Навчальні матеріали
ТЕМА 6. Держава та право Великої Британії (ХVII – ХVIIІ ст.)
ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
1. Англійська держава періоду буржуазної революції
Англійська революція XVII ст. була першою визначною буржуазною революцією, яка проголосила принципи буржуазного суспільства і держави, встановила новий соціально-політичний лад в одній з найбільших країн Європи.
Незважаючи на те, що Англія в ХVІ-ХVІІ ст.ст. була ще типово аграрною країною, капіталізм у ній розвивався набагато інтенсивніше, ніж в інших європейських країнах (за винятком Нідерландів, які в капіталістичному аспекті були більш розвиненою країною, ніж Англія). Але розвиток промисловості й торгівлі всіляко стримувався феодально-абсолютистським ладом.
В Англії, на відміну від Франції, буржуазія виступила проти монархії, феодального дворянства і панівної церкви разом із новим дворянством, тоді, як у французькій революції XVIII ст. буржуазія в боротьбі проти монархії, дворянства і церкви об'єдналася з народом. Англійське дворянство обуржуазилося і не було абсолютно феодальним. Звідси і збіг його інтересів з інтересами буржуазії.
Потрібно відзначити ще одну особливість англійської буржуазної революції: релігійну забарвленість буржуазної ідеології. Англійська революція була останньою революцією, яка відбулася «під релігійним прапором».
Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної революції стало шотландське повстання 1637-1638 рр., що спалахнуло в результаті спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шотландією, яка зберігала повну автономію. Це повстання потягло за собою війну Шотландії з Англією. Війна була вкрай непопулярною в Англії, вся королівська опозиція була на боці Шотландії.
Перший етап революції. Навесні 1640 р. Карл І Стюарт з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, який не тільки відмовився надати короні нові субсидії, а й зажадав покарати найбільш ненависних вищих королівських чиновників, знищити надзвичайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки безпарламентського правління. Тоді Карл І розпустив парламент, що призвело до ряду масових виступів (особливо в Лондоні). Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 р. становище короля стало критичним.
Король знову скликав парламент, який почав свою роботу в 1640 р. і функціонував до квітня 1653 р. Цей парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого парламенту, відіграв значну роль у революції, ставши, власне, органом буржуазії та її союзників - нового дворянства - у боротьбі з абсолютистським ладом.
Довгий парламент був підтриманий більшістю народу Англії та розпочав наступ проти існуючого ладу. Незабаром король змушений був санкціонувати закон, відповідно до якого парламент не міг бути розпущений інакше як за власною постановою.
Так буржуазія домоглась обмеження королівської влади. Одночасно ліквідували Зоряну палату і Високу комісію. На тому етапі було скасовано абсолютну монархію і встановлено обмежену конституційну монархію.
До кінця 1641 р. у Довгому парламенті було чимало членів, які вважали продовження боротьби з королем небезпечним для себе. Особливо це проявилося в обговоренні «Великої демонстрації», яку було прийнято лише незначною більшістю голосів у листопаді 1641 р. У цьому парламентському акті, значному за обсягом (204 статті), докладно перелічувались усі зловживання королівської влади в період правління Карла І. Водночас «Велика демонстрація» містила ряд важливих положень, що визначали розвиток Англії в капіталістичному напрямку: статті про свободу торгівлі та підприємницьку діяльність, про потребу встановлення в країні пресвітеріанської церкви, про створення відповідального перед парламентом уряду. Ударом по абсолютизму була ст. 197 «Великої демонстрації», відповідно до якої на вищі державні посади могли бути призначені лише особи, які користувалися довірою парламенту.
Скориставшись розколом у парламенті, Карл І вчинив спробу перевороту, після чого в січні 1642 р. залишив Лондон і разом із роялістами почав готувати збройну боротьбу з парламентом за відновлення старих порядків. Громадянська війна стала неминучою. До 1645 р. перевага була не на боці парламенту. Але після реорганізації армії, яку провів Олівер Кромвель, до березня 1646 р. перша громадянська війна завершилася перемогою над роялістами.
