Навчальні матеріали
ТЕМА 8. Держава та право Франції (ХVІІІ – ХІХ ст.)
ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
1. Буржуазна революція 1789-1794 рр. та створення буржуазної держави у Франції
Буржуазна революція XVIII ст. у Франції порівняно з нідерландською революцією XVI ст. і революцією XVII ст. в Англії була більш послідовною і радикальною щодо скасування феодально-абсолютистського ладу. Вона, власне, відкривала нову епоху революцій 1789-1871 рр., а за часом майже збігалася з американською революцією.
В останній чверті XVIII ст. феодальний лад у Франції остаточно зжив себе, а режим абсолютної монархії гальмував розвиток продуктивних сил.
У Франції носієм нових виробничих відносин був третій стан, на відміну від Англії, де, крім буржуазії, склалася особлива соціальна категорія - нове дворянство (джентрі) - представники класу феодалів, які обуржуазилися. Процес формування капіталістичних відносин у Франції відбувався значно повільніше, ніж в Англії. Привілейовані стани - дворянство і духовенство - складали незначну меншість усього населення.
Влада короля була безмежною. Існувало юридичне обґрунтування божественного походження королівської влади, відповідно до якого король зобов'язаний звітувати за свої дії лише перед Богом. У руках короля зосередилася законодавча, виконавча і судова влада. Воля короля вважалася законом. За власним розсудом він оголошував війни, укладав договори з іноземними державами, розпоряджався скарбницею і майном підданих, призначав і зміщав міністрів і чиновників, послів і офіцерів, видавав, змінював і скасовував закони, карав і милував. Генеральні штати не скликалися з 1614 р., а управління державою здійснювалося за допомоги величезної бюрократичної машини, що підпорядковувалася лише королю. Структура центральних органів держави була надзвичайно складною. Будь-який опір королівському абсолютизму жорстоко карався. Протягом двохсот років розвитку абсолютистського режиму у Франції влада монарха розширювалася, зміцнювалася і в часи царювання Короля-сонця, як називали Людовіка XIV (1643-1715 рр.), досягла найвищого розквіту.
Сваволя королівської влади, привілеї дворянства і духовенства, феодальні побори і непосильні податки, феодальна власність на землю, обмеження купівлі-продажу землі, численні внутрішні митниці і зростання незліченних митних зборів, цеховий лад і пов'язана з ним регламентація виробництва, королівські монополії в галузі торгівлі й мануфактур, політичне безправ'я, феодально-абсолютистська політика і діяльність церкви - стали основними причинами революції.
Політичним авангардом третього стану була буржуазія, яка перетворилася до кінця XVIII ст. на могутню силу. У руках буржуазії було зосереджено величезні багатства, торгівлю, промисловість. Спільним прагненням усіх соціальних груп, які входили до складу третього стану, починаючи від міської бідноти і закінчуючи верхівкою класу буржуазії, був протест проти всієї феодальної системи. Протест цей вилився у прагнення ліквідації абсолютної монархії та станової нерівності. Основною рушійною силою революції мав стати народ, але селянство було неорганізованим і розрізненим, не мало чітких економічних і політичних цілей. Робітничого класу, власне, не було. Тож єдиною суспільною силою, спроможною очолити боротьбу проти феодальної системи, стала буржуазія.
Характерно, що задовго до революційних подій склалася прогресивна ідеологія, яка виражала антифеодальні вимоги. Ця могутня ідейна течія, спрямована проти феодалізму, що увійшла в історію під назвою Просвітництва, дала світові низку блискучих імен - Вольтера, Монтеск'є, Маблі, Дідро, Руссо, Гольбаха, Мореллі, Гельвеція та багатьох інших.
Прелюдією французької революції кінця XVIII ст. стали численні й потужні народні повстання, в яких селянство виступало разом із міською біднотою. Революційна ситуація набула особливої гостроти через те, що кілька неврожайних років спричинили голод, який у деяких провінціях доходив до крайньої межі. Революційну ситуацію у Франції загострила також фінансова криза. У другій половині XVIII ст. уряд Людовіка XVI, останнього представника французького абсолютизму, поставив Францію перед реальною загрозою фінансового банкрутства. Марнотратна політика королівського двору призвела до того, що скарбниця спорожніла, а державний борг Франції сягнув величезних розмірів.
Відстроченням краху могло стати обкладення державними податками привілейованих станів - дворянства і духовенства. Найбільш далекоглядні представники правлячих кіл Франції пропонували королю вдатися до цього останнього засобу. Але, не бажаючи порушувати багатовікову традицію і побоюючись конфлікту з тими, хто був опорою абсолютизму, Людовік XVI відхилив ці пропозиції. Спроба поставити це питання на зборах вищої аристократії в 1787 р. виявилася невдалою. Вирішено було провести засідання станово-представницької установи - Генеральних штатів, які не скликалися протягом півтора століття.
5 травня 1789 р. почалося засідання Генеральних штатів, на якому належало вирішити лише одне життєво важливе питання: про способи й можливості подолання фінансової кризи, тобто питання про нові державні податки.
За давньою традицією голосування на засіданні Генеральних штатів відбувалося по станах (один стан - один голос), незважаючи на вимогу депутатів третього стану голосувати персонально. У ситуації, що склалася, стара система голосування заздалегідь забезпечувала перевагу дворянству і духовенству.
Перший етап революції. Засідання Генеральних штатів вилилось у відкритий політичний конфлікт між королем і привілейованими станами, з одного боку, і третім станом - з іншого. Конфлікт цей завершився тим, що 17 червня 1789 р. депутати від третього стану оголосили себе Національними зборами на тій підставі, що третій стан є переважною більшістю французької нації. Національні збори проголосили себе вищим представницьким і законодавчим органом усього народу Франції.
