Навчальні матеріали

ТЕМА 7. Держава та право США (ХVII – ХІХ ст.)

  • Мультимедійна презентація
  • Тестовий контроль знань
    • ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
  • 1. Війна за незалежність у Північній Америці та утворення США
  • 2. Конституція США 1787 р.
  • 3. Громадянська війна 1861-1865 рр. та її вплив на розвиток законодавства США

    • 1. Війна за незалежність у Північній Америці та утворення США

    У XVII-XVIII ст. на Атлантичному узбережжі Північної Америки було засновано перші 13 англійських колоній. Королівські грамоти надавали їм певну автономію у внутрішніх справах. Ще більше значення мали фундаментальні угоди, що укладалися самими колоністами.

    Залежно від того, кому належало верховенство влади, колонії в середині XVIII ст. поділялися на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (південні); приватновласницькі, що вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Меріленд); колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд).

    Очолювали колонії губернатори, які призначалися королем або власниками колоній чи обиралися всім населенням. У всіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накладати вето на прийняті ними законопроекти. Через високий майновий ценз виборчими правами користувалися від 2 до 10% населення.

    У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарському виробництві посідали вільні середні і дрібні фермери. У південних - велике плантаційне сільське господарство ґрунтувалося на використанні праці рабів. Перших негрів було завезено до Північної Америки з Африки на початку XVII ст., а до кінця XVIII ст. праця негрів заступила працю закабалених білих. У південних і центральних колоніях велике землеволодіння регулювалося нормами феодального права про майорат, невідчужуваність маєтку тощо. Проте феодалізм, як економічна система, не прижився в англійських колоніях. Не останню роль у цьому відіграла наявність вільних земель, що дозволяло незаможним колоністам іти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів - індіанців.

    Натхненні ідеалами «природного права», переселенці, опинившись в ізоляції від іншого світу, почали самі створювати закони, за якими збиралися жити. Вже на кораблі «Травнева квітка», яким відпливли емігранти до Америки (1620 р.), було укладено угоду про об'єднання колоністів у єдину громаду, спільно вироблялися закони. Так діяли колоністи і згодом. Поселенці утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх хартіями. Так виникали колонії.

    На республіканській за духом Півночі набули широкого розвитку органи самоврядування, які найчастіше збиралися в церковній парафії. Уповноважені від міст і селищ складали щось на взірець парламенту колоній, який обирав губернатора.

    На Півдні, наприклад, у найстарішій з колоній – Віргінії, панували монархічні переконання. Губернатор тут призначався королем, існували дві палати парламенту, панувала англіканська церква.

    Ідея об'єднання колоній у федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Потреба об'єднання зумовлювалася спільністю інтересів колоній у галузі торгівлі. Перший проект федерації розробив видатний американський вчений і політичний діяч Бенджамін Франклін у 1748 р. Але уряд Англії відхилив його: він волів бачити колонії розрізненими, щоб легше було їх експлуатувати. Колоністи мусили терпіти всілякі економічні утиски.

    Незадоволення переросло у відкриту опозицію, коли Англія поклала на американські колонії тягар додаткових податків. Особливо яскравим протестом було «Бостонське чаювання». Англія встановила податок на чай, що ввозився до колоній. 16 грудня 1773 р. у Бостонському порту обурені колоністи викинули в море весь чай з корабля, який прибув з метрополії. За це Англія закрила порт і позбавила бостонців права мати свої органи самоврядування.

    Навесні 1775 р. колоністи розпочали військові дії проти Англії. Вони спромоглися створити армію, знайти талановитого командувача Джорджа Вашингтона, зібрати кошти для ведення війни. Решту зробили бажання перемогти і нездатність англійського уряду правильно оцінити ситуацію.

    Війна колоній проти Англії мала революційний, визвольний характер. За своїми цілями і результатами, за рушійними силами війна за незалежність була своєрідною буржуазною революцією: вона ліквідувала пережитки феодалізму, насаджені у свій час Англією, напівфеодальні форми землеволодіння, зокрема спадкову оренду, майорат тощо.

