Навчальні матеріали

Так утверджувалися феодальні відносини васала і сеньйора, сюзерена. Право на користування землею, її утримання належало васалові, право власності - сеньйорові.

У VIII ст. за реформою Карла Мартела набули поширення бенефіції. Кінні дружинники короля за свою службу стали одержувати землю у довічне володіння. На відміну від алода, бенефіцій був умовним дарунком на період королівської служби. Відмова від військової служби, від рицарських походів позбавляла права на бенефіцій.

У цілому соціальна структура населення франкського королівства була такою:

1) король, королівські чиновники (родова знать);

2) феодали (світські й духовні);

3) вільне населення: вільні франки, вільні римляни;

4) напіввільні франки (літи), колони;

5) раби.

3. «Салічна Правда» – видатна пам’ятка ранньофеодального права

 «Салічна правда» - видатна пам'ятка ранньофеодального права салічних франків, складена на межі V-VI ст., після завоювання франками римської провінції Галлії та прийняття християнства. У ній письмово закріплено перелік правових звичаїв салічних франків, які фіксували суспільний лад як родового, так і ранньокласового суспільства.

Основними джерелами «Салічної правди» були:

1) звичаєве право;

2) королівські акти (капітулярії), що поширювалися на всю територію держави і на підданих, містили загальні положення, регулювали суспільні відносини;

3) судові рішення (королів, рахінбургерів, тунгінів, графів, скабінів);

4) грамоти (формули), що фіксували різні цивільно-правові угоди;

5) рецепція римського права.

Характерна риса «Салічної правди» - формалізм: усі правові дії та акти відбувалися відповідно до суворо встановленої форми, порушення якої позбавляло акт і дії законної юридичної сили.

Головне завдання «Салічної правди» - захист приватної власності верхівки. Основна увага приділялися злочинам і покаранням. Під злочином розумілося заподіяння шкоди особі або майну, а також порушення королівського миру, під покаранням - відшкодування збитку потерпілому або членам його роду (композиції) та сплата штрафу (вергельду) королю за порушення королівського миру.

«Салічна правда» характеризувалася відсутністю загальних, абстрактних понять правопорушень і покарань. Вона мала казуїстичний характер, тобто передбачала конкретні випадки правопорушень і відповідні покарання за них.

Здебільшого статті «Салічної правди» визначали покарання за крадіжку свиней, коней, собак, рабів, за підпал, пошкодження огорожі, за напади і грабежі та ін. Суворі покарання, великі штрафи встановлювалися за вбивство, тілесні ушкодження. Загалом покарання залежало від соціального і правового становища правопорушника. Наприклад, плата за відірваний ніс вільного франка становила стільки ж, скільки коштувало життя літа.

«Салічна правда» не зафіксувала такого виду покарання, як страта. Це знаходимо лише в «Саксонському зерцалі» (початок IX ст.). Одним із найтяжчих і найбільш принизливих покарань, закріплених «Салічною правдою», було вигнання з общини, позбавлення прав на общинні землі, а фактично на життя.

Статті «Салічної правди» захищали честь і гідність жінки. За викрадення чужої жінки передбачався штраф 200 солідів (вартість 100 бичків); за вбивство жінки або хлопчика - 600 солідів, за побиття вагітної жінки, що призвело до її смерті, - 700 солідів. Отже, жінка мала велику повагу в сім'ї та суспільстві франків, була під надійним захистом права.

Для злочинів і покарань за «Салічною правдою» були характерними такі риси:

1) кровна помста і вигнання з общини замінялися системою штрафів (композиція);

2) розмір штрафу встановлювався залежно від соціального і правового становища злочинця і потерпілого, а також статі, віку потерпілого;

3) привертає увагу надзвичайна суворість матеріального покарання - штрафу. Найнижчий штраф за крадіжку - 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів (це при тому, що бик коштував 2 соліди). Штраф був ефективним засобом захисту приватної власності панівної верхівки, її прав і привілеїв.

Отже, «Салічна правда» встановлювала такі види злочинів: проти особи, проти власності, проти правосуддя, порушення королівського миру. Основними видами покарання вона визначала штраф, конфіскацію майна, тілесні покарання, каліцтво, оголошення винного поза законом, вигнання з общини. Смертна кара передбачалась у виняткових випадках до рабів або учасників повстань.

