ЗАКОНИ ЛОГІКИ ВИСЛОВЛЮВАНЬ

СПІВВІДНОШЕННЯ ЛОГІЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ЗАКОНІВ

Розглянемо питання про значення законів логіки для судового дослідження

Вимоги основних законів мають настільки важливе значення для судового пізнання, юридичної практики, дотримання законності, що вони спеціально закріплені у процесуальних законах і, отже, з вимог логічних перетворені на вимоги юридичні.

Логічні закони у сфері юридичного пізнання набувають форми правових норм. Це є однією з важливих умов, які забезпечують логічність судового дослідження, логічну сторону пізнання істини під час розслідуваний і розгляду судових справ.

Так, вимога закону тотожності, яка полягає а тому, що в процесі міркування про якийсь предмет ми маємо мислити саме цей предмет і не підміняти його іншим предметом думки, виражена і закріплена, наприклад, у cтатті основ кримінального судочинства, котра проголошує: «Розгляд справи у суді відбувається тільки щодо обвинувачуваних і лише з того обвинувачування, з якого вони віддані під суд». По-перше, юридичний закон не допускає розширення кола осіб під час розгляду справи в суді. По друге, суд пов’язаний рамками постанови про віддання під суд, і не має права виносячи вирок, виходити з цих рамок, «Суд»,— наголошується в постанові Президії Верховного Суду України у справі Д.,- не має права під час розгляду справи виходити за межі початкового обвинувачення без повернення справи на дослідування».

Із особливою силою підкреслюється законодавцем і судовою практикою необхідність дотримання під час розслідування і розгляду судових справ вимог закону суперечності. Так, КПК України, перелічуючи умови, за яких вирок визнається як такий, що не відповідає фактичним обставинам справи, виділяє, поряд з іншими, такі дві умови, безпосередньо пов’язані з логічним законом несуперечності; «...3) за наявністю суперечливих доказів, що мають суттєве значення для висновку суду, у вироку не вказано, на якій підставі суд врахував одні з цих доказів і відкинув інші; 4) якщо висновки суду, викладені у вироку, мають суттєві суперечності»

Докази, з яких роблять висновки у справі, повинні мати чітку систему фактів без якихось внутрішніх суперечностей. Наявність суперечностей у доказах руйнує їх, робить непридатними для обґрунтування висновків. Тому кримінальна справа може бути правильно розв'язана, у ній може бути встановлена об’єктивна істина лише за тієї неодмінної умови, що унаслідок дослідження всіх обставин справи та перевірки усіх доказів, суперечності між ними будуть усунені. Якщо ж суперечності в доказах у справі залишаються, то висновок слідства й суду щодо питання про подію злочину і про винність обвинувачуваного не може вважатися істинним.

Наявність суперечностей у показаннях свідка, потерпілого, обвинувачуваного засвідчує недоброякісність цих свідчень, і тому такі свідчення не можуть бути взяті за основу обвинувачування.

У відповідності до закону несуперечності у судовій справі за одним і тим же фактом не може бути двох протилежних висновків експертизи. Наявність суперечностей у висновках експертів виключає можливість визнати їх достовірними доказами. У кримінальних справах із використанням непрямих доказів версія у справі може бути визнана обґрунтованою лише за тієї умови, коли буде доведена хибність усіх інших можливих версій, які її заперечують.

Важливе значення у судовому дослідженні має дотримання закону виключеного третього. Суд має розв’язувати питання у судовій справі за формою «або—або». «Право знає тільки: «або — або». Суд нe може зробити висновки у справі, винести вирок або ухвалу без чіткої категоричної відповіді не запитання про те, чи мало місце діяння, у здійсненні якого обвинувачується підсудний, чи не мало, чи має це діяння склад злочину чи ні, чи винний підсудний у здійсненні цього злочину чи не винний і т.д.

Велике значення у судовому пізнанні надається закону достатньої підстави. Вимога чіткого обґрунтування будь-якої процесуальної дії, висновків слідства і суду у судовій практиці — це не просто й не тільки логічна вимога. Закріплена юридичним законом, вона перетворюється у юридичну вимогу, як неодмінне пізнання об’єктивної істини у судовій справі і дотримання законності.

