Навчальні матеріали
ТЕМА 2. Античні держави та право
ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
1. Особливості античних держав. Виникнення держав у Греції
Рабовласницька держава досягла найвищого рівня розвитку у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. В історичній науці суспільство цих країн прийнято називати античним (від лат. - стародавній).
Маси простих вільних громадян античних держав чинили впертий опір спробам знаті взяти їх у кабалу, що привело до ранньої ліквідації боргового рабства, активного розвитку дрібного селянського господарства і ремісничого виробництва. Ті ж причини викликали прагнення до максимального розширення рабства іноплемінників. Тому рабовласництво в античному суспільстві втратило риси патріархальності і стало основою системи, спрямованої на виробництво товарів і отримання додаткового продукту за допомоги нещадної експлуатації рабів. Водночас це потягло за собою неминучу кризу всієї системи, призвело до розорення селян і ремісників, неспроможних витримати конкуренцію дешевої рабської праці, поставило перед панівним класом проблему підтримки вільної бідноти, яка стікалась у великі міста. Фізична робота стала рабською діяльністю, яка безчестила вільних людей. У результаті рабство почало гальмувати розвиток виробництва. Саме ця суперечність спричинила загибель античного суспільства.
Для античної держави у період розквіту був характерним республіканський лад - аристократична або демократична республіка. Монархія, яка у Греції набула вигляду тиранії, не була типовою. Але в період кризи й занепаду у Греції та Римі створювалися великі монархії.
Широкий розмах торгових і лихварських операцій в античному світі привів до утворення високорозвиненої системи права. Товарне виробництво і міжнародна торгівля займали помітне місце в економіці старогрецьких міст. Активно розроблялися правові інститути, пов'язані з розвитком приватної власності (види договорів, їх забезпечення, як-то застава, кредитні угоди, спадкове право тощо). Проте незрівнянно вищого рівня досягла правова система в Римі, де було створено найдосконалішу форму права. Вона була пристосована до широкого міжнародного товарообігу, який відбувався в середземноморському басейні. Саме тому римське право виступало як «право народів», придатне для різних країн і народів у регулюванні ділових зв'язків.
Утворення держав у Греції. Назва «Греція» - латинського походження. Греки називали себе ахейцями і данаями. Приблизно у VIII ст. до н. е. вони почали називати себе еллінами, а країну - Елладою. Стародавні греки населяли південну частину Балканського півострова і говорили різними діалектами однієї мови. До основного поселення метрополії прилягали острови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. Греки мали свої колонії у південній Італії, на островах Сицилія і Корсика, на Південному березі Середземного моря (теперішні Франція та Іспанія), а також на північному і східному узбережжі Чорного моря. Вони заклали міста Херсонес, Феодосія, Керч, Керкінітіда (нині Євпаторія), Ольвія.
У період розкладу первіснообщинного ладу в Греції людина, яка не належала до жодної фратрії (військової організації), вважалася без роду і племені. Вона була поза законом і позбавлялася захисту з боку суспільства. Постійним органом влади була рада старійшин, яка складалася з представників родових общин. Рада вела переговори з іншими племенами, брала участь у родоплемінному суді, присягала від імені общини, обговорювала найважливіші спільні справи. Для вирішення питань про війну і мир, про перебіг військових дій, про епідемії скликалися народні збори. У випадку війни обирався вождь, якому надавалися повноваження командувача військами, верховного судді і верховного жерця. Поступово посада вождя стала спадковою.
Писаного права ще не було, і греки жили за звичаями предків. Зберігався, наприклад, такий звичай первісного суспільства, як кровна помста. За вбитого зобов'язані були помститися його родичі. Ось як описує Гомер в «Одіссеї» звернення батька вбитого Антонія до рідних: «Брати, молю вас... вийти зі мною на згубника: інакше сором нас покриє, ми про себе і нащадкам залишимо погану пам'ять, якщо за ближніх своїх, за рідних синів їх вбивцям тут не помстимося. Для мене ж, скажу, вже тоді нестерпне буде і життя, і за ними, які загинули, в землю зійду я» («Одіссея», XXIV, 433).
За бідності сільськогосподарських угідь Греція була порівняно багата корисними копалинами: залізом, золотом і сріблом, а також глиною та будівельними матеріалами (каменем і мармуром). Це сприяло розвиткові ремесла. Здійснювалися набіги для збільшення кількості рабів. У царів і знатних людей було по кілька десятків рабів. Проте рабство у гомерівських греків іще мало домашній характер.
Склався прошарок суспільства, що вирізнявся своїм багатством. То були сім'ї царів, вожді, герої, які вийшли з аристократії. Вони володіли кращими землями, у них було більше худоби, металів у зливках і виробах, більше рабів. Було встановлено побори з населення, практикувалися всілякі пожертвування. Крім того, на війні царі (базилевси) одержували значну частину здобичі. Герої та базилевси у Гомера за їхнє багатство називалися людьми жирними, товстими. Хто багатий, той «кращий», «благородний», «доблесний». Бідняки ж були людьми поганими, худими, жалюгідними.
Зростання майнових відмінностей привело до утворення спадкової знаті. Наприклад, посада базилевса була виборною, проте в її заміщенні перевагу почали надавати синові померлого базилевса і, отже, згодом посада закріпилася спадково в одній сім'ї.
Розвивалося рабство. Війна перетворилася на постійний засіб здирства: захоплення худоби, рабів, майна та інших цінностей. Родове суспільство перетворювалось у військову демократію. Суспільство стояло напередодні утворення держави. Ф. Енгельс писав: «... не вистачало установи, яка увічнила б не лише початок поділу суспільства на класи, а й право імущого класу на експлуатацію неімущих і панування першого над останніми. І така установа з'явилася. Було винайдено державу».
До утворення Македонської монархії Греція не була єдиною централізованою державою. Вона складалася з незалежних міст-держав - полісів. Державний лад полісів був різноманітним. В одних переважала форма, яка нагадувала східну деспотію, коли вся влада зосереджувалася в руках однієї людини, в інших була демократія, у третіх - аристократія управляла державою.
Найбільшої могутності з численних грецьких полісів досягли дві держави - Афіни і Спарта. Саме вони помітно вплинули на долю більшості інших грецьких держав.
2. Держава та право Афін
Процес розкладу родового суспільного ладу і витіснення його державною організацією у Греції розпочався у гомерівський період (XI-IX ст. до н. е.) і закінчився у VІІ-VІ ст. до н. е.
Кожен афінський рід дотримувався таких традицій: спільні релігійні святкування, загальне місце поховання, право взаємного спадкування, обов'язок допомагати один одному, володіння спільним майном.
Першим кроком до утворення афінської держави були реформи, що їх приписують Тесеєві. У повір'ях розповідається, що після того, як до царської влади доступився Тесей, який поєднував у собі силу з розумом, він упорядкував країну. У стародавню епоху Аттика (область Греції, де згодом виникла афінська держава) складалася з кількох самостійних держав, що ворогували між собою. Реформою Тесея окремі племінні поселення Аттики було об'єднано в один афінський народ. Це об'єднання дістало назву синойкізм.
Окрім того, Тесей запровадив поділ населення за родом занять на три категорії: евпатридів (аристократію), геоморів (землеробів) і деміургів (ремісників). Так офіційно було закріплено не тільки соціальну, а й політичну нерівність між вільними. Евпатриди мали виняткове право заняття вищих державних посад, зокрема, обиралися дев'ять архонтів, які згодом перебрали все керівництво країною. Усі колишні та діючі архонти (знову ж таки евпатриди) входили до складу ареопагу, який обирав і контролював архонтів, наглядав за народними зборами, здійснював вищу судову владу. Геомори і деміурги мали право лише брати участь у народних зборах, роль яких знизилась.
Остаточного удару родовому ладу завдали реформи Солона і Клісфена.
Солон і його законодавство
У 594 р. до н. е. на політичну арену виступив Солон. Він належав до гурту великих людей Греції. Не випадково його зараховували до семи грецьких мудреців.
Солон був обраний архонтом і наділений широкими повноваженнями - зберігати і скасовувати майновий порядок або вводити новий, бути «посередником», «законодавцем» і «миротворцем».
Час був тривожний, назрівав революційний вибух. Один грецький філософ писав: «Народ повстав проти багатих. Невдоволення було дуже сильне, одні повстали проти інших». Страх перед повстанням змусив евпатридів погодитися на визнання начебто нейтральної особистості Солона. Багаті (евпатриди) знали його як людину заможну, а бідні - як чесну. Він подобався як імущим, так і незаможним. Перші зважали на його рівність у заслугах і моральних якостях, другі - на рівність у мірі та кількості. Обидві сторони покладали на Солона великі надії.
Не останнє значення мало й те, що обрання Солона схвалив дельфійський оракул, який відігравав тоді провідну роль у міжнародних справах Греції та користувався великим авторитетом серед усіх прошарків населення. «Сідай на середину корабля і виконуй обов'язки керманича! Багато афінян допоможуть тобі», - такою була порада жриці дельфійського оракула Піфії.
