конституційного Суду України, його заступника чи судді Конституційного Суду України, Голови Верховного Суду, його першого заступника, заступника чи судді Верховного Суду, голів вищих спеціалізованих судів, їх заступників чи суддів вищих спеціалізованих судів, Голови Національного банку України, його першого заступника чи заступника, осіб, посади яких належать до посад державної служби категорії “А”, а також щодо обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України, здійснюється:
1) в суді першої інстанції – колегіально судом у складі трьох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років, а у разі здійснення кримінального провадження щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років, та трьох присяжних ;
2) в апеляційному порядку – колегіально судом у складі п’яти професійних суддів;
3) в касаційному порядку – колегіально судом у складі семи професійних суддів.
У разі якщо в суді, який згідно з правилами підсудності має здійснювати кримінальне провадження, неможливо утворити склад суду, передбачений цією частиною, кримінальне провадження здійснює найбільш територіально наближений суд, в якому можливо утворити такий склад суду.
Кримінальне провадження щодо розгляду стосовно неповнолітньої особи обвинувального акта, клопотань про звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, їх продовження, зміну чи припинення, а також кримінальне провадження в апеляційному чи касаційному порядку щодо перегляду прийнятих із зазначених питань судових рішень здійснюються суддею, уповноваженим згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» на здійснення кримінального провадження стосовно неповнолітніх.
У разі якщо таке кримінальне провадження має здійснюватися судом колегіально, головуючим під час судового розгляду може бути лише суддя, уповноважений згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» на здійснення кримінального провадження стосовно неповнолітніх.
За процесуальним законодавством при прийнятті рішень у вищих інстанціях перед початком судового засідання справу вивчає суддя-доповідач. Він ухвалює рішення про прийняття справи до розгляду, здійснює підготовчі дії до апеляційного розгляду справи. Рішення про призначення справи до розгляду приймається колегіально. На засіданні суду суддя-доповідач коротко доповідає зміст оскаржуваного рішення й вимоги скаржників. Після доводів його і прокурора колегія суддів приймає рішення у справі, яке пізніше оформлюється відповідним процесуальним документом.
Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю їх голосів. Головуючий голосує останнім. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування й підписання рішення чи ухвали. Суддя, який не згоден із рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, а приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення. Незгоду із винесеним судовим рішенням у письмовій формі може висловити і присяжний, який входить до складу судової колегії, що розглядає особливо тяжкі кримінальні справи.
Такий порядок прийняття рішень застосовується в апеляційній і касаційній інстанціях, а також у Конституційному Суді України. Варто зауважити, що судді останнього досить часто користуються своїм правом на висловлення окремої думки у справі.
Судові інстанції [23]. Судова інстанція – це процесуальне поняття, яке визначає побудову системи судоустрою «по вертикалі». Потреба утворення декількох рівнів судових установ, кожна з яких є вищою над іншою, виникла історично у зв’язку з необхідністю убезпечити суспільство від судових помилок. У зв’язку з цим в усіх міжнародно-правових актах закріплено право особи на перегляд рішення суду як невід’ємне право, що одночасно служить гарантією забезпечення інших прав людини. Міжнародні стандарти не встановлюють вимог до сутності, назв, видів судових інстанцій з перегляду рішень нижчих судів, ці особливості зумовлюються історичними традиціями і досвідом певної держави.
Конституція України закріпила серед засад судочинства забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 1 ст. 129). За загальним правилом усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній, кожна з яких має свої особливості. Назви цих інстанцій відображають сутність трьох процесуальних функцій, якими наділені суди: розгляд справ по суті, апеляційний і касаційний перегляд рішень.
Судом першої інстанції є суд, уповноважений первісно розглянути й вирішити кримінальні, цивільні, господарські й адміністративні справи, справи про адміністративні правопорушення та інші справи, віднесені до юрисдикції цих судів. Ці суди розглядають справу по суті, установлюючи обґрунтованість, необґрунтованість або часткову обґрунтованість позову (спір про цивільне право чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах), винуватість чи невинуватість особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При цьому до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім показанням, а також документам і речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких установлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Суд оцінює надані ними докази на підставі всебічного аналізу обставин справи, процесуального законодавства та внутрішнього переконання. При цьому суддя має залишатися неупередженим до сторін, не надаючи жодній із них будь-яких переваг, щоб забезпечити реальну змагальність у залі судового засідання. Судовий процес завершується відповідним актом правосуддя: вироком у кримінальних справах, рішенням у цивільних і господарських справах і постановою у справах адміністративної юрисдикції.
Суд апеляційної інстанції – це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, з вирішенням питання про законність і обґрунтованість оскарження . Метою звернення до апеляції є перегляд справи, тобто повторний її розгляд. У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися або у повному обсязі, або в обсязі вимог, указаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tаnтum devolutum guantum appellatum: скільки скарги – стільки й рішення. Відбиттям цього принципу стали відповідні правила у законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє правильність рішення першої інстанції стосовно особи, яка подала скаргу, і лише щодо тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.
Поряд із правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку Конституція України надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку, тобто в державі запроваджено двохінстанційність перевірки судових рішень за ініціативою сторін. За загальним правилом касаційний порядок перегляду здійснюється стосовно рішень, які набули законної сили, тобто які вже виконані чи виконуються, і лише щодо законності судового рішення. Перевірка обґрунтованості судового рішення (оцінка відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам) відбувається при апеляційному перегляді.
Отже судом касаційної інстанції є суд який здійснюється перегляд судових рішень, які набули законної сили, тобто які вже виконані чи виконуються, і лише щодо законності судового рішення.
Судові рішення можуть бути оскарженні в касаційному порядку учасниками процесу (засудженим, його законним представником чи захисником, потерпілим, цивільним позивачем відповідачем, прокурором тощо) шляхом подання касаційної скарги. Процесуальне законодавство розвивається у визначеному в Основному Законі напрямі. По-перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили. По-друге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. По-третє, звернення до суду касаційної інстанції можливе лише після використання механізмів захисту прав та інтересів у суді попередньої – апеляційної інстанції (це правило не є загальним, оскільки КПК та КАС містять із нього винятки). Судом касаційної інстанції в Україні у системі судоустрою є Верховний Суд.
У складі Верховного Суду діють:
1) Велика Палата Верховного Суду;
2) Касаційний адміністративний суд;
3) Касаційний господарський суд;
4) Касаційний кримінальний суд;
У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.