Принцип обґрунтованості пронизує всі стадії розслідування й розгляду кримінальних справ, усе кримінальне й цивільне судочинство в цілому. Жодна процесуальна дія не може бути здійснена, жоден висновок органів слідства й суду не може вважатися достовірним, якщо відсутні достатні на те підстави. Так, кримінальна справа може бути порушена лише за наявності законних відстав. КПК України, називаючи підстави на порушення кримінальної справи, тим самим забороняє порушувати справи за голослівними заявами і здогадами.: «Справа може, бути порушена лише в тих випадках, коли існують достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину».

У випадку відсутності підстав до порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя відмовляють у порушенні кримінальної справи. Відмова у порушенні кримінальної справи також має бути обґрунтована. «За відсутності підстав до порушення кримінально ї справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою, а суд — ухвалою, відмовляє у порушенні кримінальної справи...» (КПК України).

Справжнє правосуддя не терпить голослівності. Кожен факт, який має значення для справи, кожна обставина розглядуваного злочину мають бути доведені і лише за умови їх доказу можуть бути взяті за основу судового вироку або ухвали. Обвинувальний вирок може бути винесений тільки за повного доведення події злочину і винності підсудного. «Вирок суду має бути законним і обґрунтованим» (КПК України).

Необґрунтований варок вважається незаконним. Суд в ухвалі має викласти не тільки свої висновки, але й пояснити, чому, на якій підставі він дійшов того, а не іншого висновку. За суперечності наявних у справі доказів суд не може довільно прийняти одні і відкинута інші, він має обґрунтувати, чому одні докази ним приймаються як достовірні, а інші відкидаються як неправильні. Виносячи виправдувальну ухвалу, суд має вказати, чому висунуте підсудному обвинувачення визнане неспроможним, чому відкинуто докази, на яких воно ґрунтувалося, чим заперечуються положення обвинувального висновку. Суд може відкинути обвинувачення і виправдати обвинувачуваного тільки назвавши підстави, через які він не визнає докази, на яких обвинувачення ґрунтується.

Велике значення вимозі обґрунтованості надається під час обвинувачування, віддачі під суд, під час касаційного перегляду присудів і ухвал тощо. Так, згідно з КПК України, особа може бути притягнута як обвинувачувана тільки «якщо в наявності достатньо доказів, які вказують на здійснення злочину певною особою…». Лише за наявністі достатніх підстав для розгляду справа у суді, суд виносить ухвалу про віддання обвинувачуваного під суд (КПК України). Присуд у касаційному порядку може бути відмінений або змінений тільки на підставі, зазначеній у законі (КПК України).

Дотримання вимог закону достатньої підстави має важливе значення також при оцінці свідчень свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта та інших джерел доказів. Так, «не можуть бути доказами повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме» (КПК України). Вирок суду, винесений на підставі таких заяв, є необґрунтованим і підлягає відміні. Не може бути взяте за основу обвинувачування і визнання обвинувачуваним своєї вини, якщо воно не підтверджене сукупністю наявних у справі доказів. Так само й голослівне заперечення підсудним своєї вини не може розглядатися як доказ його безвинності.

Вимога обґрунтування є однією з основних вимог при оцінці слідством і судом висновку експерта. Висновки експерта мають бути обґрунтованими і переконливими. Експерт у своєму висновку не просто висловлює своє судження, а має обґрунтувати його, послатися на конкретні факти, положення науки, за допомогою яких ним зроблено цей висновок. Висновок експерта має значення для слідства і суду тоді лише, коли він науково обґрунтований.

Розглянемо можливості використання логічних законів при кваліфікації злочинів.

Суть закону тотожності стосовно кваліфікації злочину полягає в тому; що, доводячи наявність в діянні того або іншого діянні складу злочину, необхідно точно знати всі ознаки цього складу, однозначно їх розуміти і постійно мати на увазі саме ці ознаки, а не які-небудь інші. В процесі кваліфікації слід строго дотримувати вимоги закону тотожності: не міняти предмет доведення, не змішувати різні поняття, не використовувати різні визначення одного і того ж поняття і тд.

Не дивлячись на очевидність вимог закону тотожності, його умови при кваліфікації злочинів нерідко порушуються. Ці порушення зводяться в основному до двох логічних помилок — підміни поняття і підміни тези.

