ЛОГІКА ПОБУДОВИ ТА ПЕРЕВІРКИ ВЕРСІЙ

  1. Вступ.
  2. Логічна характеристика версії як форми гіпотетичного знання.
  3. Визначення набору версій через приведення до диз’юнктивної нормальної форми.
  4. Індуктивні методи встановлення причинних зв’язків.
  5. Верифікація та фальсифікація версій: логічна спільність з аргументацією наукових гіпотез і особливості юридичного доведення.
  6. Висновки.

ІНДУКТИВНІ МЕТОДИ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРИЧИННИХ ЗВ’ЯЗКІВ

У більшості випадків при виробленні версій по справі доводиться стикатися з необхідністю виявлення залежності причина-наслідок між різними обставинами справи.

У загальному смислі причину можна визначити як явище, дія якого викликає інше явище (наслідок). Проте між причиною і наслідком далеко не завжди має місце однозначний зв’язок. Мається на увазі те, що одна й та ж причина у різних умовах тягне за собою наслідки, що відрізняються один від одного; у свою чергу, один і той же наслідок може бути викликаний різними причинами, а іноді й сукупністю причин.

Отже, причинні зв’язки між причинами і явищами завжди супроводжуються безліччю інших зв’язків, зокрема тими обставинами, які забезпечують їх реалізацію. Все це ускладнює процес встановлення причинних зв’язків між явищами.

Існує п’ять індуктивних методів виявлення причинних зв’язків між явищами, які дозволяють з певним ступенем вірогідності вичленити причинні залежності з цілісної сукупності складних факторів. До таких методів входять: метод єдиної подібності, метод єдиної відмінності, поєднаний метод подібності та відмінності, метод супутніх змін, метод залишків.

Метод єдиної подібності.

Основою даного методу є порівняння випадків, коли за різних умов спостерігається явище, яке нас цікавить. При цьому таке порівняння проводиться з метою виявлення певних загальних обставин, що передують результату, який очікують. Якщо в кожному з певної множини випадків одному і тому ж результату передує одна і та ж (загальна для всіх випадків, які спостерігають) обставина (поряд з іншими, які відрізняються від останньої), то робиться ймовірний висновок про наявність між цією обставиною та результатом залежності причина-наслідок.

Висновок, який отримують має проблематичний характер, оскільки ми не можемо бути впевнені, що цей наслідок має єдину причину (він може бути викликаний також якими-небудь іншими факторами, у крайньому разі один з яких був присутній у кожному з досліджуваних явищ). Крім того, вся сукупна множина відомих нам обставин виникнення саме цього результату може бути лише множиною супутніх явищ, тоді як істинна його причина, можливо, знаходиться за межами нашого спостереження.

Отже, якщо певна обставина постійно передує досліджуваному явищу при несталості всіх інших обставин, то ймовірно, що саме вона є причиною явища.

Наприклад, в одному з кафе міста сталися три випадки отруєння людей, які там обідали. При цьому стало відомо, що відвідувач кафе Анофрієв споживав першу, другу і третю страви; відвідувач Боруля – другу і третю; а відвідувач Войтович – лише другу:

1. За умов 1, 2, 3 мало місце отруєння.

2. За умов 2, 3 мало місце отруєння.

3. За умови 2 мало місце отруєння.

Отже, найбільш імовірно, що саме умова 2 (друга страва) була причиною отруєння.

Схема методу:

1. АВС → а.

2. АВD → а.

3. ACD → а.

Отже, причиною явища а є обставина А.

У складних умовах причиною досліджуваного явища може у дійсності виявитися не яка-небудь одна, а цілий комплекс обставин (причому іноді такий комплекс обставин може припускати варіації у своїх складових елементах). Все це утрудняє визначення безпосередньої причини та породжує необхідність у доповненні дослідження іншими методами.

Метод єдиної відмінності.

Якщо метод єдиної подібності застосовується лише до тих випадків, у яких спостерігається загальний результат, то метод єдиної відмінності застосовується тоді, коли явище, що нас цікавить в одних умовах має місце, а в інших – які відрізняються від перших лише відсутністю одного фактора - не має. Відповідно всі досліджувані обставини поділяються на дві групи: 1) об’єднання випадків, після яких результат, який нас цікавить, спостерігається; 2) об’єднання випадків, які не призводять до очікуваного результату.

Якщо певна обставина наявна тоді, коли настає досліджуване явище, і відсутня тоді, коли це явище не настає (а все інше залишається незмінним), то ця обставина і є ймовірною причиною цього явища.

Наприклад: двоє людей пообідали в одному з кафе міста. Причому, та людина, що споживала першу, другу і третю страви, отруїлася, а друга, яка споживала лише першу і третю страви, залишилася здоровою.

1. За умов 1, 2, 3 мало місце отруєння.

2. За умов 1, 3 отруєння не було.

Отже, найімовірніше, що причиною отруєння була умова 2 (друга страва).

Схема методу:

АВС → а.

ВС → -.

Отже, обставина А є причиною явища а.

Перевага даного методу полягає в тому, що його застосування пов’язано з активним експериментальним моделюванням умов, які передують появі того або іншого результату (тоді як при реалізації методу єдиної подібності ми в основному пасивно реєструємо обставини явища, яке здійснилося в природних умовах). Це, безумовно, сприяє підвищенню ступеня вірогідності висновку. Проте, висновок тут як і раніше має імовірнісний характер. По-перше, тому, що відсутність результату, який шукаємо, при виключенні одного з факторів, ще не дозволяє повністю виключити інші фактори з множини можливих причин даного результату, тому що останній може бути наслідком саме збігу (комплексу) обставин. По-друге, проблематичність висновку при цьому методі обумовлена відсутністю упевненості, що ми дослідили множину всіх можливих факторів, які передують результату, що нас цікавить. Тому, навіть якщо з’являються підстави виключення подібних обставин, крім однієї – що відрізняє результативний випадок від нерезультативного, тоді не виключена можливість наявності у першому випадку невідомої нам причини досліджуваного явища та її відсутності у другому випадку.

