Навчальні матеріали
Тема 6. Запобігання корупційній злочинності
в Україні
1. Загальносоціальні заходи запобігання корупційній злочинності
В кримінології під загальносоціальними заходами запобігання злочинам розуміють комплекс перспективних соціально-економічних і культурно-виховних заходів, спрямованих на подальший розвиток і вдосконалення суспільних відносин і усунення або нейтралізацію разом з тим причин та умов злочинності.[1]
Як у зв’язку з цим зауважив О.М. Джужа, даний рівень запобігання злочинам характерний тим, що його складові є невід’ємною частиною соціально-економічного розвитку, поліпшення морально-психічної і духовної сфер суспільства.[2] При цьому, на переконання В.В. Голіни, основними цілями зазначеного запобіжного напряму є подолання або обмеження криміногенно небезпечних протиріч у суспільстві, поступове викорінення відомих ще з біблійських часів негативних явищ, створених політичними, економічними, психологічними, ідеологічними та іншими чинниками виникнення кримінального потенціалу в суспільстві (економічні й політичні кризи, небезпечне майнове розшарування населення, необґрунтоване, навіть злочинне запобігання певних кіл громадян, безробіття, затримка заробітної плати, існування на межі виживання переважної частини населення, занепад моралі, проституція, наркоманія, алкоголізм, безпритульність тощо).[3]
Іноді межі здійснення загальносоціальних заходів запобігання злочинам помилково розширюють та ототожнюють їх з «ефективним функціонуванням усіх позитивних інститутів соціальної правової держави» і в такому розумінні стверджують, що «загальносоціальне запобігання не є предметом кримінальної науки», хоча відразу всупереч наведеному заявляють, що «не враховувати ці заходи при організації протидії злочинності не можна, тому що вони створюють умови для усунення чи послаблення кримінологічних факторів, які детермінують злочинність» [4, с. 13].[4]
Ключ до розв’язання цієї суперечливої позиції «знайшов» А.П. Закалюк, який у своїх наукових працях довів, що заходи загально соціального запобігання мають своїм об’єктом явища, факти, прояви тощо, які мають із злочинністю, хоч і не спричинюючий чи обумовлюючий, але інші детермінуючі, здебільшого кореляційний зв'язок або зв'язок станів. У такому разі запобіжний вплив на них, хоч і не цілеспрямований, належить до загальносоціального запобігання їй.[5]
Виходячи із зазначених наукових підходів, Ю.Ю. Орлов обґрунтовано зробив висновок про те, що загально соціальне запобігання злочинам – це позитивний ефект продуманої соціальної політики, яка здійснюється не тільки і не стільки з метою безпосереднього запобігання злочинам, а спрямована передусім на вирішення загальних економічних і соціальних завдань держави.[6]
Саме ці наукові позиції, поряд з іншими результатами досліджень пов’язаних із з’ясуванням змісту запобіжної діяльності, склали методологічне підґрунтя для висвітлення питань, що стосуються проблем загальносоціальниого запобігання корупційній злочинності, враховуючи і зокрема, підвищену суспільну небезпеку даної категорії злочинів та злочинний громадський резонанс, до якого вони призводять при вчиненні корупції,[7] у тому числі на міжнародному рівні, враховуючи, що Україна належить до держав із високим рівнем корупції. Так, згідно з даними міжнародної організації «TransparencyInternational» 2012 та 2013 р.р. Україна посідала 146-те місце у світі за рівнем корумпованості (із 180 оцінюваних держав), у 2014 р. – 144 (із 177). Для порівняння – у 2006 р. наша держава за Індексом сприйняття корупції займала 99-те місце у світі. При цьому найбільш корумпованими в нашій країні є такі галузі економіки, як: паливно-енергетична, бюджетно-фінансова, земельна і зовнішньоекономічна.[8]
Результати дослідження Світового банку свідчать, що ті держави, які протидіють корупції та забезпечують відповідний правопорядок, у довготривалий дохід майже в чотири рази, що особливо актуально для України в умовах критичного фінансово-економічного стану її сьогодення.
Як свідчить практика, провідне місце у загальносоціальному запобіганні корупції належить заходам, спрямованих на стабілізацію політичної обстановки, реформування економічних відносин, вирішення найбільш гострих соціальних проблем, забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.[9]
Теоретико-прикладні засади протидії корупції в Україні вперше були закріплені в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр., у якій, зокрема, було зроблено висновок про те, що боротьба з останньою має ґрунтуватись на поєднанні профілактичних, правоохоронних та репресивних заходів. При цьому пріоритет повинен надаватися профілактичним заходам, включаючи загально соціального спрямування.[10]
Проте, як у свій час встановив А.П. Закалюк, ні цей нормативно-правовий акт, ні інші (а, це більше 10 законів та до 20-ти Указів Президента України та постанов, розпоряджень тощо Кабінетів Міністрів України) аналогічні джерела правового характеру ситуацію щодо підвищення ефективності протидії корупції в Україні не змінили, а саме: за кількістю директивних та управлінських актів щодо боротьби з цим явищем давно вже випередила більшість інших країн, але фактично не просунулася у міжнародному рейтингові оцінки поширеності корупції.[11]
Серед низки фундаментальних проблем, що досі залишаються не вирішеними, науковці виділяють наступні:
1) удосконалення антикорупційного законодавства та практики його застосування;
2) розгортання на всіх рівнях і напрямах роботи з виявлення та усунення чинників корупції, корупційних відносин та діянь;
3) забезпечення прозорості антикорупційної діяльності, у першу ергу, через виявлення реальної державної ініціативи стосовно залучення широких кіл громадськості, громадських інституцій та контролю за державним апаратом;
4) організаційно-управлінське упорядкування цієї діяльності.[12]
Крім цього, до стратегічних завдань протидії корупції в Україні О.М. Джужа відніс розробку наукової концепції щодо запобігання їй, структуру якої мають складати такі заходи загально соціального спрямування: а) визначення стратегії соціально-економічного розвитку та здійснення адміністративної реформи; б) формування ідеології державної служби; в) забезпечення відкритості влади; г) вдосконалення антикорупційного законодавства; ґ) реальний влив політичної влади; д) зробити корупцію ризикованою та невигідною.[13]
У контексті підвищення ефективності запобіжної діяльності по боротьбі з корупцією на загальносоціальному рівні А.П. Долгова обґрунтовано доводить необхідність тих заходів, що, перш за все, виключають використання корупції як засобу становлення та укріплення нових суспільних відносин, створення соціальної основи ринкових відносин, а також не допущення відмивання та примноження кримінальних капіталів.[14]
Казахські науковці вважають, що у системі заходів загальносоціального запобігання корупції найбільш ефективними можуть бути наступні:
1) максимальне обмеження владних, повноважень чиновників, зведення в ідеалі їх функцій до формально-регістраційних;
2) максимальне обмеження прав бюрократії по «регулюванню» економіки, освіти, охорони здоров’я, науки, культури, тощо.
3) скорочення бюрократичного апарата на всіх рівнях;
4) посилення незалежності безпеки та особистості4
5) підвищення незалежності та престижу суду (суддів);
6) формування громадського суспільства.