Отже, кримінальне право за «Салічною правдою» зберігало значні пережитки родового ладу, мало відкрито класовий характер щодо бідних і багатих, не містило загальних принципів призначення покарань, які в основному не залежали від наміру правопорушника.

Судовий процес за «Салічною правдою» мав змагальний та звинувачувальний характер. Цивільний і кримінальний процес здійснювалися в однаковій процесуальній формі. Процес починався у присутності свідків з ініціативи приватної особи. Обидві сторони процесу мали формально однакові процесуальні права та обов'язки. Суд лише оцінював подані сторонами докази, а сам у збиранні судових матеріалів участі не брав. Судовий розгляд здійснювався з дотриманням суворих формальностей. Нез'явлення без поважних причин до суду, неправдиві свідчення, відмова свідків брати участь у процесі каралися штрафом.

Основними доказами вчинення злочинів у франків було затримання правопорушника на місці вчинення злочину, його власне зізнання (дозволялося катування рабів) і дані свідків. Крім того, «Салічна правда» передбачала підтвердження присяги обвинуваченого родичами, друзями або сусідами. Вони засвідчували, що підозрюваний за своїми діловими вчинками і моральними якостями чесно і правдиво клявся в тому, що не скоїв протиправних діянь. Поширеним засобом доказування вини були ордалії (випробування) вогнем, залізом, водою та ін.

У разі незгоди з рішенням суду відповідачів із привілейованої верхівки останнє слово належало королю.

Значення «Салічної правди» полягає в тому, що разом із збірниками судових звичаїв германських племен баварців, саксів, вестготів, бургундів та ін. Вони дають об'єктивну інформацію про перехід від первіснообщинного ладу (безкласового) до феодального (класового) та про формування феодальної держави і права, зміни в державному та суспільному устрої.

4. Золота Орда: державний та суспільний лад, право

Золота Орда – це військово-феодальна держава, що заснована в 40‑х роках ХІІІ ст. монгольським ханом Батиєм, онуком Чингісхана (за іншою термінологією – Чингізхана, Чингіс-хана), і проіснувала до початку ХVІ ст. Успадкувавши один з чотирьох великих улусів Монгольської імперії – вотчину свого батька Джучи (старшого сина Чингісхана), Батий розширив її в результаті завойовницьких походів 1236–1240 рр. До Золотої Орди ввійшли степова зона Східної Європи, Крим, Центральна Азія та Західний Сибір. Влада Золотої Орди простягалася від Іртиша та Нижньої Обі на сході до Нижнього Дунаю і Фінської затоки на заході, від озера Балхаш на півдні до Новгородських земель у районі Північного Льодовитого океану. Руські князівства не входили до складу Золотої Орди, але платили данину та перебували у васальній залежності (становищі підневільних конфедератів), а в низці важливих державно-політичних питань (призначення князів, надання військової допомоги) підлягали ханській владі.

За монгольською традицією Золота Орда вважалася частиною єдиної імперії нащадків Чингісхана й іменувалася улусом (вотчиною) Джучі, старшого сина Чингісхана, не маючи спеціальної самоназви. Управління улусом здійснювали прямі нащадки Джучі. Назва «Золота Орда» закріпилася за нею в московських літописах з XVI ст. як пам’ять про золоте шатро ханської ставки (орди). Самі ж хани Золотої Орди з кінця XІV ст. почали титулувати себе «великими ханами», або ханами «Великої Орди», де слово «великий» відповідно до степової політичної термінології було метафорою суверенності, верховності. У східних літописних джерелах улус Джучі називався Дешт-і-Кипчак, Білою ордою (Ак-орда) та Синьою ордою (Кок-орда). Заплутаність назв була почасти пов’язана із внутрішнім поділом Золотої Орди на два найвпливовіші крила – улуси нащадків двох синів Джучі – Батия та його старшого брата Орда-Ічена. Центром Золотої Орди стало Нижнє Поволжя, де Батий заснував (поблизу сучасної Астрахані) столицю – Сарай-Бату, перенесену після його смерті ханом Берке (1255–1266 рр.) до Сарай-Берке (в районі сучасного Волгограда).