    Головними елементами революційної армії були фермери, ремісники, робітники. Керівництво революцією перебувало в руках купців і фабрикантів Півночі та плантаторів Півдня, чиї економічні інтереси збігалися.

    Війна закінчилася перемогою колоній. За миром, підписаним 1783 р. у Версалі, Англія визнала незалежність Сполучених Штатів. Перемога американського народу означала не лише завоювання незалежності, а й створення сприятливих умов для розвитку прогресивних на той час буржуазних виробничих відносин, нового права.

    На політико-правову ідеологію колоністів величезний вплив справили, звичайно, державні та правові інститути Великої Британії, і насамперед – «Велика хартія вольностей» 1215 р. Як писав голова Верховного суду США У. Бергер, цей документ мав «особливе значення для американців у 1776 р., яке виразилося в тому, що він був солідною правовою основою для вимог колоністів про надання їм усіх прав, якими англійці користуються відповідно до «Великої хартії вольностей». Вони вимагали лише те, що їм законно належало». У хартії був перелік вольностей і гарантій, які стримували сваволю королівської влади. Серед іншого (і це було найважливішим для американських колоністів) регламентувався порядок стягування податків і зборів, установлювалися деякі гарантії правосуддя.

    І в наші дні «Велика хартія вольностей» вважається у США неформальним історичним джерелом конституційного права. Один з її примірників зберігається в Національному архіві США разом з оригіналом інших суто американських конституційних документів, а сама хартія підноситься офіційними колами як свідчення стародавньої англо-американської традиції поваги до прав і свобод громадян, втіленої в «Декларації незалежності», у конституції, у «Біллі про права». «Коли ми віддаємо почесті Декларації незалежності... ми водночас віддаємо данину поваги Великій хартії вольностей, із якої народилася Декларація...»,— пише У. Бергер.

    Визначну роль у розвитку концепції природних прав і свобод громадян, в її практичній реалізації відіграла низка документів, які з'явилися в перебігу американської революції. Йдеться насамперед про дві Декларації, прийняті 1776 р.

    Одна з них – «Декларація прав Віргінії», яка набрала чинності 12 червня 1776 р., тобто на 22 дні раніше Декларації незалежності, правомірно вважається одним із найважливіших документів в історії американського конституціоналізму. Цей документ, що за суттю являє собою Білль про права, зробив найсерйозніший вплив на конституційну творчість незалежних штатів. У ньому містилися розділи, спеціально присвячені правам і свободам громадян. Відомий учений і громадський діяч Німеччини Юрген Кучинський, приділивши Віргінській декларації значне місце у своєму аналізі джерел буржуазної концепції прав людини, писав: «Білль про права Віргінії, безперечно, є першим і класичним державним визначенням прав людини на капіталістичній стадії суспільного розвитку людства».

    Важливим етапом конституційного закріплення прав і свобод стала прийнята на II Континентальному конгресі 4 липня 1776 р. «Декларація незалежності» (І Континентальний конгрес 5 вересня 1774 р. створив загальний представницький орган для всіх колоній). Автором проекту Декларації був 33-річний Томас Джефферсон - родоначальник демократичної ідейно-політичної традиції у США. Створюючи порівняно невеликий за обсягом документ, Т. Джефферсон спирався як на теорії американських і європейських просвітителів, так і на революційний досвід англійських колоній. Не всі свої демократичні перетворення йому поталанило втілити. Відомо, наприклад, що статтю, яка засуджувала рабство, було видалено з проекту на категоричну вимогу Південної Кароліни і Джорджії. Проте створена ним політична теорія Декларації мала яскраво виражений демократичний і революційний характер.

    «Декларація незалежності США» складалася з преамбули, чотирьох частин, переліку «самоочевидних істин», списку викладів англійського короля і прикінцевої частини, в якій сказано, що «сполучені колонії відтепер є і за правом повинні бути вільними і незалежними державами».