Суть підміни поняття полягає в тому, що замість потрібного уживається інше, зовні схоже поняття. Найбільш типовим випадком підміни понять є довільне вживання деяких юридичних термінів, помилкове визначення понять. Особливу увагу необхідно приділяти висловлюванням свідків, потерпілих та інших осіб, що не мають юридичної підготовки і тому найчастіше допускають підміну правових понять. Так, гр-ка Н. у своїй заяві на ім'я начальника міліції просила притягти гр-на О. до кримінальної відповідальності за розбій, оскільки останній вихопив у неї з рук сумочку з грошима і втік. Тут не тільки викладена фактична сторона справи, але і зроблена спроба «кваліфікувати» скоєне. Очевидно, що у гр-ки Н. уявлення про поняття «розбій» хибне і не ґрунтується на законі, тому при розслідуванні кримінальної справи при кваліфікації злочинів необхідно перш за все об'єктивно встановити обставини вчиненого злочину, після чого роз'яснити зацікавленим особам значення окремих юридичних понять і відповідну кримінально-правову оцінку скоєного. В даному випадку дії винного слід було кваліфікувати як грабіж, а не розбійний напад, що тягне за собою і відповідні правові наслідки.

Іноді причиною підміни понять є деякі особливості мовного виразу, а саме вживання в міркуваннях омонімів і синонімів. Омоніми — це слова, однакові по звучанню, але різні по сенсу. Наприклад, «акт» — документ і «акт» - дія і т.д. Синоніми відображають певні відтінки властивостей предмету, тому при виборі слів-синонімів в процесі кваліфікації потрібно враховувати їх особливості. При офіційній кваліфікації злочинів помилки, пов'язані з вживанням омонімів і синонімів, практично не зустрічаються. Частіше вони допускаються в неофіційній кваліфікації, наприклад у висловлюваннях учасників розгляду справи.

Для виключення логічних помилок, пов'язаних з підміною поняття в процесі кваліфікації злочинів, необхідне точне з'ясування сенсу кримінально-правових понять, що є важливою передумовою правильної кваліфікації злочинів.

Підміна тези - логічна помилка в процесі доказу і спростування, коли доводиться або спростовується не висунуте положення, а інше, і висновок поширюється на це положення. В результаті такої помилки всі докази, що використовуються для обґрунтування висунутої тези, є або недостатніми, або такими, що не відносяться до предмету доведення. Наприклад, якщо в ході судового розгляду будується доведення вчинення гр-ном А. злочину, то і зібрані у справі докази повинні встановлювати або спростовувати факт скоєння злочину гр-ном А., але не іншою особою.

При кваліфікації предметом доведення є склад злочину, який встановлюється в діях конкретної особи, це те, що підлягає доведенню. В тому випадку, якщо слідчий в процесі кваліфікації, дослідження доказів допустить підміну тези, це призведе до юридичної помилки. Наприклад, якщо, почавши доводити наявність в діях посадовця складу привласнення чужого майна шляхом використання службового становища, фактично доводиться тільки зловживання посадовими повноваженнями і на цій підставі робиться висновок про доведеність розкрадання, то це буде типовим випадком підміни тези при кваліфікації.

Суть даної помилки полягає в тому, що, сформулювавши одну тезу, що підлягає доведенню, слідчий привів систему доказів, які фактично обґрунтовують іншу тезу.

Звернемось до закону несуперечності. Наприклад, думки: «Обвинувачений 21 квітня о 20 годині вчинив вбивство з хуліганських спонукань» і «Обвинувачений 21 квітня о 20 годин вчинив вбивство з корисливих мотивів» — протилежні. Очевидно, що одна з цих думок обов'язково помилкова, інша думка також може бути помилковою, але вона може виявитися й істинною. Якщо, наприклад, буде доведено, що у вказаний час обвинувачений вчинив вбивство не з хуліганських спонукань, то це не означає, що він вчинив його з корисливих мотивів. Закон несуперечності підказує, що злочин, можливо, був здійснений з інших мотивів, наприклад, з ревнощів. Таким чином, закон несуперечності дозволяє виявити суперечності в кваліфікації злочинів, її неповноту, однобічність.

