Навчальні матеріали

ТЕМА 1. ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА: ГЕНЕЗИС, СУЧАСНИЙ СТАН, ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ

Юридична компаративістика охоплює метод і науку, науку про метод, міждисциплінарні дослідження в межах юридичних і неюридичних наук та інше, відображає плюралізм наук про право та взаємопов’язані з ним явища на основі загальнонаукового компаративного методу і компаративізму як виду світогляду. Володіючи міждисциплінарною природою, юридична компаративістика підкреслює необхідність визнання актуальності проблемної побудови наук, пошуку предмета компаративних досліджень не лише на рівні загальнотеоретичних, спеціальних і галузевих юридичних наук, але в усьому діапазоні існування правової реальності: від правопорядку світу, права людства (універсального права) до правового простору соціальних груп, громад, безпосереднього життя (повсякденності) конкретного суб’єкта права.


Навчальні питання теми:

  • 1.1.  Етапи становлення та розвитку юридичної компаративістики як юридичної науки
  • 1.2.  Характеристика сучасного стану юридичної компаративістики. Основні проблеми
    сучасних компаративістських досліджень
  • 1.3.  Характеристика складових юридичної компаративістики як науки
  • 1.4.  Функції та значення юридичної компаративістики
  • Список використаних джерел

    • Основні терміни теми: порівняльне правознавство, юридична компаративістика, предмет юридичної компаративістики, методологія юридичної компаративістики, порівняльно-правовий метод, компаративний метод, функції юридичної компаративістики.


    1.1.  Етапи становлення та розвитку юридичної компаративістики як юридичної науки

    Розуміння сутності, змісту, сучасного стану розробленості юридичної компаративістики, перспектив її подальшого розвитку неможливе без пізнання, усвідомлення та з’ясування історії її виникнення та розвитку як самостійної юридичної науки, тобто її основних закономірностей і тенденцій.

    Передумови виникнення юридичної компаративістики.

    Порівняння державно-правових явищ використовувалося вже мислителями Стародавньої Греції з метою з’ясування загального та особливого у правових звичаях, законах, правових поглядах і вченнях, інститутах політичної влади тощо. Так, одне з найбільш ранніх застосувань порівняльно-правового методу пов’язується з працею давньогрецького філософа Платона «Закони», в якій він порівнює закони різних грецьких полісів і на основі цього пропонує модель ідеальної держави, в якій діють найбільш придатні для неї закони.

    До родоначальників використання порівняльного методу відносять також давньогрецького філософа Арістотеля, який в основу трактату «Політика» поклав порівняльне вивчення 153 конституцій грецьких і варварських міст. У свою чергу Закони XII таблиць були розроблені у Стародавньому Римі на основі узагальнення законів давньогрецьких міст-держав тощо.

    У перші століття нашої ери (ІІІ – ІV ст.) порівняльний аналіз використовувався для співставлення римських і біблейських законів з метою доведення їх схожості, що в кінцевому підсумку мало слугувати поширенню християнства.

    В епоху Відродження та Просвітництва найбільш яскравим провісником формування науки порівняльного правознавства був французький мислитель XVIII ст. Ш.Л. Монтеск’є, автор праці «Про дух законів» (1748 р.).

    Першим, хто свідомо почав закладати ідейні основи порівняльного правознавства, можна вважати німецького вченого Пауля Йоганна Анзельма фон Фейєрбаха, автора праці «Погляд на німецьку правову науку» (1810 р.).

    Свого роду «ембріональним» періодом, тобто етапом започаткування порівняльного правознавства як юридичної наукової дисципліни, був період з 1810 по 1860-ті роки, ідейним змістом якого став розвиток методологічних підходів і полеміка між історичною та історико-філософськими (гегельянською та неокантіанською) школами порівняльного правознавства. Іншим проявом формування порівняльного правознавства в цей період стали позитивістські за характером компаративістські дослідження першої половини ХІХ ст. (К.Й. Міттермайєра, Г.А. Цахаріє, Ж.Л.Е. Лерміньє, Ж.Ж.Г. Фелікса та науковців, які входили до їх кола), перші прояви інституціоналізації порівняльного правознавства в цей час – поява перших спеціалізованих кафедр і журналів.

    Виникнення юридичної компаративістики як юридичної науки дослідники відносять до кінця XIX – початку XX ст. і пов’язують із заснуванням у 1869 р. французького Товариства порівняльного законодавства або проведенням у 1900 р. I Міжнародного конгресу порівняльного правознавства, коли було визнано необхідність порівняльного дослідження права, вивчення методів порівняльного дослідження, а термін «порівняльне право» був введений у науковий обіг.

