ЗАКОНИ ЛОГІКИ ВИСЛОВЛЮВАНЬ

  1. Вступ.
  2. Загальна характеристика формально-логічного закону.
  3. Основні принципи і закони правильного мислення.
  4. Визначеність і послідовність мислення. Закон тотожності.
  5. Несуперечність думки. Закони виключеного третього і несуперечності.
  6. Обґрунтованість мислення. Закон достатньої підстави.
  7. Співвідношення логічних та юридичних законів.
  8. Співвідношення законів формальної і діалектичної логіки.
  9. Висновки.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМАЛЬНО-ЛОГІЧНОГО ЗАКОНУ


НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ ДУМКИ. ЗАКОНИ ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО ТА НЕСУПЕРЕЧНОСТІ

Наступний принцип правильного мислення, вимога до нього – несуперечність. Мислення не повинне містити суперечності. Суперечність – крайня форма непослідовності. Приклад порушення цієї вимоги ми зустрічаємо в одному з оповідань Шолома Алейхема. Якийсь селянин позичив у другого склянку і через необережність надбив її. Коли ж хазяїн обурився, він висунув такі заперечення: «По-перше, склянка була надбита, по-друге, я повернув цілу, а по-третє, я взагалі не брав ніякої склянки». Треба сказати, що у багатьох випадках суперечності мають значно серйозніший характер.

Розглянемо питання про суперечності докладно. Припустимо, що ми будуємо міркування, і в ході цього процесу використовуємо два судження, що суперечать одне одному. Наприклад: «П.– досвідчений працівник» і "П.– недосвідчений працівник". Запитаємо, чи можуть вони бути однодчасно істинними. Одне з цих суджень буде обов’язково хибним, однак лише за таких умов:

1) мова повинна йти в обох судженнях про ту ж саму особу;

2) потрібно, щоб розумілась одна й та ж служба (і в першому, і в другому судженні). Адже могло трапитись так, що Петренко протягом десяти років працював у патрульно-постовій службі і лише нещодавно був переведений, скажімо, до карного розшуку. Тоді ми маємо право сказати про нього, що він досвідчений працівник ППС, але недосвідчений сищик;

3) обидва судження повинні відноситись до одного й того ж моменту часу. Якщо перше відноситься до теперішнього, а друге – до минулого, то вони цілком сумісні, тобто можуть бути одночасно істинними;

4) треба, щоб у обох випадках досвідченість оцінювалась в одному відношенні. Інакше кажучи, досвіду Петренка як сищика може бути досить для розкриття відносно нескладного злочину, але недосить, якщо йдеться про інші, значно більш складні справи.

Тільки за умови виконання цих чотирьох пунктів, тобто за наявності повної визначеності дані судження справді будуть знаходитись у відношенні суперечності і одне з них буде істинним, а друге хибним. У цьому й полягає суть відношення суперечності.

Отже, якщо два судження знаходяться у відношенні суперечності, то одне з них істинне, друге – хибне, третє виключене.

Це визначення закону виключеного третього. Таким чином, виведене нами положення користується у логіці статусом закону.

Розглянемо питання, чому правильне мислення мусить уникати суперечностей. Справа в тому, що ми повинні користуватись лише істинними засновками, тобто судженнями, що містять в собі початкову інформацію і з яких в умовиводі отримують результат, висновок. Якщо ж у ході побудови міркування має місце суперечність, то це означає, що серед використаних нами суджень є хибне, отже, висновок також може виявитися хибним. Саме з цієї причини мислення має бути несуперечним.

Використаємо тепер символічні позначення. Якщо ми позначимо судження "П.– досвідчений працівник" через букву "А" , то судження "П.– недосвідчений працівник" одержить у нас таке позначення: "¬А" (не-А). Тепер суть відношення суперечності, тобто закон виключеного третього, можна виразити таким чином: A \/ ¬А. Ця формула читається так: істинне або А, або не-А. Дана формула є тотожно-істинним виразом, тобто при підстановці замість "А" будь-якого конкретного за змістом судження (як істинного, так і хибного) загальне висловлювання буде істинним.

Слід відзначити, що закон виключеного третього не може вказати, котре з даних суджень істинне. Це питання розв’язується за допомогою практики, яка встановлює відповідність або невідповідність суджень дійсності. Даний закон – це формальне правило, згідно з яким, до якої б області дійсності не належали досліджувані судження, що суперечать одне одному, вони не можуть бути водночас ані істинними, ані хибними (одне з них істинне, друге – хибне, третє виключене).

