Навчально-методичні матеріали

Розділ 1. Cутність недоторканності права власності як конституційної засади досудового кримінального провадження

  • 1.1.  Поняття і зміст недоторканності права власності у досудовому кримінальному
    провадженні
  • 1.2.  Співвідношення недоторканності права власності й інших засад кримінального
    провадження, спрямованих на охорону права власності
  • 1.3.  Рекомендована література

  • 1.1. Поняття і зміст недоторканності права власності у досудовому
    кримінальному провадженні

    Нагальна необхідність узгодження норм кримінального процесуального законодавства із загальновизнаними принципами міжнародного права у сфері охорони та захисту основних прав й свобод людини та громадянина стала однією з причин прийняття 13 квітня 2012 року нині чинного КПК України, який запровадив новий порядок кримінального провадження на території держави.

    Відповідно до частини 1 статті 2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

    Для виконання цих завдань та якісного досудового розслідування кримінальних правопорушень у КПК України закріплено оновлену систему засад кримінального провадження, при здійсненні якого особа здебільшого обмежується в своїх конституційних правах [1]. Саме термін «засади» стали застосовувати з 20 листопада 2012 року, коли набрав чинності КПК України. В енциклопедичній літературі термін «засади» трактують як вихідне, головне положення, принцип, основу світогляду, правило поведінки [2], [3]. Тому, посилаючись на законодавчі акти й наукові праці авторів, виданих до 2012 року, будемо використовувати термін «принципи» і «засади» як синоніми.

    Засади є гарантіями реалізації завдань та дотримання процесуальної форми кримінального провадження. Значну роль вони відіграють у подоланні прогалин, наявних у законодавстві, й усуненні колізій у ньому. Їх значення як норм вищого ступеня нормативності полягає, насамперед, у тому, що кожне рішення правозастосовника, яке приймають з порушенням їх вимог, має підлягати скасуванню, тобто дотримання принципів є гарантією винесення законних й обґрунтованих рішень, дотримання прав і законних інтересів особи у кримінальному судочинстві [4].

    Засада недоторканності права власності передбачена статтею 41 Конституції України, згідно з якою право приватної власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. У зазначеній статті Основного Закону держави також передбачено, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі й у порядку, установлених законом, і за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження цих об’єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допустиме лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскацію майна може бути застосовано виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, установлених законом.

    Згідно із частиною 6 статті 9 КПК України, у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовують загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК України. До цих загальних засад, відповідно до пункту 9 частини 1 статті 7 КПК України, належить і недоторканність права власності. Стаття 16 КПК України визначає зміст цієї засади такими нормами: позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом; на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

    Значення недоторканності права власності як засади кримінального провадження полягає в її здатності визначати зміст, процесуальну форму діяльності учасників кримінального провадження та її спрямованість на захист від необґрунтованого й незаконного позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження.

    Водночас, існує потреба деталізувати низку норм КПК України, присвячених засаді недоторканності права власності. Це положення було підтверджено під час опитування практичних працівників слідчих підрозділів різних областей України. Нами було проведено анкетування, що мало з’ясувати, чи засада недоторканності права власності належно врегульована у статті 16 та інших відповідних нормах чинного КПК України. Більшість респондентів, а саме 168 осіб (64,12 %), вважає, що необхідно внести зміни до КПК України, спрямовані на деталізацію цих норм. На думку 83 опитаних (31,68 %), норм чинного КПК України достатньо для врегулювання цієї засади. Остання позиція є дещо суперечливою. У статті 16 КПК України наведено концептуальні підходи щодо недоторканності права власності, які деталізовано в інших нормах КПК України. Зокрема, це стосується проведення обшуку, огляду, слідчого експерименту, тимчасового вилучення майна, затримання й інших процесуальних дій. Однак ці норми в КПК України не достатньо повно врегульовують проведення зазначених дій, тому є предметом нашого розгляду.

    Проведений порівняльний аналіз кримінально-процесуальних законів зарубіжних країн засвідчує, що не всі з них виокремлюють з-поміж принципів кримінального судочинства засаду недоторканності права власності. Наприклад, у КПК Російської Федерації окрему засаду недоторканності права власності не передбачено, а закріпленo лише засаду недоторканності житла (стаття 12) [5]. Не закріплено засаду недоторканності права власності у КПК Республіки Білорусь, а йдеться лише про принцип недоторканності житла чи інших законних володінь [6]. У Кримінально-процесуальному Законі Латвійської Республіки принцип недоторканності власності окремо не виділено [7].

    Водночас у КПК низки держав закріплено принцип недоторканності майна з деякими редакційними відмінностями. Це стосується, наприклад, КПК Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, Республіки Казахстан, Республіки Киргизстан, Республіки Молдова.

    Зокрема, відповідно до частин 1–3 статті 13 КПК Республіки Вірменія, арешт на банківські вклади й інше майно осіб може бути накладено під час кримінального судочинства за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, суду; майно, що вилучається під час проведення процесуальних дій, має бути зазначене і детально описане у протоколі відповідної процесуальної дії, другий примірник якого видають власнику майна; призначення грошових стягнень, а також примусове відчуження майна може бути проведено в ході судочинства лише за рішенням суду [8] .

