Навчальні матеріали

Тема 1. Корупція, корупційна злочинність та антикорупційна
політика в Україні

1. Поняття, основні ознаки та характеристики корупції, корупційної злочинності

2. Рівні, наслідки та ризики поширення корупції для держави і суспільства

3. Поняття, сутність і зміст державної антикорупційної політики в Україні

4. Принципи, функції, цілі і завдання державної антикорупційної політики в Україні

6. Механізм реалізації державної антикорупційної політики України

1. Поняття, основні ознаки та характеристики корупції, корупційної злочинності

Корупція в українському суспільстві трактується його членами по-різному залежно від політично-правової кон’юнктури. Аналізуючи сучасні наукові підходи до поняття корупції, варто сказати, що формується два підходи до такої дефініції, зокрема: вузькоглядний та багатоскладовий. Розкриваючи вузькоглядний підхід до формування даної дефініції відзначимо, що деякі фахівці (науковці, політичні експерти) трактують корупцію вузько, зводячи її до «хабарництва», «підкупу», «продажності» посадових осіб (державних службовців) [1]. Суб’єктами корупції зазначені науковці бачать привілейовану особу з обмеженим доступом до себе населення, яка своєю політичною діяльністю впливає на державні та суспільні відносини за допомогою використання наданої політичної влади. Дещо іншим й логічно вірним є багатоскладовий підхід, де частина науковців, зокрема й іноземних, розглядає корупцію як явище багатоскладове, яке проявляється не тільки у конкретних діяннях, а й у плані відхилень поведінки посадових осіб від загальних соціальних і культурних цінностей суспільства. Так, корупція – це комплексне поняття, яке охоплює сукупність взаємопов’язаних правопорушень: кримінально-правових; адміністративно-правових; дисциплінарних. І вже цей факт пояснює наявність розмаїття визначень корупції різними авторами і проблеми з формулюванням загального, єдиного визначення цього явища [2]. Тобто, зважаючи на дискусію, яка точиться навколо тлумачення дефініції корупції, деякі науковці не бачать єдності та згоди у формуванні жодної дефініції [3]. Доповнюючи це підкреслимо, що велика кількість поглядів на визначення «корупції», неоднозначність думок щодо її складових елементів та сфер існування в суспільстві призводить до вад і помилок, пов’язаних з вивченням явища корупції.

Зарубіжний досвід говорить нам про відсутність єдності у підходах щодо визначення корупції на національному рівнях різних країн, незважаючи на ратифікацію основних конвенцій Організації об’єднаних націй й протоколів, що їх доповнюють, у сфері запобігання корупції. Так у законодавстві Фінляндії та Данії дефініція «корупція» не використовується. Натомість у Франції вона розкривається через склади окремих правопорушень – 20 складів кримінальних злочинів, зокрема: встановлюють такі кваліфікуючі ознаки, як надання необґрунтованих благ (ст. 432-14 Кримінального кодексу Франції), неправомірне використання власності або довіри компанії (ст. 425-4, 437-3, 460, 464 Закону про компанії) тощо [4]. Ще один підхід до визначення корупції використовується в законодавстві Іспанії, коли крім формально-юридичних критеріїв у нього включаються етичні критерії чесності, нейтральності, незалежності, відкритості, служіння суспільним інтересам тощо (Закон про заходи щодо реформування цивільної служби від 2 серпня 1984 року № 30) [5]. Законодавство Португалії до кваліфікуючих ознак корупції зараховує отримання не тільки відчутних (упредметнених), але і невловимих переваг і благ (ст. 335 Кримінального кодексу Португалії, ст. 16 і 17 Закону 1987 року № 34 та ін.) [6].

Аналіз міжнародного підходу до формування категоріального апарату щодо корупції засвідчив, що дана термінологія поступово набувала змісту протягом 70-90-х рр. ХХ століття. Так, резолюція VIII Конгресу ООН у 1990 році «Практичні методи боротьби з корупцією», де розглядались питання попередження злочинності і ставлення до правопорушників, у розділі «Корупція в державному управлінні» відзначила, що проблеми корупції у державній адміністрації мають загальний характер, і їх згубний вплив відчувається у всьому світі [7]. У Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН, корупція визначається як «скоєння або не скоєння якої-небудь дії при виконанні обов’язків або пов’язаної з виконанням цих обов’язків з вимаганням або прийняттям подарунків, обіцянок чи стимулів або їх незаконне отримання кожного разу, коли має місце така дія або бездіяльність» [8]. У довідковому документі ООН щодо міжнародної боротьби з корупцією остання визначається як «зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях». Це поняття включає в себе хабарництво (винагорода як спокуса особи з позиції боргу), непотизм (заміщення по блату дохідних або вигідних посад родичами або «своїми людьми») і незаконне привласнення публічних коштів для приватного використання.

Робоче визначення міждисциплінарної групи щодо корупції Ради Європи дає більш широке тлумачення корупції. Корупція являє собою хабарництво і будь-яку іншу поведінку осіб, яким доручено виконання обов’язків, покладених на них за статусом державної посадової особи, приватного співробітника, незалежного агента чи іншого роду відносин і має на меті одержання будь-яких незаконних вигод для себе та інших.

У антикорупційних міжнародних договорах – Конвенції ООН проти корупції від 31.10.2003 року [9], Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією від 27.01.1999 року [10], Цивільній конвенції про боротьбу з корупцією від 4.11.1999 року [11] – містяться дефінітивні норми, які після ратифікації цих документів нашою країною у 2006 р. стали обов’язковими для української правової системи. Так, за визначенням Ради Європи, корупція являє собою хабарництво і будь-яку іншу поведінку осіб, яким доручено виконання певних обов’язків у державному чи приватному секторі, що веде до порушення обов’язків, покладених на них за статусом державної посадової особи, приватного співробітника, незалежного агента, і має метою одержання будь-яких незаконних вигод для себе та інших [12]. Європейська конвенція 1999 р. ширше трактує корупцію і визнає її наявність у приватному секторі. У зв’язку з цим проблема можливості визнання підкупу у приватному секторі заслуговує окремого обговорення і повинна прийматися до уваги при можливому визначенні цього поняття в національному законодавстві. У цілому міжнародно-правові визначення корупції, що використовуються в документах ООН та РЄ, виглядають наступним чином: корупція – це зловживання владою або поняттям довіри заради персональних привілеїв чи на користь привілеїв іншій особі або групі осіб, до яких спостерігається відношення лояльності» [13]. Відповідно до цього визначенням корупція виходить за межі хабарництва і підкупу і охоплює також непотизм і численні форми незаконного привласнення публічних коштів для приватного використання.

У міру ускладнення поняття до корупції, крім хабара й підкупу, міжнародна організація Independent Commission Against Corruption, наприклад, відносить цілий спектр посадових порушень і злочинів, які розглядаються як окремі «випадки корупції». При цьому термін «корупція» стає чисто номінальним і вживається для позначення конкретних протиправних дій, пов’язаних з використанням суспільних ресурсів (у тому числі й влади) для досягнення індивідуальних цілей [14].

Категорії «корупційний злочин» і «корупційне правопорушення» застосовуються в Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією від 27.01.1999 року [15], основною метою якої є визначення кримінально-правових засобів боротьби з корупцією на рівні національного законодавства [16]. Крім того визначення «корупції» та заходи цивільно-правового захисту осіб, яким заподіяно шкоду в наслідок корупційних дій дається у Цивільній конвенції про боротьбу з корупцією, ратифікованій в Україні 16.03.2005 р. [17].

Натомість, незважаючи на наукові перипетії та розбіжності у міжнародних колах, законодавець, проаналізувавши міжнародні нормативно-правові акти ратифіковані Україною, підійшов вірно до дефініції корупція, визначивши її як використання особою – суб’єктом корупції, наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, що є суб’єктом корупції, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей [18]. Визначення корупції у вітчизняному законодавстві та його неоднозначність тлумачення у міжнародному законодавстві зумовила певні дискусії в наукових колах та серед юристів-практиків. Зокрема, викликає занепокоєння норма про те, що фактом корупційного діяння вважається навіть прийняття обіцянки (пропозиції) неправомірної вигоди або сама обіцянка (пропозиція) надання неправомірної вигоди. Отже, за логікою законодавця, достатнім для вчинення правопорушення є одержання у будь-якій формі (усно, письмово чи будь-яким іншим чином) згоди на одержання (надання) неправомірної вигоди, і якщо факт «письмової обіцянки» можна підтвердити за наявності відповідного письмового доказу, то усна пропозиція чи усне її прийняття буде підтверджувати вкрай важко [19].

У загальному вигляді корупцію визначають як соціальне явище, яке охоплює всю сукупність діянь, пов’язаних з неправомірним використанням особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших правопорушень, які створюють умови для вчинення корупційних діянь або їх приховування.

У кримінологічному аспекті корупція характеризується низкою ключових ознак:

умисним використанням наданих службових повноважень та пов’язаних з ними можливостей у публічній та приватній сферах діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб;
спеціальною метою – одержанням неправомірної вигоди, яка виражається у грошових коштах або іншому майні, перевагах, пільгах, послугах, нематеріальних активах, будь-яких інших вигодах нематеріального чи не грошового характеру;
прийняттям чи прийняття обіцянки/пропозиції отримання неправомірної вигоди для себе або інших осіб;
обіцянкою/пропозицією чи наданням неправомірної вигоди особі, що уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та є суб’єктом корупції;
обіцянкою/пропозицією чи наданням неправомірної вигоди на вимогу особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей;
суб’єктом, яким є тільки особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, а також особи, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р.) [20].

Також Закон України «Про запобігання корупції», який визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень, трактує й інші дефініції, зокрема: корупційне правопорушення; правопорушення, пов’язане з корупцією; неправомірна вигода; потенційний конфлікт інтересів; подарунок; приватний інтерес; реальний конфлікт інтересів; тощо [21].

Поняття корупційної злочинності законодавець не визначив, але у вітчизняній кримінології така дефініція використовується досить давно, широко досліджуються особливості різних видів цих злочинів. Між тим, до теперішнього часу в Україні немає чинного законодавчого акту, в якому б прямо говорилося про те, які саме злочини варто відносити до корупційних. Аналіз низки сучасних робіт відомих юристів з даної теми та основних норм кримінального законодавства засвідчило, що коло корупційних злочинів авторами визначається довільно. Незважаючи на те, що проблема корупції описана досить всесторонньо, предмет обговорення, як з’ясовується, не визначений. Ця обставина ускладнює порівняння результатів кримінологічних досліджень, які були отримані різними авторами. Крім того, відсутність законодавчо визначеного поняття корупційної злочинності і її видів не дозволяє на правовій основі визначити реальні показники корупційної злочинності у нашій державі.

Деякий перелік корупційних злочинів наводився у Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7.04.2011 р. (який втратив чинність) [22], а також у Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7.04.2011 р. [23] та Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 17.05.2012 р. [24]. У цих законах дається не вичерпний перелік злочинів, які можуть визнаватися корупційними. Отже, діяння корупціонера можуть трансформуватися у більш ніж 30 видах корупційних злочинів.Юридичний склад правопорушення характеризує його структуру, яка включає в себе наступні основні елементи: суб’єкт, об’єкт, об’єктивну сторону і суб’єктивну сторону злочину. Для того, щоб визначити коло суб’єктів корупційних злочинів варто проаналізувати поняття корупції в міжнародному та вітчизняному праві.

У Законі України «Про запобігання корупції» [25] корупційне правопорушення визначено як діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою (суб’єктом корупції), за яке законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність; та правопорушення, пов’язане з корупцією – діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою – суб’єктом корупції, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність. Отже, вони є загальновизнаними у міжнародному праві, що дає підставу для виокремлення такого виду злочинності як корупційна.

Враховуючи визначення корупції та корупційного правопорушення, до суб’єктів корупційних злочинів слід відносити тих осіб, які наділені статусом, що дозволяє їм впливати на правове становище громадян: Суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення є:

1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування:

а) Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник, Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор, Голова Національного банку України, Голова та інші члени Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови;

в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування;

г) військові посадові особи Збройних Сил України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби;

ґ) судді, судді Конституційного Суду України, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої ради правосуддя, посадові особи секретаріату Вищої ради правосуддя, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, посадові особи секретаріату цієї Комісії, посадові особи Державної судової адміністрації України, присяжні (під час виконання ними обов’язків у суді);

д) особи рядового і начальницького складу державної кримінально-виконавчої служби, податкової міліції, особи начальницького складу органів та підрозділів цивільного захисту, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України;

е) посадові та службові особи органів прокуратури, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України, дипломатичної служби, державної лісової охорони, державної охорони природно-заповідного фонду, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної податкової політики та державної політики у сфері державної митної справи;

є) члени Національного агентства з питань запобігання корупції;

ж) члени Центральної виборчої комісії;

з) поліцейські;

и) посадові та службові особи інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим;

і) члени державних колегіальних органів;

2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування:

а) посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті;

б) особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, приватні виконавці, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, третейські судді під час виконання ними цих функцій, інші особи, визначені законом);

в) представники громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, які входять до складу конкурсних комісій, утворених відповідно до Закону України «Про державну службу»;

3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, – у випадках, передбачених цим Законом [26].

