ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ ТА ЇЇ ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

НАРИС ІСТОРІЇ ЛОГІКИ

Логіка має довгу і багату історію.

Виникненню логіки як теорії передувала практика мислення, що йде вглиб тисячоліть. З розвитком трудової, матеріально-виробничої діяльності людей йшло поступове вдосконалення і розвиток їх розумових здібностей, перш за все здібності до абстракції і висновку. А це рано чи пізно, але неминуче повинно було привести до того, що об'єктом дослідження стало саме мислення з його формами і законами.

Окремі логічні проблеми виникають перед людиною вже понад 2,5 тис. років тому — спочатку в Стародавній Індії і Стародавньому Китаї. Потім вони одержують повнішу розробку в Стародавній Греції і Римі. Лише поступово складається більш-менш струнка система логічних знань, оформляється самостійна наука.

Основні причини виникнення логіки такі. Перша – зародження і первинний розвиток наук, насамперед астрономії та математики. Цей процес відноситься до VI ст. до н.е. і одержує якнайповніший розвиток в Стародавній Греції. Народжуючись в боротьбі з міфологією і релігією, наука грунтувалася на теоретичному мисленні, що припускає висновки і докази. Звідси — необхідність дослідження природи самого мислення як засобів пізнання.

Логіка і виникла перш за все як спроба виявити і обгрунтувати ті вимоги, яким повинне задовольняти наукове мислення, щоб його результати відповідали дійсності.

Інша, мабуть, ще важливіша причина, що особливо корисно знати юристам, — це розвиток ораторського мистецтва, особливо судового.

Крім політичних і урочистих промов розвитку красномовства особливо сприяли судові справи.

За свідченням Цицерона, Греція «справді палала пристрастю до красномовства і довгий час ним славилася...». Не випадково, що саме Стародавня Греція стала батьківщиною логіки як науки. Природно також, що сам термін «логіка» старогрецького походження.

Засновником логіки — або, як іноді кажуть, «батьком логіки» — прийнято вважати найбільшого давньогрецького філософа і вченого-енциклопедиста Арістотеля (384—322 рр. до н. е.). Арістотелю належить ряд трактатів з логіки, об'єднаних пізніше під назвою «Органон» .

У фокусі всіх його логічних роздумів — теорія вивідного знання — дедуктивних умовиводів і доведення. Вона розроблена з такою глибиною і ретельністю, що пройшла крізь товщу сторіч і в основному зберегла своє значення до наших днів. Арістотель дав також класифікацію категорій — найбільш загальних понять, він сформулював три фундаментальні закони правильного мислення — закон тотожності, закон несуперечності та закон виключеного третього. Логічне вчення Арістотеля величне тим, що у зародку містить, по суті, всі пізніші розділи, напрями і типи логіки - індуктивної, символічної, діалектичної. Щоправда, сам Арістотель називав створену ним науку не «логікою», а «аналітикою», хоч і використовував термін «логічне». Сам же термін «логіка» увійшов до наукового обігу дещо пізніше, в III ст. до н.е.

Логіка одержала подальший розвиток як в Греції, так і в інших країнах, причому і на Заході і на Сході. Цей розвиток викликався, з одного боку, безперервним вдосконаленням і збагаченням практики мислення (у якому все більшу частку складало наукове пізнання), а з іншою — все більш глибоким проникненням в суть розумових процесів. А виявлялося воно не тільки у все повнішому і точнішому тлумаченні кола проблем, що склався, але і в послідовному розширенні предмета логіки за рахунок висунення і аналізу все нових її проблем.

В середні віки великий суспільний резонанс дістала проблема загальних понять — «універсалій». Суперечка про них розтягнулася на сторіччя і зробила помітний вплив на подальший розвиток логіки. Проте в цілому арістотелівська логіка придбала схоластичний, відірваний від життя і науки характер.

В епоху Відродження логіка переживала справжню кризу. Вона розцінювалася як логіка «штучного мислення», заснованого на вірі, якому протиставлялося природне мислення, що базується на інтуїції і уяві.

Новий, вищий етап в розвитку логіки починається з XVII ст.. Цей етап органічно пов'язаний із створенням в її рамках разом з дедуктивною логікою логіки індуктивної, в якій знайшли відображення процеси отримання загальних знань на основі емпіричного матеріалу, що все більш накопичувався. Потреба в отриманні таких знань якнайповніше усвідомив і виразив в своїх працях видатний англійський філософ і природодослідник Ф. Бекон (1561—1626). Він і став родоначальником індуктивної лоНаче на противагу старому «Органону» Арістотеля Бекон написав «Новий Органон...», де і виклав індуктивну логіку, яку він розцінював як «мистецтво відкриття».

Величезна заслуга Бекона полягає у створенні вчення про індукцію. Воно стало доповненням попередньої логіки, оскільки сприяло розвитку теорії виводу.