    Так, у Франції, на думку більшості компаративістів, раніше, ніж в інших країнах, порівняльне правознавство було визнано автономною наукою і розпочалися процеси його інституціалізації. У 1869 р. було створено Товариство порівняльного законодавства, що існує до теперішнього часу. Цим товариством був заснований відповідний журнал, що видається нині під назвою «Міжнародний журнал порівняльного права». Окреслюючи завдання цього товариства, його перший президент Ф. Лабулайє, при вступі на пост стверджував, що порівняльні дослідження повинні не тільки зіставляти і протиставляти різні правові інститути, а й створити філософію права, що дозволяє обґрунтувати принципи національного законодавства. Товариство порівняльного законодавства орієнтувалося на проведення практичних досліджень іноземного права, але з метою вдосконалювання французького права. Прагнучи до співробітництва з юристами інших країн, товариство надавало важливого значення інформаційному обміну, зокрема випускало бюлетень, у якому публікувалися матеріали з іноземного права, а також з 1875 р. – «Щорічник закордонного законодавства» і «Щорічник французького законодавства».

    Свідченням лідируючих позицій Франції в розвитку порівняльного правознавства стало проведення за ініціативою Р. Салейля, Є. Ламбера й Г. Леві-Ульмана в 1900 р. Міжнародного конгресу порівняльного правознавства. Роль французької школи компаративістів й особисто Р. Салейля виявилася в організації та проведенні цього конгресу, під час роботи якого вперше в історії порівняльного правознавства зібралися провідні компаративісти, хоча й не всього світу, а переважно континентальної Європи. Примітно, що в організації роботи конгресу було закладено два підходи до розуміння порівняльного правознавства. До першого належать зіставлення через національні доповіді низки правових проблем, що відбивало рівень пошуку загального в різних національних правопорядках або на рівні «порівняльного законодавства», а до другого – розгляд теоретичних і методологічних проблем порівняльного правознавства, його визнання як автономної юридичної науки, «власне порівняльного правознавства», а відповідно його «загальної» природи, що було необхідно для розв’язання за його допомогою завдання створення «універсального», «загального», «світового» права. Якщо вирішення першої групи проблем перебувало в руслі взаємодії, діалогу представників національних правопорядків, то розв’язання другої групи визначалося переважно традицією французької школи компаративістів. Основне значення конгресу, по-перше, в тому, що на ньому була закладена нова форма становлення порівняльного правознавства у вигляді організованого міжнародного співробітництва компаративістів країн європейської цивілізації, а по-друге, опубліковані матеріали стали систематизованим збірником спеціальної інформації і викликали жваві дискусії серед юристів [1, с.58 – 59].

    На переконання Р. Давида, таке пізнє визнання юридичної компаративістики як науки зумовлено тим, що до XIX ст. наука права була відірвана від досліджень позитивного права й орієнтувалася на вивчення і викладання «всезагального права» як форми загальної для всіх країн справедливості. Лише у XIX ст. розвиток національних кодифікацій і розширення міжнародних зв’язків обумовили розвиток компаративістики.

    Приблизно в цей же час виникають і набувають інтенсивного розвитку порівняльні дослідження в інших науках. Зокрема порівняльна анатомія, порівняльно-історичне мовознавство, порівняльна педагогіка, порівняльна психологія тощо.

    Перед Другою світовою війною спостерігався занепад компаративістських досліджень і, навпаки, друга половина XX ст. характеризується їх розвитком як у кількісному, так і якісному вимірах. Період XX ст. у генезисі порівняльного правознавства характеризується вирішенням таких дилем: порівняльне правознавство – це, по-перше, звичайне застосування порівняльно-правового методу; по-друге, методологічна наука; по-третє, самостійний напрям наукових досліджень; по-четверте, вивчення іноземного права; по-п’яте, автономна юридична наука.

    При цьому вчені, які визнають порівняльне правознавство лише методом, заперечують його існування як науки, а дослідники, які вважають порівняльне правознавство наукою, методу не заперечують, а розглядають його як важливу складову, але обмежують його застосування предметом науки (якщо не врахувати описання іноземного права, де предметність є, але відсутнє порівняння), не досліджуючи водночас різноманіття методів для вивчення цього предмета. Звідси загальним для всіх позицій є визнання значення порівняльного методу.

    Етапи виникнення, становлення та розвитку юридичної компаративістики як юридичної науки:

    1) етап використання порівняльно-правового (юридичного) аналізу як методу дослідження проблем права та держави, їх історії, вчень тощо;

    2) етап розвитку (вдосконалення та поширення) порівняльно-правового методу, накопичення результатів порівняльно-правового аналізу держави і права;

    3) етап виникнення компаративістики як юридичної науки, тобто накопичення та систематизація юридичних знань стосовно проблем застосування порівняльно-правового методу, вивчення загальних, особливих і унікальних властивостей різноманітних правових систем світу;

    4) етап становлення юридичної компаративістики як самостійної галузі юридичних знань, яка має власний предмет дослідження, методологію, поняттєво-категоріальний апарат, результати наукового пошуку, що не можуть бути здобуті іншим шляхом;

    5) етап розвитку юридичної компаративістики, особливістю якого є активізація та удосконалення вже наявної сукупності знань, методів, прийомів, засобів компаративістських досліджень у цілісну систему, тобто теорію компаративістики, а також зростання значущості й визнання результатів цих досліджень.

