ЗАКОНИ ЛОГІКИ ВИСЛОВЛЮВАНЬ

  1. Вступ.
  2. Загальна характеристика формально-логічного закону.
  3. Основні принципи і закони правильного мислення.
  4. Визначеність і послідовність мислення. Закон тотожності.
  5. Несуперечність думки. Закони виключеного третього і несуперечності.
  6. Обґрунтованість мислення. Закон достатньої підстави.
  7. Співвідношення логічних та юридичних законів.
  8. Співвідношення законів формальної і діалектичної логіки.
  9. Висновки.

СПІВВІДНОШЕННЯ ЗАКОНІВ ФОРМАЛЬНОЇ І ДІАЛЕКТИЧНОЇ ЛОГІКИ

Основні формально-логічні закони — при всій їх значущості і широті дії — не вичерпують всіх фундаментальних закономірностей мислення. Окрім них діють ще діалектичні закони мислення, що вивчаються діалектичною логікою.

Які це закони? І як вони співвідносяться із законами формальної логіки? Відповідь на ці питання дозволяє не тільки глибше зрозуміти місце і роль основних формально-логічних законів в загальній системі мислення, але і правильніше користуватися ними в пізнанні і спілкуванні.

Будь-яке явище у світі пов’язане з іншими явищами і знаходиться в процесі розвитку. Але його вивчення починається з того, що ми його розглядаємо таким, яким воно є саме по собі, незалежно від інших явищ, і яким воно є в даний момент. Дослідивши його таким чином, ми рухаємося далі, щоб розширити наші знання про це явище. Тепер потрібно врахувати його взаємні зв’язки з іншими явищами, а також його розвиток. Якщо, наприклад, ми вивчаємо законодавство України, то спочатку знайомимося з сучасним його станом. Але це не буде вичерпне знання. Потрібно врахувати його взаємодію з законами інших країн, з міжнародним правом, і, крім того, його історію та перспективи подальшого вдосконалення, тобто його розвиток. Тоді знання про нього буде значно повнішим.

Коли ми вивчаємо явище поза зв’язками з іншими явищами і обмежуємося даним етапом його розвитку, це метафізичний підхід. Він є необхідним на початку пізнання явища. Але рано чи пізно для повнішого його розуміння необхідно врахувати взаємозв’язки цього явища з іншими та його розвиток, тобто перейти від метафізичного методу до діалектичного.

Діалектику можна розуміти як науку про взаємозв’язки і розвиток явищ. Основні її принципи – принцип взємозв’язку і принцип розвитку.

Діалектику можна також розглядати як науку про раціональне вирішення суперечностей. Річ у тім, що суперечності відіграють принципову роль у розвитку. Кожне явище має внутрішнє джерело розвитку. Воно містить внутрішні протилежності, які, відносячись до того самого явища, змушені взаємодіяти. Ця взаємодія протилежностей, тобто суперечність між ними, і зумовлює розвиток явища, є внутрішнім джерелом цього розвитку. Такий зміст першого закону діалектики – закону єдності та взаємодії протилежностей.

Процес розвитку має певний механізм. Він розкривається законом взаємного переходу кількісних та якісних змін. Кількісні зміни можуть бути незначними, але, накопичуючись, вони рано чи пізно приводять до якісних змін. Наприклад, законодавство України поки що не можна назвати повністю демократичним. Для цього потрібно збільшити у його складі кількість демократичних норм.

До числа основних рис розвитку відноситься також його нескінченний характер. У процесі розвитку явище переходить від одного етапу до іншого, новий етап, як прийнято казати у філософії, заперечує старий. Але жоден етап не є останнім, обов’язково рано чи пізно наступить ще новіший, який піддасть запереченню цей попередній. Це – зміст закону заперечення заперечення.

Інші риси розвитку розкриваються такими категоріями діалектики, як необхідність і випадковість, явище і суть, зміст і форма, причина і наслідок, загальне, часткове і одиничне тощо.


