ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ ТА ЇЇ ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

МИСЛЕННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ВИВЧЕННЯ ЛОГІКИ

Пізнання є відображенням у свідомості людини навколишнього світу. Взаємодіючи у своїй практичній діяльності зі світом, людина пізнає різні його аспекти, відкриває закони розвитку природи і суспільства.

Основою пізнавального процесу є чуттєве пізнання. Проте у відчуттях об`єкт тільки даний, але ще не пізнаний. Чуттєве пізнання завжди локалізоване у просторі і часі. Воно неспроможне відділити істотне від неістотного, закономірне від випадкового і тому саме по собі не дає можливості осягти суть речей. Це зумовлює необхідність абстрактного мислення.

Вираз «абстрактне мислення» пов'язаний з терміном «абстракція», який означає, що від усіх неістотних і випадкових аспектів об`єкта відволікаються і виділяють ті його аспекти, які в даному відношенні є істотними і необхідними. Так, геометрія, розглядаючи просторові форми тіла, залишає осторонь їх речовинний склад, колір тощо. Абстрактне мислення є вищою формою пізнання об`єктивного світу.

Мислення людини – опосередковане й узагальнене відображення реальності. У мисленні людина виходить далеко за межі чуттєвого досвіду і шляхом умовиводів дізнається про те, що вона не змогла б ані відчути, ані уявити. Наприклад, швидкість світла у вакуумі (300 000 кілометрів на секунду) ми неспроможні навіть уявити. Проте існування такої швидкості, знайденої за допомогою умовиводів, беззаперечне.

Через ці причини розвиток науки є розвитком методів наукового мислення. Історія науки свідчить, що пізнання у своїх вирішальних поворотах, пов`язаних із фундаментальними відкриттями, завжди змушене було переходити межу раніше мислено допустимого, створювати нові методи мислення.

Розслідування злочинів також можна розглядати як різновид пізнавального процесу. Злочинне діяння, що існує незалежно від свідомості представника держави, який розслідує злочин, стає предметом пізнавальної діяльності цього останнього. Особливість розслідування полягає в тому, що пізнання фактів реальної дійсності здійснюється в цій діяльності у формі доведення. Доведення – це процес збирання, перевірки та оцінки доказів, і встановлення за їх допомогою всіх фактів, обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Проте якою б істотною не була специфіка доведення, вона є різновидом пізнання, оскільки його мета полягає в тому, щоб встановити істину.

Мислення відіграє величезну роль у розкритті злочинів. Його специфіка така, що працівники органів внутрішніх справ, які провадять розслідування, не мають можливості безпосередньо спостерігати подію злочину (бо тоді вони були б свідками). Треба відновити картину злочину на основі тих слідів, які він залишив у пам`яті людей та на навколишніх предметах, І роль мислення тут важко переоцінити. В цілому можна сказати, що у боротьбі працівника органів внутрішніх справ із злочинцем перемагає той, хто розумніший. Варто відзначити, що мислення необхідне і для ретельного аналізу оперативної обстановки на території обслуговування, який, мабуть, є найслабкішим місцем у роботі дільничних та розшуку.

Розвинене мислення справляє на нас сильне враження. Ми захоплюємося мудрістю людей, які створюють закони i здатні спрямувати суспільне життя шляхом прогресу. Незабутнє враження справляють судові промови видатних юристів. Вони є взірцями майстерного володіння словом, яке поєднується з правильною підготовкою промови, умілим використанням та витонченим аналізом доказів і обставин справи. На роботу до правоохоронних органів треба підбирати таких людей, котрі, поряд з іншими позитивними рисами, володіють логічним мисленням.

Правове, чи соціально-правове мислення має свою специфіку. Воно являє собою інтелектуальну діяльність, яка полягає у розв’язанні задач, пов’язаних з використанням правових засобів і правових аргументів. Мислення стає правовим, якщо воно: по-перше, спрямоване на реалізацію права з використанням можливостей права; по-друге, якщо для досягнення поставленої мети використовуються правові засоби; і, по-третє, якщо при вирішенні задач, які виникають, враховуються закономірності та властивості права, включаючи дотримання деяких загальнообов’язкових правил. Правове мислення відображає сутність та закономірності функціонування права і правової системи, націлене за своєю природою на здійснення професійної юридичної діяльності.