    В Україні вперше широке використання порівняльного методу розпочалося на ґрунті слов’янознавства, коли в першій половині XIX ст. у всіх слов’янських країнах спостерігалося піднесення національного руху. Розпочалося системне порівняльне вивчення слов’янських мов, культури, етнографії і звичаїв, а також державно-правових явищ.

    Одним з перших, хто розпочав використовувати порівняльний метод для осмислення історії слов’янського права, був професор Київського університету М.Д. Іванішев. У своїх роботах: «О плате за убийство в древних русских и словянских законодательствах в сравнении с германскою верою» (1840 р.), «Рассуждение об идее личности в древнем праве чехов» (1842 р), він застосовує порівняльно-правовий метод з метою кращого розуміння національного права та виявлення фактів запозичення норм або цілих джерел (форм) права інших країн.

    Напрям, започаткований М.Д. Іванішевим на початку 40-х років XIX ст., знайшов чимало прихильників і послідовників. Вийшла низка праць І.М. Собестьянського, М.М. Ясинського, В.В. Богішича та інших, присвячених цій тематиці. Проте найбільш значний внесок у розвиток цього напряму було зроблено Ф.І. Леонтовичем. Його дослідження не обмежилися порівняльно-слов’янським напрямом. Він як історик права не міг оминути у своїх працях впливу інших держав на хід історії руського права. Монгольському впливу присвячена його праця «К истории русских инородцев. Древний монголо-калмицкий или ойрацкий устав взьісканий» (1879 р.); литовському – «Русская Правда и Литовский Статут» (1865 р.), «Источники литовско-русского права» (1894 р.) та ін.

    В Імператорському Харківському університеті історією права на порівняльній основі займалися І.І. Дитятин, зокрема його праця «Устройство и управление городов России. Города России в XVIII ст.» (1875 р.), та І.М. Собестьянський, його праця «Учення о национальньгх особенностях характера и юридического быта древних славян» та ін.

    Започатковані І.І. Дитятиним та І.М. Собестьянським історико-правові порівняльні дослідження продовжив професор М.О. Максимейко, який наприкінці XIX ст. – початку XX ст. викладав в Імператорському Харківському університеті історію слов’янських законодавств. Відповідно до його позиції, значення порівняльного правознавства зводиться до такого: а) тлумачить пам’ятки національного права; б) виявляє загальні й особливі характеристики правових явищ; в) викриває дійсні причини правових явищ місцевої історії. У результаті своїх досліджень М.О. Максимейко дійшов висновку, що різні правові системи багато в чому схожі між собою через, по-перше, загальність їх походження; по-друге, запозичення, які відбуваються між ними; по-третє, ідентичність умов життя та потреб населення.

    Основи порівняльного вивчення права були закладені першим російським професором (українського походження) С.Є. Десницьким. У всіх своїх творах С.Є. Десницький підходить до дослідження питань з позицій порівняльно-історичного аналізу, розглядаючи правові інститути багатьох народів і визначаючи шляхи їх взаємного збагачення.

    Досліджуючи природну юриспруденцію, С.Є. Десницький перш за все ставить перед нею завдання з’ясувати причини походження держави і права та їх історичного розвитку в різних народів, прослідкувати залежність розвитку держави від зміни умов господарського життя. Професор вважав за можливе вирішення цих завдань шляхом історичного вивчення виникнення і подальшого розвитку державного ладу і правопорядку, вбачав за необхідне застосування історичних, філософських і політичних методів у ході цього дослідження. Підкреслюючи важливість історичного вивчення права у взаємозв’язку з характером господарської діяльності суспільства, вчений був прибічником історико-порівняльного методу в правознавстві.

    Прихильником порівняльного правознавства в Російській імперії на рубежі XIX – XX ст. був М.М. Ковалевський (1851 – 1916 рр.) – визначний історик, правознавець і соціолог. У 1877 – 1887 рр. М.М. Ковалевський працював на посаді професора державного права в Московському університеті, де у 1878 р. розпочав викладати спеціальний курс з порівняльної історії права, зіставляючи право так званих історичних народів, тобто писане право із звичаєвим правом, що зароджувалося у процесі розпаду общини. М.М. Ковалевський застосовував порівняльний метод при вивченні не лише первісного суспільства, але й нового часу. Фундаментальну працю з історії буржуазної демократії він створив у значній мірі за допомогою цього методу. При цьому М.М. Ковалевський вважав, що порівняльне правознавство науково можливе та є доцільним лише у сфері історії права. Він вбачав у порівняльному вивченні історії права не лише задоволення інтересів дослідника щодо минулого, а й розглядав його засобом вирішення проблеми прогнозування розвитку права та розробки майбутніх правових форм.