7) суттєве підвищення оплати праці чиновників (держслужбовців при одночасному підвищенні їх відповідальності;
8) забезпечення «прозорості» їх діяльності.[15]
У науковій літературі можна зустріти й інші підходи,[16] основний лейтмотив яких зводиться до того, що, як слушно зауважив Г.Й. Шнайдер, створені державою органи контролю за злочинністю самі потребують контроля. При цьому він виокремив три визначальні ознаки корупціонерів зазначеної категорії, а саме – ці особи:
а) вчиняють корупційні правопорушення і «заради права і закону». Саме тому так важко на практиці виявити зловживання владою та запобігати корупції;
б) використовують суспільну думку, яка завжди довіряє відповідальним політикам, позаяк без такої довіри держава виявляється просто не управляємою. Саме тому, на думку Г. Й. Шнайдера, держава та її установи мають діяти лише легально та мати кримінальний захист;
в) нерідко використовують заради своїх значних цілей державний апарат, створений, зокрема, для боротьби із злочинністю. Ось чому зловживання владою у виді корупційних діянь є таким суспільно небезпечним.[17]
Саме тому, як цього приводу зробив висновок О.Ю. Шостко, не дивлячись на те, що заходи запобігання корупції повинні мати пріоритет, однак із урахуванням сучасних викликів, які постали перед Україною, пов’язаних із зміною влади, виявлених фактів багатомільярдних розкрадань державного бюджету, першочерговим завданням є втілення у життя принципу невідворотності покарання для всіх осіб, винних у корупційних злочинах, і повернення їх незаконно здобутих доходів українській державі. До інших найбільш дієвих та невідкладних заходів загально соціального спрямування по запобіганню корупції він відніс наступні:
1) забезпечення незалежної судової влади та діяльності реформованої прокуратури;
2) створення системи стримування і противаг у системі поділу влади, підзвітність і відкритість державних інституцій. Зокрема, ефективним у цьому напрямі буде унормування прозорості діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування передусім чітким правовим регулюванням адміністративних процедур. Цьому сприятиме якнайширше використання інформаційних технологій, перш за все Інтернету. Мають бути відкритими реєстри майнових прав власності на рухоме та нерухоме майно, реєстри всіх одержувачів соціальних пільг та спеціальних пенсій, витрат, які здійснювалися за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Слід скоротити кількість ліцензій, дозволів та інших бюрократичних обмежень, створити систему державного захисту рівних конкурентних умов для всіх представників бізнесу;
3) зміна функцій Рахункової палати та Державної фінансової інспекції;
4) реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
5) активна протидія корупції з боку громадян, їх об’єднань, засобів масової інформації – як найбільш дієвих «активів» громадського суспільства;
6) зниження активної протиправної корупційної поведінки громадян, а саме: надання відомостей щодо загроз корупції, негативні наслідки від якої не завжди є очевидними; важливим є виховання нетерпимості до корупції, усвідомлення власної відповідальності, що дозволить підвищити громадську активність, перш за все, молоді.
У цьому зв’язку особливо важливою є підготовка майбутніх юристів, позаяк саме студенти юридичних вузів повинні мати «нульову» толерантність до проявів активної і пасивної корупції.[18]
Звичайно, що у системі заходів загальносоціального запобігання корупції пріоритетне місце мають заходи, що пов’язані із законодавчим регулюванням даного питання. До таких А.П. Закалюк відніс заходи:
а) по-перше, із виявлення, обмеження та запобігання дії чинників корупції як соціального явища, її проявів у вигляді корупційних відносин і діянь та корупційної діяльності, включаючи її перед корупційну стадію формування та набуття детермінуючої якості зазначеними чинниками;
б) по-друге, з викриття корупційних діянь та корупційної діяльності засобами державного і громадського контролю;
в) по-третє, із забезпечення правовими та процесуальними засобами обов’язкової відповідальності осіб за вчинені корупційні правопорушення, передусім за злочини, пов’язані з корупцією.
г) по-четверте, з визначення організаційно-правових та інституційних засад приведення названих напрямів і форм діяльності, її елементів в єдину Систему антикорупційного контролю та протидії.[19]
При цьому у кожній групі відносин мають бути регламентовані: 1) суб’єкти діяльності; 2) обов’язки та повноваження цих суб’єктів; 3) правові форми та засоби здійснення антикорупційної діяльності; 4) механізми контролю; 5) відповідальність за невиконання антикорупційного законодавства.
Все це разом науковці називають предметом законодавчого регулювання у системі загально соціального запобігання корупції в Україні.[20]
Як з цього приводу зробив висновок О.М. Джужа, протидія злочинності тому так і називається, що передбачає протиставлення криміногенним фактором анти криміногенних, щоб усунути чи блокувати дію перших. Звичайно, досягти цього в реальному житті практично неможливо, але мінімізувати вплив кримінальних чинників можливо і необхідно.[21]
Вивчення міжнародного досвіду дозволяє констатувати, що жодна із соціально-економічних систем не мала і не має повного імунітету від корупції – змінюються лише її обсяги та прояви. Відтак, корупційні злочини неможливо ліквідувати в якійсь конкретній державі чи на якомусь етапі історичного розвитку. Максимум, чого можна досягти, це: а) зменшити їх рівень та локалізувати сфери розповсюдження; б) знизити рівень небезпеки корупційних проявів та їх вплив на різні соціальні процеси.
У цивілізованих державах Європейського Союзу та в США це називають контролем над корупцією,[22] що варто взяти за основу при реалізації заходів загально соціального запобігання в Україні.
Важливим у цьому контексті є заходи організаційного характеру, а саме:
1) дотримання правил підходу та розміщення кадрів, що ґрунтується на конкурсній основі;
2) введення обов’язкових спеціальних перевірок кандидатів на заняття відповідальних посад в органах державної влади та управління;
3) удосконалення системи спеціальних обмежень, встановлених для державних службовців, з метою запобігання конфлікту інтересів;
4) введення практики обов’язкової ротації керівництва;
5) чітка регламентація процедури прийняття у правлінських рішень;
6) обов’язків розгляд на засіданнях міністерств і відомств питань щодо виконання законодавства про державну службу та боротьбу з корупцією;
7) встановлення адміністративної відповідальності посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування за ухилення від реагування на критичні виступи засобів масової інформації;
8) врегулювання на законодавчому рівні механізму політичного й управлінського лобізму.[23]
Отже, загальносоціальне запобігання корупції – це система науково обґрунтованих та реалізованих на правовому і практичному рівнях відповідними суб’єктами запобігання заходів, спрямованих на усунення причин і умов, а також на стабілізацію у першу чергу, політичної обстановки в Україні, реформування економічних відносин, вирішення інших соціальних проблем населення, які негативно впливають на ефективність забезпечення та реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Основними суб’єктами запобігання зазначеного виду злочинів є органи влади загальної компетенції (їх установи, організації, підприємства), на які відповідно до конституції України, поряд з іншими завданнями (забезпечення законності правопорядку, громадської безпеки та ін.), покладено й завдання по запобіганню злочинам (п. 17 ст. 92, п.п. 15, 30 ст. 106, п.п. 2, 7 ст. 116, ін. Конституції України).[24]
У межах своєї компетенції суб’єктами загальносоціального запобігання корупції виступають й органи місцевого самоврядування, які приймають нормативні акти, пов’язані із запобіганням злочинам, у тому числі по означеній проблематиці.