Об’єктивна сторона корупційного злочину – це діяння у формі: 1) незаконного використання публічного статусу, поєднане з отриманням вигоди; 2) незаконного надання вигоди особі, що володіє публічним статусом або його близьким. Вищевказані ознаки є обов’язковими для всіх корупційних злочинів. Однак, з урахуванням вітчизняного законодавства слід виділити і факультативні ознаки: 1) передбачене законом суспільне наслідок; 2) причинний зв’язок між діянням і наслідком; 3) інші передбачені диспозицією відповідної кримінально-правової норми об’єктивні ознаки.

Характеризуючи суб’єктивну сторону корупційного злочину, слід зазначити, що воно відбувається завжди навмисне. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони даного злочину є спеціальна мета суб’єкта – це прагнення отримати незаконну вигоду для себе або своїх близьких. Корупційний злочин вчиняється лише з прямим умислом. При вчиненні корупційного злочину винний повинен усвідомлювати, що він незаконно використовує свій публічний статус або незаконно надає вигоду особі, що володіє публічним статусом, що є суспільно небезпечним, і бажає вчинити вказане діяння.

Підсумовуючи сказане під корупційною злочинністю варто розуміти сукупність кримінальних правопорушень, що полягають у використанні особою, суб’єктом відповідальності за них, наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей, метою яких є одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб.

У теорії кримінології існує декілька підходів до класифікації корупційних злочинів, які є складовими корупційної злочинності, отже:

1. Залежно від основного об’єкта посягання:

1) що посягають на суспільні відносини, які забезпечують законну діяльність державних органів і установ;

2) що посягають на суспільні відносини, які забезпечують функціонування публічної влади щодо завдань посадових осіб, покладених на них законодавством, а також авторитетом публічної влади;

3) що посягають на суспільні відносини, які забезпечують законну діяльність правоохоронних органів;

4) що посягають на суспільні відносини, які забезпечують інтереси підприємництва;

5) що посягають на суспільні відносини, які забезпечують законні інтереси у сфері управління;

6) що посягають на суспільні відносини, які забезпечують неупереджене управління діяльністю комерційних організацій.

2. Залежно від умов визнання злочинів корупційними:

1) безумовні – ті, склади які містять всі ознаки корупційних злочинів, наприклад, одержання та давання хабара (ст. 368, 369 Кримінального кодексу (КК) України), службове підроблення (ст. 366 КК України) та ін.;

2) злочини, що вчинені публічною особою з використанням своїх повноважень з метою отримання вигоди, наприклад, заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довірою (ст. 192 КК України) та ін.;

3) злочини, що вчиненні з метою отримання прибутку, до таких належать, наприклад, незаконна видача або підробка рецептів чи інших документів, що дають право на отримання наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 319 КК України), перевищення посадових повноважень (ст. 365 КК України) та ін.;

4) злочини, що вчиняються в умовах, коли залежність потерпілої сторони обумовлена публічним статусом винного, до таких належать, наприклад примушування до вступу у статевий зв’язок (ст. 154 КК України) та ін.

Законодавець, не прислухавшись думки вчених, виклав свою позицію щодо даних злочинів у ст. 45 КК України, де до корупційних відніс:

1) привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України);

2) нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням (ст. 210 КК України);

3) деякі склади злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів: викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 308 КК України), викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 312 КК України), викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем та інші незаконні дії з таким обладнанням (ст. 313 КК України), порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 320 КК України);

4) два склади злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, зокрема: підкуп працівника підприємства, установи чи організації (ст. 354 КК України), викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження (ст. 357 КК України);

5) більшість злочинів у сфері службової діяльності: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України), зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 364-1 КК України), зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 365-2 КК України), прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України), незаконне збагачення (ст. 368-2 КК України), підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 368-3 КК України), підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 368-4 КК України), пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК України), зловживання впливом (ст. 369-2 КК України);

6) викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 410 КК України).

Значення запропонованих класифікацій полягає в тому, що вони допомагають у процесі розслідування виявити коло злочинів, що відносяться до корупційної злочинності. Хоч остання (так звана легальна) класифікація, варто зазначити, є неповною та позбавлена певної логіки побудови. Разом з тим, у правозастосовній практиці до корупційних злочинів, як правило, відносять доволі широке коло злочинів, деякі з яких за формальними ознаками (у розумінні Закону України «Про запобігання корупції») не є корупційними. Так, «Звіт про стан протидії корупції» відносить до кримінальних корупційних правопорушень діяння, передбачені ч. ч.2-4 ст. 189, ч. ч.2-5 ст. 191, ч. 3 ст. 206, ст. 232, ч. ч.2, 3 ст. 262, ст. 353, ч. ч.2,3 ст. 358, ст. 364, ст. 364-1, ст. 365, ст. 365-1, ст. 365-2, ч. 2 ст. 366, ст. 368, ст. 368-2, ст. 368-3, ст. 368-4, ст. 369-2, ст. 370, ч. 2 ст. 375, ч. ч. 2, 3 ст. 410, ст. 423, ч. ч.1, 3 ст. 424 КК України.

2. Рівні, наслідки та ризики поширення корупції для держави і суспільства

Сучасна корупція в Україні розглядається на трьох рівнях:

побутовому – викликана надмірною взаємодією пересічних громадян і чиновників;
діловому – викликана надмірною взаємодією влади і бізнесу;
політичному – викликана недобросовісною корисливою поведінкою у своїх інтересах верховної влади (законодавчої, виконавчої, судової), що використовує демократичні системи й завдає шкоду (збитки) інтересам виборців.

Насамперед, у високо корумпованих бюрократичних апаратах більшість державних ресурсів свідомо прямують у канали, де їх найлегше розікрасти або де найлегше збирати хабарі, а політика правлячої еліти стає направленою на придушення механізмів контролю над корупцією: свободи преси, незалежності системи правосуддя, конкуруючих еліт (опозиції) і далі індивідуальних прав громадян. Так, деякі люди відзначають, що існують випадки, коли поведінка і зовнішній вигляд людини є сигналом для правоохоронних органів до затримання людини з метою отримання неправомірної вигоди.

Суспільно небезпечні наслідки корупції являють собою сумарну шкоду, яку заподіює вона суспільним відносинам, тобто усі ті шкідливі, небажані із точки зору суспільства й держави зміни у соціальних цінностях та інтересах, які виникають у результаті вчинення корупційних правопорушень. Тобто соціальні наслідки корупції – це реальна шкода суспільним інтересам, яка заподіюється корупційними діяннями і виражається у сукупності причинно-пов’язаними із вчиненням правопорушень прямими й непрямими, безпосередніми й опосередкованими негативними змінами, яких зазнають соціальні цінності, а також сукупність економічних та інших витрат суспільства, пов’язаних із запобіганням та протидією корупції. Так, державі і суспільству корупція завдає непоправної шкоди, наслідками якої є:

неефективний розподіл і витрачання державних коштів і ресурсів;
неефективність корупційних фінансових потоків з погляду економіки країни;
втрати податків, коли податкові органи привласнюють собі частину податків;
втрати часу через чинення перешкод, зниження ефективності роботи державного апарату в цілому;
розорення приватних підприємців;
зниження інвестицій у виробництво, уповільнення економічного зростання;
пониження якості суспільного сервісу;
нецільове використання міжнародної допомоги країнам, що розвиваються, що різко знижує її ефективність;
неефективне використання здібностей індивідів: замість виробництва матеріальних благ люди витрачають час на непродуктивний пошук ренти;
зростання соціальної нерівності;
посилення форм організованої злочинності – банди перетворюються на мафію;
занепад політичної легітимності влади;
зниження суспільної моралі [27].

Варто зазначити, що у сучасному світі є й припустиме терпиме відношення до корупції, особливо коли відбувається зрощення економіки й корупції (Індонезія, Таїланд, Корея, Україна). Критики цієї точки зору заперечують, що унаслідок перерахованих вище причин, країни з високим рівнем корупції після періоду зростання ризикують втратити стабільність і впасти в низхідну спіраль.

Вчені, які досліджували корупційні злочини, зокрема Багрій-Шахматов Л.В., Битяк Ю.П., Василевич В.В., Голосніченко І.П., Дудоров О.О., Джужа О.М., Камлик М.І., Коваленко В.В., Колб О.Г., Кузнецова Н.В., Лукомський В.С., Мельник М.І., Невмержицький Є.В., Редька А.І., Терещук О.В., Хавронюк М.І., Шакун В.І. та ін., вказують на те, що більшість населення лояльно ставиться до корупції, не розуміючи її небезпеки. Це перешкоджає успішній боротьбі з цим явищем. У зв’язку з цим слід зазначити, що корупція завдає величезної, інколи непоправної шкоди інтересам суспільства, держави та окремих громадян. А похідним від цього є наступні наслідки:

корупція не дозволяє державі досягнути здійснення поставлених перед ним завдань (наприклад, призначення на посаду за неправомірну вигоду веде до зниження ефективності роботи державних органів та установ і приносить величезні збитки);
корупція псує інвестиційний клімат, в результаті чого приватному бізнесу не залишається нічого іншого, як прагнути до отримання швидкого прибутку (часто – надприбутки) в непередбачуваних умовах, а умови для довгострокового інвестування відсутні;
корупція призводить до подорожчання управлінського апарату (хабарництво в кінцевому підсумку відбивається на платника податків, і в результаті він змушений платити за послуги в кілька разів більше);
корупція негативно впливає на управлінський апарат як у державній, так і недержавній сферах, знижуючи стимули для чесної роботи («загальний рівень етики знижується, і кожен задає собі питання, чому саме він має бути єдиним, хто дотримується норм моральності»);
корупція у вищих ешелонах влади, стаючи надбанням гласності, підриває довіру до них і, внаслідок цього, ставить під сумнів їх легітимність;
корумпований управлінський персонал психологічно не готовий поступатися своїми особистими інтересами заради процвітання суспільства та держави;
корупція зводить нанівець правосуддя, оскільки правим виявляється той у кого більше грошей і менше моральних самозаборон;
корупція створює загрозу демократії, оскільки позбавляє населення моральних стимулів до участі у виборах;
корупція негативно впливає на національну економіку країни, заздалегідь ставлячи у нерівне становище корумпованих і чесних підприємців, підриваючи конкуренцію на зовнішньому і внутрішньому ринках (прикладом, за оцінкою експертів, корупція збільшує вартість товарів і послуг до 50 %, від чого страждає все населення країни);
корупція паралізує дії малого і середнього бізнесу (щорічні збитки від корупції у країні, за оцінкою експертів, складають мільйони доларів США).

Особливу небезпеку корупція представляє в тих сферах, від яких безпосередньо залежить повсякденна життєдіяльність – забезпечення громадської безпеки, охорони здоров’я, освіти, житлово-комунальне господарство тощо. Так як саме в цих сферах чиновницький апарат своєю бездіяльністю підриває довіру суспільства до органів державної влади. Так утворюється свого роду «коренева система» корупції, яка живить її верхні ешелони.

Результати досліджень у сфері корупції в системі державної служби як в розвинених, так і країнах, що розвиваються, показали приблизно однакові її форми і одні й ті ж сфери діяльності, зокрема:

державні закупівлі (тендери на інвестиційні проекти, особливо, за участю іноземних корпорацій, що несуть чиновникам надприбутки та «відкати» з операції) [28];
позабюджетні рахунки, що створюються із легітимною метою (пенсійні, дорожні фонди тощо), доходи яких акумулюються у кишенях чиновників;
податкові відносини (податкові пільги тощо);
продаж сировинних товарів за цінами нижче ринкових;
об’єднання територій (районування) та децентралізація, оскільки вони впливають на вартість землі;
видобуток природних ресурсів;
продаж державних активів, особливо приватизація державних підприємств;
земельні відносини (організація ринку землі з подальшим її продажем);
надання монопольного допуску до певного виду комерційної (особливо експортно-імпортної) діяльності;
контроль над тіньовою економікою і нелегальним бізнесом (здирство, захист від переслідування, знищення конкурентів тощо);
призначення на відповідальні пости в органах влади;
ліцензування та реєстрація підприємницької (в тому числі, банківської) діяльності;
видача дозволів на розміщення цінних паперів і проведення банківських операцій з бюджетними коштами;
отримання кредитів (у тому числі і державних цільових);
митне оформлення імпортованих товарів;
отримання експортних квот;
будівництво і ремонт за рахунок бюджетних коштів;
відкриття і припинення кримінального провадження;
судова система (прогалини у законодавстві дають змогу трактувати ті чи інші рішення «на свій розсуд»);
контроль за безпекою дорожнього руху;
контроль за дотриманням правил техніки безпеки, пожежної безпеки, санітарного стану установ та організації;
контроль за дотриманням умов ліцензування;
надання житлово-комунальних та інших послуг (житлово-комунальне господарство України);
нагляд за дотриманням правил полювання та рибальства;
державна реєстрація, атестація та акредитація недержавних вищих навчальних закладів;
надходження в спеціалізовані загальноосвітні школи;
прийом в дошкільні виховні заклади;
прийом на службу (роботу) на високооплачувані або дозволяють мати значний незаконний дохід посади в державних і місцевих органах (митні органи, органи податкової інспекції, підрозділи МВС).