Причина – те, без чого не було б наслідку. Взаємозв'язок між ними називають причинним зв'язком.. Але причина має власну причину, а наслідок стає причиною нового наслідку, і можна вести мову про причинний ряд чи причинний ланцюг, початок і кінець якого лежать поза межами нашого поля зору. Кожен елемент цього ланцюга одночасно є і причиною, і наслідком. Необхідність – те, що обов'язково повинне статись, випадковість – те, що є непередбачуваним. Кожна подія в одному якомусь відношенні є необхідною, в іншому – випадковістю. Це обов'язкові сторони будь-якої події. Явищем називають загалом усе, що можна сприйняти за допомогою органів чуття, сутністю – сукупність істотних властивостей явища, субстанціональне ядро його як самостійно існуючого. Вони мають діалектичний зв'язок: кожне явище має сутність, а сутність завжди тим чи іншим чином проявляється, що робить її доступною пізнанню. Зміст – те, що наповнює форму і з чого вона здійснюється; форма – зовнішній вигляд, зовнішній вираз певного змісту. Неперервне і перервне – категорії, які характеризують суперечливість буття, пов'язані, з одного боку, з його нероздільністю, і з другого – з його розчленованістю (на локальні явища і події).

Діалектика – філософська концептуалізація взаємного зв'язку протилежностей і розвитку, що розглядаються як в онтологічному, так і в гносеологічному вимірах. В історично-філософській традиції вона конституюється відповідно як в якості теорії, так і в якості методу.

Розглянемо сферу дії діалектичних законів мислення. Як і величезна більшість законів природи і суспільства, основні формально-логічні закони мислення носять відносний характер. Це означає, що вони діють в певних умовах, а саме коли розглядається «готовий» предмет, який до певного часу зберігає свою якісну визначеність, що проявляє в тому або іншому певному відношенні та або інша певна властивість.

Але як тільки ми починаємо досліджувати предмет діалектично — всебічно, у взаємодії з рештою об'єктів світу, а також з погляду його виникнення, зміни і розвитку, його перетворення в новий якісний стан, одних формально-логічних законів виявляється недостатньо. Тут набувають чинності нові, у певному сенсі слова вищі, діалектичні закони мислення.

Не ставлячи перед собою завдання дати більш-менш повний аналіз цих законів, наведемо ряд ситуацій, що демонструють їх необхідність, характер і сферу дії.

Закони діалектики відображають в мисленні перехідні (проміжні) стани предметів. Поки предмет — наприклад, скло — зберігає свій агрегатний стан або якість твердого тіла, ми можемо безпомилково підвести його під відповідне загальне поняття — «тверде тіло». У цьому, як ми бачили, і полягає дія закону тотожності в його традиційному сенсі. Але разом з ним діють також інші основні формально-логічні закони. Так, якщо ми назвали скло «твердим тілом», то ми вже не можемо, через дію закону несуперечності, назвати його одночасно і «нетвердим тілом» або «рідиною». При цьому, через закон виключеного третього, ми стоїмо перед дилемою: скло або тверде тіло, або нетверде тіло; третє рішення тут виключене. І нарешті, для підведення скла під поняття «твердого тіла» у нас є достатні підстави. Скло має властивості зберігати певну форму, займати певний об'єм і т.д. А саме подібні ознаки і входять в зміст поняття «тверде тіло». Цим воно відрізняється від рідини, яка здатна приймати форму відповідної судини, і газу, здатного займати весь його об'єм.

Але як здійснюється логічна операція підведення під поняття в такій ситуації, коли скло, будучи розплавленим, лише набуває своєї якісної визначеності твердого тіла, тобто не є таким, що «стало», оформилось, «готове», а знаходиться у процесі становлення? Чи можемо ми і в цьому випадку дати певну, однозначну, категоричну відповідь: «Так, це тверде тіло», «Ні, це не тверде тіло» («рідина»)? Виявляється, по самій суті справи такої відповіді дати вже не можна. Твердіння розплавленого (рідкого) скла — більш-менш тривалий процес. Він здійснюється поступово, непомітно, через безліч проміжних ступенів, так що ніякої певної межі, яка чітко відокремлювала б твердий стан від рідкого, немає. Тому ми через об'єктивні підстави не можемо точно сказати, коли застигаюче скло «ще рідке», а коли «вже тверде». В цьому випадку правильним буде сказати: скло «і рідке, і не рідке», «і не тверде, і тверде»; воно «вже не рідке, але ще не тверде»; його не можна назвати «ані рідким, ані не рідким», «ані твердим, ані не твердим».