Проте, як вірно у зв’язку з цим зауважив М.. Хавронюк, не слід очікувати, що після того,я к будуть прийняті необхідні нормативно-правові акти з питань запобігання корупції крива як зареєстрованих, так і фактично вчинюваних корупційних правопорушень різко упаде вниз. Для того, щоб це сталось, потрібен досить тривалий час і самовіддана діяльність людей. Які мають належні повноваження для запобігання і протидії корупції та, головне, волю для реалізації цих повноважень [17, с. 3].[25] Не менш важливим у цьому контексті є інший висновок, до якого дійшов перший Прем’єр-міністр Республіки Сінгапур Лі-Куан-Ю (один із творців так званого «сінгапурського економічного дива»), а саме: для подолання корупції не потрібно жодних нових законів і жодних програм, достатньо щоб нагорі опинилось кілька порядних людей».
2. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання корупційній злочинності
Теорія і практика розробки і реалізації методів та заходів руйнівного впливу на явища і процеси, які зумовлюють або можуть зумовлювати активізацію криміногенного потенціалу суспільства у виді злочинних проявів, а також недопущення їх здійснення на різних стадіях злочинної поведінки, тобто на стадіях формування кримінальної мотивації, виникнення умислу на вчинення злочину, готування до злочину та замаху на злочин, називається спеціально-кримінологічним запобіганням злочинності.[26]
На відміну від інших напрямів запобіжної діяльності, як обґрунтовано довів А.П. Закалюк, заходи спеціально-кримінологічного спрямування чинять вплив: 1) не тільки після вчинення злочину, але частіше до нього; 2) у сфері, яка лише частково регулюється правом; 3) засобами, що мають виключно цільове запобіжне призначення; 4) інколи паралельно із засобами інших різновидів (напрямів) запобігання злочинам (загальносоціального, індивідуального), але частіше після них.[27]
На переконання О.Ю. Шостко, спеціально-кримінологічне запобігання – це сукупність заходів боротьби із злочинністю, змістом яких є різноманітна робота державних органів, громадських організацій, соціальних груп і громадян, спрямована на усунення причин та умов, що породжують і сприяють злочинності, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях як злочинної поведінки.[28]
Спеціальне запобігання злочинам, на відміну від загального, як слушно зауважила А.І. Долгова, має цілеспрямований на недопущення злочинів характер. При цьому спеціальна спрямованість на виявлення та усунення (блокування, нейтралізацію) причин, умов, інших детермінант злочинів – це її профілююча, констатуюча ознака та головна особливість.[29]
Якщо узагальнити усі визначені в національній[30] та зарубіжній[31] в науковій літературі поняття, то слід констатувати, що спеціально-кримінологічний рівень запобігання злочинам – це вже професійна діяльність, яка потребує використання спеціальних знань і методів кримінології, спеціальних заходів планування, прогнозування та управління.[32]
Як з цього приводу вірно зробив висновок О.М. Джужа, спеціальні заходи запобігання злочинам застосовуються тими суб’єктами, для яких ця діяльність є основною або однією з головних.[33] При цьому завданнями спеціально-кримінологічного запобігання злочинам є як запобігання виникненню детермінуючих злочинні прояви негативні явища і процеси, їх обмеження та усунення, так і оперативне реагування на формування і розвиток злочинної поведінки.[34]
Виходячи з цього В.В. Голіна зазначений вид (напрям) запобіжної діяльності поділив на заходи: а) кримінологічної профілактики; б) відвернення; в) припинення злочинів.[35]
У науці, не дивлячись на дискусії з цього питання, які точаться і в сьогоднішніх умовах та пов’язані із запереченням даного напряму у запобіганні злочинам,[36] під кримінологічною профілактикою розуміють сукупність заходів щодо завчасного виявлення та усунення негативних явищ, які виникли чи можуть виникнути і детермінувати злочинність або її окремі види.[37]
У свою чергу, залежно від того,на які явища і процеси спрямовані профілактичні заходи, науковці виділяють наступні види кримінологічної профілактики: 1) профілактику випередження; 2) профілактику обмеження; 3) профілактику усунення; 4) профілактику захисту.
Профілактика випередження – це вид запобіжної діяльності спеціальних суб’єктів, що спрямована на недопущення виникнення і поширення криміногенних явищ і процесів у суспільному житті.
Профілактика обмеження передбачає вжиття таких запобіжних заходів, що перешкоджають поширенню в країні, регіоні, місті криміногенних явищ, детермінації окремих видів злочинності та формування типових для різних категорій злочинців.
Профілактика усунення визначає таку діяльність суб’єктів, яка послаблює або ліквідує негативні явища та процеси, що активізують злочинні прояви злочинності.
Профілактика захисту розглядається як сукупність заходів, що здійснюються з метою ліквідації умов, які сприяють виникненню злочинних проявів, та (опосередковано) антигромадських поглядів. На відміну від профілактики усунення чи обмеження, профілактика захисту має за мету створення достатнього захисту і безпеки людей та речей, а також зовнішні перешкоди на шляху посягання на суспільні цінності.[38]
Припинення злочинних проявів у кримінології визначаються як сукупність видів діяльності, спрямованих на недопущення завершення розпочатого злочину шляхом розроблення і здійснення спеціальних заходів.[39]
Відвернення злочинів – специфічний напрям спеціально-кримінологічного запобігання, що складається із сукупності заходів, спрямованих на окремі групи та конкретних осіб, які виконують злочинні наміри, замислюють вчинення злочинів і позитивно сприяють злочинний спосіб життя, з метою дискредитування злочинної поведінки, добровільної відмови від злочинної мотивації та наміру або продовження злочинної діяльності.[40] При цьому, як слушно зауважив В.В. Голіна, усередині напряму відвернення злочинів проглядається відмінність між заходами, спрямованими на усунення більш-менш позбавлених індивідуальних криміногенних об’єктів, і заходами, що вживаються до конкретних осіб, у яких та психологічно сформувався злочинний намір, і він реально почав матеріалізуватися, проявлятися.
Перший із названих класів науковці називають загальним, а другий – індивідуальним відверненням злочинів, розуміючи під першим напрямом запобіжної діяльності сукупність спеціальних заходів, спрямованих на певне коло або групу осіб щодо усунення або нейтралізацію їх злочинних намірів, добровільної відмови від злочинної поведінки, а під другим – специфічний комплекс заходів, які здійснюються різними суб’єктами запобіжної діяльності, щодо осіб, про яких достовірно відомо, що вони замислюють учинення злочинів з метою активного втручання і впливу на свідомість, волю, поведінку, спосіб життя.[41]
Саме зазначені теоретико-методологічні засади й мають складати зміст спеціально-кримінологічного запобігання корупції в Україні, з урахуванням особливостей та специфіки реалізації її заходів на практиці.
