Навчальні матеріали

ТЕМА 3. ПРАВОВІ СИСТЕМИ ЗАХІДНОЇ ТРАДИЦІЇ ПРАВА

Західна традиція права своїм корінням сягає у приватне римське право, формується під впливом канонічного права, має високий рівень правової культури, розвивається відповідно до концепції правової держави. У сучасну епоху західна правова традиція характеризується тим, що, по-перше, право чітко відокремлене від релігії, політики, моралі; по-друге, право розвивається юристами-професіоналами (законодавцями, суддями, адвокатами); по-третє, в юридичних навчальних закладах створюються правові теорії та концепції; по-четверте, юридична наука розробляє метаправо, за допомогою якого право оцінюється і пояснюється. Західна традиція права представлена на юридичній карті світу двома основними правовими сім’ями, а саме – романо-германською та англо-американською, які мають спільне розуміння ідеї та призначення права, але при цьому характеризуються своїми специфічними ознаками.


Навчальні питання теми:

  • 3.1.  Історія формування, структура та форми (джерела) права романо-германської правової
    сім’ї
  • 3.2.  Генезис, структурна побудова, форми (джерела) англійського права. Особливості правової
    системи Сполучених Штатів Америки
  • 3.3.  Специфіка права скандинавських країн. Характерні риси права латиноамериканських
    держав
  • 3.4.  Правова система України на юридичній карті світу
  • Список використаних джерел

    • Основні терміни теми: романо-германська правова сім’я, правова система Європейського Союзу, англо-американська правова сім’я, правова система Сполучених Штатів Америки, скандинавське право, латиноамериканське право, правова система України.


    3.1.  Історія формування, структура та форми (джерела) права романо-германської правової сім’ї

    Правова сім’я, яку термінологічно іменують як романо-германська, або сім’я континентального права, є однією з «найстаріших» на юридичній карті світу. Це пов’язано не лише з історичними аспектами її формування та розвитку, але й з наявністю чітких юридичних ознак. До цієї правової сім’ї, як правило, відносять правові системи, що виникли на Європейському континенті на основі канонічного та звичаєвого права і рецепції римського права, а також ті правові системи, які історично, географічно та політично зазнали суттєвого впливу з боку країн континентальної Європи.

    Романо-германська (континентальна) правова сім’я – це сукупність національних правових систем країн континентальної Європи, що мають схожість історичного генезису на основі давньоримського права та його пристосування (разом з канонічним правом і місцевими звичаями) до нових національних умов, спільні засади правового регулювання, подібні риси структури права з поділом на публічне і приватне право, одноманітне розуміння природи норми права як правила поведінки загального характеру, єдність системи форм (джерел) права, основною з яких є нормативно-правовий акт.

    Романо-германська правова сім’я охоплює дві групи правових систем: романську, до якої відносять Італію, Францію, Нідерланди, Бельгію тощо, та германську, до якої входять Німеччина, Австрія, Угорщина та ін. Суттєвих відмінностей в основоположних рисах ці дві підгрупи не мають, що дозволяє їх об’єднувати в межах однієї правової сім’ї. Їх особливості, здебільшого, пов’язані з історичним шляхом формування та розвитку відповідних правових систем, стилем юридичної мови та юридичної техніки.

    Історичними коренями романо-германського права визнаються римське цивільне право (перш за все й особливо для романської групи) та місцеві звичаї і «закони варварів» германських племен (для германської групи відповідно), що й визначили історичний шлях формування та розвитку правових систем континентальної Європи.

    Умовно генезис романо-германського права може бути поділений на такі основні етапи:

    1. ХІІ ст. – період становлення, що характеризується наявністю звичаєвого, канонічного та міського права, а також рецепцією (пристосуванням до нових умов, відновленням дії) римського права завдяки діяльності юристів-науковців школи глосаторів і постглосаторів, які вивчали правові документи періоду Римської імперії (зокрема Кодифікацію Юстиніана).
    2. ХІІІ – ХVІІІ ст. – період Відродження, основна ідея якого – підготовка суддів та інших юристів-практиків, які б вирішували життєві справи на підставі права, тобто справедливо. Університети є засобом розповсюдженням ідей права (справедливості), моралі. Право трактувалось як модель соціальної організації, тому повинно було ґрунтуватись на гуманістичних засадах. У ХVІІ – ХVІІІ ст. вплив на розвиток романо-германського права мала теорія природного права.
    3. Кінець ХVІІІ ст., початок ХІХ ст. – середина ХХ ст., характеризується розвитком національного права, національного законодавства, кодифікацією, визнанням нормативно-правового акта основною формою (джерелом) права. Теорія природного права поступається місцем теорії позитивізму, розвиток якого сприяє створенню національних кодексів.
    4. Середина ХХ ст. – до теперішнього часу – розвиток інтеграційних процесів, пов’язаний із створенням Ради Європи, Європейських співтовариств, формуванням Європейського Союзу, що сприяє процесам уніфікації права в країнах романо-германської правової сім’ї.

    Кожен історичний період формування та розвитку романо-германського права привніс певні особливості, що й визначають основні ознаки романо-германської правової сім’ї:

    Беручи до уваги окреслене вище, зупинимося на ключових ознаках романо-германської правової сім’ї більш детально.

    Так, з наукової точки зору романо-германська правова сім’я виникла у ХІІ – ХVІ ст. Утворення романо-германської правової сім’ї пов’язане з Відродженням, яке відбувалося у XII – XIII ст. у Західній Європі. Це відродження мало місце в багатьох сферах, і одним з його аспектів був юридичний, зокрема це стосувалося відродження вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах.

    Зародження романо-германської правової сім’ї не є результатом утвердження політичної влади. І в цьому виявляється одна з відмінностей формування романо-германської сім’ї від англійського права, де розвиток загального права був пов’язаний з посиленням королівської влади. Формування романо-германської правової сім’ї підпорядковане загальному закономірному зв’язку права з економікою та політикою і не може бути зрозуміле без урахування складного процесу розвитку буржуазних відносин у надрах середньовічного суспільства, передусім відносин власності, обміну первісного нагромадження, переходу від зовнішньоекономічного до економічного примусу [1, с.80].