    Принцип недоторканності власності закріплено також у статті 18 КПК Республіки Казахстан. Відповідно до частини 1 статті 18 зазначеного Кодексу, право власності гарантується законом. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Згідно з частиною 2 статті 18 КПК Республіки Казахстан, накладення арешту на вклади осіб у банках та інше майно, а також його вилучення під час проведення процесуальних дій можуть здійснюватися у випадках і в порядку, передбачених цим КПК [9] .

    Виокремлено засаду недоторканності майна й у КПК Республіки Киргизстан, у частинах 1 та 2 статті 14 якого зазначено, що ніхто не може бути позбавлений майна інакше, як на умовах, передбачених цим Кодексом; вилучення належного власнику майна можливе за умови, якщо воно є речовим доказом у справі, а також у випадках і порядку, передбачених цим Кодексом [10]. За КПК цієї держави, для прикладу, аналогічними з КПК України є фактичні підстави та невідкладні випадки проведення обшуку житла, але суттєво різняться його правові підстави [11].

    Досить детально принцип недоторканності права власності закріплено у частині 1 статті 13 КПК Республіки Молдова – фізична або юридична особа не може бути безпідставно позбавлена права власності інакше, як з мотивів суспільної необхідності та відповідно до передбачених цим Кодексом положень і загальних принципів міжнародного права. Відповідно до частин 2 та 3 зазначеної статті КПК Республіки Молдова, накладення арешту на майно є допустимим лише на підставі судового рішення; вилучене під час процесуальної дії майно описують у протоколі відповідної дії, а особі, у якої його було вилучено, видають копію протоколу [12].

    У статті 18 КПК Азербайджанської Республіки серед принципів кримінального судочинства передбачено принцип забезпечення права власності. Відповідно до статті 18.1 цього Кодексу, під час кримінального переслідування право власності, зокрема право приватної власності, не може бути обмежене, крім випадків, передбачених цим Кодексом. У статті 18.2 КПК Азербайджанської Республіки встановлено, що майно, вилучене під час проведення процесуальних дій, має бути зазначене в протоколі відповідної процесуальної дії, детально описане, а власникові майна має бути вручено квитанцію про вилучення майна для відповідального зберігання. Згідно зі статтею 18.3 цього КПК, під час кримінального переслідування застосування грошової санкції, а також накладення арешту на майно здійснюють за постановою суду.

    Слід визнати, що у КПК Азербайджанської Республіки питанням власності і майновим питанням загалом приділено більше уваги, ніж у КПК України. Про це свідчить наявність у структурі вказаного Кодексу цілого розділу 5 «Майнові питання у кримінальному судочинстві», що містить глави: «Цивільний позов у кримінальному судочинстві», «Видача компенсації потерпілому», «Оплата праці та виробничих витрат», «Судові витрати» [13]. Натомість у КПК України глава 9 «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов» урегульовує значно вужче коло питань.

    Аналогічний розділ містять і КПК Республіки Вірменія (розділ 6, глава 20 «Цивільний позов у кримінальному судочинстві», глава 21 «Оплата праці та відшкодування витрат», глава 22 «Судові витрати») [14], а також КПК Республіки Молдова (розділ 7, глава 1 «Цивільний позов у кримінальному судочинстві», глава 2 «Судові витрати») [15].

    Інститут права власності (в об’єктивному сенсі) є комплексним (багатогалузевим), тобто таким, що об’єднує норми різних галузей права, зокрема конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального. Зазначений інститут охоплює сукупність норм, які встановлюють загальні принципи належності майна певним особам, регулюють і захищають належність матеріальних благ конкретним особам. Традиційно ядром цього комплексного інституту вважають норми цивільного права. Оскільки проблеми права власності найголовніше та найглибше розроблено в цивілістиці, саме погляди цивілістів істотно впливають на визначення підходів до формування відповідних правових конструкцій у межах інших галузей права [16].

    У нормах цивільного законодавства дія аналізованого принципу виявляється найповніше, його зв’язок із предметом цивільно-правового регулювання є найорганічнішим, його функціональна роль полягає як у нормотворчій, так і в правозастосовній діяльності. Незалежно від того як позиціонується цей принцип (як загальноправовий чи цивільно-правовий), необхідність його беззаперечного дотримання сумнівів не викликає [17]. Саме тому вплив цивілістичних поглядів на формування інших галузей права в питаннях, пов’язаних із правом приватної власності, загалом можна вважати закономірним і виправданим.

    Розгляд питання щодо сутності недоторканності права власності як засади кримінального провадження передбачає з’ясування змісту низки понять, зокрема власне поняття «недоторканність».

    У довідковій літературі поняття «недоторканність» тлумачать як гарантію від усяких посягань. В українській мові є два схожі за написанням відприкметникові іменники ‑ «недоторкАнність» та «недотОрканість». Згідно з правилами граматики української мови, лексичне значення відприкметникових іменників не різниться лексичним значенням вихідних для них прикметників [18]. Прикметник «недотОрканий» (російською – «нетронутый») має три значення: 1) якого ніхто не торкався, не чіпав тощо; 2) до якого ніхто не приступав, за якого ніхто не брався (про роботу); 3) перен. непорочний, чистий, цнотливий. Прикметник «недоторкАнний» (російською – «неприкосновенный») означає: 1) який закон охороняє від посягань з боку кого-небудь; 2) який не можна псувати, знищувати, паплюжити через значущість, важливість тощо [19].