Індуктивна логіка була пізніше систематизована і розвинена англійським філософом і ученим Дж. Ст. Міллем (1806—1873).

Потреби наукового пізнання не тільки в індуктивному, але і в дедуктивному методі в ХVII ст. якнайповніші утілив французький філософ і учений Р. Декарт (1596—1650). У своїй головній праці «Міркування про метод...», ґрунтуючись на даних перш за все математики, він підкреслював значення раціональної дедукції як основного методу наукового пізнання.

Послідовники Декарта з монастиря в Пор-Роялі А. Арно і П. Ніколь створили працю «Логіка, або Мистецтво мислити». Вона здобула популярність як «Логіка Пор-Рояля» і довгий час використовувалася як підручник. У ньому автори вийшли далеко за межі традиційної логіки і приділили головну увагу методології наукового пізнань, логіці відкриттів. Логіка розглядалася ними як пізнавальне знаряддя всіх наук. Створення подібних «розширених логік» стало характерним у XIX—XX ст.

Справжню революцію в логічних дослідженнях викликало створення в другій половині XIX ст. математичної логіки, яка одержала ще назву символічної і започаткувала новий, сучасний етап в розвитку логіки.

Зародки цієї логіки простежуються вже у Арістотеля, а також у його послідовників у вигляді елементів логіки предикатів і теорії модальних виводів, а також логіки висловлювань. Проте систематична розробка її проблем відноситься до набагато пізнішого часу.

Видатний німецький філософ і математик Г. Ляйбніц (1646—1716) став, по суті, фундатором математичної (символічної) логіки. Він прагнув винайти універсальну символічну мову, за допомогою якої можна було б раціоналізувати будь-яку емпіричну науку. Нове знання, на його думку, буде результатом логічної калькуляції — числення.

Ідеї Лйбніца одержали серйозний розвиток з другої половини XIX ст..

Великий внесок у розвиток математичної (символічної) логіки зробили англійський вчений, математик і логік Дж. Буль (1815—1864), німецький логік і математик Г. Фреге (1848—-1925), англійські вчені Б. Рассел (1872— 1970) і А. Уайтхед (1861—1947) та інші математики й логіки.

Так відкрився новий, сучасний етап в розвитку логічних досліджень. Мабуть, найбільш важлива і характерна особливість цього етапу полягає в розробці і використанні нових методів рішення традиційних логічних проблем. Це розробка і застосування штучної, так званої формалізованої мови — мови символів, тобто буквених та інших знаків (звідси і найбільш загальне найменування сучасної логіки — «символічна»).

Розрізняють два види логічних числень: числення висловоювань і числення предикатів. При першому допускається абстрагування від внутрішньої, понятійної структури суджень, а при другому ця структура враховується і відповідно символічна мова збагачується, доповнюється новими знаками.

Значення символічних мов у логіці важко переоцінити. Г. Фреге порівнював її із значенням телескопа і мікроскопа. А німецький філософ Р. Клаус (1912—1974) вважав, що створення формалізованої мови мало для теорії логічного виводу таке ж значення, яке у сфері виробництва мав перехід від ручної праці до машинної. Виникаючи на основі традиційної формальної логіки, символічна логіка, з одного боку, уточнює, заглиблює і узагальнює колишні уявлення про логічні закони і форми, особливо в теорії виводу, а з іншою —дедалі сильніше розширює і збагачує логічну проблематику.

Особливо рельєфно це виявилося в створенні так званих «некласичних логік»: інтуїціоністської, модальної, імовірнісної та інших. І цей процес продовжується дотепер.

Сучасна логіка – складна і високорозвинена система знань. Вона включає безліч напрямів, окремих, відносно самостійних «логік», що все більш повно виражають запити практики і що кінець-кінцем відображають розмаїття і складність навколишнього світу, єдність і розмаїття самого мислення про цей світ.

Символічна логіка знаходить дедалі ширше застосування в інших науках — не тільки в математиці, але й у фізиці, біології, кібернетиці, економіці, лінгвістиці тощо. Вона приводить до виникнення нових галузей знань (наприклад, метаматематики). Особливо вражаюча і наочна роль сучасної логіки у сфері виробництва. Відкриваючи можливість наче автоматизувати процес міркувань, вона дозволяє передати деякі функції мислення технічним пристроям. Її результати знаходять дедалі ширше застосування в техніці: при створенні релейно-контактних схем, комп’ютерів, інформаційно-логічних систем тощо. За образним виразом одного з учених, сучасна логіка — це не тільки «інструмент» точної думки, але і «думка» точного інструменту, електронного автомата.

Спеціально відзначимо, що досягнення сучасної логіки використовуються і в правовій сфері. Так, у криміналістиці на різних етапах дослідження проводиться логіко-математична обробка зібраної інформації.

Зростаючі потреби науково-технічного прогресу обумовлюють подальший інтенсивний розвиток сучасної логіки.