Закон виключеного третього має величезне значення для всіх областей наукової і практичної діяльності. Коли доводиться приймати рішення з того чи іншого питання, то якщо воно правильно поставлене, на нього може бути лише або правильна, або неправильна відповідь: треба вчинити так або не треба, доведено, що якась подія мала місце, або не доведено, дане діяння містить склад злочину чи не містить тощо. Побудова альтернативних конструкцій за принципом "або – або" є універсальним прийомом логічного мислення, засновком вибору одного судження з двох можливих. Звичайно, тут потрібно перш за все правильно поставити питання. Коли питання поставлене правильно, логіка вимагає вибору між стверджувальною і заперечною відповідями, вказуючи, що правильною є лише одна з них, а не якась третя.

Закон виключеного третього знаходить широке застосування у практиці правоохоронних органів. Юридична точність при застосуванні норми права до різних життєвих ситуацій вимагає категоричного вирішення питання про існування або неіснування певного факту (події). Злочин або було, або не було вчинено, звинувачуваний або винний, або не винний. Взагалі будь-який факт, що має значення для справи, або встановлено, або не встановлено – "третє виключене". З будь-якого питання, пов’язанного з розглядом справи, рішення може бути дане за формулою "або – або".

Заслуговує на велику увагу і такий аспект проблеми. Формально-логічну суперечність не слід плутати з діалектичною. Діалектична суперечність – це об’єктивне суміщення і взаємодія в межах єдиного предмета або поняття таких протилежностей, що взаємно виключають, взаємно обумовлюють і взаємно проникають одна в одну. Такі протилежності існують у всіх природних, суспільних і духовних процесах незалежно від нашої свідомості, вони є внутрішнім джерелом розвитку світу.

Особливе місце серед діалектичних суперечностей посідають так звані антагоністичні суперечності. Тут неможливе суміщення обох протилежностей в деякому результуючому синтезі. Одна з них повністю виключає іншу, прагне її перевищити і навіть просто знищити. Через це така суперечність може бути розв’язана лише за формулою "або – або". Спроба знайти тут якийсь третій, середній шлях, компроміс, примирення між непримиренними напрямками або сторонами антагоністичної суперечності означає принципову помилку. Розв’язання антагоністичної суперечності за формулою "або – або, третє виключене" стає неминучим у моменти крутих поворотів історії. Для прогресу нашої країни необхідна побудова правової держави і неможливе повернення до тоталітарного режиму.

З іншого боку, формально-логічна суперечність – це лише зовнішнє абсолютне взаємне виключення стверджувального і заперечного визначень тієї ж самої речі або поняття без ототожнення взаємно суперечних сторін, без переходу одного визначення в інше. Така суперечність зустрічається тільки у міркуванні, причому у неправильному міркуванні. У необхідності усунення подібних суперечностей полягає раціональність формально-логічного закону несуперечності.

Закон виключеного третього не забороняє мислити суперечності у бутті, але він наполягає на неприпустимості мислення суперечностей суперечливим чином. Ми повинні мислити суперечності у явищах, у суті предметів, взаємодію протилежних тенденцій так, як вони існують, не входячи у суперечність із реальністю, несуперечливо. Закон виключеного третього твердить не те, що у природі нема суперечностей, що не потрібно вивчати суперечності у суті предметів, а те, що, мислячи предмети і явища дійсності, висуваючи судження про них, думка не повинна суперечити істинній думці. Більш конкретно це положення можна виразити так: якщо ми висуваємо судження "Явищам природи притаманні суперечності", то ми не маємо права висувати інше: "Явищам природи не притаманні суперечності". Якщо перше істинне, то друге не може бути істинним. Якщо ми вважаємо істинним положення, що рух містить в собі внутрішню суперечність, було б абсурдним вважати також істинним положення, що рух не містить у собі суперечностей. Якщо перші судження істинні, то другі судження суперечать дійсності.

Закон виключеного третього не знімає суперечностей у дійсності, він зовсім не торкається питання про те, чи існують у явищах природи суперечності, він лише твердить, що істинне пізнання не може здійснитись, якщо наші думки суперечать одна одній, якщо думка, яка відповідає дійсності, стверджується поряд з думкою, що суперечить їй. Закон виключеного третього є відображенням у думці того простого факту, що річ або її властивість, коли ми відволікаємося від розвитку, або існує, або не існує, або вона є, або її нема.

