Навчальні матеріали
ТЕМА 4. Станово-представницька монархія
ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
1. Причини та передумови формування станово-представницької монархії
Економічний образ західноєвропейських держав істотно змінився в ХІІІ-ХІV ст., що зумовило перехід до нової форми феодальної держави, а також певні зміни у праві. В Європі спостерігалося бурхливе зростання міст, кількості міського населення. Це сприяло зміцненню внутрішнього ринку. Розвиток товарно-грошових відносин, поштовх яким дали організовані католицькою церквою хрестові походи, викликав розквіт ремесла і торгівлі.
Ідейними організаторами походів були римо-католицька церква та рицарство, які прагнули розширити свої земельні володіння. Крім того, відтоді, як в XI ст. західна і східна церкви розділилися (1054 р.), західна церква прагнула поставити під свій контроль східну та підпорядкувати вірян. З цією метою було поширено легенду про існування гробниці Ісуса Христа в Єрусалимі, активно пропагувалася ідея «звільнити труну господню...». У серпні 1096 р. в перший хрестовий похід вирушили феодали. Вони дійшли до Єрусалима, завоювали його, розграбували й 1099 р. організували Єрусалимське королівство (у Південній Сирії та Палестині) і ще три невеликі держави за європейським зразком (графство Тріполі на сирійському узбережжі, князівство Антіохійське в Північній Сирії та графство Едеське у Верхній Месопотамії).
У державах хрестоносців було заведено такі самі порядки, які панували на батьківщині більшості з них - у Франції. Феодальне звичаєве право дістало тут письмову фіксацію в «Єрусалимських асизах», що були мовби конституцією Єрусалимського королівства. Відносини між феодалами ґрунтувалися на основі васальної залежності. Вищим за рангом був король єрусалимський. Він мав титул «захисника труни господньої», а його спадкоємці називалися вже королями. Від короля формально залежали володарі трьох інших держав, хоча за суттю вони були цілком самостійними. Барони і рицарі зобов'язувалися за свої феоди (земельні наділи) нести військову службу сеньйорам, і насамперед королю. Найвища влада в Єрусалимському королівстві належала великим феодалам, які засідали у «високій палаті». Без їхньої згоди король не міг видавати закони, оголошувати війну та укладати мир.
Хрестоносці піддавали місцеве населення жорстокій експлуатації. Селяни оподатковувалися оброками в розмірі від 1/3 до 1/2 врожаю. Місцями існували і панщинні повинності. Корінне населення неодноразово піднімало повстання проти іноземних гнобителів. Хрестоносцям було непросто утримувати владу над мусульманським населенням. До того ж їм доводилось обороняти свої володіння, що розтягнулися більш ніж на тисячу кілометрів із півночі на південь. Щоби мати постійну військову силу було створено духовно-рицарські ордени тамплієрів (храмовників) і госпітальєрів (іоаннітів). Згодом виник Тевтонський орден, який об'єднав німецьких рицарів. Членами цих орденів були рицарі, які жили за особливими чернечими порядками. Вони завжди були готові до війни з «невірними». У своєму розпорядженні рицарі мали слуг, які посідали нижче місце в ордені. На чолі ордену стояв "великий магістр». Він підпорядковувався безпосередньо Папі Римському. Ордени користувалися великими привілеями і згодом перетворилися на багатющі корпорації, які володіли землею та спадковою власністю. Тамплієри, наприклад, провадили лихварські операції та мали у своєму розпорядженні величезні кошти. З утратою володінь на Сході ордени перенесли свою діяльність до Європи. Тевтонський орден розпочав підкорення язичників-прусів. Тамплієри вели значні лихварські операції у Франції.
Але загалом згадані державні утворення були приречені. У 1144 р. ще існувала організована хрестоносцями держава Едессо, а інші вже занепадали.
У 1147-1149 рр. відбувся новий хрестовий похід, який закінчився невдало. Незабаром єгипетський султан Саладін оголосив хрестоносцям священну війну і вщент розгромив їх.
Зруйнування Єрусалимської держави зумовило третій хрестовий похід, у якому взяли участь королі найбільших європейських держав - король Англії Ричард І Левове Серце, король Франції Філіп II Август, німецький імператор Фрідріх І Барбаросса. Проте досягнення їх були незначними. Ричард Левове Серце захопив Кіпр і частину території Малої Азії, де було організовано невеличку державу. Фрідріх Барбаросса потонув, переправляючись через річку в Малій Азії на початку походу.
Наприкінці XII ст. церква знову організувала хрестовий похід у Передню Азію. Хрестоносці захопили Візантію та пограбували Константинополь. Церква частково задовольнила свої апетити, нав'язавши місцевій церкві унію з католицизмом. Окрім того, зі Сходу почався приплив товарів, яких не було в Західній Європі. Щоб їх купувати, королі та феодали вишукували можливості для одержання грошей. І ті, й інші звернули свої погляди на міста. Феодали, які мали на території своїх земельних володінь міста, нещадно грабували міщан, викликаючи в їхнім середовищі не лише гнів, а й постійні повстання. Міста прагнули звільнитися від зверхності феодалів і нерідко вдавалися до купівлі у короля хартій свободи.
У цій ситуації інтереси міст і короля багато в чому збігалися. Міщани прагнули міцної централізованої держави, в якій були б умови для захисту їхніх інтересів, власності, вільного розвитку ремесла й торгівлі. Король також хотів єдності та могутності країни. Міста боролися проти сваволі феодалів, і король бажав обмеження влади останніх. Так і виникла неписана угода: міста забезпечують короля грошима і солдатами, король забезпечує містам захист від домагань феодалів. Отже, серйозні зміни в економічному укладі зумовили зміни і в суспільному житті.