    Відродження вивчення римського права, створення на основі Зводу законів Юстиніана спільної для багатьох європейських країн юридичної науки – ось головне, що вирізняє виникнення романо-германської правової сім’ї. Країни, що входять у цю сім’ю, – це історично ті країни, в яких юристи і практики, отримавши правову освіту в університетах, сприйняли правові концепції, погляди й образ думок школи римського права [2, с.64].

    У всіх країнах романо-германської правової сім’ї спостерігається розподіл права на публічне та приватне, яке «засноване на ідеї, очевидній для всіх юристів цієї сім’ї, а саме: відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві для них проблеми і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Спільний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на одних і тих самих вагах» [2, с.86].

    Поділ права на публічне і приватне має досить загальний характер, є в принципі доктринальним, але при цьому залишається важливою характеристикою структури сучасного права континентальної правової сім’ї.

    Загалом існують усі підстави стверджувати, що до публічного права належать ті галузі й інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави та відносини індивіда з державою, а до приватного – галузі й інститути, які регулюють відносини індивідів між собою. До того ж, варто додати, що структура права романо-германської правової сім’ї відрізняється превалюванням матеріального права над процесуальним правом.

    Однією з відмінних ознак приватного від публічного права є те, що більша частина приватного права є кодифікованою. Публічне право зовні об’єктивується через конституційні, органічні та звичайні закони.

    У сучасних умовах спостерігається взаємопроникнення інститутів приватного та публічного права. Наприклад, посилення адміністративно-правового регулювання у сфері аграрних, земельних відносин, і навпаки, застосування засобів приватного права в регулюванні діяльності промислово-торгових утворень, корпорацій державного походження. Це свідчить, що між інститутами публічного та приватного права існує тісний зв’язок, поділ між ними в переважній мірі має методологічний характер, ніж реальний. У будь-якій галузі публічного права можна зафіксувати інститути приватного права і навпаки. Лише у зв’язку з суттєвою перевагою кількості цих інститутів у певній галузі можливо віднести її до публічного чи приватного права. Цей поділ не повинен надавати переваги публічному чи приватному праву, зокрема тому, що це може привести до негативних наслідків (абсолютизації публічної сфери – в тоталітарних державах; абсолютизація особистого перед суспільним у перехідні періоди). Поділ системи права на публічне і приватне право є важливим з точки зору: 1) злагодженості та ефективності системи права; 2) юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання держави обмежене; 3) формування в суспільній свідомості уявлення про невтручання держави в інтереси особи; 4) формування засобів, які б перешкоджали безмежній нормотворчості держави.

    Таким чином, можна вважати, що публічне і приватне право, це парні категорії, які не можуть існувати одна без одної. У сферах функціонування суспільства, держави і громадянина з’являються потреби, що потребують як приватно-правового, так і публічно-правового регулювання.

    Вихід на перше місце прав і свобод людини та громадянина в сучасних умовах не означає протиставлення їх інтересів інтересам суспільства та держави. У той же час публічна сфера – це загальні інтереси різних спільнот, об’єднань; це об’єктивні умови нормального існування і діяльності людей, їх організацій, підприємств, суспільства в цілому. Без забезпечення загальних потреб, інтересів часто неможливим є і забезпечення особистих потреб. Належне функціонування інститутів публічного права виступає гарантією стійкості, стабільності суспільства та умовою реалізації приватного права. Тому публічне та приватне право органічно взаємопов’язані та взаємодіють між собою.

    Схожість і відмінності структури права слід також розглядати з іншої точки зору: як саме розуміється норма права, її значення, природа та характер. У всіх країнах романо-германської правової сім’ї норму права розуміють, оцінюють і аналізують однаково. У тій сім’ї, де наука традиційно займається впорядкуванням і систематизацією рішень, що виносяться з конкретних справ, норма права перестала бути лише засобом вирішення конкретного випадку. Завдяки зусиллям науки норма права піднялась на вищий щабель; її розуміють, як правило поведінки, що є загальним для всіх, і має серйозніше значення, ніж лише у випадку її застосування суддями в конкретній справі [2, с.97]. При цьому право у країнах романо-германської правової сім’ї складається не тільки з норм права, сформульованих законодавцем, а й включає норми, що створюються в результаті їх тлумачення. Беручи до уваги те, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судові органи, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германського права може трансформуватись і таким чином наблизитись до загального права [3, с.257].

    Поняття норми права, прийняте в романо-германській правовій сім’ї, є основою кодифікації в тому вигляді, як її розуміють у континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норму права в кожному рішенні, винесеному суддею з конкретної справи. Кодекс у романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, які виникають на практиці. Його завдання – надати досить загальні, об’єднані в систему, легкодоступні для ознайомлення і розуміння правила, на основі яких судді та громадяни, затративши мінімум зусиль, можуть визначити, яким чином повинні бути вирішені ті чи інші проблеми.

    Норма права романо-германської правової сім’ї є чимось середнім між вирішенням спору – конкретним застосуванням норми – і загальними принципами права [2, с.99]. Єдиний підхід до норми права й того місця, яке вона покликана займати стосовно принципів права, з одного боку, і вирішення конкретних справ, з іншого – це одна з основоположних рис, що зумовлюють спільність поглядів і мислення юристів усіх країн романо-германської сім’ї.

    Підхід до норми права зумовив, зокрема пануючу нині в цій сім’ї систему джерел права. Фундаментальну, на думку вчених-компаративістів, класифікацію джерел права в романо-германській правовій сім’ї, пропонує М.М. Марченко. Джерела права в цій правової сім’ї, на його переконання, слід розподіляти таким чином: 1) залежно від способу формування: акти, які виходять від державних законодавчих і виконавчих розпорядчих органів різних рівнів, що формують статутне право; акти, що виникають і розвиваються у зв’язку з розвитком тих чи інших відносин у суспільстві, а також (функціонування) самого суспільства (звичаї, традиції, правова культура, доктрини і праці відомих учених-юристів); 2) залежно від способу оформлення і форми зовнішнього прояву: писані й неписані, або формальні (нормативно-правові акти) й неформальні (правові традиції, правові доктрини, загальні принципи права); 3) залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності: первинні (мають обов’язкову силу для суддів) і вторинні (документи) [4, с.467 – 469].