Але що означають подібні формули? Це не словесна еквілібристика. Вони якраз і означають, що тут діють вже інші, діалектичні закони мислення. У наявності діалектика тотожності і відмінності, їх єдність, оскільки в твердіючому склі вже не можна фіксувати лише абстрактну тотожність рідини з самою собою і заперечувати наявні в ній відмінності. Адже подібні відмінності, наростаючи, стають все більш істотними, бо рідина все більш перестає бути рідиною. Вони виступають формою прояву змін, що відбуваються в процесі твердіння, і їх результатом — ознаками твердого тіла.

Тут діє загальний діалектичний закон єдності та взаємодії протилежностей. Адже твердіюче скло — це перехідний (проміжне) стан. А всякий перехід об'єктивно відрізняється суперечністю, єдністю буття і небуття, зникненням одних властивостей (в даному випадку — рідкого тіла) і виникненням інших (твердого).

Тут проявляє свою силу закон переходу кількісних змін в якісні (і навпаки). Саме поступові кількісні зміни при переході від однієї якості до іншої і роблять можливим щось проміжне, середнє, третє, таке, що вимагає відповідного відображення в поняттях.

Тут, нарешті, виявляється закон заперечення заперечення (або заперечення і спадковості). Бо скло при всіх перетвореннях не перестало бути склом. Відбулося лише заперечення однієї якісно певної форми (рідина) іншою (тверде тіло). А це вимагає відповідного поєднання понять.

Приклад зі склом — не одиничний. Всі аморфні тіла переходять з одного агрегатного стану в інший саме в такий спосіб. Отже, у всіх випадках такого перетворення неминуче діятимуть діалектичні закони мислення. Цим визначається одна зі сфер їх дії.

Аналогічний приклад — з області живої природи. У величезній більшості випадків ми точно можемо сказати: «Це дитина», «Це підліток», «Це парубок» і т.д. Об'єктивною підставою для цього служать якісні відмінності між стадіями розвитку людини. Інакше ми не могли б утворити самих понять «дитина», «підліток», «парубок» і т.ін.

Але чи можемо ми у всіх без виключення випадках безпомилково визначити, яка перед нами людина? Ні. Адже дитина рано чи пізно перетворюється на підлітка, підліток на парубка і т.п. Причому це теж процес поступових кількісних змін, що приводять непомітно до нової якості. Тут не буває так, що увечері людина лягла спати ще підлітком, а вранці прокинулася вже парубком.

Щоб правильно відобразити подібний процес перетворення однієї якості в іншу, ми знов змушені вдаватися до діалектичних формул: дана людина «не тільки підліток і не тільки парубок»; він «вже не підліток, але ще не парубок»; він «ані підліток, ані не підліток окремо, але і те і інше разом». Отже, замість формули «або — або» ми використовуємо формулу «як те, так і інше».

Закони діалектики відображають зміни предмету в часі. Вони діють при відображенні не тільки перехідних (проміжних) станів. Вони проявляють свою силу і там, де розглядається предмет, що «став», склався, якісно певний, але оцінюється не в даний конкретний момент часу, а в цілому, з урахуванням різних етапів його прояву і розвитку. Так, на конкретне питання: «Чи може нормальна людина в молодості досконало оволодіти іноземною мовою?» — ми можемо однозначно відповісти: «Так, може». — «А в глибокій старості?» — «Ні, не може». Але якщо ми поставимо питання у принципі, отже, в узагальненій формі: «Чи може людина взагалі досконало оволодіти іноземною мовою?», тоді відповідь буде неминуча діалектичною: «І може, і не може». А сама ця формула потребуватиме конкретизації стосовно віку.