Зміни у суспільному ладі в період станово-представницької монархії
В аналізований період у державах Західної Європи остаточно сформувалися такі стани: дворянство, духовенство і третій стан, куди входили міщани і селяни. Проте розподіл на стани не повністю відображав правове становище різних груп населення, оскільки ці стани складалися з неоднорідних прошарків суспільства.
Вищими, привілейованими станами залишалися дворянство і духовенство. У середовищі дворян відбулося розшарування, в результаті якого утворилася група вищих дворян із загалу старої феодальної знаті й багатих міщан (у Франції це - дворяни шпаги, в Англії - лорди, в Німеччині - князі-курфюрсти, в Росії - бояри). Підпорядковане становище посідали дворяни, які вийшли з рицарів, чиновників і суддів. Такий самий розподіл відбувся й у стані духовенства.
Бурхливий розвиток капіталістичних відносин у містах забезпечив значну вагу в суспільному житті третьому станові - міщанам. Міське населення, як і два інші стани, було досить неоднорідним. Вищий прошарок міщан - патриціат - захопив найважливіші посади в містах і протиставив себе бюргерству (у Франції - буржуазія), тобто середньому прошарку міського населення, а також плебейській частині міського населення, що складалася з підмайстрів, поденників та інших бідняків.
Із розвитком товарно-грошових відносин і ринків відбувалися значні зміни в правовому становищі та складі селянства. Феодали, які потребували грошей для придбання предметів розкоші, почали заміняти натуральні повинності грошовими. Це зумовило розвиток товарності селянських господарств, диференціацію селян на верхівку і малоземельних бідняків. Заможні кріпосні селяни викуповували собі право переходу в становище вільних, орендували землі у феодалів, які розорялися, і скуповували їх у бідняків. Одночасно відбувався процес обезземелювання селян-бідняків, які мали шукати роботу в заможних господарствах, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.
Зміни соціально-економічних відносин, обумовлені ростом продуктивних сил, викликали ряд змін і в політичній галузі. Розвиток міст свідчив не лише про порушення замкнутості феодальних господарств і посилення економічних зв'язків, а й про створення реальних передумов для формування єдиної, більш або менш централізованої держави (зокрема у Франції). У місті сформувався новий суспільний лад, який втілив у собі подальший розвиток виробництва та обміну і став природним союзником королівської влади в її боротьбі з великими феодалами за об'єднання феодально-роздрібненої держави.
Однією з характерних ознак політичного устрою держав цього періоду є утворення станово-представницьких установ: у Франції це - Генеральні штати, в Англії - парламент, у Німеччині - рейхстаг. Ці установи значною мірою відрізнялися від феодальних з'їздів минулої епохи, маючи представників трьох станів, а не двох. Крім того, якщо феодальні з'їзди були найчастіше зброєю знаті в боротьбі проти централізованої політики монархів, то станово-представницькі органи були знаряддям політики зміцнення влади, централізації держави.
2. Станово-представницька монархія у Франції
Головною зміною в державному ладі аналізованого періоду була поява нової форми держави - станово-представницької монархії. У Франції станово-представницький орган (Генеральні штати) утворився 1302 р., в період правління Філіпа IV.
Приводом для заснування Генеральних штатів у Франції послужила суперечка між Філіпом IV і Папою Римським з питань фінансів. Невпинні війни з Англією вимагали великих коштів, і Філіп IV наказав французькому духовенству сплачувати в державну скарбницю все те, що раніше відраховувалося до папської курії. Папа Римський був цим розгніваний і викликав Філіпа IV до Рима. Тоді Філіп IV відправив запрошення графам, герцогам і вищим служителям церкви прибути на засідання Генеральних штатів. Дрібне дворянство і міщани надіслали на збори виборних представників. Як і розраховував король, Генеральні штати підтримали його в суперечці з папою. Було проголошено, що у світських справах король залежить лише від Бога. Становище Папи Римського сильно похитнулося, і протягом 70 років Папи змушені були перебувати в місті Авіньйоні у Франції, що поставило їх у залежність від французьких королів, хоч Авіньйон і не входив до королівського домену.
Генеральні штати скликалися головним чином в тих випадках, коли королі потребували грошей, але за умов феодальної роздробленості мали отримати згоду на встановлення податків. Отже, серед найважливіших повноважень Генеральних штатів було право на самооподаткування. Найчастіше цей орган скликався в XIV, XV і XVI ст.
У XIV ст. нерідко траплялися конфлікти Генеральних штатів із дофіном (спадковим принцом), майбутнім королем Карлом V. Зрештою, спалахнуло повстання паризьких ремісників. Під тиском Генеральних штатів у 1357 р. було видано «Великий березневий ордонанс», який передавав Генеральним штатам контроль над управлінням і витратою фінансів. В ордонансі було передбачено виняткове право Генеральних штатів на видачу субсидій, а також регулярне скликання цього органу та інші гарантії. Загалом «Великий березневий ордонанс» став апогеєм діяльності Генеральних штатів, але діяв цей документ усього півтора року.
За своїм складом Генеральні штати представляли духовенство, дворянство і міську аристократію. Під час засідань депутати від цих станів утворювали окремі групи. Кожний стан засідав і виносив рішення окремо від інших і володів одним голосом, незалежно від кількості депутатів, які входили до його складу. За такого порядку голосування перевага завжди була на боці представників дворянства і духовенства, якщо між ними не було розбіжностей.
Урочисте відкриття і закриття Генеральних штатів проводилося в загальній залі в присутності короля. Генеральні штати намагалися обмежити королівську владу і вплив на вирішення державних питань. Але цьому заважали суперечності між двома привілейованими і третім станами.
У середині XV ст. майже в усій Франції утворилися штати в окремих сеньйоріях. Вони формувалися за таким же принципом, як і Генеральні штати, і займалися здебільшого питаннями податків, розглядом проблем місцевого розвитку.