Перемога надзвичайно підняла авторитет армії. Водночас, Довгий парламент почав розходитися з армією в питаннях політики. Цей конфлікт проявився у боротьбі між пресвітеріанами та індепендентами.
Пресвітеріани виражали інтереси великої торгово-фінансової буржуазії та верхів дворянства. Вони виступали за конституційну монархію, реформу церкви, примирення з королем і негайне закінчення революції.
Індепенденти спиралися на торгову і промислову буржуазію, середнє дворянство (джентрі). Вони були прихильниками енергійного ведення війни, радикальної церковної реформи, а також деяких політичних і соціальних реформ, що й забезпечило їм спершу підтримку з боку не лише дрібної буржуазії, заможного і середнього селянства (йоменів), але, навіть, частини сільської та міської бідноти.
Якщо пресвітеріани представляли більшість у парламенті, то індепенденти мали підтримку армії на чолі з О. Кромвелем. Проте й у самій армії зростало невдоволення солдатів із загалу селян і ремісників, які нічого не отримали від революції.
Конфлікт між парламентом і армією ускладнився суперечностями між дворянсько-буржуазним керівництвом армії та солдатською масою, що привело до виникнення левелерівського руху, очолюваного Джоном Лільберном.
Левелери - «урівнювачі» - були пов'язані із середнім селянством і міською дрібною буржуазією. Основні їхні вимоги: демократизація виборчої системи, щорічні перевибори парламенту, демократизація суду, рівність усіх перед законом, повна свобода торгівлі і промисловості, пропорційне оподаткування та ін.
Левелери виступали за встановлення демократичної республіки. Саме вони сформували ідею народного суверенітету, яку згодом підхопили діячі французької та американської революцій. Сутність цієї ідеї полягає в тому, що джерелом будь-якої влади може бути тільки народ. Водночас левелери не були прихильниками майнової рівності і твердо стояли за збереження приватної власності.
Після закінчення революції пресвітеріани вступили у змову з Карлом І, не бажаючи подальшого розвитку революції.
В результаті дій індепендентської армії її керівники влітку 1647 р. здобули перемогу над пресвітеріанами у Довгому парламенті й створили в палаті общин індепендентську більшість.
На початку весни 1648 р. в Англії знову спалахнула громадянська війна. Короля заарештували. Проти нього було порушено кримінальну справу, і за вироком Верховного суду 30 січня 1649 р. Карла І Стюарта стратили.
Другий етап революції. Першим кроком до встановлення в Англії республіки була постанова палати общин від 17 березня 1649 р. про ліквідацію палати лордів - верхньої палати парламенту.
Це було вперше в історії англійської держави, коли в законодавчий спосіб було ліквідовано палату лордів - опору реакції.
Акт від 19 березня 1649 р. скасував королівську владу «як марну, тяжку і небезпечну для свободи, безпеки та інтересів англійської нації».
Палата общин проголосила себе верховною владою в країні. Ці законодавчі акти фактично встановили в Англії республіканську форму правління. У травні 1649 р. вийшла спеціальна постанова парламенту, яка проголосила Англію республікою.
Панівними класами у цій республіці стали буржуазія і нове дворянство, які перемогли в революційній боротьбі.
В індепендентській республіці було створено ряд нових установ, серед яких передусім слід назвати Державну раду - найвищий орган виконавчої влади. Складалася ця рада з офіцерів верхівки армії на чолі з Кромвелем, обиралася палатою общин строком на один рік та була їй підзвітною.
Специфічною особливістю республіки, проголошеної в 1649 р., стало те, що в ній не набули розвитку принципи буржуазної демократії та буржуазний парламентаризм. Довгий парламент, або, точніше, його залишки, після «чистки Прайда» продовжував існувати у вигляді палати общин, яка юридично мала владу над Державною Радою, а фактично - не мала.