Ядро солонівських реформ становили законодавче визнання приватної власності, дозвіл поділу земель і розпорядження ними. Це сприяло підприємницькій ініціативі, стимулювало економічну діяльність і давало новий поштовх рабовласницькій культурі.
Серед інших реформ Солона - скасування боргового рабства (сисахфія), введення єдиної грошової одиниці, запровадження єдиних мір і ваги.
Логічним завершенням усіх заходів Солона була його політична реформа - тимократія. До того панівне становище евпатридів забезпечувалося не лише їхнім багатством, а й політичними привілеями: право зайняття вищих посад і здійснення політичного керівництва зберігалося за ними спадково. Солон знищив політичні привілеї народження. В Аттиці встановлювався привілей майна. Так, за майновим станом усе населення Аттики поділялося на чотири розряди. За основу поділу було взято прибуток. Права та обов'язки громадян установлювалися відповідно до розмірів їхнього прибутку. Зокрема, вищі державні посади могли обіймати лише представники першого розряду. Представники найнижчого розряду (фети) не обиралися на посади. Отже, вплив стали набувати імущі класи. Вони витісняли старі родові об'єднання. Тож родовий лад зазнав поразки.
Вищим джерелом влади за законодавством Солона визнавався весь народ. Політичним органом, що виражав волю народу, була еклесія - народні збори, в яких могли брати участь усі дорослі афінські громадяни чоловічої статі, зокрема й фети. Еклесія обирала всіх посадових осіб. Але обраними на державні посади могли бути лише громадяни перших розрядів. Найвищі, пов'язані з великими витратами, посади архонтів обіймали найбагатші люди.
Важливим демократичним органом, запровадженим Солоном, була геліея - суд присяжних. Геліея складалася з шести тисяч осіб, які щорічно обиралися жеребкуванням із загалу громадян, які досягли 30-літнього віку: від кожної філи (адміністративно-територіальної одиниці) по 600 осіб. Геліея поділялася на десять колегій. Коло справ, які підлягали розглядові конкретного складу суду, визначалося ранком того дня, коли мало відбуватися судове засідання, щоб усунути вплив на суддів з боку зацікавлених осіб.
Геліея була вищим судовим органом Афін. Як суд першої інстанції вона вирішувала найважливіші справи, зокрема про державні та посадові злочини, розглядала скарги на рішення інших судів, контролювала діяльність посадових осіб, брала участь у процесі законотворчості - остаточно затверджувала рішення народних зборів.
Підготовча робота у справах, що надходили на розгляд еклесії, покладалася на новостворену раду чотирьохсот. Члени ради обиралися у родових філах: по сто осіб від кожної філи. Ареопаг хоч і зберігався, але його права були істотно обмежені. Частина функцій ареопагу перейшла до геліеї та ради чотирьохсот.
Законодавство Солона остаточно сформувало державний апарат і заклало основи афінської демократії. Втім, було чимало невдоволених реформами.
Солон не заперечував компромісного характеру своєї політики, яка мала «примирити бідного з багатим», і відповідав на критику так: «Я силу з правдою сполучив, нікого не скривдив і нікого не звеличив. Простому народові я дав стільки влади, скільки належало. Я не позбавив його законних прав, але й не дав йому зайвого. Не скривдив я і тих, хто мав у своїх руках велике багатство і користувався великим впливом. Прикривши міцним щитом обидві сторони, я не дав жодній із них переваги».
Після того, як Солон втілив у життя свої закони, він склав повноваження і виїхав з Афін.
У 509 р. до н. е. розпочалися нові реформи.
Закони Клісфена
Першою реформою Клісфена був поділ території держави на три округи: 1) місто Афіни з передмістями; 2) внутрішня центральна смуга; 3) берегова смуга. Кожен округ поділявся на десять частин - тритій. Три тритії (по одній з кожного округу) складали одну нову філу. Так сформувалося десять територіальних філ. При цьому кожна клісфенівська філа являла собою не суцільну територію, а кілька локально розділених громад, які об'єднувалися під час голосування. Мета реформи - змішати населення і роз'єднати роди.
Раду чотирьохсот скасували і замінили радою п'ятисот, що складалася з громадян, які досягли 30-літнього віку та були представниками філ: по 50 осіб від кожної з 10 філ.
З метою охорони держави від перевороту, від захоплення влади тираном Клісфен запровадив екстраординарний «суд черепків» - остракізм. Сутність остракізму зводилася до такого: щороку навесні скликалися екстрені народні збори, які голосуванням визначали, чи немає серед громадян осіб, небезпечних для демократії. Якщо такі виявлялися, то збори скликалися вдруге, і тоді кожен їх учасник писав на глиняному черепку (остраконі) ім'я того, хто, на його думку, був небезпечним. Засуджений більшістю голосів видалявся за межі Аттики на десять років. Після закінчення цього строку можна було повернутися до Афін. Відновлювалися й усі громадянські права, які належали особі до засудження.
Законодавство Клісфена відіграло велику роль в історії Афінського полісу як кінцевий етап реформ, розпочатих Солоном. На політичну арену відтоді вступали усі громадяни Афін. Самі греки вважали Клісфена родоначальником грецької демократії. За висловом Геродота, саме Клісфен установив демократію в Афінах. А в «Афінській політиці» Аристотеля зазначено, що після Клісфена Афінська держава стала значно більш демократичною, ніж була за часів Солона.
Суспільний лад Афін
Повноправними громадянами вважалися лише афіняни, які досягли 18-річного віку. Це, однак, не означало рівності між ними за майновою ознакою.
Інша категорія населення - метеки (іноземці). Вони були особисто вільними, володіли майном, торгували, але не мали політичних прав: не могли брати участі в народних зборах та обіймати державні посади.
Подібним було положення вільновідпущеників - колишніх рабів, які дістали свободу за особливі заслуги.
Раби в Афінах були повністю безправними. Раб уважався річчю, яку можна купити, продати, подарувати, віддати у найми. Вбивство раба не тягло за собою відповідальності. Раб не міг мати майна: усе вироблене ним було власністю хазяїна. Кількість рабів в Афінах, за свідченням сучасників, значно перевищувала кількість вільних. Так, на 21 тис. афінських громадян і 10 тис. метеків було 400 тис. рабів.
Раби були двох категорій: державні й ті, які належали приватним особам. Державні були в кращому становищі: могли мати своє господарство і набувати майно. З державних рабів вербували поліцейських. Вони охороняли порядок у народних зборах, судах, громадських місцях. Із державних рабів також призначалися тюремники, виконавці судових вироків.
Державний лад Афін
Управління Афінами у V-IV ст. до н. е. здійснювали народні збори, рада п'ятисот - буле, судові органи - ареопаг (до реформи 462 р.) i гелiея, а також виборні посадові особи (стратеги, архонти).
Народні збори. У них могли брати участь лише повноправні громадяни, тобто ті, які походили від шлюбу афінянина та афінянки. Особи, які народилися від змішаних шлюбів, іноземців, рабів, а також жінки, не брали участі у народних зборах. Правлячі кола Афін суворо стежили за тим, щоби збори відвідували лише ті, хто мав право. Для цієї мети залучали поліцейських i наглядачів, які мали списки повноправних громадян.
Розгляд кожної справи народними зборами починався з оголошення попереднього висновку, підготовленого радою п'ятисот. У разі згоди зборів із висновком справа вважалася вирішеною відповідно до пропозиції ради, інакше - починалося обговорення (дебати). Виступити на зборах міг кожний учасник, але найчастіше промови виголошували професійні політики - демагоги. Після закінчення дебатів формулювали пропозиції. Однак голова не ставив на голосування пропозиції, які він уважав незаконними, i міг навіть, посилаючись на незаконність пропозиції, порушити судове переслідування її автора. Голосували на зборах підняттям руки. Закрите голосування за допомоги черепків, бобів, камінчиків проводилося лише щодо остракiзму, винесення судових вироків тощо.
Постанови народних зборів поділялися на закони (що встановлювали загальні норми) i псефiзми (які стосувалися приватних питань).
Для прийняття законів було встановлено складну процедуру.
Так, на перших народних зборах нового року можна було внести пропозиції про зміну чинних законів i видання нових. Питання про доцільність таких пропозицій вирішували народні збори відкритим голосуванням. Далі громадянин, який вніс пропозицію, подавав її до ради п'ятисот. Після цього законопроект надходив на розгляд народних зборів (або не надходив) i водночас виставлявся для загального огляду на одному з афінських майданів.
Народні збори визначали п'ять офіційних захисників попередніх законів - синдиків. Розгляд кожного законопроекту відбувався у формі судового процесу: той, хто пропонував новий закон, виступав у ролі обвинувача старого закону, а синдики - у ролі захисників. Якщо пропозиція визнавалася незаконною, шкідливою для народу Афін, то її автор піддавався грошовому штрафові, а іноді навіть страті. У разі схвалення закон надходив до геліеї, де підлягав остаточному розгляду в колегії фесмофетiв.
Рада п'ятисот була вищим адміністративним органом Афінської держави. Вона поділялася на 10 комісій для зручності ведення справ. Засідання ради протоколювалися. Були архіви, де зберігалися протоколи і рішення.