Ми зараз докладно розглянемо питання про те, що таке мислення взагалі.

По-перше, мислення є природною здатністю людини. I так само, як будь-яка інша здатність, вона може вдосконалюватись за допомогою тренування. Саме завдяки такому тренуванню в процесі життя і розвиває своє логічне мислення більшість людей. При цьому вони навіть не помічають, що мислення має певні внутрішні закони. Один із героїв комедії Мольєра «Міщанин у дворянстві» лише випадково виявив, що все життя говорив прозою. Так і з нашою стихійною здатністю мислити. Можна постійно застосовувати закони мислення – і досить вміло – та разом з цим не мати чіткого уявлення про жоден з них.

Це стихійне мислення спирається на так звану логічну інтуїцію. Вона є своєрідним почуттям, що підказує людині, як уникнути логічних помилок і правильно побудувати міркування. Проте для цих навичок мислення притаманні безсистемність, неповнота і неточність. Нещодавно у Німеччині було викрито шахрая, який набув значний капітал, продаючи легковірним людям таблетки від ... глупоти. Попит на них був досить великим, і це свідчить, що чимало людей вважають свій природний інтелект недостатнім.

Отже, мислення треба вдосконалювати. Це істотна практична потреба. Яким же чином підняти інтелект на якісно вищий рівень? Звичайно, медикаменти тут безсилі. Але людство відкрило ще один шлях розвитку інтелекту, окрім тренування, і активно його використовує.

Річ у тім, що мислення, тобто рух думки до істини, побудова правильного міркування справді підпорядковане певним законам, оскільки це природний процес. Вивчивши ці закони, можна свідомо здійснювати процес мислення і в такий спосіб підвищити його ефективність. Люди усвідомили ефективність цього шляху ще на світанку цивілізації, і весь колосальний досвід людства підтверджує, що він (цей шлях) дозволяє принципово покращати якість інтелекту. Дослідження мислення у даному напрямку ще у глибоку давнину привели до утворення самостійної науки – логіки.

Свідома побудова міркувань у відповідності до законів правильного мислення – в цілому значно швидший і надійніший спосіб досягнення істини, ніж логічна інтуїція. Адже інтуїція може підвести, необхідно мати можливість перевірити її. Для цього треба вивчати логіку. Але слід попередити, що саме по собі знайомство із правилами логіки не вирішує питання, і свідоме їх застосування може викликати спершу значні труднощі. Відчутного покращання якості інтелекту при вивченні логіки можна досягти лише тоді, коли з`явиться певний досвід свідомого використання її положень.

Логічну інтуїцію та знання логічних законів не варто протиставляти одне одному. Ці знання – спосіб перевірки та розвитку інтуїції, воно в кінцевому рахунку покликане піднести логічну інтуїцію на якісно вищий рівень і таким чином полегшити розв`язання завдань, що стоять перед людиною.

Відзначимо, що логіка – не єдина наука про мислення. Мислення є дуже цікавим і разом з тим складним процесом. Людський мозок – найскладніша з усіх відомих нам систем. Він складається з величезної кількості нейронів – 15 мільярдів (деякі вчені називають число до 30 мільярдів). Причому кожний нейрон має 3600 зв`язків з іншими нейронами. Тому загальна кількість станів мозку сягає гігантської величини. Це число, за підрахунками вчених, є найбільшим реальним числом, яке відоме науці. Воно перевищує навіть кількість елементарних часток у тій частині всесвіту, що її спроможне досліджувати сучасне природознавство. Тому мислення вивчається цілою низкою наук – філософією, фізіологією, генетикою, кібернетикою, психологією тощо.

Однак поза межами поля зору цих наук залишається питання про те, як за допомогою мислення досягти істинного знання. Питання про істину – одне з найфундаментальніших, що їх ставить перед собою людина.

