Навчальні матеріали
ТЕМА 5. Абсолютна монархія
ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
та державний лад. Джерела права
1. Передумови формування абсолютної монархії у країнах Західної Європи
Виникнення абсолютної монархії в різних країнах мало свої особливості, проте загалом це відбувалося після досягнення такого рівня розвитку продуктивних сил, за якого створювалися необхідні економічні, соціальні та політичні передумови заміни станово-представницької монархії абсолютизмом. Абсолютизм виникав у перехідні періоди, коли в надрах феодалізму активізувався розвиток капіталістичних відносин, коли старий феодальний стан розкладався, а середньовічний стан міщан перетворювався на сучасний клас буржуазії. У той час відбувалося різке загострення класової боротьби, насамперед між селянством і феодалами.
Зростання промисловості й торгівлі створювало нові джерела прибутків монархів, що приводило до посилення їхньої фінансової незалежності від органів станового представництва. Ставши самостійними у фінансовому аспекті, монархи дістали можливість створити розгалужений, потужний, лише їм підпорядкований бюрократичний апарат управління, регулярну армію та професійну поліцію. Таким способом ліквідувалася залежність монархів від органів станового представництва, які обмежували їхню владу, тому монархи припинили скликати ці органи. Спираючись на помісне дворянство та буржуазію, які були зацікавлені у зміцненні централізованої держави, монархи завдали удару стародавній феодальній знаті і звели нанівець вплив станово-представницьких органів. Абсолютизм - це завершальний етап у розвитку феодальної монархії, остання форма феодальної держави і права.
Абсолютна монархія мала місце майже в усіх країнах Західної Європи. Особливо яскраво вона проявилась у Франції. Зародження в надрах феодалізму капіталістичного укладу зумовлювало зміни характеру абсолютизму. У початковий період свого розвитку абсолютна монархія відіграла прогресивну роль, сприяючи розвиткові мануфактурної промисловості, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, а також подальшій централізації держави. Потім абсолютизм виступив у досить реакційній ролі - став на перешкоді цьому розвиткові, щоби не допустити зростання могутності буржуазії, яка виявилася для нього небезпечною.
2. Французький класичний абсолютизм
У Франції класичний абсолютизм характеризувався такими основними рисами:
- розпуск Генеральних штатів, підпорядкування королю Паризького парламенту;
- необмежена компетенція короля у виданні законів та указів;
- повний контроль королівської влади над усіма провінціями;
- ліквідація автономії міст;
- створення розгалуженого бюрократичного апарату чиновників;
- скорочення сфери сеньоріальної юстиції;
- реорганізація армії, поліції, суду;
- призначення на церковні посади королем.
Часом формування абсолютної монархії у Франції вважається правління Людовіка XII. Французький абсолютизм зміцнювався, використовуючи суперництво дворянства та буржуазії. Хоча держава залишалася феодальною, на ранньому етапі абсолютизму сприятливі умови створювалися для розвитку буржуазного господарства. Дворянство ні в XVI, ні в XVII ст. іще не вбачало в буржуазії свого суперника і майбутнього переможця. Крім того, французькому дворянству і загалом державі капіталістичний розвиток господарства приносив чималу вигоду. Що ж стосується ставлення держави, дворян та буржуазії до народу, то тут вони виступали особливо солідарно і завжди проти інтересів трудящих. Повстання селян, страйки підмайстрів придушувалися.
Розвиток французької держави відбувався за рахунок жорстокої експлуатації селянства, робочого люду, оскільки конкурентоспроможність французької буржуазії на зовнішніх ринках створювалася завдяки штучному підвищенню цін на товари промислового виробництва на внутрішньому ринку та зниженню цін на хліб і сировину, вироблені селянами.
Варто звернути увагу на те, що саме абсолютна монархія створює могутній і розгалужений бюрократичний апарат, а також дієві засоби примусу у вигляді постійної армії, поліції, суду. Тому така держава є потужним знаряддям, що сприяє експлуатації безпосередніх виробників за допомоги податків, системи державного боргу та інших вигаданих систем, чим загострює класову боротьбу.
Суспільний лад. Розвиток капіталізму у Франції викликав важливі зрушення в соціальній структурі суспільства. Крім основного експлуататорського класу - феодалів - з'явився новий клас - буржуазія. Спершу ядро цього класу складали багаті купці - лихварі та власники мануфактур. Уряд Франції, який постійно потребував додаткових коштів, почав продавати державні посади. Куплена посада (у судах, парламентах чи адміністративних органах) могла передаватись у спадщину. Деякі посади давали право на дворянський титул. У результаті цього з'явилося нове дворянство з вихідців із третього стану – дворянство мантії. Воно часто перебирало захист інтересів буржуазії. К. Маркс писав: «... французька буржуазія стає особливо впливовою завдяки тому, що організується у вигляді парламентів, бюрократії тощо».
Зародження капіталізму ще не змінило феодального характеру французького суспільства. Феодальні виробничі відносини були, як і раніше, основними. Власність на землю залишалася монополією панівного класу. Водночас більше половини сільськогосподарських земель перебувало в руках селян-дензитаріїв. Значна частина землі, яка належала феодалам, здавалася селянам в оренду.
Розвиток товарно-грошових відносин сприяв переведенню переважної частини селянських повинностей у відповідні грошові платежі. Дворянство вводило й додаткові побори, вимагало від короля збільшення податків із селян. Збирання податків перетворювалося в добре підготовлену військову операцію, в якій брали участь армія і поліція. Кошти, які видушувалися з дрібного селянського господарства, були основним джерелом існування панівного класу.
Державний устрій. Зміни в класовій структурі французького суспільства, нова розстановка політичних сил викликали важливі зміни у французькій феодальній державі. Розвиток капіталістичного промислового виробництва сприяв зміцненню економічних і політичних зв'язків між окремими провінціями країни і консолідації населення в єдину націю. Подальше зміцнення соціальних сил, зацікавлених у єдності країни, стало вирішальним чинником, який забезпечив завершення об'єднання Франції. До початку XVI ст. Франція стала єдиною державою. Форма цієї держави - абсолютна монархія. Французький абсолютизм характеризувався тим, що повнота державної влади - законодавчої, виконавчої та судової - концентрувалася в руках спадкового голови держави - короля. Йому підпорядковувався весь централізований державний механізм (армія, поліція, адміністративний апарат, суд). У підсумку абсолютна монархія завжди залишалася диктатурою феодалів, а її політика ніколи не йшла врозріз із головними інтересами цього класу.
За правління Людовика XIV (друга половина XVII ст. - початок XVIII ст.) французький абсолютизм досяг найвищого ступеня свого розвитку. Концентрація всієї повноти державної влади в руках короля призвела до припинення діяльності Генеральних штатів. Едикт 1641 р. зобов'язав Паризький парламент реєструвати всі ордонанси короля. Король дістав виняткове право призначати кандидатів на вищі посади у французькій церковній організації.
Право. Писаним джерелом права у Франції стали акти королівської влади: укази, едикти, ордонанси. Спершу акти короля мали реальну силу тільки на території королівського домену. Але з посиленням королівської влади їх загальнообов'язкове значення поширилося на всю територію країни.
Особливо зросла роль королівських актів на початку розвитку абсолютної монархії. У ХV-ХVІ ст. було видано низку ордонансів у галузі кримінального права і процесу (наприклад, ордонанс 1670 р.), цивільного права (1731 р.), у сфері торгівлі й мореплавства (1681 р.). У 1785 р. було видано чорний кодекс про становище рабів у колоніях. Джерелом права, яке вносило загальні засади в різноманітну систему звичаєвого права, було римське право. Великий вплив на формування і розвиток права мали канонічне і міське право.
До періоду абсолютизму належало завершення формування системи злочинів і покарань. Злочини поділялися на три категорії:
1) злочини проти релігії: богохульство, атеїзм, єресь, чаклунство тощо;
2) злочини проти держави: посягання на життя короля і членів його сім'ї, зрада королю, посягання на безпеку держави;
3) злочини проти приватних осіб.
Покарання в період абсолютизму переслідували яскраво виражену мету - залякування і мали надзвичайно жорстокий характер. Норми права не враховували відповідності між характером злочину і тяжкістю покарання.
Усі види покарань можна об'єднати в такі групи:
1) тяжкі покарання: страта - проста і кваліфікована (відрубування голови, повішення, колесування, четвертування, спалення, розривання на частини); довічне заслання, довічні каторжні роботи на галерах. Страта передбачалася за образу короля, заколот, богохульство, єресь, чаклунство, підроблення грошей, кровозмішення, крадіжку та інші злочини;
2) каліцтво і тілесні покарання: відрізання язика, вух, губ, носа; катування; биття батогами;
3) тюремне ув'язнення, каторжні роботи;
4) ганебні покарання: штраф із виставленням біля ганебного стовпа, водіння в оголеному вигляді вулицями;
5) прості штрафи.
Судочинство. У період абсолютної монархії суд перетворився на знаряддя королівської каральної політики. Цивільний процес відокремився від кримінального, що було пов'язано із загостренням класової боротьби, посиленням королівської влади і каральної політики. Обвинувальний процес (змагальний) заступила нова форма, яка дістала назву слідчо-розшукової (інквізиційної).
Характерними рисами нової форми процесу були такі:
1) право порушення кримінальної справи перейшло від потерпілого до органів держави;
2) процес поділявся на дві стадії: перша стадія - таємний розшук злочинця і проведення необхідних слідчих дій з його викриття, що оформлювалися протоколами; друга стадія - публічний і відкритий судовий розгляд, що теж перетворився в таємний;
3) серед доказів панувала система формального доказування. Так, наприклад, повним доказом уважалося показання лише двох свідків;
4) використовувалося катування як засіб одержання визнання обвинувачуваного, оскільки визнання вважалося основним видом доказу.
Відповідно до ордонансу 1670 р. процес починався зі стадії попереднього розслідування. Цим клопотався спеціальний слідчий суддя. Попереднє розслідування починалося за скаргою потерпілого, з ініціативи прокурора чи судових органів або за доносом. Під час розслідування проводилося збирання доказів, які підтверджували вину злочинця. Всі слідчі дії оформлялися письмово. Після закінчення попереднього слідства справа надходила до суду. Після доповіді слідчого судді виступав прокурор, проводився допит обвинувачуваного, а потім суд виносив вирок.
3. Особливості абсолютизму в Англії
Абсолютна монархія в Англії сформувалась, як і в інших країнах Західної Європи, в період розкладу феодалізму і виникнення капіталістичних відносин. У XIV ст. феодальна система господарства почала розкладатися. До XVI ст. було закладено основу капіталістичного способу виробництва. На відміну від абсолютної монархії, яка встановилася у Франції, англійський абсолютизм мав свої особливості. Головна з них полягала в тому, що поряд із сильною королівською владою в Англії продовжував існувати двопалатний парламент. Окрім того, порівняно розвиненим було місцеве самоврядування, не було постійної армії та великого бюрократичного державного апарату. Тож англійський абсолютизм можна характеризувати як незавершений.
Суспільний лад. Розвиток економіки в Англії привів до зростання ролі тієї частини дворянства, інтереси якої відповідали інтересам буржуазії. Представники нового дворянства були тісно пов'язані з торгівлею і промисловістю, їх називали джентрі. Розвиток вовняної промисловості, торгівлі й лихварства сприяв накопиченню капіталу, виникненню мануфактур, а отже, і класу буржуазії.
Особливістю економічного розвитку Англії в період абсолютизму був той факт, що формування капіталізму почалося раніше в селі, ніж у місті. З ослабленням цехового ладу в містах розвиток капіталізму пришвидшився. Вирізнилася міська верхівка, яка складалася з купців і майстрів. Експлуатація трудящих посилилася з виникненням мануфактур. Це призвело до загострення класової боротьби в містах, що збіглося з боротьбою селян за землю.