Уряд Людовіка XVI зачинив перед депутатами Національних зборів двері залу засідань. Зібравшись в одному з версальських палаців, Національні збори проголосили себе Установчими зборами, тобто органом, покликаним установити новий політичний лад. Спроба розігнати ці збори викликала повстання народу в Парижі, проти якого було спрямовано королівські війська. Міська біднота, ремісники, торговці, представники інтелігенції, дрібна буржуазія піднялися на боротьбу і 13 липня 1789 р. створили орган міського самоврядування, названий Паризькою комуною. Незабаром було організовано цивільну гвардію – армію повсталого народу.
Збройне повстання 14 липня 1789 р. і взяття Бастилії викликали широкий резонанс по всій країні. Приклад Парижа наслідували багато інших міст Франції, де також створювалися органи державного самоврядування і формувалися загони цивільної гвардії. У другій половині липня всі соціальні категорії, які входили до складу третього стану, виступили єдиним фронтом, оскільки їх згуртувало прагнення до ліквідації феодальної системи. Буржуазія на першому етапі революції відіграла керівну роль, спираючись на підтримку всього третього стану.
Установчі збори розпочали діяльність із видання декрету про ліквідацію старого адміністративного поділу французького королівства. Надзвичайно важливе значення мали також декрети, спрямовані на ліквідацію феодального земельного режиму. Було урочисто проголошено, що «феодальний режим цілком знищено». Але декрети з аграрного питання ліквідували лише другорядні феодальні повинності селян. Найбільш тяжкі повинності, які впродовж багатьох століть гнітили селянство, зберігалися. Так, зокрема, панщина і поземельний чинш підлягали викупові. Згодом декрети, прийняті в березні 1790 р., визначили дуже складні умови викупу селянами цих феодальних повинностей. Отже, вирішення аграрного питання мало значною мірою декларативний характер.
А от проблему церковних володінь розв'язали радикально. Католицька церква була власником величезних земельних багатств, найбільшим феодалом королівства. Установчі збори декретами, виданими в червні-листопаді 1790 р., поставили церкву під контроль держави: було введено цивільний устрій церкви, скасовано церковну десятину. Земельні володіння церкви, що перейшли у власність держави, виставили на розпродаж. Крім того, було значно обмежено сферу церковної юрисдикції: із ведення католицької церкви вилучено такі функції, як реєстрація народження, шлюбів, смерті тощо. Посади священиків, як і посади світських осіб, стали виборними. Священики почали одержувати платню від держави нарівні з іншими посадовими особами. При вступі на посаду вони зобов'язувалися складати присягу, як і інші державні службовці.
Велике значення для розвитку капіталістичних відносин мали декрети Установчих зборів, які ліквідували різні феодальні обмеження (систему внутрішніх митниць, цехів тощо). 19 червня 1790 р. збори прийняли декрет про скасування спадкових дворянських титулів і станового поділу суспільства.
Найважливішим програмним документом французької революції стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 р., яка згодом увійшла до Конституції 1791 р. Декларація спиралася на положення теорії природного права. Вона починалася з преамбули, містила ідеологічне обґрунтування вчення про невід'ємні права кожної людської особистості, даровані їй самою природою.
У першій статті зазначалося: «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах». Цим іще раз підкреслювалося скасування будь-яких станових привілеїв. Метою держави проголошувалося забезпечення природних прав людини, до яких, передусім, належали свобода, власність, опір гнобленню та безпека.
У Декларації прямо не згадувалося про форму правління, але йшлося про те, що «джерело суверенітету ґрунтується, власне, в нації», і що жодна корпорація та окрема людина не можуть мати у своєму розпорядженні владу, яка не виходить від нації. Вища законодавча влада доручалася представницькому органові, який повинен був виражати волю народу. Стаття 6 буквально визначала: «Закон є виразом загальної волі».
Один із пунктів Декларації містив принцип обґрунтованого арешту, здійснюваного лише на підставі відповідного закону. Вперше цей принцип було проголошено в Англії в XVII ст. у знаменитому «Хабеас корпус акті». Він закріпив одну з найважливіших процесуальних гарантій. Декларація встановила принцип презумпції невинуватості, на противагу феодальному праву з його презумпцією винуватості.
Вперше в історії було проголошено такі громадянські права, як свобода слова, свобода совісті, свобода преси.
У 17 статтях Декларації в узагальненому вигляді було сформульовано принципи майбутнього конституційного устрою суспільства. Декларація була дуже прогресивним документом для свого часу, оскільки буржуазія в той період виступала від імені всього народу. Це обумовило антифеодальну спрямованість Декларації. Але класова сутність «Декларації прав людини і громадянина» чітко проявилась у тому, що буржуазія понад усі інші свободи і принципи ставила право приватної власності - «недоторканне і священне».
У 1791 р. на основі «Декларації прав людини і громадянина» було розроблено і прийнято першу в історії Франції Конституцію. Вона закріпила політичне панування великої буржуазії, яка пішла на певний компроміс із дворянством, установивши у Франції конституційну монархію.
Законодавча влада належала однопалатним Національним зборам. Король не мав права розпускати ці збори. Їх депутати мали право недоторканності. До компетенції Національних зборів було віднесено законодавство, заснування нових державних посад, вищу фінансову політику, вирішення питань війни і миру.
Виконавча влада відповідно до Конституції доручалася королю. При цьому підкреслювалося, що «король править лише на підставі закону, і лише ім'ям закону він може вимагати покори». Місцеві органи управління були виборними. Суд оголошувався незалежним від законодавчої та виконавчої влади. Було введено цензове виборче право.