Саме закони досягнення істини є предметом дослідження логіки. Це, звичайно, не означає, що інші науки взагалі не цікавляться, до яких пізнавальних результатів приводить процес мислення: до істинних чи хибних. Але проблема істинності думки – це спеціальне питання тільки логіки.

Яким же чином логіка може вивчати мислення? Адже воно не існує і не може функціонувати саме по собі. Мислення виражається і об`єктивується лише у мові.

Мова — це знакова система, яка слугує засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.

Вчення про мову як знакову систему розробляли багато видатних філософів, логіків, мовознавців (лінгвістів). У XX ст. сформувалася особлива наука (теорія) про знаки та мову як знакову систему — семіотика. Засновниками семіотики як науки були американські вчені Ч.Пірс і Ч.Морріс.

Основним терміном у семіотиці є "знак". Знак — це певний емпіричний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і постає як представник іншого об'єкту, коли використовується для того, щоб вказати на нього. Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними.

У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні. Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на знаки-копії, знаки-ознаки (прикмети), знаки-символи. Знаки-копії об'єднуються за принципом схожості, подібності предмета та його позначення. Приклади знаків-копій: відображення у дзеркалі, фотографії, відбитки пальців, копії документів. Знаки-копії поділяються на образи (образи у дзеркалі, фотографії, знімки і т.д.) та діаграми. Знаки-образи також називають іконічними знаками.

Знаки-ознаки (прикмети) позначають відношення між об'єктами, а також між об'єктом і його властивостями. Приклади таких знаків: дим — знак вогню, розбитий автомобіль — знак транспортної аварії на дорозі, крадіжка автомобіля — знак злочину, безпідставне звільнення людини з роботи — знак правопорушення.

Знаки-символи — це щось конкретне (предмет, образ), те, що має свій особистий зміст і, разом з тим, відображає дещо загальне, абстрактне (поняття, ідею, гіпотезу, концепцію). "Чистий" знак відрізняється від знака-символа тим, що перший просто позначає об'єкт, проте сам не має особистого змісту, не несе якоїсь додаткової смислової інформації, що її можна інтерпретувати, тоді як знак-символ узагальнено, абстрактно відображає предмети та їхні властивості, а також явище через свій особистий зміст, і встановлює певні відношення схожості, подібності між різними предметами та явищами. Наприклад, знаки-символи української культури — Т.Шевченко, JI.Українка, червона калина, вишита сорочка, писанка, танець "гопак" та ін.; знаки-символи української держави — жовто-блакитний Державний прапор, Державний герб, Державний гімн, опис яких дається у ст. 20 Конституції України.

У мистецтві той чи інший образ реальних живих істот або вигаданих об'єктів часто постає як знак-символ абстрактних властивостей — розуму, таланту, сміливості, мужності, хитрощів, скупості і т.д. Наприклад, Шерлок Холмс — символ славетного слідчого (детектива), носія високого рівня логічного мислення.

Знаками-символами можуть стати реальні індивіди, які в силу своїх соціально-психологічних особливостей в певних соціальних умовах є носіями загальних і абстрактних ідей. Наприклад, в історії людства давньогрецький філософ Сократ сприймається як символ мудрості.

Знаки-символи полісемічні, тобто, мають багато значень у різних культурах і їх можна по різному інтерпретувати у тому чи іншому контексті. Знаки-символи використовують в усіх видах практичної і теоретичної, матеріальної і духовної діяльності людей — мистецтві, науці, філософії, релігії і т.д.

У правовій діяльності також широко використовують знаки-символи. Наприклад, знаки-символи судової влади в Україні: в залі засідань вміщені зображення Державного герба України та Державний прапор України. До символів судової влади відносяться також суддівські посвідчення, нагрудні знаки і мантія, зразки яких затверджуються Верховною Радою України.

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків. З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення. Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування; культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь).

Усі мови поділяються на природні (розмовні) та штучні (формалізовані).