Наприкінці XV ст. англійське селянство поділялося на дві основні групи: копігольдерів і фригольдерів. Копігольдери за свої невеличкі ділянки землі зобов'язані були виконувати ряд натуральних і грошових повинностей на користь своїх феодалів. Фригольдери - вільні власники землі. Вони не несли ніяких повинностей феодалам. З розвитком капіталістичних відносин на селі почався процес розшарування селянства на куркулів і наймитів.
Державний лад. Вищими органами влади і управління в період абсолютної монархії в Англії були король, таємний радник і парламент. Що стосується реальної влади, то фактично вона перебувала в руках короля. Він через численні, лише йому підпорядковані органи здійснював законодавчу, виконавчу і судову владу.
Парламент Англії в XVI ст. прийняв низку законів, які оголосили короля главою церкви. Після цього англійська церква перестала бути самостійною і перетворилася на частину державного апарату. Місцеві органи влади з установленням абсолютної монархії стали більше залежати від центральних органів. Установився порядок призначення королем на всі посади в місцевих органах і контролю центральних органів влади за діяльністю посадових осіб на місцях. Тож у період абсолютизму було створено такий апарат управління, який відповідав вимогам панівного класу феодалів.
Право. Відбулися зміни у праві. Так, у галузі кримінального права було вироблено поняття «фелонія», під якою спершу розуміли будь-яке порушення своїх обов'язків залежною від феодала людиною. Дещо пізніше «фелонією» стали називати тяжкі карні злочини (зокрема проти короля та його сім'ї, а також убивство, підпал, зґвалтування, розбій, крадіжку). Основним видом покарання за фелонію була страта. У XIV ст. з фелонії виокремився особливий вид злочинів — зрада. Статут 1352 р. розрізняв два види зради:
1) вища зрада, під якою розуміли зраду королю і державі;
2) мала зрада, яка за суттю не була державною зрадою. До державної зради належали:
- змова з метою вбивства короля, королеви, їхнього старшого сина;
- повстання проти короля або надання допомоги ворогам короля;
- вбивство канцлера, скарбника або королівського судді;
- підроблення великої або малої королівської печатки, грошей, ввезення у країну фальшивих грошей.
За зраду призначали страту через повішення або розривання на частини для чоловіків, спалення - для жінок. Страта супроводжувалася конфіскацією майна.
Малою зрадою вважалися: вбивство слугою свого пана; вбивство дружиною чоловіка.
Всі інші злочини, крім зради і фелонії, називалися «місдимінор» (проступки). До таких належали злочини, що стосувалися лише приватних осіб і не зачіпали інтересів корони. За проступки не призначалися покарання у вигляді страти і конфіскації майна.
Загалом у той час кримінальні репресії були спрямовані насамперед проти пригнобленого і знедоленого народу. Особливо яскраво це проявилось у «кривавому законодавстві», сутність якого К. Маркс розкрив таким чином: «Сільське населення, насильно позбавлене землі, вигнане і в широких розмірах перетворене на волоцюг, намагалися привчити, спираючись на ці жахливі терористичні закони, дисципліні найманої праці шмаганням, клеймами, катуваннями».
У галузі судоустрою зміни проявилися в тому, що з'явився суд «зоряної палати», інші подібні суди, розширилися функції мирових суддів. Вони самі проводили слідство в усіх кримінальних справах, мали право відпускати обвинувачуваного на поруки. Мирові судді стали розглядати справи з трудових конфліктів і справи про волоцюг. Судові функції мирових суддів поєднувалися з поліцейськими. Утверджувався інквізиційний процес. Не кажучи вже про застосування катувань під час допиту, варто вказати на такі риси цього процесу, як позбавлення обвинувачуваного права знайомитися з доказами до судового розгляду, відмова від вручення йому обвинувального акта, відсутність певного порядку подання доказів, очної ставки зі свідками, відсутність захисту у справах про державну зраду і тяжкі кримінальні злочини.
4. Особливості абсолютизму в Німеччині. «Кароліна»
Абсолютна монархія в Німеччині мала свої особливості. У результаті політичної роздробленості Німеччини, закріпленої Золотою буллою, до XVI ст. абсолютна монархія утвердилася в кожному окремому князівстві. Це був князівський чи обласний абсолютизм. Він посилився в результаті двох подій: Селянської війни 1525 р. і Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Селянська війна 1525 р. була найзначнішим антифеодальним рухом середніх віків у Німеччині. Її причини - у посиленні гноблення, викликаного розвитком товарно-грошових відносин. Княжий абсолютизм був реакційним. Якщо у Франції та Англії перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованої держави, то в Німеччині княжий абсолютизм іще більше закріпив стан економічної та політичної роздробленості. Князі звільнилися від військового обов'язку і не сплачували імператорові ніяких податків. Імператорська влада перетворилася в почесне звання. Рейхстаг утратив своє значення. Імператорський суд був зовсім безсилим.
Особливо яскраво абсолютизм королівської влади проявився в Пруссії. Насамперед у цій частині Німеччини утвердилися бюрократизм і дріб'язкова регламентація навіть приватного життя, що є характерним для поліцейської держави. Основним принципом було повне ігнорування будь-яких особистих прав громадян. Арешти, конфіскації, переслідування іновірців, цензура приватного листування, втручання в особисте життя - все це знайшло прояв у поліцейській системі управління. В Австрії, так само як і в Пруссії, встановилася система поліцейської держави з пильним наглядом за кожним кроком підлеглих.
Ще в ХІІІ ст. Німеччина не знала єдиної правової системи: на кожній території існувало своє право. Зі створенням у 1495 р. імперського суду римське право було визнане джерелом права всієї імперії.
«Кароліна». У 1532 р. рейхстаг прийняв загальнонімецьке кримінальне й кримінально-процесуальне уложення - «Кароліну». Вона мала класовий, феодальний характер та була спрямована на залякування трудящих і терористичне придушення будь-яких виступів проти феодального ладу. Смертна кара була основним видом покарання за більшість злочинів. Розрізнялася проста страта - відсічення голови мечем і кваліфікована - повішення, спалення, утоплення, четвертування, колесування, поховання заживо. Передбачалися членоушкоджувальні, тілесні покарання, а також ганебні покарання, вигнання з країни. У деяких випадках застосовувалися штрафи.
Злочини за «Кароліною» можна об'єднати в такі групи: проти релігії, держави, власності, особистості, моральності, порядку управління, торгівлі. «Кароліна» затверджувала обвинувальний процес, який поділявся на дві стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Проводилося загальне розслідування і спеціальне слідство. Приводи для загального розслідування були такими: затримання злочинця на місці злочину, чутки, явка з повинною. Спеціальне розслідування проводилося після того, як було зібрано докази. Якщо обвинувачуваний не визнавав своєї провини, то суддя призначав катування. Інквізиційний процес застосовувався в усіх землях Німеччини.
5. Характерні риси абсолютизму в Іспанії
Абсолютна монархія в Іспанії мала дуже своєрідний характер. Адже сама Іспанія складалася з кількох частин, які після об’єднання зберігали автономію, зокрема Кастилія, Арагон, Каталонія, Валенсія й Наварра. Ці суб’єкти мали свої станово-представницькі установи - кортеси й своїх віце-королів. У своїй політиці іспанський абсолютизм орієнтувався на інтереси дворянства та церкви. В цих умовах на відміну від інших країн Європи абсолютна монархія в Іспанії не відіграла прогресивної ролі і не змогла забезпечити справжньої централізації держави.
Певні успіхи в централізації Іспанії мали місце наприкінці XV – на початку XVI ст. У 1469 р. монархи двох найбільших субєктів іспанської держави королева Ізабелла Кастильська та Фердинанд Арагонський уклали династичний шлюб. Це призвело в 1479 р. до політичної унії двох найбільших субектів Кастилії і Арагона, а в кінцевому рахунку - до створення єдиного Іспанського королівства. Спираючись на підтримку міст, середнього лицарства і нових торгових верств, що зв’язували своє існування з колоніальною експансією, що в цей час набирала силу, короні вдалося нейтралізувати бунтівних феодалів та придушити станову протидію.
Ідея зміцнення централізації держави викликала підтримку і з боку тогочасних станово-представницьких органів - кортесів: на сесії 1480 р. було ліквідовано політичні привілеї феодалів, введено заборони на ведення приватних воєн, вилучено з відання феодалів багато приватних доходів. В результаті станові установи виступили одним із знарядь централізації держави та створення потужної іспанської монархії.
Попри ці події, станові установи, ще довгий час зберігали свою значимість, так у Кастилії кортеси збиралися 44 рази до 1665 р., у Наваррі - 43 рази (до середини XVII ст.), в інших областях - до 13 - 17 разів. Однак, повноваження їх поступово скорочувалися. З кінця XV ст. кортеси не втручалися більше у справи престолоспадкування, з XVI ст. позбавлені права петицій та впливу на прийняття законодавства. Зокрема, кортеси втратили своє право видавати закони та санкціонувати їх скасування; їхня функція зводилася фактично до затвердження субсидій королівської влади: ідальго охоче давали згоду на податки, від яких вони самі були звільнені. Склався слухняний монарху бюрократичний апарат; ряди бюрократії заповнили городяни та ідальго. За кортесами збереглося лише право затвердження податків - втім, їх значимість також скорочувалося внаслідок введення постійних королівських зборів з торгових операцій.
В Іспанії, як в Англії та Франції, основною соціальною опорою абсолютизму були середні та дрібні дворяни - ідальго. Однак їхнє становище було вельми своєрідним. Іспанські феодали і після припинення реконкісти[1] залишалися осторонь господарської діяльності. У пошуках нових військових подвигів, а головне - легких шляхів збагачення, дворяни брали участь у війнах, які вели іспанські королі. Безліч ідальго вирушали як конкістадори в Америку, де були найширші можливості для завоювання та пограбування. Ці ідальго безпосередньо привласнювали собі американські скарби. Через посередництво держави, що отримувала велику частку цих багатств, американське золото і срібло потрапляло і до іншої частини іспанських дворян: у формі платні, що сплачується за військову службу або рідше за службу в державному апараті, у вигляді пенсій та ін. Придбання дворянами дорогоцінних металів Нового Світу зумовило їхню повну незацікавленість в економічному розвитку своєї країни, що різко відрізняло їх не тільки від англійського дворянства (частина якого пристосувалася до змін, що відбувалися), а й від французького, бо доходи останнього значною мірою залежали від централізованої а її чималу частку становили податки на торгівлю та промисловість. Тому в Іспанії не склався союз дворянської абсолютної монархії з містами, що намітився при Фердинанді та Ізабеллі бо доходи останнього значною мірою залежали від централізованої ренти, та її чималу частку становили податки на торгівлю і промисловість.
У першій половині XVI ст. були суттєво обмежені церковна та сеньйоріальна юрисдикція, сформувалося постійне військо, що в свою чергу применшувало значимість колись дієвих народних ополчень міст. З початком широкої колоніальної експансії іспанських монархів до Африки й Америки практично незалежною стала королівська влада у справах зовнішньої політики країни. Також сприяли зміцненню єдиної держави та влади монарха особливі взаємовідносини монархії з католицькою церквою. Іспанським монархам вдалося здобути незалежність іспанської церкви від папи Римського та отримати офіційну спадкову владу над духовними орденами та церковною ієрархією. У заповіті королеви Ізабелли майже вперше офіційно висловлювалася ідея про перевагу королівської волі навіть перед законами держави.
Продовження процесу централізації держави знаменувалося з правлінням іспанського короля Карла І. У 1516 р. королем Іспанії став Карл I, який також успадкував володіння династії Габсбургів у Німеччині. У 1519 р. він став імператором Священної Римської імперії під ім’ям Карл V. Під його владою опинилися величезні землі, зокрема іспанські володіння в Південній Америці. Карл V, прагнучи створити всесвітню імперію, розглядав Іспанію як джерело матеріальних та людських ресурсів для армії. За його правління сильно зріс податковий гніт. Однак його план створення світової католицької імперії реалізованим не був. У 1555 р. Карл V відмовився від престолу і передав Іспанію разом з Нідерландами своєму синові Філіппу II (1556 – 1598 рр.), саме його правління стало завершальним етапом у державній централізації та утвердженні абсолютизму в Іспанії. При Філіппі II в Іспанії особливо яскраво проявився абсолютизм, який мав тут свої особливості, пов’язані з пануванням католицтва, внаслідок чого у країні лютувала інквізиція.