Як з цього приводу зробив висновок А.П. Закалюк, враховуючи, що у кримінологічному відношенні корупція – це суспільний феномен деформації публічної влади через її підкорення приватним, здебільшого корисливим інтересам, він виконує загально соціальну визначальну роль стосовно відтворення корупційних зв’язків та відносин, їх прояву у корупційних вчинках і діяльності, зокрема перед кримінального та кримінального характеру, їх корупційної мотивації, що зумовлює суспільну потребу системної антикорупційної запобіжної діяльності як щодо феномену корупції, так і її проявів, передусім злочинних.[42]
При цьому,на переконання М.І. Хавронюка,на жаль,законодавство лише визначає механізми, форми, способи, сили і засоби протидії певному явищу, у даному разі корупції. Тому крім законодавчих заході, необхідним є вжиття комплексу організаційних, інформаційних тощо заходів та їх фінансово-економічне забезпечення. Останньою в економічно слабкій державі завжди буде блокувати.[43]
У наукових джерелах називаються різноманітні заходи спеціально-кримінологічного запобігання корупції. Зокрема, В.В. Василевич до таких відніс:
1) встановлення такого матеріального рівня утримання службовців, який здатний забезпечити їм і їхнім родинам пристойний рівень життя;
2) поліпшення контролю за доходами і витратами державних та інших категорій службовців, за кадровою політикою;
3) забезпечення безпеки осіб (а також їх родин), які здійснюють боротьбу з корупційною злочинністю;
4) запровадження режиму службового використання дорогих державних квартир, будинків, наданих у зв’язку із займаною державною посадою;
5) формування усіх виплат із бюджетної системи держави тільки на основі закону, т.ін.[44]
О.Г. Кальман у контексті діяльності органів прокуратури найбільш дієвими вважає наступні заходи спеціально-кримінологічного запобігання корупції:
а) забезпечення дійового нагляду за додержанням і виконанням законів у сфері запобігання та протидії корупції;
б) систематичне проведення перевірок додержання вимог антикорупційних законів;
в) застосування належних заходів прокурорського реагування по виявленню фактів порушень антикорупційного законодавства;
г) моніторинг та оцінка законності правових актів, що видаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування.[45]
Зарубіжні фахівці, зокрема А.І. Долгова, до таких заходів, крім цього, відносять:
1) підвищення контролю за аспектами поведінки держслужбовців, які є найбільш чуттєвими до корупції (надання інформації, що не підлягає офіційному оприлюдненню); кадровою політикою; ротацією кадрів; ін.
2) усунення фактів розбіжностей закріплених законом завдань, повноважень різних суб’єктів і правових засобів їх забезпечення )наприклад, коли недержавним службам безпеки (охоронним фірмам0 державні правоохоронні органи не зобов’язані надавати необхідну інформацію);
3) провадження всіх виплат з Держбюджету тільки на підставі закону; інші.[46]
В інших зарубіжних наукових виданнях у цьому напрямі обґрунтовано проведення наступних спеціально-кримінологічних заходів:
а) організація боротьби з корупцією на всіх її рівнях;
б) звуження поля дій умов та обставин, що сприяють корупції;
в) збільшення вірогідності виявлення корупційних дій та покарання за них;
г) стимулювання мотивів антикорупційної поведінки;
ґ) створення атмосфери громадського не сприйняття корупції у всіх її проявах.[47]
Проте, як у зв’язку з цим слушно зауважив М.І. Хавронюк, кнопки, натисканням яких запускаються відповідні антикорупційні механізми перебувають, на жаль, під контролем не усього громадянського суспільства, а лише певних політичних сил. Це вони вирішують, чи буде здійснюватися наступ на корупцію, чи буде цей наступ суспільним («по всіх фронтах») або вибірковим, чи буде він стосуватися представників усіх ешелонів влади чи лише її нижніх ланок.[48]
Стосовно інших заходів спеціально-кримінологічного запобігання корупції то слід зазначити, що Україна зараз має доволі адекватне антикорупційне законодавство, яке при наявній політичній волі можна практично застосувати і таким чином зменшити рівень корупційних правопорушень.[49] До основних нормативно-правових актів у сфері боротьби з корупцією в Україні можна віднести: спеціальний Закон України «Про запобігання корупції»;[50] спеціальні норми КК України;[51] нормативно-правові джерела, що визначають правовий статус Національного агентства з питань протидії корупції, прокуратури, правоохоронних органів та інших суб’єктів спеціально-кримінологічного запобігання корупції.[52]
Крім цього, на сьогодні в нашій державі:
1) врегульовані питання спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на заняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування;
2) встановлено зобов’язання подання публічними службовцями декларацій про майно, доходи, витрати;
3) введенні обмеження для прийняття на роботу (службу) до органів державної влади осіб, яких раніше було засуджено за вчинення злочинів або на яких протягом трьох останніх років накладалися адміністративні стягнення за вчинення корупційних праовпорушень4
4) встановлення вимог щодо запобігання конфлікту інтересів;
5) введення обмежень щодо роботи близьких осіб;
6) встановлення правових підстав звільнення з роботи осіб, притягнутих до відповідальності за корупційні правопорушення.
Всі ці заходи змістовно відносяться до спеціально-кримінологічних у сфері протидії корупції.
Важливим у цьому ж контексті стало ухвалення 13 травня 2014 року Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України», відповідно до якого посилено санкції за вчинення кримінальних правопорушень щодо фізичних та юридичних осіб.[53]
Крім цього, зазначеним Законом України внесено зміни до Закону України «Про звернення громадян», а саме: у ньому передбачена можливість повідомляти про корупційні правопорушення анонімно, а також визначено порядок розгляду таких повідомлень.[54]
До не менш ефективних заходів спеціально-кримінологічного запобігання корупції можна також віднести ті із них, що пов’язані із:
а) запровадженням зовнішнього контролю за деклараціями про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру. Зокрема, чинним законодавством України запроваджено адміністративну та дисциплінарну відповідальність за подання у згаданих декларація недостовірних відомостей;
б) здійсненням перевірок достовірності зазначених у деклараціях відомостей спеціальними суб’єктами, одним із яких є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику фінансового характеру;
в) створенням основ державної антикорупційної політики в Україні, одним із вирішенням якої стала, зокрема, національна антикорупційна стратегія на 2011-2015 роки;[55]
г) оприлюдненням на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення;
ґ) приведенням національних антикорупційних нормативно-правових актів до змісту міжнародно-правових актів з означеної проблематики (Конвенції ООН проти корупції(2003 р.); Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності (2000 р.); Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією (1999 р.) та інші), а також з використанням у запобіжній діяльності позитивного зарубіжного досвіду.[56]
Як свідчить практика запобігання корупції, на спеціально-кримінологічному рівні досить ефективними є заходи, що здійснюються у межах кримінологічної профілактики (випередження; обмеження; усунення; захисту). Як з цього приводу зауважив В.В. Голіна, сьогоденна практика протидії злочинності потребує саме такої структури зазначеної профілактики, оскільки в ній дійсно викристалізовуються види діяльності, які вимагають специфічних навичок, вмінь, підготовки, знань, тобто того, на що на практиці не звертається належної уваги.[57] Неможливо у зв’язку з цим не погодитись з висновком А.Е. Жаліневського, який вважає, що спеціалізація і професіоналізація полягає в тому, що вона, по-перше, потребує все більше спеціальних, у тому числі кримінологічних знань, підготовки, основаній на кримінологічній базі, по-друге, в тому, що розширюється коло посадових осіб, для яких ця діяльність є основною або провідною, по-третє, всередині профілактики утворюються види діяльності, які потребують специфічних знань, навичок і вмінь.[58]
Якщо виходити із змісту цих наукових підходів, то під профілактикою випередження корупційної злочинності слід розуміти такий вид запобіжної діяльності спеціалізованих суб’єктів (національного антикорупційного бюро, Національного агентства з питань протидії корупції, інші спеціалізовані правоохоронні органи), що спрямована на недопущення виникнення і поширення зазначеного суспільно небезпечного явища та його наслідків у суспільному житті.