Природні (розмовні) мови виникли історично, у процесі практичної та теоретичної діяльності людей. Природні мови називають ще національними мовами. У природній мові розрізняють алфавіт і граматику. Алфавіт — це сукупність знаків (букв), з яких будують слова, а зі слів утворюють речення. Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою. Граматика — це правила, за допомогою яких зі слів і речень будують тексти (сукупність речень).

Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна тощо. Усі природні мови історично розвиваються, тобто в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.

Штучні (формалізовані) мови — це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови. До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.). Основна особливість штучних мов — їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.

Логічний та семіотичний аналіз мови як знакової системи (мовних виразів) здійснюється на рівні семантики, синтаксису, прагматики.

Семантика — це особлива теорія (складова частина семіотики), яка в наш час аналізує природну і штучну мову у двох напрямах — відношення мовних виразів (слів) до предметів, які вони позначають, і зміст мовних виразів. Основні семантичні категорії: висловлювання, ім'я, смисл, значення, реферація. Дамо їм загальну характеристику.

Висловлювання — це граматично правильно побудоване речення, яке має певний смисл. Вирізняють такі їх види:

а) описові або дескриптивні, які мають предметне значення істинності або хибності, тобто можуть відповідати (повністю або частково) чи не відповідати дійсності;

б) оцінні висловлювання, які встановлюють цінність певного предмета відповідно до соціальних (моральних, правових, світоглядних, естетичних та ін.) норм, стандартів, ідеалів. Оцінки передають словами "правомірне", "добре", "погане", "гарне "і т.п.;

в) змішані, описово-оцінні висловлювання.

Складовою частиною висловлювань є імена. Ім'я — це слово або словосполучення, яке позначає будь-який предмет (об'єкт) або властивість предмета. Імена бувають одиничні або власні (Сократ, Шевченко, Юстініан), загальні (людина, юрист, право), конкретні (книга, автомобіль, злочинець), абстрактні (доброта, дієздатність, законність), нульові (кентавр, Зевс, Перун).

Об'єктом мислення людини можуть бути реально існуючі предмети, які належать до класу реальних, матеріальних або емпіричних об'єктів (клас країн Європи, клас студентів університетів, клас юристів, клас правопорушників), а також предмети, створені людською фантазією, творчим мисленням, які належать до класу абстрактних об'єктів (клас абстрактних об'єктів математики, логіки та інших наук, клас літературних героїв, клас міфологічних особистостей, клас героїв народних казок та ін.). Абстрактні об'єкти науки (зокрема, числа, структури, властивості, поняття, висловлювання та ін.) створюються науковим мисленням вчених у процесі наукового пізнання і є його змістом. Приклади абстрактних об'єктів науки логіки: "поняття", "судження", "умовивід", "логічна структура", "логічні відношення", "логічне слідування", "логічний закон". Якщо певне ім'я позначає реально існуючий предмет або емпіричний об'єкт, його називають емпіричним іменем, а якщо воно позначає абстрактний об'єкт — абстрактним іменем.

Кожний окремий предмет, що є елементом певного класу, позначають особистим іменем ("Україна", яка входить до класу країн Європи, "Гай", який входить до класу римських юристів).

Для характеристики класу абстрактних предметів введений термін "порожній" (або "нульовий" клас), а для позначення особистого імені даного класу вживають термін "порожнє" ім'я ("Геракл", "Орфей", "Зевс", які входять до класу героїв давньогрецької міфології).

Слово "термін" має два специфічних значення:

а) у широкому значенні "термін" — це слово чи словосполучення, які позначають реальний або абстрактний предмет. У цьому випадку слово "термін" збігається за смислом із "ім'ям", тобто "термін" означає те ж, що й "ім'я". У вузькому значенні "термін" — це слово або словосполучення, які введені до науки для позначення предметів, явищ, процесів, що їх вивчає наука, або для побудови наукової теорії відповідно з певними правилами введення наукових термінів. Наукові терміни специфічні за своїм смислом. Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія);

б) у логіко-семантичному значенні "терміни" — це слова і словосполучення, які вводять до складу висловлювань і які поділяються на описові (дескриптивні) та логічні.