У роки правління Філіпа ІІ під владою іспанської корони було об’єднано весь Пірінейський півострів (Португалія приєднана 1580 р.), відбулися великі завоювання на Африканському континенті. Тогочас Іспанська імперія стає воістину державою світового маштабу, хоч і зазнає певних військових утисків від Англії та Нідерландів.
При Філіппі II корона завдала вирішальної політичної поразки кортесам і зберігачеві станових привілеїв - верховному трибуналу. Скориставшись повстанням у Сарагосі, яке підтримали станові установи і навіть оголосили збір армії для відсічі королю, Філіп II розгромив повсталих, змістив верховного суддю Лануса та віддав його під суд, а потім скоротив повноваження трибуналу й реорганізував загальнодержавні кортеси. Юстиція країни відтепер була лише королівською.
У випадку протистояння корони з провінційним сепаратизмом і становими установами єдиним реальним шляхом становлення абсолютизму була сфера управління. Створення центральної королівської адміністрації ускладнювалося розколом країни. Але поступово нові абсолютиські установи установи набули своїх обрисів. До середини XVI ст. корона мала мережу спеціальних відомств для загальноадміністративних справ - в основному вони організовувалися територіально (по Італії, Фландрії, Арагону, Індії тощо), але були вже і відомчі (Військовий, Фінансовий). Важливу роль в розростанні ролі королівської адміністрації відграла створена в 1495 р. Рада лицарських орденів, яка взяла під свій контроль велику церковно-майнову сферу. За правління Філіпа II всі відомства були переведені в столицю - Мадрид. Вони спочатку наділялися номінальними функціями, а потім дедалі більше підкорялися управлінню Королівської ради (Далі Рада). Цей орган також було реформовано, внаслідок чого він втратив характер станового представництва. За реформою 1586 р. до складу Ради входили президент і 16 правознавців-радників, підзвітних лише королю. При цьому роль Ради була скорочена лише до дорадчої - «для розгляду справ, що підлягають обговоренню». У 1628 р. Рада була вдруге реорганізована в 4 спеціалізовані палати з певними функціями (судову, управління, провінційну тощо). Починаючи з 1588 р. скликалася лише вузька рада - з наближених короля, його фаворитів та впливових представників духовенства. Діяльність спеціалізованих рад багато в чому стала залежати від призначених королем посадових осіб - секретарів, які у XVII ст. фактично набули статусу міністрів.
У сфері державного управління різко зросла роль радників та чиновників – особливо з юридичною освітою. Вони потіснили титуловану знать у провінційному управлінні та міських установах. Юридична професія в Іспанії набула статусу «шляхетної», престиж її був на високому рівні. Чиновники-юристи сформували навіть особливий стан, який отримував привілейовані пенсії, право на майорат майна, що залишилися без спадкоємців та державну платню. Попр це нове циновництво в соціальному контексті зливалося із старою знаттю та становило чимало труднощів у проведенні централізованої політики в держав. Невигідні для них королівські накази під приводом їх неправового характеру викликали опозицію бюрократії, що народжувалась, для якої навіть склалося особливе правило поведінки: «коритися, але не виконувати».
Схематично в період правління Карла V та Філіпа ІІ організація державної влади крізь призму адміністративно-територіального устрою іспанії виглядала наступним чином:
З XVII ст. у королівстві сформувалася постійна армія на основі загальної рекрутської повинності. Однак політична залученість іспанських Габсбургів до династичних суперечок у Середньовічній Європі та протиборство в Італії й Німеччині, зробили іспанську армію постійною учасницею військових авантюр, які підривали міцну військову організації армії. Іспанська монархія більшою мірою залежала від чиновництва, церкви та підтримки вищого дворянства (з XVI ст. отримали спеціальні титули - гранди), ніж від інститутів, притаманих абсолютизму.
У своїй політиці іспанський абсолютизм орієнтувався на інтереси дворянства та церкви. Особливо виразно це виявилося в період економічного занепаду Іспанії, що відбувся в другій половині XVI ст. В процесі падіння темпів торгової та промислової діяльності міст внутрішній обмін скорочувався та послаблювалися торгово-економічні зв’язки мешканців різних провінцій між собою, торгові шляхи зазнали істотних послаблень. Ослаблення економічних зв’язків посилювало старі феодальні порядки, що в свою чергу посилювало середньовічний сепаратизм міст та провінцій країни.
До кінця свого царювання Філіп II мав визнати, що майже всі його великі плани зазнали краху, а морська могутність Іспанії зламана. Північні провінції Нідерландів відкинулися від Іспанії. Державна скарбниця була порожня, країна переживала важкий економічний занепад. Все життя Філіпа II було присвячене здійсненню головної ідеї батька – створення всесвітньої католицької держави. Але всі хитросплетіння його зовнішньої політики руйнувалися, його армії зазнавали поразки; флотилії йшли на дно. В кінці свого життя він повинен був визнати, що «єретичний дух сприяє торгівлі і процвітанню», але незважаючи на це вперто повторював: «Я вважаю за краще зовсім не мати підданих, ніж мати як такі єретиків».
Однак, на початку XVІІ ст. з вступом на престол Філіпа ІІI (1598-1621 рр.) у Іспанії починається тривала агонія колись могутньої іспанської держави. Злиденною і знедоленою країною управляв лідер короля герцог Лерма. В цей час мадридський двір вражав сучасників пишністю і марнотратством, тоді як народні маси знемагали під непосильним тягарем податків і нескінченних поборів. Навіть слухняні у всьому кортеси, до яких король звертався за новими субсидіями, змушені були заявити, що платити нічим, оскільки країна вщент розорена, торгівля убита надмірною кабалою, промисловість у занепаді, а міста спорожніли. Скорочувалися доходи скарбниці, з американських колоній приходило дедалі менше галонів, навантажених дорогоцінними металами, адже цей вантаж нерідко ставав здобиччю англійських і голландських піратів чи потрапляв до рук банкірів і лихварів.
Однак, в останні роки правління Філіпа ІІІ спостерігався реакційний характер іспанського абсолютизму. Один із яскравих прикладів реакції стало - вигнання морисків[2] з Іспанії. B 1609 р. був виданий едикт, згідно з яким мориски підлягали виселенню з країни. Протягом кількох днів під страхом смертної кари вони мали сісти на судна і вирушити до Берберії (Північна Африка), маючи при собі тільки те, що могли забрати в руках. На шляху до портів багато біженців були пограбовані і вбиті. У гірських районах мориски чинили опір, що прискорило трагічну розв’язку. До 1610 р. з Валенсії було виселено понад 100 тис. осіб. Тієї ж участі зазнали морські Арагона, Мурсії, Андалусії та інших провінцій. Усього було вигнано близько 300 тис. осіб. Багато хто став жертвами інквізиції або загинув у момент вигнання.
Зовнішня політика Іспанії у першій половині XVII ст. незважаючи на бідність та запустіння країни, зберігала агресивний характер, адже іспанська монархія зберегла успадковані від минулого претензії - відігравати керівну роль у європейських справах. Крах всіх завойовницьких планів Філіпа II не протверезив його наступника. Коли Філіпп III вступив на престол, війна в Європі ще тривала. Англія діяла у союзі з Голландією проти Габсбургів. А Голландія відстоювала зі зброєю до рук свою незалежність від іспанської монархії.
Іспанські намісники в Південних Нідерландах не мали в своєму розпорядженні достатніх військових сил і намагалися укласти мир з Англією та Голландією, але ця спроба була зірвана через надмірні домагання іспанської сторони.
Після вступу на престол Філіпа IV (1621–1665 рр.) Іспанією як і правили едставники королівського двору, на зміну колись впливовому нрафе Лерму прийшов енергійний граф Оліварес. Однак і він не міг нічого змінити. Правління Филипа IV стало періодом остаточного падіння міжнародного престижу Іспанії. B 1635 р., коли Франція безпосередньо втрутилася у перебіг Тридцятирічної війни, іспанські війська зазнавали частих поразок. B 1638 р. французький кардинал Рішельє вирішив завдати удару Іспанії на її ж території: французькі війська захопили Руссільйон і потім вторглися в північні провінції Іспанії. Але там вони натрапили на опір народу.
До 40-х років XVII ст. країна була зовсім виснажена. Постійна напруга фінансів, вибивання податків і повинностей, господарювання зарозумілої, марної знаті та фанатичного духовенства, занепад сільського господарства, промисловості та торгівлі – все це породжувало широке невдоволення народних мас. Незабаром це невдоволення прорвалося назовні.
Однак на відміну від інших країн Європи абсолютна монархія в Іспанії не зіграла прогресивної ролі і не змогла забезпечити справжньої централізації.
Загалом іспанський абсолютизм за своїм характером був схожий з абсолютизмом англійським чи французьким. Позбавлені політичної влади, гранди зберегли і навіть посилили протягом XVI ст. свою економічну міць, ще більше розширивши земельні володіння. Замість колишньої незалежності вони отримували титули та почесні посади. Значна частина аристократії перетворилася на придворну та переселилася до столиці. При пишному дворі Філіпа II панував манерний і складний етикет, який служив зразком для інших дворів Європи. Величезним впливом користувалася в Іспанії церква, яка була залежною від королівської влади, що також було однією з особливостей іспанського абсолютизму.
І все ж таки повної централізації управління не було досягнуто. Колишні самостійні держави, перетворившись на провінції Іспанії, зберігали певну автономію, свої податкові системи, різне право, окремі кортеси та інші органи управління зі своїми історично сформованими особливостями. Навіть після придушення повстання дворян і городян в Арагоні (1591) Філіп не наважився ліквідувати, а лише значно обмежив його автономію.
Внаслідок цього вже незабаром після свого державно-політичного зміцнення іспанський абсолютизм вступив у смугу затяжної кризи, що збіглася з початком Нового часу. Спроби окремих міністрів у XVII ст. вивести країну з депресії шляхом реформ виявились нездійсненними. Іспанія втрачала позиції політичного гегемона у Європі, що панував у Новому Світі.
6. Трансформація державно-правового устрою Московії у Російську імперію, її
суспільний та державний лад. Джерела права
Виникнення Московської держави (Московії). Московське князівство сформувалось у ХІІІ-ХV ст. в умовах монголо-татарського панування. У другій половині XIII ст. Московське князівство виокремилось як уділ Володимиро-Суздальського князівства, а на початку XIV ст. стало незалежним. Дипломатична політика московського князя Івана Калити забезпечила князівству піднесення. З милості хана Золотої Орди за розгром Твері І. Калита у 1328 р. дістав титул «великого князя всієї Русі» та ярлик на управління. Він поширив вплив на Новгород і Псков, майже на всі північні князівства. За вірність Золота Орда доручила І. Калиті збір данини та підтримувала його політику територіальної експансії.
За князювання Івана III (1462-1505 рр.) до Московського князівства було приєднано Ярославське (1463 р.), Ростовське (1474 р.), Тверське (1485 р.) князівства, Новгород (1478 р.), В'ятську землю (1489 р.) тощо. За Івана III було також складено перший збірник законів Московського князівства - Судебник 1497 р., який започаткував оформлення кріпосного права.
Політику територіальної експансії продовжив Василь III (1505-1533 рр.), який приєднав до Московського князівства Псковську землю і Рязанське князівство, м. Смоленськ та ін. У XV ст. в Московії в основному сформувалась ідеологія самодержавної монархії.
У 1547 р. Іван IV Грозний (1533-1584 рр.) в Успенському соборі Москви урочисто «вінчався на царство» і оголосив себе царем «всієї Русі». За його царювання було загарбано Поволжя і Західний Сибір. У 1552 р. було завойоване Казанське ханство, а в 1556 р. - Астраханське. Владу царя були змушені визнати Кабарда і Башкирія, Сибірське ханство (1598 р.). До Московського князівства увійшли землі народів комі, карелів, удмуртів, мордви, чувашів, марійців, татар та ін. Московія розпочала запеклу і довготривалу боротьбу за вихід до Балтійського, а згодом - і Чорного морів.
