ЗАКОНИ ЛОГІКИ ВИСЛОВЛЮВАНЬ

  1. Вступ.
  2. Загальна характеристика формально-логічного закону.
  3. Основні принципи і закони правильного мислення.
  4. Визначеність і послідовність мислення. Закон тотожності.
  5. Несуперечність думки. Закони виключеного третього і несуперечності.
  6. Обґрунтованість мислення. Закон достатньої підстави.
  7. Співвідношення логічних та юридичних законів.
  8. Співвідношення законів формальної і діалектичної логіки.
  9. Висновки.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМАЛЬНО-ЛОГІЧНОГО ЗАКОНУ


ОБГРУНТОВАНІСТЬ ДУМКИ. ЗАКОН ДОСТАТНЬОЇ ПІДСТАВИ

Визначеність, послідовність та несуперечність думок сприяють використанню їх як ефективних засобів подальшого просування шляхом пізнання реальності, у нашій практичній діяльності. Разом з тим велике значення має питання про істинність того знання, що ми його здобуваємо, про наявність підстав, які дозволяють вважати його адекватним, про вагомість таких підстав. У процесі пізнання і практики досить часто в результаті неправильних уявлень або навмисної дезінформації хибні судження вважаються істинними і стають джерелом помилок. Буває і навпаки, коли істинні відомості вважаються хибними. Повністю виключити помилки такого роду, мабуть, неможливо. Проте ми зведемо їх до мінімуму, якщо будемо виходити з такої виробленої логікою установки: будь-яка думка визнається істинною тільки за наявності достатніх підстав. (Справді, не можна, наприклад, вважати С. причетним до вчинення злочину лише тому, що він рецидивіст і ніде не працює). Тільки якщо мислення відповідає цій установці, його можна вважати обгрунтованим (доказовим). Вона має у логіці статус закону і називається законом достатньої підстави.

Як особливий закон логіки, закон достатньої підстави було сформульовано Ляйбніцем у вісімнадцятому сторіччі, в той час як останні три основні логічні закони пов’язані з іменем Арістотеля. Проте сам принцип доказовості у європейській науці було введено Фалесом – мислителем, чиє ім’я стоїть першим у хронологічному ряду давньогрецьких філософів і вчених. І це зрозуміло – наука могла виникнути лише тоді, коли перед знаннями було поставлено вимогу обгрунтованості, коли за істину почали приймати тільки доведене судження.

Закон достатньої підстави узагальнює абстраговану зумовленість думок і може бути записаний у вигляді такої загальної формули:

((B → A) ∧ B) → A,

тобто "А" можна вважати істинним лише за наявності "В", яке є достатньою підставою для "А". Даний вираз також є тотожно-істинною формулою.

Суть закону, що ми його розглядаємо, можна наочно пояснити на прикладі умовиводу. Бажано, щоб висновок був істинним судженням. Для цього засновки повинні бути достатніми для нього підставами. Можливий і неправильний умовивід, скажімо, такий:

Усі першокурсники нашої академії повинні вивчати логіку.

П.– першокурсник нашої академії.

-------------------------------------------------

П. не повинен вивчати логіку.

Поставимо запитання про те, чому цей умовивід неправильний. Можна припустити, що помилка тут пов’язана із законом несуперечності або із законом виключеного третього. Давайте подивимось, чи можна твердити, що висновок суперечить або протилежний засновкам. Вочевидь, з першим засновком висновок цілком сумісний, оскільки судження "П. не повинен вивчати логіку" і "Всі першокурсники нашої академії повинні вивчати логіку" можна вважати одночасно істинними – доки ми не знаємо, що П. вчиться на першому курсі нашої академії, а це відомо лише із другого засновку. У нас може скластися враження, що між цими судженнями має місце несумісність лише тому, що ми непомітно для себе вдаємось до допомоги другого засновку, а саме, що П.– першокурсник нашої академії, але у першому засновку мова про це не йде.