3. Станово-представницька монархія в Англії
До ХІІІ ст. англійська феодальна монархія відзначалася сильною королівською владою і значною централізацією системи управління. Зміцненню влади монархів сприяла боротьба між завойовниками, зокрема нормандською знаттю і англосаксонськими феодалами. Проте згодом, коли завойовники асимілювалися з місцевим населенням, зв'язок англійської знаті з троном почав слабшати. Всі прошарки населення - від феодалів до селян - почали протестувати проти сваволі і деспотизму королівської влади. Невдоволення населення ще більше загострилося через поразки Англії у війні з Францією. Цікаво, що в потужному русі за обмеження королівської влади, який очолили феодали, об'єднались і церква, і міста, і навіть значна частина селянства. Річ у тім, що всі прошарки населення і стани піддавалися нещадному здирству і поборам з боку бездарних королів, які програвали війну за французькі землі.
Приводом до відкритого антикоролівського виступу стала капітуляція короля Іоанна Безземельного перед римським папою, васалом якого він зобов'язався стати.
У 1215 р. барони, дрібне рицарство і міщани зі зброєю в руках підступили до королівської резиденції. Король змушений був піти на поступки і підписав запропоновану йому баронами Велику хартію вольностей.
Велика хартія вольностей містила права і привілеї вільного населення країни (духовенства, феодалів, міщан). Що ж стосується закріпачених селян (віланів), тобто більшості населення Англії, то хартія не надавала їм особливих прав.
Велика хартія вольностей містила статті, присвячені:
а) обмеженню прав короля стосовно феодалів;
б) забезпеченню особистої недоторканності вільних людей і забороні довільного застосування до них покарань;
в) обмеженню фінансових прав короля;
г) підтвердженню прав і свобод Лондона та інших міст.
Велика хартія вольностей забороняла довільне тлумачення ленних прав корони (наприклад, установлення опіки короля над спадкоємцями його васалів, надання дозволів на одруження, що дозволяло англійським королям одержувати значні суми грошей). Закріплювалися певні розміри поборів. Так, рельєф (сума данини, яку сплачував королю спадкоємець земельних володінь), згідно з хартією, встановлювався залежно від розміру землеволодіння. Крім того, особистий опікун міг одержувати на свою користь лише помірні прибутки, щоб не завдавати «збитку і розорення ні людям, ні речам» опікуваного володіння.
Велике значення для визначення васальних відносин мала ст. 16 хартії, яка передбачала, що «ніхто не повинен примушуватися до несення більшої служби за своє рицарське володіння чи за інше вільне утримання, ніж та, яка вимагається з нього».
Стаття 39 передбачала істотні обмеження королівської влади в царині відправлення правосуддя: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або оголошена поза законом, або вигнана, або в якийсь інший спосіб знедолена, і ми не підемо на неї та не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком їй рівних і за законом країни». Були й інші статті, які обмежували судову владу короля. Так, ст. 17 встановлювала, що розгляд цивільних справ повинен відбуватись у певному місці. Стаття 45 забороняла призначати на посади суддів, констеблів, шерифів осіб, які не знають законів країни і не мають бажання їх добровільно виконувати. Вона забороняла також стягувати довільні й непропорційні судові мита.
Захищаючись від сваволі з боку короля і його чиновників, барони, рицарі, духовенство і вільні громадяни міст ввели до хартії статті 12 й 14, які обмежували фінансові права короля. Робити стягнення з міста Лондона на користь короля дозволялося лише за згоди ради королівства, що складалася з осіб, які отримали землю безпосередньо від короля (зокрема його васалів).
У хартії передбачались обмеження повинностей вільного населення щодо будівництва гребель і мостів (ст. 23). Заборонялося примушувати вільних людей приймати на постій солдат і надавати фураж (статті 28, 30).
Хартію було затверджено присягою короля та його васалів. У ст. 61 було передбачено створення особливого комітету 25 баронів для нагляду за виконанням цього документа. У разі порушення положень хартії комітет міг закликати васалів до опору та захоплення замків і земель короля, поки той не відновить порушених прав.
Велика хартія вольностей свідчила про опозицію до королівської влади усього вільного населення Англії. Незважаючи на те, що хартія ще нечітко формулювала положення про комітет 25 і про раду васалів, за суттю вона стала юридичною основою опору королівській владі і створила умови для утворення парламенту.
Державний лад
Період станово-представницької монархії в Англії характеризувався створенням станово-представницького органу - парламенту, зміною та вдосконаленням окремих ланок системи державного управління.
Велика хартія вольностей не поклала край боротьбі короля і баронів. У 1258 р. королем Генріхом III було створено раду, яка складалася з баронів та вищого духовенства. Рада зажадала від короля затвердження Оксфордських провізій, що за своїм характером були рівнозначні конституції. Оксфордські провізії передбачали широкі повноваження для баронської ради та її комітетів. Король повинен був здійснювати свою владу через комітети, які наділялися правом контролювати діяльність усіх вищих посадових осіб держави: великого юсциніарія, канцлера та ін. Встановлювалося, що рада баронів повинна збиратися тричі на рік, і навіть «мірою потреби».
У 1259 р. Генріх III спробував залучити на свій бік у боротьбі з баронами дрібних і середніх феодалів, видавши Вестмінстерські провізії, які передбачали: а) звільнення васалів великих феодалів від обов'язкової участі в роботі курій баронів; б) заборону баронам вимагати від своїх васалів більших грошових внесків або служби, ніж було встановлено спочатку. Проте дрібні та середні феодали не стали опорою короля. Мало того, 1264 р. саме завдяки їхній підтримці барони дістали перевагу над королем.
Згодом, після перемоги, барони створили при королі раду з 19 членів, яка повинна була брати участь в управлінні країною. Тоді поширилася доктрина, згідно з якою король мав бути обмежений у своїх діях законами. Так, у творі англійського юриста ХІІІ ст. Брайтона зазначалося: «Король має над собою Бога і право, тому що право робить його королем».