Порівняно з «Декларацією прав людини і громадянина» 1789 р. Конституція 1791 р. являла собою крок назад, оскільки вона відходила від демократичних принципів у питанні правління, зберегла у Франції монархію. Рівність усіх перед законом, проголошена в Декларації, відкрито була замінена в Конституції політичною нерівністю (запроваджено високий майновий ценз).
Після прийняття Конституції 1791 р. революція для великої буржуазії закінчилася, оскільки головної мети - завоювання політичної влади - було досягнуто.
Конституція 1791 р. діяла до серпня 1792 р. Протягом цього періоду, що становив перший етап революції, у процесі розмежування третього стану склалися основні політичні угруповання. Так виникли партії, які виражали певні позиції різноманітних прошарків буржуазії. Інтереси великої буржуазії, яка була прихильницею конституційної монархії, виражала партія фельянів. Середня буржуазія, переважно торгово-промислові кола, була представлена жирондистами. Партією дрібної буржуазії, яка єдналася з народом, були якобінці. Останнє політичне угруповання було найбільш революційним і ставило перед собою завдання широких демократичних перетворень. До складу Паризької комуни входило чимало представників якобінської партії, що значною мірою визначило характер її діяльності.
Влітку 1792 р. проти французької революції було кинуто об'єднані сили європейських держав. Тоді ж у самій Франції готувалася контрреволюційна змова, очолювана королівським двором Людовіка XVI.
У цій складній зовнішній і внутрішній ситуації, коли революції загрожували сили феодальної реакції, народ під керівництвом якобінців піднявся проти монархії. Перед загрозою вторгнення до Парижа коаліційних армій керівництво повстанням народу перебрала Паризька комуна.
Другий етап революції. 10 серпня 1792 р. влада в Парижі повністю перейшла до рук Паризької комуни. Людовіка XVI було заарештовано за обвинуваченням у контрреволюційній змові. Закінчився період конституційної монархії. Франція стала республікою. Конституція 1791 р. втратила чинність.
Після повалення монархії було створено тимчасовий орган вищої влади - Національний конвент, обраний на основі нового, загального (для чоловіків) виборчого права, набагато демократичнішого, ніж за Конституцією 1791 р.
Більшість на виборах до Конвенту здобула партія жирондистів, тож до влади доступилася середня буржуазія. Виконавчу владу було передано тимчасовому урядові, названому Тимчасовим виконавчим комітетом.
Жирондисти не лише не прагнули подальшої революційної боротьби і демократичних перетворень, але, навпаки, вважали для себе революцію завершеною. За короткий відтинок часу вони перетворилися на контрреволюційне угруповання.
Короля Людовіка XVI стратили за вироком революційного суду народу. Незалежно від політичної позиції правлячої партії жирондистів народні маси продовжували боротьбу за радикальне, демократичне вирішення аграрного питання, за остаточне знищення феодальних відносин на селі. Революційна ситуація набула особливої гостроти через відсутність продовольства і голод, що почався в Парижі. По всій країні спалахували повстання селянства і міської бідноти. В окремих департаментах Франції відбувалися контрреволюційні заколоти. Найзначнішим із них був заколот у департаменті Вандея. Жирондисти відкрито перейшли до табору реакції та повернули зброю проти народу і революції.
2 червня 1793 р. в Парижі сталося збройне повстання народу, кероване дрібною буржуазією, у результаті якого влада перейшла до якобінців. Так закінчився другий етап революції, що тривав від 10 серпня 1792 р. по 2 червня 1793 р.
Третій етап революції. Останнім етапом французької революції кінця XVIII ст. був період якобінської диктатури (1793-1794 рр.).
Якобінська партія почала своє правління з видання закону про продаж селянської землі, конфіскованої у феодалів. Потім було прийнято закон про безоплатну ліквідацію всіх феодальних прав. Аграрне законодавство якобінців закріпило їхній політичний союз із народом. Селянство стало опорою якобінського уряду і революції.
За час правління якобінського Конвенту було видано два найважливіші документи: «Декларацію прав людини і громадянина» 1793 р. і Конституцію 1793 р. Декларація 1793 р., на відміну від Декларації 1789 р., своєю теоретичною основою мала вчення Руссо про народний суверенітет. Вона була більш розгорнутою, ніж перша. Ряд положень у якобінському документі конкретизувався детальніше. Крім того, в Декларації 1793 р. були цілком нові за змістом статті. До них, передусім, належала стаття, що забороняла монархію під страхом смерті: «Кожен, хто привласнив собі належний народові суверенітет, буде негайно відданий смерті вільними громадянами».
Величезне політичне значення мала також остання стаття якобінської Декларації: «Коли уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є священним правом і невід'ємним обов'язком». Ця стаття, що закріпила право народу на революцію, істотно відрізняла якобінську програму від «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р.
Конституція 1793 р. «Декларація прав людини і громадянина» 1793 р. лягла в основу якобінської конституції того ж року, відповідно до якої Францію було проголошено республікою. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус (Національні збори). Тільки йому належало виняткове право видання законів і декретів. Виконавчу владу перебрала Виконавча рада. Всі органи - від центральних до місцевих - стали виборними. Виборче право набуло набагато демократичнішого характеру, ніж за Конституцією 1791 р. (було знижено віковий ценз із 25 до 21 року, ценз осілості і майновий ценз). Значно розширився розділ про цивільні права і свободи. Конституція проголосила рівність, свободу та безпеку громадян, свободу совісті, необмежену свободу преси, зборів. Водночас, незважаючи на всю свою революційність і демократизм, якобінці не відмовилися від захисту приватної власності. Як представники дрібної буржуазії, вони вбачали у приватній власності священні права, властиві суспільству в цілому і кожній людській особистості, зокрема.