Загалом перед англійською республікою стояло складне завдання - розв'язати суперечності між імущими класами, які здобули перемогу в революції, і невдоволеними дрібнобуржуазними колами та народом. Країна переживала глибоку фінансову кризу. В Ірландії та Шотландії під керівництвом монархістів відбувалися повстання; спалахнуло повстання і в американських південних колоніях.
Новий індепендентський уряд дуже обережно ставився до великої буржуазії, яка його фінансувала. Тому він не квапився з проведенням заходів щодо соціального захисту населення. Знову посилився рух левелерів. В армії зростало незадоволення, спалахували заколоти через несплату утримання. Заколоти суворо придушувалися генералами О. Кромвеля.
Виникає іще один радикальний рух - дигерів(«копальників») або, як вони самі себе називали, «щирих левелерів». Цей рух спирався на сільську бідноту і незаможні міські низи. Їх ідеолог Джерард Вінстенлі розробив утопічну програму ліквідації приватної власності, передання землі в суспільне користування та її розподілу між усіма на засадах рівності, припинення експлуатації. При цьому здійснити цю програму розраховував мирним способом.
Загалом селяни з острахом ставилися до цієї програми, оскільки вона була викликом усій «приватновласницькій» Англії.
У період індепендентської республіки фактично було здійснене нове завоювання «Зеленого острова» - Ірландії. У 1652 р. армія Кромвеля підкорила Ірландію Англії.
У 1650 і 1651 рр. було видано два важливі закони на підтримку англійської торгівлі, які забороняли торгувати з англійськими колоніями без дозволу уряду Англії (зокрема, відомий Навігаційний акт 1651 р., відповідно до якого неєвропейські товари дозволялося вивозити в англійські володіння лише на англійських кораблях або на кораблях тієї країни, де вони вироблялися).
Третій етап революції. 20 квітня 1653 р. Кромвель розігнав залишки Довгого парламенту (усього 50 депутатів). Ця подія була початком установлення військової диктатури.
Новий державний лад був юридично закріплений конституційним актом від 16 грудня 1653 р. під назвою «Знаряддя управління», розробленою радою вищих офіцерів. За цією конституцією очолював державу довічний лорд-протектор англійської республіки, який повинен був правити країною разом з парламентом.
16 грудня 1653 р. перший лорд-протектор - О. Кромвель - присягнув на вірність Конституції.
Новий виборчий закон перерозподілив виборчі округи з великою перевагою графств над колишніми містами. При цьому встановлювався високий майновий ценз - 20 фунтів стерлінгів.
Парламент повинен був обиратися кожні три роки. Виконавча влада доручалася протекторові, лише формально обмеженому Державною радою і незалежному від парламенту. У 1654 р. було скликано перший парламент, обраний на основі нової конституції. Але тільки-но він спробував дещо обмежити владу лорда-протектора, Кромвель розпустив його і став правити одноосібно.
Режим правління О. Кромвеля як військового диктатора наражався на опір і справа (монархісти не втрачали надії на реставрацію монархії), і зліва - демократи виступали проти деспотизму Кромвеля.
2. Формування конституційної монархії у Великій Британії
У 1658 р. Кромвель помер. Лордом-протектором став його син Річард. Він був слабким політиком, і влада фактично перейшла до рук вищого офіцерства, яке вже втратило підтримку народу. Посилилися консервативні настрої в лавах буржуазії та нового дворянства. Вони почали шукати союзу з колишнім дворянством і мріяли про монархію.
У 1660 р. зібрався парламент. Він відновив палату лордів, колишню конституційну монархію і проголосив Карла II Стюарта (сина) англійським королем. При цьому Стюарти зобов'язалися залишити чинними всі завоювання революції. Однак невдовзі Карл II вчинив жорстокий терор проти діячів революції і республіки (навіть мертвих було піддано повішенню). Він також негайно відновив англійську церкву - опору абсолютизму.
Було здійснено не дуже вдалі спроби відібрати землю й майно, які раніше належали аристократії, але під час революції перейшли до буржуазії та нового дворянства. З основними соціальними завоюваннями революції нічого не можна було вдіяти. Тому уряд змушений був пристосовуватися до капіталістичного шляху розвитку країни.