Парламент. Ще більше було обмежено королівську владу в Англії після створення парламенту. Спершу цей орган лише визначав розміри податків. З часом він перетворився на вищий законодавчий орган країни. Щоправда, парламент скликався з волі короля, який міг схвалювати або відхиляти законопроекти. Король не міг видавати або змінювати законів (статутів), але зберігав право видавати ордонанси, що містили загальні норми. Відсутність чіткого розмежування між статутами й ордонансами дозволяла королю обминати статути, а іноді й змінювати їх.
Королю належало верховне командування армією, флотом. Він оголошував війну та укладав мир, призначав на найвищі посади як у центрі, так і на місцях.
Керівництво країною здійснювалося через державну раду. Управлінські функції виконували також особи, які очолювали державні установи, зокрема канцлер (керівник канцелярії), члени центральних судів, лорд-скарбник, королівський камергер та ін. Особистим радником короля був зберігач печатки (він мав статус міністра).
Війни, що їх у XIII ст. вела Англія, призвели до розладу фінансів, а це вимагало нових поборів з населення. Через це виникла потреба скликання великої королівської ради, яка вже називалася парламентом.
У 1254 р. вперше була скликана велика рада королівства, яка включала представників двох станів: духовенства та світських феодалів. Представники третього стану (міщани) дістали доступ у парламент лише через 11 років.
У 1256 р. після перемоги феодалів під керівництвом Симона де Монфора до великої ради були запрошені по два представники від деяких міст.
До складу парламенту, скликаного у 1295 р. королем Англії Едуардом І, крім представників світських і духовних феодалів, увійшли також по двоє представників від 37 графств і по двоє - від міст. Цей парламент отримав назву «зразкового».
У другій половині XIV ст. відбувся поділ парламенту на дві палати: верхню (палата лордів) і нижню (палата общин). Своєрідність цього поділу полягала в тому, що рицарі та міщани опинилися в одній палаті. Спершу вони могли лише затверджувати рішення, прийняті баронами і духовенством, які складали велику раду.
У 1352 р. обидві половини парламенту почали засідати окремо.
Загалом у період станово-представницької монархії парламент мав такі права:
а) вирішувати питання про розмір зборів на користь королівської скарбниці;
б) брати участь у виданні законів;
в) здійснювати контроль за вищими посадовими особами;
г) провадити судочинство.
Право контролю за діяльністю посадових осіб дозволяло палаті общин виступати з обвинуваченням найвищих посадових осіб держави. Обвинувачуваний міг бути засудженим навіть до страти з позбавленням будь-яких спадкових прав і конфіскацією майна.
Виняткове право на видання законів виникло з права парламенту подавати королю петиції. Король міг відхилити вимоги парламенту або погодитися з ними. Проте за часів Едуарда II було визнано, що жоден закон не буде прийнятий без згоди короля, палати лордів і палати общин. За Едуарда III, а потім у 1414 р. за Генріха V було встановлено, що видання нових законів без згоди парламенту є порушенням споконвічних прав палати. Розширення компетенції парламенту було обумовлено тим, що парламент мав право призначати субсидії на користь короля.
Правила, які регулювали вибори в палату общин, мали різко виражений класовий характер. Поки парламент відігравав незначну роль у справах держави, членство в ньому і участь у виборах не були привабливими. Історія Англії XIV ст. знала багато випадків відмови міст і графств надсилати своїх представників до парламенту. Але поступово участь у роботі парламенту ставала привілеєм.
Одним із перших законів, присвячених виборчому праву в Англії, був Акт 1413 р. Ним установлювався високий майновий ценз. Виняткове право участі у виборах одержали особи, які мали вільні володіння, що приносили 40 шилінгів річного прибутку після сплати всіх податків. Монополія за «сорокашилінговими» господарствами зберігалася до виборчої реформи 1832 р.
Що стосується судової системи, то в цій галузі повноваження окремих феодалів було обмежено. Ордонанс 1290 р. заборонив відправляти правосуддя тим баронам, які не могли довести, що їхні предки користувалися цим правом до вступу на престол Річарда І у 1189 р.
Велике значення для англійської держави мало остаточне оформлення інституту присяжних засідателів. Вони стали залучатися не стільки для свідчення у справі, скільки для оцінювання доказів, що їх подавали суду сторони. Думка присяжних (вердикт) стала основою для винесення суддею вироку або рішення.
У XIII ст. відбулося також оформлення обвинувального журі, яке складалося з присяжних у кількості від 12 до 23 осіб, і малого журі (12 членів), які виносили вердикт. Перебувати одночасно в обох журі було заборонено статутом 1352 р. Для дійсного вердикту малого журі вимагалася одностайність його членів.
4. Станово-представницька монархія у Німеччині
У той час, коли встановлення станово-представницької монархії у Франції сприяло посиленню королівської влади, об'єднанню й централізації країни, а в Англії не призвело до ослаблення процесу централізації, Німеччина розпадалася на велику кількість князівств, графств тощо. Наскільки Німеччина була роздрібненою, можна уявити на підставі таких даних: до кінця XVII ст. в Німеччині існувало 324 територіальні одиниці, які мали права самостійних держав, і 1475 вільних рицарських володінь, подібних до сучасного Ліхтенштейну.
А наприкінці XIII ст. Німеччиною фактично управляли сім найбільших князів-курфюрстів. Незадоволені посиленням баварського дому, курфюрсти ще за життя короля Людвіга обрали на престол чеського короля Карла Люксембурга. Карл IV (1347-1378 рр.) піклувався насамперед про зміцнення свого спадкового королівства - Чехії. Тому, прагнучи встановити спокій в імперії, він йшов на поступки князям.