    Факт проголошення колишніх британських колоній незалежними суверенними державами (створення США як єдиної федеративної республіки відбудеться з набуттям чинності Конституції 1787 р.) був подією виняткової важливості не лише для самих американців, а й для світу. Проте не менше значення мали й положення Декларації, в яких ішлося про народ, суспільство і державу.

    Друга частина Декларації починалася просто й урочисто: «Ми вважаємо самоочевидними такі істини: усіх людей створено рівними і наділено Творцем певними невід'ємними правами, серед яких - право на життя, свободу і прагнення до щастя».

    Насамперед варто зазначити, що принцип рівності поширювався аж ніяк не на всіх людей, а лише на білих чоловіків - власників. Усі раби за своїм становищем були не суб'єктами цивільних прав, а об'єктами цивільних правовідносин - купівлі, продажу та обміну. Принцип рівності не поширювався також на корінних жителів Америки - індіанців, які хоча й не були рабами, але цілком вилучалися з політичної спільноти. Жінки не мали політичної правоздатності, їхню цивільну правоздатність було обмежено.

    Цей перелік прав виглядає досить скромно порівняно з Віргінською декларацією прав. У «Декларації незалежності США» немає згадки про виборчі права, процесуальні гарантії правосуддя, свободу преси, свободу віросповідання. Немає в ній і згадки про право приватної власності, хоча це зовсім не означало її скасування.

    Оцінюючи історичне значення документа, американські вчені відзначали важливість положення про «прагнення до щастя». «Саме ідея про право людини на прагнення до щастя складає святу святих революційної доктрини Декларації незалежності; саме ця ідея, завдяки доданій їй величі, вічної загальної форми робить документ виповненим глибоким змістом і хвилюючим для всіх часів».

    Найважливіше значення мало також положення Декларації про те, що народ не лише має право скинути небажаний для нього уряд, а й за певних обставин зобов'язаний зробити це.

    Одночасно з розробленням проекту «Декларації незалежності США» спеціальна комісія континентального конгресу розробила проект Конституції «Об'єднаних колоній», якого було подано конгресові 12 липня 1776 р., а затверджено 1777 р. Однак цей документ, що іменувався «Статті конфедерації та вічного союзу», набув чинності тільки 1 березня 1781 р. після затвердження його всіма державами (штатами). «Статті конфедерації», власне, були міжнародно-правовим договором про утворення союзу 13 незалежних держав (конфедерації) «для спільної оборони, забезпечення своїх свобод, а також взаємного і загального добробуту». Кожна держава (штат) зберігала свій суверенітет у внутрішніх і зовнішніх справах. Члени конфедерації зобов'язувалися надавати допомогу в разі будь-яких посягань на один із штатів.

    Для керівництва загальними справами конфедерації (оголошення війни, укладення миру і міжнародних угод, призначення і приймання послів, установлення правил карбування монети, створення конфедеративних збройних сил тощо) затверджувався однопалатний конгрес, який складався з делегацій, що обираються законодавчими органами штатів. Кожна делегація мала в конгресі один голос. У періоди між сесіями конгресу його повноваження повинен був здійснювати комітет штатів, який складався з делегатів від кожного члена конфедерації.

    Повноваження конфедеративних органів були дуже обмежені. Вони не могли приймати рішення з найважливіших питань без згоди більшості членів конфедерації, не мали права примушувати членів конфедерації до виконання прийнятих рішень. У них не було також власних фінансових засобів, оскільки вони не могли встановлювати і збирати податки.

    Перемога Штатів над Англією була поворотним моментом американської революції. Відтоді її керівна сила - буржуазія та великі землевласники прагнули до роззброєння революційної армії. У вересні 1786 р. під керівництвом Даніеля Шейса сталося перше значне збройне повстання американських трудящих. Вони вимагали повного переділу земель та "їх безкоштовного роздавання, докорінної реорганізації судів і адміністративних органів, анулювання державних і приватних боргів. Повстанці знищили в судах боргові розписки бідняків, звільнили з в'язниць боржників. Повстання було жорстоко придушене. Але налякані буржуазія і плантатори зважилися на зміну державного ладу.