До дескриптивних термінів належать:

а) вирази, які називають або позначають емпіричний та абстрактний об'єкт. Вони мають назву "терм". Терми — це одиничні (власні) імена і загальні імена;

б) предикатний вираз (предикатор) — слово чи словосполучення, яке позначає властивості і якості предметів і відношення між предметами;

в) предметно-функціональні вирази, або предметні функтори-вирази, які позначають предметні функції і операції, до яких належать спеціальні математичні та логічні знаки, а також такі слова, як обсяг, вага, ріст, колір. До логічних термінів належать логічні зв'язки, логічні оператори, описові вирази, про які мова піде у відповідних розділах.

Слово "смисл" ("сенс") вживають у таких значеннях:

1) У повсякденній мові як синонім слова "значення".

2) Як зміст мовного виразу.

3) Як думку, що виражена в словах і словосполученнях.

4) Як мету (призначення) якоїсь події, вчинку (смисл життя, смисл навчання у вищому навчальному закладі, тобто для чого людина живе, для чого вона навчається у виші).

Мовні вирази можуть мати прямий та переносний, широкий та вузький смисл, а залежно від контексту — філософський і релігійний, науковий і буденний, юридичний і політичний смисл.

Усі імена, в тому числі порожні, мають певний смисл, проте можуть не мати конкретного предметного значення.

Предметне значення імені (мовного виразу, мовних знаків) — це предмет (об'єкт), який позначається даним іменем. Для позначення окремих предметів або сукупності предметів, тобто класу, до яких застосовується мовний знак (ім'я), введено термін "денотат". Денотат — предмет або клас предметів, який позначається особистим або загальним ім’ям у певній мовній (семантичній) системі, або, інакше, предметне значення імені (слова), або об'єкт позначення. Наприклад, слово "Київ" це особисте ім'я, яке позначає столицю України, а саме місто Київ є денотат, тобто реально існуючий предмет, який позначають особистим іменем "Київ".

Теорія смислу і предметного значення імені (терміна) була створена Г.Фреге, а потім розвинута Б.Расселом, А.Черчем, Р.Карнапом та іншими логіками. Німецький логік і математик Г.Фреге (1848- 1925) розробив концепцію смислу і значення, згідно з якою предмет, який носить дане ім'я, — це предметне значення даного імені, а зміст імені — це його смисл, тобто за Фреге, смисл — це спосіб, яким мовний знак (ім'я) позначає предмет.

Предметне значення мовного виразу може бути істинним або хибним, а смисл мовного виразу, тобто його зміст, та чи інша людина може зрозуміти або не зрозуміти. Зрозуміти смисл мовного виразу означає його засвоєння. У процесі засвоєння мовних виразів потрібно спочатку правильно зрозуміти смисл мовних виразів (що саме виражає те або інше ім'я, термін, в певному контексті, яку інформацію вони містять у собі), а потім адекватно встановлювати їх предметне значення, тобто співвідносити з реально існуючими або з абстрактним об'єктами.

Слово "референція" означає те ж саме, що і денотат, тобто стосується процесу встановлення відношення між предметом і його іменем. Для референції (вказівки, назви, позначення) окремого предмета з метою виділення його з певного класу використовують такі способи:

а) називають особисте (власне) ім'я предмета;

б) дають теоретичний опис предмета, як носія певних специфічних властивостей та ознак, без вказівки особистого імені. Такий спосіб називають дескрипцією. Автором теорії дескрипції є англійський філософ, логік, математик Б.Рассел (1872-1970). Наведемо приклади дескрипцій, які вказують на предмет: "автор Кобзаря", "засновник науки логіки", "римський юрист", "Кримінальний кодекс України". Усі дескрипції поділяються на визначені, тобто такі, що вказують на конкретний предмет ("перший президент України", "автор першої кодифікації права"), і невизначені, які вказують на будь-який елемент з певного класу ("якась книга", "український юрист", "працівник органів внутрішніх справ"). Для дескрипції предметів використовується висловлювання з операторами (знаками) дескрипції: "існує "х" ..,", "такий "х" .., що ..."; "той "х", якому притаманна властивість Р" та ін. Символічне позначення оператора (знака) дескрипції — "ІхР/х/", де "І" - позначає дескрипцію, "х" - предметна змінна (предмет думки), "Р" - властивість (предикат), яка приписується предмету думки.