Отож, до середини XVI ст. остаточно сформувалося Московське князівство як багатонаціональна феодальна держава. Зміцнення Московського князівства було тісно пов'язане з посиленням феодального гніту та експлуатацією народів.
Формування станово-представницької монархії у Московії
На початку XV ст. встановився порядок, за яким удільні князі були зобов'язані підпорядковуватися великому князеві просто на підставі його становища. В середині XVI ст. істотно змінилася форма правління. Ранньофеодальну монархію заступила станово-представницька.
Причиною виникнення станово-представницької монархії була відносна слабкість влади монарха, який прагнув до встановлення самодержавства, але був змушений ділити владу з Боярською думою. У царя виникла потреба на противагу Боярській думі залучити до державного управління дворян і верхівку міщан.
Іван Грозний провів низку реформ із метою зміцнення Московської централізованої держави та обмеження влади удільних князів і бояр-вотчинників.
За Івана IV утворилася рада з близьких до нього людей, відома в історії під назвою Обраної ради. До її складу входив Адашев - представник і захисник інтересів помісного дворянства, протоієрей Сильвестр, пов'язаний із помісним купецтвом, представник великого боярства Андрій Курбський і митрополит Макарій. Члени ради розуміли потребу серйозних перетворень у Московській державі. Рада вела політику, засновану на компромісі між боярами і дворянами. Іван IV разом із радою провів ряд заходів, які забезпечили посилення економічного і політичного становища помісного дворянства і купецтва.
Втім, труднощі війн викликали відкрите незадоволення політикою царя. Радники штовхали його на радикальні заходи в інтересах помісного дворянства. Невдоволений цим, Іван IV видалив радників із Москви. Князь Курбський зрадив царя та разом із 12 боярами перейшов на бік Польщі.
У 1564 р. Іван IV здійснив систему заходів, відомих під назвою опричнини. Мета - остаточно ліквідувати економічний і політичний вплив боярства.
Всю державу було поділено на дві частини: земщину та опричнину - спеціально виділені володіння, які належали особисто цареві (від слова «опріч» - окремо). Цар відписав в опричнину вотчини найбільш опозиційних дворян. Значну кількість князів було страчено. Всі ці заходи цар провів за допомоги створеного ним війська (опричників), яке набиралося з малоземельних дворян. Опричнину, яка викликала гостре невдоволення суспільства, було скасовано в 1572 р. Об'єктивно вона мала прогресивне значення, оскільки завдала удару по князях, які заважали встановленню централізованої влади. Водночас опричнина супроводжувалася насильством над селянами, вела до захоплення їх земель, до зростання феодальних повинностей
Утворення абсолютної монархії в Росії почалось у XVII ст. Соціально-економічними передумовами формування абсолютизму, як і в інших європейських країнах, було зародження в надрах феодалізму елементів нових буржуазних відносин і загострення класової боротьби, яка вимагала зміцнення державного апарату. Особливістю російського абсолютизму була слабкість буржуазії в умовах феодально-кріпосницького ладу, який тривалий час панував у Росії.
Економічною передумовою абсолютизму було зростання продуктивних сил російського суспільства, зародження мануфактур, становлення єдиного всеросійського ринку, що, своєю чергою, привело до створення національних зв'язків і фактичного об'єднання всіх областей імперії, земель і князівств у єдине ціле.
Соціальною передумовою була поява «капіталістів-купців», які виступали ініціаторами утворення всеросійського ринку. Тобто, у XVIII ст. національні зв'язки стали буржуазними. Крім того, мало значення зростання дворянства - соціальної бази абсолютної монархії, зміцнення його економічного становища і політичного впливу.
Політична передумова абсолютизму - різке загострення класової боротьби (зокрема повстання С. Разіна), яке спонукало феодалів шукати порятунку в установленні абсолютизму як форми правління, найбільше спроможної придушити опір селян і тримати їх у покорі.
Організаційні передумови абсолютизму: створення постійного війська, бюрократії, підпорядкування церкви державі, а також зміцнення бюджету, фінансова самостійність царської влади, що, власне, і дозволило цареві покінчити з органами, які обмежували його владу. Перестали збиратися Земські собори, зійшла нанівець влада Боярської думи.
Абсолютизм у Росії зберігався до революції 1905-1907 рр. Це зумовило формування в Росії буржуазної монархії.
Суспільний та державний лад Росії XVIII ст.
Становість – характерна риса будь-якого феодального суспільства. Становий лад ми бачимо в ранньофеодальній державі. Він ставав особливо вираженим на стадії станово-представницької монархії та досягав завершення в епоху абсолютизму. Головна його особливість за абсолютизму - консолідація основних станів у класи.
Дворяни. Соціально-економічна консолідація класу феодалів у Росії була пов'язана з розвитком правового режиму феодального землеволодіння протягом XVII ст. Процес зрівняння правового статусу маєтків і вотчин завершився на початку XVIII ст.
За царювання Петра І зник і поділ панівного класу на численні станові групи - бояр, дворян, дітей боярських і т. ін. Ліквідація старих станових груп була підкреслена введенням нового терміну для позначення панівного класу. Спершу було введено для феодалів польський термін «шляхетство». Поширення на колишніх дворян боярського титулу або на бояр дворянського могло призвести до численних образ і незадоволення. За всієї байдужості Петра до боярства йти на конфлікт через дрібниці йому навряд чи хотілося.
Однак термін «шляхетство у Росії не прижився. Загальновживаним для означення панівної верстви став термін «дворянство».
Консолідація дворянства у клас-стан супроводжувалася посиленням замкнутості цієї соціальної групи. Набуття статусу дворянина стало справою дуже складною. Проте панівний клас не міг існувати без поповнення. Природне поповнення за рахунок народження було недостатнім. Не випадково вже Табель про ранги (1722 р.) дозволяв одержати дворянство за вислугою - на військовій або цивільній службі. Згодом статус дворянства став надаватися особам, які здобули освіту, а також вклали великий капітал у промислове чи сільськогосподарське виробництво. Можливості переходу до стану дворянства то розширювалися, то звужувалися, але існували в усі часи, аж до скасування станових привілеїв у жовтні 1917 р.
За Петра І доступ у дворянство був досить широким, і заповзятливі люди цим користувалися. Дворяни поділялися на спадкових і особистих, їм належало монопольне право власності на землі, населені селянами.
Остаточне оформлення дворянства як стану, розпочате указами Петра І 1695-1703 рр., було здійснене Указом про єдиноспадкування (1714 р.), за яким маєтки були прирівняні до вотчин і закріплені за дворянами на правах власності.
Як зазначалося вище, основними джерелами поповнення дворянства були народження і вислуга. Діти дворянина були дворянами на підставі народження. Одержання дворянства за вислугою передбачалося Табелем про ранги (1722 р.). Відповідно до цього Табеля всі, хто перебували на державній службі (цивільній, військовій і військово-морській), були поділені на 14 рангів і чинів. Для одержання спадкового дворянства потрібно було мати чин 8-го класу. Ті, хто отримали чини нижчих класів, ставали тільки особистими дворянами.
Тісний зв'язок із вислугою мало набуття дворянства через пожалування ордена, а також за волевиявленням імператора. Особливим актом звання російського дворянина могло надаватися іноземним громадянам. Кожен, хто здобув право входження до дворянства, повинен був спершу записатися до «Оксамитової книги», а потім - до особливих губернських книг.
Перехід на грошову винагороду служивих людей був певною соціальною революцією. Раніше держава розплачувалася зі служивими людьми переважно маєтками, і від власника залежало, який прибуток він зуміє з нього отримати. За Петра І гарантувався певний прибуток, якщо, звичайно, не враховувати, що грошова винагорода не завжди виплачувалася регулярно. Перехід на грошову оплату за державну службу мав і певну користь для держави. Якщо раніше служива людина, яка одержала маєток, усіма правдами і не правдами прагнула розширити свої права на нього, а потім ухилитися від служби, то тепер платня значною мірою прив'язувала її до державної служби. У цьому вбачається навіть перехід до буржуазних принципів організації діяльності державного апарату.
Не обмежуючись надходженнями з маєтків, дворяни не гребували і «брудними» купецькими прибутками. Петро І навіть заохочував заняття дворян промислами, торгівлею та мистецтвами. Утім, Катерина II не вважала буржуазні заняття сумісними з дворянською гідністю. Але й за її правління навіть титуловані особи не соромилися прибутків від винних відкупів. Іменний указ Катерини II від 16 лютого 1786 р. про дозвіл дворянам вступати в підряди і відкупи узаконив таку практику.
Головним обов'язком дворянства вважалася державна служба. У цьому, власне, й полягало соціальне призначення цього класу. Особливо примушував дворян до служби Петро І.
Треба сказати, що державна служба була не лише обов'язком, а й привілеєм панівного класу. Держава вживала заходів до того, щоби високі посади в державних установах, командні посади в армії заміщалися дворянами. Проте небажання дворян служити приводило до того, що державний апарат постійно поповнювався різночинцями, які за службу інколи одержували особисте дворянство. До кінця Північної війни серед офіцерів російської армії було близько 14% вихідців із недворянських станів. У 1816 р. особисті дворяни, тобто колишні різночинці, складали 44% усього дворянства імперії.
Дворяни вели завзяту боротьбу за скасування обов'язкової для них довічної військової служби з нижніх чинів, установленої за Петра І. Уряд змушений був йти на поступки. Спершу Указом від 24 лютого 1727 р. було дозволено відпускати частину офіцерів і солдатів із дворян з військової служби до їхніх сіл для ведення господарства. Потім (у 1731 р.) було створено спеціальний військовий навчальний заклад (шляхетський корпус) для дворян, по закінченні якого вони одержували офіцерський чин і в такий спосіб звільнялися від обов'язку служити в нижчих чинах.
У 1736 р. замість довічної військової служби було встановлено термінову - впродовж 25 років, а один із синів зовсім звільнявся від військової служби «для утримання економії». У той час з'явився звичай записувати дворян до полків із дитячого віку (у 7-10 років). І хоча діти залишалися вдома при батьках, уважалося, що вони проходять службу, тож одержували чин.
18 лютого 1762 р. було видано маніфест «Про дарування вільності і свободи всьому російському дворянству», за яким дворяни у невоєнний час повністю звільнялися від військової служби. А 1783 р. вони домоглися скасування Указу «Про єдиноспадкування» (хоча зрівняння вотчин з маєтками зберігалося).
Привілеї дворян було остаточно закріплено в «Грамоті на права, вільності і переваги шляхетного російського дворянства», виданій 21 квітня 1785 р. Вона підтвердила звільнення дворян від обов'язкової служби, платежу податей, постійної повинності та тілесних покарань. За дворянством зберігалося монопольне право володіння землею і кріпосними душами. Було створено повітові та губернські дворянські зібрання, які захищали інтереси дворянства.
Духовенство. Духовенство, яке поділялося на чорне (чернецтво) та біле (парафіяльне), експлуатувало селян нарівні зі світськими землевласниками. Воно являло собою не лише серйозну економічну, а й політичну силу, підтримувало феодально-абсолютистський лад.
За Петра І було здійснено заходи, які мали на меті обмежити вплив церкви на державні справи, перетворити духовенство в розряд служивих людей, які перебували б у веденні державної установи - Духовної колегії. У Духовному регламенті підкреслювалося, що колегію «від монарха встановлено», а тому будь-який єпископ «знав би міру честі своєї та не був би високої про неї думки». В одному з указів 1721 р. було сказано: «Ієромонахи не владувати з повеління покликані, а духовні справи правити».