Отже, під судовою інстанцією розуміється судовий орган у цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при відправленні правосуддя [24] . Інше визначення, судовою інстанцією вважається суд чи його структурний підрозділ (наприклад, судова палата з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, або судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду), які виконують ту чи іншу судову функцію, пов’язану вирішенням конкретних судових справ (прийняття рішення по суті справи, з перегляд справи з метою перевірки законності та обґрунтованості прийнятого по ній рішення нижчестоящими судами.
Тобто, саме судова інстанція, визначає повноваження окремо взятого суду при розгляді конкретної справи, позначає самостійну стадію, через яку проходить конкретна справа в різних судах. Основне призначення інстанції – забезпечення законності й обґрунтованості прийнятих рішень, неухильне дотримання і створення можливостей захисту прав людини; усунення порушення закону, що допускаються, відновлення справедливості .
Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень з розгляду справи і прийняття судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення у справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції є вищим відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями ( наприклад, за Верховний Суд здійснює розгляд низки категорій справ як суд першої інстанції, другої та касаційної). Правилом є те, що одна й та ж скарга не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародно-правові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського суду з прав людини стосовно забезпечення відправлення правосуддя незалежним і неупередженим судом.
Як бачимо, такі засади, як необхідність забезпечення кожному розгляду його справи в суді по суті (у першій інстанції), реалізації права особи на апеляційне і касаційне оскарження рішень (окрім випадків, установлених законом) і заборона розгляду справи в одній судовій установі у двох інстанціях, є важливими критеріями побудови судової системи, а саме визначення кількості її рівнів (ланок).
Поняття «ланка судової системи» визначається засадами побудови судової системи, воно застосовується для відокремлення в судовій системі групи судових установ, які мають ідентичний процесуальний статус, тобто виконують однакові процесуальні функції. Зміст поняття «ланка системи судоустрою (або ланка судової системи)» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує [25].
У юридичних літературних джерелах, можна зустріти і інші визначення ланки судової системи. Ланка системи судоустрою – це суд або сукупність однотипних судів, які мають однакову структуру, організаційну побудову, повноваження і у більшості випадків діють у межах територіальних одиниць, прирівняних за одна до одної за адміністративним статусом.
Суди, що утворюють певну ланку системи судоустрою, мають однакову предметну юрисдикцію, аналогічну структуру, виконують єдині функції і діють у межах рівних територіальних одиниць. Так, основну, нижню ланку в системі судоустрою утворюють місцеві суди, основна процесуальна функція яких – розгляд і вирішення справи по суті. Другою ланкою є апеляційні суди, які здійснюють апеляційний перегляд справ, третю утворює вищі спеціалізовані суди, які здійснюють правосуддя як суд першої інстанції у справах, визначених процесуальним законом. Верховний Суд є найвищою – четвертою ланкою у системі судоустрою України. Цей суд у визначеному законом порядку забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судоустрою, у літературі застосовують також поняття«гілка системи судоустрою» (підсистема судоустрою, або підсистема судової системи). На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути елементом систематизації такого складного й різноманітного утворення, як система судоустрою (судова система) «по горизонталі», поняттям «гілка системи судоустрою» оперують для відокремлення певних її підсистем «по вертикалі», констатуючи певну їх автономність у межах єдиної системи судоустрою: гілка загальних, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.
Система судоустрою визначена в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», який розвинув і деталізував відправні положення, закріплені в Конституції. Згідно із Законом система судоустрою складається з чотирьох відокремлених підсистем (гілок) – загальних, господарських і адміністративних, вищих спеціалізованих судів.
Таким чином, у системі судоустрою України реалізований принцип суцільної спеціалізації судів.
Сукупність відповідних судів складає один із рівнів системи судоустрою, в якому суди відрізняються процесуальними повноваженнями. Наприклад вищими судовими органами місцевих загальних судів є відповідні апеляційні суди. Найвищим судовим органом у системі судоустрою України є Верховний Суд. На відміну від інших ієрархічних систем державних органів (прокуратури, органів виконавчої влади), суди нижчих рівнів не є адміністративно підлеглими судам вищих рівнів завдяки дії принципу незалежності суддів. Така побудова системи судоустрою пов’язана із потребою інстанційного руху справи.
Судами першого рівня є місцеві суди, які розглядають справу по суті.
Другий рівень системи судоустрою складають апеляційні суди, які діють як суди апеляційної інстанції , а у випадках, визначених процесуальним законом, –як суди першої інстанції.На третьому рівні судової системи виступає Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судоустрою України. Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку встановленому процесуальним законом.
На особливому рівні системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди:
1) Вищий суд України з питань інтелектуальної власності;
2) Вищий антикорупційний суд, як суди першої та апеляційної інстанції з розгляду окремих категорій справ.
Ці суди посідають особливе місце в судовій системі України.
Порядок утворення судів
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 19) визначено порядок утворення і ліквідації судів, який поширюється на всі суди, окрім Конституційного Суду України назва і наявність якого закріплені в розділі XII Конституцією України.
У процедурі утворення судів беруть участь у різних формах усі гілки державної влади – виконавча, законодавча й судова.
Суд утворюються і ліквідуються законом. Проект закону про утворення суду вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судоустрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізації видатків державного бюджету або зміна адмістративно-територіального устрою.
Утворення суду може відбуватися шляхом створення нового суду або реорганізації (злиття, поділу) судів.
Кількість суддів у суді загальної юрисдикції визначає Державна судова адміністрація України за погодженням з Радою радою правосуддя з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, передбачених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів.
Кількість суддів у Верховному Суді України встановлюється цим Законом.
3.2. Місцеві суди
Місцеві суди поділяються на три групи:
1) місцеві загальні суди;
2) місцеві господарські суди;
3) місцеві адміністративні суди.
Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах).
Так, першим Указом Президента України від 12 грудня 2017 року №412/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» ліквідовано 4 місцевих загальних судів у Черкаській області Черкаський районний суд Черкаської області;Чигиринський районний суд Черкаської області;Придніпровський районний суд міста Черкас; Соснівський районний суд міста Черкас) та утворено у місті Черкасах, Черкаському та Чигиринському районах Черкаської області Черкаський окружний суд із місцезнаходженням у місті Черкасах [26]. Другим Указом Президента України від 12 грудня 2017 року №413/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» було ліквідовано Першотравневий районний суд міста Чернівців; Садгірський районний суд міста Чернівців; Шевченківський районний суд міста Чернівців. Натомість утворено Окружний суд міста Чернівців із місцезнаходженням у місті Чернівцях[27].