Введенню Конституції в дію перешкоджав контрреволюційний переворот 1794 р., який поклав край існуванню якобінської диктатури.
Отож, Конституція 1793 р. залишилася тільки пам'яткою права: вона ніколи не діяла. Фактично тоді ж склалась особлива система державних органів, які являли собою тимчасовий революційний уряд. Цей державний механізм якобінської диктатури вирізнявся чіткістю. Вищим органом влади, як і раніше, залишався Конвент. Він володів законодавчою владою та управляв країною через систему різних комітетів і комісій. Надзвичайно важливу роль відігравали Комітет громадського порятунку і Комітет громадської безпеки. Обидва вони обиралися Конвентом.
Комітет громадського порятунку мав дуже широкі повноваження - від дипломатичних відносин до адміністративних та репресивних функцій. Фактично він був надзвичайним урядовим органом. Його очолював один із вождів якобінської партії Робесп'єр.
Комітет громадської безпеки виконував завдання боротьби з внутрішньою контрреволюцією. Для суду над ворогами республіки навесні 1793 р. було засновано Революційний трибунал.
Армію якобінців було сформовано на демократичних засадах. Вона мала надзвичайно високу боєздатність, революційний ентузіазм у поєднанні з твердою дисципліною. У її лавах було чимало селян, які захищали республіку, що значною мірою сприяло здійсненню сподівань народу.
За короткий період свого правління якобінці здійснили низку найважливіших заходів - остаточне знищення феодальних повинностей селянства, демократизацію державного апарату, знищення рабства в колоніях тощо.
Влітку 1794 р. в якобінській партії та державному апараті склалася суперечлива ситуація. Подальші демократичні перетворення стали об'єктивно неможливими. Суперечливість була властива самій якобінській диктатурі та діяльності революційного Конвенту. Знищуючи рештки феодального ладу, якобінці цим відкривали простір для розвитку капіталістичних відносин. Дрібнобуржуазна партія не могла послідовно проводити лінію демократичних перетворень.
Складність ситуації зростала через те, що якобінці продовжували боротьбу проти великої буржуазії. Несприятливою була і зовнішня обстановка. Революцію у Франції кинулися гасити всі реакційні сили феодально-монархічної Європи.
Все це сприяло перемозі контрреволюційного перевороту, організованого великою буржуазією 27 липня 1794 р. (за якобінським календарем - 9 термідора). В результаті термідоріанського перевороту якобінська республіка перестала існувати, її вождів було страчено, розпочалося панування терору і реакції. Падіння якобінської диктатури завершило третій і останній етап французької революції кінця XVIII ст.
Консульство та імперія Наполеона Бонапарта.
У 1799 році (9.11.1799) владу захопив Наполеон Бонапарт. Наполеонівська конституція 1799 р. формально закріпила республіканську форму правління, а фактично – військову диктатуру.
Було скасовано майновий виборчий ценз, але запроваджувалися триступеневі вибори:
- Чоловіки з 21 р., що проживали не менше 1 р. в певному окрузі обирали громадян до комунального списку округу (1/10 громадян);
- Обрані складали департаментські списки (1/10 з комунального списку);
- З департаментського списку обирали 1/10 кандидатів на державні посади(для виконання "національних функцій").
По суті було ліквідовано виборність державних органів. Державні органи комплектувалися за складною системою зарахування, призначення та виборів.
Виконавча влада належала колегії трьох консулів. А реально - першому консулу – Бонапарту, який призначав членів державної ради, міністрів, послів, офіцерів, суддів.
Законодавчу владу поділяли кілька державних органів, фактично вона також підпорядковувалася Наполеону.
У 1802 р. в результаті недемократичного референдуму Бонапарта було оголошено пожиттєвим консулом, у 1804 р – йому присвоєно титул імператора (Наполеон 1). Отже, було відновлено монархічну форму правління.
2. Формування буржуазного права Франції
Разом з буржуазною державою виникло і за час революції в загальних рисах сформувалося буржуазне право. Будучи історично більш прогресивним типом права, воно замінило застаріле феодальне право, закріпило нові виробничі відносини. Але, виражаючи волю панівного класу, буржуазне право було за сутністю експлуататорським, хоча, на відміну від рабовласницького і феодального, воно проголошувало формальну рівність усіх перед законом. Цей принцип формальної рівності прикривав собою фактичну нерівність.
Інститут приватної власності був наріжним каменем буржуазної правової системи. Право необмеженої власності було закріплено в обох деклараціях і в конституціях 1791 і 1793 рр.
Основу зобов'язального права становили формальні принципи свободи і рівності, які заклали юридичний фундамент для обґрунтування свободи договору і рівності сторін.
У галузі кримінального права сталися великі зміни. У перебігу революції буржуазія висунула прогресивні принципи кримінального права і процесу, вперше сформульовані ще в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Було видано перший кримінальний кодекс, який закріпив буржуазні засади кримінального права і кримінального судочинства. Він установлював суворі санкції за посягання на священне право приватної власності. Будь-який виступ проти чинного порядку влади тягнув за собою особливо жорстокі покарання, які мали на меті залякування. У цьому проявилися пережитки феодального кримінального права.
Свідченням того, що вже на початку революції велика буржуазія була налаштована антидемократично, був закон Ле Шапельє (про робітничі корпорації) 1791 р. Він забороняв корпоративне об'єднання представників однієї професії. Робилося це під приводом боротьби з відродженням феодальної цехової системи, але насправді закон Ле Шапельє був спрямований проти організації профспілок.