    У свою чергу П.Г. Виноградов, який відомий досить широким діапазоном наукових інтересів, на відміну від М.М. Ковалевського був професійним юристом, який відрізнявся ретельністю своїх досліджень. Він зазначав, що заняття порівняльними дослідженнями права неминуче призводять до вивчення причин правових явищ, тобто до соціології. Як і М.М. Ковалевський, П.Г. Виноградов не вважав за можливе дослідження права без соціального підходу. Адже своє світове визнання П.Г. Виноградов здобув на кафедрі порівняльного правознавства в Оксфордському університеті саме як дослідник порівняльного правознавства, а не історії. Історико-порівняльний метод було вдало використано П.Г. Виноградовим у процесі аналізу рецепції римського права в середньовічній Європі.

    Отже, порівняльне правознавство в Україні виникло та розвивалося у формі порівняльно-правових досліджень, предмет яких за окремими винятками обмежувався колом країн, з якими Україна пов’язана історично (генетично) чи функціонально, а домінування позитивного права та інтегрованість України до складу інших країн, так само як і входження в міжнародний і європейський правовий простір, обумовили пріоритетну орієнтованість на запозичення іноземного правового досвіду. При цьому поза увагою, як правило, залишалися можливості порівняльного правознавства стосовно досліджень «своєрідності» українського права в різних формах його буття, реального внеску української правової культури у світовий правовий розвиток.


    1.2.  Характеристика сучасного стану юридичної компаративістики.
    Основні проблеми сучасних компаративістських досліджень

    Еволюція порівняльного правознавства та його інтерпретації мають конкретно-історичний характер і нерозривні з історією науки, її місцем і роллю в суспільстві, залежні від філософських і світоглядних засад її функціонування та осмислення.

    Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. відбулися зміни в розумінні самої науки юридичної компаративістики, очевидними стали її неуніверсальність, обмеженість певною сферою явищ, необхідність урахування інших форм світогляду, що знайшло втілення в постмодернізмі, кризі сцієнтизму, постнекласичних інтерпретаціях науки. Сучасний розвиток науки орієнтується на міждисциплінарність, проблемність, багатоманітність наукових теорій і парадигм, плюралізм методологій, випадковість та альтернативність суспільного розвитку. За змістом наука розглядається як множина різних феноменів: наукової дисципліни, поля досліджень, переднього краю науки, соціального інституту, прояву культури і т. д.

    Серед тенденцій розвитку юридичної компаративістики на сучасному етапі слід виокремити такі: 1) предметом дослідження є загальні риси й особливості не лише норм права різних порівнюваних правових систем, а й інших компонентів правової матерії (правосвідомості, праворозуміння, правової культури, правової політики та ідеології); 2) дослідження нормативно-правового масиву порівнюваних країн не тільки і не стільки в цілісному вигляді, а соціально диференційовано, залежно від ієрархії норм і їх приналежності до різних галузей та інститутів права; 3) врахування складності, різноманітності форм (джерел) права різних правових систем і виявлення подібності й розбіжності між ними; 4) прийняття до уваги незаперечного факту, що на сучасному етапі розвитку суспільства різні правові сім’ї у зв’язку з більшим зростанням економічних, політичних, торгівельних та інших зв’язків не лише зближаються одна з одною, а й окремими своїми сторонами взаємно проникають; 5) врахування відносного характеру поділу всього правового масиву на різні складові чи групи правових систем-сімей, виокремлення різних рівнів порівняльно-правових досліджень.

    Сучасний розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні пов’язаний з пошуками нової правової ідеології, практичними потребами перебудови правової системи, входженням у міжнародний та європейський правовий простір і відповідним визнанням значущості порівняльного правознавства, дослідженнями його теоретичних та історичних проблем.

    На початку ХХІ ст. позитивні зміни спостерігалися в усіх сферах забезпечення і здійснення порівняльно-правових досліджень, зокрема:

    Разом з тим, у більшості наукових праць порівняльно-правового змісту підкреслювалося, що не існує загальновизнаної концепції порівняльного правознавства, натомість спостерігається плюралізм підходів до його інтерпретації; поза дослідженнями залишаються форми зв’язку порівняльного правознавства зі спорідненими юридичними та соціально-гуманітарними науками; потребували розробки філософські та наукознавчі засади порівняльного правознавства; необхідним залишалося вдосконалення методології порівняльно-правових досліджень; невизначеними були особливості порівняльно-правових досліджень у контексті глобалізації і плюралізації права, його «неуніверсальності», зростання значущості інших соціальних регуляторів; потребують подальших досліджень особливості вітчизняної традиції порівняльного правознавства [24].