Ще одним Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №449/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» ліквідовано 117 місцевих загальних судів і утворено 50 окружних судів [28].
Цим же указом, зокрема передбачена ліквідація 10 районних судів Києва. Замість них створюються Центральний окружний суд Києва (замість Печерського й Голосіївського райсудів), Дарницький окружний суд, Дніпровський окружний суд (у Деснянському й Дніпровському районах), Подільський окружний суд (в Оболонському і Подільському районах), Солом’янський окружний суд (у Святошинському й Солом’янському районах), Шевченківський окружний суд (у Шевченківському районі).
Четвертим Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №450/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» ліквідовано ще 25 місцевих загальних судів і утворено 25 окружних судів [29].
Пʼятим Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №451/2017 «Про реорганізацію місцевих загальних судів» утворено шляхом реорганізації (злиття) місцевих загальних судів утворено 205 окружних судів [30].
(всього утворено 327 місцевих загальних судів) .
Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди .
Мережу господарських судів затверджено Указом Президента України. Так, Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №453/2017 «Про ліквідацію місцевих господарських судів та утворення окружних господарських судів» ліквідовано 27 місцевих господарських судів і натомість утворено 27 окружних господарських судів [31].
Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом (ст. 21 Закону).
Мережу місцевих адміністративних судів затверджено Указом Президента України від 16 листопада 2004 р. № 1417/2004 { Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента ... № 866/2014 ( 866/2014 ) від 12.11.2014 № 455/2017 ( 455/2017 ) від 29.12.2017 } «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі»[32]. Всього 27 судів.
Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких обирається голова суду та, у передбачених законом випадках, заступник або заступники голови суду.
З числа суддів місцевого загального суду обираються слідчі судді (суддя), які здійснюють повноваження з судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні в порядку, передбаченому процесуальним законом. Кількість слідчих суддів визначається окремо для кожного суду зборами суддів цього суду. Слідчі судді (суддя) обираються зборами суддів цього суду за пропозицією голови суду або за пропозицією будь-якого судді цього суду, якщо пропозиція голови суду не була підтримана, на строк не більше трьох років і можуть бути переобрані повторно. До обрання слідчого судді відповідного суду його повноваження здійснює найстарший за віком суддя цього суду. Слідчий суддя не звільняється від виконання обов’язків судді першої інстанції, проте здійснення ним повноважень із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні враховується при розподілі судових справ та має пріоритетне значення.
Місцеві суди складають першу ланку (рівень) у системі судів. Їх також заведено йменувати основною ланкою судової системи, оскільки вони становлять переважну більшість усіх судових органів і як суди першої інстанції розглядають майже всі (за незначним винятком) судові справи. Підсудність окремих категорій справ щодо первинного розгляду їх у першій інстанції вищими судами визначається процесуальним законодавством.
Повноваження місцевого суду
1. Місцеві загальні суди є судами першої інстанції і здійснюють правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом.
2. Вказані суди розглядають цивільні, кримінальні та адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення (ст. 21 Закону).
Так, Кримінальний процесуальний кодекс України визначає, що кримінальні провадження в суді першої інстанції здійснюють місцеві (районні, міські, районні у містах, міськрайонні) суди (ч. 1 ст. 33 КПК). У свою чергу, відповідно до п. 22 ст. 3 КПК «суд першої інстанції – районний, районний у місті, міський та міськрайонний суд, який має право ухвалити вирок або постановити ухвалу про закриття кримінального провадження ».
Місцевий загальний суд має повноваження щодо судового контролю за додержанням конституційних прав і свобод особи при досудовому розслідуванні кримінальних справ . Зокрема, він приймає рішення стосовно законності й обґрунтованості затримання підозрюваного, обрання обвинуваченому (підозрюваному) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також продовження тримання особи під вартою, проведення обшуку житла чи іншого володіння особи та інших дій, передбачених КПК.
Місцевий загальний суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ у порядку цивільного судочинства .
До них належать справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (ч. 1 ст. 19 ЦПК). Цивільне судочинство здійснюється в за правилами, передбаченими ЦПК, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3)окремого провадження.
Наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо.
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Умови, за яких суд має право розглядати вимоги про стягнення грошових сум у наказному провадженні, а справи – у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються ЦПК.
1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
3. Місцеві загальні суди розглядають деякі адміністративні справи в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до ч. 1 ст. 20 КАСУ місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:
1) адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності;
2) адміністративні справи, пов’язані з виборчим процесом чи процесом референдуму, щодо:
оскарження рішень, дій чи бездіяльності дільничних виборчих комісій, дільничних комісій з референдуму, членів цих комісій;
оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, інформаційних агентств, підприємств, установ, організацій, їх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств, що порушують законодавство про вибори та референдум;
оскарження дій чи бездіяльності кандидата у депутати сільської, селищної ради, кандидатів на посаду сільського, селищного голови, їх довірених осіб;
3) адміністративні справи, пов’язані з перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України, щодо:
примусового повернення в країну походження або третю країну іноземців та осіб без громадянства;
примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України;
затримання іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України;
продовження строку затримання іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України;
затримання іноземців або осіб без громадянства до вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні;
затримання іноземців або осіб без громадянства з метою забезпечення їх передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;
4) адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, визначених пунктами 1-3 частини першої цієї статті.
Відповідно до ч. 2 ст. 20 КАСУ, окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частиною першою вищезазначеної статті.
Крім розгляду справ у порядку кримінального, цивільного та адміністративного судочинства у випадках, передбачених законодавством України, місцевий загальний суд розглядає справи про адміністративні правопорушення, перелік яких міститься у ст. 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення. До них належать справи про дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, ухилення від відшкодування збитків, заподіяних злочином, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника поліції, порушення порядку організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, прояв неповаги до суду, ухилення від виконання законних вимог прокурора та ін. Суддя одноособово здійснює розгляд справ про адміністративні правопорушення. Рішення судді у цих справах називається постановою.
4. Місцеві господарські суди є судами першої інстанції і здійснюють правосуддя у всіх справах, що підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства крім справ, щодо оскарження рішень третейських судів, про видачу наказів на примусове виконання рішень третейських судів, які розглядаються апеляційними господарськими судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом та справ які підсудні Вищому суду з питань інтелектуальної власності (ст. 24 ГПК).
Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;
3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;
4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;
5) справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов’язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов’язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;
6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов’язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов’язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;
8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України , а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;
9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;
10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб’єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб’єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;
11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;
12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;
13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;
14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;
15) інші справи у спорах між суб’єктами господарювання;
16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа – підприємець (ч.1 ст. 20 ГПК).