З метою послаблення зазначених факторів проблематичності індуктивного висновку удаються до комплексного застосування методу подібності та методу відмінності. Така комбінація значно підвищує ступінь надійності висновку, оскільки при цьому об’єднуються достоїнства обох методів.

Поєднаний метод подібності і відмінності.

Якщо два чи більше випадків, коли виникає досліджуване явище, подібні лише однією обставиною, яка передувала виникненню цього явища, а два чи більше випадків, коли це явище не виникає, відрізняються тільки тим, що ця обставина була відсутньою, то ця обставина, ймовірно, і є причиною досліджуваного явища

Наприклад, в одному з кафе міста обідали четверо людей. При цьому троє з них отруїлися, а четвертий, який сидів з ними за одним столом, залишився здоровим. Стало відомо, що відвідувач цього кафе Сидоров споживав першу, другу і третю страви; відвідувач Іванов – другу і третю; відвідувач Колосов – лише другу; відвідувач Дерюгін – першу і третю. З’ясувавши, що перші три відвідувачі зазнали отруєння, а четвертий залишився здоровим, можна зробити висновок, що саме друга страва була причиною отруєння. Це пояснюється, по-перше, тим, що єдиною подібною обставиною для всіх, хто зазнав отруєння, було споживання ними другої страви, а по-друге – єдиною обставиною, якою відрізнялася людина, яка залишилася здоровою, від усіх інших, було те, що вона не споживала другої страви.

Схема методу:

АВС → а.

АВ → а.

А → а.

ВС → -.

Отже, обставина А є причиною явища а.

Метод супутніх змін.

Цей метод ефективний у випадках наявності однозначного зв’язку між причиною та наслідком. Виявити причину досліджуваного явища можна не лише за наявністю чи відсутністю її серед інших обставин, які передували виникненню цього явища, а й за тими, які відбуваються в наслідку, під впливом змін у причині.

Якщо зі зміною однієї з обставин, що передують виникненню досліджуваного явища, змінюється і саме явище, то, ймовірно, що саме ця обставина є причиною виникнення цього явища.

Схема методу:

АВСD → abc.

BC → bc.

А є причиною а.

Цей метод має широке науково-пізнавальне застосування для установлення кореляції різних величин та процесів. У слідчій практиці він частіше за все використовується для уточнення деяких обставин справи. Наприклад, моделюючи картину злочину у процесі слідчого експерименту, можна шляхом варіацій зросту ймовірного злочинця, його фізичних можливостей тощо (при незмінності інших деталей) вивести найбільш наближені до реальних характеристик злочину елементи версії. При цьому погрішність наших припущень буде прямо пропорційною ступеню відмінності слідчо-експериментального результату від зафіксованого результату самого злочину. Таким чином, доводячи емпіричним шляхом відношення слідчо-експериментального результату та зафіксованого результату самого злочину до максимально можливої тотожності, ми тим самим максимально підвищуємо ймовірність припущень, які висуваємо.

Метод залишків.

Цей індуктивний метод передбачає встановлення причинного зв’язку між певною частиною складного комплексу обставин та частиною складного результату при умові, що між іншими їх частинами даний зв’язок встановлений раніше. Якщо існують обставини АВС, спостерігаються їх дії abc, і відомо, що обставина В є причиною b, обставина С – причиною с, а причина а невідома, то в даному разі, виключивши обставини В і С, які породжують явища b і с, робиться припущення, що А є причиною а.

Схема методу:

АВС → abc

BC → bc

А є причиною а.

Якщо дві чи більше сукупних причин породжують стільки ж сукупних явищ (наслідків) і відомо, що частина цих причин породжує відповідну частину явищ, то залишкова причина, ймовірно, породжує останню частину явищ.

Метод залишків часто застосовується при побудові слідчих версій. Наприклад, якщо відомо, що затримані А, В, і С є співучасниками злочину, при цьому встановлено, що результати дій А та В обмежуються наслідками X та Y, які виявлені, тоді, оскільки множина результатів діяльності даної злочинної групи містить ще елемент Z, імовірно, причиною останнього є діяльність С. Ймовірність отриманого наслідку обумовлена вже тією обставиною, що ми не маємо достатнього обгрунтування засновку про обмеженість кола учасників цієї злочинної групи трьома указаними особами.

Метод залишків змістовно доповнює метод відмінності, тому що у процесі його застосування ми вже не обмежуємося констатацією наявності або відсутності контрольного результату, а вписуємо його у цілісну картину наслідків. Ця обставина значно підвищує надійність висновку.

Таким чином, розглянуті індуктивні методи реконструкції можливих причин досліджуваних явищ забезпечують, як правило, імовірнісні висновки. У логічному смислі це означає, по-перше, що гіпотетична причина результату, який нас цікавить, може бути лише однією з можливих підстав останнього, але не єдиною; по-друге, що сам умовний зв’язок між нашим припущенням та зафіксованим наслідком не обов’язково є необхідним (він також може виявитися випадковим). Про достовірність висунутої версії можна говорити лише при умові встановлення однозначної залежності між даною версією та фактами, які вона пояснює. У цьому випадку повинні бути в наявному вигляді достатні підстави виключення всіх інших (альтернативних) пояснень. Якщо є такі підстави вивід трансформується з індуктивного у дедуктивний.