Аграрна політика цілком стала визначатися інтересами мілордів та орендарів. Копігольд (селянська земля, утримувана на умовах спадкової оренди) спеціальним законом 1677 р. перетворилася в короткострокову оренду, внаслідок чого копігольдери втратили свої земельні ділянки, які перейшли до рук мілордів і капіталістів-фермерів.
Карл II повернув застарілу виборчу систему з її «гнилими містечками» (малолюдними виборчими округами, які ще за середньовіччя здобули право на представництво в парламенті), що забезпечувало більшість у парламенті великих землевласників.
Парламент в умовах наростання конфлікту між короною і класами, які здобули перемогу в революції, знову став центром політичної опозиції. Боротьба в парламенті проявилась у формі протидії двох партій - вігів і торі.
Вігами стали називатися противники короля, захисники інтересів буржуазії та нового дворянства. Торі виражали інтереси землевласницької аристократії та підтримували короля.
26 травня 1679 р. віги спромоглися провести «Хабеас корпус акт» - «Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув'язнень за морями», який регламентував порядок звільнення з в'язниці під заставу.
У 1688 р. стався династійний переворот, підготовлений вігами і частиною торі. Ще в червні 1688 р. англійський парламент звернувся до Вільгельма Оранського - штатгольдера Голландії та чоловіка Марії - дочки Якова (брата Карла II), з пропозицією зайняти англійський престол. У листопаді 1688 р. Вільгельм і Марія прибули до Лондона, а 13 лютого були проголошені королем і королевою. Цей двірцевий переворот, який в англійській історіографії дістав назву славної революції, був завершенням буржуазної революції в Англії.
Після славної революції парламент прийняв ряд законодавчих актів, які містили важливі конституційні положення. Так, 13 лютого 1688 р. було затверджено Декларацію прав, перетворену незабаром у знаменитий «Білль про права», який став першим з англійських конституційних законів цього періоду. Загалом в Англії немає єдиної писаної конституції. Умовно під англійською конституцією слід розуміти сукупність конституційних законів і неписаних угод-прецедентів, вироблених практичною діяльністю парламенту і кабінету міністрів. «Білль про права» істотно обмежував королівську владу на користь парламенту, а саме:
- король не міг без згоди парламенту призупиняти закони;
- королю заборонялося призначати і збирати податки без дозволу парламенту;
- король не мав права збирати і утримувати армію без дозволу парламенту;
- вибори в парламент мали бути вільними;
- свобода слова, обговорень і прийняття актів у парламенті не повинні обмежуватися;
- парламент повинен скликатися часто.
«Білль про права» встановлював відповідальність міністрів перед судом. Королівські витрати приймалися лише на один рік і щороку повинні були підтверджуватися парламентом. Ця обставина ставила короля в залежність від парламенту.
Водночас деякі важливі конституційні аспекти відображення не знайшли. Так, не було і згадки про виборче право. Тобто, залишалося чинним старе «дореволюційне» виборче право. Зокрема, в інтересах аристократії було збережено «гнилі містечка».
Подальші основи конституції були закладені «Актом про спадкування престолу 1701 р.» Відповідно до цього документа, через бездітність Вільгельма і Марії, спадкоємицею англійського престолу було проголошено молодшу дочку Якова ІІ - Анну, а після її смерті корона переходила до бічної лінії Стюартів - князів Ганноверу. Встановлюючи порядок спадкування престолу, Акт 1701 р. водночас дещо обмежив права монарха. Дійсними вважалися лише акти, підписані, крім короля, членом Таємної ради, який вносив законопроект на розгляд парламенту. Отже, зросла політична роль міністрів, які, своєю чергою, могли бути притягнуті парламентом до відповідальності. Загалом цей правовий акт започаткував принцип відповідальності Кабінету міністрів перед парламентом. Крім того, він зробив судову владу незалежною від короля і підпорядкованою парламентові.
Відтоді в Англії остаточно утвердилася конституційна, обмежена парламентом, монархія.