    Розв’язання окреслених проблем як порівняльного правознавства, так й юридичної науки в Україні, зумовило пошук і розробку нового бачення філософських, наукознавчих, теоретичних і методологічних засад порівняльно-правових досліджень, яке б відповідало сучасному стану правового розвитку та реаліям ХХІ ст., зокрема в першу чергу вдосконалення методології осмислення природи, структури, призначення, інституціоналізації та інших наукознавчих аспектів юридичної науки і власне порівняльного правознавства, оскільки вони мають фундаментальне значення для визначення своєрідності порівняльно-правових досліджень відносно інших наукових розробок, вимог щодо отриманих наукових знань, форм їх систематизації, меж застосування тощо [25; 26; 27].

    Основними проблемами сучасних компаративістських досліджень є:

    Компаративістські дослідження спрямовані на публічне та приватне право, кримінальне, конституційне й адміністративне право тощо. Поряд з традиційними нормативними, або юридико-догматичними, дослідженнями з’являються нові напрями – юридико-соціологічні та юридико-філософські розвідки.

    Отже, подальший розвиток юридичної компаративістики потребує філософських і наукознавчих досліджень на основі теоретичних і методологічних підходів, напрацьованих у соціально-гуманітарних науках, з виходом за межі науки (охоплення практичних, буденних та інших проявів компаративізму), європейської цивілізації з охопленням неєвропейських цивілізацій, у яких наука не є домінуючою формою світогляду.


    1.3.  Характеристика складових юридичної компаративістики як науки

    Юридичну компаративістику як юридичну науку можна розглядати в якості знання, наукової діяльності, соціального інституту та форми культури. «Діапазон» складових і структуризацій юридичної компаративістики зумовлений багатоманітністю проявів права (ідея, принцип, теорія, текст, поведінка, відносини, регулятив тощо), розмаїттям зв’язків права з іншими соціальними явищами (ідеологією, психологією, соціальним життя, політикою, економікою і т. д.), плюралізмом епістемології науки.

    Юридична компаративістика – це юридична наука, сфера та напрям юридичних міждисциплінарних досліджень, що мають своїм предметом загальні та специфічні закономірності виникнення, функціонування та розвитку національних правових систем, їх типологію, сучасні процеси правового розвитку юридичної карти світу [28, с.283].

    У зарубіжній і вітчизняній літературі загальновизнаним є розуміння компаративістики як однієї з юридичних наук, основними складовими якої є:

    1) предмет – всезагальне, загальне, різне та унікальне в національних правових системах, їх складових елементах;

    2) методологія – система різних методів порівняльного аналізу та оцінки (ідентифікація, аналіз, моделювання, індукція, дедукція тощо);

    3) поняттєво-категоріальний апарат – система наукових понять, категорій, поняттєвих рядів, теоретичних конструкцій (правовий простір, правова сім’я, національна правова система тощо);

    4) частковонаукові теорії, концепції, доктрини як результати наукового пізнання предмета юридичної компаративістики.

    Так, юридична компаративістика досліджує багатоманітну правову реальність у координатах часу і простору індуктивним шляхом, що відрізняє її від теоретичних наук, а наявність «теорій середнього рівня» – від емпіричних (прикладних) наук. Юридична компаративістика вивчає загальне та відмінне у праві та інших соціальних регулятивах в єдності та розрізненості часової та просторової форм буття права. Звідси слідує, що предметом юридичної компаративістики є геоправовий простір, основними елементами якого нині є національні правові системи як специфічні, неповторні комплекси правових явищ, які тісно пов’язані з цивілізаційними, культурними, психологічними та іншими аспектами буття людського суспільства.

    Юридичну компаративістику характеризують не лише інтеграція та диференціація наук (наукових досліджень) компаративної спрямованості, їх дисциплінарність і проблемність, поділ і об’єднання, а й синтез наукових досліджень, практики, інших форм світогляду, повсякденного життя людини.

    До інших особливостей юридичної компаративістики можна віднести розгляд правової реальності в часі як компаративної історії права, у просторі – як компаративної географії права, її орієнтацію на зіставлення права й інших соціальних регуляторів, диференціацію компаративних правових досліджень за їхнім здійсненням й використанням отриманих результатів у науці, практиці, безпосередньому житті суб’єктів, а також у правових та інших науках, в одній з порівнюваних країн або в третій країні й т. д. Окрім того, важливе визнання значимості позиції самого дослідника-компаративіста (вибір ним певної методики, критеріїв порівняння, загальної теорії права тощо).

    Юридична компаративістика формується у просторі взаємодії компаративних і юридичних наук, де компаративні науки визначають її методологію, а юридичні – особливості об’єктів (правової реальності), однак правова реальність розглядається в контексті соціально-культурних регуляторів (регулятивного простору, що охоплює всі країни світу з притаманними їм домінуючими регуляторами, які зумовлюють своєрідність його національної чи цивілізаційної конфігурації).

    Одним з визначальних факторів подальшого розвитку юридичної компаративістики є її власна методологія, вдосконалення якої дає можливість досліджувати не лише властивості існуючих, а й нових явищ і процесів, які виникли і продовжують виникати у правовій реальності.