Що стосується судової системи, то вона за час революції не встигла стабілізуватися, хоча загалом форми її визначилися. Було встановлено єдиний для всіх станів суд. Усі інститути інквізиційного феодального процесу скасовувалися, і принципи кримінального судочинства, подібно до принципів кримінального права, було відображено в програмних буржуазних деклараціях.
Цивільний кодекс Наполеона 1804 р.
Створення єдиної національної правової системи французька буржуазія вважала одним із головних завдань революції 1789-1794 рр. Спершу йшлося не лише про створення нового законодавства, а й про його систематизацію. Про це свідчать спроби кодифікації, розпочаті в перебігу революції. Ще в серпні 1790 р. Установчі збори прийняли резолюцію, відповідно до якої «цивільні закони повинні бути об'єднані й реформовані законодавцем, який мусить скласти загальний кодекс простих законів, ясних і відповідних конституції».
Положення про розроблення цивільного кодексу було внесено й до Конституції 1791 р. У 1793, 1794, 1796 рр. було запропоновано проекти такого кодексу. Проте ці спроби кодифікації не приводили до позитивних результатів.
Причини неуспіху - цілком зрозумілі. Відбувалася постійна зміна груп, які перебували при владі й мали розходження в ідеології та конкретних цілях. Відіграли свою роль і тимчасовий характер низки заходів, і боротьба великої буржуазії проти вимог найбідніших прошарків населення. Все це перешкоджало стабілізації нових суспільних відносин і створенню єдиних кодексів. Нарешті, не було ще тієї кристалізації принципів права, яка є необхідною передумовою кодифікації.
Лише після зміцнення влади великої буржуазії уряд Наполеона остаточно скасував дореволюційне право і низку законів, прийнятих за часів революції, які не відповідали інтересам великої буржуазії, та розпочав вироблення нових кодексів. Наполеонівська епоха ознаменована створенням п'ятьох основних кодексів - цивільного, кримінального, торгового, цивільно-процесуального і кримінально-процесуального.
Першим було прийнято Цивільний кодекс, який увійшов в історію як Кодекс Наполеона.
13 липня 1800 р. було призначено комісію для розроблення проекту кодексу. До її складу ввійшли знані юристи того часу - Тронше, Порталіс, Мальвіль, Біго-Преамне. У своїй роботі вони спиралися на законодавство, доктрину, попередні проекти кодексу, римське право (особливо очевидний вплив римського права у регулюванні зобов'язальних відносин), а також звичаї, які вони прагнули викласти й переробити відповідно з духом буржуазного суспільства.
Наполеон особисто брав участь в обговоренні деяких статей кодексу, усуваючи з проекту деякі положення, що затвердились у французькому праві в період революції та здавалися великій буржуазії надмірно радикальними. Протягом чотирьох місяців проект було складено й надіслано на обговорення вищих судів. Останні менше ніж за один рік подали свої зауваження, після чого проект розглянула Державна рада. Потім проект належало розглянути в Трибунаті, Законодавчому корпусі та Сенаті.
У Трибунаті проект кодексу наразився на серйозну опозицію: деякі його члени не могли погодитися з ліквідацією завоювань революції, проведених у проекті кодексу. Перший титул «Про право і закони взагалі» було відхилено. Така ж доля судилась і титулу другому. Тоді уряд відкликав проект, і Наполеон здійснив примусові заходи: членів Трибунату, які були основними критиками проекту, вилучили з його складу. Так було створено слухняну волі Наполеона більшість. Після цього проект розглядався швидко, і всі титули кодексу було прийнято.
Закон від 21 березня 1804 р. об'єднав усі 36 титулів у єдиний кодекс. У 1807 р. цей документ був названий Кодексом Наполеона, а 1816 р. знову дістав назву Цивільного кодексу. Але в історії він справедливо залишився під назвою Кодексу Наполеона.
Кодекс закріпив ліквідацію феодальних відносин - і в цьому його прогресивне значення. В основу кодексу було покладено принципи формально рівної правоздатності всіх громадян і необмеженої приватної власності. Це приводило до свободи підприємництва, а на селі - до закріплення права власності селян на землі, придбані ними в період революції.
Попри консервативне перероблення, цивільне право Франції, яке дістало в Кодексі Наполеона класичне вираження, мало революційне значення для своєї епохи. Вперше в історії кодекс дав у стислій і точній формі основні положення буржуазного цивільного права, послідовно закріпив принципи капіталізму.
Французький цивільний кодекс 1804 р. посів центральне місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулювали найважливіші економічні відносини капіталістичного суспільства.
Цей кодекс - найзначніший за обсягом (у першому виданні в ньому налічувалася 2281 стаття). Він уважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу та структурою.
Кодекс виходив із поділу приватного права на цивільне й торгове. Останнє присвячене взаємовідносинам між купцями і регулюванню торгових угод, навіть за участі не купців (торговим правом регулювалися, наприклад, відносини за векселем). Отже, Цивільний кодекс охоплював лише відносини цивільно-правові у вузькому розумінні цього слова, тобто приватноправові.
Кодекс Наполеона складався зі вступного титулу і трьох книг. У невеличкій вступній частині викладено порядок дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, що стосувалися набуття чинності й застосування правових норм.
У складі кодексу можна побачити принципи побудови римського права: особи, речі, зобов'язання. Така структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву інституційної.