    Компаративіст К. Осакве джерела романо-германського права поділяє на обов’язкові (нормативні), до яких відносить законодавство (Конституція, закон, підзаконний акт), міжнародні договори, звичаєве право, загальні принципи права, приватні правові угоди; необов’язкові (ненормативні), до яких відносяться судове право (на рівні судового звичаєвого права та авторитетних рішень вищих судових інстанцій), юридична доктрина [5].

    Метр порівняльного правознавства, французький учений Р. Давид, визначає для всіх правових систем, що входять до романо-германської правової сім’ї, такі джерела права як нормативно-правові акти на чолі з законом, звичаї, міжнародні договори, загальні принципи права, правова доктрина, судова практика [2].

    Отже, в романо-германській правовій сім’ї сформована ґрунтовна полісистема джерел права, кожне з яких має відповідну юридичну силу, соціальне значення та ступінь поширеності.

    Основоположне, головне джерело права в країнах романо-германської правової сім’ї – це закон у широкому значенні слова. Усі ці держави – це країни «писаного права». Юристи в них передусім звертаються до законодавчих і регламентуючих актів, прийнятих парламентом або урядовими і адміністративними органами. Завдання юристів полягає головним чином у тому, щоб за допомогою різних способів тлумачення знайти рішення, яке в кожному конкретному випадку відповідає волі законодавця [2, с.104]. Видані органами законодавчої влади або адміністрацією норми «писаного права», які юристи мають тлумачити і застосовувати для винесення рішення в кожному конкретному випадку, утворюють у країнах романо-германської правової сім’ї певну ієрархічну систему.

    На верхньому щаблі цієї системи знаходяться конституції або конституційні закони. У всіх країнах романо-германської правової сім’ї є писані конституції, норми яких вважаються найбільш авторитетними. У деяких країнах цей авторитет має насамперед політичний характер: конституційні норми приймаються або змінюються в особливому порядку, але з точки зору права вони користуються авторитетом звичайних законів. В інших країнах навпаки: конституційні норми з точки зору права – щось інше, ніж звичайні закони. Їх особливий авторитет виражається у встановленні контролю над конституційністю інших законів, причому органи цього контролю і його способи можуть бути найрізноманітніші [2, с.109].

    Однією з найхарактерніших спільних рис романо-германської правової сім’ї є кодифікаційний характер права. Кодекси як результат кодифікації є у правових системах, що входять у континентальну правову сім’ю, з усіх основних галузей права, і посідають особливе місце серед джерел права. Це передусім зумовлене історичним шляхом формування «основоположників» цієї правової сім’ї, а зокрема Франції та Німеччини, чиї національні правові системи саме і «виросли» з відповідних кодексів, основну характеристику яких буде надано нижче.

    Окрім законів у власному значенні слова «писане право» країн романо-германської правової сім’ї містить також норми і правила, прийняті на виконання законів, та видані не парламентом, а іншими державними (адміністративними) органами. Існування таких норм і навіть їх численність не породжують жодної проблеми політичного характеру. Цілком очевидно, що в сучасній державі регламентація з боку законодавця не може охоплювати деталі, а складається щонайменше в деяких сферах лише у викладі принципів, більш чи менш загальних норм. У разі необхідності більш докладну регламентацію здійснюють адміністративні органи, яким законодавець надає для цього відповідні повноваження.

    Судова практика займає в системі джерел права романо-германської правової сім’ї другорядне місце порівняно із законом, оскільки є допоміжним (вторинним) джерелом права. У Франції, Німеччині та в більшості країн континентальної Європи судова практика набуває характеру джерела права, коли певна правова проблема однозначно підтверджена при вирішенні низки аналогічних справ і це рішення підтверджене авторитетом вищої судової інстанції. Враховуючи прагнення юристів країн, які належать до романо-германської правової сім’ї, спиратися в своїх рішеннях на закон, можна розглядати судовий прецедент лише як виняток з правила, який не порушує основоположного принципу верховенства закону.

    Поряд з цим об’єктивно спостерігається помітне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій діяльності держави у зв’язку з недосконалістю законодавства (колізії і прогалини в ньому); зростанням ролі судової влади, що дає змогу суддям приймати принципові рішення, уточнювати положення закону таким чином, що з’являються нові норми, так звані правоположення судової практики. Це в першу чергу стосується «касаційного прецеденту». Касаційний суд – це вища судова інстанція. Тому підтверджене касаційним судом судове рішення винесене на підставі аналогії закону, або загальних принципів права, може сприйматися іншими судами при вирішенні аналогічних справ як фактичний прецедент. Норми – правоположення судової практики повинні враховуватись усіма практикуючими юристами. З цією метою вони публікуються в судових збірниках і довідниках, кількість яких щорічно зростає.

    Норми, створені судовою практикою, та норми, розроблені законодавчим органом, мають між собою певні відмінності. Дія правоположень судової практики в країнах романо-германської правової сім’ї відбувається в межах, встановлених законодавцем. Породжена судовою практикою норма права застосовується обмежено, оскільки не має загального характеру як норма права, що створена парламентом.

    Як зазначає В.М. Синюков, у континентальній правовій сім’ї судова (правозастосовна) практика не може не мати певного нормативного значення, тобто виступати в ролі чинника «тиску» або коригування законодавства, яке однак офіційно визнається пріоритетним або навіть єдиним джерелом права. Положення, коли сім’я загального права має риси, властиві сім’ї континентального права (писане право), а остання використовує деякі механізми англосаксонської правової сім’ї, в тому числі судову практику, свідчить про глибокі взаємозв’язки світового правового розвитку, відому єдність правового регулювання в межах, зокрема європейської цивілізації [6, с.173].