У місцевих господарських судах, як і в місцевих загальних, запроваджується більш детальна спеціалізація щодо розподілу справ. Реалізується вона шляхом утворення спеціалізованих колегій з вирішення господарських спорів. Утворюють таку колегію у складі від трьох до семи суддів, один з яких призначається її секретарем. На практиці утворюються такі спеціалізовані колегії суддів щодо розгляду таких категорій справ: а) за участю органів державної податкової служби, контрольно-ревізійної служби та органів контролю; б) за участю підприємств та організацій паливно-енергетичного комплексу, транспорту, зв’язку, водо-, тепло-, енергопостачання; в) за участю органів державної влади та місцевого самоврядування, пов’язаних з укладанням, зміною та виконанням господарських договорів; г) пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, недобросовісною конкуренцією; ґ) справ про банкрутство.
5. Місцевим адміністративним судам підсудні справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи), у публічно-правових спорах, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа (крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки). Як уже зазначалося, вони розглядають також справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади, якщо позивач обере саме цей, а не місцевий загальний суд для вирішення своєї справи із загальних питань.
Справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів передбачені у ст. 19 КАСУ. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:
1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;
2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
3) спорах між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
5) за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб’єкту законом;
6) спорах щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;
7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;
8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;
9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов’язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;
10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;
11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов’язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю;
12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень».
Ще раз нагадаємо, що окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частиною першою статті 20 КАСУ. Про це йдеться у ч. 2 ст. 20 КАСУ. Ми вже цю статтю щойно згадували.
Значна роль у якісній організації роботи суду належить керівникові судової установи. Повноваження голови місцевого загального, господарського та адміністративного суду зумовлені тим, що він уособлює собою і суддю, і керівника суддівської установи. Звідси й характер його повноважень, серед яких можна виокремитисуддівські, адміністративні, організаційні та представницькі. Про суддівські повноваження голови суду йдеться у п.12 ст. 20 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що перебування судді на адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.
Адміністративні повноваження голови місцевого суду поширюються лише на апарат суду. Зокрема, він контролює ефективність діяльності апарату суду, вносить керівникові територіального управління ДСА подання про призначення на посаду керівника апарату суду, заступника керівника апарату суду та про звільнення їх з посад, а також про застосування до керівника апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства[33].
Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» значну частину повноважень голови суду становлять організаційні повноваження:
1) визначає адміністративні повноваження заступника голови місцевого суду[34];
2) контролює ефективність діяльності апарату суду, вносить керівникові територіального управління Державної судової адміністрації України подання про призначення на посаду керівника апарату суду, заступника керівника апарату суду та про звільнення їх з посад, а також про застосування до керівника апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства;
3) видає на підставі акта про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади відповідний наказ;
4) повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію суддів України та Державну судову адміністрацію України, а також через веб-портал судової влади про наявність вакантних посад суддів у суді у триденний строк з дня їх утворення;
5) забезпечує виконання рішень зборів суддів місцевого суду;
6) організовує ведення в суді судової статистики та інформаційно-аналітичне забезпечення суддів з метою підвищення якості судочинства (форми статистичної звітності, яких існує понад тридцять, розробляються Міністерством юстиції України) [35], (ознайомлення суддів із новим законодавством, новелами судової практики, рішеннями Європейського суду з прав людини, доктринальними джерелами тощо);
7) сприяє виконанню вимог щодо підвищення кваліфікації суддів місцевого суду;
8) вносить на розгляд зборів суду пропозиції щодо кількості та персонального складу слідчих суддів;
Представницькі повноваження голови суду полягають у тому, що він представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами.
Перелік повноважень голови місцевого суду, що міститься у ст. 24 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», не є вичерпним. Він може виконувати й інші повноваження, надані йому законом.
Заступник голови місцевого суду здійснює адміністративні повноваження, визначені головою суду.
3.3. Апеляційні суди
Апеляційні суди становлять другий рівень (ланку) в системі судоустрою. Вони призначені реалізувати конституційний принцип щодо забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. У системі судоустрою апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції , а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суди першої інстанції, з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення (ч.1 ст. 26 Закону)
1. Так, апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (загальними судами) є: апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах . На сьогодні відповідно до п. 9. розділу II. «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 р. «Про забезпечення права на справедливий суд», до створення апеляційних округів загальних судів у порядку, встановленому Законом апеляційними округами загальних судів є місто Київ, місто Севастополь, Автономна Республіка Крим, області, а апеляційними судами у відповідних апеляційних округах є відповідно Апеляційний суд міста Києва, Апеляційний суд міста Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим,апеляційні суди областей [36].
2. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах (ч. 2 ст. 26 Закону).
Визначення місцезнаходження апеляційного суду, меж судового округу, який має охоплювати декілька областей, має виходити із кількості справ, що розглядає відповідний суд, забезпечення територіальної доступності суду до населення, а також процесуальних повноважень суду. Таким чином, відповідно до Указу Президента України від 29 грудня 2017 року №454/2017 року « Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах» ланку апеляційних господарських судів становлять утворені такі апеляційні господарські суди:
1) Східний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі , що включає Донецьку, Луганську, Полтавську та Харківську області, з місцезнаходженням у місті Харкові;
2) Центральний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі , що включає Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області, з місцезнаходженням у місті Дніпрі;
3) Південний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі , що включає Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, з місцезнаходженням у місті Севастополі;
4) Південно-західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Миколаївську, Одеську та Херсонську області, з місцезнаходженням у місті Одесі;
5) Північний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі , що включає Київську, Сумську, Черкаську, Чернігівську області та місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві;
6) Північно-західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі , що включає Вінницьку, Волинську, Житомирську, Рівненську та Хмельницьку області, з місцезнаходженням у місті Рівному;
7) Західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську та Чернівецьку області, з місцезнаходженням у місті Львові [37] (всього: 7 апеляційних господарських суддів).
Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №455/2017 «Про ліквідацію апеляційних адміністративних судів та утворення апеляційних адміністративних судів в апеляційних округах» утворені такі апеляційні адміністративні суди:
1) Перший апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі , що включає Донецьку та Луганську області, з місцезнаходженням у містах Донецьку та Краматорську Донецької області;
2) Другий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі , що включає Полтавську, Сумську та Харківську області, з місцезнаходженням у місті Харкові;
3) Третій апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі , що включає Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області, з місцезнаходженням у місті Дніпрі;
4) Четвертий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, з місцезнаходженням у місті Севастополі;
5) П’ятий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі , що включає Миколаївську, Одеську та Херсонську області, з місцезнаходженням у місті Одесі;
6) Шостий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську, Черкаську, Чернігівську області та місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві;
7) Сьомий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі, що включає Вінницьку, Житомирську, Хмельницьку та Чернівецьку області, з місцезнаходженням у місті Вінниці;
8) Восьмий апеляційний адміністративний суд в апеляційному окрузі , що включає Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську та Тернопільську області, з місцезнаходженням у місті Львові [38]
(всього:8 апеляційних адміністративних суддів в апеляційних округах).
Суддею апеляційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя в апеляційному суді, а також відповідає одній із таких вимог: 1) має досвід роботи суддею не менше п’яти років або 2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше сім років, 3) має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше сім років 4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3 цієї частини, щонайменше сім років.
Апеляційні суди внутрішньо структуровані. На відміну від місцевих судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів не тільки закріплена в законі, а ним визначено й порядок утворення цих структур.
У складі апеляційного суду можуть утворюватисясудові палати з розгляду окремих категорій справ .
Судову палату очолює секретар судової палати, який обирається з числа суддів цього суду строком на три роки. Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про обрання секретаря судової палати приймаються зборами суддів апеляційного суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати, інформує збори суддів апеляційного суду про діяльність судової палати (ч. 4, 5 ст. 26 Закону).
Закон не визначає переліку судових палат, надаючи право самим судам визначати необхідність створення, кількість та назву судових палат. Так, ускладі загального апеляційного суду традиційно утворюються судові палати в цивільних і кримінальних справах.
В апеляційних господарських судах утворюються судові палати з розгляду таких категорій справ: а) за участю податкових та інших контролюючих органів; б) про банкрутство; в) по спорах, пов’язаних з укладанням, зміною, виконанням договорів.
Повноваження апеляційних судів поділяються на судові, аналітичні й методичні.
Відповідно до ст. 26, 27 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідних норм цивільного, кримінального, господарського та адміністративного судочинства, апеляційний суд в межах наданих повноважень:
1) здійснює правосуддя шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях справ відповідної судової юрисдикції в апеляційному порядку згідно з процесуальним законом:
а) у кримінальних справах за апеляційною скаргою судових рішень, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили (ст.ст. 392-423 КПК);
б) у цивільних справах за апеляційною скаргою судових рішень та ухвал місцевого господарського суду (ст.ст. 351-387 ЦПК);
в) у господарських справах за апеляційною скаргою судових рішень та ухвал місцевого господарського суду (ст.ст. 253-285 ГПК);
г) у адміністративних справах за апеляційною скаргою судових рішень та ухвал у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив рішення (ст.ст. 292-326 КАСУ).
Підставою для розгляду справи в порядку апеляційного провадження є апеляційна скарга, подана на рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Судове рішення у даному випадку – це вирок, постанова, ухвала суду першої інстанції. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі не менш трьох професійних суддів, один з яких є головуючим. Постанова або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої інстанції з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а акож справ про адміністративне правопорушення .
Апеляційні суди з розгляду цивільних справ, окрім виконання повноважень суду апеляційної інстанції можуть виконувати також повноваження суду першої інстанції. Так, відповідно до ст. 23 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою та третьою цієї статті, а саме:
1) справи щодо оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних арбітражів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів розглядаються апеляційними судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом (за місцезнаходженням арбітражу).
2) Справи щодо визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу розглядаються:
а) якщо місце арбітражу знаходиться на території України – апеляційними загальними судами за місцезнаходженням арбітражу;
б) якщо місце арбітражу знаходиться поза межами України – апеляційним загальним судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції.
Апеляційні адміністративні суди, як і апеляційні суди з розгляду цивільних справ, окрім виконання повноважень суду апеляційної інстанції можуть виконувати також повноваження суду першої інстанції. Так, наприклад, відповідно до ч. 3. ст. 273 КАС рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії щодо встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму оскаржуються до Верховного Суду. Усі інші рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, члена цієї комісії, прийняті у межах виборчого процесу, оскаржуються до Київського апеляційного адміністративного суду.
Крім того, дії кандидатів на пост Президента України, їхніх довірених осіб, також оскаржуються до Київського апеляційного адміністративного суду (ч. 7 ст. 277 КАСУ).
Таким чином відповідно до ч. 3 ст. 278 КАСУ судами апеляційної інстанції є відповідні апеляційні адміністративні суди. Судом апеляційної інстанції у справах, розглянутих відповідно до частини третьої статті 273 та частини сьомої статті 277 КАСУ Київським апеляційним адміністративним судом, є Верховний Суд. Судом апеляційної інстанції у справах, розглянутих відповідно до частини третьої статті 273 КАСУ Верховним Судом, є Велика Палата Верховного Cуду.
3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;
Апеляційний суд поряд із відправленням правосуддя проводить також роботу, спрямовану на аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики. Таке узагальнення є комплексним дослідженням різноманітних сторін діяльності суду, в якому вирізняються такі напрями аналізу: а) статистичні дані, що характеризують злочинність і судимість, вивчення відомостей про умови виховання, спосіб життя та особу засудженого, установлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину; б) справи, повернені на додаткове розслідування, і процесуальні підстави цього рішення; справи, рішення щодо яких скасовано вищим судом, і процесуальні підстави для цього; в) ефективність організації роботи в цілому суду, суддів та апарату суду.
Результати узагальнення судової практики спрямовані на розробку пропозицій щодо вдосконалення роботи з розгляду судових справ, правозастосовної діяльності суддів даного суду й організації його роботи.
4) надає місцевим судам методичну допомогу в застосуванні законодавства;
Одним із напрямів роботи апеляційного суду є надання місцевим судам методичної допомоги в застосуванні законодавства. Реалізація цих повноважень зумовлена декількома чинниками. По-перше, апеляційні суди переглядають рішення місцевих судів в апеляційному порядку, а відтак виявляють судові помилки. Отже, роз’яснення суддів вищого суду для суддів місцевих судів під час семінарів і конференцій дозволяють уникнути допущення найбільш типових помилок під час розгляду справ по суті. По-друге, до складу апеляційних судів входять більш досвідчені й компетентні судді, що дозволяє їм давати роз’яснення чинного законодавства та порядку його застосування. Така форма взаємодії також сприяє узгодженню підходів суддів різних рівнів у тлумаченні й застосуванні норм матеріального й процесуального права. Надання місцевим судам методичної допомоги має відбуватися з дотриманням принципу незалежності суддів, що становить неприпустимість надання вищим судом указівок у конкретній справі.