Мову як знакову систему, крім семантики, вивчають також на рівнях синтаксису і прагматики. Синтаксис вивчає систему відношень між знаками всередині певної мови, виявляє різні зв'язки між словами і реченнями, що утворюють певну мовну систему. Прагматика вивчає відношення знакових систем до тих, хто їх використовує, умови використання знакових систем, мовні знаки як засіб встановлення взаєморозуміння між людьми.

Семантика, синтаксис, прагматика взаємопов'язані і є складовими частинами семіотики.

У сучасній логіці терміни "семантика", "синтаксис", "прагматика" мають особливе, тобто логічне значення.

"Логічна семантика", "логічний синтаксис", "логічна прагматика" є розділами металогіки, яка вивчає логічні числення і формалізовані логічні теорії. Металогіка (метатеорія) здійснює рефлексивний аналіз логічних теорій (формальних систем знання), створюючи для цього спеціальну систему понять — "метасимвол", "метатермін", "метависловлювання", "метаформула" та ін.

Розглянемо взаємозв'язок мислення і мови. Людина мислить за допомогою мови. Мова є засобом мислення, її репрезентантом (представником). Думка людини об'єктивується (опредмечується) через мову, тобто, щоб знати, як людина мислить, треба послухати, як вона формулює у словесній формі свою думку, або прочитати те, що вона пише. Єдність мислення і мови реалізується в усному і письмовому реченні.

Історично мислення і мова (особливо мислення і внутрішнє речення) ототожнювалися, проте поступово, у процесі пізнання цих соціокультурних феноменів виявилися їх відносна самостійність і якісна специфіка. Мислення і мова мають свої закономірності функціонування, свою об'єктивну логіку розвитку, свої специфічні засоби вираження. Вираження думок є лише однією з функцій мови. Так, у процесі спілкування люди за допомогою мови виражають не тільки свої думки, але й свої відчуття, настрої, бажання, потреби, психічні переживання, що не є сферою думок. Для вираження думок люди створюють особливу мову (семантичну систему). Її називають мовою думки, або ментальною мовою. Мова думки є більш універсальною, уніфікованою на відміну від різних видів розмовних мов, тобто люди думають за допомогою узагальненої семантичної системи, яка складається із певних термінів (понять) і правил, за якими будуються думки або висловлювання, що виражають думки, тоді як звукова або розмовна мова може бути особливою, специфічною на індивідуальному і груповому рівнях (діалект, жаргон, арго тощо).

Взаємозв'язок мислення і мови полягає в тому, що мислення впливає на мову, а мова має зворотний вплив на мислення. Той або інший спосіб, тип, вид, тобто особливість мислення людини накладають відбиток на його мову. Українські прислів'я стверджують: "Не пером пишуть, а розумом", "Яка головонька, така і розмовонька". Наприклад, активність мислення юриста, який аналізує, синтезує, узагальнює, прогнозує, коментує, тлумачить, тобто виконує різноманітні функції, знаходить адекватний вираз у побудові відповідної мови аналізу, синтезу, прогнозування, коментаря, тлумачення та ін., що називають правовою мовою, або юридичною мовою. У цьому значенні мова права є іманентним проявом правової думки, її реальним представником (репрезентантом).

Зворотний вплив мови на мислення зазначали багато дослідників цієї проблеми, в тому чслі відомий український лінгвіст А.Потебня.

У 30-х роках XX ст. американські етнолінгвісти Б.Л.Уорф і С.Є.Сепір висунули гіпотезу лінгвістичної відносності, згідно з якою структура мови цілком детермінує (зумовлює) характер мислення і пізнання, тобто зворотний вплив мови на мислення полягає в її моделюючій функції стосовно мислення, якщо послідовність лексичних і синтаксичних (граматичних) елементів мови, а також зв'язки між ними утворюють процес руху думки. Ця моделююча функція мови особливо помітна на рівні абстрактного мислення.