    Своєрідне місце в системі джерел романо-германської правової сім’ї посідає правовий звичай. Закон як писаний нормативно-правовий акт у деяких випадках для правильного розуміння вимагає доповнення і пояснення правовим звичаєм, на основі якого закон базується; вимагають пояснення з точки зору звичаю й поняття та категорії, що використовуються в юриспруденції. Отже, правовий звичай діє як «доповнення до закону», при цьому сфери застосування звичаю «крім закону» та «проти закону» досить обмежені прогресом кодифікації, хоча існування таких і не заперечується. Однак нині у правових системах романо-германської правової сім’ї правовий звичай втратив характер самостійного джерела права.

    Серед джерел права континентальної правової сім’ї особливе місце належить правовій доктрині. Протягом тривалого часу остання була основним джерелом права в романо-германській правовій сім’ї: саме в університетах були головним чином вироблені в період ХІІІ – ХVI ст. основні принципи права.

    На сучасному етапі розвитку романо-германської правової сім’ї доктрина відіграє досить вагому роль як під час підготовки законів, так їх тлумаченні. Водночас, як зазначає Р. Давид: «Можна, звичайно, іменувати правом лише правові норми. Для тих же, хто рахується з реальністю і має більш широкий і, з нашої точки зору, більш правильний погляд на право, доктрина в наші дні, так само як й в минулому, є дуже важливим й досить життєвим джерелом права» [2, с.143]. Така її роль виявляється в тому, що доктрина створює словник, правові поняття та правові теорії, якими користується законодавець, виробляє методи дослідження і тлумачення права, аналізу ефективності застосування норма права у слідчій, судовій та адміністративно-управлінській діяльності.

    При цьому розвиток людства, необхідність вирішення загальносвітових проблем спричинили інтеграційні світові процеси, одним з проявів яких стало створення міждержавних (міжнародних) організацій та об’єднань як універсального, так й регіонального характеру. Це сприяло виділенню в юридичній науці на сучасному етапі її розвитку нових типів правових систем, а саме: міждержавної та наднаціональної, що покликані розв’язувати невідомі раніше за обсягом і складністю завдання, які держави не можуть вирішити внутрішніми методами. Прикладами таких типів правових систем є правова система Ради Європи (як міждержавна) та правова система Європейського Союзу (як наднаціональна), що функціонують у межах романо-германської правової сім’ї, визначаючи сучасний етап її розвитку, якому приманний високий ступень процесів правової гармонізації, інтеграції та уніфікації права.

    Правова система Ради Європи як міжнародної регіональної організації характеризується такими ознаками: 1) функціонування її в межах, визначених установчим документом (Статутом) та у відповідності із загальновизнаними міжнародними (універсальними та регіональними) нормами і принципами; 2) наявність основних елементів – суб’єктів міжнародного права; 3) наявність загальних міжнародно-правових норм, що об’єктивуються у відповідних зовнішніх формах права; 4) значна роль судових прецедентів у галузі захисту прав людини; 5) наявність у Європейського Суду з прав людини, в низці випадків, нормотворчих функцій; 6) формування загальноєвропейських правових стандартів, насамперед, у галузі захисту прав людини.

    До основних ознак, що характеризують правову систему Європейського Союзу, можна віднести: 1) функціонування на основі та в межах, визначених установчими документами, а також у відповідності із загальновизнаними нормами та принципами міжнародного права; 2) наявність основних елементів – суб’єктів міжнародного права, насамперед, держав-учасниць; 3) існування органів, що виконують нормотворчі та правозастосовні (зокрема судові) функції; 4) поділ системи права на первинне та вторинне право; 5) дія спільного правового поля для норм міжнародного, національного права та права Співтовариств; 6) особливий характер системи джерел права, серед яких найбільшу значимість мають установчі договори та інші джерела первинного права; 7) наявність джерел «вторинного права», серед яких важливе місце займають регламенти і директиви, та «третинного» – судових прецедентів; 8) високий рівень правової уніфікації; 9) використання ефективних засобів нормативно-правової інтеграції; 10) визнання пріоритету дії норм права Євросоюзу над нормами права держав-учасниць у разі виникнення розбіжностей між ними; та прямої дії низки норм права Євросоюзу в національних правових системах.

    Отже, право країн, національні правові системи яких входять у романо-германську правову сім’ю, характеризується єдиною ієрархічною системою джерел права, провідне місце серед яких й на теперішній час посідає нормативно-правовий акт, що надає можливість у поєднанні з іншими її ознаками визнавати романо-германську правову сім’ю як таку, що ґрунтується на засадах нормативності. Водночас завдяки суспільно-політичним та економічним процесам різних історичних етапів розвитку світового співтовариства характерні риси романо-германського права зазнали поширення майже на всіх континентах світу (Північній і Південній Америці, Африки, Азії).


    3.2.  Генезис, структурна побудова, форми (джерела) англійського права. Особливості правової системи Сполучених Штатів Америки

    Географія поширення англо-американської правової сім’ї охоплює країни різних континентів, у той чи інший спосіб історично чи генетично пов’язані з Англією.

    Англо-американська правова сім’я (сім’я загального права) – це сукупність національних правових систем, що мають своїм історичним джерелом англійське загальне право, схожість в основних засадах правового регулювання, подібні риси структури права із превалюванням процесуального права, одноманітне розуміння природи норми права як казуального правила поведінки, створеного судовою практикою, та домінуючої форми права – судового прецеденту. До англо-американської правової сім’ї відносяться правові системи Англії та Уельсу, Північній Ірландії, Австралії, Сполучених Штатів Америки (далі – США), Канади (окрім провінції Квебек), Нової Зеландії та деяких країн Британської Співдружності.

    Історичним джерелом і основою англо-американської правової сім’ї є англійське загальне право. Термін «загальне право» має подвійне тлумачення. Як правило, під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім’ї. У вузькому значенні «загальне право» розуміється як право англійських королівських судів, що розроблялося для всієї країни, на противагу місцевим звичаям.