Свого найбільшого розквіту Золота Орда досягла у другій половині XIII ст. – на початку XIV ст. Саме за цих часів складається її військовий та адміністративно-судовий державний апарат, а державною релігією стає іслам. Водночас Золота Орда була державою, позбавленою єдиної етнічної та економічної основи. До її складу, крім малочисельних нащадків ,власне монголів, входили половці, татари, туркмени, киргизи, волзькі булгари, мордва, хорезмійці, греки та ін. Рівень розвитку багатьох захоплених народів був значно вищим від завойовників. Запекла боротьба завойованих народів була могутнім чинником, який сприяв пізнішому падінню золотоординської держави. Крім того, всередині самої імперії розпочалася міжусобна боротьба серед царевичів за престол хана. У середині XIV ст. міжусобні феодальні війни стали частим явищем і це послаблювало владу хана. У 1357–1380 рр. на золотоординському престолі змінилося 25 ханів. Багато великих феодалів у міру посилення власної економічної та військової могутності відмовлялися визнавати над собою владу великого хана.

Наприкінці XIV ст. простежуються ознаки занепаду Золотої Орди. Вона вже не в змозі була стримувати підкорені народи. Особливий опір їм чинили народи Середньої Азії, яким Золота Орда заважала розвивати економіку та культуру. Перемога литовсько-руського війська над монголо-татарами в Синьоводській битві у 1362 р. і московського війська на Куликовому полі у 1380 р. підірвали могутність Золотої Орди. Після кількох поразок від середньоазійського правителя Тимура (1389 р., 1391 р., 1395–1396 рр.) Золота Орда розпалася, на її території виникли Сибірське ханство, Ногайська орда, Казанське, Кримське ханства, а згодом – Казахське, Узбецьке, Астраханське ханства. Наступницею Золотою Орди стала Велика Орда, що зміцніла за хана Ахмата. Кримський хан Менглі-Гірей завдав у 1486–1491 рр. низку поразок Великій Орді, й вона остаточна занепала.

Суспільний лад ґрунтувався на феодальних відносинах, поєднаних із кочовим і напівкочовим способами життя. Верхівку панівної групи населення становили великий хан і члени ханського роду – царевичі (оглани). Вони були найбільшими феодалами, володіли великою кількістю худоби, землі та феодально залежних людей. Окремою ланкою соціальної ієрархії були нойони, які складали основну масу великих феодалів Золотої Орди, володіли великою кількістю худоби, очолювали певні роди та племена, розпоряджалися всією землею свого роду чи племені. До середніх феодалів належали тархани, які звільнялися від податків, не ділили здобич з іншими, мали вільний доступ до хана, звільнялися від покарання до дев’яти разів. Дрібні феодали називалися нукерами, які спочатку були озброєними дружинниками на службі в ханів, а пізніше стали їхніми васалами, а також належали до найближчого оточення нойонів і перебували на їхньому повному забезпеченні. За службу нукерів нойони ділилися з ними воєнною здобиччю. Опираючись на нукерів, нойони намагалися зміцнити владу і долати опір рядових кочівників.

Основна частина кочівників-скотарів іменувалася карачу (простий народ), які жили кочовими сім’ями – аілами та вели індивідуальне господарство. Карачу були підвладними нойонам і входили до окремого роду або племені. Вони були зобов’язані кожного року віддавати феодалам відповідну кількість великої та дрібної рогатої худоби, а також виконували на користь феодалів різні повинності. Водночас карачу були зобов’язані утримувати різних місцевих чиновників і військові частини, надаючи їм коней для пересування.

Сільське населення, яке проживало в Середній Азії, Криму, Нижньому Поволжі, за правовим становищем поділялося на дві групи: сабанчі й уртакчі. До сабанчі належали сільські общинники, які власним знаряддям обробляли землю феодала, до уртакчі – збіднілі члени сільської общини. Вони на кабальних умовах обробляли землю феодалів і сплачували їм половину або третину урожаю. Наприкінці ХІІІ ст. більшість селян у Золотій Орді були прикріплені до землі. У цей період монгольські феодали розпоряджалися не лише майном, а й особою залежних селян.

Золота Орда мала також велику кількість рабів, однак вони не були основною виробничою силою суспільства, а використовувалися переважно в домашньому господарстві феодалів.