Слід підкреслити, що там, де має місце формально-логічна суперечність, не можна пробувати застосувати діалектичний принцип суміщення суперечностей. Справді, дивно б виглядав працівник органів внутрішніх справ, який, спираючись, скажімо, на діалектичний закон єдності і взаємодії протилежностей, твердив би одночасно, що злочин і було вчинено, і не було вчинено, що мала місце крадіжка і що крадіжки не було, що підозрюваний і винен, і не винен.

В той же час формально-логічні суперечності по відношенню до науки відіграють роль рушійної сили (подібно до діалектичної суперечності). Прагнення шляхом перебудови усунути з неї формально-логічні суперечності, щоб зробити теорію придатною до практичного застосування, і труднощі такої перебудови, пов’язані із необхідністю зберігати істотні моменти цієї теорії, досить часто призводять до виникнення різних нових напрямків у науці.

Критерієм розрізнення діалектичних та формально-логічних суперечностей в кінцевому рахунку виступає практика, суспільно-історична діяльність людей, спрямована на реальне перетворення природи й суспільства. Якщо виявлена нами суперечність є формально-логічною, то потрібно застосувати закон виключеного третього. Якщо ж вона має діалектичний характер, то необхідно використати діалектичну логіку, яка виробляє прийоми і способи, що дозволяють прослідкувати рух і розгортання реальної суперечності та її розв’язання в процесі об’єктивного розвитку речей.

Зробимо тепер наступний крок. Співставимо судження "Д.– працівник карного розшуку" і "Д.– працівник державтоінспекції". Навіть якщо в них йдеться про ту ж саму особу, в той же самий час і в тому ж самому відношенні, вони можуть бути водночас хибними. Те ж саме можна сказати і про такі судження: "Протягом останнього місяця всі крадіжки у нашому районі було вчинено вночі" та "Всі крадіжки в нашому районі протягом останнього місяця було вчинено вдень". Останні два судження знаходяться між собою у відношенні протилежності, як і перші два.

Співставимо відношення суперечності та відношення протилежності. У випадку суперечності ми маємо ствердження чогось і заперечення того ж стосовно того ж самого предмета. Суперечність – відношення між ствердженням і запереченням, коли одному предмету приписується якась ознака і водночас ця ж ознака у даного предмета заперечується. Якщо ж два судження приписують тому ж самому предмету різні ознаки, що виключають одна одну, але у нього можуть бути ще інші ознаки, то між цими судженнями існує відношення протилежності. Прикладом є перша пара суджень, що ми її щойно розглядали.

Якщо ж йдеться не про один предмет, а про групу предметів, то тут відмінність між відношенням суперечності і відношенням протилежності має такий вигляд. Суперечність має місце тоді, коли в одному судженні стверджується наявність у всіх елементів даної множини деякої ознаки, а в іншому – заперечується наявність даної ознаки у деяких із цих елементів. Можна звернутись для прикладу до суджень "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вночі" і "Протягом останнього місяця деякі крадіжки в нашому районі було вчинено не вночі" (або "Невірно, що протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вночі"). Принаймні одне з них обов’язково істинне. Якщо ж ми приписуємо всім елементам даної множини відсутність вказаної ознаки і протиставляємо першому судженню таке: "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вдень", то можлива їх одночасна хибність. Це може бути, наприклад, у випадку, коли частину крадіжок було вчинено вночі, а частину вдень. Такі судження знаходяться у відношенні протилежності. В такому ж відношенні з першим судженням будуть і судження "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вранці", "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено ввечері" тощо.

Відношення суперечності та відношення протилежності – два різновиди відношення несумісності. Якщо два судження несумісні одне з одним (суперечать або протилежні одне одному), то принаймні одне з них хибне. Це положення також користується у логіці статусом закону і носить назву закону несуперечності (у деяких підручниках його також називають законом суперечності або законом заборони суперечності). Інакше кажучи, закон несуперечності розкриває суть відношення несумісності – подібно до того, як закон виключеного третього розкриває суть відношення суперечності, тобто пояснює, що це за відношення.