Корупція проявляється у різноманітних формах, найбільш небезпечною є зрощування злочинних елементів з державними структурами, у результаті чого чиновник, насамперед, працює в цілях особистого збагачення. Також, корупція забезпечує прикриття злочинних дій окремих осіб, які використовують своє офіційне становище, домовленістю з отримання допомоги на постійній основі. Найчастіше таке прикриття відбувається через грошові фонди, що формуються організованими злочинними групами з відрахувань коштів, здобутих злочинним шляхом, спрямованих на підкуп посадових осіб. Такі злочинні групи спеціально прагнуть до залучення у своє коло корисних злочинному співтовариству осіб – окремих корумпованих працівників державних органів та громадських організацій, які забезпечують:

створення умов, що перешкоджають організації боротьби правоохоронних органів з корупцією;
компрометації або нейтралізацію діяльності працівників різних контролюючих, правоохоронних органів;
вжиття заходів щодо звільнення членів злочинної групи від кримінальної відповідальності або пом’якшення покарання;
консультації з правових питань;
навчання формам і методам діяльності органів МВС, СБУ і прокуратури у боротьбі з організованою злочинністю;
забезпечення злочинців різного роду документами прикриття.

Слід зазначити, що корупція пов’язана і з розкраданням, рекетом, контрабандою, незаконним обігом, контрабандою наркотиків і т.д. Корупція є живильним середовищем і каталізатором організованої злочинності. Корупційні правопорушення вчиняються, як правило, учасниками стійких злочинних об’єднань, діяльність яких спрямована на максимальний прибуток зі злочинного бізнесу. Корупція є вкрай негативним соціальним явищем, що має такі характерні ознаки як масштабність злочинної діяльності, стійкість і системність в різних галузях народного господарства.

Корупція має різні види і способи вираження як економічного, правового, так і змішаного характеру. У посадових осіб, які скоюють корупційні правопорушення, безумовно є покровителі, особи, що займають відповідальні державні пости. У зв’язку з цим скоєні злочини відрізняються ретельністю підготовки, плануванням, розподілом ролей і за характером рішучості дій. Для таких злочинних груп характерний чіткий сценарій поведінки її учасників. Цим особам притаманні такі емоційно – вольові властивості, як егоїзм, заздрість, розбещеність, несамокритичність, а для значної частини – й слабовілля, невміння протистояти «ситуації спокуси» [29].

Корумповані особи, як правило, здійснюють в злочинному співтоваристві ідеологічні, організаційні та управлінські функції розробляють пошук нових форм прибутку злочинної активності, вивчають зміни стратегії і тактики діяльності правоохоронних органів боротьби зі злочинністю, в залежності від зміни соціально-економічних умов, продумують питання, пов’язані з безпекою і управлінням злочинних груп.

Корупція особливо пов’язана з тіньовою економікою, зокрема щодо перерозподілу сфер впливу. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що корупція суттєво впливає на політику і економіку, прикладом цього є Колумбія. Практика показує, що фінансовий потенціал тіньової економіки є фундаментом для злочинності, а покровителями або «дахом» є корумповані співробітники державного апарату.

Таким чином, корупція чинить украй негативний вплив на морально-політичний клімат у суспільстві, сприяє виникненню негативного ставлення до проведеним політичним, економічним і соціальним перетворенням. Народ, що розчарувався у владі, втрачає повагу до закону [30].

Отже, підсумуємо соціальну небезпеку корупції та її наслідки для держави і суспільства деякими законодавчими положеннями зазначеними у:

1) законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. [31]: на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є: у сфері державної безпеки – поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності;

2) законі України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки» від 14 жовтня 2014 р. [32]: корупція є однією з причин, що призвела до масових протестів в Україні наприкінці 2013 року – на початку 2014 року. Згідно з результатами дослідження «Барометра Світової Корупції» (Global Corruption Barometer), проведеного міжнародною організацією Transparency International у 2013 році, 36 відсотків українців були готові вийти на вулицю, протестуючи проти корупції. За результатами проведеного Міжнародною фундацією виборчих систем (IFES) наприкінці 2013 року дослідження громадської думки, корупція вже входила до переліку найбільших проблем населення і викликала особливе занепокоєння у 47 відсотків громадян.

3. Поняття, сутність і зміст державної антикорупційної політики в Україні

У сучасних умовах корупція стала чинником, який реально загрожує національній безпеці, демократичному розвитку держави та суспільству, конституційному ладу, а саме: підриває авторитет країни, завдає шкоди функціонуванню державного апарату, обмежує конституційні права і свободи людини та громадянина, особливо пересічних осіб, порушує принципи верховенства права, встановлений порядок здійснення повноважень посадовими і службовими особами органів державної влади, управлінських структур приватного сектору, руйнує моральні та суспільні цінності, дискредитує державу на міжнародному рівні. Передусім державні організації мають усвідомити, що корупція є надзвичайно небезпечним явищем. І лише внаслідок усвідомлення цієї небезпеки виникає необхідність у створенні ефективного національного антикорупційного законодавства, розробці політики та відповідних заходів. Очевидним стало й те, що корупція не є лише питанням внутрішньої політики – сьогодні це питання безпосередньо пов’язане з тим, наскільки успішною буде діяльність тієї чи іншої країни на міжнародній арені, оскільки рівень корупції став показником конкурентоздатності країни, і міжнародні організації почали посилювати заходи законодавчого характеру, спрямовані проти корумпованих країн. Тому, необхідність усебічного та збалансованого підходу у боротьбі з корупцією поступово стає міжнародно визнаним стандартом.

Поняття державної антикорупційної політики не визначено у законі України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки«, що є суттєвим недоліком. Тому, враховуючи власний досвід у досліджені феномена корупції у державі та напрацювання інших науковців, зробимо спробу такого визначення. Отже, антикорупційна політика – це постійно здійснювана, систематична, цілеспрямована діяльність держави у тісній співпраці із інститутами громадянського суспільства, яка полягає у розробці, удосконаленні та реалізації стратегічних засад і тактичних заходів, спрямованих на усунення або блокування причин та умов корупції, удосконалення юридичної відповідальності за корупційні правопорушення та формування антикорупційної культури.

Антикорупційна політика України включає в себе такі напрями:

І. Стратегія протидії корупції.

ІІ. Законодавство.

ІІІ. Громадська участь.

ІV. Антикорупційна діяльність органів влади.

V. Антикорупційна діяльність структур громадянського суспільства.

Поетапно розкриємо їх.

І. Як зазначалося вище, корупція стала системною проблемою, що вразила всі верстви суспільства, і для боротьби з нею необхідні системні зусилля всіх верств суспільства. Без постійної протидії корупція має властивість поширюватися, тому для будь-якої держави взагалі, зокрема й України, ця проблема особливо є актуальною й для здійснення системної антикорупційної політики.

Антикорупційна політика включає в себе розробку та здійснення послідовних заходів держави та суспільства з метою усунення (мінімізації) причин і умов, що породжують і живлять корупцію. Ці заходи включають в себе:

розробку на певний період антикорупційної програми;
розробка плану заходів, які конкретизують антикорупційну програму;
контроль за реалізацією антикорупційної програми;
діяльність спеціального органу з протидії корупції;
діяльність правоохоронних органів щодо боротьби з корупцією;
судову практику у частині застосування відповідальності з корупційні діяння;
діяльність контролюючих органів;
моніторинг стану корупції;
антикорупційна освіта і виховання.

Для розробки антикорупційної програми необхідно розставити пріоритети і визначити послідовність кроків, тобто, необхідно визначити антикорупційну стратегію. Антикорупційна стратегія на 2014–2017 роки передбачає основні напрями протидії, зокрема [33]:

1) формування та реалізацію державної антикорупційної політики, метою якої є створення в Україні системи прийняття рішень щодо антикорупційної політики на основі результатів аналізу достовірних даних про корупцію та чинників, які до неї призводять, зокрема статистичних спостережень, моніторингу виконання цих рішень та їх впливу на стан справ з питань запобігання корупції незалежним спеціалізованим органом із залученням представників громадянського суспільства, а також формування суспільної підтримки у подоланні корупції;

2) запобігання корупції у представницьких органах влади, метою якого є створення прозорих засад фінансування проведення виборів, діяльності політичних партій, усунення корупціогенних ризиків у діяльності виборних органів, посилення громадського контролю за їх діяльністю;

3) створення доброчесної публічної служби, метою є розвиток системи доброчесної та професійної публічної служби відповідно до міжнародних стандартів і кращого світового досвіду;

4) запобігання корупції у діяльності органів виконавчої влади, мета якого є запровадження ефективних антикорупційних програм у центральних органах виконавчої влади, а також на державних підприємствах, забезпечення для суспільства прозорості їх діяльності;

6) запобігання корупції у сфері державних закупівель, мета якого є продовження реформування законодавства про державні закупівлі з метою усунення ризиків корупції та впровадження прозорої системи проведення державних закупівель;

7) запобігання корупції у судовій системі та органах кримінальної юстиції, мета якого є реформування судової влади в Україні та усунення ризиків корупції у судочинстві та діяльності органів кримінальної юстиції;

8) запобігання корупції у приватному секторі, метою якого є усунення корупційних передумов ведення бізнесу, формування сприятливого для відмови від корупційної практики бізнес-клімату та е толерантного ставлення бізнесу до корупції;

9) доступу до інформації, метою є реалізація права осіб на доступ до інформації, забезпечення відкритості суспільно необхідної інформації, яка може використовуватися для виявлення і припинення корупційної практики, дієвий державний контроль за реалізацією відповідного законодавства;

10) приведення до міжнародних стандартів [34] покарання за корупцію, мета є створення системи інструментів, які дадуть змогу ефективно виявляти та розслідувати корупційні злочини, конфісковувати майно, яке було предметом злочинної діяльності або набуте внаслідок такої діяльності, притягувати до відповідальності осіб, причетних до вчинення корупційних злочинів;

11) формування негативного ставлення до корупції, мета є формування у суспільстві ідеї нетерпимості до проявів корупції;

12) оцінка результатів та механізму реалізації антикорупційної стратегії, метою якого є перевірка стану її виконання, насамперед, звіту про стан виконання Антикорупційної стратегії, що включається до національної доповіді щодо реалізації засад антикорупційної політики, проект якої подається спеціально уповноваженим органом з питань антикорупційної політики Верховній Раді України, Президенту України та Кабінету Міністрів України щорічно.

ІІ. Антикорупційна політика України у законодавчій сфері здійснюється у трьох напрямах:

Розробка та прийняття нормативних актів, виконання яких мінімізує можливість проявів корупції (стратегія верховенства закону). Від влади потрібна певна кваліфікація як при розробці (в основному це стосується виконавчої влади), так і прийняття законів (це в першу чергу щодо депутатів). Потрібно проводити громадську законодавчу експертизу, що припускає конструктивну взаємодію з органами влади, для чого, у свою чергу, також необхідна певна кваліфікація (рівень культури).
Розробка та прийняття нормативних актів, спрямованих на підвищення прозорості влади, запровадження механізмів конкурсності, створення умов для виникнення і розвитку громадської участі (стратегія запобігання). Тут, окрім законодавчої експертизи, громадськість виступає в якості розробника законів, що забезпечує рівень проектної культури при взаємодії з владою.
Удосконалення законодавчого процесу (стратегія верховенства закону). В даному випадку основна робота покладається на органи влади, в обов’язок яких слід поставити перевірку на ідентичність прийнятого і підготовлюваного до публікації тексту, правильність нумерації законодавчих актів тощо. Що стосується некомпетентності депутатів, що приймають, а іноді і розробляють закони, то це пряма турбота і обов’язок організаційних відділів представницьких органів: підвищувати освіту народних обранців.

ІІІ. Протидія корупції пов’язана, насамперед, з проведенням Адміністративної реформи, реформи державної служби, органів місцевого самоврядування, системи правоохоронних органів, зі спрощенням адміністративних процедур та зменшенням всілякого роду втручання держави в бізнес (стратегія попередження) – це функція влади.