Селяни. Вступ Росії в епоху абсолютизму супроводжувався консолідацією класу експлуатованих. Багатовікова історія холопства завершилася на початку XVIII ст. Цей прошарок остаточно злився з селянством. Зникли й інші, дрібніші, групи експлуатованих на кшталт захребетників або монастирських дитинчат.
Щоправда, консолідація класу експлуатованих, який складав більшість населення Росії (90%), відбувалася суперечливо. Поряд із зникненням дрібних станових груп всередині селянства виникали нові групи і підгрупи. Основний поділ тримався лінії належності селян тому або іншому власникові, тобто суб'єкта права власності на селянина. Дослідники розрізняють чотири основні групи власників селян: феодальну державу, церкву та її організації, правлячу династію та окремих феодалів. Відповідно селяни поділялися на державних, економічних, палацових і поміщицьких. Ці групи, своєю чергою, діляться на дрібніші.
У 1721 р. Петро видав указ, який заборонив роздрібний продаж селян і дворових, тобто не дозволялося відлучати дітей від батьків. Такого продажу, йшлося в указі, в усьому світі не водиться. Недоумкуватих поміщиків, непридатних ні до науки, ні до служби, наказувалося після огляду в Сенаті відлучати від управління і не дозволяти одружуватися (С. М. Соловйов).
Але якщо до дворянського стану важко було вступити, то із селянства ще важче було «виступити», подолати перепони, поставлені законодавством. Найпростішим засобом виходу із селянства була рекрутчина. За часів Петра І кріпакам дозволялося вступати до армії й добровільно. За його спадкоємців обговорювалося питання про скасування такого способу виходу із селянства, проте інтереси армії перемогли.
Найчисленнішою і найбезправнішою групою були приватновласницькі селяни. Їхнє становище різко погіршилось у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.
Від приватновласницьких помітно відрізнялися державні селяни. Існує думка, що їх навіть можна вважати особисто вільними. Ця позиція, правда, не є загальновизнаною. Так чи інакше, але державних селян принаймні не продавали, хоч їх можна було разом із землями обмінювати й закладати. Самі вони могли орендувати і купувати землю, тримати промисли. Допускалися зміна місця проживання і навіть перехід державних селян в інші стани. Не випадково одним із гасел селянської війни 1773-1775 рр. було перетворення селян поміщицьких на державних. Водночас державних селян можна було насильно переселяти, приписувати до заводів та іншими способами розпоряджатися їхньою долею. Кількість державних селян постійно зростала, і до кінця XVIII ст. вони складали 40% усього селянства Росії.
Секуляризація церковних земель (вилучення з володіння церков, монастирів) привела до виникнення категорії економічних селян. Селяни духовних феодалів і раніше піддавалися меншій експлуатації, ніж приватновласницькі. Тепер же економічні селяни, яких налічувалося близько мільйона, наблизилися за своїм статусом до державних селян.
Кілька категорій складали палацові селяни - в основу їх поділу було покладено вид виконуваної роботи.
Міське населення. Реформи XVII - початку XVIII ст. привели до консолідації в єдиний стан і міського населення. Проте його структура була значно складнішою, ніж структура сільського населення. На початку XVIII ст. кількість жителів міст не перевищувала 300 тис. осіб. За 70 років спільнота людей, які жили в містах, зросла в три з половиною рази.
За регламентом Головного магістрату (1721 р.) було здійснено поділ міського населення на дві категорії - «регулярні громадяни» і «нерегулярні наказові».
Окрему групу міського населення становили купці. За маніфестом від 17 березня 1775 р. купецтво, яке володіло капіталом понад 500 рублів, звільнялося від подушної податі, замість якої було встановлено збір у розмірі 1% від оголошеного капіталу. Купці, які не володіли капіталом у 500 руб., вилучалися з купецького стану і зараховувалися до міщан. «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» від 21 квітня 1785 р. розмір капіталу, потрібного для зачислення до купецтва, підвищила до 1000 рублів.
Загалом усі тогочасні стани Росії поділялися на дві великі категорії - податне і неподатне населення. Подібний поділ дозволяв чітко розмежувати привілейовані і непривілейовані групи, експлуататорів і трудящих. Переважну більшість суспільства складало податне населення. До того ж його питома вага зростала (91,3% - на початку століття, 94,6% - наприкінці).
Вже у другій половині XVIII ст. чітка система класів - станів почала поступово розмиватися. У соціальну структуру суспільства вносив свої корективи капіталістичний уклад, який уже зародився і почав розвиватися. Так, деяка частина дворянства, поки ще незначна, вдалася до буржуазного господарювання. Дедалі більше зверталася до буржуазних форм експлуатації міська верхівка. Розвивалося селянське підприємництво. Все це сприяло формуванню в рамках попереднього станового ладу класу буржуазії. Водночас звільнені селяни і міська біднота закладали основу майбутнього пролетаріату.
Державний лад. Вищі органи влади і управління
Цар. За часів правління Івана Грозного у Московії у 1549 р. було створено станово-представницький орган – Земський собор. Завдяки проведеним у той час заходам, зокрема експропріації боярських вотчин, яка підірвала економічне і політичне значення феодальної знаті, перебудові політичного апарату посилилася царська влада.
Після введення опричнини у державному устрої сталися деякі зміни. Утворилися дві системи управління. У земщині все залишилось як і раніше: там функціонувала Боярська дума - вищий орган державної влади, який ділив владу з царем. В опричнині фактично необмежена влада належала цареві. Там була особлива система державних органів: опрична дума, спеціальні опричні прикази, опричне військо, опрична скарбниця. Опрична дума контролювала Боярську думу, істотно обмежуючи її права.
У XVII ст. всі державні справи вершилися від царського імені. Спадкування царського престолу стало остаточно здійснюватися на підставі принципу первородства і єдиного спадкування. Щоправда, визнання царя Земським собором, тобто «всією землею», вважалося однією з необхідних умов законності царської влади. Друга половина XVII ст. характеризувалася подальшим зростанням влади царя. Про це свідчили зниження ролі Боярської думи і припинення діяльності Земського собору в 1653 р.
Боярська дума була вищою законодорадчою і судовою установою, її склад і чисельність у різні часи були неоднаковими. Спершу Дума складалася з представників феодальної знаті. Потім, під час боротьби царя з князями, вона поповнилася представниками «худорідних» родів. На початку XVII ст. значну роль почало відігравати старе боярство. Кількість членів Боярської думи (бояр, окольничих, думних дворян, дяків і придворних думних чинів) збільшувалася з кожним новим царюванням. До думи чимраз більше проникали представники неродових сімей. Поступово відбувався процес її бюрократизації, а водночас - обмеження політичного впливу.
Боярська дума разом із царем здійснювала законодавчу владу. Вона вирішувала найважливіші питання суду, управління, зовнішньої та внутрішньої політики. У заголовку царського Судебника 1550 р. вказувалося: «Цар і великий князь Іван Васильович усієї Русі зі своєю братією і бояри цей Судебник уклали». Дума була і вищою судовою інстанцією.
Маючи значну владу, Боярська дума не мала самостійної компетенції. За загальним правилом, її рішення або обговорювалися і приймалися разом із царем, або обговорювалися і приймалися без царя, але ним затверджувалися.
Особливої ваги набувала влада Боярської думи в період між царюваннями. Тоді вона ставала єдиним постійним органом влади.
Втім, із розвитком абсолютизму Дума поступово перетворювалася на орган, позбавлений політичного значення.
Наприкінці XVII ст. виникло особливе відділення думи, де вирішувалися судові справи, - Розправна палата.
Земський собор - центральна станово-представницька установа, яка не була постійно діючою, а збиралася в разі потреби. Лише в перше десятиліття царювання Михайла Романова Земський собор дістав значення постійного представницького органу.
Земські собори складалися з трьох частин - Боярської думи, собору вищого духовенства (освяченого собору) і зборів представників різних чинів, тобто помісного дворянства і купецтва. Спочатку, як-то у скликанні собору 1566 р., представництво організовувалося не за обранням, а за довірою (як і в Європі). Але згодом для деяких чинів було організовано справжні вибори.
Постійно скликалися лише дворяни і діти боярські (середні та дрібні феодали). Посадські (представники міст) збиралися рідко. Селяни (і то лише державні) брали участь у соборі тільки один раз - 1613 р., коли обрали на престол царя Михайла Романова та було започатковано нову династію.
Право скликання Земського собору мав цар або ті органи влади чи посадові особи, що його заступали, тобто Боярська дума, патріарх, тимчасовий уряд. Іноді ініціатива зібрання належала попередньому соборові.
Кожна частина Собору обговорювала питання, винесені на розгляд, окремо і формулювала своє рішення письмово. Ці рішення узагальнювалися на других загальних зборах. Зазвичай це був тільки матеріал, на основі якого свої висновки робив цар чи Боярська дума.
Земські собори скликалися для вирішення найважливіших державних питань: для обрання царів, для вирішення питань війни і миру, для встановлення нових податків, для ухвалення особливо важливих законів.
Власне, земські собори були органами впливу помісного дворянства і найвищого купецтва. Зі зростанням суперечностей між цими соціальними групами собори стали непотрібними і навіть небезпечними для верхівки помісного дворянства, яке остаточно перетворилося на правлячий клас і домагалося встановлення абсолютизму.
Приказна система. Розвиток кріпацтва (слово «кріпацтво» походить від назви документа, що від кінця XV ст. фіксував прикріплення селян до землі) викликав загострення класових суперечностей. Селянство почало відповідати на посилення експлуатації організацією загонів, які нападали на поміщицькі садиби. У помісного дворянства і купецтва з'явилася нагальна потреба створити такі органи, які могли б достатньою мірою захистити їхні права та привілеї. Стара система управління вже не забезпечувала інтересів панівного класу. Тому виникла потреба у створенні принципово нових органів центрального управління. Такими стали прикази, які почали розвиватися вже у попередній період. Остаточного розвитку приказна система набула у другій половині XVI ст. Прикази виникали мірою потреби без заздалегідь виробленого плану. Окремі прикази поділялися на відділи, які, поступово розвиваючись, перетворювалися в самостійні прикази. Наприклад, з приєднанням України було утворено Малоросійський приказ. Безплановість організації приказів обумовила нечіткість розмежування компетенції між ними. Кількість приказів постійно змінювалася, доходячи іноді до 50.
Оскільки в той час адміністрація і суд не розділялися, то прикази були не лише адміністративними установами, а й судовими.
Прикази поділялися на палацово-вотчинні (приказ Великого палацу, який відав утриманням царського палацу, Сокольничий тощо), військові (Стрілецький, Козачий, Іноземний), судово-адміністративні (Холопський, Помісний), обласні (Нижегородський, Малоросійський), спеціальні (Посольський, Аптекарський, Монастирський).
Склад приказів також не відрізнявся визначеністю. Іноді на чолі були вищі чини: бояри, окольничі, а іноді - прості дворяни, дяки. Очевидно, все залежало від важливості приказу в системі управління. Загалом у приказах працював численний канцелярський апарат - дяки і піддячі.
У 1658 р. було здійснено спробу централізації управління через заснування Таємного приказу безпосередньо при царі. Цей приказ повинен був поєднувати контроль над державним управлінням.
Органи місцевого управління
Адміністративний поділ. Основною адміністративною одиницею був повіт. Повіти, які виникали із приєднанням до Московського князівства нових територій (уділів, земель, царств), різнилися між собою. За загальним правилом, повіти поділялися на стани, а стани - на волості. Зберігалися також землі, наприклад, В'ятська земля. Існували і спеціальні адміністративно-територіальні одиниці: у межах повіту - губи (службові округи) і розряди (військові округи).
Губне самоврядування. Система кормління (спосіб утримання державних посадових осіб впродовж усього періоду служби за рахунок місцевого населення в Московії до XVII ст.) не могла задовольнити помісне дворянство і купецтво, які набули політичного впливу, оскільки княжі та царські урядовці не були зацікавлені в рішучій боротьбі з селянськими виступами, а також із «лихими» людьми. Досвід створення з представників місцевого населення особливих органів влади для боротьби з «лихими» людьми в 30-ті роки XVI ст. виправдав себе. Ці органи називали губними і почали вводити повсюдно від середини XVI ст. Виправдав себе і досвід розширення функцій органів самоврядування, коли їм доручався не лише розшук розбійників і «лихих» людей, а й інші завдання. Тоді ж, 1556 р., було прийнято рішення скасувати систему кормління та замінити її системою губного і земського самоврядування.