    Методологія юридичної компаративістики є складним і багатоплановим утворенням, що трансформує методологію порівняльного правознавства, доповнює якісно новими новаціями, забезпечує як єдність, так і відмінність юридичних і компаративних наук. Її особливість проявляється в тому, що юридична компаративістика адаптує загальнонаукову компаративну методологію стосовно предмета та завдань юридичних наук.

    Домінуюче значення в цьому має саме юридична компаратологія, яка не тільки трансформує компаративну методологію до особливостей пізнання правової реальності, а й модифікує його стосовно свого предмета – загального та різного між правовими реальностями макросоціальних одиниць, а набуті в результаті цього предметні знання в їх методологічній функції використовуються в інших юридичних компаративних дослідженнях.

    Методологія юридичної компаративістики не може бути зведена лише до порівняльно-правового методу та знань щодо його застосування, а існує на різних рівнях і охоплює різні компоненти, до яких належать не лише методологічні, а й предметні знання в їх методологічному значенні (світогляд, парадигми, тип наукового мислення тощо).

    Багаторівневість методології юридичної компаративістики відображається її існуванням у вигляді предметних знань і способів мислення: світогляду – компаративізму та правового компаративізму; філософському – філософії компаративізму та філософії правового компаративізму, компаративній філософії права; загальнонауковому – компаризму як наукової парадигми та правового компаризму як однієї з парадигм юридичних наук; спеціально-науковому стосовно юридичної компаратології – як множини її систем знань (теорій, концепцій, понять тощо) та відповідних їм методів, які об’єднуються компаративним підходом; методик конкретних юридичних компаративних досліджень. Аналіз інших структуризацій методології юридичної компаративістики дає підстави вести мову про їх плюралізм, взаємодоповнюваність, необхідність подальших досліджень.

    Для відображення єдності предметних знань і власне компаративного методу слід використовувати компаративний підхід – це основа компаративної методології, що містить компаративний метод та інші компоненти науки, які мають методологічне значення.

    У свою чергу компаративний метод не зводиться лише до порівняльного методу, а охоплює всі методи дослідження «не одного» об’єкта на різних рівнях їх узагальненості: загальних методів мислення, філософських, загальнонаукових, спеціальнонаукових тощо. До особливостей компаративного методу відноситься не лише орієнтація на дослідження «не одного» об’єкта, його властивості чи стану, а й спрямованість на встановлення різного в дослідженнях множинності та відмінностей явищ правової реальності, формування загального для них у їх реальній взаємодії, а не тільки за заздалегідь встановленим критеріям, виявлення як наявності загального і різного, так і їх відсутності, тобто універсального та унікального. Компаративний метод об’єднує всі методи досліджень «не одного» об’єкта чи його стану, предметом яких є виявлення різного та загального, всезагального та унікального, причому останні характеризуються відсутністю, відповідно, загального та відмінностей. Компаративний метод не зводиться тільки до порівняльного, його складовими є порівняння, зіставлення, протиставлення, конфронтація, контрастування тощо.

    Отже, методологія юридичної компаративістики існує на різних рівнях і охоплює різноманітні її прояви, серед яких виокремлюються як основа компаративний підхід і компаративний метод, що об’єднує всі методи досліджень «не одного» («одного, другого, іншого») об’єкта чи його стану, предметом яких є виявлення всезагального, загального, різного та унікального.


    1.4.  Функції та значення юридичної компаративістики

    Функції юридичної компаративістики відображають роль, яку вона відіграє в суспільстві. З огляду на те, що юридична компаративістика є юридичною наукою, їй у значній мірі притаманні й ті функції, які виконує юридична наука в цілому. У цьому контексті варто наголосити на тому, що, по-перше, функції юридичної науки, як і окремих її галузей, взаємопов’язані та доповнюють одна одну, лише взяті разом, в єдності вони дають повне уявлення про призначення цієї науки в суспільстві; по-друге, функції науки визначаються її предметом; по-третє, оскільки кожна юридична наука має власний предмет дослідження, їх функції відрізняються своїми специфічними особливостями.

    Функції юридичної компаративістики:

    1. Пізнавальна функція – юридична компаративістика завжди зорієнтована на глибоке вивчення правових явищ, перш за все, на здобуття і розширення наукових знань про правові системи сучасності. Ця наука вивчає всі елементи правових систем світу, стабільні і тимчасові правові ситуації в іноземних державах, фактори, що впливають на прийняття та зміну зарубіжних правових актів, умови, що сприяють або стримують реалізацію права в країнах світу.
    2. Методологічна функція – одним з основних об’єктів дослідження юридичної компаративістики є порівняльно-правовий метод. Юридична компаративістика розробляє умови та правила застосування цього метода, критерії, за яким здійснюються порівняльно-правові дослідження, методику їх проведення стосовно окремих об’єктів (наприклад, законодавства) або їх груп тощо. Положення та висновки юридичної компаративістики широко використовуються іншими юридичними науками при застосуванні ними порівняльно-правового метода.
    3. Прогностична функція – полягає у висуненні та обґрунтуванні юридичною компаративістикою наукових гіпотез щодо перспектив розвитку правових сімей, порівнюваних національних правових систем або їх окремих елементів. В основу таких прогнозів покладено виявлені юридичною компаративістикою тенденції і закономірності розвитку порівнюваних об’єктів. Виконуючи цю функцію, юридична компаративістика спирається також на доведені факти, статистичні дані та інші матеріали. Істинність гіпотез, що висуваються юридичною компаративістикою, перевіряється практикою.
    4. Практично-організуюча функція – юридична компаративістика є ефективним інструментом удосконалення національної правової системи та її елементів. Адже давно підтверджено, що глибоке її розуміння та пошук шляхів підвищення ефективності можливі лише тоді, коли вона розглядається в контексті загальних правових процесів, які відбуваються в сучасному світі, а її вдосконалення ґрунтується як на власному досвіді, так і на досвіді інших країн. Сучасна юридична практика має значну потребу в науково обґрунтованій, об’єктивній і повній інформації про розвиток і функціонування іноземних правових систем, їх взаємозв’язки, тенденції правового розвитку в регіональному і світовому масштабах. Потреба в цій інформації задовольняється насамперед шляхом підготовки вченими-компаративістами довідкових матеріалів та інформаційних оглядів про розвиток зарубіжного законодавства (наприклад, за країнознавчою ознакою, окремими галузями, підгалузями законодавства, правовими інститутами тощо).
    5. Інтегративна функція – є досить важливою функцією юридичної компаративістики та зумовлена сучасними тенденціями європейського та світового розвитку. Вона проявляється в узгодженому правовому регулюванні певних сфер суспільних відносин на основі спільних інтересів держав; у виявленні відмінностей у національному законодавстві та пошуку засобів їх подолання з метою усунення перешкод на шляху співробітництва, насамперед економічного, між державами. Важливого значення в контексті реалізації цієї функції набуває створення однакових правових умов для діяльності спільних підприємств, узгодженого правового режиму іноземних інвестицій, а також вкладників капіталу, регулювання вільних економічних зон тощо.

    Серед основних функцій юридичної компаративістики традиційно розрізняють: більш глибоке пізнання національного права шляхом формулювання деяких висновків, заснованих на досвіді інших держав; вивчення права інших держав у практичних цілях у зв’язку з численними міжнародними контактами та юридичними угодами; уніфікацію права. При більш широкому теоретичному підході також ведуть мову про важливу роль порівняльного методу для історії та філософії права. Істотну роль юридична компаративістика відіграє для розвитку юридичної освіти в цілому. Юридична компаративістика розширює та збагачує знання здобувача вищої освіти, який вчиться поважати правову культуру інших народів, поглиблює розуміння власного права тощо.

    Серед функцій юридичної компаративістики можна виокремити не лише модифіковані традиційні функції юридичної науки, але й специфічні, зокрема:

    Юридична компаративістика спрямована на вивчення юридичної географії світу, виявлення взаємовідносин і взаємовпливу правових систем, дослідження закономірностей їх розвитку, визначення в них спільного та відмінного, глибоке пізнання змісту правових явищ та їх витоків у зарубіжних правових системах і тенденції їх розвитку, а також вдосконалення національного законодавства тощо. Юридична компаративістика є самостійною юридичною наукою, якій властиві самостійний предмет, об’єкт, функції та завдання. Із зазначеного вище правомірним є висновок про те, що незалежно від того, як розуміється порівняльне правознавство (чи як метод чи як наукова дисципліна), в сучасній науці воно вже стало реальністю та зайняло самостійне місце.

    Як пізнавальний процес, що наповнює не лише всю національну правову систему, але й її окремі елементи і перш за все галузі права, юридична компаративістика має чутливо і своєчасно реагувати на суспільні процеси, і особливо на ті, які відбуваються у правовій сфері; встановлювати, виявляти та фіксувати суспільні потреби, правове регулювання яких передбачає проведення порівняльного аналізу із зарубіжними правовими системами.

    Отже, властивості юридичної компаративістики та її місце в системі юридичних і компаративних наук у гносеологічному плані зумовлені постнекласичним типом раціональності, онтологічному – умовами пізнього постмодерну, аксіологічному – сучасними цінностями людства, методологічному – компаризмом, антропологічному – «людським виміром» науки, а у праксеологічному – реальним полілогом культур.