Основними проблемами, що постають на шляху громадської участі в процесах запобігання корупції є:

опір влади: органи влади вкрай неохоче надають громадськості інформацію про свою діяльність щодо процедур прийняття владних рішень, ревниво і недоброзичливо ставляться до спроб громадськості контролювати їх діяльність;
недостатня мотивація самих структур громадянського суспільства брати участь у процесах попередження корупції: відмови брати участь у громадських слуханнях, експертизах, контрольних органах. Причина цьому – маловір’я в свої сили і надія на доброго правителя, тобто переважаючий суб’єктний тип політичної культури українців.

Для забезпечення ефективної участі громадськості, необхідно вирішити такі проблеми:

до законодавчих актів внести зміни, які зобов’язують органи влади надавати інформацію, і визначають участь і контроль громадянського суспільства. Представникам органів влади, окрім цього, пропонується пройти навчання у системі громадянської освіти, де вони отримають відомості про протидію корупції, про користь прозорої влади, соціальне партнерство та ін.(зміна типу політичної культури);
розвивати структури громадянського суспільства;
розвивати систему громадянської освіти у школах та інститутах, залучати в цю систему владні структури, створювати спеціальні центри громадянської освіти (стратегія усвідомлення). Основними темами громадянської освіти повинні бути: права людини, правова освіта, громадянське суспільство, влада, соціальне партнерство, корупція і її запобігання;
обмінюватися досвідом і впроваджувати перспективні форми громадської участі в інших регіонах (стратегія попередження).

ІV. У процесі боротьби з корупцією владі належить найважливіша роль. На виконання Антикорупційної стратегії на 2014–2017 роки Урядом України прийнята програма її реалізації, метою якої є створення ефективної загальнодержавної системи запобігання та протидії корупції на основі нових засад формування та реалізації антикорупційної політики. Державна програма щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015–2017 роки (далі Програма) [35] включає у себе завдання, заходи, строки виконання, суб’єкти здійснення запобіжних заходів, індикатори виконання та джерела фінансування. Реалізації державної антикорупційної політики (механізм) потребує виконання основних важливих завдань, що стоять перед суб’єктами запобігання корупції та є обов’язковими для виконання, зокрема:

створення інституціонального механізму формування та моніторингу реалізації державної антикорупційної політики, зокрема започаткування роботи Агентства, сприяння активній діяльності Національної ради з питань антикорупційної політики;
створення інструментів отримання достовірної інформації щодо кількісних та якісних показників корупції;
підготовка нової антикорупційної стратегії;
встановлення нових форм співпраці з громадськістю у формуванні та моніторингу реалізації державної антикорупційної політики;
створення прозорих засад фінансування проведення виборів, діяльності політичних партій;
усунення корупціогенних чинників у діяльності представницьких органів влади;
створення ефективних механізмів запобігання виникненню, виявлення та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності народних депутатів України та депутатів місцевих рад;
створення прозорих засад лобіювання;
посилення громадського контролю за прийняттям рішення виборними посадовими особами, зокрема шляхом запровадження механізму попереднього громадського обговорення суспільно важливих рішень з використанням позитивного вітчизняного досвіду на основі найкращої світової практики;
підвищення рівня прозорості діяльності Верховної Ради України та місцевих рад;
реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
створення ефективної системи виявлення, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів;
створення ефективної системи фінансового контролю;
запровадження механізмів дотримання етичних стандартів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;
проведення перевірок на доброчесність осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;
створення механізму захисту осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії корупції (викривач);
забезпечення обізнаності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, із законодавством щодо доброчесності на публічній службі;
впровадження системного підходу до запобігання корупції в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування на основі результатів аналізу корупційних ризиків;
усунення передумов вчинення корупційних правопорушень під час здійснення адміністративних процедур;
посилення спроможності протидіяти корупції на державних підприємствах, у господарських товариствах (у яких державна частка перевищує 50 відсотків);
усунення корупційних чинників у процедурах державних закупівель;
усунення корупції у судовій системі та органах кримінальної юстиції;
імплементація стратегії подолання корупції у приватному секторі;
зменшення можливостей для корупції шляхом підвищення прозорості прийняття рішень та надання доступу до інформації;
удосконалення законодавства щодо виявлення, розслідування корупційних злочинів та конфіскації злочинних активів;
удосконалення обліку фізичних та юридичних осіб, притягнутих до відповідальності за корупційні правопорушення;
зміна суспільних уявлень про корупцію.

V. Як зазначено вище, узгоджена діяльність різних структур громадянського суспільства в рамках антикорупційних стратегії і напрямів боротьби з корупцією повинна стати основою запобігання корупції (усунення її причин). Стосовно громадянського суспільства ці причини формулюються як:

нерозвиненість інститутів громадянського суспільства;
слабкість демократичних традицій;
переважаючий суб’єктний тип політичної культури.

Структура громадянського суспільства розвивається досить швидко, не менш швидко зростає кількість проектів, які вони реалізують. Настав час, коли від окремих проектів варто переходити до узгодженої скоординованої програми спільних дій. При цьому необхідно сформувати орган, який би координував дії з реалізації програми, наприклад координаційна рада. Необхідно також забезпечити такий орган інструментом, за допомогою якого координація дій громадських організацій була б реальною. В якості такого інструменту природно виступає інформаційний ресурс, у вигляді інтернет-сайту, за допомогою якого й буде відбуватися обмін інформацією, узгодження інтересів та координація діяльності. Основні реальні напрями боротьби з корупцією є усвідомлення-профілактика-заходи.

1) Стратегія усвідомлення:

аналіз ситуації і розробка рекомендацій органам влади та громадськістю у контексті антикорупційної політики;
громадянська освіта та створення нових інститутів: центрів громадянської освіти, центрів публічної політики;
побудова антикорупційних мереж;
контроль за доступом до інформації;
підтримка незалежних ЗМІ.

2) Стратегія профілактики:

тиск на владу для забезпечення її прозорості (в першу чергу – прозорий бюджет, прозорий виборчий процес, прозорі процедури);
громадська участь у процесі підготовки, прийняття і контролю виконання владних рішень через громадські ради, громадську експертизу;
впровадження кодексів корпоративної етики органів влади та бізнесменів.

3) Стратегія верховенства закону (захід):

громадська законодавча експертиза та моніторинг законодавства;
правова допомога та захист;
впровадження нових інститутів: регіональний омбудсман, юридичні клініки.

4. Принципи, функції, цілі і завдання державної антикорупційної політики в Україні

Здійснення державної антикорупційної політики повинно ґрунтуватися на певних принципах, до яких відносяться: демократизм; верховенства права; законності; системності; комплексності; достовірності, об’єктивності, конкретності, точності; практичної спрямованості та радикальності заходів; наукової обґрунтованості; економічної доцільності; оперативності; дієвості; плановості; ефективності; взаємодії владних структур з інститутами суспільства і населенням. Розкриємо більш детальніше принципи державної антикорупційної політики в Україні.

Принцип демократизму (масовості) антикорупційної політики, передбачає широку участь громадськості у здійсненні державної політики у цій сфері, що забезпечує неупереджене, не однобоке її проведення та більш повне втілення передового світового досвіду і вітчизняних розробок боротьби з корупцією.
Принцип верховенства права означає, що при здійсненні державної антикорупційної політики людина, її права та свободи визнаються найвищими соціальними цінностями та визначають зміст і спрямованість антикорупційної діяльності. У правовій державі не може бути інших засобів боротьби з корупцією, крім правових. Позитивною протидія корупції може бути лише за умови, коли вона ґрунтується на правовій основі. З огляду на це, засоби боротьби з корупцією, які хоча і можуть виявитись ефективними, однак йдуть усупереч конституційним засадам функціонування держави та суспільства, є неприйнятними [36].
Принцип законності передбачає, що всі антикорупційні заходи повинні базуватися на положеннях Конституції та законів України. Жодні міркування не можуть виправдати застосування антикорупційних заходів, які не відповідають закону. Відсутність законодавчої основи для вжиття таких заходів є підставою для розробки і прийняття відповідних нормативно-правових актів [37].
Принцип системності дослідження корупційних явищ і процесів як складних систем з функціонально-структурною будовою елементів взаємозв’язку і взаємообумовленості їх складових. Тобто під системним корупційним аналізом розуміють сукупність наукових методів і практичних прийомів розв’язання складних корупційних проблем. Він базується на використанні категорій системи як єдності взаємопов’язаних елементів, які спільно діють для досягнення єдиної мети. Системність, як поняття кібернетичного порядку, потребує дослідження об’єкта як єдиного цілого, єдиної системи, що включає інші складові елементи, які знаходяться у визначеній взаємодії; об’єкта, що є частиною іншої, більш високого рівня системи, у якій він взаємодіє з іншими підсистемами. Отже, системність вимагає, щоб заходи протидії корупції були взаємопов’язаними, мали певний субординаційний характер та порядок виконання (головні і другорядні, негайні для виконання і розраховані на перспективу, одноразові і такі, що мають здійснюватися постійно) і підпорядковувалися стратегічній меті антикорупційної діяльності. Важливим при цьому є вичленення головної проблеми протидії корупції і концентрації на її розв’язанні основних зусиль. Це може бути проблема прийняття відповідного закону, утворення певного державного органу, проведення адміністративної реформи, вдосконалення системи контролю за прибутками та витратами осіб, уповноважених на виконання функцій держави, тощо [38].
Принцип комплексності протидії корупції тісно пов’язаний з принципом системного підходу, хоча має більш вузьке значення. Він передбачає всебічне дослідження причинних взаємозалежностей, комплексну оцінку вхідних параметрів функціонально-структурної будови, їх зміну та розвиток на досліджуваному об’єкті у просторі і часі, за кількісними й якісними ознаками та вихідні параметри цього процесу. У полі зору аналітика повинні бути не лише основні результати, а й побічні. Цілісність системи, яка відрізняється визначеною завершеністю, припускає й відокремлений аналіз її складових елементів. Отже, принцип комплексності протидії корупції передбачає собою органічне поєднання стратегічних і тактичних завдань, профілактичних (соціального, політичного, економічного, організаційно-управлінського, правового, соціально-психологічного та іншого характеру), оперативно-розшукових, процесуальних, репресивних та інших заходів, які здійснюються у різних соціальних сферах різними суб’єктами, з визначенням пріоритету профілактичних заходів загально-соціологічного і спеціально-кримінологічного характеру [39].
Принцип достовірності, об’єктивності, конкретності, точності, полягає у тому, що аналіз повинен базуватися на достовірній, перевіреній інформації, що реально відображає об’єктивну дійсність, а його висновки повинні обґрунтовуватися точними аналітичними розрахунками. Достовірність та об’єктивність аналітичних досліджень передбачають відсутність арифметичних помилок у розрахунках, правильне застосування методики розрахунку окремих показників, впливу окремих факторів тощо. Передбачаючи здійснення протидії корупції з урахуванням загальної соціально-економічної ситуації в країні, вибір достатніх антикорупційних засобів має відповідати поставленій меті і суспільній небезпеці корупційних проявів. Також даний принцип вимагає співвідношення заходів протидії корупції з закономірностями і тенденціями розвитку корупції у державі, її впливом на економічні, політичні, соціальні процеси.
Принцип практичної спрямованості та радикальності, безпосередньо пов’язаний із принципом достовірності, об’єктивності, конкретності, точності, передбачає собою реальний, не декларативний характер здійснюваних заходів. Вони не повинні мати характер політичної кампанії, а повинні безпосередньо впливати на фактори, що детермінують корупцію. Практична спрямованість антикорупційних заходів потребує чіткого визначення суб’єктів протидії, їх завдань і повноважень, конкретності заходів та строків їх виконання тощо.
Принцип наукової обґрунтованості ґрунтується на глибокому пізнанні об’єктивної реальності функціонування антикорупційної системи, впливі об’єктивних факторів її зміни та розвитку, застосуванні наукової методики та організації аналітичних досліджень. Рівень науковості методики досягається розвитком методології аналізу та застосуванням його сучасних організаційних систем, новітніх досягнень у теорії та методиці корупційних досліджень. Цей метод передбачає здійснення антикорупційної діяльності на науковій основі – з використанням сучасних досягнень науки, техніки, позитивного світового досвіду, із залученням фахівців з таких галузей, як теорія права, конституційне, фінансове, адміністративне, кримінальне, податкове право, кримінологія, соціологія, психологія тощо. Даний принцип зобов’язує піклуватися про повну і всебічну кримінологічну інформацію в країні, регіоні, галузі, установі, а тому, зокрема, передбачає постійне здійснення моніторингу органів державної влади та органів місцевого самоврядування на предмет стану та динаміки корупційних процесів. Такий моніторинг необхідний для оцінки ефективності реалізації в державі антикорупційної політики, зміни її пріоритетів відповідно до ситуації з корупцією, вироблення та втілення нових антикорупційних заходів [40].
Економічна доцільність передбачає, що антикорупційні заходи повинні бути економічно обґрунтовані як з точки зору їх економічної ефективності, так і можливих негативних побічних наслідків, а також реальної економічної можливості їх впровадження в життя. Планувати і розробляти можна лише ті заходи, які на сучасному етапі, враховуючи своє економічне становище, держава спроможна втілити в життя. Проте економічний раціоналізм не означає мінімізації витрат на протидію корупції. Такі витрати повинні обумовлюватися економічними можливостями держави і водночас бути достатніми.
Принцип оперативності полягає у тому, що корупційний аналіз повинен здійснюватися лише тоді, коли виникає потреба виявити причини недоліків у роботі державних структур чи громадянського суспільства та розробити шляхи підвищення ефективності антикорупційної політики. Оперативність означає вміння чітко та швидко проводити аналіз, приймати відповідні управлінські рішення.
Принцип дієвості антикорупційної політики полягає у якісному аналізі корупції, який повинен активно впливати на здійснення державної політики у цій сфері та її результати, своєчасно виявляти недоліки та упущення у роботі, інформувати про це керівництво держави. Тобто необхідним є практичне використання результатів економічного аналізу для управління. Крім того, своєчасна та доречна аналітична інформація дає можливість оперативно оцінити минулі, теперішні чи майбутні події, вжити необхідних заходів для виправлення ситуації або її поліпшення. Дані аналізу мають не просто констатувати факти минулих подій та давати їм оцінку, а, насамперед, вони повинні бути інформацією, яка використовується для прогнозування корупційних подій, майбутнього стану корупції у державі, результатів протидії їй. Принцип дієвості передбачає також обмеження зайвої інформації, яка непотрібна для прийняття управлінських рішень.
Принцип плановості антикорупційної політики, заклечається у чіткому спрямуванні й плануванні державної діяльності у цій сфері, з обов’язковим дотриманням строків виконання, передбаченого фінансування, форм контролю за достовірністю отриманих результатів.
Принцип ефективності антикорупційної політики означає, що витрати на її проведення повинні бути найменшими при оптимальній глибині аналізу та його комплексності. З цією метою, крім доцільності організації, при її здійсненні повинні широко використовуватися провідні методики, засоби, які полегшують організацію проведення. У першу чергу, застосовуються більш раціональні методи збирання та зберігання даних, впроваджуються у практику корупційного аналізу використання комп’ютерної техніки та інших технічних засобів.
Принцип взаємодії владних структур з інститутами суспільства, населенням вимагає поєднання зусиль у протидії корупції владних структур і суспільних інституцій. Протидія корупції – це не лише справа держави, це справа всього суспільства. Кожен суспільний інститут у цій справі має виконати свою функцію, в межах повноважень вжити всіх можливих антикорупційних заходів. Обмеження протидії корупції правоохоронною діяльністю відповідних державних органів виключає виконання основних завдань і досягнення мети антикорупційної діяльності.
Принципами протидії корупції можуть бути визнані також інші базові положення, зокрема: демократизація управління суспільством; оптимальна відкритість для населення діяльності посадових осіб; входження до міжнародної системи протидії корупції та розвитку всебічного співробітництва з іноземними державами.