Із судових органів найдавнішим був ареопаг, який розглядав справи про умисні вбивства. Для розгляду кримінальних справ існувала також колегія одинадцяти. Їй були підсудні справи розбійників, нічних злодіїв, кишенькових крадіїв, викрадачів громадян тощо.
Геліея була першою інстанцією з найважливіших судових справ i апеляційною інстанцією у справах, вирішених іншими судами.
Основні принципи діяльності посадових осіб в афінській державі були такими: а) платність; б) колегіальність (тільки стародавні посади залишилися одноособовими - архонт, базилевс); в) відсутність ієрархічної градації між посадами (за винятком військового управління); г) підзвітність усіх посадових осіб.
Слід зауважити, що афінська демократія пережила дві кризи під час війни зі Спартою, яка почалася 431 р. до н. е. i тривала 27 років.
Основні риси права Афін
Невдоволення народу призвело до Кiлонової смути у 30-х роках VII ст.
Першою серйозною поступкою афінської аристократії (евпатридiв) було видання писаних законів. У 621 р. одному з архонтів - Драконтовi - було доручено переглянути i записати чинне звичаєве право. Так виникли Драконтовi закони. Згідно з переказами, ці закони відзначалися надзвичайною жорстокістю, за що увійшли в історію як «драконівські закони». «Закони Драконта написані не чорнилом, а кров'ю» - так характеризували їх греки. Стратою каралися навіть такі проступки, як ледарство i крадіжка овочів. Розповідали, що коли запитали самого законодавця, чому він майже за всі злочини призначав страту, Драконт нібито відповів, що незначні проступки, на його думку, заслуговують цього покарання, для значних же він не міг придумати більшого. Особливо суворою була кара за порушення прав приватної власності - крадіжки, підпали, а також за вбивство. Окpiм страти, у законах Драконта було встановлено й інші види покарання: безчестя, вигнання та штрафи, обчислювані биками.
За всієї жорстокості й технічної недосконалості закони Драконта мали велике історичне значення хоча б тому, що деякі їхні статті були спрямовані проти кровної помсти. Це свідчило про перемогу рабовласницького демократичного ладу над родовим ладом. Крім того, писане право сприяло упорядкуванню майнових відносин.
Законодавством Солона закони Драконта (за винятком тих, що передбачали відповідальність за вбивство) було скасовано.
Злочини і покарання за афінським правом. Значне місце в каральній політиці Афін посідали державні злочини: державна зрада, обман народу, образа богів, внесення протизаконних пропозицій до народних зборів тощо.
У поняття державної зради входив замах на існуючий лад, коли дії винного створювали серйозну небезпеку для держави. Покаранням за цей злочин була страта.
У деяких випадках поняття державної зради збігалося з поняттям «обман народу». «Обман народу» міг проявитися в «нечесній» поведінці оратора у народних зборах. Так, Мальтіад після невдалого походу на Парос був обвинувачений в обмані народу і засуджений до сплати значного штрафу.
Неправдивий донос у справах про політичні злочини давав підставу притягнути донощика до відповідальності за обвинуваченням у сикофантії.
Правопорушення у царині сімейних відносин переслідувалися в одних випадках у приватному порядку, а в інших - у порядку державного обвинувачення. Злочином уважалося погане поводження дітей з батьками, опікуна - з сиротами, батьків - із дітьми, спадкоємцями. Зрада дружини давала чоловікові право убити її на місці. Якщо ж чоловік не вчинив розправи, проти жінки могла бути порушена кримінальна справа судом. Проте якщо обвинувачення у зраді виявлялося безпідставним, чоловіка можна було обвинуватити у необґрунтованому притягненні до відповідальності.
Злочинами проти особи, крім убивства, вважалися нанесення ударів, лайка, обмова, образа тощо. Умисне заподіяння ран зазвичай каралося вигнанням із конфіскацією майна.
Покарання за вчинення крадіжки залежало від того, чи був злодій захоплений на місці крадіжки. Якщо був захоплений - його можна було ув'язнити, а якщо це трапилося вночі - навіть убити.
Загалом, покарання за злочини в Афінах були такими: за найбільш серйозні, зокрема державні, злочини призначалася смертна кара (зокрема, засудженому надавалося право прийняти отруту). Іноді пропонували на вибір меч або мотузку. У деяких випадках злочинців продавали в рабство. Так учиняли, наприклад, із професійними злочинцями. Традиційними покараннями, що застосовувалися до вільних громадян, були штрафи й конфіскації, а до рабів - тілесні покарання. Широко використовувалося безчестя - атимія, яка полягала у позбавленні окремих політичних прав і супроводжувалася конфіскацією майна. Іноді атимія означала повне позбавлення прав, зокрема права звертатися зі скаргою до суду. Позбавлення волі застосовувалося лише як запобіжний захід — із метою попередження втеч.
Судочинство. Справа порушувалася за заявою потерпілого, його законного представника чи будь-якого іншого повноправного громадянина (незалежно від того, чи були порушені його особисті інтереси).
Перший процес можна було припинити, не доводячи справи до кінця. Якщо ж розпочався другий процес у цій же справі, то його належало довести до вирішення. За порушення цієї вимоги передбачався штраф у розмірі 1000 драхм.
Процес за заявою потерпілого починався з внесення ним судового мита. Виклик обвинувачуваного або відповідача до суду проводився обвинувачем (позивачем). У суді заслуховували показання свідків, давали судові клятви, сторони подавали всі необхідні документи. Жінки й неповнолітні не могли свідчити. Характерним для Афін було те, що раби не допускалися як свідки, але допитувались із застосуванням катувань (биття батогами, підвішування, заливання носа оцтом).
У деяких справах, зокрема про несплату податків або мита, порушення правил торгівлі хлібом, заявник одержував частину конфіскованого майна. Ця вигода спонукала окремих афінян спеціалізуватися на доносах. Їх називали сикофантами - професійними донощиками і шпигунами.
- Держава та право Спарти
3. Держава та право Спарти
- Держава та право Спарти
Держава Стародавньої Спарти виникла у IX ст. до н. е. Вона являла собою поліс - державу-місто. Спарта змогла об'єднати навколо себе інші міста Південної Греції й утворити Пелопоннеський союз. Розширення території через захоплення чужих земель поставило перед спартанською общиною нові завдання. Необхідно було створити такі органи влади, які могли б діяти в нових умовах. У результаті було винайдено своєрідне поєднання сильної, терористичної за методами, державної влади зі збереженням органів первіснообщинного ладу. У цьому полягає головна особливість держави Стародавньої Спарти.
Громадян Спарти постійно непокоїла одна проблема: як нечисленній меншості повноправних утримати в покорі численне поневолене населення. У VIII-VI ст. до н. е. близько 9 тис. сімей аристократії (спартіатів) тримали під своєю владою 250 тис. поневоленого населення - ілотів. Це змушувало спартіатів організовувати військово-фізичне виховання молоді.
Суспільний лад Спарти
На відміну від Афін Спарта була землеробською общиною.
Повноправними громадянами вважалися спартіати. Вони мали громадянські та політичні права, наділялися земельними ділянками, що їх обробляли ілоти. Вільному громадянинові Спарти заборонялися ремесла і торгівля - ці заняття призначалися для невільних людей. Головним заняттям спартіата була військова справа, у вільний час - бенкети, полювання та спорт.
Завдяки особливій системі виховання своїх громадян Спарта досягла високої військової могутності. З семи до двадцяти років хлопчики навчалися військовому мистецтву, а в тридцять років могли одружуватися.
Обмеженими правами у Спарті користувалися періеки. Вони були особисто вільними і правоздатними у цивільних відносинах (могли набувати власність, укладати угоди), у більшості своїй ремісникували і торгували, оскільки їм було відведено малородючі землі. Періеків призивали до армії як важкоозброєних воїнів (спорядження вони купували за власний рахунок). Але періеки не мали політичних прав. Спартіати їм не довіряли і тому встановили постійний контроль з боку держави. Для цього були засновані спеціальні посади гармостів. У випадку непідкорення періеків до них застосовували методи позасудової розправи.
Становище ілотів мало багато особливостей, що відрізняло їх від рабів античного суспільства. Ілоти несли військову службу в армії як легкоозброєні воїни. Ілот не був власником землі, але мав своє господарство і власні знаряддя праці. Він працював на ділянці, наданій державою спартіату, і змушений був сплачувати спартіату оброк, який складав 50% зібраного врожаю (зерна, олії). Ілоти становили власність держави. Спартіат, у розпорядженні якого був ілот, не мав права продати його, чи збільшити суму оброку.
Кількість ілотів набагато перевищувала загал спартіатів. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами жорстокого терору. Не обмежуючись стратами окремих ілотів, вони час від часу чинили масові вбивства найбільш сильних і сміливих ілотів (криптії — тренувальні уроки для молоді). Терором керували спеціальні посадові особи - ефори. Щорічно вони оголошували війну ілотам, намагаючись виправдати нелюдську розправу над ними.
Державний лад Спарти
Спарта була взірцем аристократичної республіки. Вищими органами влади були два царі, рада старійшин (герусія), народні збори (апела) та ефори.