    Вранці 29 травня 1787 р. в будинку філадельфійського Стейт-хауза зібралися 55 делегатів від 12 штатів. Вони прибули до столиці для того, щоб, за висловом Дж. Вашингтона, «привести революцію до щасливого завершення». Створена для захисту інтересів панівних класів конституція не могла не відображати духу американської революції. Вона стала видатним документом свого часу, закріпила в Сполучених Штатах буржуазно-республіканський лад.


    2. Конституція США 1787 р.

    17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, а після ратифікації 3/4 штатів 4 березня 1789 р. вона набула законної сили.

    Конституція США 1787 р. складалася з 7 частин (розділів), юридично закріплювала такі основні принципи, як федералізм, поділ влади, стримування і противаги різних гілок влади, незалежність суду і суддів, пріоритет федерального законодавства над законодавством штатів («дуалізм права»), та проголошувала США республікою.

    У стислій вступній частині обґрунтовано головні причини розроблення і прийняття Конституції - потреба утворення більш досконалого союзу, утвердження правосуддя, забезпечення внутрішнього спокою, організація спільної оборони.

    У Преамбулі йшлося про сприяння добробуту тих, хто живий, і про надання їм та їхнім нащадкам благ і свобод. Революційні гасла Декларації незалежності про буржуазні права і свободи американських громадян не згадувалися.

    Упорядники прагнули закріпити права і владу в США за багатою меншістю, всупереч демократичній більшості. Отже, структура загальнофедеральних органів влади та їхня компетенція відповідали передусім інтересам великої буржуазії та плантаторів. У цьому плані Конституція зробила крок назад порівняно з Декларацією незалежності.

    Конституція не ліквідувала політичної автономії штатів, але протиставила їй сильну центральну федеральну владу. Конфедерація перетворилася на федерацію.

    Основоположним принципом Конституції став поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, проголошений свого часу англійським філософом Локком і розвинений мислителем Франції Монтеск'є - «одна влада стримує іншу».

    Вища загальнофедеральна законодавча влада доручалася Конгресові, який складався з двох палат; нижня — палата представників, верхня - сенат. Двопалатна структура парламенту відображала федеративний устрій держави.

    Палата представників обиралася на 2 роки прямим голосуванням із загалу громадян, які досягли 25-літнього віку. У той час виборчі округи були рівними за чисельністю виборців (по 30 тис. жителів). Було потрібно також, щоби кандидат у палату представників не менше 7 років був громадянином США і проживав на момент виборів у тому штаті, де обирався.

    Члени сенату обиралися законодавчими зборами штатів: по 2 сенатори від кожного. 17-та поправка до Конституції, прийнята 1913 р., зафіксувала, що сенатори обираються безпосередньо населенням штату у спосіб прямих виборів. Кандидат у сенатори мав досягти 30-річного віку, бути громадянином США не менше 9 років і жити у штаті, від якого обрався. Строк повноважень сенаторів становив 6 років. Через два роки третина сенаторів повинна була переобиратися.

    Головою сенату був віце-президент. Конституція наділила сенат правом контролю за діяльністю вищих федеральних посадових осіб, зокрема й президента. Якщо 2/3 сенаторів підтримають обвинувачення, висунуте палатою представників, то винний звільняється з посади. У даному випадку сенат діє в порядку імпічменту (резолюція недовіри). Це вважається засобом обмеження виконавчої та судової гілок влади. Лише за згодою сенату президент може укладати міжнародні договори, призначати послів, членів Верховного суду. Отже, обсяг повноважень сенату - набагато ширший, ніж палати представників, і він є немовби противагою нижній палаті. Варто, однак, зазначити, що палата представників і сенат наділені однаковими правами щодо законодавчої ініціативи і прийняття законів.