    З позиції мовознавства це питання в назві статті 16 КПК України не вирішено. Для формулювання назви засади кримінального провадження вдалішим є вживання терміна «недоторкАнність», оскільки дія аналізованої засади починається до її порушення, засада не припиняє своєї дії навіть після того, як відбулося посягання на право власності у кримінальному провадженні. Поняття недоторкАнності передбачає загальну заборону порушення права власності, а не лише його тимчасовий стан до моменту посягання на нього, який можна було б визначити як недотОрканість.

    Розгляд засади недоторканності права власності був би неповним без дослідження питання про сутність понять «власність» та «право власності».

    У Великому тлумачному словнику сучасної української мови поняття «власність» визначено як майно, належне кому-, чому-небудь; належність чогось кому-, чому-небудь із правом розпоряджатися [20].

    В енциклопедичній літературі власність тлумачать як «суспільне відношення, пов’язане з присвоєнням особою засобів і продуктів виробництва» [21].

    У юридичній літературі власність розглядають як:

    Щодо права власності, відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу (ЦК) України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

    Право власності розглядають в цивілістиці, переважно, як абсолютне право, водночас як право речове, право, що оформлює та закріплює належність певній особі речей (матеріальних об’єктів майнового обігу) [24]. Правом власності є визначене законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права й обов’язки щодо цього майна [25].

    У цивільно-правовій науці чітко розмежовують поняття права власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні. Із цієї ж самої позиції доцільно формулювати визначення цього терміна.

    Право приватної власності фізичної особи в суб’єктивному значенні – це передбачене законом право власника здійснювати володіння, користування та розпорядження належним йому майном на власний розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

    В об’єктивному розумінні право приватної власності громадян – це сукупність правових норм, що встановлюють й охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам здійснення права володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном на власний розсуд, використовувати його з будь-якою метою, якщо інше не встановлено законом. Суб’єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей ‑ права володіння, права користування, права розпорядження [26].

    Цю тріаду правомочностей закріплено також у частині 1 статті 41 Конституції України, відповідно до якої «…кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю...» [27].

    Право користування в об’єктивному розумінні є правовими нормами, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб, а в суб’єктивному значенні – це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування нерозривно пов’язане з володінням, тому що без фактичного утримання речі є неможливим вилучення корисних властивостей з неї. Як і право володіння, користування може бути законним і незаконним. Законний користувач – це власник та інші особи, яким це право належить на правових підставах.

    Право розпорядження в об’єктивному розумінні є сукупністю правових норм, які закріплюють можливість визначення долі речі, а в суб’єктивному розумінні – це закріплена в нормах права можливість визначити долю речі [28], право власника розпоряджатися нею, зокрема, шляхом її відчуження.

    Під час опитування практичних працівників слідчих підрозділів різних областей України щодо значення поняття «недоторканність права власності» у кримінальному провадженні було встановлено таке. Вважають недоторканність права власності у кримінальному провадженні позбавленням або обмеженням права власності під час здійснення кримінального провадження з відшкодуванням вартості 105 осіб (40,08 %). На думку 95 опитаних (36,26%), недоторканність права власності у кримінальному провадженні − це примусове відчуження права власності на підставі й у порядку, установлених законом. Крім цього, 59 слідчих (22,52%) зазначають, що недоторканність права власності у кримінальному провадженні є позбавленням або обмеженням права власності під час здійснення кримінального провадження без відшкодування вартості. Результати анкетування свідчать про те, що реалізація засади недоторканності права власності, на думку більшості опитаних, полягає в безоплатному позбавленні й обмеженні цього права відповідно до процедури, передбаченої КПК України.

    Таким чином, проаналізувавши поняття «засада кримінального процесу», «недоторканність», «власність» і «право власності», поняття недоторканності права власності як засади кримінального провадження можна визначити як вихідну ідею кримінального процесу нормативного характеру, яка полягає у спрямованості змісту та форми кримінального провадження на убезпечення особи від неправомірних перешкод у її можливості на власний розсуд володіти, користуватися чи розпоряджатися належним їй майном у межах, установлених законом.

    Статтею 41 Конституції України не лише задекларовано засаду недоторканності права власності, а й закріплено певні межі її дії. Зокрема, згідно з частиною 5 цієї статті Основного Закону держави, примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі й у порядку, установлених законом, і за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частиною 6 цієї ж статті Конституції України передбачено, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Відповідно до частини 7 зазначеної статті, використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Таким чином, дія зазначеної засади не є абсолютною і ймовірність існування певних винятків з її дії визначено на конституційному рівні. До цих винятків належать такі положення:

    Витоки недоторканності власності безпосередньо пов’язані з винятковістю права власності. Лише власнику належить право здійснювати будь-який вплив на річ, визначати її юридичну та фактичну долю. Таким чином, якби власність не була недоторканною, то ця правова конструкція не могла б існувати.

    Недоторканність приватної власності є станом захищеності від посягань, забороною вчиняти будь-які дії всупереч волі власника. Недоторканність є гарантією свободи особи, її автономії, самовизначення. У категорії «недоторканність власності» втілено неприпустимість невиправданого, незаконного втручання у здійснення права на приватну власність [30].