Застосування закону несуперечності передбачає дотримання ряду умов. Головна з них в тому, що висловлювані думки повинні бути протилежними. Це означає, що одна з них повинна стверджувати щось одне, а друга думка — інше про одну і ту ж подію, узяту в одному і тому ж відношенні. Якщо подія узята в різних відношеннях, то закон несуперечності в цьому випадку не застосовний. Наприклад, неодноразове скоєння злочину може розглядатися як конструктивна ознака конкретного складу злочину або як обставина, що обтяжує покарання.

Немає суперечності в думках, які стосуються різних злочинів, різних ознак складів злочинів і т.д. Наприклад, при контрабанді і розкраданні поняття «крупний розмір» може виражатися різною грошовою сумою. У думках, передбачених, наприклад, статтями щодо контрабанди і розкрадання відносно змісту поняття «крупний розмір» немає суперечності, оскільки ці думки відносяться до різних злочинів.

Не містять суперечності думки про один предмет, що розглядається у різний час. Наприклад, немає суперечності в думках, в яких стверджується, що підсудний вчинив угін автомобіля без насильства і з насильством, небезпечним для життя, якщо йдеться про злочини, здійснені у різний час.

Закон несуперечності нерідко порушується в процесі збирання і оцінки доказів, що призводить до помилкової кваліфікації. Так, при розслідуванні кримінальної справи про неумисне заподіяння гр-ну М. тяжких ушкоджень слідчий зосередив свою увагу тільки на двох припущеннях, які в тому або іншому ступені підтверджувалися зібраними у справі доказами. Відповідно до першого винний Д. заподіяв М. тяжкі тілесні ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, друга, протилежна, думка щодо кваліфікації зводилася до того, що Д. вчинив замах на вбивство. Проте дві протилежні думки про один і той же об'єкт, узятий в один і той же час, в одному місці і відношенні, не можуть бути одночасно істинними. Керуючись цим положенням, слідчий встановив, що у момент скоєння злочину Д. не знаходився в стані сильного душевного хвилювання, і на цій підставі дійшов висновку, що Д. вчинив замах на вбивство. Помилка слідчого полягала в тому, що, правильно виключивши одну з протилежних думок, він не врахував, що друга думка по своєму характеру може бути як істинною, так і хибною, і не досліджував третю можливість кваліфікації дій винного, наприклад, як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Правильне використання закону несуперечності в процесі кваліфікації злочинів дозволяє усунути суперечності в зібраних у справі доказах, покладених в основу кваліфікації, правильно оцінити протилежні думки і зрештою дати вірну кримінально-правову оцінку скоєному.

Закон виключеного третього каже: дві думки, що суперечать, не можуть бути одночасно хибними, одне з них обов'язково істинне, інше -хибна, третя думка виключена.

Перейдемо до його аналізу. Наприклад, думці: «Рішення суду засноване на законі» суперечить думка: «Рішення суду не засноване на законі». Тут немає місця третій думці, які-небудь інші варіанти думок за даних обставин виключені.

Багато положень кримінального закону сформульовані за принципом закону виключеного третього. Так, відповідно до ККУ, кримінальній відповідальності підлягає тільки особа, винна в скоєнні злочину, тобто така, яка умисно чи через необережність вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. З погляду закону виключеного третього це положення означає: або буде встановлена винність особи в здійсненні передбаченого законом суспільно небезпечного діяння, або підстави кримінальної відповідальності відсутні. В процесі кваліфікації злочинів закон виключеного третього націлює на пошук відповіді на питання: чи містять дії винного склад даного злочину, чи ні? Фактично процес кваліфікації злочинів складається з послідовного застосування закону виключеного третього на кожному етапі кваліфікації: є дана особа суб'єктом даного злочину чи ні. здійснено злочин умисно чи ні, здійснено було посягання на власність чи ні і т.д.? За цим законом будується, як бачимо, програма кваліфікації злочинів. На відміну від закону несуперечності, тут немає місця третьому рішенню, іншій кваліфікації. Закон виключеного третього уточнює, конкретизує положення закону несуперечності, він також вимагає послідовності і несуперечності мислення при кваліфікації злочинів, проте на відміну від останнього застосовується тільки до суперечливих думок. Дві думки називаються суперечливими, якщо в одній з них щось стверджується про який-небудь предмет, а в другій те ж саме заперечується про той же предмет, узятий в тому ж часі і відношенні, і третя думка неможлива. На відміну від суперечливих думок протилежні думки допускають наявність третьої думки. Можна сказати, що коли закон несуперечності дозволяє лише обмежити кількість можливих рішень (вибрати чи відкинути одне з них, маючи на увазі, що решта підлягає подальшій перевірці), то закон виключеного третього дозволяє ухвалити остаточне рішення, бо одне з двох обов'язково істинне і третє неможливе.