Золота булла. У 1356 р. Карл IV видав Золоту буллу - основний закон німецького багатовладдя. Золота булла законодавчо закріпила фактично встановлений порядок обрання короля (імператора) колегією курфюрстів, яка складалася з трьох духовних князів (архієпископів майнського, кельнського і трірського) і чотирьох світських (короля чеського, герцога саксонського, маркграфа брандербургського і пфальцграфа рейнського). Визначався суворий порядок проведення виборчих засідань курфюрстів. Скликати засідання повинен був архієпископ майнський у Франкфурті-на-Майні. Обрання короля (імператора) здійснювалося простою більшістю голосів.
Між курфюрстами розподілялися ранги і титули. Першим серед духовних князів вважався майнський архієпископ, серед світських - чеський король. Золота булла підтверджувала попередні привілеї князів і надавала нові. Курфюрстам дозволялося вільно володіти монетною і гірничою регаліями. Заборонялися спілки міст, спрямовані проти князів. Водночас феодалам дозволялося створювати коаліції та вести приватні війни, щоправда, за умови оголошення стану війни за законом, тобто за три дні до її початку.
Отже, німецька імперія, яка з кінця XV ст. іменувалася «Священною Римською імперією німецької нації», не являла собою єдиної, тим паче централізованої, держави. Формально до її складу, крім Німеччини, входили Нідерланди, дрібні італійські держави.
Вища влада в імперії належала не імператорові, а князям-курфюрстам. Імператор, власне, був одним із можновладних князів і реально мав у своєму розпорядженні лише ті засоби, що їх давали його спадкові землі. Коронні володіння попередніх династій і королівські регалії були привласнені князями ще в період міжцарювання, і відновити їх було неможливо. Не було ні загальноімперського уряду, ні загальноімперських збройних сил. Імператор, окрім власних військ, міг розраховувати лише на добровільну допомогу васалів - князів та імператорських рицарів. Верховним органом імперії була колегія курфюрстів, яка мала право обирати і зміщати імператора. Законодавча влада формально визнавалася за рейхстагом, який складався з «імператорських чинів» - курфюрстів, князів, представників імперських і вільних міст. Але сфера діяльності рейхстагу була надто вузькою: він узагалі не втручався в політичне життя князівств, а клопотався лише загальноімперськими справами.
У той час, як в імперії дедалі більше слабшав зв'язок між різними регіонами, у князівствах, навпаки, відбувався процес політичного зміцнення. Князі підпорядкували собі все населення, яке жило на їхній території, збирали податки, користувалися прибутками від ремесла й торгівлі, карбували власну монету. У князівствах скасовувалася васально-ленна система. Військові сили васалів замінялися найманими військами. Створювалося централізоване управління з чиновників, які отримували оплату. Запроваджувалось єдине князівське (земське) право. У кожному князівстві сформувався власний станово-представницький орган - ландтаг (земський з'їзд), що складався з місцевого дворянства, духовенства і представників земських міст.
У 1437 р. імператорська влада остаточно перейшла до рук Габсбургів. Імперія щораз більше набувала характеру слабкої федерації самостійних німецьких держав.
5. Станово-представницька монархія в Іспанії
Процес становлення державності Іспанії.
Основним фактором історії Піренейського півострова XI – XIII ст. була Реконкіста (у 722 – 1492 роках війна християн за визволення Піренейського півострова від мусульманського панування), в ході якої на території сучасної Іспанії поступово склалися Кастильське і Арагонське королівства. За два століття вони настільки зміцнилися, що відтіснили арабів на південь.
Наймогутніша держава маврів Кордовський халіфат переживав тяжкі часи постійних феодальних усобиць і до 1031 р. остаточно розпався на ряд дрібних мусульманських еміратів, між якими точилася постійна боротьба. Розпад Халіфату був обумовлений зростанням великого феодального землеволодіння, посиленням визиску селян і ліквідацією привілеїв міст. На противагу цьому іспано-християнські держави, які виникли на півночі Піренейського півострова, в XI – XIII ст. переживали початок процесу централізації. Основну силу Реконкісти представляли загони рицарів, які керувалися великими феодалами і католицькою церквою. Своїми успіхами Реконкіста також зобов'язана участю в ній міщан і широких селянських верств.
Упродовж першої половини XII ст. відбулися нові територіальні зміни на півострові. Наварра відокремилася від Арагону, обравши власного короля. Однак у той же час (1137 р.) відбулося політичне об’єднання Арагону і графства Барселонського в єдину державу під назвою Каталонія. На заході півострова ще наприкінці XI ст. (близько 1095 р.) виділилося графство Португальське. При кастильському королі Альфонсі VII португальський граф Альфонс Енрікеш проголосив себе королем (1139 р.). Альфонс VII санкціонував цей титул, але поставив нового короля у васальну залежність від Леоно-Кастильської корони (1143 p.). Проте наступного року Енрікеш для зміцнення незалежності Португалії визнав своїм сюзереном Папу римського. Цей акт і вважають формальним початком самостійного існування Португалії.
У результаті успішної боротьби з маврами до середини ХІІІ ст. на Піренейському півострові остаточно сформувалося ще одне велике об'єднання з трьох областей – Арагон, Каталонія і Валенсія, хоча і менше від Кастилії. Тоді ж оформилася і третя держава – Португалія зі складу Леону, що оволоділа містами Сантарем і Лісабоном (згодом став столицею країни). Завоювання продовжувалося при допомозі військово-рицарських орденів. Португальський король Санчо І Колонізатор (1185 – 1211 рр.) захопив території у басейні р. Гвадіани. Формування території Португалії фактично завершилося при королі Альфонсі III взяттям м. Санта Марія де Форо у 1249 р. Подальше розширення Португалії було вже неможливим, оскільки сусідня Андалузія ввійшла до складу Кастильського королівства.