За формою державного правління Золота Орда була ранньофеодальною монархією з примітивною структурою державного апарату та наявністю численних пережитків родоплемінних відносин. Спочатку Золота Орда формально підкорялася великому монгольському ханові у м. Каракорумі (на території сучасної Монголії), але за хана Берке здобула повну незалежність. На чолі Золотої Орди стояв хан, його оточувала верхівка кочової аристократії, яка спрямовувала і контролювала діяльність глави держави. Це вказує на те, що влада хана не була необмеженою, хоча деспотичні форми і методи правління йому були притаманні.

Впливовим органом державної влади був курултай – з’їзд феодальної знаті, який скликався для вирішення найважливіших питань життя країни (вибори хана, організація військових походів, укладення міждержавних договорів тощо). Його скликання, зазвичай, приурочувалося до релігійних свят. Це був дорадчий орган при ханові. Характерним у його діяльності було те, що на ньому були присутні і брали участь жінки-аристократки.

Військова влада була відділена від цивільної. Очолював військо Золотої Орди військовий букаул (за іншою термінологією – беклярбек –«князь над князями»), який займався дислокацією військ на території країни та їх постачанням, розподілом здобичі, контролював вищих військових начальників тощо. Беклярбеку підпорядковувались командири десятитисячних загонів – темники. На чолі тисячних загонів перебували тисячники, їм підпорядковувалися сотники та десятники.

Першим помічником хана з цивільних справ був візир. Він контролював діяльність центральних органів управління, конюшні, майстерні та кухні хана. Окремими галузями державного управління відали дивани. Найважливішим з-поміж них був диван, який контролював надходження податків до державної скарбниці. Діловодство в диванах здійснювали секретарі. У міста й області призначалися управителі (даруги) та воєначальники (баскаки). Вони керували великим штатом чиновників, стежили за стягуванням коштів до державної скарбниці, проводили перепис населення, доставляли данину до двору хана.

Золота Орда поділялась на великі улуси, які очолювали царевичі. У своїх володіннях царевичі управляли всіма сферами суспільного життя, визнаючи над собою лише владу великого хана, на якого вони мали завжди значний вплив і, по суті, спрямовували його внутрішню й особливо зовнішню політику. Царевичі також формували та визначали організацію влади в межах улусу, де безпосередньо урядували.

У Золотій Орді судову владу не було відокремлено від адміністративної, однак згодом з’являються спеціалізовані судові органи. Так, суттєву судову владу мало мусульманське духовенство, зокрема існував спеціальний судовий диван – яргу, очолюваний головним суддею. На місцях діяли судді – яргучі. Судові витрати суддям платили сторони, які до них зверталися. Справи про релігійні злочини, а також питання стосовно сімейних відносин розглядали судді мусульманської общини – кадії.

Основними джерела права Золотої Орди були звичаєве право та Яса Чингісхана. Після прийняття у 1312 р. ханом Узбеком ісламу в Золотій Орді дедалі ширше застосовується мусульманське право. Поширення набули грамоти, ярлики та розпорядження золотоординських ханів.

Яса Чингісхана – перше джерело монгольського феодального права, що прийнято на великому курултаї монгольських ханів у 1206 р. Оригінальний текст монгольсокою мовою не зберігся. При обранні хана або перед військовими походами її приносили на раду, звіряючи з нею ухвалювані рішення. Яса Чингісхана містила норми звичаєвого права монголів, норми державного, адміністративного, кримінального та цивільного прав, правила щодо торгівлі, податків, повинностей, мисливства, релігії тощо. Вона закріплювала систему феодальної кочової ієрархії. Кримінально-правові норми Яси Чингісхана відрізнялися суворими санкціями: смертна кара призначалася за непідкорення повелінням хана, порушення військової дисципліни, крадіжку коня, неправдиві свідчення, неповагу до старших, триразове банкрутство, порушення правил забою призначених для їжі тварин, втручання у сварку двох третього та ін. Звичайним видом смертної кари було злам хребта. Застосовувалися й інші різновиди покарань: удари палицею, батогом, штрафи.

Речове й зобов’язальне право перебувало в зародковому стані: політична влада й васальні відносини ототожнювали з відносинами власності. Сімейні, шлюбні та спадкові відносини регулювалися правовими звичаями і традиціями (приміром, багатоженство). Викуп нареченої був обов’язковим. При спадкуванні майна старший син отримував більшу частку спадщини порівняно з іншими синами померлого. Юрта й домашні речі, худоба переходили до молодшого сина, який, одружившись, жив з батьками, а середні сини в рівних частках отримували інше майно батька.