Два царі — це, очевидно, результат об'єднання двох племен, кожне з яких зберегло свого вождя. Царям належала верховна жрецька і судова влада, яку згодом було обмежено. Панівна верхівка Спарти прагнула не допустити утворення сильної одноособової влади. Тому навіть у військових походах царі перебували під наглядом ефорів.
Загалом царі були оточені пошаною. Проте кожні вісім років ефори проводили гадання по зірках (своєрідну атестацію царя). Якщо зірки, на їхню думку, показували несприятливу ситуацію, тобто, якщо цар ставав небажаним, то проти нього порушувалося судове переслідування, яке могло призвести навіть до позбавлення влади.
Другим за значенням органом у спартанській державі була рада старійшин - герусія. Вона складалася з найвизначніших представників панівного класу. До складу герусії входили обидва царі та 28 членів, обраних народними зборами з громадян, які досягли 60-літнього віку.
Герусія готувала питання для обговорення на народних зборах. Якщо народні збори приймали небажане рішення, вона мала право накласти на це рішення вето - заборону. Крім того, герусія розглядала кримінальні справи про державні злочини, а також справи про відповідальність царів.
Народні збори вирішували питання війни і миру, підтримували відносини з іншими державами; обирали вищих посадових осіб (ефорів, геронтів) і послів; вирішували, кому з двох царів йти у похід; розглядали питання про надання або позбавлення громадянства; здійснювали судочинство у справах про посадові злочини. У народні збори допускалися всі повноправні громадяни (спартіати), які досягли 30-літнього віку. Збори скликалися раз на місяць. В разі потреби скликали надзвичайні збори.
Зазначимо, що народні збори ніколи не посідали провідного місця в системі державних органів Спарти. Найвища влада належала невеличкій кількості громадян - представникам знаті. Так, найпомітнішу роль в управлінні Спартою відігравали ефори (п'ять осіб), які щорічно обиралися народними зборами. Їхня влада поширювалася навіть на царів. Ефори скликали народні збори і раду старійшин, керували діяльністю цих органів, а також мобілізацією війська, зовнішніми відносинами. Вони порушували перед народними зборами питання про війну і мир (до того ж робили це без згоди царя, а іноді - проти його волі). Ефорам належала також поліцейська влада. Важливим їх обов'язком був нагляд за діяльністю посадових осіб, щорічні перевірки звітів. Ефори могли звільнити будь-якого посадовця, притягнути його до відповідальності. Самі ефори звітували про свою діяльність лише своїм наступникам.
Слід зауважити, що в утворенні спартанської держави велику роль відіграли завоювання. Спартіати багато уваги приділяли організації армії. Усі спартіати віком від 20 до 60 років, а також періеки були зобов'язані нести військову службу як важкоозброєні воїни. Військо поділялося на 12 рядів (лохів): по 500 воїнів у кожному. У складі армії була кіннота - триста вершників - своєрідна гвардія.
Судові функції у Спарті виконували ефори та герусія. На війні як судді виступали царі.
Основні риси права Спарти
Тривалий час у Спарті діяв звичай. Потім з'явилися закони. Вони закріплювали, передусім, безправне становище ілотів і охороняли майно спартіатів.
Найбільш відомі закони Лікурга, що були спрямовані на забезпечення єдності спартіатів, попередження деспотії. Відповідно до цих законів, будинок спартіата мав бути побудований скромно. Не дозволялося прикрашати житло ліжком на срібних ніжках і розкішним покривалом. Заборонялися золоті й срібні монети. Гроші наказувалося чеканити у вигляді великих і важких монет, щоб ускладнити їх накопичення. На думку законодавців, ці заходи мали відбити бажання красти і брати хабарі. Гроші, набуті в нечесний спосіб, не можна було сховати.
Норми кримінального права вказували лише на ті діяння, вчинення яких було караним. Як види покарання застосовувалися страта (скинення зі скелі, задушення), вигнання, штрафи, атимія (позбавлення прав). Атимія призначалася за боягузтво на війні, зокрема щодо тих, хто втік із поля бою або здався у полон.
Отже, одна з держав Стародавньої Греції - Афіни - являла собою взірець своєрідної демократії, а інша - Спарта - своєрідної аристократії з пережитками первіснообщинного ладу. Ці могутні держави помітно вплинули на розвиток інших грецьких полісів. Неоціненне значення мала культура Стародавньої Греції для європейської цивілізації.
4. Держава та право Стародавнього Риму
4.1. Царський період
Історичне значення римської держави та римського права важко перебільшити. Невеличка держава перетворилась у світову імперію і стала зразком рабовласницького типу держави і права.
Професор Рудольф Єрінг (Німеччина) у книзі «Дух римського права на різноманітних щаблях його розвитку» дав блискучу за формою оцінку історичної ролі держави та права Стародавнього Риму: «Рим тричі диктував світові свою волю, тричі створював єдність народів. Вперше ця єдність дістала свій вияв у римській державі, вдруге – у римо-католицькій церкві, втретє – в результаті рецепції – у праві».
Періодизація історії Риму. В історії розвитку римської держави вирізняють три періоди: царський (VIII – VI ст. до н. е.); період республіки (VI – І ст. до н. е.) та період монархії (І ст. до н. е. – V ст. н. е.). Своєю чергою, період монархії поділяють на два етапи: принципат і домінат.
Царський період – це період розкладу первіснообщинного ладу та формування рабовласницької держави. Поштовхом до руйнації родового ладу стало загострення суперечностей передусім між двома такими суспільними групами, як патриції та плебеї. У цьому полягала особливість утворення римської держави.
Повноправними громадянами Риму були патриції. Римська община налічувала 300 патриціанських родів. Кожні десять родів складали курію - об’єднання дорослих чоловіків-воїнів. Десять курій складали трибу (плем'я). Саме з трьох племен (латини, етруски і сабіни), за легендою, і утворився римський народ. Патриції – це родова аристократія, яка мала найбільше прав. Наприклад, лише їм належало виняткове право користуватися землею римської общини та здійснювати державну владу.
Значну частину населення Риму становили плебеї. Вони були особисто вільними, займалися торгівлею і промислами. Але, незважаючи на економічну незалежність, плебеї були позбавлені політичної влади: не могли брати участі в управлінні справами римської общини, не мали доступу до общинної землі. Плебеї прагнули зрівняння у правах із патриціями. Перевага плебеїв була у тому, що вони складали основу римської армії, мали таку саму військову виучку, як і патриції. І Рим не міг здійснювати масштабні військові дії без участі плебеїв.
Вищими органами управління Риму в «період царів» були сенат, цар і народні збори (куріатні коміції).
Очолював римську общину виборний цар (рекс). Він був воєначальником, верховним жерцем, чинив суд у справах про зраду, заколот та інші злочини, які вважалися публічними. Але у вирішенні найважливіших питань цар повинен був рахуватися з сенатом.
Сенат складався зі старійшин патриціанських родів і мав великий вплив на царя і народні збори.
Куріатні коміції – народні збори по куріях – обирали всіх посадових осіб, і зокрема царя, обговорювали пропозиції сенату, оголошували війну (мир укладав сенат).
Істотну роль відігравали жрецькі колегії авгурів, понтифіків і феціалів. Авгури давали свої висновки про діяльність посадових осіб на підставі усіляких знаків, ворожінь (за польотами птахів, явищами природи тощо). Понтифіки охороняли звичаї, а згодом і звичаєве право. Голова колегії понтифіків міг засуджувати до страти за сакральні злочини (наприклад, за порушення обітниці). Феціали здійснювали акт оголошення війни: кидали закривавлений спис на територію ворога.
Перехід від родової організації суспільства до державної завершили реформи царя Сервія Туллія (VI ст. до н. е.). Найголовніше значення реформ полягало в тому, що було запроваджено нову класифікацію населення – не за належністю до родової аристократії (патриціїв), а за майновим цензом.
Усіх вільних чоловіків (і патриціїв, і плебеїв) було поділено на шість розрядів. Кожен розряд, за винятком шостого, виставляв певну кількість центурій (військових сотень): перший розряд (найзаможніші) виставляли 80 центурій; другий, третій і четвертий розряди – по 20 і 22, а п'ятий – 30. Шостий розряд складався з найбідніших громадян – пролетарів, утворювали 1 сотню. Але існували також 18 центурій вершників. Загалом налічувалося 193 центурії. Усі центурії поділялися на молодші і старші. Молодші складалися з громадян віком від 17 до 46 років (вони першими йшли на війну), старші об'єднували чоловіків віком 45-60 років – то був резерв. Кожні п'ять років переоцінювалося майнове становище римських громадян і, відповідно, перерозподілялися розряди.
В результаті цієї реформи з'явився новий різновид народних зборів –центуріатні коміції (збори військових сотень), які поступово відтіснили на другий план куріатні коміції. При вирішенні питань центуріатними коміціями кожна центурія мала один голос. Оскільки із 193 центурій 98 представляли перший розряд і вершників, то найбагатші завжди мали перевагу.