    1.2.  Співвідношення недоторканності права власності й інших засад
    кримінального провадження, спрямованих на охорону права власності

    Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі та режимі, за яких втручання в гарантовані законом права й свободи людини зовсім не мало б місця або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими способами вирішити завдання правосуддя не можливо [31]. До цих завдань, безумовно, належить забезпечення охорони права власності.

    Реалізація завдання охорони права власності у кримінальному провадженні тісно пов’язана з дією низки інших передбачених у КПК України засад кримінального провадження. До них повною мірою слід віднести засади: забезпечення права на свободу й особисту недоторканність (пункт 5 частини 1 статті 7 КПК України); недоторканність житла чи іншого володіння особи (пункт 6 частини 1 статті 7 КПК України); невтручання у приватне життя (пункт 8 частини 1 статті 7 КПК України); публічність (пункт 18 частини 1 статті 7 КПК України).

    Для того, щоб визначити співвідношення засади недоторканності права власності й інших засад кримінального провадження, які впливають на охорону права власності, необхідно акцентувати увагу на змісті цих засад, особливостях контролю за їх обмеженням чи порушенням і фактичну взаємодію засад ‑ взаємодоповнюваність чи, за певних обставин, їх протилежність.

    Безпосередній зв’язок із засадою недоторканності права власності має право на свободу й особисту недоторканність, закріплене в Конституції України. Зокрема, відповідно до частин першої-п’ятої статті 29 Основного Закону держави, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого [32].

    Таким чином, і засада недоторканності права власності, і право на свободу та особисту недоторканність належать до конституційних засад кримінального провадження.

    Право на свободу та особисту недоторканність як європейський стандарт забезпечення прав людини у кримінальному процесі охоплює:

    Це право закріплене в українському кримінальному процесуальному законодавстві як одна із засад кримінального провадження, зміст якої визначено у статті 12 КПК України. З позицій співвідношення цієї засади і недоторканності права власності слід розглянути питання можливості проведення обшуку затриманого та вилучення його особистих речей, а також предметів чи документів, що мають значення для розслідування, оскільки ці дії безпосередньо стосуються обох аналізованих засад.

    Будучи за своїм характером природним, право на свободу й особисту недоторканність не є абсолютним. Нерідкісними є випадки, коли захист легітимного суспільного інтересу, прав та свобод інших осіб потребує його обмеження, тому є соціально виправданим. Насамперед це стосується сфери кримінального провадження, у якій виникають суперечності між суспільними й особистими інтересами, гострі конфліктні ситуації, розв’язання яких потребує обрання відповідних заходів процесуального примусу. Надаючи можливість компетентним державним органам їх застосовувати, держава має на меті запобігти зловживанню правом, щоб реалізація конституційних прав і свобод однієї особи не завдавала шкоди правам та свободам інших [34].

    Реальність права на свободу й особисту недоторканність ґрунтується на системі юридичних механізмів, що забезпечують його дію і тому набувають значення юридичних гарантій. Найважливішими з них є встановлений Конституцією України судовий порядок арешту та взяття під варту, чітка регламентація в галузевому законодавстві підстав і строків цих примусових заходів. Судова процедура суттєво підвищує рівень захисту прав і свобод, оскільки містить низку гарантій захисту від свавільного їх обмеження, сприяє винесенню законного й обґрунтованого рішення [35]. У цьому аспекті можна провести паралелі з недоторканністю права власності, позбавлення й обмеження якої за загальним правилом також цілком виправдано потребує наявності судового рішення.

    Особисту свободу та недоторканність обмежують такі заходи кримінального процесуального примусу, як затримання, запобіжні заходи, поміщення в медичний заклад, привід, обшук особи та вилучення у неї предметів і документів.

    Водночас, нині в Україні передбачено досить значну кількість процесуальних гарантій права на особисту недоторканність, однак лише проголошення прогресивних ідей не забезпечує належного результату без установлення ефективних засобів, що приводять ці ідеї в дію [36]. Тож саме в необхідності судового контролю за обмеженням права на свободу й особисту недоторканність полягає схожість цієї засади із засадою недоторканності права власності, оскільки її обмеження за загальним правилом (крім випадків, передбачених частиною 2 статті 16 КПК України) також вимагає судового контролю.

    Співвідношення порівнюваних засад також виявляє високий ризик їх одночасного порушення під час здійснення тимчасового вилучення майна в порядку, визначеному статтею 168 КПК України. Згідно з частиною 1 цієї норми вказаного Кодексу, тимчасово вилучити майно може кожен, хто законно затримав особу в порядку, передбаченому статтями 207 та 208 КПК України. Відповідно до частини 2 статті 207 КПК України, кожен (навіть той, хто не є уповноваженою службовою особою) має право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу: 1) у разі вчинення або замаху на вчинення кримінального правопорушення; 2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яку підозрюють у його вчиненні. Таким чином, вперше на рівні кримінального процесуального законодавства було закріплено можливість легітимного затримання особи, яку підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення кожним, навіть тим, хто не є уповноваженою службовою особою, якій надано право здійснювати процесуальне затримання [37].