    На сучасному етапі розвитку людської цивілізації під впливом принципів, норм і методів загального права знаходиться значна кількість правових систем. Розглядаючи історичний аспект розвитку англійського права, необхідно відзначити, що воно розвивалось автономно і зв’язки з континентальною Європою здійснили на нього незначний вплив. Рецепція римського права, яка відбувалась в Європі оминула англійське право.

    В історії англійського права виокремлюють такі основні періоди:

    1. До 1066 р. – правосуддя здійснювалося на підставі місцевих звичаїв.
    2. 1066 – 1485 рр. (до встановлення династії Тюдорів) – виникнення та утвердження загального права. Компетенція королівських судів поступово розширювалась і наприкінці середніх віків вони перетворилися на єдиний орган правосуддя.
    3. 1485 р. – друга половина ХІХ ст. – реформація та модернізація англійського права, розквіт загального права, і водночас формування паралельної загальному праву системи правоположень – права справедливості як системи управлінських рішень лорда-канцлера та його адміністрації. Об’єднання цих двох систем права відбулося в результаті судово-правової реформи Англії 1873 – 1875 рр.
    4. 1875 р. – донині – прецедентне право розвивається паралельно з розвитком статутного права (законодавства).

    Історичний шлях розвитку англійського права визначив його специфіку та вплинув на формування основних ознак усієї англо-американської правової сім’ї, до яких відносяться такі:

    У межах англо-американської правової сім’ї певними специфічними особливостями характеризується право Сполучених Штатів Америки, що зумовлені федеральною формою державного устрою цієї країни, а також менш «жорстким» правилом судового прецеденту (вищі судові інстанції не зв’язані своїми прецедентам на відміну від Англії), більшим значенням в якості джерела права законодавства, наявністю писаної конституції як основного закону держави, існуванням не тільки консолідованих, а й кодифікованих актів тощо. При цьому в праві США позиціонується принцип верховенства Конституції США і на цій основі існує відповідна ієрархія джерел права:

    1) федеральна конституція;

    2) федеральні законодавчі акти, договори та правила судового розгляду;

    3) федеральні адміністративні положення;

    4) федеральне загальне право;

    5) конституції штатів;

    6) законодавчі акти штатів і правила судового розгляду;

    7) адміністративні положення штатів;

    8) загальне право штатів. У загальному плані право США зорієнтоване у своєму розвитку на «гнучку правотворчість».


    3.3.  Специфіка права скандинавських країн. Характерні риси права латиноамериканських держав

    Об’єднання правових систем скандинавських країн в одну групу (підсистему) зумовлене спільністю їх історичного розвитку. Підґрунтям для північноєвропейського права є загальна історична доля країн Північної Європи: Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії та країн Балтії. Своєрідність географічного положення, схожість укладів життя, економічні, політичні і культурні зв’язки між північними країнами Європи сприяли формуванню загального правового мислення і правової культури.

    Формування права в скандинавських країнах відбувалося самобутнім шляхом, у значній мірі незалежно від факторів, які діяли у країнах континентальної Європи. Для історичного розвитку північноєвропейських країн характерним було: слаборозвинута управлінська ієрархія; наявність вільних селян; демократичні форми врахування інтересів різних верств населення в межах церковного приходу, що робило можливим застосування компромісних засобів вирішення соціальних конфліктів; постійне пристосування економічного розвитку до умов патріархального суспільства.

    Загальною історичною основою скандинавського права та мірою регулювання суспільних відносин було давньогерманське право, хоча кожна північна країна мала свої місцеві особливості. Починаючи з ХІІ ст., норми давньогерманського права включалися спочатку до земельних, а згодом і до міських законів. Уже з перших актів центральної влади відбувався процес об’єднання та уніфікації права. Так, починаючи з ХІІІ ст., у Швеції здійснювалася консолідація законодавства і в середині ХІV ст. право окремих місцевостей почало об’єднуватися в єдине земельне право, а право народів – в єдине міське право.

    Незважаючи на географічну близькість до країн романо-германської правової сім’ї, країни Північної Європи не відчули на собі такого глибокого впливу римського права. Римське право не відіграло такої значної ролі в становленні та розвитку їх правових систем, як це було у Франції або Німеччині. У північних країнах не існувало й не існує кодексів, подібних Цивільному кодексу Франції. Судова практика відіграє тут більш значну роль, порівняно з країнами континентальної Європи, визнається роль судового прецеденту, хоча інші ознаки загального права (пріоритет процесуального права над матеріальним, техніка судових доказів тощо) не отримали свого розвитку.

    Вплив римського права на скандинавські країни був опосередкованим через континентальне право, вони відчули його частково. Відповідно до цього скандинавське право дотримується принципу верховенства закону і норма права в скандинавських країнах має більш абстрактний характер, ніж норма англо-саксонського права [7, с.428].

    Разом з тим, не можна повністю виключати і навіть недооцінювати вплив на скандинавське право як романо-германської правової сім’ї, так і сім’ї загального права. Протягом історії він був неоднаковий і по-різному проявлявся стосовно різних галузей права, і насамперед щодо цивільного права. У сучасний період цей вплив стає ще більш помітним, що пояснюється перебуванням північноєвропейських країн під орбітою наддержавного права Європейського Союзу та Ради Європи.

    Стосовно країн Балтії, то вони все більше потрапляють під вплив північноєвропейського права, все більш поглиблюються інтеграційні процеси у сфері політики та економіки. Правова допомога північних країн стає дедалі помітнішою, і це, безперечно знайде своє відображення в законодавстві Прибалтійських країн.

    Тісні політичні, економічні та культурні зв’язки північноєвропейських країн суттєво вплинули на формування і розвиток скандинавського права. У середні віки три королівства – Данія, Норвегія і Швеція – утворили єдиний союз, закріплений Кальмарською унією (1397 р.), який проіснував до 1523 р. Однак і в подальшому зв’язки між Швецією і Фінляндією, з одного боку, та зв’язки між Данією, Норвегією та Ісландією з іншого, виявилися значно міцнішими і зберігалися віками, що сприяло розвитку спільних рис їх правових систем.