Зменшення рівня корупції в Україні можливе лише за умови дотримання принципів, на яких ґрунтується державна антикорупційна політика, а також вивчення та втілення в життя зарубіжного досвіду боротьби з цим негативним явищем, насамперед успішно діючих в інших країнах політичних, правових та організаційних механізмів подолання корупції. Вивчення закордонних програм, що на практиці довели свою ефективність, являє собою величезні перспективи для запозичення позитивного іноземного досвіду, особливо за відсутності власного реально діючого механізму протидії корупції [41].

Основні функції державної антикорупційної політики характеризують її соціальне призначення і практичну цінність. До функцій державної антикорупційної політики залежно від рівнів здійснення належать:

1) інформативно-прогностична функція збагачує антикорупційну політику інформацією, яка необхідна для здійснення ефективної протидії корупції (визначення основних напрямів реагування та конкретних заходів усунення блокування причин та умов), та виражається в організації та оприлюдненні об’єктивного статистичного аналізу корупції у державі, окремому регіоні, конкретному районі, населеному пункті (з’ясування та висвітлення реального стану корупції на території України); систематичному аналізі різних сфер життєдіяльності вражених корупцією; прогнозуванні поширення корупції на території країни та в окремих її регіонах на перспективу (збагачення антикорупційної політики інформацією, яка дозволяє визначити перспективні напрямки протидії корупції як соціальному явищу);

2) ідеологічно-виховна функція на меті має забезпечення загальної ідейної спрямованості антикорупційної політики, обґрунтуванні її змісту, правильному визначенні шляхів, засобів і методів антикорупційної діяльності. Формування у суспільстві ідеї нетерпимості до проявів корупції, що виступає передумовою ухвалення у співпраці з інститутами громадянського суспільства плану заходів, орієнтованого на різні соціальні та вікові групи і спрямованого на комплексне розв’язання проблеми толерантного ставлення населення до корупції. Виражається дана функція у: регулярному проведенні інформаційних кампаній, спрямованих на формування психологічної установки у населення щодо несприйняття корупції як способу розв’язання проблеми; підвищенні рівня правової свідомості населення, зокрема в частині обізнаності громадян щодо своїх прав та свобод, механізму їх реалізації та правових способів захисту; роз’ясненні найбільш важливих антикорупційних заходів, що здійснюються у державі, положень законодавства про запобігання та протидію корупції, зокрема в частині визначення видів та форм корупційної поведінки; системному запровадженні проведення освітніх заходів щодо моделей поведінки у тих чи інших ситуаціях з можливими корупційними ризиками; запровадженні культури повідомлення спеціально уповноваженим суб’єктам у сфері протидії корупції про факти вчинення корупційних правопорушень; подоланні пасивності суспільства щодо протидії корупції, залучення широких верств населення до активної участі в антикорупційній діяльності;

3) запобіжно-регулятивна функція покликана коригувати у специфічних формах взаємозв’язок особи і суспільства і впливати на поведінку людей та суспільні інтереси. Іншими словами дана функція покликана не лише перешкоджати розвитку одних і допомагати удосконаленню інших суспільних відносин, але й, вирішувати виникаючі між особою і суспільством протиріччя, сприяти утвердженню їх взаємозв’язку. Антикорупційна політика зобов’язана розвинути таку поведінку людей, яка відповідала б вимогам антикорупційного законодавства та інших нормативно-правових актів. Виражається дана функція у: розробленні заходів запобігання та протидії корупції; визначення сил і засобів, необхідних для ефективної протидії корупції; фінансуванні і матеріально-технічному забезпеченні антикорупційних заходів; практичній реалізації комплексних і цільових програм та інших антикорупційних заходів, що спрямовані на детермінанти корупції; аналіз стану антикорупційної діяльності в цілому у державі та регіонах з метою визначення її ефективності та внесення необхідних корективів у профілактичну роботу; правове роз’яснення серед населення чинного законодавства з питань недопущення протиправної поведінки та відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема й корупційних; патріотичне, моральне, духовне виховання і пропаганда чесного способу життя як засіб відвернення громадян від корупції та корупційних правопорушень;

4) організаційно-охоронна функція покликана забезпечити захист суспільних інтересів і соціальних цінностей громадян і держави від корупційних посягань. Оскільки антикорупційна політика спрямована на недопущення корупції та чинників, які до неї призводять, а також вона реалізує не лише можливості переконання, але й примусу до осіб, які не хочуть ставати на шлях виправлення і тим самим активно проявляє дану функцію.

Розглянувши функції державної антикорупційної політики, засвідчимо основні цілі (які можуть конкретизуються залежно від етапів розвитку суспільства, та напрямів, рівнів, видів, методів тощо):

створення системи запобігання корупційним проявам на основі нових засад формування та реалізації антикорупційної політики, періодичний перегляд та забезпечення відповідності актуальним корупційним викликам і загрозам;
забезпечення доброчесності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади шляхом впровадження ефективних антикорупційних стандартів (етичні стандарти, запобігання конфлікту інтересів, декларування майна, доходів, видатків та зобов’язань фінансового характеру, антикорупційні програми, викриття корупції, доступ до інформації тощо) та створення інституціонального забезпечення їх дотримання;
ефективне виявлення та розслідування корупційних злочинів, конфіскація майна, яке було предметом злочинної діяльності або набуте внаслідок такої діяльності, забезпечення невідворотності покарання за вчинення корупційних злочинів;
формування в суспільстві ідеї нетерпимості до корупції, перетворення громадян на ключового носія політичної волі у сфері подолання корупції.

Специфіка цілей державної антикорупційної політики допомагає відділити цей вид діяльності від інших напрямків та засобів протидії корупції. Із вказаних вище цілей випливають й завдання державної антикорупційної політики, тобто цілі визначають шляхи вирішення і створюють, певним чином, умови для реалізації завдань.

Завданнями державної антикорупційної політики є:

забезпечити формування та реалізацію державної антикорупційної політики на основі результатів аналізу достовірних даних про корупцію та чинники, які її обумовлюють, впровадити ефективний моніторинг та координацію реалізації антикорупційної політики незалежним спеціалізованим органом із залученням представників громадянського суспільства;
зменшити вплив корупціогенних ризиків на діяльність органів законодавчої влади, посилити громадський контроль за їх діяльністю;
створити ефективні механізми запобігання корупції, конфлікту інтересів, порушенню етичних стандартів поведінки та забезпечити контроль за дотриманням правил щодо доброчесності особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, іншими особами, утворити з цією метою Національне агентство з питань запобігання корупції;
посилити ефективність діяльності органів судової влади та системи кримінальної юстиції у переслідуванні осіб, які вчинили корупційні правопорушення, забезпечити ефективну роботу Національного антикорупційного бюро України;
сприяти усуненню корупційних передумов ведення бізнесу, сформувати нетолерантне ставлення бізнесу до корупції;
розширити можливості для доступу до суспільно важливої інформації;
сформувати в суспільстві ідеї нетерпимості до корупції, підвищити рівень довіри населення до влади;
забезпечити виконання рекомендацій міжнародних антикорупційних моніторингових механізмів, зокрема у рамках моніторингового механізму Конвенції ООН проти корупції, Групи держав проти корупції (GRECO), Антикорупційної мережі Організації економічної співпраці та розвитку для Східної Європи та Центральної Азії, імплементацію критеріїв у рамках виконання Плану дій з лібералізації візового режиму з Європейським Союзом та Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами – членами.

Підсумовуючи викладене вище, хотілось би зробити наступні основні висновки: в Україні створена і діє законодавча база, необхідна для ефективної протидії корупції, зокрема в частині відповідальності за корупційні правопорушення. Що стосується останньої, то вона передбачає цілий комплекс кримінально-, адміністративно-, цивільно-правових, дисциплінарних та інших заходів впливу з метою притягнення до відповідальності практично будь-якої посадової особи органів державної влади, яка допустила те чи інше зловживання владою чи посадовим становищем (від порушення обмежень, встановлених для державних службовців, неподання декларації до одержання хабара і участі в діяльності організованих злочинних угруповань). Для вдосконалення діяльності з протидії корупції необхідно, по-перше, вдосконалення чинного законодавства (у тому числі й прийняття науково обґрунтованого пакета антикорупційних законодавчих актів); по-друге, всебічне використання позитивного закордонного досвіду протидії корупції; по-третє, залучення до антикорупційних програм широких верств населення та суспільних інститутів; по-четверте, покращення превентивної діяльності щодо протидії корупції [42].

5. Антикорупційне законодавство України

Зовсім недавно ухвалення та впровадження антикорупційної політики стало обов’язковим для переважної більшості країн світу. Тому у багатьох з них все ще немає належним чином скоординованих та в усіх аспектах задовільних антикорупційних стратегій. Причинами цього є недостатня обізнаність у сфері корупційних проблем, незрозуміла самовпевненість, заперечення або й терпимість до корупції, відсутність емпіричних даних і наукових досліджень тощо.

У нашій країні, незважаючи на те, що питання корупції досліджувало багато вітчизняних вчених у різних галузях права, до цього часу не вибудовано антикорупційної політики. І лише зараз завдяки консолідації виконавчої і законодавчої влади вибудовується системна державна антикорупційна політика [43].

Засади антикорупційної політики держави містяться у Конституції України, інших законах та нормативно-правових актах України, а також міжнародних правових актах, ратифікованих Верховною Радою України. Коротко охарактеризуємо деякі положення основних зазначених нормативно-правових актів.