    Список використаних джерел

    1. Тихомиров А. Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы : [монография] / А. Д. Тихомиров. – К. : Знання, 2005. – 334 с.
    2. Бигич О. Л. Порівняльне правознавство: природа та методологічне значення : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / О. Л. Бигич. – К., 2002. – 17 с.
    3. Кресін О. В. Порівняльне правознавство у ХІХ – ХХ століттях: проблеми становлення : [монографія] / О. В. Кресін. – К. : Логос, 2011. – 294 с.
    4. Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / О. М. Лисенко. – К., 2001. – 19 с.
    5. Оборотов Ю. М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Ю. М. Оборотов. – Одеса, 2003. – 38 с.
    6. Корчевна Л. О. Проблема різноджерельного права: дослід порівняльного правознавства : [монографія] / Л. О. Корчевна. – К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 360 с.
    7. Лемак В. В. Правова реформа в Чехії і Словаччині в умовах постсоціалістичної модернізації: теоретичні і практичні проблеми : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / В. В. Лемак. – Х., 2003. – 40 с.
    8. Луць Л. А. Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Л. А. Луць. – К., 2005. – 32 с.
    9. Скакун О. Ф. Правова система України на правовій карті світу / О. Ф. Скакун. – Х. : Еспада, 2004. – 96 с.
    10. Стеценко С.Г. Глобалізація та право: національний вимір : [монографія] / С. Г. Стеценко, Л. О. Васечко. – К. : Атіка, 2012. – 132 с.
    11. Удовика Л. Г. Трансформація правової системи в умовах глобалізації: антропологічний вимір : [монографія] / Л. Г. Удовика. – Х. : Право, 2011. – 552 с.
    12. Волошин Ю. О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: теоретико-методологічні аспекти : [монографія] / Ю. О. Волошин. – К. : Логос, 2010. – 428 с.
    13. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини / С. Шевчук. – К. : Реферат, 2002. – 344 с.
    14. Савченко А. В. Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки : автореф. дис. докт. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / А. В. Савченко. – К., 2007. – 36 с.
    15. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : [монографія] / М. І. Хавронюк. – К. : Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
    16. Скакун О. Ф. «Загальне порівняльне правознавство» як навчальна дисципліна: досвід і перспективи в Україні : [відкрита лекція] / О. Ф. Скакун. – Київ ; Івано-Франківськ : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Прикарпатський юридичний інститут Львівського державного університету внутрішніх справ, Вид-во «Логос», 2010. – Серія науково-методичних видань «Академія порівняльного правознавства». – Вип. 21. – 20 с.
    17. Порівняльне правознавство: досвід і проблеми викладання : зб. наук. праць і навч.-метод. матеріалів / За ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Гриценка ; упор. О. В. Кресін. – К. : ВДК Університету «Україна», 2011. – 288 с.
    18. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 27 червня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/984_011/paran 2820#n2820
    19. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти : [монографія] / В. М. Селіванов. – К. : Ін Юре, 2002. – 724 с.
    20. Правова доктрина України : у 5 т. – Т. 1 : Загальнотеоретична та історична юриспруденція / В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін. ; за заг. ред. О. В. Петришина. – X. : Право, 2013. – 976 с.
    21. Видатні компаративісти: творчий шлях, ідеї, праці / О. В. Кресін (кер. авт. кол.), В. Н. Денисов, М. А. Дамірлі та ін. – К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України ; Вид-во «Логос», 2007. – Серія наукових видань «Енциклопедія порівняльного правознавства». – Вип. 4. – 144 с.
    22. Порівняльне правознавство: вітчизняні та зарубіжні спеціалізовані центри дослідження і викладання : [довідник] / За ред. В. Н. Денисова. – К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. – 192 с.
    23. Foundations of comparative law: methods and typologies / Ed. by W. E. Butler, O. V. Kresin, Iu. S. Shemshuchenko. – London : Wildy, Simmonds & Hill Publishing, 2011. – 354 p.
    24. Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку : зб. наук. праць / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. П. Тихого, М. М. Цимбалюка та ін. ; упор. О. В. Кресін, І. М. Ситар. – 2-е вид., випр. і доп. – Л., К. : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. – 652 с.
    25. Бехруз Х. Н. Актуализация сравнительно-правовых исследований в эпоху глобализации : [открытая лекция] / Х. Н. Бехруз. – К., О., Симферополь : Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины ; Изд-во «Логос», 2008. – 24 с.
    26. Дамирли М. А. Сравнительное правоведение в поисках собственной идентичности : [открытая лекция]. – К.-Л. : ЗУКЦ, 2012. – Серия научно-методических изданий «Академия сравнительного правоведения». – Вып. 28. – 24 с.
    27. Тихомиров О. Д. Порівняльно-правові дослідження: проблеми визначення компаративної природи, наукознавчого осмислення та систематизації : [наук. доповідь]. – К.-Л. : ЗУКЦ, 2012. – Серія науково-методичних видань «Академія порівняльного правознавства». – Вип. 29. – 52 с.
    28. Теорія держави та права : навч. посіб. / [Є. В. Білозьоров, В. П. Власенко, О. Б. Горова та ін.] ; за заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. – К. : НАВС, Освіта України, 2017. – 320 с.