    Більш складний історичний шлях пройшла Фінляндія, котру в XII – XIII ст. захопила Швеція, і в складі якої вона перебувала до 1809 р. Після російсько-шведської війни Фінляндія відійшла до Росії, перетворившись на її автономну одиницю. Таке становище Фінляндії деякою мірою дозволило їй зберегти самобутню правову систему, а після здобуття незалежності в 1918 р. відновити перервані відносини зі Швецією.

    У XVII – XVIII ст. у країнах Північної Європи були підготовлені універсальні кодекси – зведені акти, які стали фундаментом і стартовим майданчиком для подальшого формування їх правових систем.

    Основні джерела (форми) права скандинавських країн:

    На джерелах скандинавського права позначився вплив германського права. Він був особливо значним між двома світовими війнами XX ст.

    Особливістю системи права в країнах Північної Європи є загальна тенденція до схожості з континентально-європейськими системами.

    1. Наявні писані конституції (Конституційний закон Фінляндії 1919 p., Конституція Держави Данії 1953 p., Конституція Ісландії 1944 р., Конституції Норвегії 1814 р. з поправкою 1913 p., Конституція Швеції 1974 p.).

    2. Структура системи права така сама, як і континентального права – галузі, інститути, норми. Галузі та інститути чітко сформовані.

    3. Система права поділена на дві підсистеми:

    4. Система законодавства представляє собою сукупність законодавчих актів (законів, кодексів), виданих у державі.

    5. Проводиться кодифікація нормативно-правового матеріалу. Ступінь кодифікації галузей права у скандинавських країнах різний. Так, у Норвегії кодифіковане лише кримінальне право.

    6. Кодекси, як правило, містять конкретні норми права. На відміну від кодексів континентальних країн романської групи, законодавчі акти скандинавських країн або не мають загальних частин, або вони значні за обсягом.

    Отже, особливістю правових систем скандинавських країн є загальна тенденція до схожості з континентально-європейськими системами з історичним домінуванням характеристик германського права.

    У свою чергу подібність правових систем держав Латинської Америки зумовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення і подальшого розвитку під впливом континентального права, єдністю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права – нормативно-правового акта і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям американського конституційного права. Усе це дозволяє виокремити латиноамериканське право як окрему групу змішаного типу правової системи.

    Країни Латинської Америки (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та інші) певний час були колоніями Франції, Іспанії, Португалії, тому в своєму історичному розвитку зазнали значного впливу їх правових систем. На цей час правові системи латиноамериканських країн близькі до романської групи континентального права. Проте їх не можна вписати в романо-германський тип правової системи, оскільки конституційне право цих країн формувалося під сильним впливом американського права. Демократична Конституція США стала відправною точкою конституційного розвитку країн Латинської Америки.

    Таким чином, латиноамериканське право поєднало в собі дві моделі права – романо-германську (в галузі приватного права) й англо-американську (у сфері публічного права).

    Правові системи країн Латинської Америки запозичили в романо-германського типу правової системи таке:

    1) основне джерело права – нормативно-правовий акт;

    2) поділ права на галузі: цивільне, кримінальне тощо;

    3) кодифікацію галузей права.

    Кодифікація права розпочалася у XIX ст. Цивільні кодекси країн Латинської Америки різною мірою зазнали впливу Цивільного кодексу Франції. Французький оригінал покладено в основу кодексів Гаїті (1825 p.), Болівії (1830 – 1975 рр.), Домініканської Республіки (1845 – 1884 рр.), меншою мірою – Мексики (1870 – 1884 рр., 1928 – 1932 рр.). Цивільний кодекс Чилі 1855 р. запозичив низку положень Цивільного кодексу Франції. У цілому він ґрунтувався на інститутах і категоріях іспанського права. Його творець Андрее Белло використовував також традиційні інститути римського права та ідеї німецького вченого Савіньї. У структурному відношенні чилійський Цивільний кодекс є більш досконалим, ніж французький, тому він слугував зразком для Цивільного кодексу Еквадору (1860 p.), Колумбії (1873 p.), a також Венесуели (1862 р.) та Уругваю (1868 p.). Результатом оригінальної південноамериканської законотворчості є Цивільний кодекс Аргентини 1867 р. Його основу складає низка джерел: Цивільний кодекс Франції, чилійський Цивільний кодекс, іспанські закони, наукові праці французьких та інших авторів, зокрема бразильця Тек-сейєра де Фрейтаса про кодифікацію і систематизацію права – «consolidation». Зразками для Цивільного кодексу Бразилії 1916 р. слугували цивільні кодекси Франції, Португалії, Італії та особливо Німеччини.

    У XX ст. старі кодекси були модернізовані, а іноді замінені новими. Як правило, це відбувалося після прийняття конституцій (наприклад, Конституції Мексики 1917 p.). Більшість старих кодексів доповнилися підзаконними актами;

    4) делегована правотворчість (акти урядової влади) як важливе джерело права;

    5) розмежування законодавчої компетенції між федерацією та її суб’єктами у федеративних державах (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика). Законодавчою компетенцією наділені суб’єкти федерації з тих питань місцевого значення, що не віднесені до федеральної компетенції;

    6) звичай як джерело права другорядного, допоміжного характеру. Проте не в усіх країнах його роль однакова. Наприклад, в Аргентині порівняно з Уругваєм звичаю приділено більше уваги;

    7) судовий прецедент, який або слабко визнається, або зовсім не визнається юридичним джерелом права.

    Від англо-американського типу правової системи (зокрема його американської групи) запозичено таке:

    1) як конституційний зразок – Конституція США 1787 р. і закріплена в ній республікансько-президентська форма правління. Не всі ознаки американської Конституції знайшли втілення в житті цих держав. Верховенство і вища юридична чинність конституції утвердилися. Проте конституції в багатьох латиноамериканських країнах не стабільні. Наприклад, у Венесуелі за 168 років змінилося двадцять конституцій, у Болівії за 152 роки – двадцять одна;

    2) деякі конституційні інститути США (так, узятий за основу інститут судового контролю за конституційністю законів, доповнений лише низкою специфічних процедур, наприклад, процедурою ампаро (судового захисту), характерною для іспанського права);

    3) конституційність закону (як і у США, конституційність закону може перевірятися будь-яким судом);

    4) принципи побудови та функціонування американської судової системи, особливо Верховного суду (американську модель дещо видозмінено з урахуванням національних особливостей).

    Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права (насамперед конституційного) за основу взято американську систему, а у сфері приватного права (цивільного та інших галузей) – романську.

    Проте було б неправильним вважати правові системи цієї групи країн цілком позбавленими національної самобутності, такими, що ігнорують норми-звичаї. Тексти законів, включаючи й Основний – конституцію, враховують особливості національного державно-правового розвитку, сучасне соціально-економічне становище. У Мексиці, Перу, Гватемалі збережені залишки общинного землеволодіння. Особа, яка за законом є власником землі, фактично виступає представником общини, в інтересах якої відповідно до звичаю використовується земля. Латиноамериканські правові системи прагнуть до інтеграції одна з одною. Провідна роль у цьому процесі належить Бразилії, яка виступає за створення Латиноамериканської співдружності націй.

    Отже, схожість правових систем держав Латинської Америки зумовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення та подальшого розвитку під впливом континентального права, єдністю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права – нормативно-правового акта і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям американського конституційного права. Усе це дозволяє виділити латиноамериканське право як окрему групу змішаного типу правових систем.


    3.4.  Правова система України на юридичній карті світу

    Питання про приналежність правової системи України до однієї з правових сімей є досить дискусійним як у вітчизняній компаративістиці, так і у зарубіжній.

    Національна правова система України формувалася в складних умовах. Це пов’язано як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів історії, так і з геополітичним положенням України та відповідним ідеологічним впливом на українське суспільство багато в чому протилежних за змістом європейських і східних концепцій. Розвиток національної правової системи можна умовно поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після її здобуття. Відлік часу формування української правової системи розпочинається з права Русі та Галицько-Волинської держави, його подальшого розвитку в період Запорозької Січі та Гетьманщини, існування Української Народної Республіки й Української Держави. Під час перебування у складі СРСР Україна відносилася до соціалістичної правової сім’ї.

    Після здобуття незалежності в 1991 р. розпочалося формування самостійної правової системи, що стало одним із проявів народного та державного суверенітету, спрямованого на задоволення інтересів українського суспільства. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. обґрунтував утворення самостійної української держави, зокрема продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні.

    Віднесення правових систем постсоціалістичних країн до певної правової сім’ї є питанням наукової дискусії. Так, Ю.О. Тихомиров систематизував різні концепції, що оцінюють статус пострадянських правових систем (у тому числі України), та поділив їх на декілька основних підходів.

    1. Повернення всіх країн до романо-германської правової сім’ї. Прихильники цього підходу виходять з того, що історично вітчизняна правова система, починаючи з дореволюційних часів, належить до романо-германської правової сім’ї. Її основні риси формувалися під впливом європейської юридичної науки, система права розвивалася на основі рецепції римського права, основним джерелом права визнається нормативно-правовий акт, законодавство кодифіковане. Радянський період історії розглядається як тимчасовий відхід від романо-германської сім’ї, а сучасний – як позбавлення соціалістичних рис і повернення в лоно європейського права.

    2. Формування окремої слов’янської (євразійської) правової сім’ї. Деякі науковці обґрунтовують необхідність визнання формування після розпаду соціалістичної сім’ї на її базі самостійної слов’янської правової сім’ї, до якої відносять правові системи України, Білорусі, Росії та інших східноєвропейських держав. Уперше виокремити слов’янську правову сім’ю запропонував ще на початку ХХ ст. А. Ейсман. Проте через відсутність науково обґрунтованих критерії вона не набула визнання серед компаративістів. У сучасній російській науці активним прихильником цього підходу є В.М. Синюков [6]. Стрижневою в цій сім’ї визнається правова система Росії, яка, на думку деяких авторів, має самодостатній і незалежний від інших правових сімей характер. Зокрема її характеризує специфічна правосвідомість, відповідно до якої пріоритет надається захисту переважно публічних інтересів, а не індивідуальних, позитивістське сприйняття права, нерозвинута правова культура; особливе правозастосування – широке використання інших соціальних норм для регулювання суспільних відносин, недовіра та ігнорування державних юридичних структур та інші [10, с.721].

    Підтримує в цілому цю теорію вітчизняний теоретик Ю.М. Оборотов, але він запропонував іншу назву – євразійська правова сім’я. Так, при оцінці вітчизняного правового розвитку варто враховувати різницю соціокультурних світів зі специфічними уявленнями про світогляд людини, умови її буття і пов’язані з цим форми громадського життя. Незважаючи на активний діалог, що відбувається в сучасному світі, ціннісні парадигми східної й західної традиції істотно відрізняються. Найбільш важлива риса, що визначає різницю ставлення до держави в нас і на Заході, виражена в тім, що в західних країнах держава проявляється у вигляді знеособленої сили законів, яким підпорядковані будь-які представники влади і громадяни. У нас влада завжди персоніфікована на всіх рівнях – від президента до муніципального чиновника. Перебування України, Росії, Білорусі на стику Сходу й Заходу об’єктивно змушує їх вирішувати проблему діалогу різних соціокультурних світів як свою внутрішню проблему. Тому ідеї євразійства складають необхідну основу існування цивілізації, що перебуває між східним і західним світом. Серед основ для віднесення правової системи України до євразійської правової сім’ї той факт, що в ній набагато більше своїх особливостей, ніж загальних ознак з романо-германською правовою сім’єю. Правова система України найпевніше прерогативна, ніж нормативна, оскільки в ній найчастіше діють правові поняття, а не норми права; вона ближче до релігійних правових систем, ніж до світських; тут право це засіб у руках держави для створення нового економічного порядку; приватне право значною мірою поглинається публічним правом; зберігається тверда залежність права від політики й економіки; відсутнє самостійне комерційне право. До того ж, подібність сучасного стану правових систем України, Росії й Білорусі – важливий аргумент на користь віднесення їх до євразійської правової сім’ї, не ведучи мову вже про подібність правового менталітету цих народів, традицій їхніх правових культур і державного будівництва. Правова система України, здобувши самостійне буття, несе в собі традиції євразійської правової сім’ї, що забезпечують збереження правового менталітету народу України, специфіку його правової культури. З огляду на це, будь-які запозичення з інших правових культур виправдані лише тоді, коли вони не руйнують вітчизняну правову спадщину [11, с.24].