1. Конституція України [44] являє собою сукупність фундаментальних, юридично незаперечних норм, які поширюється на всі без винятку сфери суспільства, а також встановлює соціально-політичне обличчя держави, фіксує вихідні принципи їх функціонування й розвитку. Ці незаперечні норми не можуть порушуватись, а отже й корупція як негативно-соціальне явище не має права на існування у суспільстві.

2. Конвенція ООН проти корупції від 31.10.2003 року [45], що ратифікована Україною 18.10.2006 року [46], та набрала чинності для нашої держави 01.01.2010 року – основними цілями якої є: сприяння вжиттю й посиленню заходів, спрямованих на більш ефективне й дієве запобігання корупції та боротьбу з нею; заохочення, сприяння та підтримка міжнародного співробітництва й технічної допомоги в запобіганні корупції та в боротьбі з нею, зокрема в поверненні активів; заохочення чесності, відповідальності й належного управління громадськими справами й державним майном. Ратифікувавши Концепцію держава, взяла на себе цілу низку зобов’язань, зокрема й розробити й здійснювати або проводити ефективну скоординовану політику протидії корупції, яка сприяє участі суспільства і відображає принципи правопорядку, належного управління державними справами й державним майном, чесності й непідкупності, прозорості й відповідальності, та створити орган або органи, які здійснюють запобігання корупції за допомогою таких засобів, як: проведення державної політики, про яку йшлося вище, і, у належних випадках, здійснення нагляду та координації реалізації такої політики; розширення та поширення знань з питань запобігання корупції.

3. Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією від 4.11.1999 року [47], що ратифікована Україною 16.03.2005 року [48], та набула чинності для нашої держави 01.01.2006 року – метою якої є правовий захист осіб, яким заподіяно шкоду внаслідок корупційних дій, з метою надання таким особам можливості захищати свої права та інтереси, включаючи можливість отримання компенсації за заподіяну шкоду. Конвенція передбачає заходи, які необхідно вжити на національному рівні (визначення корупції, компенсацію за заподіяння шкоди внаслідок корупційних дій, відповідальність сторін та держави, контрибутивна вина, позовна давність, дійсність угод, захист працівників, рахунки та аудит, збирання доказів, тимчасові заходи), міжнародне співробітництво та контроль за виконанням (контроль покладено на Групу держав проти корупції (ГРЕКО)), прикінцеві положення.

4. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією від 27.01.1999 року [49], що ратифікована Україною 18.10.2006 року (далі Кримінальна Конвенція) [50], та набрала чинності для нашої держави 01.01.2010 року – метою якої є досягнення єднання між її членами, активізації співробітництва у здійсненні спільної кримінальної політики, спрямованої на захист суспільства від корупції, включаючи ухвалення відповідних нормативно-правових актів і вжиття превентивних заходів. У Кримінальній Конвенції наголошується, що корупція загрожує правопорядку, демократії та правам людини, руйнує належне управління, чесність та соціальну справедливість, перешкоджає конкуренції та економічному розвиткові і загрожує стабільності демократичних інститутів і моральним засадам суспільства. Враховуючи спрямованість на ефективну боротьбу із корупцією Кримінальна Концепція вимагає розширення, активізацію та поліпшення міжнародного співробітництва у кримінальних справах. Також, враховуючи основні позитивні події на міжнародному рівні розуміння та співробітництво у справі боротьби з корупцією, включаючи заходи ООН, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Всесвітньої організації торгівлі, Організації американських держав, ОЕСР і Європейського союзу, беручи до уваги Програму дій проти корупції [51], відзначаючи важливість участі держав, які не є членами Ради Європи, у діяльності Ради, спрямованій проти корупції, а також їх внесок у реалізації Програми дій проти корупції, відзначаючи також Резолюцію № 1, ухваленій на 21-й Конференції міністрів юстиції європейських країн [52], Кримінальна Конвенція передбачає скоординоване визнання (визначення) злочинів, пов’язаних із корупцією, посилення співробітництва у галузі переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні таких злочинів, а також ефективний механізм для подальших дій, відкритий для держав-членів і держав, які не є членами Ради Європи, на рівних засадах.

5. Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією від 15.05.2003 № ETS 191 [53], що ратифікований Україною 18.10.2006 року, метою якого є доповнення Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією у контексті запобігання і боротьби з корупцією та ширшого застосування Програми дій проти корупції 1996 року, у якому визначаються: а) терміни: «арбітр», «арбітражна угода», «присяжний засідатель»; б) заходи, які необхідно вжити на національному рівні; дача або одержання хабара арбітрам, хабарництво іноземних арбітрів, національних та іноземних присяжних засідателів; в) контроль за виконанням Протоколу, який покладається на Групу держав проти корупції (ГРЕКО) – міжнародну організацію, створену Радою Європи для моніторингу відповідності законодавства та правозастосовчої практики держав-учасників антикорупційним стандартам Ради Європи. ГРЕКО була заснована Радою Європи 1 травня 1999 року. Метою ГРЕКО є допомога державам-членам в антикорупційних зусиллях шляхом виявлення, за допомогою процедур взаємних оцінок, недоліків діючих національних антикорупційних механізмів. У своїй діяльності ГРЕКО керується Конвенцією Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію, Конвенції Ради Європи про цивільно-правової відповідальності за корупцію, 22 Керівними принципами по боротьбі з корупцією Ради Європи, а також власної напрацьованої практикою. Відповідно до Статуту ГРЕКО будь-яка держава, що підписала і ратифікувала Конвенцію Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію, або Конвенцію Ради Європи про цивільно-правової відповідальності за корупцію, автоматично стає членом ГРЕКО і бере на себе зобов’язання проходити процедури оцінки ГРЕКО. На даний момент членами ГРЕКО є 46 держав, включаючи всі країни Ради Європи, а також США.

6. Стамбульський план дій по боротьбі з корупцією антикорупційної мережі ОЕСР – метою якого є скоординований правильний план дій щодо зниження рівня корупції на території країн-членів та подальше запобігання і протидія корупції. В Україні національним координатором з питань реалізації Стамбульського плану дій по боротьбі з корупцією Антикорупційної мережі для Східної Європи та Центральної Азії Організації економічного співробітництва та розвитку призначено заступника Міністра юстиції [54], основним завданням якого є організація роботи, пов’язаної із забезпеченням реалізації цього плану дій. На виконання основного завдання Координатор: вживає заходів до координації роботи центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов’язаної з реалізацією Стамбульського плану дій, та отримує в установленому порядку від них відповідну інформацію; проводить моніторинг реалізації Стамбульського плану дій; організовує наради з питань забезпечення реалізації Стамбульського плану дій в Україні та підготовку звітів для подання до Координаційної групи Стамбульського плану дій; забезпечує взаємодію з Координаційною групою Стамбульського плану дій та бере участь у її засіданнях; налагоджує співробітництво з національними органами країн – членів Стамбульського плану дій, що здійснюють координацію робіт, пов’язаних з реалізацією Стамбульського плану дій.

7. Вітчизняні антикорупційні закони:

1) «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки», який відповідно до ст. 5 та 6 Конвенції ООН проти корупції окреслює основні напрями та заходи скоординованої державної антикорупційної політики щодо запобігання та протидії корупції [55];

2) «Про запобігання корупції» [56], який визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень;

3) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів» [57], яким внесено зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення [58], Господарського кодексу України[59], Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»,[60] Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [61] щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів;

4) «Про Національне антикорупційне бюро України» [62], що визначає правові основи організації та діяльності Національного антикорупційного бюро України як державного правоохоронного органу, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці;

5) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» [63], яким вносяться зміни до кодексів України;

6) «Про Вищий антикорупційний суд»,[64] визначає засади організації та діяльності Вищого антикорупційного суду, спеціальні вимоги до суддів цього суду та гарантії їх діяльності.

7) «Про очищення влади» [65], який визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

8) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей подання службовими особами декларацій про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру у 2016 році» [66], де визначається обов’язків порядок подання електронних декларацій та передбачена відповідальність за їх неподання та викривлення змісту.

8. Інші закони України, що мають відношення до сфери запобігання та протидії корупції, зокрема:

1) Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [67], який визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю;

2) Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» [68], який спрямований на захист прав та законних інтересів громадян, суспільства і держави, забезпечення національної безпеки шляхом визначення правового механізму протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, а також формування загальнодержавної багатоджерельної аналітичної бази даних для надання правоохоронним органам України та іноземних держав можливості виявляти, перевіряти і розслідувати злочини, пов’язані з відмиванням коштів та іншими незаконними фінансовими операціями;

3) Закон України «Про державну службу»[69], який регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, та визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті;

4) Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»[70], який визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування;

5) закони України: «Про вибори народних депутатів України» [71], «Про місцеві державні адміністрації» [72], «Про службу в органах місцевого самоврядування» [73], «Про Національну поліцію» [74], «Про прокуратуру» [75] та багато інших законів України (Про службу безпеки України, Про судоустрій та статус суддів, Про адвокатуру та адвокатську діяльність, Про оперативно-розшукову діяльність, тощо), адже корупція у нашій країні існує у всіх сферах суспільних відносин.

9. Укази Президента України [76], якими створюється консультативно-дорадчий орган при Президентові України, основними завданнями якого є: підготовка та подання Президентові України пропозицій щодо визначення, актуалізації та вдосконалення антикорупційної стратегії; здійснення системного аналізу стану запобігання і протидії корупції в Україні, ефективності реалізації антикорупційної стратегії, заходів, що вживаються для запобігання і протидії корупції; підготовка та надання Президентові України узгоджених пропозицій щодо поліпшення координації та взаємодії між суб’єктами, які здійснюють заходи у сфері запобігання і протидії корупції; оцінка стану та сприяння реалізації рекомендацій Групи держав проти корупції (GRECO), Організації економічної співпраці і розвитку (ОЕСР), інших провідних міжнародних організацій щодо запобігання і протидії корупції, підвищення ефективності міжнародного співробітництва України у цій сфері; сприяння науково-методичному забезпеченню з питань запобігання і протидії корупції.

10. Постанови Кабінету міністрів України (розкриємо основні), зокрема:

1) «Про затвердження Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015–2017 роки» [77], метою якої є створення ефективної загальнодержавної системи запобігання та протидії корупції на основі нових засад формування та реалізації антикорупційної політики;

2) «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо діяльності Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики» [78];

3) «Питання запобігання та виявлення корупції» від 4 вересня 2013 р. № 706 [79]

4) Типове положення про уповноважений підрозділ (особу) з питань запобігання та виявлення корупції, затверджене постановою Кабінету Міністрів України «Питання запобігання та виявлення корупції» від 4 вересня 2013 р. № 706 [80], де «Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики» в усіх відмінках замінено словами «посадова особа Секретаріату Кабінету Міністрів України, визначена Міністром Кабінету Міністрів України». Уповноважений підрозділ (особа) з питань запобігання та виявлення корупції (далі – уповноважений підрозділ) утворюється (визначається) у порядку, визначеному законодавством. Уповноважена особа визначається у разі недоцільності утворення в органі виконавчої влади, на підприємстві, в установі та організації уповноваженого підрозділу з огляду на структуру, чисельність працівників, у тому числі тих, які є суб’єктами декларування, а також обсяг, характер та складність роботи.

5) «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України «Про запобігання корупції» прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» [81];

6) «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про запобігання корупції» [82], внесено зміни та визнано такими, що втратили чинність, деякі акти Кабінету Міністрів України, де однією зі змін є внесення змін у Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженому постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. № 114 [83] щодо корупції та корупційних правопорушень.

11. Постанови Пленуму Верховного суду України, зокрема: «Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією» [84] та інші («Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями»; «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень»; «Про судову практику в справах про хабарництво»).

12. Кодекси України, зокрема: Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. (за станом на 18 грудня 2017 р.) [85], Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 груд. 1984 р. (станом на 18 грудня 2017 р.) [86], Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квіт. 2012 р. (за станом на 15 груд. 2017 р.) [87], Цивільний кодекс України [88], Господарський кодекс України [89] тощо.

13. Відомчі накази Мінюсту, Нацдержслужби (Головдержслужб), Мінфіну, МВС, СБУ, МОЗ, прокуратури, митної, податкової, прикордонної, пенітенціарної служб щодо запобігання та протидії корупції в Україні.

Стратегічною метою антикорупційної політики є протидія корупції на рівні державної влади та місцевого самоврядування шляхом підвищення прозорості в їх діяльності, додержання прав і свобод людини і громадянина, створення умов для розвитку економіки, забезпечення європейських соціальних стандартів і добробуту населення. Досягнення цієї мети можливе шляхом реалізації антикорупційної політики, яка передбачає поступове зниження рівня корупції в державі та налагодження дієвого механізму із запобігання та протидії корупції в Україні. Виходячи з цього, мають визначатись стратегічні та тактичні цілі протидії корупції, ставитись завдання перед конкретними органами державної влади, обиратись засоби протидії корупції.