Таким чином, у другій половині XIII ст. більшу частину Піренейського півострова займали Арагонське (схід півострова і узбережжя Середземного моря) і Кастильське (території від Біскайської затоки до Атлантичного океану і Гібралтарської протоки) королівства, а також Португалія. За маврами залишалося лише одне південне Гранадське королівство (або Гранадський емірат, який проіснував аж до 1492 р.
У процесі Реконкісти відбувалася колонізація набутих земель. Важливою її особливістю було те, що вона здійснювалася в областях, де залишалися значні маси колишнього населення – арабів, мусульман, євреїв. Значну роль у колонізації XI – XII ст. відіграли консехос (міські общини, які мали право самоуправління). Групи вільних людей отримували поселенські грамоти, в яких встановлювалося їхнє право освоювати територію у певних межах. Зазвичай король доручав фіксацію таких кордонів спеціальним уповноваженим, які здійснювали також поділ земель між поселенцями. Наприклад у процесі колонізації Андалузії частина землі виділялася у володіння корони, інша – світським магнатам і церкві, а третя – для консехос. Фуерос (законодавчі акти королівської влади – хартії вольностей або привілеї) закріпляли спадкові права жителів общин на отримані ними землі.
До XIV ст. на Піренейському півострові стала формуватися єдина економічна основа, яка завдяки різноманіттю природних ресурсів, багатому спадку маврів, встановленню торговельних стосунків з європейськими і східними ринками, здавалося б, створювала сприятливі умови для перетворення Іспанії у таку ж міцну державу, як Англія або Франція. Проте концентрація влади в руках монарха наштовхувалася на неподоланні перепони, що корінилися у різнорідності окремих складових частин королівства. Із середини XIII ст. Реконкіста надовго призупинилася.
Активно розпочинається процес поступового зближення двох великих держав півострова і об'єднання їх в єдину Іспанську монархію. Але спочатку ці держави – Кастилія, з одного боку, і Арагон з Каталонією і Валенсією, з іншого, значно різнилися між собою суспільно-політичним устроєм і соціальною структурою. Крім того, кожна держава, у свою чергу, складалася з окремих областей і провінцій, що зберігали свій старовинний уклад життя, свої місцеві особливості.
Основною проблемою для обох держав була боротьба зі смутами і усобицями знаті. При малолітньому королі Альфонсі XI (1312 – 1350 рр.) знать і кастильські міста неодноразово виступали проти централізації влади. Ставши повнолітнім, король розпочав жорстокий терор, убиваючи поодинці своїх ворогів. При ньому посилився вплив міст у кортесах, що стали скликатися майже періодично і розвивали широку законодавчу ініціативу. До того часу належить видання збірника міських фуерос, фуерос бегетрій.
Процес об’єднання Кастилії та Арагону в єдину державу завершується лише у 1479 р., коли Ізабелла, після довгої боротьби була остаточно визнана королевою Кастилії. У тому ж році після смерті арагонського короля Хуана II Фердинанд зайняв престол і обидві держави остаточно об'єдналися під владою «католицьких правителів» – Фердинанда Арагонського та Ізабелли Кастильської.
Суспільний лад.
В іспанському селі був цілий ряд категорій селянства. Зберігалася верства сервів (рабів), в умовах існування яких не сталося істотних змін, хоча дещо змінювалося їхнє правове становище: вони могли вступати у шлюб з вільними навіть без дозволу свого пана. Альфонс X заборонив ділити сім'ї сервів при обмінах і продажу. Якщо власник морив раба голодом або піддавав тортурам, той мав право поскаржитися судді. Якщо скарга підтверджувалася, серв отримував свободу. Проте чисельність сервів постійно скорочувалася.
Основну масу населення села складали соларьєгос (залежні селяни, які були спадковими держателями земельних наділів). У XI – XIII ст. відбувається юридичне закріплення різноманітних селянських повинностей. Фуерос зазвичай знижували відробки до декількох днів на рік, хоча передбачали штрафи за ухилення від панщини. Селяни повинні були виконувати відробіткову ренту щомісячно або раз на три тижні. У XIII ст. внески сеньйору платив лише той соларьєгос, в якого було нерухоме майно не менше ніж на 10 і рухоме на 20 мараведі (золота монета, яку почав карбувати Альфонс VIII, 1 мараведі дорівнювався 3,9 г. золота). Інколи селянам надавалася навіть можливість викупити свої повинності.
Внаслідок процесів колонізації завойованих земель у верстві селянства існувала значна майнова диференціація. Фуерос вирізняють серед жителів села 2 категорії, згідно з готською традицією – «великих» і «малих» людей (majores і minores) у залежності від кількості худоби, землі чи вартості всього майна. Заможні селяни отримують додатково землю у прекарне держання (землекористування на умовах сплати оброку або відробітку), використовують у своєму господарстві 1-2 рабів або найманих працівників.
Статус селянина визначався місцевими фуерос (які мали досить суттєві регіональні відмінності), тому створити якусь узагальнюючу картину досить важко, інколи заможний селянин залишався васалом свого сеньйора і виконував панщину, а в іншому випадку усі селяни, у тому числі й бідняки, були звільнені від панщини і могли покидати свого сеньйора зі своїм рухомим майном.
Еволюцію у становищі іспанських селян у XI – XIII ст. можна певним чином порівняти з процесами «звільненням селянства» у Західній Європі XI – ХП ст. У Леоно-Кастильському королівстві зміна статусу селян, основна маса яких і раніше не знаходилася у кріпосній залежності, виявилася у полегшенні умов покидання ними вотчини (без втрати майна), звільненні від ряду повинностей і фіксації оброків та відробітку. Серви ж здебільшого отримували свободу і потрапляли в загальну масу залежних селян або ставали членами міської общини.