Розглянемо тепер питання про символічний запис закону несуперечності. Судження, що складають досліджувану пару, ми, як і раніше, будемо позначати через "А" та "¬А" ("не-А"). На перший план висувається несумісність цих суджень і відповідно формула набуває такого вигляду: ¬(А ∧ ¬А) (невірно, що A і не-A).

Інакше кажучи, "А" та "не-А" не можуть бути сумісними, одночасно істинними. При підстановці замість "А" у цей вираз будь-якого конкретного за своїм змістом судження (як істинного, так і хибного) ми обов’язково одержимо тотожно-істинне загальне висловлювання. Наприклад, підставимо судження "П.– дільничний". Тоді одержимо: "Невірно, що П. дільничний і що П.– не дільничний".

Закон несуперечності безпосередньо пов’язаний із законом тотожності. Перш за все закон несуперечності виражає у негативній формі ту саму думку, яка в позитивній формі виражена у законі тотожності: якщо "А" є "А" (закон тотожності), то "А" не є щось інше, відмінне від "А", тобто не є "не-А" (закон несуперечності).

Проте значення, зміст закону несуперечності зовсім не обмежується вираженням у негативній формі змісту закону тотожності. Закон несуперечності має і свій власний, самостійний зміст. Він полягає ось у чому. Тому ж самому об’єкту в той же самий час і в тому ж самому відношенні (розумінні) не можна приписати дві несумісні ознаки; на те ж саме запитання в тому ж самому розумінні не можна одночасно відповісти позитивно і негативно – і так, і ні. Якщо тому ж самому об’єкту приписуються дві несумісні ознаки, то одну з них в будь-якому разі приписано хибно.

Подібно до цього існує також зв’язок між законом тотожності і законом виключеного третього. Якщо "А" є "А", то із двох суджень "А" і "не-А" істинним є лише одне. Якщо на те ж саме запитання одночасно і в тому ж самому розумінні дають дві відповіді – позитивну і негативну, то одна з них правильна, друга – хибна, третя виключена.

Закон несуперечності не може вказати, чи є хибними обидва досліджувані судження, чи тільки одне з них і яке саме. Це формальний принцип, застосовний до будь-якої пари несумісних суджень, незалежно від того, з яким питанням вони пов’язані. Він твердить, що такі два судження лише через свою несумісність не можуть бути одночасно істинними, принаймні одне з них обовязково хибне.

Закон несуперечності відіграє важливу роль у розслідуванні злочинів. Одна з основних вимог, що її ставлять перед версією у процесі слідства, полягає в тому, щоб при аналізі сукупності фактичних даних, на підставі яких її побудовано, ці дані були сумісні одне з одним і з висунутою версією в цілому. Наявність такої несумісності зразу ж повинна привертати увагу працівника огранів внутрішніх справ, який розслідує злочин. Проте бувають такі випадки, коли, висунувши версію, яку він вважає правдоподібною, працівник органів внутрішніх справ не бере до уваги факти, несумісні з нею, продовжує розвивати версію всупереч несумісним з нею, навіть суперечним фактам.

Яскравим прикладом положення, до якого можна застосувати закон несуперечності, є алібі. Саме слово "алібі" означає твердження, що особа, яку звинувачують у вчиненні злочину, в той самий момент, коли його було вчинено, знаходилась в іншому місці і через те фізично не могла вчинити даний злочин. Зрозуміло, що якщо доведена істинність алібі звинувачуваного, тим самим доведена хибність твердження, що звинувачуваний вчинив злочин, оскільки одне й друге несумісне.

Під час судового процесу звинувач і захисник, позивач і відповідач висувають несумісні одне з одним, суперечливі положення, обстоюючи свої аргументи і ставлячи під сумнів аргументи іншої сторони. Тому необхідно ретельно проаналізувати всі обставини справи, щоб остаточне рішення суду грунтувалось на твердо встановлених і несуперечливих фактах.

Неприпустимі суперечності у судових актах. Кримінально-процесуальний кодекс України до числа обставин, за яких вирок визнається таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, відносить істотні суперечності, які містяться у висновках суду, викладених у вироку. Якщо висновок експерта буде визнано таким, що суперечить іншим матеріалам справи, може бути призначено повторну експертизу, яка доручається іншому експерту або групі експертів.

Закони виключеного третього та несуперечності відіграють дуже важливу роль у розв’язанні логічних задач, у чому можна буде переконатись пізніше.