5) здійснює інші повноваження, визначені законом.
Повноваження голови апеляційного суду мають ту ж природу, що й голови місцевого суду, однак їхній зміст зумовлений рівнем суду, який він очолює. Повноваження голови апеляційного суду можна поділити насуддівські, адміністративні, організаційні та представницькі. За своїм змістом вони є тотожними повноваженням голови місцевого суду. Окрім того, він контролює ведення та аналіз судової статистики, організовує вивчення та узагальнення судової практики, що випливає із повноважень апеляційного суду. Заступники голови апеляційного суду здійснюють адміністративні повноваження, визначені головою суду.
3.4. Вищі спеціалізовані суди
У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої та апеляційної інстанції розгляду окремих категорій справ. Вищими спеціалізованими судами є:
1) Вищий суд з питань інтелектуальної власності;
2) Вищий антикорупційний суд (ст. 31 Закону) .
Вищі спеціалізовані суди розглядають справи, які віднесені до їх юрисдикції процесуальним законом. У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати для розгляду окремих категорій справ у першій інстанції, а також утворюється апеляційна палата для розгляду справ в апеляційній інстанції .
Повноваження вищого спеціалізованого суду передбачені у ст. 32 Закону.
Так, Вищий спеціалізований суд:
1) здійснює правосуддя як суд першої та апеляційної інстанції у справах та в порядку, визначених процесуальним законом;
2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про результати судової практики Верховний Суд;
3) здійснює інші повноваження, визначені законом.
Більш чіткі повноваження Вищого суду з питань інтелектуальної власності визначенні у Господарському процесуальному кодексі України.
Так, Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи щодо прав інтелектуальної власності, зокрема:
1) справи у спорах щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку (знак для товарів і послуг), комерційне найменування та інших прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо права попереднього користування;
2) справи у спорах щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної власності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового припинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов’язані з ними законні інтереси;
3) справи про визнання торговельної марки добре відомою;
4) справи у спорах щодо прав автора та суміжних прав, в тому числі спорах щодо колективного управління майновими правами автора та суміжними правами;
5) справи у спорах щодо укладання, зміни, розірвання і виконання договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, комерційної концесії;
6) справи у спорах, які виникають із відносин, пов’язаних із захистом від недобросовісної конкуренції, щодо: неправомірного використання позначень або товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу; збирання, розголошення та використання комерційної таємниці; оскарження рішень Антимонопольного комітету України із визначених цим пунктом питань (ч. 2 ст. 20 ГПК).
До складу Вищого суду входять судді. Суддею Вищого суду з питань інтелектуальної власності може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Вищому суді з питань інтелектуальної власності, а також відповідає одній із таких вимог:
1) має стаж роботи на посаді судді не менше трьох років;
2) має досвід професійної діяльності представника у справах інтелектуальної власності(патентного повіреного) щонайменше п’ять років;
3) має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді у справах щодо захисту прав інтелектуальної власності щонайменше п’ять років;
4) має сукупний стаж (досвід)роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3 цієї частини, щонайменше п’ять років.
Повноваження Вищого антикорупційного суду передбаченні в ст. 4 Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» [39].
Так, Вищий антикорупційний суд здійснює правосуддя як суд першої та апеляційної інстанцій у кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до його юрисдикції (підсудності) процесуальним законом, а також шляхом здійснення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у таких кримінальних провадженнях;
аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику у кримінальних провадженнях, віднесених до його підсудності, інформує про результати узагальнення судової практики Верховний Суд та надає йому пропозиції до висновків щодо проектів законодавчих актів, які стосуються організації та діяльності Вищого антикорупційного суду, спеціальних вимог до суддів цього суду та гарантій їх діяльності, а також оприлюднює їх на своєму офіційному веб-сайті.
Територіальна юрисдикція (підсудність) Вищого антикорупційного суду поширюється на всю територію України.
Суддею Вищого антикорупційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Вищому антикорупційному суді, а також відповідає вимогам, встановленим законом.
Повноваження голови вищого спеціалізованого суду визначенні у ст. 34 Закону України «Про Вищий антикорупційний суд».
3.5. Верховний Суд
Місце Верховного Суду в системі судоустрою України закріплене на конституційному рівні: «Верховний Суд України є найвищим судом у системі судоустрою України» (ч. 2 ст. 125 Конституції України). Зміст «найвищості» розкрито в ст. 36 Законі України «Про судоустрій і статус суддів», причому вона є характерна не лише для судових, а й для несудових повноважень Верховного Суду.
«Найвищий» означає, по-перше, що: 1) Верховний Суд очолює судову систему України; 2) він забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; 3) він має такі повноваження, які не збігаються за змістом та обсягом із повноваженнями вищих спеціалізованих судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції.
Стаття 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплює перелік повноважень, націлених на реалізацію вказаного призначення, а також інших завдань, що стоять перед Верховним Судом. Усі повноваження можна класифікувати за декількома групами:
першу групу утворюють судові повноваження;
другу – повноваження, націлені на реалізацію принципу верховенства права у правозастосовній діяльності судів;
повноваження третьої групи мають політичне забарвлення, оскільки визначають місце Верховного Суду в механізмі стримувань і противаг гілок державної влади – виключні або посвідчувальні;
до четвертої групи належать представницькі повноваження.
1. Судові повноваження. Судові повноваження Верховного Суду реалізуються шляхом здійснення правосуддя. Причому зміст правосудних повноважень цілком визначений місцем Верховного Суду в судовій системі. Цей Судздійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом.
2. Повноваження щодо забезпечення дії принципу верховенства права у правозастосовній діяльності судів визначені на конституційному рівні. Основний Закон надає Верховному Суду право звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України (п. 5 ст. 36 Закону).
Це повноваження Верховного Суду випливає з такого. Конституція України проголошує визнання й дію в Україні принципу верховенства права, зміст якого полягає у визнанні людини найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Перелік прав і свобод людини, який не є вичерпним, закріплений Конституцією, яка має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі й повинні відповідати їй. При здійсненні судочинства суди вирішують справи на підставі Конституції України, міжнародних актів і міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства та законів. У випадках невизначеності в питаннях відповідності закону, який підлягає застосуванню в конкретній справі, Конституції України суд за клопотаннями учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження у справі і звертається до Верховного Суду – єдиної судової установи, яка є суб’єктом права на конституційне подання до Конституційного Суду України щодо вказаних питань. Рішення про звернення до Верховного Суду з цього питання може приймати будь-який суд у судовій системі України. Вивчивши зміст рішення, Верховний Суд на пленарному засіданні вирішує питання про необхідність внесення конституційного подання.