Губне самоврядування спочатку надавалось окремим містам і волостям, тобто не пристосовувалося до основної територіальної одиниці - повіту. Але з часом губне управління почали засновувати у кожному повіті.
Органом губного самоврядування була губна «ізба», яка складалася з губного старости, цілувальників, губного дяка. У цих органах найбільший вплив мали дворяни-поміщики. Губні старости обов'язково обирались із загалу дворян або дітей боярських - представників боярських родів і нових прошарків (службових висуванців, вихідців із-за кордону, перебіжчиків з інших князівств), які пов'язали свою долю з державою і забезпечувалися за це вотчинами та маєтками.
Воєводсько-приказне управління було запроваджено повсюдно ще у першій половині XVII ст. в перебігу селянської війни під проводом Болотникова. Воєводи призначалися царем і Боярською думою в основному на дуже короткий строк (1-2 роки). У великі повіти направлялися кілька воєвод, один із яких був головним, а інші вважалися його товаришами (заступниками).
Функції воєвод визначалися особливими інструкціями або наказами. Воєводи завідували поліцією, військовою справою, мали право суду, іноді в прикордонних районах їм доручалася зовнішньополітична діяльність. Поступово воєводи підпорядкували собі органи місцевого самоврядування, зробили їхнє керівництво своїми помічниками. За виконання своїх обов'язків воєводи одержували платню, хоча, як і всі служиві люди, вони мали вотчини та маєтки. Воєводам заборонялося брати «корм» із жителів та примушувати їх працювати на себе.
Державний лад Російської імперії
Імператор. Ніштадтський мир поклав край Північній війні, яка тривала з 1700 р. по 1721 р. Росія затвердилася на Балтійському морі. На підставі перемоги Петро І був проголошений імператором і за рішенням Сенату став іменуватися Петром Великим, а держава - Російською імперією. Доти в Європі був лише один імператор - Священної Римської імперії. Вже у XIX ст. замість Римської з'явилися імперії Французька, Австрійська, Німецька. Але Петро на ціле століття випередив це явище.
Абсолютизм у Росії дістав законодавче оформлення у тлумаченні до 20-го артикулу Військового статуту, де йшлося, що «його величність є самовладний монарх, який нікому на світі про свої справи відповіді дати не повинен, але силу і владу має... по своїй волі і благомислію управляти». У Духовному регламенті було сказано: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний і необмежений. Коритися його верховній владі не лише за страх, але й за совість сам Бог велить». Тож правовий статус абсолютного монарха було закріплено.
Розрив зі старими правовими традиціями позначився на зміні порядку спадкування престолу. З політичних мотивів законний спадкоємець престолу (царевич Олексій) був позбавлений права спадкування. У 1722 р. було видано Указ про спадкування престолу, який затвердив право монарха з власної волі призначати спадкоємця престолу.
Воля монарха визнавалась єдиним юридичним джерелом закону. Законодавчі акти видавалися або самим монархом, або від його імені Сенатом. Монарх був джерелом усієї виконавчої влади і главою всіх державних інституцій. Його присутність у певному місці припиняла дію адміністрації, і влада автоматично переходила до монарха. Він затверджував усі основні посади і надавав чини.
Монарх був верховним суддею і джерелом усієї судової влади. Його рішення скасовували будь-які інші. Монархові належало право затвердження смертних вироків і помилування. Він міг вирішувати справи, не врегульовані законодавством і судовою практикою, - достатньо монаршої волі.
Імператор був також верховним головнокомандувачем армії, відав формуванням полків, призначенням офіцерів, установлював порядок і плани бойових дій.
Монарх був юридично і головою церкви. Він вирішував питання організації церковного життя, призначення ієрархів. Церква втратила свою роль ідеологічної опозиції світській владі: будь-які рішення монарха не підлягали обговоренню.
За царювання Петра І було проведено реформи вищих органів управління.
Створено Сенат, який був головним органом управління. Спочатку Сенат мав статус надзвичайного і тимчасового органу. Він був заснований з нагоди від'їзду Петра у прусський похід «замість його царської величності власної персони». Проте вже незабаром Сенат набув характеру органу вищого державного управління. Сенат складався з дев'яти сенаторів, призначуваних імператором незалежно від їхнього походження, звання і чину.
Посадові особи. При Сенаті працювала група посадових осіб, які, в основному, виконували функції нагляду. Серед них найбільше значення мали фіскали, які повинні були «над усіма справами в таємниці доглядати і провідувати про неправий суд, також у зборі скарбниці й іншого». Їх очолювали (з 1723 р.) генерал-фіскал з помічником - обер-фіскалом. Мережа фіскалів охоплювала всі установи Російської імперії. Посади фіскалів заміщалися головним чином з нових людей, що висунулися за правління Петра.
При Сенаті було також уведено посаду генерал-ревізора, а після її ліквідації (1722 р.) - генерал-прокурора, у віданні якого були прокурори при колегіях і надвірних судах. Обов'язок генерал-прокурора полягав у тому, щоби «бути оком государевим». Саме він ставив на обговорення всі справи, попередньо їх переглянувши. Йому належало право опротестування неправильних або незаконних розпоряджень Сенату.
Була при Сенаті створена і посада рекетмейстера (1720 р.). Головний його обов'язок полягав у прийнятті скарг на дії колегій та доповідь по них Сенату. Скарги могли подаватися на неправильність або зволікання з рішенням (тяганину).
У 1722 р. було засновано посаду герольдмейстера, який вів списки дворян і наглядав за їхньою службою.
Згодом Сенат перетворився на постійно діючий орган влади з широкими повноваженнями:
- здійснювати керівництво і контроль за роботою державного апарату;
- контролювати правосуддя, приймати апеляції;
- керувати збиранням і витратами податків;
- відати торгівлею;
- видавати закони (до 1722 р.).
Після 1775 р. за Сенатом зберігалася компетенція вищого судово-апеляційного органу.
Церковними справами відали Духовна колегія і Монастирський приказ - цілком бюрократичні органи. У 1721 р. було утворено Святійший синод, який став найвищим органом церковного управління.
У 1689 р. було створено особливий Преображенський приказ, який не вписувався в систему інших приказів. З 1697 р. в ньому зосередили розшук і суд у найважливіших політичних і військових справах. Згодом він перетворився на центральний орган політичного розшуку та був підпорядкований Сенатові поряд з іншими колегіями.
Наприкінці 1717 р. почала складатися система колегій. Сенат призначив президентів і віце-президентів колегій, визначив штати і порядок роботи. Крім керівників, до складу колегій входили чотири радники, чотири асесори (засідателі), секретар, реєстратор, перекладач і піддячі. Спеціальним указом наказувалося з 1720 р. почати ведення справ «новим порядком».
Вже у грудні 1718 р. було прийнято реєстр колегій: іноземних справ, казенних зборів, юстиції, ревізійна (бюджетна), військова, адміралтейська, комерційна (торговельна), штатс-контора (ведення державних витрат), бергколегія і мануфактур-колегія (промислова і гірничодобувна).
Створення системи колегій завершило процес централізації та бюрократизації державного апарату. Чіткий розподіл відомчих функцій, розмежування сфер державного управління і компетенції, єдині форми діяльності, зосередження управління фінансами в одній установі - все це істотно відрізняло новий апарат від системи приказів. Усі посади (цивільні та придворні) були прирівняні до офіцерських рангів. Служба ставала професійною, а чиновництво перетворювалося на привілейований стан.
На початку XIX ст. під впливом буржуазних реформ у країнах Західної Європи колегії поступилися місцем міністерствам. У 1802 р. царським маніфестом було започатковано 8 міністерств: військових суходільних сил, морських сил, юстиції, іноземних справ, фінансів, комерції, народної освіти та внутрішніх справ.
Зміни в системі державного управління у другій чверті XVIII ст.
З 1722 р. Сенат фактично одержав функції ревізійної колегії, очоливши систему контрольних органів.
У 1741 р. створено іншу центральну установу, яка вирішувала питання державного керівництва, - Кабінет її величності, очолюваний секретарем імператриці (Єлизавети Петрівни).
У 1792 р. Петро III заснував Імператорську раду, яку 1769 р. замінили Радою при височайшому дворі, що зосередила діяльність на внутрішній політиці та мала у складі всіх керівників центральних органів управління. Державна рада Росії, створена 1810 р., діяла при цареві та складалася з представників вищої бюрократії.
З 1763 р. Сенат перетворився на найвищу адміністративно-судову установу, яка складалася з шести департаментів: перший відав державними фінансами і таємним діловодством; другий - судовими справами; третій - справами провінції; четвертий - військовими справами; п'ятий - місцевою адміністрацією; шостий - місцевими судами. З 1801 р. Сенат остаточно перетворився на вищу судову інстанцію.
Такі часті зміни в структурі вищих органів влади та управління були обумовлені боротьбою двох тенденцій організації влади: бюрократичної та особистої. Зі зміцненням абсолютної монархії влада монарха ставала необмеженою, але мусила спиратися на потужний бюрократичний апарат, який своєю чергою дедалі більше починав працювати на себе.
Місцеве управління на початку XVIII ст. здійснювалося на основі старої моделі: воєводське управління і система обласних приказів. У процесі петровських реформ до цієї системи почали вносити зміни. У 1702 р. було запроваджено інститут воєводських товаришів, виборних із місцевого дворянства. У 1705 р. цей порядок став обов'язковим і повсюдним, що мало посилити контроль за старою адміністрацією.
У 1708 р. введено новий територіальний поділ держави: засновувалися вісім губерній, за якими було розписано всі повіти і міста. У 1713-1714 рр. кількість губерній збільшилася до одинадцяти. Для керівництва губернією призначався губернатор або генерал-губернатор (Петербурзька й Азовська губернії). Ці посадові особи поєднували всю адміністративну, судову і військову владу.
Другу обласну реформу було проведено 1719 р. Суть її полягала в тому, що 11 губерній було поділено на 45 провінцій. Очолювали ці адміністративні утворення призначені губернатори, віце-губернатори або воєводи.
Централізація державного апарату за абсолютизму вимагала створення спеціальних контрольних органів. На початку XVIII ст. склалися дві контрольні системи: прокуратура (на чолі з генерал-губернатором Сенату) і фіскалітет. Уже під час формування Сенату в 1711 р. при ньому було засновано посаду фіскала. Аналогічні посади створювалися в губерніях, містах і центральних установах. Вершину піраміди займав обер-фіскал Сенату. Чітку правову регламентацію інституту фіскалітету здійснили в 1714 р. Фіскалам ставилося в обов'язок доповідати про будь-які державні, посадові та інші тяжкі злочини і порушення законності в установах. Вони виступали в суді як обвинувачі (згодом це завдання перебрали прокурорські органи).
Військова реформа належала до найважливіших державних перетворень початку XVIII ст. Після невдалих походів на Азов (1695-1696 рр.) припинили існування дворянське кінне ополчення, полки московських стрільців та ін. Взірцем для перетворення військових частин стали полки особистої охорони Петра І - Преображенський, Семенівський та Бутирський.
У 1699 р. почала формуватися рекрутська система набору до армії. У 1719 р. запроваджено «Статут військовий», який регламентував склад і організацію армії, відносини командирів і підлеглих, обов'язки армійських чинів. У 1720 р. було прийнято Морський статут.
Спеціальні політичні репресивні органи, які виникли ще за Петра І, інтенсивно розвивалися в другій чверті XVIII ст. Перетворення 1713-1718 рр. зміцнили систему розшукової канцелярії, і в 1718 р. виник центральний орган - Таємна канцелярія. Після її ліквідації в 1726 р. контрольно-розшукові та наглядові функції перейшли до Верховної таємної ради, а 1731 р. - до спеціально створеної Канцелярії таємних розшукових справ. Це був у прямому розумінні слова каральний апарат, прототип таємної поліції. У 1762 р. Канцелярію було скасовано і замість неї засновано Таємну експедицію Сенату.