Профілактика обмеження корупції передбачає вжиття таких запобіжних заходів, що перешкоджають її поширенню серед потенційних суб’єктів корупції шляхом введення різноманітних обмежень у їх діяльності та закріплення їх у нормативно-правових актах, що визначають їх правий статус (до таких у Закону України «Про запобігання корупції», зокрема, віднесено: заборону зайняття підприємницькою діяльністю для державних службовців; отримання ними неправомірної вигоди; отримання подарунків на певну суму; тощо).
Профілактика усунення корупції полягає у такій діяльності суб’єктів її запобігання, яка послаблює або ліквідує негативні явища та процеси, що активізують злочинні прояви зазначеного суспільно небезпечного явища. Останні розрізняють залежно від соціального рівня суспільних відносин: від недоліків, зумовлених порушеннями функцій державних органів, господарюючих суб’єктів, громадських організацій, службових осіб і поведінкою громадян, кримінальних явищ та процесів, які охоплюють значну частину населення.[59]
Профілактика захисту від корупції передбачає вчинення таких заходів, що здійснюються з метою ліквідації її детермінант. До об’єктів профілактики захисту від корупції відносяться, з одного боку, засоби захисту та збереження державного і приватного майна, а, з іншого – правосвідомість потенційних злочинців.[60]
У системі заходів запобігання корупції немаловажне значення мають й ті із них, що пов’язані з відверненням цих злочинів, а саме: від етапу формування злочинного наміру до початку виконання корупційного діяння. При цьому, як обґрунтовано довів А.П.Закалюк, за відверненням злочинів як одним із напрямів запобіжного характеру визнається самостійність і специфічність, оскільки центр ваги запобіжної роботи переноситься на стадіях, коли з’являється умисел та приймається рішення на вчинення злочину.[61]
Надзвичайно ефективними, як показує практика є й заходи, що здійснюються у межах припинення корупції. Зазначеним видом запобіжної діяльності у силу її сугубо профілактичного спрямування (виявлення осіб, які готують вчинення корупційних злочинів, або намагаються безпосереднього його здійснити (замах на злочин), займаються оперативні підрозділи суб’єктів запобігання корупції. У цьому контексті виділяють:
а) заходи спонукання (здійснюються з метою досягнення відмови потенційного корупціонера від продовження злочинної діяльності);
б) заходи перестереження (обережності: застосовуються для того, щоб створити умови, які виключають можливість чи перешкоджають продовженню розпочатої корупційної діяльності);
в) заходи активного втручання (негайна реакція відповідних суб’єктів запобігання корупції у разі, якщо зволікання тягне за собою безпосереднє посягання).[62]
Поряд з цим варто визнати, що жоден запобіжний захід чи їх сукупність не досягнуть мети та в цілому бажаного результату у протидії корупції, якщо вони не будуть кореспондуватися поміж собою та напрями (видами) запобігання злочинам, а також не матимуть системний характер і вплив на особу корупціонера та детермінанти, що сприяють вчиненню даного суспільного небезпечного діяння.
3. Особливості здійснення індивідуальних заходів із запобігання корупційної злочинності
В науці під індивідуальним запобіганням злочинам розуміють різновид запобігання злочинності щодо конкретної особи. Тобто індивідуальне запобігання становить ту частину запобіжної діяльності, яка здійснюється на стадії котра передує виникненню злочинного наміру.[63]
Поряд з цим, серед кримінологів є й інший підхід, а саме: зазначений напрям запобіжної діяльності в якості окремо взятого вони не виокремлюють, відносячи індивідуальне запобігання злочинам вони відносять до змісту та одного з видів спеціально-кримінологічного запобігання злочинам.[64]
Попри це науковці єдині в тому, що головним завданням індивідуальної запобіжної діяльності є усунення загрози потенційного злочину.[65] Більш того, як у зв’язку з цим слушно зауважив А.П. Закалюк, той факт, що теорія запобігання злочинності у певній частині, зокрема у теоретичному обґрунтуванні запобіжних заходів, тактики і методики їхнього застосування тощо, ніби виходить за межі теорії кримінології та користується здобутками інших наук, приміром педагогіки, психології, соціології тощо, не є аргументом для «відокремлення» теорії запобіжної діяльності від теорії кримінологічної науки.[66]
До об’єктів індивідуального запобігання злочинам В.В. Голіна відніс наступні:
1) поведінка та спосіб життя осіб, з високою ймовірністю схильних до вчинення злочину;
2) соціальні елементи їх особистості, які відображають антигромадську спрямованість;
3) соціально значущі при формуванні і реалізації особистості деякі психофізичні особливості індивідів;
4) несприятливі, криміногенні умови оточуючою особою середовища та життєвого укладу;
5) інші довготривалі обставини, які сприяють створенню криміногенної ситуації і полегшують вчинення злочину.[67]
Залежно від стадії генезису особи злочинця в кримінології виділяють чотири види індивідуального запобігання злочинності:
- Рання профілактика (запобігання) – стосується об’єктів, які перебувають на початковому етапі криміналізації особи, а саме: необхідно виявляти джерела кримінальних та інших анти суспільних впливів на особу(групу осіб) до того, як цей вплив не подіяв на її (їх) поведінку; одночасно виявляти, коли для особи, яка профілактується, ці контакти виявилися цікавими, аби впливати на конкретні життєві обставини.
- Безпосередня профілактика (запобігання) – стосується осіб, поведінка яких свідчить про розвиток у них негативних інтересів, звичок, стереотипів (відчуження від позитивного мікросередовища, сумнівні знайомства, ін.); безпосередньо беруть участь у вчиненні адміністративних правопорушень.
- Профілактика(запобігання) на етапі злочинної поведінки (пенітенціарний вид) – стосується осіб, що вчинили злочини і стосовно них суд прийняв рішення про застосування різних заходів кримінально-правового впливу.