Також, Верховний Суд надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням судової системи України(п. 3 ст. 36 Закону).
3. Наступна група повноважень Верховного Суду має назву виключних або посвідчувальних. Вона має політичне забарвлення та сформульована в Законі таким чином : «Верховний Суд дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я» (п. 4 ст. 36 Закону).
Ці повноваження випливають із таких положень. Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Для того щоб він міг реалізовувати своє призначення, його конституційно-правовий статус складається як із норм, що гарантують йому можливість реалізовувати свої конституційні повноваження, так і з норм, що передбачають можливу відповідальність глави держави. До перших належить право недоторканності на час виконання своїх повноважень (ст. 105 Основного Закону). До других належить процедура дострокового припинення повноважень Президента України у разі... «2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, 3) усунення з поста в порядку імпічменту» (ч. 2 ст. 108 Конституції України). Деталі цієї процедури визначаються Регламентом Верховного Суду України.
На Верховний Суд як незалежний, неупереджений, неполітизований, а отже, й об’єктивний колегіальний орган, який складається з найдосвідченіших професіоналів, покладено обов’язок дати висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також чи дійсно неможливе виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я. За роки незалежності України вищевказані процедури не застосовувалися.
4. Аналітичні повноваження Верховний Суд України здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики (п. 2 ст. 36 Закону).
5. Правозабезпечувальні повноваження забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; забезпечує апеляційні та місцеві суди методичною інформацією з питань правозастосування; (п. 6, 7 ст. 36 Закону).
6. Представницька функція Верховного Суду полягає в тому, що, уособлюючи систему судів загальної юрисдикції, він приймає представників вищих судових установ інших держав, організовує міжнародні семінари, зустрічі. Посадові особи цього Суду беруть участь в аналогічних заходах за кордоном. Така ж представницька роль Верховного Суду і на внутрішньодержавному рівні, при взаємодії з іншими гілками влади.
До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот.
У складі Верховного Суду діють:
1) Велика Палата Верховного Суду;
2) Касаційний адміністративний суд;
3) Касаційний господарський суд;
4) Касаційний кримінальний суд;
5) Касаційний цивільний суд.
У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.
У Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо:
1) податків, зборів та інших обов’язкових платежів;
3) виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян.
У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо (про):
2) захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством;
3) корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів.
Інші палати у касаційних судах створюються за рішенням зборів суддів касаційного суду.
Відповідно до ст. 38 Закону суддею Верховного Суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді, а також відповідає одній із таких вимог:
1) має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років;
2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше десять років;
3) має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше десять років;
4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3 цієї частини, щонайменше десять років.
1) здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;
2) бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідання Пленуму Верховного Суду;
3) аналізує судову практику, бере участь у її узагальненні;
4) бере участь у розгляді питань, що виносяться на збори суддів відповідного касаційного суду, та здійснює інші повноваження, визначені законом.
Верховний Суд очолює Голова Верховного Суду, якого обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Пленум Верховного Суду з числа суддів Верховного Суду в порядку, встановленому цим Законом.
Повноваження Голови Верховного Суду України обумовлені тим, що він, по-перше, є суддею, а по-друге, керівником установи, яка є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Його повноваження теж, як і керівників нижчих судів, можна розділити на судові, адміністративні, організаційні та представницькі.
Голова Верховного Суду відповідно до ст. 39 Закону наділений наступними повноваженнями:
1) представляє Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України у зносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями;
2) визначає адміністративні повноваження заступника Голови Верховного Суду;
3) скликає Пленум Верховного Суду; вносить на розгляд Пленуму подання щодо обрання на посаду секретаря Пленуму; виносить на розгляд Пленуму питання та головує на його засіданнях;
4) контролює ефективність діяльності апарату Верховного Суду, погоджує призначення на посаду керівника апарату суду та його першого заступника, вносить подання про застосування до керівника апарату суду та його першого заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства;
5) інформує Пленум Верховного Суду про діяльність Верховного Суду;
6) здійснює інші повноваження, визначені законом.
Судові палати касаційного суду відповідно до ст. 44 Закону наділені повноваженнями:
1) здійснюють правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;
2) аналізують судову статистику та вивчають судову практику, здійснюють узагальнення судової практики;
3) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.
Судову палату очолює секретар судової палати.
Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, до складу якого входить двадцять один суддя Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду:
1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права;
2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції;
3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики;
4) здійснює інші повноваження, визначені законом (ст. 45 Закону).
Повноваження судді Верховного Суду визначені в ч. 2 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Суддя:
1) здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;
2) бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідання Пленуму Верховного Суду;
3) аналізує судову практику, бере участь у її узагальненні;
4) бере участь у розгляді питань, що виносяться на збори суддів відповідного касаційного суду, та здійснює інші повноваження, визначені законом.
Пленум Верховного Суду – є колегіальним органом, повноваження якого визначаються ст. 46 Законом України «Про судоустрій і статус суддів». До складу Пленуму Верховного Суду входять усі судді Верховного Суду. На засідання Пленуму можуть бути запрошені представники органів державної влади, наукових установ, громадських організацій, засобів масової інформації та інші особи.
Відповідно до ст. 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду:
1) обирає на посади та звільняє з посад Голову Верховного Суду, його Першого заступника та заступників у порядку, встановленому цим Законом;
2) обирає на посаду з числа суддів Верховного Суду за поданням Голови Верховного Суду та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду;
3) заслуховує інформацію Голови Верховного Суду України про його діяльність, Секретаря Великої Палати Верховного Суду про діяльність Палати;
4) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою України;
5) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України;
6) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
7) затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду;
8) затверджує Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді та її склад;
9) затверджує склад редакційної колегії офіційного друкованого органу Верховного Суду;
10) затверджує бюджетний запит Верховного Суду;
101) з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій Верховного Суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані;
102) за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ
11) розглядає та вирішує інші питання, віднесені законом до його повноважень.
На засідання Пленуму можуть бути запрошені представники органів державної влади, наукових установ, громадських організацій, засобів масової інформації та інші особи.