Логіка як наука вивчає мислення в єдності з мовою. Оскільки мова є засобом мислення, засобом вираження думок, то логіка вивчає мовні вирази (висловлювання), складовими частинами яких є слова (імена, терміни), і виділяє те загальне, інваріантне, що притаманне розумовому процесу — опосередковане відображення дійсності і його адекватне позначення в мовних знаках (словах і словосполученнях). До логічних засобів (методів), за допомогою яких здійснюється виділення інваріантів мислення з мовних висловлювань, належать формалізація, абстрагування, ідеалізація, узагальнення. Ці логічні засоби на підставі аналізу мовних виразів дали змогу сформулювати такі логічні категорії (поняття), як "логічна форма", "логічна постійна", "логічна змінна", "логічний оператор", "логічна функція" та ін.

Під логічною формою розуміють спосіб зв'язку змістовних частин міркування. У сучасній формальній логіці форма міркування, незалежно від його конкретного змісту, є основним об'єктом дослідження. Логічна форма міркування може бути побудована правильно або неправильно. Правильність міркувань — це відповідність законам і правилам логіки. "Логічна форма" виділяється на підставі логічного аналізу різних за змістом мовних виразів, в яких є логічні постійні і змінні. Наприклад, такі різні за змістом вислови, як "Усі люди смертні", "Усі норми права діють при певних умовах", "Усі підсуд7ні мають право на захист", мають однакову логічну форму, яку можна зобразити символічно, штучною мовою загальної логіки — "Усі S є Р".

Логічна постійна (логічна константа, або логічна зв'язка) — це термін (слово, словосполучення), який є засобом передачі думок незалежно від їх змісту. До логічних постійних (логічних зв'язок) у природній мові належать такі слова як "ні", "і", "або", "є", "кожний", "усі", "деякий", "а також", "якщо .., то ...", "неправда, що ...".

Логічні постійні не мають самостійного змісту і "працюють" лише у взаємозв'язку з різними змінними, які входять до структури висловлювань.

Змінні в структурі висловлювань — це предмети думок (предметні функтори). Змінні позначаються знаками і символами алфавіту природної і штучної мов.

Вирази, що пов'язують змінні, або терміни, які позначають деяке логічне відношення між змінними, називають логічними операторами. У різних логіках (логічних теоріях) є свої логічні оператори. Так, у логіці висловлювань логічними операторами є пропозиційні (логічні) зв'язки — оператор кон'юнкції "/\" ("&"), оператор диз'юнкції "\/", оператор імплікації "→", оператор заперечення " ", еквівалентності "↔" та ін.

Логічна або пропозиційна функція встановлює відповідність між предметами в певній предметній галузі, для якої вона має значення істинності або хибності. Суто логічно пропозиційна функція пов'язує постійні та змінні шляхом перетворення виразу на підставі перебудови змінних у відповідні аргументи. Наприклад, "х" - український поет XIX ст.", "х" - римський юрист ІІ ст.", "х" - джерело права" — це вирази, які містять у собі змінні "х". їх можна перетворити на такі вирази, в яких встановлюється відповідність між предметами в певній предметній галузі, для якої вони набули значення істинності. "Т.Шевченко - український поет XIX ст.", "Гай" - римський юрист II ст.", "Правові звичаї" - джерело права". Якщо вираз, який містить у собі змінні, можна перетворити на ім'я, то така функція називається іменною. Наприклад, "юрист х", "столиця х", "кордон держави у" — іменні функції, які можна перетворити на імена, якщо замість "х" і "у" підставимо такі аргументи: "Петренко", "Київ", "Україна".

Логічна операція означає логічні дії над висловлюваннями і формулами за певними правилами з метою перетворення простих висловлювань на складні, одних формул в інші формули. Логічні операції здійснюються над поняттями і висловлюваннями, про які мова піде далі.