- Профілактика рецидиву (пост пенітенціарний вид) – стосується осіб, що відбули покарання у виді позбавлення волі, але підлягають нагляду з метою запобігання рецидиву.[68]
При цьому для визначення кола осіб, які потребують індивідуального запобігання, необхідно мати фактичні, правові та кримінологічні підстави.[69]
Фактичні підстави такого запобігання злочинам – реальна поведінка особи, в якій закладений потенційний злочин, враховуючи, що така анти суспільна поведінка є реальним проявом особи, її головною спрямованістю і домінуючим внутрішнім змістом.[70]
Правові підстави – це урегульованість індивідуального запобігання злочинам нормами права (хоча, як показує вивчення наукової літератури та змісту нормативно-правових актів, чинне законодавство, в Україні й містить низку правових підстав індивідуального запобігання, але більшість із них мають відомчий характер, що, звичайно, недостатньо).[71]
Під кримінологічними підставами необхідно розуміти наявність певного рівня кількісно-якісних показників криміногенності особи, що дозволяє виділити з маси відповідної категорії осіб саме тих, від кого з високим ступенем імовірності слід очікувати вчинення злочину.[72]
Індивідуальне запобігання злочинам реалізується, як правил, у двох формах:
а) якщо йдеться про усунення причин і умов, які сприяли вчиненню конкретних злочинів,що були виявлені у процесі діяльності спеціальних суб’єктів, то це – вимоги про вжиття заходів організаційно-управлінського, економічно-технологічного та ідеологічного характеру, які реалізуються в особливому процесуальному порядку (глава 4 КПК України «Докази і доказування»);
б) якщо йдеться про особу конкретного злочинця, то застосовуються програми індивідуального коригування правопорушуючої поведінки.[73]
До напрямів індивідуального запобігання злочинам науковці відносять: 1) переконання; 2) надання допомоги; 3) примус.[74]
Заходи переконання – це процес логічного обґрунтування особі думки про відмову від криміногенної поведінки, злочинних намірів,анти суспільних постановок (індивідуальні та колективні бесіди; обговорення поведінки особи;прислуховуються курсу лекцій на правові теми; ін.).[75]
Заходи соціальної допомоги – працевлаштування, поліпшення побутових умов, зміна способу життя шляхом підвищення соціального статусу, освіти, отримання престижної спеціальності, лікування, встановлення корисних контактів, вибору життєвих перспектив тощо.[76]
Примус спричиняє для особи несприятливі наслідки фізичного, матеріального та технічного характеру (профілактичний контроль за місцем проживання або навчання особи з боку правоохоронних органів чи громадськості; штраф; адміністративний нагляд; ін.).[77]
Як з цього приводу зробив висновок А.П. Закалюк, саме вплив на особу, яка замислила вчинити злочин або розпочала його вчинення, може відвернути або припинити злочин. При цьому зазначений вплив може бути безпосереднім або опосередкованим, у тому числі із застосуванням оперативних можливостей, через ближнє оточення, членів сім’ї.[78]
Саме зазначені теоретико-прикладні засади мають складати зміст індивідуального запобігання корупційним злочинам, з урахуванням особливостей запобіжної діяльності, що здійснюється у цьому напрямі.
В наукових джерелах під особливістю розуміють характерну рису, ознаку, властивість кого -, чого-небудь.[79]
У кримінологічній літературі виведені наступні основні особливості індивідуального запобігання злочинам, що мають певне відношення до змісту особливостей запобіжної діяльності, спрямованої на протидію корупції на індивідуальному рівні:
1) раніше існуюча система недержавних суб’єктів індивідуального запобігання злочинам (добровільні народні дружини, товариські суди, будинкові комітети тощо)практично розпалися.[80] Натомість у сучасних умовах України активно діють у цьому напрямі так звані «активісти», добровільні загони (типу: «Правий сектор», «Автомайдан», тощо), які здійснюють громадську люстрацію (від лат. lustratio– очищення: звільнення державних служб від людей з небажаючими для держави політичними поглядами).[81] При цьому, переслідуючи у цілому соціально корисливі цілі, зазначені суб’єкти «запобігання» злочинам через відсутність нормативно-правових актів, які б визначали їх правовий статус та законність діяльності по суті грубо порушують права та законні інтереси громадян та в цілому правовий порядок в Україні. Виходить парадоксальна річ: благими намірами дорога в ад вимощена;[82]
2) число громадських помічників правоохоронних органів у проведенні індивідуального запобігання злочинам (у тому числі громадських вихователів) різко скоротилася або їх не стало взагалі (шефи, наставники, зокрема в органах внутрішніх справ, члени оперативних добровільних загонів; т.ін.).[83]
У той самий час, самовільно ці функції переймають (без належних для цього правових підстав) окремі громадяни, їх об’єднання та представники цих структур, які всупереч принципам запобіжної діяльності (законності, у першу чергу) лише створюють небажані результати для суб’єктів запобігання злочинам, що визначені на нормативно-правовому рівні (перекриття автомагістралей; руйнування електроопор; знищення будівель (банків, офісів, складських приміщень) тощо);
3) значно знизилися можливості поліції[84] та в цілому всіх інших правоохоронних органів, зокрема служб пробації [85], у наданні особам, що профілактуються, допомоги у побутовому і трудовому устрої та в ресоціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі;[86]
4) через збільшення числа безробітних стрімко зросла кількість маргінальних елементів(волоцюг, жебраків, тощо), які майже не піддаються індивідуально-профілактичному впливу та поповнюють лави злочинців. Зокрема, поширеною формою існування зазначеної категорії осіб у сучасних умовах стало «збір» коштів (пожертвувань) для бійців Антитерористичної операції, що проводиться на Сході України; інвалідів АТО; хворих дітей; т.ін., яка в своїй основі створює умови й для корупційної діяльності;
5) відсутність упевненості у завтрашньому дні, а в перспективі благополуччя (через обвал вартості гривні; надмірно високі тарифи на комунальні послуги, газ, т.ін.) – все це ускладнює відносини у багатьох родинах, зокрема й тих, у яких один із членів відноситься до потенційних об’єктів запобігання корупції, сприяє побутовим конфліктам, негативно впливає на виховання дітей, часом перекреслює всі зусилля індивідуально-профілактичного впливу;
6) ліквідація одних (лікувально-трудових профілакторіїв) і спроби реорганізації інших (спецприйомників, приймальників-розподільників для дітей) місць ізоляції маргінальних елементів і правопорушників різко знизили можливості застосування примусових заходів до осіб,на яких переконання й надання допомоги не діють.[87]
Крім цього, залежно від властивих для напрямів спеціально-кримінологічного запобігання корупції, а також форм, методів і засобів, які у свою чергу, залежать від стану сформованості) і ступеня реалізації тих елементів системи детермінації корупційної злочинності (а це, власне, відноситься також до особливостей її запобігання), індивідуальне запобігання зазначеному суспільно небезпечному явищу можна поділити на три етапи:
а) до формування мотиву злочинного прояву корупції та наміру його вчинити;
б) після його сформованості, але до початку реалізації;
в) після початку реалізації наміру через вчинення конкретних корупційних діянь.[88]
При цьому специфічними об’єктами запобіжної діяльності, спрямованої на індивідуальне запобігання корупції, можна назвати:
1) уражені видами суспільні відносини, які порушують їх регулятивну функцію, деформують її соціальне призначення.[89] Престижними та популярними досі в Україні (навіть не дивлячись на проведену у 2013-2014 р.р. революцію «гідності») є ті особи, які мають статки, доходи, дивіденди (від лат. dividendum – те, що підлягає поділу: частина прибутку акціонерного товариства, яка розподіляється щорічно між акціонерами),[90] походження яких є сумнівним та таким, що викликає цілком здорову реакцію іншої частини суспільства на цю категорію національної «еліти» (від фран. Elite – кращий: група осіб, яка здійснює керівні функції у суспільстві);[91]
2) криміногенні дефекти суспільної групової та індивідуальної правосвідомості.[92] Мова у даному випадку ведеться про загальний рівень розвитку культури, свідомості та правопорядку в Україні, коли до влади в Україні по так званих «партійних» списках приходять не особи з високим рівнем правосвідомості та відповідальності, а політичні шахраї, а, подекуди, потенційні злочинці, позаяк для чого, щоб попасти у таку політичну «корпорацію» та отримати прохідний номер у списках на виборах слід заплатити керівникам цих структур, які потім слід повернути, працюючи у депутатському корпусі;
3) «фонові» антигромадські явища, що тісно пов’язані з окремими видами злочинів (підкуп виборців; зловживання владою або службовим становищем; використання можливостей партії (об’єднання) у переслідуванні опонентів; т.ін.). У свою чергу, бідність, аморальність та віктимізація населення (здатність окремої особи за певних умов стати жертвою злочину)[93] детермінують індивідуальну корупційну діяльність певної групи суб’єктів в нашій державі.[94]
4) Сукупність узагальнених конкретних негативних явищ, процесів, недоліків на індивідуальному рівні, які детермінували вчинення конкретних злочинів, групи чи виду злочинів (мова у даному випадку ведеться про ті основні причини і умови, які сформувались в Україні з часу її незалежності та сприяють корупції: а) незаконна, несправедлива та аморальна приватизація стратегічних об’єктів енергозбереження в нашій державі (підприємств, видобутку газу, нафти, електроенергії тощо); б) створення підконтрольних олігархії органів кримінальної юстиції та правосуддя; в)відсутність реальних правових механізмів юридичної відповідальності для корупціонерів; г) інші);[95]
5) Окремі негативні властивості особистості (аномалії, акцентуації, розлади тощо).[96] Зокрема, у сучасній Україні стали «нормальними» ті діяння, що раніше різко (категорично) засуджувались суспільством, а саме: педофілія(і тут згадується скандал з Верховної Ради на початку ХХІ століття, коли у цьому злочині громадськість вчинила спробу звинуватити групу народних депутатів, але та кримінальна справа до суду не дійшла, а винні особи досі не покарані); некерована агресія окремих народних депутатів, які вчиняють насильство як щодо інших своїх колег-депутатів, так і щодо високопоставлених чиновників СБУ, колишньої ДАІ; ін.); організація блокувань роботи державних органів; ін.