Книга перша «Про осіб»
Книга перша Кодексу мала назву «Про осіб». Вона запровадила такі принципи буржуазії, як рівність і свобода, у сферу регулювання майнових відносин. Кодекс у цілому продовжив лінію, що позначилася ще в революцію, - на скасування феодального правопорядку, феодальних станових привілеїв, станових обмежень у правоздатності. Відповідно до ст. 5, «будь-який француз користується цивільними правами».
Характерною рисою Кодексу Наполеона було те, що в усіх його положеннях, де йшлося про осіб як про носіїв цивільних прав, малися на увазі окремі індивіди (фізичні особи), а не колективи (юридичні особи). Поняття юридичної особи взагалі не відоме Кодексові Наполеона. Законодавець не вважав за потрібне надавати особливі права на участь у цивільному обігу об'єднанням осіб.
Хоча Кодекс ґрунтувався на прогресивній буржуазній ідеї універсальності цивільних прав, він відновлював окремі інститути феодальної епохи, скасовані революційним законодавством. Так, кодекс передбачав використання «цивільної смерті» як міри кримінального покарання. «Цивільна смерть», відповідно до ст. 25, означала, що засуджений втрачав право власності на все майно, яким він володів. Це майно переходило до законних спадкоємців так само, як у випадку, коли б він помер природним чином та без заповіту. У Кодексі передбачалася низка обмежень цивільних прав жінок. Наприклад, жінки не могли бути свідками, запрошеними для складання актів цивільного стану.
У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. Тут Кодекс робив особливо помітний крок назад порівняно із законодавством періоду революції, коли було декларовано важливі особисті й майнові права жінок, послаблено батьківську владу над дітьми тощо. Кодекс значною мірою спирався на положення римського права і феодального звичаєвого права. Стаття 212 твердила, що «подружжя зобов'язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки». Але в цілому Кодекс відкрито закріплював панівне становище чоловіка в сім'ї, поблажливо ставився до моральної розбещеності чоловіка, закріплював владу чоловіка над особистістю і майном дружини та владу батька над дітьми. Чоловік - глава сім'ї, воля якого визначала весь лад сім'ї та який об'єднував у своїх руках усе сімейне майно. Відносини між подружжям визначалися ст. 213: «Чоловік зобов'язаний заступатися за свою дружину, дружина - слухатися чоловіка». Про рівноправність подружжя не було й мови. Дружина була зобов'язана жити разом з чоловіком і слідувати за ним, якщо він змінить місце проживання (ст. 214). Нерівноправність жінки виявлялась і в її майновому становищі в сім'ї. За загальним правилом, передбачався режим спільності для майна чоловіка і дружини. Але за ст. 1421 «чоловік один управляє майном, яке входить у спільність. Він може його продавати, відчужувати і встановити на нього іпотеку без участі дружини». Дружина не могла відчужувати і набувати майно, виступати в суді без дозволу чоловіка» (статті 215-216).
Майнові відносини подружжя визначалися шлюбним договором, який укладався до здійснення шлюбу. Кодекс установлював ряд режимів майнових відносин - на вибір майбутнього подружжя. Але, за загальним правилом, якщо в шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходило у власність чоловіка, і останній розпоряджався прибутками від цього майна.
Розлучення припускалося лише в суворо визначених випадках (порушення подружньої вірності, тяжкі образи та ін.). Характерно, що правила про розлучення через порушення подружньої вірності узаконили поблажливе ставлення буржуазії до статевої розбещеності чоловіків. Якщо чоловік міг вимагати розлучення в усіх випадках порушення дружиною подружньої вірності, то дружина могла вимагати розлучення лише в тому випадку, якщо чоловік поселив свою коханку в одному будинку з дружиною (ст. 230). Цю принизливу для жінки умову було скасовано лише в 1884 р. У початковій редакції Кодексу було збережено запроваджене під час революції розлучення за взаємною згодою подружжя, хоча й після тривалої та складної процедури. Але під впливом католицької церкви правила Кодексу про розлучення було скасовано 1816 р. і відновлено 1884 р., причому дружині надали такі ж права на розлучення, які мав чоловік.
Що стосується відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише батькові. До матері ця влада переходила - та й то з обмеженнями - лише після припинення шлюбу або в деяких випадках зловживання батьком владою. Діти перебували під владою батька до повноліття (сини - до 25 років, дочки - до 21 року), без згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім (ст. 148). Якщо батько «мав дуже серйозні приводи до невдоволення поводженням» дитини, він міг позбавити її свободи строком до одного місяця, якщо дитина не досягла 16-літнього віку, і на строк до шести місяців, якщо дитина досягла 16 років (статті 375, 377). Батько управляв майном дітей і мав з нього прибутки.
Кодекс у ст. 340 заборонив пошуки батьківства, чим практично погіршив становище позашлюбних дітей.
Але кодекс містив і прогресивні положення про сім'ю, зокрема передав шлюб із сфери церковної до сфери державного регулювання, чим розвинув положення Конституції 1791 р. про те, що шлюб - цивільний договір. Зберіг він і запроваджене в період революції розлучення, що означало розрив з дореволюційними католицькими традиціями.
Книга друга «Про майно і різні видозміни власності»
Друга книга Кодексу, присвячена регламентації майнових прав, також виходила з класичного римського поділу. Центральне місце тут посідав інститут власності. Самі французькі юристи, наприклад Лагері, таким чином визначали значення цього інституту: «Найдорогоціннішим правилом Цивільного кодексу, найголовнішою і найважливішою його постановою є те, що він освячує право власності; всі інші його положення - це просто лише наслідки або вибірки з нього».
Власність, закріплена в Кодексі Наполеона, являє собою за суттю приватнокапіталістичну власність, яка давала буржуа необмежене право на розпорядження своїм майном, на одержання прибутку і земельної ренти.