Крім того, за реформою Сервія Туллія, було проведено новий територіальний поділ на округи, які зберегли лише назву – триби. Спершу було 4 міські триби і 16 або 17 сільських. Передусім, поділ на триби призначався для обліку землі. Кожна триба мала виборного голову, який визначав майнову спроможність громадян, що проживали на території округу, і контролював збір податків. З'явився і ще один вид народних зборів – трибутні коміції.
Завдяки реформі плебеї дістали право брати участь в оновлених народних зборах – центуріатних і трибутних коміціях.
4.2. Період республіки
У 509 р. до н. е. у Римі встановилася аристократична республіка, яка проіснувала понад 500 років, природно, видозмінюючись, що було обумовлено розвитком рабовласницького способу виробництва.
У V-ІV ст. до н. е. плебеї досягли значних успіхів у зміцненні свого становища. Вони вибороли право висувати свого представника - народного трибуна - для захисту власних інтересів у народних зборах. Один із римських консулів був із загалу плебеїв. Найактивнішу участь взяли плебеї й у створенні першого зводу законів римського народу - Законів XII таблиць.
Державний лад Римської республіки. Центральними органами влади були народні збори (куріатні, центуріатні і трибутні коміції), сенат і магістратури.
Народні збори скликалися з ініціативи магістратів. Головним різновидом народних зборів були центуріатні коміції. Вони обирали найвищих посадових осіб, приймали закони, запропоновані цими посадовцями, а також мали судову владу у справах про обвинувачення в найтяжчих злочинах, за які передбачалася смертна кара.
Трибутні коміції (збори по трибах) були двох видів: патриціансько-плебейські і тільки плебейські. Постанови спільних зборів називалися «популісцита», а плебейських - «плебісцита». Загалом, постанови народних зборів мали затверджуватися сенатом.
Збереглися також збори по куріях (куріатні коміції), але вони втратили своє значення.
Важливу роль у римській державі відігравав сенат. Спочатку сенат складався лише з римської аристократії - патриціїв. Тому Римська республіка називалась аристократичною. Лише з 444 р. до н. е. до цього органу було допущено плебеїв. На початку періоду республіки сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н. е. їх стали визначати за списками представників знатних родів цензори.
До ІІІ ст. до н. е. сенат затверджував рішення народних зборів, відав фінансами, дипломатичними відносинами, здійснював загальне управління провінціями, вирішував питання про заходи безпеки в разі виникнення зовнішньої загрози, надавав надзвичайні повноваження диктаторові. Скликали сенат і головували в ньому консули, претори, диктатори, а з середини IV ст. - і плебейські трибуни.
Магістрати — посадові особи, які здійснювали управлінські та судові функції. Найважливішими принципами організації діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, терміновість, відповідальність перед народом та безоплатність служби. Обиралися магістрати на один рік. За виконання своїх обов'язків вони не одержували платні, оскільки вважалося, що «не можна брати винагороду за службу батьківщині».
Магістрати поділялися на ординарні (консули, претори, цензори тощо) та екстраординарні (диктатор).
Найвищими ординарними магістратами були два консули. Вони керували набором до армії, призначали командування, розпоряджалися військовими трофеями, укладали перемир'я з ворогом.
Претори були помічниками консулів. Спершу вони заміщали консулів за їх відсутності у Римі та виконували обов'язки з охорони громадського порядку, їм підпорядковувалася поліція. Згодом головною діяльністю преторів стало керівництво правосуддям.
Цензори встановлювали майновий ценз громадян, розподіляли по трибах, розрядах, центуріях, а також мали право призначати покарання за аморальну поведінку.
Едили (їх було четверо) виконували поліцейські функції.
До обов'язків квесторів входило попереднє слідство у кримінальних справах, відання державною скарбницею, зберігання державного архіву.
Плебейські трибуни скликали плебейські народні збори, брали участь у засіданнях сенату, могли накладати вето (заборону) на рішення сенату і магістратів. Особа плебейського трибуна була недоторканною. Але повноваження цього посадовця поширювалися лише в межах міста Рима.
Нижчі магістрати виконували поліцейські функції, відали карбуванням монет тощо.
Під час надзвичайних ситуацій у державі один із консулів призначався диктатором на строк не більше шести місяців. Влада диктатора була необмеженою, а посада ця вважалася екстраординарною.
Правовий статус особи в Римі
Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча використовували саме цей термін. Вони вважали, що в окремих випадках правоздатність може наставати і до народження. Юрист Павло писав: «Хто перебуває в утробі, охороняється, немовби він перебуває серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько ще ненародженої дитини вмирав, то в розподілі спадщини враховувалася частка для ненародженого.
Правоздатність у рабовласницькому Римі визначалася трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану.
За статусом свободи люди поділялися на вільних і рабів. Статус свободи - головний правовий стан: є свобода - є певний мінімум прав, немає свободи - немає жодних прав.
Стародавня римська держава від моменту виникнення і до загибелі була рабовласницькою. Спочатку рабство було патріархальним, згодом - класичним. Із розвитком виробництва посилювалась і експлуатація рабів.
Раб уважався річчю. На думку Варрона (І ст. до н. е.), знаряддя праці бувають: 1) неживими; 2) живими, які подають окремі звуки; 3) живими, які володіють людською мовою (раби). Отож, раб у Римі - знаряддя № 3, яке говорить. Це положення було відповідно відображено і в римському праві: «Вищий правовий розподіл суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби», - стверджував Гай. Ульпіан уточнював: «Під кутом зору цивільного права раби вважаються ніким».
Отже, римське право вважало рабство явищем нормальним. Навіть більше, посилення рабської залежності, закріплення безправного становища рабів, їх пригноблення та експлуатація - основа усієї правової системи Риму.
На початку І ст. н. е. було прийнято постанову сенату, за якою всі раби, що перебували в будинку господаря на момент його вбивства, підлягали смерті. Тацит наводить приклад, коли за вбивство префекта рабами було страчено 400 рабів.
Отже, суб'єктами права в Римі визнавалися лише вільні люди.
Серед вільних найбільшою правоздатністю володіли, природно, римські громадяни. Спершу, в період ранньої республіки, все вільне населення поділялося на римських громадян і негромадян. Останні правовій охороні з боку римської держави не підлягали.
У подальшому за статусом громадянства населення поділялося на п'ять груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільновідпущені та колони.
Римський громадянин мав повну правоздатність у політичних, економічних і сімейних відносинах. Зміст правоздатності мав відображення навіть в імені. Повне ім'я римського громадянина складалося з п'яти частин: власного імені; найменування сім'ї або роду; імені батька в родовому відмінку; найменування триби, у складі якої громадянин брав участь у голосуванні на народних зборах; прізвиська або почесного імені, яке надавалося громадянинові за особливі заслуги перед державою. Наприклад, повне ім'я Цицерона було таким: Марк Тулій Мак Корнелій Цицерон, тобто ім'я - Марк, а Цицерон - почесне ім'я.
Римське громадянство виникало насамперед із народженням дитини у законному шлюбі римських громадян. Крім того, римське громадянство могло бути надане іноземцеві за особливі заслуги перед римською державою.
Латинами називалися найдавніші жителі Лаціуму та їхні нащадки, а в І ст. до н. е. - неіталійські общини, які дістали римське громадянство за особливими актами римської держави. Правове становище латинів істотно відрізнялося від правового становища римських громадян. Латини не могли служити в римських легіонах, обиратися на посади магістратів. Але латини могли легко набути римське громадянство, наприклад, переїхавши до Риму. Зрештою, це привело до різкого зменшення чоловічого населення в Лаціумі. Тому було встановлено, що латин, який переїжджає до Риму, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.
Перегрини - сусідні з Італією народи, підкорені Римом. Вони не оберталися в рабство, були підданими Риму, але не мали римського громадянства, а отже не володіли політичними правами. У сфері цивільно-правових відносин перегрини керувалися власним національним правом. В окремих випадках їм надавалося римське громадянство.
На початку III ст. усі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили значення. У 212 р. н. е. на всіх підданих Римської імперії було поширено статус римського громадянина. Залишилися тільки деякі обмеження. Так, іноземці, які прибували до римської держави, якщо вони не були підданими Риму (варвари, слов'яни, германці тощо), залишались у становищі перегринів, як і піддані Риму, що вчинили певні злочини.
І, нарешті, третій статус - статус сім'ї. За ним населення римської держави поділялося на глав сімей та інших членів сімей.
Статус міг змінюватися (римський громадянин обертався на раба, перегрин діставав статус римського громадянина тощо), тоді відповідно змінювався і обсяг прав.
4.3. Період монархії (імперії)
Установленню монархії в Римі передували періоди військові диктатури. Класова структура суспільства набувала яскраво вираженого характеру. Суспільне становище передавалось у спадщину, кожен стан мав певні повинності.
Перехідним етапом від республіки до монархії був принципат.
Принципат - це політична система, що існувала у Римі з 27 р. до 284 р. і характеризувалася концентрацією всіх найважливіших важелів державного управління в руках принцепса («першого» сенатора). За часів принципату республіканські установи зберігалися, але втрачали колишнє значення. Майже всі головні магістратури очолював принцепс. Його обрання було формальністю. Фактично влада принцепса була спадковою.