При Верховному Суді діє Науково-консультативна рада, яка утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для підготовки наукових висновків з питань діяльності Верховного Суду, підготовка яких потребує наукового забезпечення. Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради Верховного Суду визначається положенням, що затверджується Пленумом Верховного Суду.
Верховний Суд має офіційний друкований орган, у якому публікуються матеріали судової практики Верховного Суду та інші матеріали.
Рекомендована література
- Господарський процесуальний кодекс України: прийн. 6 листопада 1991 р. // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12.
- Закон України «Про судоустрій і статус суддів»: чинне законодавство станом на 05.08.2018 р. (ОФІЦ. ТЕКСТ). – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2018. – 146 с. – (Закони України).
- Конституція України від 28 червня 1996 року [Текст]: офіц. текст: за станом на 30 вересня 2016 року // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12.
- Кодекс про адміністративне судочинство України: прийн. 6 липня 2005 р. // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15
- Кримінальний кодекс України. Кримінальний процесуальний кодекс України: Бюлетень законодавства та юридичної практики України. – № 9. – 2018. –– 560 с.
- Кримінальний процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 верес. 2018 р.: (офіц. текст). – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2018. – 408 с.
- Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/192-19
- Про Конституційний Суд України: Закон України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-19.
- Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21 грудня 2016 року № 1798 –VIII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2017 – № 7-8. – Ст. 50.
- Про Вищий антикорупційний суд: Закон України від 7 червня 2018 року № 2447-VIII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2018. – № 24. – Ст. 212.
- Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 22.
- Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі: Указ Президента України від 16 листопада 2004 р. № 1417/2004 { Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента ... № 866/2014 ( 866/2014 ) від 12.11.2014 № 455/2017 ( 455/2017 ) від 29.12.2017 } // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4552017-23394
- Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів: Указ Президента України від 12 грудня 2017 року № 412/2017 // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4122017-23222.
- Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів: Указ Президента України від 12 грудня 2017 року № 413/2017 // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://www.prezident.gov.ua/documents/4132017-23226.
- Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів: Указ Президента України від 29 грудня 2017 року № 449/2017 // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4492017-23382.
- Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів: Указ Президента України від 29 грудня 2017 року № 450/2017 // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4502017-23374.
- Про реорганізацію місцевих загальних судів: Указ Президента України від 29 грудня 2017 року № 451/2017 // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4512017-23386.
- Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах: Указ Президента України від 29 грудня 2017 року №452/2017 // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4522017-23378.
- Про ліквідацію місцевих господарських судів та утворення окружних господарських судів: Указ Президента України від 29 грудня 2017 року № 453/2017 // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4532017-23370.
- Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах: Указ Президента України від 29 грудня 2017 року №454/2017 року // Офіційне інтернет-представництво Президента України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: https://www.president.gov.ua/documents/4542017-23366
- Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України: Постанова Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 356 від 10.05.2018 // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/356-2018-%D0%BF.
- Про затвердження положень про територіальні органи Міністерства юстиції України: Наказ Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/53 (Із змінами і доповненнями, внесеними наказами Міністерства юстиції України від 8 листопада 2011 року № 3284/5, від 22 грудня 2011 року № 3568/5, № 339/5 від 13.02.2018) Редакція від 20.02.2018, підстава z0172-18) // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0172-18.
- Про внесення змін до Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі: Наказ Міністерства юстиції України від 03.03.2017 № 777/5 // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0341-17.
- Про застосування законодавства, що забезпечує належність суддів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 4 // Право України. – 1996. – № 6. – С. 40-43.
- Про затвердження Інструкції з діловодства з діловодства в господарських судах України: Наказ Вищого господарського суду України від 27 лютого 2013 року № 7 // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0007600-13?lang=uk.
- Про затвердження Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ: Наказ Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 173 із змінами, внесеними згідно з Наказом Державної судової адміністраці № 240 від 28.12.2015} // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon3.rada.gov.ua/rada/show/v0173750-13
- Цивільний процесуальний кодекс України: прийн. 18 березня 2004 р. // [Електронний ресурс] / Верховна Рада України; офіційний веб-сайт. – Режим доступу до сайту: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.
- Борко А.Л. Поняття та ознаки принципів судової системи // Форум прав. – 2012. – № 3. – С. 50-55.
- Колодяжний М. Стратегія протидії корупції у діяльності органів правосуддя // Право України. – 2017. – № 2. – С. 37-44.
- Кравчук В. Шляхи подолання корупції в судах // Право України – 2017. – № 2. – С. 22-27.
- Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.: Юстініан, 2012. – 1224 с.
- Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.: за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – 768 с.
- Кримінальний процес : підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я Тацій, А.Р. Туманянц та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – Х. : Право, 2013. – 824 с. – С. 191.
- Грошевий Ю.М., Марочкін І.Є. Органи судової влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 20 с.
- Організація судових та правоохоронних органів : підручник / І. Є. Марочкін, Л. М. Москвич, М. П. Каркач та ін. ; за ред. І. Є. Марочкіна. – Х. : Право, 2014. – 448 с.
- Пелих Н. Конституційний суд – гарант конституційного ладу в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 3. – С. 37-40.
- Прилуцький С. Конституційна модернізація статусу суддів як шлях у подоланні корупційної залежності судової влади України // Право України. – 2017. – № 2. – С. 12-21.
- Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник /Міністерство освіти і науки України. О.С. Захарова, В.Я. Карабань, В.С. Ковальський (кер. авт. кол.) та ін.: Відповід. Ред. В. Маляренко. – Київ: Юрінком Інтер, 2004. – 375 с.
- Організація судових та правоохоронних органів : підручник / І. Є. Марочкін, Л. М. Москвич, М. П. Каркач та ін. ; за ред. І. Є. Марочкіна. – Х. : Право, 2014. – 448 с.
- Пелих Н. Конституційний суд – гарант конституційного ладу в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 3. – С. 37-40.
- Прилуцький С. Конституційна модернізація статусу суддів як шлях у подоланні корупційної залежності судової влади України // Право України. – 2017. – № 2. – С. 12-21.
- Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник /Міністерство освіти і науки України. О.С. Захарова, В.Я. Карабань, В.С. Ковальський (кер. авт. кол.) та ін.; Відповід. ред. В. Маляренко. – Київ: Юрінком Інтер, 2004. – 375 с.
- Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб. / В.С.Ковальський (керівник авт. колективу), В.Т. Білоус, С.Е. Демський та ін.; Відп. ред. Я. Кондратьєв. – К.: Юрінком Інтер, 2002. –320 с.
- Тертишник В.М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. Видання 12-те доповн. і перероб. – К.: Алерта, 2016. – 810 с.