    Як бачимо, компетенція Конгресу порівняно з повноваженнями, визначеними статтями конфедерації, значно розширилася. Він дістав право: видавати закони з питань регулювання зовнішньої та внутрішньої торгівлі, карбування монети, роботи поштових відомств, набору й утримання армії, поліції, оголошувати війну, укладати зовнішні позики, встановлювати одиницю мір і ваги, запроваджувати правила про натуралізацію майбутніх американських громадян, видавати акти з управління та організації судноплавства, а також щодо придушення заколотів. 16-та поправка, прийнята 1913 р., надала конгресові право встановлювати прибутковий податок. Передання багатьох прав із відання штатів до федеральних органів свідчить про концентрацію центральної влади.

    Члени конгресу одержували платню, але під час роботи в законодавчому органі не могли перебувати на державній службі.

    Штатам заборонялося вступати у спілки між собою, а також у коаліції з іноземними державами, мати свої армії та військовий флот тощо. Проте в їхньому віданні залишилися цивільне, кримінальне, процесуальне право, поліція. Кожен штат міг мати свою конституцію республіканського характеру.

    Виконавча влада у США доручалася президентові. Він обирався на чотири роки двоступеневими виборами. На першому етапі виборів населення в перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року обирало виборщиків, кількість яких у кожному штаті мала дорівнювати загальній кількості представників цього штату в обох палатах конгресу. На другому етапі виборщики обирали президента. Вік кандидата у президенти мав бути не менше 35 років і час проживання в США мав становити не менше 14 років. Президент вступав на посаду лише після того, як принесе присягу. У день інавгурації він мав дати присягу шанувати й дотримуватися Конституції, виголошував промову програмного характеру.

    Президент - глава держави і федеральної адміністрації. Але він міг бути усунутий від посади резолюцією недовіри, прийнятою конгресом. Президент - головнокомандувач армії та флоту, міг призначати і звільняти будь-якого члена свого кабінету. Як глава держави, він здійснював функції представництва: приймав і призначав послів. За порадою і згодою сенату призначав членів Верховного суду США і суддів федеральної системи. Президент покликаний забезпечити точне дотримання федеральних законів, йому надавалося право помилування і відстрочення виконання вироків у справах про злочини проти США (передбачалося, що це право є гарантією від сваволі суддів).

    Як глава уряду, президент визначав обов'язки всіх міністрів, посадових осіб США, міг вимагати від керівників департаментів і міністерств письмової думки з будь-якого питання. Президент - керівник виконавчої влади.

    Аналізуючи взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, слід зазначити, що у випадку розбіжностей між палатами конгресу президент мав право перенести термін початку сесії, а в разі потреби - негайно скликати засідання палат. Крім того, будь-який законопроект, прийнятий конгресом, мав бути підписаний президентом. Причому, якщо протягом 10 днів він не висловиться проти, закон набуває чинності. Якщо ж президент не згоден із законом, він накладав на нього вето. Щоби подолати президентське вето, потрібно повторне прийняття законопроекту 2/3 голосів членів конгресу. Вето - гарантія від сваволі законодавців. Водночас, президент не залежав від того, як буде сприйнято палатами проведену ним політику, крім випадків, коли здійснення цієї політики було б неможливим без сприяння конгресу (асигнування, укладення міжнародних договорів тощо).

    Вища судова влада перебувала у віданні Верховного суду США. Його члени призначалися президентом «за порадою і згодою сенату» і зберігали свої посади довічно. Конституція забороняла зменшувати їм платню. Право перегляду законів, прийнятих конгресом, та актів виконавчої влади у разі їх невідповідності Конституції ввірялося Верховному федеральному суду США, але не за прямим уповноваженням Конституції, а як допущена практика, що стала прецедентом від 1803 р.

    Крім Верховного федерального суду, у США було створено систему судів штатів і районних судів. За влучним висновком одного з американських державознавців, федеральний суд виконував роль своєрідного сторожа при конгресі на той випадок, якщо у складі конгресу виявиться більшість радикалів.