Пригадаємо класичний приклад з дощем: «Корисний або шкідливий дощ для урожаю?» В узагальненій формі на нього можлива лише діалектична відповідь: «Дощ і корисний, і шкідливий». Але якщо відповідь конкретизується стосовно певного часу, то він прийме однозначну форму: «Дощ корисний навесні, коли зерно вже в землі», але «Дощ шкідливий восени, коли йде збирання врожаю».

З погляду діалектики будь-який предмет, існуючи більш-менш тривалий час, зазнає ті або інші зміни, розвивається, тому у різний час проявляє різні, зокрема протилежні, властивості. Їх адекватне, точне, вірне відображення і відбувається на основі дії законів діалектичної логіки.

Діалектичні закони мислення відображають предмет в його різних взаєминах з іншими. Вони проявляють свою силу і тоді, коли один і той же якісно певний предмет, узятий в один і той же відрізок часу, розглядається всебічно, в різних відносинах з іншими, з якими він так чи інакше пов'язаний.

Існує така притча. Воскові фігурки, що знаходилися близько до вогню, передчуваючи свою загибель, звернулися до нього зі скаргою: «Ти несправедливий по відношенню до нас: цим фарфоровим вазам ти додаєш твердість, а нас розплавляєш». Вогонь відповів: «Я залишаюся вогнем. Нарікайте на свою власну природу».

І дійсно, будучи якісно певним, вогонь проте в різних відносинах проявляє себе по-різному, виявляє різні, навіть протилежні властивості.

Яким же законам підкорятиметься відображення цих властивостей одного і того ж явища? Якщо ми розглядатимемо його в якому-небудь одному відношенні, то досить дії одних формально-логічних законів. Наприклад: «По відношенню до фарфорових ваз вогонь здатний додавати їм твердість». Якщо ж ми говоритимемо про вогонь всебічно, в загальній формі, незалежно від одного якого-небудь відношення, з урахуванням всіх його можливих взаємин, то неминуча дія діалектичних законів: «Вогонь і здатний надавати тілам твердість, і не здатний».

Інший приклад. На запитання: «Скло тверде чи не тверде?» — можна відповідати двояко. Воно може бути твердим, гострим по відношенню до живої тканини, але м'яким, податливим по відношенню до алмазу. А в загальній формі ми зобов'язані відповісти по формулі: «І те, й інше разом». «Скло і тверде, і нетверде».

Сказане також відноситься до всякого предмета взагалі. Адже його властивості не створюються відношенням до іншого предмету, а лише виявляються в такому відношенні. А оскільки будь-який предмет взаємодіє з безліччю інших предметів, то він неминуче виявляє різні, зокрема протилежні, властивості. Їх всебічна оцінка можлива лише на базі законів діалектичної логіки.

Тепер розглянемо дію формально-логічних законів мислення в узагальненій формі. Чи означає сказане, що у разі дії діалектичних законів мислення його формально-логічні закони зовсім перестають діяти? Ні, не означає. Річ у тому, що одні й ті ж закони, чи то закони природи, чи суспільства, в різних умовах можуть виявлятися по-різному, а отже, набирати різних форм.

З цієї точки зору основні формально-логічні закони мислення перестають діяти в своїй простій формі, що виявляється лише в певних умовах, але із зміною цих умов продовжують діяти вже в іншій, складнішій і загальній формі. Якщо проста форма цих законів давно відкрита традиційною логікою, то їх інша, більш загальна і складна форма — лише у процесі становлення діалектичної логіки.

Так, будучи у ряді випадків не в змозі однозначно відповісти, чи маємо ми справу з підлітком або парубком, ми знаходимо вихід в тому, що називаємо таку людину «і підлітком, і парубком». Ясно, що вимоги закону тотожності, а отже, і інших формально-логічних законів в їх звичайній, простій, традиційній формі не виконуються.