    У цих випадках ризик порушення права на свободу й особисту недоторканність та засади недоторканності права власності дуже високий, оскільки за наведених обставин затримання особи й тимчасове вилучення в неї майна може бути: а) проведено без ухвали слідчого судді, суду; б) здійснено особою, яка не виконує ці дії професійно, оскільки не є уповноваженою службовою особою за законом.

    Засада недоторканності права власності пов’язана також із засадою недоторканності житла чи іншого володіння особи. Згідно зі статтею 30 Конституції України, кожному гарантується недоторканність житла. З огляду на це, і засаду недоторканності права власності, і право на недоторканність житла можна віднести до конституційних засад кримінального провадження.

    Зазначене конституційне положення визначене у статті 13 чинного КПК України так: не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених КПК України.

    Засаду недоторканності житла деталізовано в інших нормах КПК України. Для прикладу, у частині 1 статті 233 цього Кодексу зазначено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім невідкладних випадків.

    На підставі аналізу цих положень можна стверджувати, що спільним у дії засад недоторканності права власності та недоторканності житла за загальним правилом є можливість їх обмеження за умови наявності судового рішення.

    Співвідношення порівнюваних засад засвідчує, що в багатьох випадках порушення засади недоторканності житла чи іншого володіння особи означає одночасне порушення засади недоторканності права власності. Так як житло чи інше володіння особи перебуває у власності певної особи, проведення обшуку, огляду чи слідчого експерименту в них без вмотивованого судового рішення за своєю суттю є обмеженням права власності, оскільки ускладнює можливість власника здійснювати певні дії щодо свого майна.

    В аналізованому контексті слід розглянути також засаду невтручання у приватне життя. Забезпечення недоторканності приватного життя людини є однією з найактуальних проблем юридичної науки та практики. Однак цю проблему лише починали активно розробляти в юридичній науці. У літературі її здебільшого розглядають не відокремлено, а в контексті загального принципу захисту прав і свобод людини [38].

    Засада недоторканності права власності, право на недоторканність житла чи іншого володіння особи та право на невтручання у приватне життя є взаємодоповнюваними. Зокрема, у статті 8 Конвенції Ради Європи «Про захист прав людини і основоположних свобод» від 4 листопада 1950 року комплексно задекларовані зазначені права: кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції [39]. Україна, ратифікувавши цю Конвенцію, закріпила у частині першій статті 32 Конституції держави таке положення: ніхто не може зазнавати втручання в особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Тож обидві засади – невтручання у приватне життя і недоторканності права власності – належать до конституційних засад кримінального провадження.

    Відповідно до частин 1-4 статті 15 КПК України, засаду невтручання у приватне життя визначено так: під час кримінального провадження кожному гарантується невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому цим Кодексом, не може бути використана інакше, як для виконання завдань кримінального провадження. Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації.

    Аналіз норм Конституції України, положень КПК України й інших нормативних актів дає підстави для висновку, що процесуальне законодавство України має значні зрушення на шляху реалізації ідей правової держави. Не передбачено (значить заборонено) без законних для того підстав технічне документування дій громадян, які перебувають у своїх житлових приміщеннях, особистих службових кабінетах, офісах; прослуховування розмов людей віч-на-віч (бесід один на один), які ведуть без технічного каналу зв’язку в житловому приміщенні або поза громадськими місцями.

    Сфера особистого життя – це сфера існування людини (житло чи інше володіння особи, робоче місце, речі, що знаходяться при людині), обставини особистого існування людини, таємниця віросповідання, конфіденційність творчого і духовного життя, дані щодо здоров’я та фізичного розвитку людини, відомості, що містяться в документах медичних аналізів, інтимні стосунки, обставини як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч), так і спілкування шляхом використання поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютерних й інших технічних комунікацій, стосунки в сім’ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів, записок, спосіб життя й усі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає потрібним або можливим розголошувати [40].

    У визначенні сфери приватного життя людини можна визначити об’єктивний критерій – ті обставини, втручання в які з боку державних органів у примусовому порядку неприпустимо (органи влади та їх посадові особи можуть здійснювати лише те, що передбачено законом, решта – неприпустимо), і суб’єктивний критерій, який надає можливість кожній людині особисто визначати межі конфіденційності інформації про себе (одна людина категорично проти друку її фотографії в засобах масової інформації, інша, навпаки, може дати згоду на друкування еротичних знімків і, більше того, заробляти цим на життя) [41].

    Збирання, використання, поширення інформації про приватне життя можливе лише за згодою особи. Водночас КПК України передбачає можливість обмеження цього положення у разі якщо:

    1) це необхідно для захисту інтересів національної безпеки, економічного добробуту, прав людини, а також для запобігання заворушенням або злочинам;

    2) це передбачено в КПК України, тобто закріплено процесуальну процедуру обмеження права на недоторканність приватного життя [42].

    Відповідно до пункту 1 рішення Конституційного Суду України за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України від 20 січня 2012 року № 2 ‑рп/ 2012, інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості і/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка обіймає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Ця інформація є конфіденційною [43].

    Відповідно до частини 2 статті 11 Закону України «Про інформацію», до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження [44]. Особисте життя слід розуміти як функціонування людини в особливій сфері сімейних, побутових, інтимних стосунків, які не підлягають безпосередньому контролю з боку держави, громадських організацій, окремих осіб; це свобода самотності, роздумів, листування, ведення щоденників та інших записів, контакту з іншими людьми, свобода висловлювань і вчинків за межами службових відносин; це стан обґрунтованої впевненості у тому, що власні таємниці особи не буде виявлено та розголошено [45].