    Слід зауважити, що американська конституція складалася власниками. Вони чітко розуміли, яку мету повинна переслідувати створена ними конституційна система. Як зазначав історик В.П. Печатнов, «вони цілком усвідомлювали розбіжності своїх інтересів з інтересами народу і в разі потреби були готові до найрішучіших дій».

    Саме тому у тексті Конституції не було розділу про права і свободи громадян. На час її ратифікації та обговорення ідеологи американської революції висловлювали думку, що «стримування і противаги» системи поділу влади цілком достатні для забезпечення законності і справедливого правління.

    Як підтверджують американські історики, автори Конституції вважали права особи «природними», а отже, такими, що не потребують фіксації в тексті основного закону. Їх перелік міг нібито бути витлумачений як вичерпний список усіх прав і свобод, що призвело б до зазіхань на ті права і свободи, які до нього не увійшли.

    Відсутність широкого переліку прав і свобод викликала критику Конституції з боку анти-федералістів і демократично налаштованих законодавців у штатах. Під тиском громадськості новообраному конгресові у 1789 р. було запропоновано проекти поправок, які містили положення про політичні та особисті права громадян. Прийняті 10 поправок, що дістали назву Федерального білля про права, було ратифіковано до 15 грудня 1791 р.

    Отже, «Білль про права» 1791 р. закріпив такі положення:

    При цьому перелік конституційних прав громадян не повинен був тлумачитись як заперечення інших прав.

    Право володіння й розпорядження приватною власністю – економічна основа американської буржуазної держави - чітко гарантувалося у конституційних нормах.

    Політичні свободи, які нелегко дісталися американцям і мали першорядне значення в системі цінностей буржуазного конституціоналізму, були сформульовані в першій поправці до Конституції. Положення, що стосувалися особистих прав громадян і процесуальних гарантій правосуддя, містилися в наступних поправках.

    Подальший розвиток США відбувався призвів до зміцнення позицій великої буржуазії. Держава проводила активну загарбницьку політику, спрямовану на розширення своєї території. У зв’язку з купівлею колоній інших держав (наприклад, Флориди у Іспанії, Луїзіани у Франції, Аляски у Росії), загарбанням мексиканських земель і, особливо, в результаті знищення і виселення індіанців, територія США до 60-х років XIX ст. зросла майже в 9 разів. Нові території перетворилися на штати за процедурою, яка визначалася Великим ордонансом 1791 р. Для цього потрібно було мати певну кількість жителів, свою конституцію, і відповідне клопотання до федерального конгресу. На нові землі поширювалося рабство, що становило серйозну загрозу розвиткові капіталізму в США.


    3. Громадянська війна 1861-1865 рр. та її вплив на розвиток законодавства США

    До початку 20-х років XIX ст. у США налічувалося 22 штати. Половина з них були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня та буржуазією Півночі не припинялися конфлікти, особливо коли в конгресі вирішувалася доля нових штатів. Плантатори були зацікавлені у створенні нових рабовласницьких штатів. Буржуазія Півночі виступала проти цього. Від розв'язання суперечки залежав результат боротьби за контроль над великими землями на Заході, а в підсумку - над федеральним урядом. Плантатори прагнули зберегти свою перевагу в палатах конгресу. До 1861 р. майже всі американські президенти були з південних штатів.

    Основні суперечності виникли з приводу митних тарифів. Буржуазія Півночі з метою створення переваги для збуту своїх товарів домагалася встановлення високого мита на промислові товари, які ввозилися з-за кордону. Рабовласники виступали проти цього. Так, законодавчі збори штату Південна Кароліна в 1832 р. зажадали повного скасування митних зборів, погрожуючи виходом зі США. Це стало початком жорстокої боротьби між двома економічними системами: буржуазною та рабовласницькою.