Закон виключеного третього має велике значення в правозастосовчій діяльності. У юридичних рішеннях, використовуючи формулу «або — або», доводиться шукати чіткі й недвозначні рішення. Наприклад, від рішення питання, є дана особа суб'єктом посадового злочину чи ні, часто залежить, чи буде скоєне кваліфіковане як посадовий чи як загальнокримінальний злочин.

Природно, що сам по собі закон виключеного третього не може «підказати», яка з двох суперечливих думок істинна, а яка хибна. Тут потрібна практична перевірка кожної думки. Закон лише ставить перед необхідністю дати чітку відповідь, зробити правильний вибір між двома суперечливими думками щодо кваліфікації скоєного. Але для цього необхідно, щоб, відповіді носили дійсно суперечливий характер.

Нарешті, розглянемо закон достатньої підстави. Одна з найважливіших властивостей логічного мислення - його обґрунтованість. Юридичне рішення, зокрема щодо кваліфікації злочину, вимагає обґрунтування, доказів. Вирішуючи цю задачу, суддя, слідчий в своїй діяльності використовують одержані у справі фактичні дані, а також кримінальний закон, наукові положення теорії кримінального права, керівні роз'яснення Пленумів Верховного Суду України, досвід судової практики.

Закон достатньої підстави формулює в найзагальнішому вигляді вимогу обґрунтованості. Питання ж про те, які аргументи, докази повинні бути покладені в основу рішень, виробляє правова наука і практика.

У кримінальному судочинстві закон достатньої підстави має принципове значення, оскільки безпосередньо пов'язаний з обгрунтованістю кримінальної відповідальності; тому він одержав юридичне закріплення в кримінально-процесуальному законі. Дотримання кримінально-процесуальних норм є гарантією того, що рішення у кримінальній справі, у тому числі і щодо кваліфікації злочинів, будуть достатньо обгрунтованими. Так, КПК України зобов'язує суд, прокурора, слідчого і особу, що проводить дізнання, вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Вирок суду повинен бути законним і обгрунтованим; якщо не доведено участь підсудного в здійсненні злочину, ухвалюється виправдувальний вирок.

Закон достатньої підстави повинен строго дотримуватися на всіх етапах кваліфікації скоєного: при встановленні фактичних обставин справи, виділенні юридично значущих ознак, визначенні всіх можливих варіантів кваліфікації за даних обставин, встановленні групи суміжних складів злочинів і, нарешті, обгрунтуванні конкретного складу злочину. Посилання на недостовірні дані на будь-якому етапі може призвести зрештою до помилки. Так, Н. звинувачувався в здійсненні зухвалих хуліганських дій. Слідчий направив справу в суд, всебічно не перевіривши психічний стан Н. у момент скоєння злочину, тобто порушивши закон достатньої підстави. В ході судового розгляду була проведена судово-психіатрична експертиза, на підставі якої суд дійшов обгрунтованого висновку, що у момент здійснення суспільно небезпечного діяння Н. знаходився в стані неосудності і кримінальної відповідальності не підлягає. Правильне застосування судом закону достатньої підстави дозволило уникнути серйозної юридичної помилки.

Творчому застосуванню закону достатньої підстави в практичній діяльності юриста сприяє добре знання нормативного матеріалу, теоретичних положень і судової практики.

Логічні закони в процесі юридичного аналізу використовуються в системній єдності, вони застосовуються в тісному взаємозв'язку, в своїй сукупності охоплюють всі сторони розумової діяльності юриста. Дотримання цих законів в практичній діяльності сприяє отриманню несуперечливих, обґрунтованих висновків у справі, спрямованих на правильну юридичну оцінку подій, на встановлення істини.

На закінчення треба ще раз підкреслити, що всі розглянуті принципи і закони логіки складають фундамент професійного мислення працівника правоохоронних органів.