Значні зміни торкнулися поліції: охорона порядку в Римі покладалася на префекта міста, який призначався з сенаторів. У його розпорядженні перебували три, а згодом - шість когорт озброєних поліцейських. Нічна поліція і боротьба з пожежами були у віданні особливого префекта зі стану вершників. Поліцейські обов'язки виконували також місцеві муніципальні магістрати і правителі провінцій.
Таємна поліція в період принципату була організована запровадженням посади фрументарія, який був на утриманні префекта. Головне його завдання - доносити владі про все. Були спеціальні агенти для виконання секретних доручень і таємного нагляду. Схвалювалися доноси. Вони заохочувалися виплатою 25% майна засуджених за доносами.
Тож монархія, прикриваючись республіканським вбранням, отримала назву принципату.
Домінат (III-V ст. н. е.). Остаточний перехід до необмеженої монархії відбувся в період правління імператора Діоклетіана. За часів Діоклетіана імперію було поділено на дві частини - Східну і Західну, кожна з яких очолювалася імператором. Правда, єдність імперії зберігалася, оскільки законодавство вважалося єдиним для всієї імперії. Обидва імператори іменувалися Августами і обирали собі помічників, які називалися цезарями. Причиною розпаду римської держави була глибока економічна криза, яка послабила зв'язки різних частин величезної імперії. За цих умов неможливо було організувати ефективне управління всіма територіями.
Діоклетіаном було започатковано реформи, спрямовані на централізацію римської держави. Передусім реформи торкнулися системи управління. Було введено новий адміністративно-територіальний поділ держави на діоцези та провінції. Відповідно реформувалася система управління, перетворюючись на бюрократичну та централізовану. Крім цього, було проведено грошову та податкову реформу, реорганізовано армію.
Завершив ці реформи імператор Костянтин, об'єднавши імперські землі у великі адміністративно-територіальні одиниці - префектури. Він же заснував нову столицю імперії - місто Константинополь.
Центральне управління імперією в період домінату зосередилося в руках імператора - домінуса («господаря»), воля якого була найвищим законом, а також підпорядкованого йому бюрократичного апарату.
Остаточно втратили значення сенат і магістратури. Посади квесторів та едилів було скасовано. Консули і претори стали почесними посадами без реальної влади. Під час домінату керівником поліції всієї імперії став начальник імператорської канцелярії.
Навала германських і слов'янських народів призвела до повного розпаду імперії. У 476 р. вождь німецьких найманців у Римі Одоакр скинув останнього римського імператора Ромула Августула. Це був кінець Римської імперії, античного рабовласницького суспільства, рабовласницької держави.
5. Право античного Риму
Формування римського права відбувалось у тісному зв'язку з розвитком римської рабовласницької держави. Водночас римське право має власну періодизацію. Так, у його розвитку прийнято вирізняти три такі періоди:
- докласичний (найдавніший) – VIІІ-III ст. до н. е.;
- класичний - III ст. до н. е. - III ст. н. е.;
- посткласичний — III-VI ст. н. е.
Римське право докласичного (найдавнішого) періоду
Докласичний період розвитку римського права тривав протягом царського періоду держави у Римі та аж до середини періоду аристократичної республіки. Увесь цей час відбувався процес формування римського права.
Джерелами права Риму найдавнішого періоду були правові звичаї, правові акти римських царів, сенату («сенатус-консульти»), магістратів, а також судові рішення і закони.
Основним джерелом були правові звичаї. Тлумачили правові звичаї та наглядали за їх дотриманням жерці (понтифіки). Вони ж були першими суддями, складали судові календарі (визначали, коли можна проводити суд, а також ті чи інші юридичні дії), розробляли юридичні формули, зокрема формулювали позови.
Важливе значення мала поява такого джерела права, як закон. Законами вважалися деякі постанови народних зборів, наприклад Закон Петелія, який скасував боргове рабство.
Найважливіша подія найдавнішого періоду розвитку римського права - прийняття Законів XII таблиць - першого писаного права Риму.
Створення цього нормативного акта можна вважати результатом боротьби плебеїв за свої права. Плебеї дуже страждали від свавілля жрецьких патриціанських судів і вимагали запровадження писаного права, щоб судді керувалися точно визначеними нормами законів, а не звичаєвим правом і власним розсудом.
Закони, прийняті в середині V ст. до н.е., дістали назву - Закони XII таблиць, оскільки були записані на 12 дошках. Оригінал тексту не зберігся. Зміст законів відомий за творами стародавніх авторів, передусім, римських юристів.
Закони XII таблиць, по суті, були записом звичаєвого права і регулювали переважно приватні, зокрема майнові відносини між римськими громадянами (квіритами). Значна увага приділялася речовому праву. Наводилася докладна класифікація речей. Речі поділялися на рухомі й нерухомі, прості й складні, подільні й неподільні, вилучені з торгового обігу та ті, які можуть бути об'єктом угод.
Але головним був поділ речей на манциповані й неманциповані. До манципованих належали найважливіші об'єкти речового права (земельні ділянки, раби, худоба), відчуження яких могло відбуватися лише з дотриманням спеціального обряду - манципації. Неманципованими вважалися решта речей, які відчужувалися без особливих формальностей.
Манципація - складна та урочиста процедура, один з обрядів, здійснюваних «з використанням міді та важелів». Угода укладалася в присутності п'яти свідків і ще однієї особи, яка тримала важелі та називалася вагарем. Покупець, поклавши на предмет купівлі, наприклад на раба, руку (латинською рука - «манус» - звідси й назва обряду - манципація), а іншою рукою тримаючи шматочок міді, урочисто проголошував спеціальну формулу: «Стверджую, що цей раб за правом квіритів належить мені і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомоги цих мідних важелів». Потім покупець ударяв міддю по важелях і передавав її продавцеві. Обов'язковою умовою манципації була наявність предмета угоди. Тому для укладання угод з нерухомістю, наприклад, земельною ділянкою, приносили жменю землі.
Крім манципації, передбачалися й інші форми набуття права власності, наприклад, за давниною володіння. Для рухомого майна термін давнини становив один рік, для нерухомого - два роки.
Закони XII таблиць суворо охороняли права володіння та власності. Багато статей регламентували повноваження власників. Закріплювалися правила розмежування сусідніх земельних ділянок (установлення огорожі, зведення будинків, викопування колодязів, насадження дерев). Передбачалися законами і можливості користування чужою власністю - право проходу через сусідню ділянку, прогону худоби, провезення вантажів. Такі права були суворо обмеженими і називалися сервітутами. Сервітути поділялися на сільські та міські.
Значна увага приділялася у Законах XII таблиць зобов'язанням - як тим, що виникли з договорів, так і зобов'язанням з відшкодування шкоди, заподіяної в результаті правопорушення (делікту).
Характерною рисою зобов'язань була не лише майнова, а й особиста відповідальність зобов'язаного. Так, наприклад, неповернення боргу дозволяло кредиторові «накласти руку на боржника»: привести його до себе додому, закувати в колодки і тримати 60 днів. Протягом цього строку боржника тричі водили у базарні дні до судді, де проголошували суму боргу. Якщо за цей час боргу не було сплачено, дозволялося продати боржника у рабство або вбити.
Сімейні відносини за Законами ХІІ таблиць характеризувалися патріархальністю. Голові родини (батькові, діду або прадіду) були підвладні всі родичі по чоловічій лінії (агнати), зокрема дружина, незаміжні дочки, сини, невістки, онуки.
Майнова правоздатність наставала для римського громадянина не раніше смерті батька. Єдиною можливістю звільнення сина з-під батьківської влади був триразовий (три роки поспіль) продаж у рабство.
Традиційний римський шлюб - «кум ману» - був різновидом угоди, яка укладалася щодо купівлі нареченої за процедурою манципації або за допомоги спеціального релігійного обряду. У такому шлюбі жінка була повністю підвладна чоловікові, все її майно надходило в його повну власність і не поверталося навіть після розлучення.
Законами XII таблиць передбачалася й інша форма шлюбу — «сіне ману» - без влади чоловіка. Майно подружжя залишалось у роздільній власності. Витрати на утримання родини були на чоловікові, але дружина мала принести в сім'ю посаг, прибутки з якого використовувалися чоловіком для утримання родини. Кожен із подружжя мав право перервати шлюбні відносини. У випадку розлучення жінці повертався її посаг. Водночас дружина, яка прожила в будинку чоловіка один рік, автоматично (за терміном давнини) підпадала під його владу. Щоб уникнути цього, вона мала три дні на рік проводити поза будинком свого чоловіка, наприклад, у батьків. У такий спосіб шлюбні відносини розривались і знову відновлювалися, якщо подружжя цього бажало.
Крім того, закони розрізняли законний римський шлюб і шлюб між особами, які не мали права вступу у законний шлюб. Так, заборонялися шлюби між патриціями і плебеями.
Спадкування в Римі відбувалося і за заповітом, і за законом. Для складання заповіту обов'язковою була присутність семи свідків. Воля заповідача не була обмежена: він міг заповісти своє майно кому завгодно.
Якщо заповіту не було, спадкування відбувалося за законом. Першочерговими спадкоємцями визнавалися діти і онуки спадкодавця, безпосередньо йому підвладні. Якщо таких не було, то спадкувати міг найближчий агнат - родич по чоловічій лінії.