В основі всього Кодексу лежала необмежена приватна власність як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не було таким, яке заборонене законами і регламентами» (ст. 544). Власність на річ надає право на все, що ця річ виробляє (ст. 546). Власність на землю включає в себе власність на те, що перебуває під землею і над землею (ст. 552). Практично для того часу це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних копалин, виявлених на його ділянці. Це положення було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави в цілому, а також для промисловців, і 1810 р. вони домоглися його скасування. Статті 5 і 6 закону від 21 квітня 1810 р. передбачали, що рудники можуть експлуатуватися лише на основі концесії, наданої державою.
Кодекс являв собою подальший розвиток і підтвердження виражених іще в конституційних документах революції положень про «святенність» і «недоторканність» приватної власності. Стаття 545 зазначала: «Ніхто не може бути примушеним до уступки своєї власності, якщо це не робиться з причини суспільної користі і за справедливе й попереднє відшкодування». Прогресивне значення положень Кодексу Наполеона про власність полягало в тому, що він закріпив основні завоювання революції, перемогу буржуазної власності над феодальною.
Речі за Кодексом поділялися на рухомі й нерухомі. Цей поділ відображав той етап розвитку капіталістичного суспільства, коли нерухомість (земля, будівлі тощо) становила велику цінність для окремого підприємця і класу капіталістів у цілому, а тому потребувала особливого правового режиму і захисту. Так, розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридичними формальностями і складностями.
Спробою законодавця пом'якшити суперечності, що виникали у зіткненні інтересів окремих приватних власників, стало встановлення ряду сервітутів: про загальну стіну, про право проходу тощо.
Буржуазні юристи, які аналізують Кодекс Наполеона, зазначають, що «завжди, коли конкурують права власника з правом не власника, право сильного з правом слабкого, Кодекс стає на сторону перших». Саме тому статті Цивільного кодексу про власність буржуазія протягом тривалого часу розглядала як ідеальну форму виразу своїх інтересів.
Книга третя «Про різні засоби, якими набувається власність»
Третя, найбільша за обсягом книга «Про різні засоби, якими набувається власність» містила правила, які регулювали придбання власності. Сюди належало спадкування - за законом і за заповітом, договори. Тут же викладено майнові відносини подружжя, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов'язання (які виникають, наприклад, у разі заподіяння шкоди). Сам Кодекс у ст. 711 дав перелік способів, якими набувалася власність: «Власність на майно набувається і передається спадкуванням, даруванням між живими або за заповітом і на підставі зобов'язань».
Кодекс закріпив проведене ще в період революції скасування феодальних принципів спадкування у французькому праві. Відповідно до ст. 732, «закон у визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи, ні походження майна». Спадкоємцями померлого ставали в указаній Кодексом послідовності діти та інші родичі. Найближчі ступені споріднення не допускали спадкування з боку більш віддалених. Родичі далі дванадцятого ступеня споріднення не успадковували.
Позашлюбні діти могли спадкувати лише в тому разі, якщо були визнані в законному порядку, причому тільки майно матері й батька, але не інших родичів. Позашлюбні діти не могли також одержувати майно даруванням або за заповітом більше того, що їм дозволялося отримати за загальними правилами спадкування. Тобто, вони могли бути спадкоємцями лише за законом.
Кодекс в інтересах заможних буржуазних кіл розширив свободу заповітів і дарувань, які нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Відповідно до ст. 913, дарування або заповіт не міг перевищувати половини майна, якщо особа, яка заповідала, лишала після смерті одну законну дитину, третини майна - якщо залишалося двоє дітей, чверті - якщо в померлого троє чи більше дітей. За такого порядку спадкування за законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке ділилося між ними порівну незалежно від віку і статі. Статті Кодексу про спадкування значною мірою сприяли збереженню у Франції великого прошарку дрібних і середніх буржуа, численних селянських господарств.
Норми Кодексу Наполеона, які регулювали майнові відносини, були присвячені найзагальнішим, найбільш принциповим питанням цивільного обігу. Вони не регламентували ряду специфічних аспектів торгової, підприємницької діяльності.
Основну увагу у третій книзі законодавець приділив зобов'язальним, передусім договірним, відносинам. Зобов’язанням із правопорушень у Кодексі присвячено порівняно мало статей. Що ж стосується договірного права, яке регулювало відносини, пов'язані з капіталістичним обміном, а також з експлуатацією найманої праці, то воно було розроблене докладно й у гранично чіткій формі. Ясні й визначені положення договірного права, починаючи від загальних умов дійсності угод і закінчуючи ретельною юридичною регламентацією окремих договірних відносин, були значною мірою успадковані від римського права.
Договір за Кодексом розглядався як «угода, за допомоги якої одна або кілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед кількома іншими особами дати щось, зробити щось або не робити чогось».
Французький законодавець запозичив з римського права і розвинув у Кодексі ідею про формальну рівність сторін договору, про автономію індивідуальної волі. Згода сторін була необхідною умовою дійсності договору. Причому за ст. 1 і 19 «немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок помилки або якщо вона була вимушена насильством або досягнута обманом».
Характерно, що в Кодексі Наполеона майже не було статей, які регулювали би відносини між господарями і робітниками, хоча для капіталістичного суспільства цей договір мав величезне значення. Окремі положення, які були в Кодексі з цього питання, відкрито підтримували хазяїв у тих випадках, коли їхні інтереси стикалися з інтересами робітників. Зміст договору (розмір плати, умови праці) визначався підприємцем, але за лицемірними формулюваннями буржуазного права цей договір був нібито «вільною угодою» двох рівноправних сторін. Договору про наймання робітників присвячено в Кодексі усього дві статті, які не містили жодних гарантій інтересів тих, хто наймався.