Цей стислий огляд, як вірно зазначає В.В. Голіна, вичерпує висловлених думок про детермінанти злочинності як в цілому так і окремих видів злочинів. Проте стає більш-менш зрозумілим, що поняттями «об’єкт» охоплюється комплекс взаємодіючих, як правило, негативних явищ.[97] Зазначений висновок у повній мірі відноситься до змісту індивідуального запобігання корупційним злочинам, що важливо з огляду визначення об’єктів профілактичного впливу та реалізації заходів, спрямованих на нейтралізацію, блокування. усунення детермінант індивідуальної злочинної поведінки осіб, які вчиняють корупційні діяння.
4. Віктимологічне моделювання запобігання корупційної злочинності
Про масштаби і всевладдя корупції свідчить формування у державі витончених корумпованих систем. Усе ті ж корупціонери вчиняють корумповані дії, об’єднуючись у злочинні співтовариства, що утворюють корупційні мережі. Саме корупційні схеми є основним і найбільш дієвим інструментом корупційних оборудок. Діяльність корупційних мереж проявляється у формуванні взаємозв’язків і взаємозалежностей між чиновниками по вертикалі управління, а також по горизонталі, на різних рівнях управління між різними відомствами й структурами. Ці взаємозв’язки і взаємозалежності спрямовані на систематичне вчинення корупційних оборудок, як правило, з метою особистого збагачення, розподілу бюджетних коштів на користь структур, що входять до корупційної складової з метою отримання конкретних переваг фінансово-кредитними та комерційними структурами, які також належать до цієї мережі. Керівниками корупційних мереж переважно є високопоставлені українські чиновники і навіть політики.[98]
Як явище корупція проявляється у безлічі корупційних злочинів. Корупція – відносно масове соціальне явище, що історично склалося в тій чи іншій країні. Державні службовці використовують своє посадове (службове) становище, авторитет займаної посади з корисливою метою або для особистого збагачення. У ряді документів ООН про міжнародну протидію корупції дається визначення цього явища.
Корумповані мережі тісно пов’язані з організованою злочинністю[99]. Ресурси, отримані у результаті експорту металів, функціонування транспорту, зв’язку, енергетики, лісового господарства, оптової торгівлі і фінансування військових замовлень Збройних Сил і т.п., розподіляються за схемами корупційних мереж.
До складу корупційних мереж належать:
- комерційні та фінансові структури, що реалізовують одержані вигоди, доходи, пільги;
- державні службовці, які забезпечують відповідні рішення;
- силове прикриття (кришування) з боку корумпованих працівників органів МВС[100], СБУ[101], прокуратури, фіскальної й фінансової служби та інших силових відомств.
На вищому рівні розробляються схеми проведення спеціальних операцій, для чого проводяться спільні наради, як напівлегальні, так і нелегальні. Найбільші корупційні мережі належать Міністерству фінансів, Міністерству економіки, Мін’юсту, Фіскальній службі, судам[102]. У судах всіх рівнів, кримінальних і загальної юрисдикції, діють стандартні всім відомі розцінки на виконання тих чи інших дій, прийняття тих чи інших рішень. Особливо корумповані господарські суди. Корумповані мережі найбільш проявляються у сфері будівництва й реконструкції будівель і споруд, приватної, зарубіжної фінансової та матеріальної допомоги. Мережі формуються навколо всіх українських природних монополій, зокрема, Нафтогаз України і Міністерство інфраструктури.
У результаті побудови потужних корупційних мереж на високому і «найвищому» рівнях «низова корупція» виявилася відірваною від них і продовжує існувати за рахунок поборів з населення. Українська корупція все більше «світлішає», тобто, набуває форм повсякденної, звичайної справи. Зростає толерантність по відношенню до неї.[103] За даними опитування, проведеного у 2015 році газетою «Економічна правда» на питання: «Чи доводилося Вам давати хабар? (якщо були відповідні умови) від респондентів були отримані такі відповіді: при влаштуванні на роботу – 60 % бізнесменів; 40 % – службовців; при влаштуванні дитини до школи – 50 % бізнесменів; 50 % – службовців; при вступі до інституту відповідно 70 і 60 %; перебуваючи в лікарні – 82 і 35 %; у військоматі з приводу призову в армію – 75 і 60 %; в разі притягнення до кримінальної відповідальності – 80 і 70 %; при отриманні квартири, житла – 60 і 40 %; при реєстрації або продовження реєстрації фірми – 88 і 46 %; при розмитнені вантажів – 97 і 42 %; при отриманні водійських прав, реєстрації автомобіля, проходженні техогляду – 81 і 66 %.[104]
Основними причинами (факторами) мережевої корупції є:
- давня українська традиція: «Ти мені я тобі», «Руки для того щоб брати», «Рука руку миє», і т.п.;
- колишня корумпована «номенклатура» в значній мірі зберегла і відновила свої позиції в новій системі влади, несучи до неї свої правила (традиції);
- номенклатурна приватизація слугує економічною основою як «білокомірцевої» злочинності в цілому, так і корупції зокрема;
- важливим є і те, що офіційна зарплата державних службовців, працівників правоохоронних органів вкрай низька, що сприяє моральному виправданню хабарництва;
- корумпованими, в основному, виявилися вищі ешелони влади, а середня і нижча ланка службовців «з чистою совістю» слідують їх прикладу;
- організована злочинність успішно використовує хабарі, підкуп для забезпечення своєї безпеки.