Незмінними залишалися поліцейські органи, утворені ще 1718 р. У другій чверті XVIII ст. на ці органи стали покладатися функції економічного характеру. У 1729 р. з'явилася Канцелярія конфіскації, яка організовувала і забезпечувала конфіскаційні акти за вироками суду. В 1730 р. засновано Борговий приказ, метою якого було проведення поліцейських дій стосовно боржників, неплатників і банкрутів.
Безпосередньо розшукові функції 1730 р. зосередили у Розшуковому приказі. У 1733 р. створено поліцмейстерські камери. Поліцейська система на той час склалася в такому вигляді: губернатор, коменданти, генерал-поліцмейстер, воєводи, соцькі, земські комісари, магістрати, ратуші - усі ці органи якоюсь мірою виконували поліцейські функції.
З 1775 р. поліцейські функції у повітах почали виконувати справники та нижні земські суди. У містах поліцейське управління зосередилося в руках городничих, у Санкт-Петербурзі та Москві - обер-поліцмейстерів.
У 1782 р. в містах почали створювати спеціальні поліцейські органи - управи благочинства. До їхньої компетенції входили: нагляд за порядком, дотриманням законів, проведення рішень губернського управління, судових палат та інших судів, припинення порушень, здійснення дізнання і розшуку, затримання злочинців і навіть вирішення дрібних кримінальних справ (на суму до 20 рублів).
Міські в'язниці перебували у віданні поліцейських органів. З 1775 р. почали створюватися будинки, в яких утримувалися особи, ув'язнені в адміністративному порядку та обвинувачені в «нікчемному та невитриманому житії». Для утримання незаможних (волоцюг, дрібних злодіїв) створювалися робочі будинки, включені до системи мануфактурних та інших державних виробництв.
Розвиток феодального права Московії
Джерела права. Державно-політична централізація супроводжувалася створенням загальноросійської правової системи і перебудовою феодального суду. «Руська правда» - кодекс Давньої Русі — до кінця XV ст. втратила своє пряме значення.
Першу систематизацію в загальноросійському масштабі було здійснено в Судебниках 1497 і 1550 рр.
Судебник 1550 р. поділявся на чотири частини за досить простою системою: перша містила постанови, що стосувалися суду центрального; друга - суду обласного; третя - цивільного права і процесу; четверта містила додаткові статті. Отже, Судебник являв собою головним чином збірник судового права.
Слід зауважити, що джерела права цього періоду містили норми не лише світського, а й церковного права. До найважливіших джерел церковного права належить складений майже одночасно з Судебником 1550 р. Стоглав (1551 р.) Він був результатом законодавчої діяльності собору, скликаного з ініціативи уряду, який запропонував програму церковних реформ. Крім постанов собору, Стоглав, або, містив описання діянь цього зібрання духовенства. Це дало привід деяким дослідникам заперечувати канонічне значення Стоглава. Але протягом другої половини XVI ст. — першої половини XVII ст. він був основним кодексом, що регламентував внутрішнє життя представників духовного стану, його відносини з суспільством і державою.
Якщо судебники ХV-ХVІ ст. були збірками законів переважно процесуального характеру, а вказані книги наказів хоч і містили норми матеріального права, але об'єднували законодавство лише за принципом відомчої належності в хронологічному порядку, то Соборне уложення 1649 р. було вже значним кроком вперед у розвитку права. Цей документ перевершував попереднє законодавство як обсягом регульованих відносин, так і рівнем систематизації норм права, які розташовувалися відповідно до сфер правового регулювання, що згодом оформилися в галузі.
29 січня 1649 р. було завершено впорядкування і редагування Уложення. Зовні воно являло собою сувій, який складався з 959 вузьких паперових стовпчиків. Наприкінці були підписи учасників Земського собору - всього 315. З цього сувою двічі протягом року було надруковано уложення по 1200 примірників у кожному накладі. Цей правовий документ залишався чинним протягом 200 років.
Соборне уложення - перший в історії Росії систематизований закон. Вперше закон поділявся на тематичні глави, присвячені якщо не певній галузі права, то, принаймні, конкретному об'єктові регулювання.
Уложення складалося з 25 глав, переділених на 967 статей, і мало вступ, який пояснював офіційні мотиви та історію його упорядкування. Системний виклад матеріалу по главах дозволяє класифікувати його за сферами правового регулювання. Так, глави 1-9 містили в основному норми державного, а також кримінального, цивільного, фінансового і церковного права; глави 10-15 - норми цивільного і судового права (організація судів і процес); глави 16, 17, 19, 20 - норми речового права і частково земельного; глави 21-22 і окремі статті перших розділів гл. 25 - норми кримінального права; глави 18 і 25 - норми фінансового права; гл. 23 - норми судового права (встановлювалася особлива підсудність для стрільців і види відповідальності за безчестя стрільців та їхніх дружин; гл. 24 - норми цивільного процесуального та адміністративного права (подання позовів і відповідальність у справах судових і адміністративних, що стосувалися отаманів і козаків).
Виклад законодавства було здійснено за об'єктами правопорушення. При цьому найчастіше статті містили норми як процесуального, так і матеріального права. Це дозволяє вирізнити швидше сфери правового регулювання, ніж галузі законодавства, які остаточно сформуються вже у буржуазному праві. Уложення було значним кроком уперед під техніко-юридичним кутом зору, оскільки в ньому дано більш розвинену систему феодального права, ніж у попередніх кодексах. Прийняття Соборного уложення, безперечно, передусім відповідало інтересам панівного класу дворян, тому воно й залишалося тривалий час основним законом Росії.
Джерела і основні риси права Росії ХVІІІ ст.
Основним джерелом права в період становлення абсолютної монархії залишалося Соборне Уложення 1649 р., правова сила якого неодноразово підтверджувалася указами. У першій чверті XVIII ст. коло джерел права істотно розширилося. Найбільш популярними формами законодавчих актів були регламенти, статути, укази, маніфести.
Регламенти визначали загальну структуру, статус і напрямки діяльності окремих державних установ. Серед регламентів слід відзначити Генеральний регламент 1720 р., який визначив порядок служби у всіх колегіальних установах, а також регламенти окремих колегій.
Статути містили норми, які регулювали відносини у певній галузі державної діяльності. Серед статутів найбільше значення мали Військовий статут 1716 р. та Морський статут 1720 р., а також Статут благочинства 1782 р. Військовий статут був не лише статутом стройової та караульної служби, але й кодексом кримінального та процесуального права, що широко застосовувався і у цивільних судах. Статут благочинства 1782 р. був присвячений організації міської поліції і містив низку норм у галузі кримінального права.
Маніфести видавалися тільки монархом, як правило в урочистій формі, і були звернені до всього населення і всіх установ. У формі маніфестів оголошувалося про вступ монарха на престол, значні політичні події, початок війни або підписання миру.
Укази також видавалися монархом. У них формулювалися рішення, які адресувались конкретним державним установам або посадовим особам. До найважливіших указів належали Указ про єдиноспадкування 1714 р. та Указ про форму суду 1723 р., а також "Табель про ранги" 1722 р.
Грамоти закріплювали надання певним особам, громадам, станам особливих прав або привілеїв, власності, винагороди тощо, як наприклад, Жалувана грамота містам 1785 р. та Жалувана грамота дворянству 1785 р.
Для законотворчої діяльності абсолютизму характерна ретельна регламентація усіх сторін суспільного та приватного життя.
У першій чверті XVIIІ ст. формується принцип законності. Місце звичаю і традиції остаточно займає закон. Монарх, як глава законодавчої, виконавчої і судової влади втілював ідею законності. Ігнорування і неповага до закону стали розглядатися як злочин. Дотримання державних установлень оголошувалося найважливішим завданням усіх органів влади, посадових і приватних осіб. Принцип законності був сформульований в Указах "Про збереження прав цивільних" 1722 р., "Про дотримання благочинства у всіх судових місцях" 1724 р. і "Про важливість державних статутів" 1724 р.
Велика кількість різних нормативних актів вимагала їх систематизації. Важливим результатом кодифікаційної роботи початку XVIIІ ст. став Військовий статут 1716 р., який узагальнив військово-кримінальне законодавство. Генеральний регламент або Статут колегіям 1720 р. систематизував нове адміністративне законодавство. Кодифікація норм приватного права і, зокрема, законодавства про спадкування, була здійснена у Пунктах про вотчинні справи 1725 р.
Разом із тим, перед владою стояло питання про узагальнення усього законодавчого матеріалу. Кодифікаційні комісії працювали над цим завданням з початку ХVІІІ ст. Але їх робота не призвела до позитивного результату.
Цивільне право
У розглянутий період, коли промисловість і торгівля активно розвивалися, ускладнювалися норми речового права. Сформувалося поняття речей рухомих і нерухомих. Законодавчо було визначено відмінності між так званим родовим майном і набутим майном. У XVIII ст. виник і поширився термін «власність». Законодавство та практика більш чітко розмежували поняття власності і володіння.
Багато змін відбулося в системі зобов'язального права. З'явилися нові різновиди договорів. Велика увага приділялася формі укладання договорів і умовам визнання їх дійсними.
Важливим моментом у розвитку земельної власності стало встановлення єдиного правового режиму для маєтків і вотчин, запровадженого Петром I в Указі про єдиноспадкування 1714 року. І маєтки, і вотчини стали називатися нерухомим майном. Однак розпорядження цією власністю законодавчо обмежувалося з метою закріплення виключних земельних прав за дворянством.
Право користування землею також зазнало обмежень. Зокрема, було зафіксовано право держави на надра землі, насамперед, на видобуток металів і мінералів на землях поміщиків. Також землевласникам заборонялося вирубувати деякі породи дерев, що були цінним матеріалом для кораблебудування. Дворянство виражало невдоволення обмеженнями у праві розпорядження і користування землею, які остаточно були скасовані Катериною II у 1785 році.
Законодавство докладно регулювало порядок і форму укладання договорів. Не мали права укладати договори особи, які перебували під опікою внаслідок неповноліття, божевілля, марнотратства. Від їх імені договори укладали опікуни. Встановлювалися обмеження правоздатності, обумовлені належністю особи до певного соціального стану (зокрема, для селян і міщан). У XVIII ст. договори, за загальним правилом, укладалися у письмовій формі (за винятком дрібних угод, наприклад, у роздрібній торгівлі). Для забезпечення договорів використовувалися неустойка, поручительство, застава.
Шлюбно-сімейне право
Дружина повністю підпорядковувалася чоловікові, якому належало право її карати. У шлюбах між вільними становище дружини визначалося положенням чоловіка. Лише дворянки, згідно Жалуваної грамоти дворянству, не втрачали своєї станової належності, коли виходили заміж за представників інших станів. У шлюбах між вільними і кріпаками застосовувався принцип «по холопу раба, по рабі холоп». Принцип «по рабі холоп» з другої половини XVIII ст. перестав застосовуватися. Майнові права подружжя ґрунтувалися на принципі роздільності. Чоловік не мав права на майно дружини. Дружина користувалася правоздатністю і дієздатністю.
Батьки мали повну владу над своїми дітьми, мали право їх карати. Майнові відносини між батьками і дітьми залежали від того, чи були діти відокремлені від батьків. Відокремлені діти користувалися усіма майновими правами і розпоряджалися своєю власністю без згоди батьків.
Законодавство приділяло багато уваги питанням опіки. З 1785 року було запроваджено також піклування.
Щодо спадкування зберігали чинність норми Уложення 1649 року. У 1714 році Петро I, бажаючи запобігти невигідному для держави дробленню дворянських маєтків, видав Указ про єдиноспадкування. За цим указом все нерухоме майно переходило до старшого сина, рухоме ж поділялося між іншими синами порівну. Дочки могли спадкувати лише за відсутності синів. При цьому, майно передавалося старшій дочці, чоловік якої повинен був прийняти прізвище тестя. За відсутності дочок нерухоме майно переходило до одного з близьких родичів, а рухоме ділилося між іншими родичами.