3. Формування англосаксонської системи права
Новий історичний тип права виник і сформувався відповідно до класичних законів еволюції буржуазного суспільства. Розвиток буржуазної революції, її завершеність (у Франції) та незавершеність (в Англії) у сукупності з іншими чинниками привели до утворення двох різних правових систем: правової системи країн континентальної Європи та англосаксонської правової системи, прототипом якої є загальне право Англії.
Континентальна правова система чітко розмежовує право матеріальне і процесуальне. Основним джерелом права визнається закон. Тут широко подано кодифікацію галузей права.
Основним джерелом англосаксонської системи права є судовий прецедент, що вважається обов'язковим для судових інстанцій. Зазначимо, що створюючи право, суди створюють не загальні, а казуїстичні норми, тобто правила для вирішення конкретної справи. Головними чинниками правотворчості були юриспруденція та судова практика.
У XIX ст. в Англії завдяки здійсненню принципу поділу влади формування права перейшло до рук законодавців. Водночас, у країнах континентальної Європи через процес старіння кодифікацій виявилася тенденція до розвитку суддівського права. Тож розходження між двома системами права дещо зменшилося.
Слід також зауважити, що саме в умовах буржуазного суспільства виникло таке конкретно-історичне явище, як Конституція. Термін цей виник у Римі, але реальне значення конституції як єдиного вищого юридичного акта сформувалося лише в новий час. У конституції буржуазія вбачала гарантію своєї участі у здійсненні державної влади, захисту своїх приватновласницьких прав від сваволі феодалів.
Компроміс між буржуазією і дворянством обумовив збереження значних елементів дореволюційного феодального права. У Великій Британії стало можливим і після революції зберегти форму феодального права, вкладаючи у нього буржуазний зміст. Крім того, у Великій Британії в ХVII-ХІХ ст. було видано значну кількість законів (статутів).
Незважаючи на зовнішні відмінності англосаксонського права від права інших народів (архаїчність, своєрідна термінологія, наявність інститутів, яких нема в інших системах права), воно ґрунтується на основних принципах буржуазного права. До таких принципів належать: а) необмежене право приватної власності; б) свобода договору; в) формальна рівність усіх перед законом.
Певна своєрідність права Англії, США і деяких інших країн (передусім колишніх колоній Великої Британії) дає можливість вирізнити його в особливий тип буржуазного права. Цей тип відрізняється від інших систем права капіталістичних держав.
Загальне право не зафіксоване в якомусь офіційному акті, а складається з величезної кількості прецедентів, тобто судових рішень, які є обов'язковими для тотожних справ, що розглядаються іншими судами. Правові норми, сформульовані в судових рішеннях, можуть бути загальними і спеціальними. Дія останніх обмежується територією, сферою регульованих відносин або категорією судових рішень. Судові прецеденти є обов'язковими для судів нижчих і рівних із тими, які винесли рішення.
Для права Англії є характерним збереження чинності статутів, виданих у середні віки, хоча вони й містили норми, які суперечать новим законам. Лише в деяких випадках англійські суди витягали на поверхню забуті закони (через їхню крайню жорстокість) і на їх основі виносили рішення.
Наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст. англійський парламент видав ряд статутів, які присвячувалися окремим інститутам різних галузей права. Вони містили основні норми права, які регулювали ці правовідносини, і становили своєрідну кодифікацію.
Англійське цивільне право не знає поділу речей на рухомі й нерухомі. Воно встановило інший поділ: а) реальна власність; б) особиста власність. До реальної власності англійське право відносить права на земельні ділянки, а також документи, в яких підтверджується право на землю. До особистої власності належать усі інші предмети і права: речі, які перебувають у володінні, авторські права, патентні права тощо.
Англосаксонське право власності на рухомі речі за обсягом прав власника анітрохи не відрізняється від інших систем буржуазного права. Що стосується землі, то утвердження капіталістичного характеру землеволодіння відбувалося значно повільніше. Після аграрних перетворень кінця XVIII ст. (відгороджування) більше половини земель опинилося в руках 7,5 тис. лендлордів. Більшість великих маєтків належала їх власникам за правом майорату. Така земля продавалася дуже рідко. Найчастіше її віддавали в оренду. Після закінчення строку оренди всі будинки, зведені на землі орендарем, ставали власністю хлібороба.