Правопорушення та відповідальність. Правопорушення (делікти) поділялися на приватні й публічні. Більшість деліктів вважалися приватними, тобто такими, що порушили інтереси окремої особи: правопорушник ставав боржником потерпілого. Характерно, що до приватних належали не лише порушення майнових прав (пошкодження, викрадення майна), посягання на честь і гідність особи, а й такі небезпечні злочини, як тяжкі тілесні ушкодження. Традиційними формами відповідальності за приватні делікти були відшкодування збитків, штрафи, побиття, смертна кара.
Найбільш суворою була відповідальність за порушення прав приватної власності. Смертю каралася потрава чужого поля або крадіжка врожаю вночі, умисний підпал будинку або складеної біля нього скирти хліба. Дозволявся навіть самосуд: особа, упіймана на вчиненні крадіжки вночі, могла бути вбита на місці. Решта посягань на власність (злісний поруб дерев, пошкодження майна) передбачали штрафи або відшкодування збитків.
У призначенні покарань допускалося застосування принципу таліону. За тілесні ушкодження винному завдавали таких самих ушкоджень. Але він міг примиритися з потерпілим (або скоріше відкупитися).
У покаранні за деякі злочини враховувалися обставини, що пом'якшують вину: неповноліття винного, відсутність умислу.
Передбачалися законами й публічні делікти, тобто такі, що каралися від імені римського народу. Наприклад, злочини проти республіки - підмовляння ворога до нападу на римську державу або передання ворогові римського громадянина - каралися смертю.
Значна увага приділялася злочинам проти правосуддя. Страті підлягали суддя, який узяв хабара, та особа, викрита у неправдивому свідченні.
Важливе значення мало встановлене Законами XII таблиць правило, яке забороняло позбавляти життя будь-яку особу без суду. Вироки про смертну кару виносили лише народні збори - центуріатні коміції. До речі, Закони XII таблиць визнавали за рішеннями народних зборів силу закону.
Загалом значення Законів XII таблиць важко перебільшити. Самі римляни високо їх цінували, вважаючи першоосновою римського права, «джерелом усього права». Закони було виставлено на міському майдані. Діти заучували їх напам'ять. Уважалося, що кожен громадянин повинен знати їх, щоби належно виконувати свої обов'язки.
Закони XII таблиць, як і все найдавніше римське право, мали такі характерні риси: традиційність, релігійність, консерватизм, формалізм, символізм, публічність учинення юридичних дій.
Традиційність і релігійність проявлялися в тім, що норми права нерозривно були пов'язані з давньоримськими звичаями, релігійними ритуалами та обрядами.
Консерватизм відображався у популярному латинському вислові: «Буква закону переживе його зміст». Тобто, навіть застарілі норми нерідко зберігали свою чинність, і при цьому багато сторін життя залишалися неврегульованими. Не розмежовувалися не лише галузі, а й навіть інститути права. Консерватизм обумовлювався примітивністю господарювання того періоду і гальмував розвиток права.
Проявом формалізму було те, що кожній правовій дії відповідала суворо визначена процедура. Безумовне дотримання урочистих судових обрядів сприяло підтриманню правопорядку.
З формалізмом був пов'язаний символізм - використання правової символіки. Певні предмети означали якісь правові поняття або правові дії. Наприклад, шматок дерену або жменя землі символізували ділянку землі, а рука, спис або спеціальна паличка (віндикта) були символами влади, володарювання. Застосування символів свідчило про нерозвиненість правового мислення римлян, їхню нездатність виробляти загальні правові поняття.
Публічність полягала в учиненні більшості юридичних дій при свідках або на народних зборах.
І ще одна важлива особливість найдавнішого римського права - це його національний характер. Воно регулювало відносини тільки між повноправними римськими громадянами - квіритами (як вони себе називали), тому мало назву квіритське право.
Джерела і характерні риси права Риму класичного періоду
Класичний період - це період розквіту римського права, пов'язаний з інтенсивним розвитком економіки Риму. Норми квіритського докласичного права - консервативного та формалізованого - нерідко дуже ускладнювали торговельні відносини, а тому потребували змін і доповнень.
Джерелами права класичного періоду були закони, преторське право, право народів та імператорські конституції.
Важливу роль у розвитку права у цей період відігравали претори - посадові особи, які керували правосуддям у Римі. Формально претори не мали права приймати, змінювати або скасовувати закони, оскільки це було повноваженням народних зборів. Однак у розгляді конкретних справ, у процесі застосування і тлумачення норм права претори фактично створювали нові правові норми та інститути (передусім, коли на підставі чинного права вирішити справу було неможливо).
Зі вступом на посаду кожен претор, ґрунтуючись на власному досвіді судочинства або досвіді своїх попередників, видавав едикт - правовий акт, що містив правила, якими він планував керуватись у своїй роботі, наприклад, про порядок розгляду та вирішення справ. Саме в цих едиктах і фіксувалися розроблені преторами норми права.
Отже, преторське право - це система права, що сформувалась у Стародавньому Римі на підставі рішень преторів - преторських едиктів. На відміну від квіритського права, преторське право було вільне від традицій глибокої старовини, краще і швидше пристосовувалося до нових потреб.
Слід зауважити, що і квіритське, і преторське право спершу поширювалися лише на римських громадян. Але з розширенням території римської держави, перетворенням її на імперію значну частину населення почали складати іноземці - перегрини. Ділові відносини, в які вступали перегрини, потребували регулювання. Для вирішення справ перегринів було запроваджено посаду перегринського претора. Вступаючи на посаду, претори перегринів також видавали едикти. Так виникло право народів - галузь римського права, норми якого регулювали відносини між перегринами, а також між перегринами і римлянами в межах Римської імперії. Ці норми було вироблено преторами перегринів на основі звичаїв торгових відносин між Римом та іншими народами. Тому римляни називали ці норми правом народів.
Після того як Рим став імперією та було запроваджено посаду імператора, джерела римського права поповнилися постановами імператорів. Вони називалися імператорськими конституціями і були чотирьох видів:
а) едикти - загальні розпорядження, звернені до населення;
б) рескрипти - рішення з окремих справ;
в) мандати - інструкції імператорів чиновникам;
г) декрети - рішення у спірних справах, що надходили на розгляд імператора.
Публічне і приватне право. Система римського права відрізнялася від сучасної. У класичний період право поділялося на публічне та приватне.
Публічне право виражало інтереси держави, регулювало відносини між державою і особою, підлягало правовій охороні від імені римського народу. До публічного права вводилися норми, які стосувалися державного устрою, адміністративних, фінансових, міжнародних, релігійних питань, а також регламентували кримінальну відповідальність, кримінальний та цивільний процес.
Вважалося, що норми публічного права виражають загальний (громадський) інтерес, який є вищим і важливішим за приватний. Тому встановлювалося правило, що публічне право не можна замінювати приватними угодами.
Приватне право виражало інтереси окремих (формально рівних) осіб, регулювало переважно майнові, сімейні відносини, а також питання авторського права, порядок спадкування. Приватне право було розроблено детальніше, ніж публічне.
Джерела і характерні риси права Риму посткласичного періоду
Основними джерелами права у посткласичний період були імператорські конституції, роботи юристів і кодекси. У той час тривав розвиток імператорського законодавства. Значну роль у розвитку права відіграли римські юристи. Як знавці права, вони давали консультації приватним особам щодо подання позовів і ведення справ, готували відповіді на офіційні запити посадових осіб з юридичних питань, складали коментарі до преторського права, підручники з права. Праці видатних юристів отримали правову силу і стали одним із джерел права.
У посткласичний період було проведено велику роботу, спрямовану на упорядкування нормативного матеріалу, його систематизацію.
Перші кодифікації - Кодекс Григоріана і Кодекс Гермогеніана, в яких систематизувалися імператорські конституції, було зроблено приватними особами наприкінці III - на початку IV ст. н. е. Обидва кодекси здобули визнання як джерела права. У V ст. було видано вже офіційний збірник імператорських конституцій - Кодекс Феодосія, який систематизував лише чинне законодавство.
Та найбільше історичне значення мала кодифікаційна робота, проведена у першій половині VI ст. за часів правління імператора Східної Римської імперії (Візантії) - Юстиніана. За активної участі самого імператора комісією під проводом магістрата Трибоніана було здійснено всеохоплюючу кодифікацію права. Результатом її став відомий збірник римського права Звід законів Юстиніана. Цей документ складався з чотирьох частин: інституцій, дигестів, кодексу та новел.
В «Інституціях» було систематизовано основні засади права (головним чином приватного). «Інституції» поділялися на чотири книги. Перша була присвячена загальному вченню про право і суб'єкти права, друга і третя - інститутам речового і зобов'язального права, а четверта - вченню про позови і принципи правозастосування в суді. «Інституції» - це, власне, навчальний курс римського права, але, водночас, - загальнообов'язковий законодавчий акт, затверджений імператором.