    Восени 1860 р. президентом було обрано одного з найвидатніших діячів Америки, республіканця Авраама Лінкольна. Виходець із бідної сім'ї, він згодом став переконаним противником рабства. Його обрання послужило для рабовласників сигналом до заколоту. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства та буржуазною системою найманої праці вилився у відкриту громадянську війну.

    У грудні 1860 р. штат Південна Кароліна заявив про свій вихід із союзу. Те саме вчинили ще 10 південних штатів. У квітні 1861 р. почалися військові дії. У результаті 11 південних штатів утворили конфедерацію зі своїм урядом, а 23 штати залишилися в союзі Півночі. Заколот розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У кожній частині були свій президент, свій конгрес.

    У перебігу війни 1861-1865 рр. уряд США видав Закон про гомстеди (20 травня 1862 р.). Він передбачав фактично безкоштовне роздавання незайнятих земель громадянам США та іммігрантам, які виявили бажання прийняти громадянство США. А. Лінкольн підписав також Прокламацію про звільнення рабів (1 січня 1863 р.). Ці заходи перетворили війну на справжню буржуазно-демократичну революцію, спрямовану на повалення влади плантаторів-рабовласників, знищення рабства та буржуазно-демократичне розв'язання аграрної проблеми.

    У 1865-1870 рр. було розпочато заходи, спрямовані на ліквідацію рабовласницької системи. У 1865 р. Конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. було прийнято 14-ту поправку, за якою чорношкірі наділялися громадянськими правами: кожен, хто народився у США чи був натуралізований, визнавався громадянином США і того штату, де він проживав. Поправка забороняла штатам обмежувати права громадян, позбавляти їх життя, свободи, власності без законних підстав. Але південні штати поправку тлумачили так, що чорношкірі не отримали виборчих прав. Тому, на вимогу народу в лютому 1870 р. конгрес прийняв 15-ту поправку до Конституції. У ній записано, що право громадян не буде заперечуватися чи обмежуватися під приводом раси, кольору шкіри або попереднього рабського становища. Ці доповнення, як і всі зміни Конституції США, прийняті незабаром після громадянської війни, склали другий цикл поправок. Вони доповнили Білль про права.

    Війна Півночі проти Півдня мала прогресивне, визвольне значення. Знищивши рабство і сепаратизм південних штатів, вона сприяла зміцненню незалежності США. Проте буржуазно-демократичну революцію не було доведено до кінця. Звільнені від рабства афроамериканці землі не одержали. Расову дискримінацію на Півдні було узаконено «чорними кодексами» багатьох штатів, виданими у 1865-1866 рр. «Чорні кодекси» були покликані забезпечити примусовими заходами південні плантації робочою силою. Наприклад, було прийнято закони про заборону бродяжництва, про учнівство (темношкірі діти мали віддаватися білим на навчання, а фактично - на роботу), про заняття певними професіями (заборонялося чорним сільськогосподарським робітникам під страхом кримінального покарання розривати трудовий договір раніше встановленого терміну), про заборону шлюбів між білими і чорними та ін.

    Також 14-та поправка до Конституції, прийнята конгресом США 1866 р., що зрівняла в правах білих і чорних, викликала різку протидію з боку південних штатів, які відмовилися її ратифікувати.

    За цих умов радикальні кола північної буржуазії, які мали більшість у конгресі, провели закон «Про реконструкцію Півдня» (2 березня 1867 р.), відповідно до якого у південних штатах було введено режим військової окупації, а їхніх представників усунуто від участі у роботі конгресу, поки південні штати не погодяться на ратифікацію 14-ї поправки.

    Зламавши опір південних штатів і зміцнивши своє панування, буржуазія почала згортати «реконструкцію». У 1877 р. федеральні війська було виведено з південних штатів, а представники останніх зайняли свої місця в Конгресі.

    Важливим результатом громадянської війни стало також зміцнення федерації. У конституційному праві США затвердилося положення: штати не вправі визнавати недійсними федеральні закони, не мають права виходити з федерації.