Але хіба тим самим наша думка втрачає визначеність, послідовність, несуперечність, обґрунтованість (доведеність)? В жодному разі ні. Кажучи «і підліток, і не підліток», ми насправді найточніше відображаємо дійсність — саме такою, яка вона є. Отже, ми мислимо теж щось визначене, відмінне від всякої іншої думки, але що складається вже з двох певних думок: про підлітка і парубка одночасно. Таким чином, закон тотожності як закон визначеності думки продовжує діяти і тут. Він тільки змінює форму свого прояву. Ця форма виявляється стосовно складніших умов складнішою.

Зберігає свою силу і закон суперечності, але він теж приймає іншу, більш загальну форму. Бо якщо дана людина «і підліток, і парубок», то ми вже не можемо, не впадаючи в логічну суперечність, тобто суперечність з самим собою, одночасно стверджувати: «Ця людина тільки підліток» (або: «Ця людина тільки парубок»). Такі твердження не можуть бути одночасно істинними. Що-небудь одне з них неодмінно хибне : або діалектична формула, виражена складною думкою, або однозначна формула, виражена простою думкою.

Те ж саме із законом виключеного третього. Він продовжує діяти і тут, але теж в узагальненій формі. Його вимога зберігається: або «Дана людина і підліток, і парубок», або «Дана людина тільки підліток» («тільки парубок»). Нічого третього між ними немає і не може бути. Отже, вони не можуть бути разом хибними: щось одне з них неодмінно істиннк: або складна, діалектична думка, або проста.

Нарешті, дія закону достатньої підстави — причому теж в особливій формі, з урахуванням особливих умов — виражається в тому, що для перехідного явища недостатньо підвести його під якесь одне поняття: «підліток», «парубок». Навпаки, необхідним і достатнім буде підведення під обидва поняття відразу, одночасно.

Не можна абсолютизувати закони формальної і діалектичної логіки. Розглянемо загалом відношення формально-логічних законів мислення до законів діалектичної логіки. Вони, як можна зробити висновок зі сказаного, і виключають один одного, і не виключають. Все залежить від того, в якому вигляді розглядаються формально-логічні закони — простому, традиційному чи складному. Формально-логічні закони необхідні в будь-якому мисленні, чи то не діалектичному, чи діалектичному. У певних межах — в рамках «домашнього ужитку» — ними можна цілком обмежитися, щоб забезпечити правильність мислення.

Але за певних умов вони виявляються недостатніми. Потрібна дія діалектичних законів мислення. Проте і в цих умовах формально-логічні закони не припиняють своєї дії. Вони лише неминуче змінюють свою форму. Взаємодіючи з діалектичними законами, вони і тут забезпечують визначеність, послідовність, несуперечність, обґрунтованість (доведеність) діалектичного мислення, яке теж не може не бути правильним, якщо воно веде до істини.

Розкриваючи суть законів формальної і діалектичної логіки, ми особливо підкреслювали, що і ті, й інші закони не мають абсолютного характеру, що вони діють лише за певних умов. За цими межами вони втрачають свою силу.

Звідси витікає, що, з одного боку, не можна абсолютизувати закони формальної логіки, намагатися, наприклад, давати однозначні відповіді там, де йдеться про перехідні явища, про аналіз предмета у різний час або в різних відношеннях. Абсолютизація формально-логічних законів служить одним з джерел невизначеності, плутанини і непослідовності в мисленні.

З іншого боку, не можна абсолютизувати і діалектичні закони мислення, застосовувати їх вимоги там, де потрібна однозначна відповідь: існує щось або не існує, притаманна йому яка-небудь властивість або не притаманна. Жонглювання діалектичними формулами, вихід за межі їх дійсної застосовності — все це здатне привести не тільки до логічних суперечностей, але і до повної невизначеності думки.

Як же уникнути абсолютизації вимог формальної та діалектичної логіки? Є один фундаментальний критерій для цього: відповідність наших думок дійсності. Наприклад, якщо єдності взаємовиключних понять відповідає щось в об'єктивній дійсності, то в даному випадку має місце діалектична думка, що виражає діалектичну, життєву суперечність. Якщо ж такій єдності немає відповідності, немає аналога насправді, якщо суть предмета спотворюється, то в наявності логічна суперечність.


Засвоївши принципи і закони логіки, ми можемо перейти до умовиводу.