    3. Формування на основі соціалістичної правової сім’ї трьох окремих систем, які рухаються до різних правових сімей. Зокрема прибалтійські країни (Латвія, Литва, Естонія) найбільш рішуче позбавляються наслідків радянського періоду та у правовому розвитку зорієнтовані не на інші пострадянські держави, а на північноєвропейські країни, які об’єднані в окремий скандинавський підтип. Російська правова система намагається розвиватися окремим самостійним шляхом, який передбачає інтеграцію окремих елементів романо-германського права, радянської системи та сучасних правових інститутів. Водночас для цієї системи є характерним певний ізоляціонізм та обмежене використання іноземного правового досвіду. Усе це дозволяє дійти висновку про можливе поступове формування на основі правових систем Росії та деяких інших країн (Білорусі, Казахстану тощо) окремого євразійського підтипу. Україна у правовому розвитку не зорієнтована на досвід цих країн, а її правова система все більше наближається до класичного романо-германського права. Разом з тим риси, яких набула національна правова система, як і системи інших постсоціалістичних східноєвропейських держав, роблять можливим їх виокремлення в окремий підтип, який розвивається в межах романо-германського права.

    Аналіз сучасної національної правової системи дозволяє дійти висновку, що нині не існує суттєвих відмінностей від континентального права ні за способами створення, систематизації і тлумачення норм права. Суттєвих змін зазнає праворозуміння: офіційно визнано ідеї верховенства права, природності прав людини та їх пріоритету стосовно держави, демократичної, соціальної, правової держави, поділу права на публічне та приватне, непорушності приватної власності, що є характерним для європейської правової традиції [10, с.722].

    Таким чином, найбільш обґрунтованою є наукова позиція, відповідно до якої правова система України за своїми типологічними ознаками може бути віднесена до романо-германської правової сім’ї. Під впливом глобалізаційних процесів та в умовах реформування розвиток сучасної правової системи України характеризується: 1) активним формуванням основних структурних компонентів, що сприяє правильному співвідношенню та взаємодії елементів; 2) формуванню механізму самоорганізації, який концентрує зусилля суспільства на необхідному стані рівноваги; 3) поступовим приведенням правової системи у відповідність з міжнародними та регіональними стандартами, насамперед – європейськими, утвердженням під впливом цих вимог ідей правової та демократичної держави і громадянського суспільства; 4) спрямованістю правового регулювання загальновизнаними нормами та принципами міжнародного права; 5) плюралізмом в юридичній науці методологічних підходів до праворозуміння; 6) створенням нових інститутів і галузей права та законодавства, виникненням міжгалузевих (комплексних) інститутів законодавства; 7) урізноманітненням форм (джерел) права, що забезпечує динамічність, гнучкість правової системи суспільства.

    Водночас відповідь на питання, до якої правової сім’ї належить Україна, залежить також від того, яким правовим шляхом йде наше суспільство, від здійснюваної в державі правової політики, яка відбивається у прийнятих політико-правових рішеннях, законодавстві, задекларованих правових цінностях, напрямах професійної підготовки юристів тощо. Правова політика нашої держави дозволяє зробити висновок про європейський вибір України, який на сучасному етапі закріплений в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, від 27 червня 2014 р.

    Отже, західна традиція права представлена такими основоположними правовими сім’ями як романо-германська та англо-американська, кожна з яких має свої особливості та різним чином вплинула на становлення і розвиток правових систем інших регіонів світу, зокрема скандинавських і латиноамериканських країн. Правова система України за своїми типологічними ознаками належить (тяжіє) до романо-германської правової сім’ї, перебуваючи на сучасному етапі свого розвитку, що характеризується процесами реформування та гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Європейського Союзу.


    Список використаних джерел

    1. Саидов А. Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира / А. Х. Саидов ; отв. ред. : В. А. Туманов. – М. : Изд-во ИГиП РАН, 1993. – 148 с.
    2. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В. А. Туманова. – М. : Международные отношения, 2003. – 400 с.
    3. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / [А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.] ; за ред. В. В. Копейчикова. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
    4. Марченко М. Н. Источники права : учеб. пособ. / М. Н. Марченко. – М. : Велби ; Проспект, 2005. – 760 с.
    5. Осакве К. Сравнительное правоведение : схематический комментарий / К. Осакве. – М. : Юрист, 2008. – 830 с.
    6. Синюков В. Н. Российская правовая система. Введение в общую теорию : [монография] / В. Н. Синюков. – Саратов : Полиграфист, 1994. – 495 с.
    7. Берман Г. Дж. Западня традиция права: эпоха формирования : [монография] / Г. Дж. Берман. – М. : Изд-во МГУ : Издательская группа ИНФРА*М – НОРМА, 1998. – 624 с.
    8. Романов А. К. Правовая система Англии : учеб. пособ. / А. К. Романов. – 2-е изд., испр. – М. : Дело, 2002. – 344 с.
    9. Історія Норвегії / К. Гелле, С. Дюрвік, Р. Даніельсон та ін. ; пер. з нор. Н. Іваничук, І. Сабор, М. Красавіна. – Л. : Літопис, 2001. – 336 с.
    10. Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. – Х. : Право, 2008. – Т. 1 : Методологічні та історико-теоретичні проблеми формулювання і розвитку правової системи України ; за заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – 726 с.
    11. Оборотов Ю. М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Ю. М. Оборотов. – Одеса, 2003. – 38 с.