    Недоторканність особистого життя – це система гарантій захисту прав людини, яка включає охорону таємниці телефонних розмов, особистих щоденників й інших письмових документів та листування, таємниці інтимного й іншого сімейного життя і способу існування, установлює заборону на збирання та поширення інформації про особисте життя людини без її згоди, крім випадків, передбачених законом [46].

    Гарантії недоторканності сфери особистого життя передбачають:

    Втручання у приватне життя громадян певною мірою відбувається під час проведення більшості процесуальних дій: обшуку, огляду, слідчого експерименту, призначення експертизи, накладення арешту на кореспонденцію тощо. Наприклад, під час проведення обшуку допустимим є огляд предметів і документів, які містять відомості про особисте життя особи, у житлі якої проводили обшук. Слідчому й іншим учасникам слідчої дії може стати відома інформація, що становить особисту таємницю. У зв’язку із цим під час обшуку слідчий має вживати заходів щодо нерозголошення виявлених обставин особистого життя обшукуваного й інших осіб, які мешкають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні [48]. Щоб це втручання не порушувало конституційних прав громадян, чинним КПК України передбачено систему процесуальних гарантій, дотримання яких забезпечує визнання отриманих під час досудового розслідування доказів належними й допустимими. До них можна віднести: заборону розголошення змісту документів, що мають особистий характер, максимальне обмеження кола учасників слідчої (розшукової) дії, урахування під час добору учасників їх особистих якостей (передусім понятих). Крім цього, слід зважати на те, що чинний кримінальний процесуальний закон, прагнучи максимально захистити громадян від незаконного та необґрунтованого втручання посадових осіб, що здійснюють досудове розслідування, у їх приватне життя, передбачив судове рішення як юридичну підставу провадження низки слідчих (розшукових) дій [49]. У цьому аспекті виявляємо схожість засад невтручання у приватне життя та недоторканності права власності, оскільки здебільшого за обмеженням дії зазначених засад установлено судовий контроль.

    Розглядаючи співвідношення засади недоторканності права власності, невтручання у приватне життя, недоторканності житла чи іншого володіння особи й права на свободу та особисту недоторканність, слід акцентувати увагу на їх тісному взаємозв’язку, виявом якого часто є одночасне порушення решти з названих засад у разі обмеження дії хоча б однієї з них. Під час процесуальної діяльності, насамперед у процесі провадження слідчих (розшукових) дій, найбільшою мірою зазнають обмежень саме громадянські права особи, що зачіпає й інші види прав. Наприклад, під час проведення обшуку обмежують право особи на недоторканність житла. Водночас такі дії стосуються й майнових прав громадян (якщо внаслідок обшуку вилучають речі, гроші, цінності). Крім цього, під час обшуку слідчому та понятим можуть стати відомі обставини особистого життя громадян, а факт його проведення завдає шкоди таким соціальним благам, як честь і гідність особи [50].

    Основою взаємозв’язку засад недоторканності права власності, невтручання у приватне життя, недоторканності житла чи іншого володіння особи та забезпечення права на свободу й особисту недоторканність є спорідненість правової сутності цих засад. Усі вказані засади пов’язані з належністю особі загального права на приватність (право людини контролювати власний життєвий простір, тобто право: бути вільним від необґрунтованих арештів, затримань, обшуків і вилучень майна, документів тощо; контролювати інформацію про себе; окремих осіб, груп чи асоціацій самостійно вирішувати, як і якою мірою інформацію про них може бути повідомлено іншим; жити так, щоб органи влади та сторонні особи без достатніх підстав не втручалися в особисті справи).

    Втручанням сторони обвинувачення у приватне життя особи вважають, зокрема, корегування її поведінки у сфері приватного життя [51]. Для прикладу, під час проведення обшуку слідчий чи прокурор мають право заборонити будь-якій особі залишити місце обшуку до його закінчення та вчиняти будь-які дії, що заважають проведенню обшуку (частина 3 статті 236 КПК України). Крім цього, сфера приватного життя людини охоплює приватність територіальну, комунікаційну, інформаційну й тілесну (фізичну) [52], [53].

    Аналізовані конституційні засади кримінального провадження визначено в розділі 2 Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», однак відмінність між ними полягає у спрямуванні законодавчих вимог на захист різних охоронюваних законом прав за допомогою різноманітних передбачених КПК України засобів (право на свободу й особисту недоторканність, право на недоторканність житла тощо).

    Наступною засадою, з якою тісно пов’язана засада недоторканності права власності, є публічність. Кримінальне процесуальне право України є публічною галуззю права, а діяльність сторін кримінального провадження має на меті досягнення суспільного блага, зокрема шляхом протидії злочинності. Засада публічності, на відміну від засади недоторканності права власності, належить до галузевих засад кримінального провадження, є спеціальною, а не конституційною. Крім цього, реалізація засади публічності не вимагає судового контролю.

    Відповідно до статті 25 КПК України, прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за винятком випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також ужити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення й особи, яка його вчинила.