XI – XIII ст. було періодом зростання міських поселень в Іспанії, що називалися по-різному: villa, civitas, burgus. Проте економічний характер міст змінювався повільно. У фуерос багатьох міст згадуються ремісники різних спеціальностей: ковалі, столяри, шевці, кравці, кушніри, ювеліри, їжачі, гончарі, фарбувальники й ін. Ремісники групувалися в особливих кварталах за професіями. Невисокий рівень розвитку торгівлі в Леоні і Кастилії скільки-небудь значної національної верстви купців. У внутрішній торгівлі важливу роль відігравали євреї та араби, а з XIII ст. – західноєвропейські купці.
Серед жителів міст виділяли також «сусідів», тобто повноправних громадян і «несусідів», які не мали земельної власності в місті. Слід відзначити, що міщани офіційно не оформлялися як особливий стан королівства Леону і Кастилії. Влада зберігала поділ підданих на аристократію, священиків і селян та не бачила у міщанах нову категорію населення. Однак з кінця XII ст. міщани поступово перетворюються на самостійну політичну силу.
Верста аристократії також була неоднорідною. Усі представники прошарку аристократії користувалися рядом привілеїв: звільнення від податків, підвищений вергельд (плата за нанесення фізичної або моральної шкоди), були підсудні лише королю і королівській курії, не піддавалися тортурам на суді й тілесним покаранням тощо.
Вищий розряд знаті з XII ст. отримав назву рекос омбрес («багаті, могутні люди»). Цей прошарок складалася з великих спадкових землевласників. Вони займали вищі посади при дворі, входили у королівську курію, отримували в управління окремі території, користувалися імунітетами, інколи самостійно здійснювати завоювання, мали васалів тощо. З другої половини XII ст. король надав магнатам право створювати майорати, так що їхнє майно стало невідчужуваним і переходило до старшого сина або найближчому родичеві.
Основну за чисельністю верству знаті становили інфансони (або ідальгос). Переважно представники цієї категорії володіли землею на правах вотчини і були як правило крупними або середніми землевласниками. Нішу середніх та дрібних землевласників займали кабальєрос (або кабальєрос-вілланос). Cпочатку до цієї категорії належали не стільки представники аристократії, скільки воїни, які складали основу кавалерії. Але з X ст. ця категорія вже починає ідентифікуватися як аристократія, яка переважно отримала землі за службу. Інколи можна зустріти вживання назви кабальєрос також і щодо інфансонів (ідальгос). Проте це скоріше за все не зовсім коректне узагальнення.
В соціальному відношенні кабальєрос були досить різношерстою верствою. З одного боку, серед них були багаті вотчинники, які отримували землі від короля, церкви і магнатів, а з іншого – ті, які жили у невеликих містечках поруч з селянами. Їхнє становище і обов'язки визначалися місцевим правом: в одних випадках вони несли певні повинності, в інших – звільнялися від них. Іноді бідним кабальєрос було не під силу було нести станові обов'язки, і тоді вони могли відповідно до певної процедури відмовитися від знатності і перейти у стан селян або міщан.
Поряд із світською знаттю привілейованим станом було духовенство. Архієпископи, єпископи й абати великих монастирів прирівнювалися за рангом і знатністю до рекос омбрес. Вони входили до королівської курії, були сеньйорами великих територіальних округів. З XI ст. всі клірики користувалися правами кабальєрос, але до військової служби вони залучалися лише у разі війни проти мусульман.
На відміну від Леоно-Кастильського королівства, у Каталонії й Арагоні знать, середні та дрібні феодали поділялися на ряд станових груп у залежності від походження і способу отримання титулу та земельних володінь («за природою», «за королівською грамотою», «за правом завоювання»). Можливість потрапити до складу кабальєрос для міщан або вільних селян була вкрай обмеженою. Арагонська знать і дворянство були більш незалежні від корони, ніж у Кастилії, маючи навіть право вести війни проти свого монарха.
Державний лад.
На політичну організацію піренейських країн істотно вплинула Реконкіста. Зовнішня небезпека і необхідність консолідації феодалів сприяли централізації королівської влади, що поступово стає спадковою. Королю належала законодавча влада – він видавав обов'язкові для всіх підданих розпорядження і закони. Проте ця функція королівської влади була дещо обмеженою. З XII ст. королі мали видавати закони у кортесах (органах станового представництва), разом із представниками станів. Коли наприкінці XIII ст. королівська влада посилилася, сформулювали положення, що лише королю належить влада видавати закони. Але тут же у «Партидах» («Сім Партид» – законодавчий збірник ХІІІ ст., визначна пам’ятка права середньовічної Іспанії). робилося таке застереження: «оскільки видання законів - справа дуже важка, а відміна їх – дуже легка, тому змінювати або зовсім відміняти їх можна не інакше як в умовах великої наради зі всіма найбільш поважними і обізнаними жителями країни». Це при всьому тому, то короля проголошували «серцем і душею народу».
Важливою складовою центрального апарату була королівська курія, куди входили світські і церковні магнати, королівські посадовці, які допомагали королю призначати осіб, розробляти плани заселення завойованих територій, здійснювали суд. Скликалися також розширені або екстраординарні засідання курії, зазвичай, весною або влітку. На них з'являлися єпископи, абати, світські магнати, васали короля. Тут обиралися або проголошувалися королі, приймалися закони і декрети, надавалися фуерос містам та імунітети сеньйорам, вирішувалися питання війни і миру, поділялося королівство між спадкоємцями монарха. Порядок денний засідання визначався королем. Проте з кінця XII ст. місце розширених курій зайняли кортеси.