«Дигести» чи «Пандекти» були збірниками цитат із творів найвидатніших римських юристів. Це - своєрідна енциклопедія юриспруденції. «Дигести» поділялися на 50 книг за різними темами і містили коментарі з юридичних проблем, тлумачення преторських едиктів, відповіді практичної спрямованості. «Дигести» також являли собою офіційний документ.
Кодекс був збірником імператорських конституцій у 12 книгах і містив норми державного, фінансового, церковного, цивільного, кримінального права, судочинства.
Четверта частина Зводу – новели – включала імператорські конституції, прийняті після завершення роботи комісії.
Речове право класичного та посткласичного періодів
У центрі уваги римського права було право приватної власності та його охорона. Римські юристи розуміли під правом власності абсолютне і необмежене панування власника над річчю. Наводились і повноваження власника: володіти, користуватися річчю, отримувати від неї плоди та прибутки, розпоряджатися річчю, а також право витребувати річ у будь-якої іншої особи, яка незаконно нею заволоділа.
Основним способом набуття власності стала традиція – просте неформальне фактичне передання речі на законних підставах. Зберігалось і набуття власності за давністю володіння. А от манципація практично вийшла з використання.
Дістали подальший розвиток і різні форми права на чужі речі - сервітути. Зокрема, з'явилися нові види сервітутів: емфітевзис (спадкова оренда земельної ділянки) і суперфіцій (оренда будинку на чужій міській ділянці).
Римські юристи докладно розробили вчення про договори (контракти). Зокрема, було запроваджено класифікацію контрактів, їх поділяли на чотири групи: реальні, вербальні, літеральні та консенсуальні. Реальним називався договір, який укладався фактичним переданням речі. До таких належали позика, застава, зберігання (депозит). Вербальним, тобто усним, називався контракт, який вважався укладеним від моменту проголошення визначених фраз. Літеральні договори укладалися в письмовому вигляді. Консенсуальними були такі контракти, за яких зобов'язання виникало внаслідок самої лише угоди. А передання речі, якщо і провадилося, то не з метою укладання договору, а на виконання вже укладеного договору. До розряду консенсуальних належали договори купівлі-продажу, найму, доручення тощо.
У випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язань боржник відповідав перед кредитором. Але порівняно з найдавнішим правом відповідальність боржника пом'якшилася. Він відповідав лише своїм майном - сплачував штраф тощо. Боргове рабство, ув'язнення та страти неплатоспроможних боржників було скасовано. Крім того, римське право розрізняло умисне і необережне заподіяння шкоди. Відповідальність за необережну шкоду була меншою. Боржник зовсім не ніс відповідальності за взяту в борг річ, якщо її псування сталося внаслідок стихійного лиха.
Для забезпечення виконання зобов'язань використовувалася застава - передання боржником певної речі в тимчасове володіння кредиторові замість суми грошей, яку боржник був зобов'язаний сплатити за угодою. У разі виконання зобов'язання кредитор мав повернути заставлену річ. Особливою формою застави була застава землі - іпотека. Але земля залишалась у боржника доти, доки він міг виконувати грошові зобов'язання перед кредитором.
Інші галузі матеріального права
Сімейне право. Найбільш поширеним став шлюб «сіне ману», тобто шлюб без влади чоловіка. Послабилася батьківська влада. Підвищилася майнова самостійність підвладних членів сім'ї. Розлучення подружжя спершу було вільним. Але багато громадян не хотіли мати родину і дітей. З метою відновлення римської сім'ї розлучення стали обмежуватися. Розлучення за спільною згодою подружжя заборонялися взагалі. Розлучення за заявою одного з подружжя допускалося лише у виняткових випадках, наприклад, якщо чоловік не був здатен до статевого співжиття.
Запроваджувалися санкції за безшлюбність та бездітність. Було видано закони, які встановлювали кримінальне покарання за розпусту і подружню невірність, а також передбачали засоби економічного заохочення добропорядних сімейних відносин. Так, особам, які досягли шлюбного віку, але не перебували у шлюбі, заборонялося спадкувати за заповітом. Одружені громадяни, які не мали дітей, спадкували лише половину. Було запроваджено податок для неодружених та обіцяно винагороди тим, хто одружувалися.
У спадковому праві було розширено коло спадкоємців. Законними спадкоємцями визнано кровних родичів по жіночій лінії (когнатів), жінку спадкодавця і дітей, які звільнилися від батьківської влади. Форму заповіту було спрощено. Однак обмежувалася воля заповідача: заборонялося позбавляти спадку законних спадкоємців без поважних причин, було збільшено обов'язкову частку законних спадкоємців.
Кримінальне право мало каральну спрямованість. Частина приватних деліктів (правопорушень) стали публічними, тобто були визнані злочинами. Зокрема, розширилося коло злочинів у сфері сім'ї та моралі. З'явилися нові види злочинів проти держави і церкви.
Система злочинів охоплювала:
- злочини проти імператорської влади: змову з метою скинення імператора, замах на життя імператора або його чиновників, невизнання релігійного культу імператора;
- інші злочини проти держави: присвоєння державного майна і коштів, хабарництво, підроблення грошей, участь у заборонених зборах, спекуляцію продуктами, несплату податків;
- військові злочини: зраду в бою, дезертирство, втрату зброї, непідкорення командирові;
- злочини проти сім'ї та моралі: кровозмішення, подружню зраду, полігамію, співжиття з незаміжньою, мужолозтво;
- злочини проти особи: образу, тілесні ушкодження;
- релігійні злочини.
Покарання мали на меті залякування, а не відплату, як раніше. Закріплювалися привілеї представників панівного класу: вони несли меншу відповідальність.
Збільшилася кількість видів покарань. За тяжкі злочини призначалися каторжні роботи, примусові роботи на встановлений строк, віддання у гладіатори, смертна кара. З'явилися нові види страти: спалення, повішення, розп'яття на хресті, утоплення. Серед інших покарань - заслання, вислання з Рима з позбавленням громадянських прав, вислання на острови з повною ізоляцією, тимчасове виселення, тілесні покарання, ув'язнення та штрафи. Широко практикувалися конфіскації.
Особливості кримінального процесу
Кримінальний процес у період монархії набув інквізиційного характеру. Суддя поєднував обвинувальні та судові функції. Суд був таємним. Обвинувачуваний не мав права на захист і юридичну допомогу, але міг шукати притулку в імператорських храмах чи біля статуй імператорів. До нижчих станів населення та рабів дозволялося застосовувати тортури. Вирок суду можна було оскаржити імператорському судові.
Форми цивільного процесу
У найдавніший період цивільні спори вирішувались у формі легісакційного процесу, назва якого походить від латинського виразу «реrlegіs асtіоnes». Ці слова означають, що позовні претензії можна було заявити лише словами закону.
Легісакційний процес являв собою сукупність суворо формальних дій, жестів і слів, здійснюваних сторонами та суддею, і складався з двох стадій.
На першій стадії, що називалася «ін юре», позивач і відповідач приходили до магістра, зазвичай претора, і заявляли про сутність спору. Для цього було встановлено спеціальну процедуру. Спершу позивач, а потім відповідач, торкаючись речі, яка була предметом спору, рукою або паличкою-віндиктою (укорочений спис, що символізував найдавніший спосіб заволодіння річчю), по черзі проголошували особливі фрази (формули), зміст яких виражав претензію на володіння річчю. Такі формули складали жерці. Вони зберігали їх у таємниці і продавали особам, які збиралися судитись. Дотримання всіх формальностей було дуже суворим. Будь-яка помилка в проведенні процесу вела до програшу справи.
На другій стадії - «ін юдіцио» - суддя розглядав справу за суттю: заслуховував промови сторін та їхніх захисників, знайомився з доказами, виявляв усі обставини справи і приймав рішення, яке вважалося остаточним і оскарженню не піддягало.
З розвитком економічних відносин вирішення юридичних спорів за допомоги складного легісакційного процесу ставало дедалі більш незручним. Нерідко виникали такі обставини, які неможливо було підвести під формулювання закону. Тому виникла нова форма судового процесу, що дістала назву формулярного процесу.
На стадії «ін юре» претор заслуховував сторони, з'ясовуючи сутність справи. При цьому претензії позивача і заперечення відповідача заявлялися без будь-яких формальностей. Потім претор складав висновок - юридичну формулу позову, в якому вже чіткою юридичною мовою викладалися основні обставини справи, зміст претензій позивача; вказувалося, за яких обставин суддя може задовольнити позов.
На підставі формули суддя у другій стадії процесу розглядав справу і постановляв остаточне рішення.
В епоху пізньої імперії виник екстраординарний процес. Він називався так тому, що був дійсно незвичайним для римської судової практики. Поділ процесу на дві стадії було скасовано. Суддя розглядав справу за суттю одразу після виступів сторін та їхніх адвокатів. Він же оцінював докази. Суддя не був зв'язаний жорсткими процесуальними правилами, міг застосовувати заходи впливу щодо учасників процесу. Судочинство стало письмовим і втратило публічний характер: суд відбувався лише в присутності сторін або особливо поважних осіб. Виклик відповідача і виконання рішення стало справою суду. Було запроваджено стягнення судових мит. Нововведенням була і можливість оскаржити рішення судді.