    У зв’язку з наявним певним конфліктом засад недоторканності права власності та публічності постає завдання не лише визначити межі поміж непорушністю засад і можливістю обмежити права особи, а й чітко окреслити напрями їх взаємодії. Адже саме у кримінальному провадженні важливого значення набули питання досягнення балансу між приватними та публічними інтересами, визначення меж втручання слідчих й оперативних підрозділів у приватне життя осіб, яких залучають до провадження, і здійснення за цим судового контролю [54]. Органу розслідування надано право застосовувати різноманітні процесуальні засоби, які певною мірою обмежують права та свободи особи, однак є необхідними для розкриття злочину [55].

    У рішенні Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Волоха проти України» від 2 листопада 2006 року зазначено, що втручання у права особи є виправданим з позиції пункту 2 статті 8 Конвенції Ради Європи «Про захист прав людини і основоположних свобод» від 4 листопада 1950 року, якщо його здійснюють згідно із законом, воно має законну мету відповідно до пункту 2 цієї статті та якщо є необхідним у демократичному суспільстві задля досягнення цієї мети [56]. Тому, кожний захід, пов’язаний із застосуванням примусу чи обмеженням особистої свободи, має бути обґрунтованим і його слід проводити в установленому законом порядку.

    У цьому аспекті слід зазначити, що у кримінальному провадженні є два види інтересів:

    1) інтереси суспільні, заради захисту яких створена та функціонує система кримінальної юстиції;

    2) інтереси особисті, передусім обвинуваченого, потерпілого й інших учасників процесу, захист яких має бути гарантований від посягань.

    Вказана Конвенція Ради Європи посилила гарантії права власності, передбачивши обов’язковість виключно судового порядку прийняття рішень про його обмеження чи позбавлення, а також визначила у переліку підстав, що дозволяють державам-учасницям обмежувати загальновизнаний міжнародний стандарт у галузі забезпечення права власності відповідно до своїх внутрішніх нормативно-правових актів, поняття «державні та суспільні інтереси» [57]. Погодження цих інтересів є одним з найважливіших завдань кримінального процесу і його досягнення можливе лише за умови існування й дотримання певних, визначених у законі правил чи форм провадження.

    Показовим в урахуванні категорій «суспільного» й «особистого інтересу» під час оцінювання порушення засади недоторканності права власності є рішення ЄСПЛ у справі «Христов проти України» від 19 лютого 2009 року. Ця справа стосувалася конфіскації автомобіля за порушення митних правил, власником якого був громадянин Молдови, а заявник користувався ним на підставі довіреності. Рішенням районного суду автомобіль було конфісковано, проте невдовзі Донецький обласний суд скасував це рішення у зв’язку з тим, що автомобіль не можна було конфіскувати, оскільки заявник не був його власником. Розглянувши обставини цієї справи, ЄСПЛ визнав, що постанова Донецького обласного суду від 23 жовтня 2000 року як обов’язкове для виконання рішення наділила заявника правом володіти майном у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції 1950 року, оскільки надала заявникові юридичну підставу для отримання компенсації за неправомірну конфіскацію автомобіля. Наступне скасування Верховним Судом України цієї постанови від 23 жовтня 2000 року було втручанням у право заявника, яке захищене статтею 1 Першого протоколу. В основу рішення ЄСПЛ було покладено такі аргументи, визначені у пунктах 46-48, на яких слід акцентувати увагу:

    «46. Отже, залишається встановити, чи було втручання виправданим. У цьому зв’язку Суд знову наголошує на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар» (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescuv. Romania) [GC], п. 78).

    47. Суд зауважує, що аргумент Уряду про те, що оскаржуване втручання здійснено в суспільних інтересах, схожий на доводи Уряду, подані в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції. Оскільки наявність у цій справі порушення пункту 1 статті 6 Конвенції уже встановлено, Суд доходить висновку, що, хоча виправлення помилок у застосуванні закону, безперечно, становить «суспільний інтерес», в обставинах цієї справи таке виправлення здійснювалося на порушення основоположного принципу юридичної визначеності. Тому цей аргумент відхиляється.

    48. Отже, зважаючи на ці обставини, Суд визнає, що «справедлива рівновага» виявилася порушеною і що заявник ніс особистий і надмірний тягар. Це означає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу» [58].

    На підставі аналізу цього рішення можна стверджувати, що питання дотримання балансу суспільного й особистого інтересу має виняткове значення для вирішення справи по суті й, незважаючи на притаманну цим поняттям оціночність, він залишається важливим критерієм для визначення наявності чи відсутності порушення засади недоторканності права власності. Позиція ЄСПЛ, висловлена у його рішеннях, може відіграти важливу роль під час з’ясування факту наявності чи відсутності цього порушення у кримінальному провадженні, передусім зважаючи на положення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, відповідно до частини 1 статті 17 якого рішення Європейського суду з прав людини і Європейської комісії з прав людини є джерелом права [59].

    Проблема гармонізації суспільного й особистого інтересів має відігравати провідну роль у процесуальній сфері, оскільки повноваженням органів влади, що здійснюють кримінальне провадження, мають кореспондувати ефективні механізми захисту учасників кримінального провадження від порушення права власності. Впровадження в українське процесуальне право європейських стандартів прав людини забезпечить додаткові гарантії дотримання засади недоторканності права власності під час кримінального провадження.