У всіх королівствах Піренейського півострова упродовж XII – XIII ст. формуються станові монархії, де королівська влада обмежувалася зборами представників станів. У Леоні король Альфонс IX у 1188 р. скликав єпископів, магнатів і представників міст, а в Кастилії ще у 1170 р. Фердинанд II звертався до цих станів за порадами. Кортеси складалися в основному з 3-х станів, які засідали окремо. Першим станом, на відміну від Франції, була світська знать, у першу чергу рікос омбрес. Нижчий стан знаті (інфансони, ідальгос) з'явилися в кортесах у 1250 p., хоча засідали не на всіх зібраннях. Духовенство теж складалося з вищих і нижчих верств. До вищих належали архієпископи Сантьяго, Толедо і Севільї, єпископи, абати, магістри орденів, які брали участь у кортесах у силу свого права, а нижче духовенство (клірики капітулів, парафіяльне духовенство) обирало своїх представників. Останні вперше з'явилися в кортесах з 1295 р.
Третій стан складався із представників міських общин. Представників у кортеси могли посилати лише поселення, які мали свою раду (консехос). Делегатами від міст у кортесах були представники міської верхівки, а про купців і ремісників джерела згадують дуже рідко. Представників від міст у кортеси (звичайно не більше 4-х чоловік) призначали шляхом виборів або жеребкування. Правда, у деяких випадках до делегацій від общин входили представники і заможних верств селянства. До початку XV ст. це було особливістю кастильських кортесів.
Скликалися засідання кортесів за наказом короля, але іноді вони могли збиралися і без виклику сюзерена. Засідання відбувалося там, де знаходилася на той момент королівська резиденція, частіше за все у Вальядоліді, Бургосі, Валенсії тощо. В окремих випадках депутати могли отримувати грошове утримання на період діяльності кортесів. Засідання відбувалися нерегулярно, але досить часто. Наприклад, при Альфонсі X з 1252 до 1284 р. відбулося 16 засідань, а при Санчо V – 5. Король визначав порядок денний і запитував думку кортесів з цих питань. Стани надавали королю петиції, складали накази (cuadernos), в яких висловлювали свої побажання Король вивчав ці петиції і відповідав на них, задовольняв їхні прохання, а коли утримувався від відповідей, то це означало відхилення пропозицій.
Засідання кортесів тривали від 10 – 12 днів до 2-х місяців. До їх компетенції належали найрізноманітніші питання: законодавство, податкова політика, зовнішня безпека, успадкування престолу. Особливістю леоно-кастильських кортесів стала не зовсім активна роль у них представників міст. А специфіка арагонських кортесів полягала в тому, що тут дрібне і середнє дворянство засідало окремо від великих феодалів. Кортеси складалися з 4-х палат: вищої знаті, духовенства, дрібного і середнього дворянства і міщан. Крім Кастилії й Арагону, кортеси у XIII ст. сформувалися у Португалії і Наваррі (там вони були трипалатними).
Спочатку територія півострова поділялася на графства і округи, а з XII ст. з'являються нові територіальні одиниці: мериндади, honores і tenencias. Мерінос отримували всю повноту влади 3 округах і заміняли графів. Наприклад, Кастилія поділялася на 17 меріндадів. А при Альфонсі VIII з'явилася посада Великого мерінос Кастилії, при Альфонсі X у прикордонних областях ввели посаду аделантадо. Наприкінці XIII ст. вони були в Кастилії, Леоні, Астурії, Галісії, Андалузії і стояли над мерінос. Також з XIII ст. розширюється практика надання королями васалам в управлення округів, населених пунктів, замків - honores, tenencias.
Щодо міських поселень переважно використовувався термін villa (у перекладі частіше звучить транскрипція «вілья»). Правове становище поселення визначалося умовами його заснування або конституювання як міста, які фіксувалися в фуерос або поселенській грамоті. При створенні нового поселення або занятті відвойованих у мусульман міст вся земля ділилася спеціальними посадовими особами – квадрильєрос між «сусідами» (повноправними городянами). У кожному місті частина землі виділялася королю, інша – аристократії, церкві та орденам. Більша ж частина землі надавалася консехо (міській громаді). Основними категоріями міського населення були пеони, кабальєрос та інфансони відповідно до державних повинностей, в першу чергу – до військової.
Консехо виступав як орган управління містом і одночасно як міська община, а також як територіально-адміністративна одиниця. Консехо був власником общинних угідь, урегульовував користування пасовищами, дбав про охорону посівів, стежив за мірами і вагами, контролював якість продуктів на ринку, здійснював регулювання трудових відносин, стежив за порядком у торгівлі.
Рада консехо призначала суддів і присяжних, які наглядали за виконанням її рішень. Очолював місто суддя (juez), який скликав раду, очолював міське ополчення, піднімав прапор консехо. Спочатку він призначався королем або сеньйором міста, а пізніше обирався. Суддя користувався рядом привілеїв: його звільняли від платежів і повинностей, він також отримував частину від штрафів. Другою за значенням посадовою особою були алькальди. Вони виконували судові і поліцейські функції, збирали штрафи, йшли у похід разом із суддями. Фінансами консехо відав майордом. Посадові особи обиралися на один рік. Але з кінця XII ст. ситуація стала змінюватися: посадовці обиралися багаторазово і лише з багатих міщан.
Місто мало свій округ – альфос, разом із селами і оточуючими землями. Проте міста ніколи не добивалися повної незалежності від королівської адміністрації. У містах завжди були королівські представники. З XIII ст. розпочалося посилення центральної влади, і королі іноді, надаючи фуерос містам, не давали їм права обирати місцеві органи управління. Це право залишалося за королем. Королівська влада істотно впливала на міський розвиток тим, що розширювала або зменшувала територію міських округів.
Для військової організації XI – XIII ст. характерна відсутність регулярної армії. У мирний час король мав лише невелику найману дружину і своїх меснадерос (особисті васали короля). Під час воєнних дій військо комплектувалося з декількох складових: 1) королівських загонів, сформованих із королівських доменів, його бенефіціаріїв та меснадерос; 2) загонів сеньйорів; 3) ополчень консехос, 4) військ воєнно-релігійних орденів.