Договірні зобов'язання в буржуазній Англії були суворо регламентовані.
Одним із прикладів пристосування архаїчних інститутів англосаксонського права до нових умов є еволюція довірчого управління. Останнє виникає за умови, коли одна особа (власник) за договором передає своє майно в користування іншій особі. Остання виступає як власник стосовно третіх осіб. Керуючи ввіреним майном, вона несе повну відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями стосовно переданого майна та управління ним. За умов утворення монополій управління об'єднаними підприємствами ввірялося певній особі, яка добувала прибутки для власників (від найменування інституту довіреності виникло поширене в Англії, а надто у США поняття «траст» для означення компаній, що виконують довірчі функції в інтересах фізичних та юридичних осіб).
Після буржуазної революції поряд з торговими компаніями почали виникати й акціонерні товариства. За короткий період в країні утворилося багато акціонерних компаній. Спекуляція акціями відкрила перед англійською буржуазією нове джерело збагачення. Аби призупинити біржові шахрайства, англійський парламент у 1720 р. прийняв закон, який забороняв подальше утворення акціонерних компаній без дозволу уряду.
Сімейне і спадкове право. Ці галузі права Англії найбільшою мірою зберегли стару форму. Лише 1836 р. в Англії було запроваджено цивільний шлюб. Але він не був обов'язковим: дозволялось укладати шлюб у церковній або цивільній формі. Верховенство чоловіка в сім'ї зберігалося в обох випадках. Йому належало право нагляду за дружиною, навіть право карати її. Майном сім'ї управляв і розпоряджався чоловік. Діти до 21 року перебували під владою батька. Він не лише був хоронителем майна дітей, а й мав право карати їх і передавати їхнє майно іншим особам. І все ж до сімейного права було внесено деякі зміни: пом'якшено владу чоловіка над дружиною і встановлено неповну майнову самостійність заміжньої жінки стосовно її особистого майна. Розлучення було запроваджено в Англії в 1857 р. Для чоловіка припинення шлюбу розлученням було легшим, ніж для дружини.
Спадкове право Англії вирізнялося тим, що в ньому утвердився принцип свободи заповіту. Особа, яка досягла 21-річного віку, могла заповідати своє майно будь-кому. Навіть найближчі родичі за наявності заповіту не могли отримати якоїсь частини з майна померлого. У спадкуванні земельної власності збереглися середньовічні порядки. Земельні володіння переходили до родичів по висхідній лінії. До того ж до спадкування залучався старший із спадкоємців одного ступеня.
Кримінальне право і процес. Англійське кримінальне право є одним із найбільш архаїчних. Зокрема, воно дотепер характеризується відсутністю кодифікованого законодавства. В основі англійського кримінального права лежить загальне право, тобто право, вироблене суддями. Насправді це не просто звичаєве право, а судово-звичаєве право, засноване на конкретних судових прецедентах. В Англії вважається: якщо судове рішення колись установило певне правове положення або витлумачило якісь закони (тобто дало відповіді на питання, не передбачені законом), його можна використовувати як зразок у розгляді подібних обставин.
В англійському кримінальному праві після буржуазної революції збереглися численні феодальні правові положення, для яких характерна жорстокість покарання за незначні злочини. Наприклад, феодальний акт «Про зраду» 1352 р. зберігав чинність у часи розвитку капіталізму в Англії та використовувався для боротьби з державними злочинами. Активізація розвитку законодавства парламентом у галузі кримінального права спостерігалася лише в другій половині XIX ст. Особливо показовим щодо цього був 1861 р., коли парламент видав низку актів, які встановлювали види відповідальності за кримінальні злочини: крадіжки, підроблення, пошкодження чужого майна, злочини проти монетної системи. Але, як і в середньовічні часи, статутне право залишалося не тільки не кодифікованим, а й навіть не систематизованим.