Ефективна боротьба проти корупції в Україні, крім наявності відповідної політичної волі, вимагає належного законодавчого забезпечення (комплекс нормативно-правових приписів, що регулюють механізми запобігання корупції, а також відповідальність за вчинення корупційних порушень), формування дієвої системи державних органів, забезпечення належного координування формування та реалізації антикорупційної політики, превентивні заходи запобігання корупції, а також її подолання. Побудова такої інституційної системи повинна відповідати міжнародним стандартам (зокрема, конвенціям Організації об’єднаних націй та Ради Європи проти корупції, а також рекомендаціям ГРЕКО та Стамбульського плану дій антикорупційної мережі ОЕСР (організації економічного співробітництва й розвитку)) і передовій світовій практиці, а також враховувати особливості української юридичної системи.

Отже, підсумовуючи викладене у цьому підрозділі констатуємо, що керівництвом країни поступово вибудовується Антикорупційна політика України – це відмічалося й у результатах моніторингу GRECO, зокрема, крім вищевикладеного, відмічає створення спеціалізованих судів для розгляду касацій (відповідає за формою практиці ЄС), створення Вищої кваліфікаційної комісії суддів (здійснює процедуру першого призначення судді і відповідає за фахову відповідність суддів їхній посаді відповідно до європейських стандартів), набрання чинності антикорупційними законами та іншими законами України («Про судоустрій і статус суддів», «Про доступ до публічної інформації», «Про державні закупівлі», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму»). Але для її ефективності потрібно: постійно моніторити та удосконалювати чинне законодавство, зокрема усувати недоречності і прогалин; прийняти кодекси поведінки публічних службовців; врегулювати, прийняттям відповідного закону, питання конфлікту інтересів чиновників, пов’язаних спільними родинними або діловими інтересами з бізнесом закон; забезпечити державний фінансовий контроль публічної служби.

Проте лише законодавчого забезпечення не достатньо для ефективної антикорупційної політики в Україні, оскільки потрібна ціла низка й інших надзвичайно важливих антикорупційних заходів, які потрібно здійснити, наприклад, організаційних, політичних, юридичних та ін.

6. Механізм реалізації державної антикорупційної політики України

Створення нових засад реалізації державної антикорупційної політики в Україні та належного впровадження нового базового антикорупційного законодавства, вимагає реалізації подальших реформ та усунення однієї з основних причин незадовільного стану справ у цій сфері, зокрема фрагментарності і недосконалості законодавчої та інституційної антикорупційної інфраструктури.

Засади державної антикорупційної політики в України, затверджені Антикорупційною стратегією на 2014–2017 роки [90]. Метою якої є створення в Україні системи прийняття рішень щодо антикорупційної політики на основі результатів аналізу достовірних даних про корупцію та чинників, які до неї призводять, зокрема статистичних спостережень, моніторингу виконання цих рішень та їх впливу на стан справ з питань запобігання корупції незалежним спеціалізованим органом із залученням представників громадянського суспільства, а також формування суспільної підтримки у подоланні корупції. Механізм реалізації Антикорупційної стратегії на 2014–2017 роки [91] дасть змогу знизити рівень корупції в Україні, підвищити рівень довіри населення до влади, підвищити рівень іноземних інвестицій в економіку держави, а також створити основу для подальшої антикорупційної реформи. Заходами механізму її реалізації передбачається розробка та схвалення деяких законів, зокрема щодо:

засад організації та діяльності спеціально уповноваженого органу, відповідального за здійснення комплексу заходів з формування та реалізації антикорупційної політики;
утворення спеціально уповноваженого органу з питань виявлення та розслідування корупційних злочинів;
виконання рекомендацій Групи держав проти корупції (GRECO) у частині посилення прозорості фінансування політичних партій та виборчих кампаній;
створення правових засад лобіювання;
посилення громадського контролю за ухваленням рішень виборними посадовими особами, зокрема через механізм попереднього громадського обговорення суспільно важливих рішень;
внесення змін до Закону України «Про державну службу», прийнятого у 2011 році, з урахуванням пропозицій програми SIGMA;
проведення перевірок публічних службовців на доброчесність;
внесення змін до законів та підзаконних нормативно-правових актів у частині запровадження стандартів Організації економічної співпраці та розвитку з корпоративного управління на державних підприємствах від 22 квітня 2004 року в діяльності державних підприємств в Україні;
внесення змін до Конституції та законів України, спрямованих на реформування судоустрою та статусу суддів на основі європейських стандартів;
внесення змін до Конституції та законів України, спрямованих на реформування прокуратури на основі європейських стандартів;
внесення змін до Кримінального кодексу України в частині усунення можливості для осіб, які вчинили корупційні злочини, бути звільненими від відповідальності та покарання, зокрема з передачею на поруки, у зв’язку з дієвим каяттям, випробуванням; приведення статті 368-2 у відповідність із статтею 20 Конвенції ООН проти корупції та запровадження цивільно-правових механізмів позбавлення незаконно набутого майна;
врегулювання питань управління корпоративними правами та іншим майном, на яке накладено арешт, з метою збереження його вартості, а також утворення спеціалізованого підрозділу (органу), уповноваженого на розшук майна, яке може бути конфісковано.

В основних положеннях Закону України «Про запобігання корупції» [92] визначено засади формування, моніторингу, координації впровадження антикорупційної політики, залучення інститутів та організацій громадянського суспільства, представників бізнесу до цих процесів, регулює превентивну діяльність державного механізму, спрямовану на усунення можливостей та стимулів для корупційної поведінки як у публічному, так і приватному секторах, а також передбачає утворення Національного агентства з питань запобігання корупції як ключового елемента інституційного забезпечення державної антикорупційної політики. Також, Законом України «Про Національне антикорупційне бюро України» [93] та Законом України «Про запобігання корупції» вносяться зміни до кримінального законодавства щодо законодавчих підстав для кримінального переслідування найбільш небезпечних проявів корупції. Таким чином, імплементація цих базових антикорупційних актів дасть можливість сформувати систему запобігання та протидії корупції, що, в свою чергу, суттєво зменшить гостроту проблеми корупції.

Механізм реалізації державної антикорупційної політики передбачає створення системи запобігання корупційним проявам на основі нових засад формування та реалізації антикорупційної політики, періодичний перегляд та забезпечення відповідності актуальним корупційним викликам і загрозам. Від ефективності такого механізму залежить: подальше виконання функцій у сфері антикорупційної політики нового органу (Національне агентство з питань запобігання корупції), що створюється в Україні; якісний аналіз даних про корупцію, які є основою формування антикорупційної політики; ефективне і своєчасне коригування антикорупційної політики, що здійснюється системою уповноважених органів (Верховна Рада України, Національна рада з питань антикорупційної політики при Президентові України, Національне агентство з питань запобігання корупції) на основі моніторингу; участь громадськості у формуванні, моніторингу та реалізації антикорупційної політики.

Створюючи механізм реалізації державної антикорупційної стратегії Кабінет міністрів України своєю постановою затвердив Державну програму щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015–2017 роки [94], метою якої є створення ефективної загальнодержавної системи запобігання та протидії корупції на основі нових засад формування та реалізації антикорупційної політики. Основними напрямами реалізації якої є:

забезпечення ґрунтування антикорупційної політики в Україні на основі достовірних даних про корупцію, її періодичного перегляду та відповідності актуальним корупційним викликам та загрозам;
забезпечення доброчесності органів законодавчої, виконавчої та судової влади шляхом впровадження ефективних антикорупційних стандартів (етичні стандарти, запобігання конфлікту інтересів, декларування майна, доходів, видатків та зобов’язань фінансового характеру, антикорупційні програми, викриття корупції, доступ до інформації тощо) та створення інституційного забезпечення їх дотримання;
розроблення механізму, який забезпечуватиме ефективне виявлення та розслідування корупційних злочинів, конфіскацію майна, яке було предметом злочинної діяльності або набуте внаслідок такої діяльності, притягнення до відповідальності за вчинення корупційних злочинів;
формування у суспільстві ідеї нетерпимості до корупції, перетворення громадянина на ключового носія політичної волі у сфері подолання корупції.

Враховуючи основні напрями здійснення антикорупційної політики у Державній програмі щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015–2017 роки [95] передбачено низка перспективних заходів, зокрема:

створення, розробка (прийняття) законодавчого забезпечення та організація діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції (НАПЗК);
розробка, затвердження та впровадження загальнонаціональної методики оцінки рівня корупції відповідно до стандартів ООН та забезпечення організації щорічних досліджень стану корупції відповідно до загальнонаціональної методики оцінки рівня корупції відповідно до стандартів ООН, затвердженої Кабінетом Міністрів України;
проведення дослідження кількісних та якісних показників корупції в Україні, стану виконання Закону України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки» та державної програми з її реалізації;
розроблення та схвалення проекту нової антикорупційної стратегії, на основі аналізу корупційних ризиків, стану виконання чинної стратегії, думки громадськості і висновків міжнародної експертизи, а також затвердження плану заходів на її виконання;
розробка, схвалення та затвердження спільного з громадськістю меморандуму щодо принципів партнерства у сфері антикорупційної політики та забезпечення його виконання;
розроблення, прийняття та забезпечення виконання рекомендацій Групи держав проти корупції (GRECO) у частині встановлення обмежень і забезпечення прозорості та підзвітності фінансування політичних партій і виборчих кампаній, запровадження прямого державного фінансування діяльності політичних партій (розроблення відповідного проекту закону);
приведення виборчого законодавства у відповідність до демократичних міжнародних стандартів щодо наявності корупційних ризиків (антикорупційна експертиза нормативно-правових актів);
проведення аналізу практики ефективності застосування законодавства щодо врегулювання конфлікту інтересів у діяльності народних депутатів України, депутатів місцевих рад (розробка механізму виникнення й врегулювання конфлікту інтересів, розробка методичних рекомендацій, проведення інформаційної кампанії);
розробка й прийняття законодавства про лобіювання;
розробка й прийняття законодавства щодо громадського обговорення суспільно важливих рішень (про публічні консультації);
підвищення рівня прозорості діяльності Верховної Ради України та місцевих рад, зокрема шляхом практичної реалізації положень про забезпечення доступу громадян до засідань представницьких органів, оприлюднення інформації про діяльність комітетів Верховної Ради України та місцевих рад (зокрема протоколів засідань), оприлюднення в Інтернеті інформації про народних депутатів України та депутатів місцевих рад (про їх фінансування, відрядження, помічників, їх декларації про доходи, майно, витрати і зобов’язання фінансового характеру тощо), забезпечення безперешкодного доступу до інформації про кошториси представницьких органів та звітів про їх використання. Вжиття з цією метою заходів щодо сприяння прийняттю Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення відкритості та доступу до інформації про діяльність Верховної Ради України, її комітетів та народних депутатів України» (реєстраційний номер 1591 від 23 грудня 2014 р.);
сприяння прийняттю нової редакції Законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування» та забезпечення їх реалізації;
розроблення та впровадження методичних рекомендацій щодо виявлення, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів;
забезпечення запровадження в тестовому режимі розділу на офіційному веб-сайті НАПЗК, що дає можливість подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, шляхом її заповнення на веб-сайті Агентства;
забезпечення запровадження Єдиного державного реєстру декларацій (затвердженої форми) осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також оприлюднення відповідної інформації та надання доступу до неї згідно із законом;
затвердження загальних правил поведінки державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, та підготовка методичних рекомендацій щодо розроблення галузевих кодексів чи стандартів професійної етики;
розроблення, схвалення та прийняття проекту закону щодо регулювання порядку проведення перевірки на доброчесність осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;
створення на офіційному веб-сайті НАПЗК розділу для повідомлень про корупцію з інформацією щодо гарантій державного захисту викривачів;
підготовка методичних матеріалів та організація проведення цільових тренінгів для службовців державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, посадових осіб місцевого самоврядування щодо вимог антикорупційного законодавства (підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації), а також, запровадження електронної системи оцінювання рівня даних знань;
запровадження виконання антикорупційних програм в органах виконавчої влади відповідно до Закону України «Про запобігання корупції»: затвердження методології оцінювання корупційних ризиків у діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування і рекомендацій щодо усунення типових корупційних ризиків та методичних рекомендацій щодо підготовки антикорупційних програм і типових антикорупційних програм органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; забезпечення затвердження антикорупційних програм у центральних та місцевих органах виконавчої влади; організація надання методичної допомоги, в тому числі шляхом оперативного надання роз’яснень найбільш типових проблем, що виникають під час підготовки антикорупційних програм; проведення тренінгів для працівників уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) із запобігання і виявлення корупції щодо аналізу корупційних ризиків та підготовки антикорупційних програм;
підвищення ефективності проведення антикорупційної експертизи: затвердження на основі результатів аналізу ефективності проведення антикорупційної експертизи нової редакції методології проведення антикорупційної експертизи та забезпечення її періодичного перегляду, запровадження проведення спеціального навчального курсу з питань проведення антикорупційної експертизи;
впровадження спеціального навчального курсу з питань запобігання і протидії корупції у секторі безпеки та оборони: розроблення програми спеціального навчального курсу з питань запобігання і протидії корупції для працівників сектору безпеки та оборони;
проведення перевірок організації роботи із запобігання і виявлення корупції у Міноборони, Міненерговугіллі, МОЗ, Мінприроди, Мінагрополітики, МОН;
подання за результатами аналізу світового досвіду діяльності інституту генеральних інспекторів пропозицій щодо запровадження посад уповноважених осіб НАПЗП в центральних органах виконавчої влади або на державних підприємствах, діяльність яких пов’язана із високими ризиками корупції (в межах граничної чисельності працівників таких органів та підприємств);
сприяння прийняттю та реалізації законів про адміністративну процедуру та про адміністративний збір, у зв’язку з чим: подання до Кабінету Міністрів України проектів Законів України «Про адміністративну процедуру» та «Про адміністративний збір»;
здійснення практичних заходів щодо усунення корупційних чинників у адміністративних процедурах, зокрема забезпечення: розвитку інтегрованих прозорих офісів – центрів надання адміністративних послуг, визначення за результатами реалізації пілотних проектів доцільності передачі органам місцевого самоврядування повноважень з надання базових адміністративних послуг, зокрема щодо реєстрації місця проживання та видачі документів, що посвідчують особу, реєстрації суб’єктів господарювання та прав на нерухоме майно, реєстрації транспортних засобів та видачі посвідчень водія;
забезпечення затвердження антикорупційних програм та призначення уповноважених осіб на державних підприємствах, у господарських товариствах (у яких державна частка перевищує 50 відсотків) відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», надання методичної допомоги у затвердженні антикорупційних програм на державних, комунальних підприємствах, у господарських товариствах (у яких державна частка перевищує 50 відсотків), проведення перевірки (під час перевірки відповідних органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування) дотримання Закону України «Про запобігання корупції» в частині затвердження та виконання антикорупційних програм на державних підприємствах, у господарських товариствах (у яких державна частка перевищує 50 відсотків);
забезпечення запровадження в Україні стандартів та рекомендацій Організації економічної співпраці та розвитку з корпоративного управління на державних підприємствах, з цією метою: подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо плану дій із запровадження в Україні стандартів та рекомендацій Організації економічної співпраці та розвитку з корпоративного управління на державних підприємствах;
внесення змін до законодавства в частині поширення на посадових (службових) осіб на державних, комунальних підприємствах, у господарських товариствах (у яких державна частка перевищує 50 відсотків) вимог Закону України «Про запобігання корупції» щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, фінансового контролю, з цією метою: проведення аналізу світового досвіду, розроблення відповідного законопроекту та подання його до Кабінету Міністрів України;
створення відкритого для публічного доступу реєстру державних підприємств, господарських товариств (у яких державна частка перевищує 50 відсотків) з інформацією про кінцевих вигодонабувачів, результати діяльності підприємств;
забезпечення доопрацювання проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про здійснення державних закупівель» (щодо удосконалення системи державних закупівель та електронних закупівель)» з урахуванням пропозицій громадськості та сприяння його прийняттю Верховною Радою України, а також практична його реалізація;
забезпечення розроблення, прийняття та реалізації стратегії реформування сектору юстиції до 2019 року та державної програми її реалізації за сприяння проекту «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні», який реалізується за фінансової підтримки Європейського Союзу, у зв’язку з цим: підготовка проекту стратегії реформування сектору юстиції до 2019 року, який передбачатиме узгоджений комплекс заходів з реформування судової системи, органів прокуратури та інших органів кримінальної юстиції, зокрема МВС, покращення доступу до правосуддя;
організація навчання суддів та працівників апарату судів з питань дотримання вимог антикорупційного законодавства на періодичній основі;
забезпечення проведення дослідження щодо дотримання суддями антикорупційного законодавства, основних корупційних ризиків у всіх формах судочинства;
затвердження типової антикорупційної програми юридичної особи та методичних рекомендацій щодо запобігання корупції у приватному секторі;
створення спільної робочої групи з представників НАПЗК та представників бізнесу з метою здійснення співпраці та спільне вжиття заходів щодо: проведення кампанії, спрямованої на інформування представників бізнесу про вимоги нового Закону України «Про запобігання корупції», підготовки пропозицій до стратегії, яка матиме на меті імплементацію антикорупційних стандартів приватним сектором, поширення інформації про антикорупційне законодавство, практику його застосування, створення спеціальних програм, спрямованих на забезпечення доступу підприємців до необхідної інформації, зокрема про адміністративні процедури, права і обов’язки підприємців, формування «нульової толерантності» до корупції, заохочення інформування про факти корупції;
забезпечення проведення тренінгів для уповноважених з антикорупційних програм осіб;
подання пропозицій щодо застосування «пактів доброчесності», зокрема в інфраструктурних проектах або інших проектах, що передбачають значні бюджетні витрати, шляхом формування тристороннього (уряд, бізнесу, громадськості) механізму контролю за плануванням та реалізацією таких проектів, цільового та ефективного витрачання відповідних коштів;
забезпечення проведення моніторингу реалізації Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів»; подання пропозицій щодо удосконалення законодавства у цій сфері;
запровадження в Україні стандартів відкритих даних (визначення переліку наборів даних, придатних для подальшої автоматизованої обробки, в тому числі стосовно суспільно важливої інформації (інформація про державні закупівлі, декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, дані Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, Єдиного реєстру об’єктів державної власності, Державного реєстру телерадіоорганізацій тощо) та їх оприлюднення органами влади): сприяння прийняттю Верховною Радою України закону щодо доступу до публічної інформації у формі відкритих даних (реєстраційний номер 2171 від 19 лютого 2015 р.), подання до Кабінету Міністрів України проекту акта, що визначатиме засади оприлюднення в Інтернеті урядових відкритих даних, створення єдиного державного веб-порталу відкритих даних та забезпечення його функціонування;
вжиття заходів щодо реалізації Закону України «Про відкритість використання публічних коштів», зокрема забезпечення: затвердження порядку адміністрування єдиного веб-порталу використання публічних коштів та визначення суб’єкта, уповноваженого адмініструвати єдиний веб-портал використання публічних коштів, у зв’язку з чим подання проекту акта до Кабінету Міністрів України, cтворення та функціонування єдиного державного веб-порталу використання публічних коштів;
вивчення питання підвищення прозорості діяльності Кабінету Міністрів України, зокрема шляхом попереднього оприлюднення проектів рішень Кабінету Міністрів України та подання пропозицій за результатами вивчення питання;
проведення аналізу доступності публічних реєстрів, які містять суспільно важливу інформацію, подання пропозицій щодо розкриття даних, які містяться в таких реєстрах, з урахуванням вимог законодавства про захист персональних даних, спрощення доступу (у тому числі шляхом здешевлення);
подання до Кабінету Міністрів України проекту закону про прозорість видобувних галузей, яким передбачити порядок розкриття інформації про внесення платежів до державного і місцевого бюджетів суб’єктами господарювання, що мають право на видобуток корисних копалин або використання природних ресурсів і доходів, пов’язаних з розробкою національних природних ресурсів, які отримує держава, а також надання іншої інформації для підготовки щорічних звітів відповідно до вимог Стандарту Ініціативи прозорості видобувних галузей (EITI);
забезпечення участі України у міжнародних ініціативах прозорості та імплементації стандартів міжнародних ініціатив, зокрема: щорічна підготовка та оприлюднення звіту про платежі компаній та доходи держави від видобувних галузей відповідно до Стандарту Ініціативи прозорості видобувних галузей (EITI), мплементація Стандарту Ініціативи прозорості видобувних галузей (EITI), реалізація проектів у рамках Програми Ініціативи із прозорості у будівельній галузі (CoST), подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо розширення участі України в Ініціативі із прозорості у будівельній галузі (CoST);
проведення аналізу практики застосування Закону України «Про доступ до публічної інформації», підготовка пропозицій щодо внесення змін до законодавства, зокрема з урахуванням необхідності утворення (визначення) незалежного органу щодо нагляду за дотриманням положень Закону;
забезпечення внесення змін до законодавства щодо удосконалення режиму спеціальної конфіскації, зокрема імплементації Директиви ЄС від 3 квітня 2014 р. 2014/42/EU про арешт та конфіскацію предметів злочинної діяльності та доходів від неї в ЄС, усунення суперечностей в Кримінальному кодексі України щодо застосування спеціальної конфіскації, повернення в Україну активів, які є предметом злочинної діяльності або набуті внаслідок такої діяльності: подання проекту закону до Кабінету Міністрів України;
прийняття нових правил здійснення ефективного управління коштами та майном, на які накладено арешт у кримінальному провадженні: подання проекту закону до Кабінету Міністрів України;
створення Державного бюро розслідувань як органу, що здійснює заходи у сфері протидії корупції (крім тих, що належать до компетенції Національного антикорупційного бюро), у сфері протидії організованій злочинності та має право ведення досудових розслідувань злочинів у зазначених сферах, а також право досудового розслідування особливо тяжких злочинів та злочинів, вчинених працівниками органів правопорядку (прийняття Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та розробка й запровадження плану заходів його реалізації);
забезпечення ефективного виконання вимог законодавства щодо застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру;
проведення аналізу законодавства України та практики його застосування в частині відповідності Конвенції Організації економічної співпраці та розвитку про боротьбу з хабарництвом іноземних посадових осіб у міжнародних комерційних операціях та стандартам Робочої групи Організації економічної співпраці та розвитку з боротьби з хабарництвом в міжнародних комерційних операціях;
опрацювання за результатами аналізу питання щодо приєднання України до Конвенції Організації економічної співпраці та розвитку про боротьбу з хабарництвом іноземних посадових осіб у міжнародних комерційних операціях та Робочої групи Організації економічної співпраці та розвитку з боротьби з хабарництвом в міжнародних комерційних операціях;
проведення дослідження щодо корупціогенних чинників під час застосування Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, проведення їх антикорупційної експертизи. Підготовка за результатами дослідження звіту з пропозиціями та проектів відповідних нормативно-правових актів;
забезпечення внесення змін до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, з метою обліку юридичних осіб та забезпечення передачі функцій з його ведення від Мін’юсту до НАПЗП;
проведення у 2015, 2016 і 2017 роках опитування населення з метою виявлення динаміки у сприйнятті корупції;
прийняття у співпраці з інститутами громадянського суспільства плану заходів щодо комплексного розв’язання проблеми толерантного ставлення населення до корупції, орієнтованого на різні соціальні та вікові групи;
забезпечення: регулярного проведення інформаційних кампаній, спрямованих на формування у населення несприйняття корупції як способу розв’язання проблеми, проведення комплексу заходів, спрямованих на підвищення рівня правової свідомості населення, зокрема в частині обізнаності громадян щодо своїх прав і свобод, механізму їх реалізації та правових способів захисту, роз’яснення найбільш важливих антикорупційних заходів, що здійснюються в державі, положень законодавства про запобігання та протидію корупції, зокрема в частині визначення видів та форм корупційної поведінки, щодо моделей правильної поведінки в ситуаціях з можливими корупційними ризиками, проведення заходів, спрямованих на заохочення повідомлення спеціально уповноваженим суб’єктам у сфері протидії корупції про факти вчинення корупційних правопорушень;
сприяння запровадженню в загальноосвітніх навчальних закладах вивчення питань, пов’язаних з корупцією, її небезпекою та відповідальністю за корупцію, а також проведення тренінгів з питань антикорупційного законодавства для працівників таких закладів: проведення дослідження з метою визначення, з якого віку і в якому обсязі доцільно включати в навчальні програми в загальноосвітніх навчальних закладах надання інформації щодо корупції, підготовка методичних матеріалів для проведення тренінгів для працівників загальноосвітніх навчальних закладів, проведення для працівників загальноосвітніх навчальних закладів тренінгів з питань антикорупційного законодавства, запровадження вивчення в загальноосвітніх навчальних закладах антикорупційного законодавства.

Навчальні матеріали

Тема 1. Корупція, корупційна злочинність та антикорупційна політика в Україні

1. Поняття, основні ознаки та характеристики корупції, корупційної злочинності

2. Рівні, наслідки та ризики поширення корупції для держави і суспільства

3. Поняття, сутність і зміст державної антикорупційної політики в Україні

4. Принципи, функції, цілі і завдання державної антикорупційної політики в Україні

5. Антикорупційне законодавство України

6. Механізм реалізації державної антикорупційної політики України

Тема 1. Корупція, корупційна злочинність та антикорупційна
політика в Україні