В такий же спосіб можна показати, що нема ані суперечності, ані протилежності між висновком і другим засновком. Справді, судження "П. не повинен вивчати логіку" та "П.– першокурсник нашої академії" можна вважати одночасно істинними, доки ми не знаємо, що всі слухачі нашої академії повинні вивчати логіку. Отже, неправильний висновок не є несумісним і з другим засновком. Цей висновок не протилежний і не суперечить ані першому, ані другому засновку, якщо взяти їх окремо. Судження "П. не повинен вивчати логіку" є несумісним з правильним висновком, який випливає із цих засновків, а саме "П. повинен вивчати логіку". Звичайно, якщо висновок суперечить або протилежний якомусь із засновків, то умовивід побудовано неправильно. Але для того, щоб одержати істинний висновок, мало відсутності такої несумісності. Необхідне виконання вимоги обгрунтованості. Правильно побудований умовивід, що приводить до істини, регулюється в кінцевому рахунку саме законом достатньої підстави.

Даний закон має ту особливість, що він не вказує, якою повинна бути підстава у кожному окремому випадку, виражаючи лише загальну вимогу обгрунтованості даного судження. Практика свідчить, що достатньою підставою для визнання судження істинним можуть бути особистий досвід, факти, постулати, аксіоми, закони, теорії. Це питання ми обговоримо докладніше у розділі "Логічні основи теорії аргументації". Не визначає даний закон і кількість підстав. Буває, що досить однієї. Такий випадок описав, зокрема, М.В.Гоголь у "Мертвих душах". Коли Чічічков купував мертві душі у Собакевича, той заправив за них ціну як за живих. ""Що він, справді, – подумав про себе Чічіков, – за дурня мене має, чи що" – і додав потім вголос: "Мені дивно, їй-богу: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія, інакше я не можу собі пояснити... Ви, здається, людина досить розумна, маєте відомості освіченості. Адже предмет просто фу-фу. Чого він вартий, кому потрібен." – "Та ось ви ж купуєте, отже потрібен". Тут Чічіков закусив губу і не знайшов, що відповісти".

Подібні випадки, коли можна обмежитись буквально однією підставою, зустрічаються інколи і при розкритті злочинів – наприклад, коли злочинця впіймали на гарячому. Але це буває рідко. Значно частіше працівники правоохоронних органів зустрічаються з іншою ситуацією, коли, здавалось би, все вже зрозуміло – і хто вчинив злочин, і з яких мотивів, і яким способом, й інші обставини справи, проте доказів для порушення кримінальної справи виявляється недосить.

І характер, і кількість підстав визначаються конкретною ситуацією. Закон достатньої підстави лише твердить, що будь-яка думка, яка претендує на істинність, мусить мати такі підстави, завдяки яким вона не може не бути прийнята як істинна.

Принцип обґрунтованості відіграє дуже важливу роль у юридичній теорії та практиці. Він проходить через всі стадії розслідування і розгляду кримінальних справ, йому підпорядкована вся правоохоронна діяльність у цілому. Взагалі у сфері права логічне передує юридичному, існування останнього у багатьох випадках пояснюється виключно логічною основою. Юридичне логічно детерміноване. Проте, визнаючи це, ми не можемо в той же час не брати до уваге і те, що у слідчому та судовому пізнанні логічне вимагає правового закріплення. Логічний принцип закріплюється юридичним законом і перетворюється таким чином на юридичну вимогу, стає необхідною умовою пізнання об’єктивної істини у справі і дотримання законності. Закон достатньої підстави відображений у статтях кримінально-процесуального кодексу, які визначають приводи і підстави для порушення кримінальної справи, у статтях, що регламентують відмову у порушенні кримінальної справи, у статтях, які формулюють вимоги до судового вироку, у статтях, що визначають порядок пред’явлення обвинувачення, віддання під суд, касаційного перегляду вироків та визначень, у статтях, які містять вимоги до свідчень потерпілого, звинувачуваного, свідків, висновків експертів та інших джерел доказів у справі.

Варто відзначити, що принцип обгрунтованості можна розуміти дещо ширше, ніж це випливає із закону достатньої підстави. Якщо ми вважаємо ту чи іншу думку ймовірною або хибною, то для цього також потрібні відповідні підстави. Так, наприклад, презумпцію невинуватості можна заперечити, проте лише шляхом доведення за допомогою встановлених процесуальним законом засобів і лише при наявності достатніх судових доказів, що відносяться до справи і допускаються законодавством (причому обов’язок доведення покладається на органи звинувачення).