Договір відіграв величезну роль також для торгівців і промисловців у царині їхніх взаємин з виробниками і споживачами. Він був юридичною формою операцій щодо придбання сировини, продажу готової продукції тощо.
Звідси зрозуміло, що Кодекс Наполеона приділяв особливу увагу непорушності договорів і праву сторін (тобто фактично сильнішої сторони) встановити будь-який зміст договору. Стаття 1134 Кодексу визначала, що «угоди, законно укладені, займають місце закону для тих, хто їх уклав». Договір установлює безумовну пов'язаність сторін: угоди «можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін».
У випадку невиконання договору, в якому передбачалося зобов'язання боржника надати річ кредиторові, останній міг через суд вимагати передання йому цієї речі. А за ст. 1142 «будь-яке зобов'язання зробити або не зробити призводить до відшкодування збитків у випадку невиконання з боку боржника».
У Кодексі містилися чіткі положення стосовно умов укладання, змісту та інших особливостей окремих договорів: купівлі-продажу, міни, найму, товариства, позички тощо. Фіксація цих загальних положень у законі та безумовна підтримка їх у подальшій судовій практиці не означали обмеження свободи приватного власника в розпорядженні своїм майном. Кодекс установив найширші рамки, в межах яких будь-який власник мав повну свободу дій, свободу вибору сторін і визначення змісту конкретних договорів. У такий спосіб Кодекс юридично закріплював властиву капіталізмові свободу підприємницької діяльності.
Явна збитковість договору для однієї зі сторін не знецінювала договору. Сторона в договорі не могла посилатися на те, що договір виявився для неї невигідним, а для контрагента був джерелом безпідставного збагачення. Лише в окремих випадках явна невигідність договору для однієї зі сторін могла бути підставою визнання його недійсним. Так, відповідно до ст. 1674 Кодексу Наполеона, якщо продавець нерухомості продав майно за ціною, що становила не більше 7/12 дійсної вартості, договір міг бути визнаний недійсним.
Крім договору, Кодекс указав й інші підстави виникнення зобов'язань. Це - заподіяння шкоди. Так, ст. 1384 Кодексу Наполеона встановлювала, що господарі й поручителі мусили відповідати за збитки, заподіяні їхніми слугами чи особами, на яких покладалося виконання доручення, якщо збитки було заподіяно під час виконання ними службових обов'язків.
Кодексу було відомо й натуральне зобов'язання, сутність якого полягає в тому, що не можна вимагати його виконання в судовому порядку. Проте якщо таке зобов'язання буде виконане, то не можна вимагати повернення невиконаного. У Кодексі Наполеона як натуральне зобов'язання названо зобов'язання дати придане дітям.
Цивільний кодекс встановлював також, що зобов'язання може виникнути безпосередньо із закону у випадках, спеціально передбачених законом.
Протягом XIX ст. практично не було внесено змін щодо регулювання зобов'язальних відносин. Для буржуазії Кодекс став класичним зразком закріплення її майнових інтересів. Протягом тривалого часу правові ідеї, закладені в цьому Кодексі, були найточнішим відображенням панівних економічних поглядів буржуазії. Кодекс написаний простою і доступною мовою. Великій популярності Цивільного кодексу сприяли і його юридичні якості: стрункість викладу, чіткість у трактуванні основних інститутів, стислість і ясність формулювань.
Вплив Кодексу Наполеона на цивільне законодавство інших країн
Цивільний кодекс Наполеона набув значної популярності за межами Франції. Він справив величезний вплив на формування і розвиток права інших буржуазних держав. Для XIX ст. цей вплив був, безперечно, прогресивним. Історик права У. Сігль писав, що Цивільний кодекс «був правом не всіх народів, але правом для всіх народів. У різних країнах буржуазія, приходячи до влади і прагнучи зміцнити своє панування твердим правилом закону, вводила, з тими чи іншими змінами, французький Цивільний кодекс». Чимале значення для поширення цього документа мали і завойовницькі війни, що їх вела Франція за часів Наполеона. Наполеон «... увів свій кодекс законів у завойованих країнах, кодекс, який був безмежно вищий за всі кодекси, що існували, і, в принципі, визнавав рівність». У 1804 р. Кодекс запровадили в Бельгії та П'ємонті; 1806 р.- у Баварії та Луці; 1808 р. - у Бадені (Німеччина) і Польщі.
Кодекс також справив сильний вплив на цивільне законодавство Румунії, Греції, Швейцарії, Іспанії, Португалії та інших країн. У деяких країнах (Гаїті - 1825 р., Домініканська Республіка - 1884 р. та ін.) цивільні кодекси складалися безпосередньо за французьким зразком, копіювали його, текстуально відтворювали основні його розділи.
У ряді країн, де кодифікаційні роботи проводилися в другій половині XIX ст., положення Кодексу Наполеона вже корегувалися, а іноді й істотно перероблялися. Через Цивільний кодекс Чилі 1857 р., складений юристом А. Бельйо, був уже значно повніше розроблений. Цивільне право Франції вплинуло на кодекси Еквадору, Колумбії, Нікарагуа та деяких інших латиноамериканських республік.
Цивільний кодекс Італії 1855 р. хоч і змінив деякі інститути, загалом слідував французькому зразкові. Кодекс Наполеона є тим зводом законів, який лежить в основі кодифікацій у всіх частинах світу. Навіть у царській Росії він зберігся після наполеонівських війн.