Виходячи з вищевикладеного, до числа антикорупційних заходів можна віднести наступні:
- обмеження влади і свавілля бюрократії – скорочення обсягу управлінських рішень, що залежать від розсуду державного службовця (чиновника);
- підвищення незалежності бізнесу та громадян – різке скорочення прав державних службовців по «регулюванню» економіки, освіти і науки;
- формування громадянського суспільства;
- скорочення «забороненої нормативної бази»;
- кількісне скорочення управлінського апарату, особливо з паралельними функціями;
- підвищення оплати праці державних службовців і одночасно – вимог до них;
- забезпечення реальної відповідальності державних службовців за правопорушення та злочини на службі;
- підвищення престижу суду (суддів) і забезпечення їх незалежності, шляхом виборності;
- прозорість і незаангажованість діяльності депутатського корпусу, державних службовців для громадськості, населення, засобів масових інформацій;
- наявність реальної, а не декларативної політичної волі щодо проведення антикорупційних заходів.
Це всього лише приблизний, далеко не повний перелік заходів боротьби з корупційною мережею. Важливо відзначити, що ці та інші заходи не повинні зводитися до боротьби тільки силами правоохоронних органів. Сьогодні на цьому напрямі повинні бути зосереджені усі здорові сили суспільства і, в першу чергу, громадські активісти. І ці заходи далеко не завжди залежать від кількості створених Антикорупційних бюро, комітетів, комісій. Наприклад, в Індії, для боротьби з корупцією створений «Народний контроль» – громадський рух проти корупції, до якого входять десятки тисяч простих громадян, а також введена в обіг грошова купюра номіналом «0» рупій.[105]
Основою для боротьби з корупцією має стати народний контроль та незаангажована преса, громадський рух проти корупції. Головний успіх антикорупційних розслідувань, сьогодні, лягає на плечі громадських об’єднань на кшталт: «Україна проти корупції», «Громадський правочин» та інші.
Віктимологічне моделювання корупції – відносно новий напрям кримінології та віктимології, спрямований на створення моделей віктимності жертв корупційних злочинів з метою вироблення заходів з надання своєчасної віктимологічної допомоги жертвам корупції.[106]
Сьогодні віктимологічна модель корупції виглядає наступним чином. Це заохочення громадянами та представниками юридичних осіб використання уповноваженими особами свого службового становища (статусу) і посадових повноважень для незаконного отримання матеріальних благ і переваг. При вчиненні корупційного злочину можна говорити про так звані двосторонні угоди, під час яких «покупець» отримує можливість використовувати державну структуру в своїх цілях, а чиновник «продає» свої службові повноваження, послуги громадянам або представникам приватного бізнесу.[107]
Часом чиновники в нашій країні «продаються» за регулярно одержувану винагороду, як зарплату, і не припускаючи, яке завдання і коли саме доведеться виконати. Такі випадки характерні для організованої злочинності, лідери якої «заручаються підтримкою» представників влади, управління та правоохоронних органів.
Разом з тим, успішно існує і «споконвічна» форма корупції. Мова йде про епізодичні побори посадових осіб за виконання конкретних послуг на користь зацікавлених в них громадян і підприємців.
У зв’язку з цим важко визначити точне коло жертв корупційних оборудок і тому необхідно віктимологічне моделювання корупції.
Модель корупційної віктимності можна визначити як потенційну здатність громадянина або представника приватного бізнесу стати жертвою корупційного злочину в силу певних особистісних властивостей або віктимогенних обставин.
Віктимологічна допомога жертвам корупції – це заходи, які здійснюються міжнародними, державними і недержавними структурами щодо надання правової та психологічної підтримки жертвам корупції.
Як явище корупція проявляється у безлічі корупційних злочинів. Корупційна злочинність є кримінологічною категорією, яка являє собою сукупність злочинів, що безпосередньо зазіхають на інтереси державної влади та публічної служби, вчинених публічними особами і виражаються в незаконному отриманні ними матеріальних благ і переваг, а також надання ним таких благ і переваг.
Оскільки віктимологія вивчає жертв корупційних злочинів, у них передбачається наявність потерпілого – фізичної особи, хоча говорячи про жертву в широкому сенсі слова, слід розуміти, що від корупційної злочинності страждають і соціальні групи, і суспільство, і держава.[108]
Крім жертв корупції в системі державної служби вітчизняне кримінальне законодавство дозволяє вивчити жертв корупційних злочинів, вчинених особами, які виконують управлінські функції в інших сферах життєдіяльності суспільства.
Корупція в нашій країні охопила багато сфер влади і управління. Крім того, вона одночасно руйнує моральні підвалини громадянського суспільства. У цьому полягає віктимогенність корупції, оскільки масштаби її значущі з числа осіб, які займаються підкупом.
Очевидно, що досить високою, порівняно з іншими видами злочинності є латентність корупції. І це зрозуміло з віктимологічних позицій: жертва не зацікавлена у викритті корупційного злочину – угоди. Адже всі сторони отримують вигоду, а самі злочини вчиняються таємно.[109]
Жертвами корупційної злочинності стають громадяни, представники ділових кіл, які звертаються в урядові та парламентські кола, правоохоронні органи, а також структури і відомства, пов’язані з розглядом і вирішенням питань приватизації, фінансування, кредитування, здійснення банківських операцій, створення і реєстрації комерційних організацій, ліцензування та квотування зовнішньоекономічної діяльності, розподілу фондів, проведення земельної реформи.
Відзначимо й таку віктимологічну тенденцію: бажання населення давати хабарі сьогодні убуває, незважаючи на їх зростаючий попит в бюрократичному апараті.
Так, віктимологічні дослідження показують, що місць, куди несуть хабарі представники ділових кіл, стало значно менше. Однак, все ж залишається одна проблема – суми хабарів надмірно зросли через монополізацію ринку хабарів.[110]
Сутність віктимологічної безпеки жертв корупції полягає у захищеності потенційних жертв корупційної злочинності від первинного і (або) повторного корупційного впливу.
У зарубіжних країнах рівень забезпеченості державних службовців дозволяє успішно здійснювати свої обов’язки, будувати фінансові плани на майбутнє, хоча і не є високим. У такий віктимологічній ситуації чиновник застережений державним забезпеченням від потенційної можливості брати хабар, не поставивши під удар власну кар’єру. Відповідно і громадяни, які звертаються до такого чиновника, свідомо захищені від впливу віктимогенних чинників корупції.
Коли в нашій країні вдасться знайти таке рішення і зробити чиновника самодостатньою фігурою, то це буде забезпечувати віктимологічну безпеку населення від корупційної злочинності.[111]
Усе вищевикладене дає підставу вважати, що віктимологічна реабілітація жертв корупції – це система взаємопов’язаних і взаємообумовлених державних заходів, спрямованих на відновлення порушених прав жертв корупційної злочинності, а також на компенсацію заподіяної шкоди і відновлення їх ділової репутації.