    З аналізу співвідношення недоторканності права власності й інших засад кримінального процесу, пов’язаних з охороною права власності, вбачається їх тісний взаємозв’язок. Він полягає в тому, що порушення однієї засади часто супроводжується порушенням іншої, і навпаки, нерідкісними є випадки, коли дія однієї засади може зупинятися там, де починається сфера дії іншої.

    Втручання у приватне життя громадян певною мірою відбувається під час проведення більшості процесуальних дій, передбачених КПК України. З метою реалізації конституційних прав громадян, передбачено систему процесуальних гарантій, дотримання яких забезпечує визнання отриманих під час досудового розслідування доказів належними й допустимими. Тож повноваженням органів влади, що здійснюють кримінальне провадження, мають кореспондувати ефективні механізми захисту учасників процесу від порушення засади недоторканності права власності та інших засад кримінального провадження.


    1.3.  Рекомендована література

    1. Алямкін В.В. Декілька міркувань щодо забезпечення права приватної власності / В. В. Алямкін // Право та управління. - 2011. - № 1. - С. 12–16.
    2. Бондаренко Н. Л. Особенности реализации принципа неприкосновенности собственности в гражданском законодательстве Республики Беларусь / Н. Л. Бондаренко // Вестник Пермского университета. – 2013. - Вып. 1(19). - С. 89-94.
    3. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. – С. 419.
    4. Вихованець І. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Вихованець, К. Городенська ; за ред. І. Вихованця. – К. : Пульсари, 2004. – С. 48–49.
    5. Галаган В. І. Конфіденційна інформація: поняття, зміст і значення в кримінально-процесуальній діяльності органів внутрішніх справ України / В. І. Галаган // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1999. – № 1. – С. 168–174.
    6. Дзера О. В. Право власності в Україні : [навч. посіб.] / Дзера О. В., Кузнецова Н. С., Підопригора О. А.; за заг. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 816 с.
    7. Калачова О. М. Якість досудового слідства як гарантія дотримання прав громадян / О. М. Калачова // Південноукраїнський правничий часопис. − 2011. − № 4. – C. 228–232.
    8. Конституція України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 07 січ. 2017 р.: (ОФІЦ.ТЕКСТ). – К.:ПАЛИВОДА А.В., 2017. – 76 с. – (Закони України).
    9. Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини : від 26 трав. 1995 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/997_070.
    10. Кримінальний процесуальний кодекс України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 лют. 2018 р. : (офіц. текст). – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2018. – 404 с. – (Кодекси України)
    11. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. проф. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – 1224 с.
    12. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. / [Бандурка О. М. , Блажівський Є. М. , Бурдоль Є. П. та ін.] ; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. - Х. : Право, 2012 – Т. 1. - 2012. – 768 с.
    13. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / відп. ред. С. В. Ківалов, С. М. Міщенко, В. Ю. Захарченко. – X. : Одіссей, 2013. – 1104 с.
    14. Кримінальний процес : [підруч.] / за заг. ред. В. В. Коваленка, Л. Д. Удалової, Д. П. Письменного. - К. : Центр учбової л-ри, 2013. - 544 с.
    15. Кримінальний процес : підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманянц та ін., за ред. В. Я. Тація, І. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. – Х.: Право, 2013. – 824 с.
    16. Кучинська О. П. Принципи кримінального провадження у світлі практики Європейського суду з прав людини / Кучинська О. П., Фулей Т. І., Бараннік Р. В. – Ніжин : ТОВ «Вид-во «Аспект-Поліграф», 2013. – С. 120–121.
    17. Лобойко Л. М. Кримінальний процес : [підруч.] / Лобойко Л. М. - К. : Істина, 2014. - 432 с.
    18. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодекс України / Тертишник В.М. Видання 12-те доповн. і перееб. – К.: Алерта, 2016. – 810 с.
    19. Новоселова Л. А. Определение объектов права собственности / Л. А. Новоселова // Гражданин и право. - 2001. - № 2. - С. 21-27.
    20. Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / за ред. Ю. І. Римаренка. - К. : КНТ, 2006. - С. 551.
    21. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30 – Стор. 1114. – Ст. 260.
    22. Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Загальна частина : [підруч.] / Тертишник В. М. – К. : Алерта, 2014. – 440 с.
    23. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь : от 16 июля 1999 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislationline.org/ru/documents/section/criminal-codes.
    24. Уголовно-процессуальный закон Латвийской Республики : от 21 апр. 2005 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.pravo.lv/likumi/29_upz.html.
    25. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Армения : от 1 июля 1998 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.parliament.am/legislation.php?sel=show&ID=1450&lang=rus#14.
    26. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан : от 13 дек. 1997 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislationline.org/ru/documents/section/criminal-codes.
    27. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации : от 18 дек. 2001 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_34481/.
    28. Цивільне право України / за ред. Є. О. Харитонова, О. І. Харитонової, О. І. Старцева. – [3-тє вид.]. – К. : Істина, 2011. – 808 с.
    29. Щербина В. С. Господарське право : підруч. / Щербина В. С. –
      [2-ге вид., переробл. і допов.]. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 592 с.
    30. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : [Ю. С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана, 1998–2004. – . - Т. 5: П-С. – 2003. – 736 с.