Указ про єдиноспадкування 1714 року викликав невдоволення з боку дворянства. Вони намагалися обходити цей закон і добилися його скасування у 1731 році. За Катерини II майно поділялося на родове і набуте. Свобода заповідального розпорядження родовими майном була обмежена. Воно мало переходити до спадкоємців за законом.
Кримінальне право
Зростання соціального напруження, численні повстання вже за часів Петра I призвели до посилення кримінальної репресії. Це було досягнуто не стільки систематичними змінами законодавства, скільки застосуванням кримінально-правових норм Військового статуту при розгляді справ у цивільних судах.
Військовий Статут перевершував за жорстокістю попереднє законодавство. Так, смертна кара застосовувалася у 122 випадках. Передбачалися нові жорстокі покарання.
Військовий Статут розглядав злочин як порушення законів і непокірність царській волі. У Наказі Катерини II злочином вважалося діяння, небезпечне як для всього суспільства, так і для окремих осіб і, тому, заборонене законом.
Стосовно осудності Військовий Статут не містив прямої вказівки про звільнення божевільних від покарання. Йшлося, насамперед, про пом'якшення покарання. Обставиною, що впливає на осудність, вважалося також неповноліття. Так, звільнялися від покарання малолітні крадії, але батькам пропонувалося карати їх різками. Осудність неповнолітніх регламентував також указ 1765 року. Він розрізняв неповнолітніх, які не досягли 10-річного, 15-річного і 17-річного віку. Діти віком до 10 років передавалися для покарання їх батькам або поміщикам.
Військовому Статуту знайоме поняття афекту. Зокрема, стан роздратування хоч і не звільняв від покарання, але в окремих випадках, наприклад при образі словом, зменшував покарання.
Вчинення злочину у стані сп'яніння, за Військовим Статутом, збільшувало покарання. А от за Статутом благочинства покарання за вчинення ненавмисного злочину в стані сп'яніння зменшувалася.
Законодавство цього періоду детальніше розглядало питання про суб'єктивну сторону складу злочину. Так, Військовий статут розрізняв діяння випадкові, необережні і навмисні. Дійсно випадкові діяння не підлягали покаранню. Необережні діяння каралися в залежності від ступеня необережності.
Стадії злочинної діяльності у розглянутий період встановлювалися більш чітко. Військовий та Морський статути згадують про голий умисел, замах і скоєння злочину. Військовий статут вважав караним умисел на вчинення політичних злочинів. Морський статут карав також умисел на скоєння вбивства. Військовий статут розрізняв незакінчений і закінчений замах. Найчастіше за замах встановлювалося таке ж покарання, як і за скоєний злочин. В окремих випадках при покаранні за незакінчений замах враховувалися причини, через які злочин не було завершено.
Більш детально у законодавстві визначалися умови звільнення від відповідальності - необхідна оборона, крайня необхідність і давність.
Військовий статут, за загальним правилом, встановлював однакове покарання для всіх осіб, причетних до злочину, незалежно від ступеня їх винуватості.
Основною метою кримінального покарання було залякування. Серед інших цілей покарання - відплата за злочин, ізоляція та знешкодження злочинців. Тому, особливого поширення набули в'язниці, заслання і тілесні покарання, зокрема, у вигляді таврування. Крім того, покарання інколи передбачало отримання прибутку від експлуатації праці злочинців.
На початку даного періоду покарання не було суворо індивідуальним. Іноді карався не лише злочинець, але і члени його сім'ї. Індивідуальність покарання була встановлена лише у 1782 році у Статуті благочинства. Крім того, покарання часто були невизначеними за своїм формулюванням. У пам'ятках права не завжди можна знайти вид та розмір покарання.
Не йшлося і про рівність усіх перед законом щодо покарання. Ця нерівність покарань для різних станів особливо чітко проявилася за царювання Катерини II, коли дворянство отримало низку привілеїв у галузі кримінального права. Зокрема, дворяни не підлягали тілесним покаранням, їх майно не підлягало конфіскації.
Види покарання. Посилення кримінальної репресії найбільш яскраво проявилося у Військовому Статуті. Особливого значення серед інших покарань набуває смертна кара. Розрізнялася звичайна і кваліфікована страта. До звичайної належало: відсікання голови мечем, повішення, розстріл, а до кваліфікованої - четвертування, закопування в землю з позбавленням їжі та пиття, залиття горла металом, колесування, спалення, повішення за ребро на гаку.
Великого значення надавалося тілесним покаранням, що поділялися на членоушкоджувальні та болісні. До перших належали підрізання язика, опалення язика розпеченим залізом, відсікання руки, пальців, носа та вух, виривання ніздрів і таврування. До болісних покарань належали биття батогом, кийками, різками тощо, носіння рушниць і сідел, ходіння по дерев'яних кільцях, утримання на хлібі та воді, сковування рук та ніг.
У цей час з'явився новий вид покарання - заслання на каторги або галери (особливі веслові судна). Коли їх замінили вітрильники, каторжників стали направляти на будівництво фортець, портів, на копальні, заводи тощо. На каторгу, крім засуджених, засилали також кріпаків за бажанням їх власників. Оскільки уряд був зацікавлений у заселенні околиць, великого значення набуло заслання, головним чином до Сибіру.
Тюремне ув'язнення поділялося на просте і жорстоке. Ув'язнені, як і раніше, мусили утримувати себе збираючи милостиню.
До ганебних покарань належали такі: прибивання імені до шибениці, публічне вибачення на колінах, отримання ляпасів від ката, роздягання догола. Петром I було запроваджено шельмування - «політична смерть». Це покарання застосовувалося до дворян і виконувалося шляхом прибивання імені злочинця до шибениці і зламування катом шпаги над його головою. Покараний не міг свідчити у суді, його можна було безкарно пограбувати, побити і, навіть, поранити. Кожен, хто мав з ним справу, ризикував бути покараним. За Указом 1766 року шельмування було перетворено на «позбавлення усіх станових прав».
Ще одним видом покарання були покарання майнові: відрахування з платні, штраф і конфіскація майна.
У розглянутий період кількість видів злочинів збільшилася у порівнянні з попереднім періодом. Відбулося виділення в законі окремих видів злочинів. На першому місці залишалися злочини проти віри: богохульство, недотримання церковних обрядів, клятва і божба.
Найбільш небезпечним політичним злочином Військовим Статутом визнавалася образа величності. Під цим злочином розумілося будь-яке посягання на життя і здоров'я імператора або членів його сім'ї, засудження намірів і дій імператора, непристойні слова на його адресу. Далі була зрада: листування з ворогом, повідомлення йому військових відомостей, поширення ворожих звернень.
Багато уваги приділялося бунту. До складу цього злочину входило влаштування недозволених зборів, хоча б і не заради злочинних цілей.
Встановлювалися нові склади майнових злочинів та відбувалося розмежування між окремими майновими злочинами. Досить детально регламентувалася крадіжка. До кваліфікованих різновидів крадіжки належали: крадіжка під час повені і пожежі, з військових сховищ, у свого пана чи у товариша, під час варти, крадіжка у церкві, викрадення людини, крадіжка з намету в поле і поході. Законодавчо було уточнено поняття грабежу. За Указом 1781 року характерною ознакою грабежу є фізичне або психічне насильство. В якості різновиду майнових злочинів виділилося казнокрадство, під яким розумілося присвоєння казенних грошей, їх використання для особистих потреб та інші зловживання.
Значну увагу законодавство приділяло посадовим злочинам, за які встановлювалися досить суворі покарання. Сформувалося вчення про хабарництво. По різному каралися просте отримання хабара, порушення службового обов'язку внаслідок отримання хабара та вчинення злочину за хабар. Втім хабарництво процвітало. Представники правлячої верхівки піддавалися покаранню за хабарництво дуже рідко.
До найбільш серйозних злочинів проти порядку управління належали: зривання і знищення урядових указів, виготовлення фальшивої монети; підробка печаток і документів. Серед злочинів проти суду слід назвати помилковий донос та лжеприсягу.
З-поміж злочинів проти життя на першому місце було вбивство. До особливо тяжких видів вбивства належали батьковбивство, вбивство дитини, вбивство офіцера солдатом, вбивство за договором або наймом. Менше покарання передбачалося за вбивство дружини і дітей. До вбивства прирівнювалося самогубство і вбивство на дуелі.
Статут благочинства встановив чимало нових складів злочинів: проти благоустрою, порядку і спокою. Серед таких - буйство і бійка, лайка (проголошення лайливих слів у присутності інших людей і, особливо, жінок). Передбачалися також покарання за гру в карти та пияцтво.
Військовий статут розрізняв дві групи злочинів проти тілесної недоторканності: побої та каліцтво. Побої поділялися на побої рукою і побої, завдані палицею або іншим тупим предметом, і каралися в залежності від тяжкості наслідків.
Серед злочинів проти честі слід особливо відзначити наклеп. Вперше встановилася відмінність між наклепом, висловленим на словах і в листі (так званий пасквіль). Пасквіль карався незалежно від правдивості відомостей, що у ньому містилися.
Військовий Статут приділяв багато уваги злочинам проти моральності. Деякі з них каралися дуже суворо. Так, наприклад, зґвалтування каралося стратою.
Судовий процес
У розглянутий період зберігалися принципи судового права, що сформувалися у XVII ст. У суді панували формалізм, тяганина і хабарництво. Високі судові мита були непосильні для незаможних верств населення. Важливе значення для розвитку судової системи мали спроби відділення суду від адміністрації, передача слідчих функцій поліції.
До початку XVIII ст. у зв'язку з поширенням антифеодальних виступів частіше почали застосовувати так званий розшуковий (інквізиційний) процес. Військовий Статут докладно визначав порядок розгляду справ у суді.
Процес починався або за заявою потерпілої сторони, або з ініціативи судового чи адміністративного органу. Розслідування і судовий розгляд справи здійснювалися судом. Тому, дійсної перевірки слідчих матеріалів у суді не було. Процес був письмовим. Встановлювалося право відводу суддів у разі спорідненості, дружби чи ворожнечі судді з однією із сторін. Передбачалася можливість участі захисників (за винятком розшукових справ).
«Коротке зображення процесів» визнавало такі види доказів: власне зізнання, показання свідків, письмові документи і присяга. Найкращим доказом вважалося власне зізнання, для отримання якого застосовувалося катування. Військовий Статут звільняв від катування дворян, "служителів високих чинів", осіб у віці від 70 років, малолітніх та вагітних жінок. До цих осіб катування застосовували лише у випадках вчинення політичних злочинів або вбивства.
Свідчення оцінювалися формально. Більшою мірою враховувалося соціальне положення свідка, ніж зміст свідчень. Свідченням чоловіків довіряли більше ніж свідченням жінок. Духовним особам довіряли більше, ніж світським. Перевагу мали також свідки з числа знатних і вчених осіб. Не могли бути свідками засуджені за злочини, оголошені судом нечесними, клятвопорушники, родичі сторін.
У 1723 році указ "Про форму суду" скасував застосування слідчого процесу при розгляді цивільних справ і більшості кримінальних справ (за винятком політичних). Однак, незабаром після видання цього указу коло справ, у яких застосовувався інквізиційний процес, знову почало розширюватися.
За правління Катерини II Указом 1763 року було обмежено застосування тортур. Катування дозволялося лише, якщо без нього неможливо було вирішити справу. За указом 1767 року для застосування катування потрібен був наказ губернатора. У випадку визнання підсудним своєї вини вдаватися до тортур було заборонено. Указ 1775 року пропонував судам не вимагати від підсудного зізнання, якщо його винуватість доведено.
У цілому ж за часів абсолютизму, в умовах наростаючого антифеодального руху розшуковий процес більше відповідав інтересам панівного класу феодалів.