Що стосується судової системи і процесуального права, то в буржуазній Англії залишилася майже без змін дореволюційна система юстиції, яку складали три ланки:
1) вищі судові органи - суд королівської лави, палата загальних прохань і палата фінансового суду (в середині XIX ст. було засновано суди з розгляду справ про розлучення і позовів за заповітами);
2) нижчі судові органи - суди мирових суддів і суди сесій мирових суддів;
3) спеціальні судові органи - військові, духовні та університетські.
Процесуальне право Англії вирізняється, як і вся правова система, архаїчністю форми, обумовленої компромісним характером англійської буржуазної революції XVII ст. Тільки 1772 р. було заборонено катування, а 1819 р. скасовано середньовічні ордалії. Найважливішими документами, які регламентують кримінальний процес в Англії, залишалися Велика хартія вольностей 1215 р. і «Хабеас корпус акт» (Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув'язнення за морями).
У XVIII ст. приблизно 50 складів злочинів каралися стратою. Потім ця міра покарання стала використовуватися значно рідше, а після введення в дію актів 1861 р. вона призначалася за вбивство та за кілька інших злочинів (піратство, зрада, підпали в королівських доках). У 1868 р. спеціальною постановою було скасовано публічні страти.
У ХVІІІ-ХІХ ст. поширення набуло заслання злочинців до колоній. Ця міра застосовувалася за менш тяжкі злочини та як заміна страти. Актами 1853 і 1857 рр. заслання в колонії було замінено каторжними роботами, які могли призначатися, залежно від тяжкості вчиненого злочину, на певний строк або довічно. Законодавство 1861-1864 рр. установило максимальні межі покарання.
Зауважимо, що у XVIII ст. страта досить часто замінялася помилуванням. Близько половини засуджених до цієї міри покарання доправлялися в колонії та в'язниці. Але стосувалося це в основному представників імущих класів. Не випадково в петиціях про помилування особлива увага зверталася на те, що батьки засудженого - «шановні люди», які посідають солідне становище в суспільстві.
Окремо варто сказати про грошові санкції, що їх судові органи застосовували дуже активно. Якщо присуджений до сплати штрафу був не в змозі негайно внести гроші, його відправляли до в'язниці. Існувала навіть своєрідна таблиця, в якій сума несплаченого штрафу прирівнювалася до відповідного строку ув'язнення.
Оскільки кримінальне право Англії у XVIII ст. більше, ніж інші соціальні інститути, створювало можливість управління країною без поліції та великої армії, забезпечувало панування в країні правлячих класів, ці класи протягом тривалого часу завзято протидіяли його реформі.
Саме в той період відбувалось остаточне оформлення ряду спеціальних державних установ і відомств, насамперед поліцейських органів. Зокрема, 1782 р. засновано вищий орган охорони суспільного порядку у Великій Британії - Міністерство внутрішніх справ. «Її величності державний міністр з управління внутрішніми справами», як офіційно титулувався міністр внутрішніх справ, ніс відповідальність за збереження «королівського миру». Найважливіші функції цього відомства: 1) здійснення королівської прерогативи помилування і підготовка відповідей на петиції громадян, адресованих монархові; 2) підтримання порядку й керівництво поліцією графств і міст; 3) контроль за іноземцями та іммігрантами; 4) організація системи цивільної оборони; 5) реєстрація виборців та організація виборів.
На розвиток поліції у Великій Британії вплинула низка національних особливостей, головною з яких визнається компроміс між потребою англійської буржуазії мати єдину для всієї країни поліцейську силу з традиційною правовою системою децентралізації, яка передбачає підпорядкування поліції місцевій владі. Створення в країні перших поліцейських формувань пов'язане з ім'ям прем'єр-міністра Великої Британії Роберта Піля, від зменшувального імені якого й утворилося номінальне «боббі», що означає «поліцейський». Акт про поліцію метрополії було прийнято 19 липня 1829 р.